If you are having trouble reading ePOSHTA, click here.
Якщо Ви маєте труднощі читати еПОШТУ, натисніть тут.

Місце зустрічі змінити не можна

image
See below: President of European People's Party calls on international community to
use World Football championship to pressure Ukraine's government re human rights

March 28 березня 2012
Vol.13 No. 6
People&Culture&Politics&Business

Know someone who'd like a trial copy of ePOSHTA? Send their e-mail address to:
subscription@eposhta.com
with "Subscription" in the subject line.

In this issue:

  Editorial

What John Demjanjuk's trials told us about ourselves

  Редакційна Сторінка

Виборчий шабаш донецьких відьмаків

Даємо останне слово покійному Івану Дем'янюку

  Focus

               Sponsored by:
               image
               Currency Exchange • Money Transfer
               Toronto • North York • Oakville/Mississauga

In memory of John Demjanjuk

Russia takes control of Ukraine's security forces

Soft and hard power threats to Ukraine

Obukhiv mayoral elections: Lessons for the opposition

An Open Letter to the German Ambassador in Ukraine

  Фокус

Джон (Iван) Дем'янюк. In memoriam

Як вирішити мовну дилему в Україні? - ВІДЕО

Помилкове розуміння свободи чи намагання ввести в оману. У відповідь Послу Німеччини

  Viewpoint

Yanukovych’s PofR defends its right to rape and kill: The Oksana Makar case and beyond

World marked another International Women’s Day, but struggle is not over

Ukraine: The Yanukovych family business

  Незалежний Погляд

Українське село – колиска нації
Радянський випускник

  Events

Send information on social events, conferences, and employment to: events@eposhta.com at least two weeks before the event date. See the guidelines for submitting EVENT announcements.
Links to event postings
Toronto: Petro Janishchewskyj Memorial Lecture: The Political culture of Cossack Ukraine -- Mar. 30
New York: Art Exhibit by Emma Beglyarova -- Mar. 30 - Apr. 23
New York: Memorial Concert - Walter Nazarewicz -- Apr. 1
Edmonton, AB: Book launch" Ukrainians in Argentina - Apr. 3
Washington, DC: Can Ukraine reform? -- Apr. 4
Toronto: Pre-Easter Bazaar -- Apr. 8
Toronto: Vesnivka choir Easter bazaar -- Apr. 8
Toronto: Easter luncheon -- Apr. 22
Melbourne, AU: 'Hopak in the Park' 2012 - Ukrainian Cossack Dance Spectacular - National Ukrainian Festival -- Apr. 28
Toronto: Tango -- Apr. 29
Toronto: Humanitarian Award Banquet sponsored by UCSST -- May 6

  Події

Торонто: Виставка Богдана Боржемського -- 25 березня - 22 квітня
Київ: Мітинг на захист Юлії Тимошенко -- 28 березня
Торонто: Доповідь - Україна та Росія - Що далі? -- 28 березня
Торонто: Форум - Відродження Української Автокефальної Православної Церкви та 60-ліття східної єпархі УПЦК -- 31 березня
Торонто: Гуморина 2012 -- 1 квітня
Торонто: Передвеликодній Базар -- 8 квітня
Торонто: Спільне Свячене -- 22 квітня
Торонто: Концерт Танґо -- 29 квітня
Вікторія, Австралія: Plast 100 Anniversary Святкуємо Пластове Століття -- 2 червня

  ePOSHTA Sales Gallery

Film: Holodomor - Ukraine's Genocide

  Programs & Conferences

Toronto: Svitlychka Ukrainian immersion program - Open House and Registration - Mar 28, 29
Summer courses for youth at Kyiv-Mohyla Academy - Jul. 26 – Aug. 30
Student summer exchange trip to Ukraine -- Jul. 30 - Aug.10
Crystal Lake, SK: Camp for Adult Ukrainian language immersion -- Aug 9 -12 -16

  Програми і Конференції

Конкурс Олімпійська писанка -- 15 березня - 20 квітня
Івано-Франківськ i Дніпропетровськ: Семінари та конкурси CRDF Global -- 5-6 квітня i 9-10 квітня
Літнє навчання Американської молоді в Україні -- 26 липня – 20 серпня

  Current Affairs

Ottawa Ukraine Conference well attended, delivers tough messages

World War II crimes: The legal afterlife of John Demjanjuk

George Jonas: The man who wasn't John Demjanjuk

President of European People's Party calls on international community to use World Football championship to pressure Ukraine's government re human rights

Call for foreign boycott of EURO 2012 in Ukraine

Hack attack on democracy group site provocative

America’s softer Ukrainian policy

BBC documentary about Putin - VIDEO

Pro-Kremlin think tank sees end of the road for Putin

  Сучасні Пoдії

Конференція в Оттаві на тему України: жорсткі прогнози

9 днів по смерті Дем'янюка у Львові відзначили під Німецьким консульством

Канада обговорює українські виклики

Документальний фільм BBC про Путіна - ВІДЕО

  Культура

Режисеру фільму про дитячу працю у шахтах заборона показу нагадала сталінські часи

Проект-картина "Welcome to Ukraine! Welcome to EURO 2012!"

  Ukraine & the World

Ripping up election campaign rule book

Soviet Alumni

  Україна і Світ

Партія регіонів готується до брудних виборів

Віктор Янукович просить американців про порятунок

Україні процвітає контрабанда нафтопродуктів – ВІДЕО

Чи загрожує Україні збройне повстання?

Петро Порошенко: повернення блудного сина, який нікуди не ходив

Кому Тягнибок віддав свою партію на Донбасі

Вибори мера в Обухові: Уроки для опозиції

  Society

Silence kills the lambs

  Суспільство

Прометей України. До 100-ї річниці Олекси Гірника

  А король таки голий!

2009: у Сибір як на свято! (ролик від Комісії з Історичної Правди) -ВІДЕО

  Релігія

Кримська влада прагне знищити українську церкву

  From Our Mailbox / Blogbox

Re: Call for foreign boycott of EURO 2012 in Ukraine

Demjanjuk a 'scapegoat'

  In Memoriam

John Demjanjuk died an innocent man

A Eulogy for John Demjanjuk

  Вічная Пам'ять

Іван Дем'янюк: Мій батько помер не засудженою людиною

В пам'ять Івана Дем'янюка


What John Demjanjuk's trials told us about ourselves

TOP

When the law or the practice of it loses its integrity and humaneness, it becomes a parody of justice and inevitably receives history's denunciation. This has already begun in the case of John Demjanjuk's trials. Because guilt was proclaimed by failing "to follow elementary rules of fairness, due process and the rule of law", then participants in that process and supporters of it should not demean us and humanity any longer by attempting to justify their complicity (e.g. What John Demjanjuk could have told us by Stephen Paskey, who served as lead attorney on the U.S. government’s deportation case against Demjanjuk.
http://www.kyivpost.com/news/opinion/op_ed/detail/124852/)

As have so many others, international immigration lawyer Andriy Semotiuk voices what many consider will be history's unforgiving judgement: In the end, however, this case was not really about the trial of Ivan Demjanjuk. It was about the trial of modern-day Germany, of Israel before that, and by extension, since the case started there, of the United States. In their desire to condemn the transgressions of Germany’s past, the prosecutors and judges in the Demjanjuk case, from its beginnings in the United States to Munich, failed to follow elementary rules of fairness, due process and the rule of law. They employed immigration instead of criminal rules to lower the standard of proof for the prosecution, they knowingly withheld key evidence from the defence and were found by a U.S. appeals court to have committed prosecutorial misconduct, they deported instead of extradited Demjanjuk to Germany, they invented new theories of guilt unknown to the law and detached from personal responsibility and they allowed the case to be politicized to become a show trial over and over again.

Read more below in ePOSHTA:

But John (Iван) Demjanjuk has the last word …

image

DECLARATION of the accused John Demjanjuk

(On John Demjanjuk's behalf, this Declaration was read in the German language by his attorney, Dr. Ulrich Busch, during the April 13th 2010 public court session in Munich, Germany.)

I am grateful to all the people who help me in a helpless patient - both in prison and in the courtroom. So I especially thank the medical staff that facilitates my pain and helps me through this trial, which is torture for me.

In fact, I want to point out the following:

  1. Germany is to blame for that because of its war of attrition against the Soviet Union, I lost my house and my home.
  2. Germany is to blame for that because of her I became a prisoner of war.
  3. Germany is guilty of creating camps for prisoners of war, where the deliberate restriction of food, I and millions of other prisoners of war were condemned to starvation, and only with God's help I survived.
  4. Germany is to blame for forcing me to become a servant in the German POW camp.
  5. Germany is guilty of during the war, in which 11 million of my fellow Ukrainian Germans were killed and many more millions - including my beloved wife Vera - were taken to Germany for forced labor and slavery.
  6. Germany is guilty of thousands and forced hundreds of thousands of my fellow citizens without their consent, become complicit Germans in wild plans for the genocide of Jews, Roma, Gypsies, Slavs, Ukrainian, Polish and Russian.
    It did so by threatening death to those hundreds and thousands who did not want to take this part and who was killed by a German. Moreover, hundreds of thousands of people were deported and executed by Stalin or felt very painful decades in Siberian HULAZi and worked as slaves for the Communists.
  7. Germany is to blame for forcing me to a marginal existence in the camp of displaced persons still years after the war.
  8. Germany is to blame for my forced deportation to Germany toward the end of life in 90 years.And this after 30 years of legal proceedings in Israel, USA and Poland - as well as after 10 years in prison, 5 of which I spent on death row in Israel.
  9. I blame Germany that she nominated me against false accusations of complicity in murder and the charges were filed at the end of my life and strength - in violation of law on claims for persons over 65 years, and in violation of the European Convention on Human Rights.
  10. I blame Germany in that it forced me to live more than 9 months in jail Shtadelhaym - prisoner, though not convicted.
  11. I blame Germany that I ever lost my second home - United States - without a chance to return.
  12. I blame Germany that I lost all sense of his life, his family, happiness, and any hope for the future.

Every minute, every hour, every day and every month I feel like a prisoner of war in Germany. I feel this process as an extension of my terrible memories of the Germans, as a continuation of unspeakable iniquity caused me the Germans. Again I'm an innocent victim of the Germans.

It seems extremely unfair that Germany is using the court makes me a prisoner of war for war criminal.

Is intolerable arrogance of Germany, using me to distract attention from war crimes committed by the Germans, that these crimes have been forgotten and to falsely declare - say, the real perpetrators of crimes nations were I, Ukrainian and other European neighbors of Nazi Germany.

I believe that this court, which shall only me, a foreigner in the camp Travniki in violation of the principles of equal treatment of the Germans-SS members and many other Germans in Travnik, has nothing to do with the principles of justice and law.

I already had to defend himself in Israel - from the Munich prosecutor's charges. In Israel, I was accused of complicity in Nazi crimes in the camp of Sobibor.

Israeli High Court held that allegations of Israeli prosecutors did not prove - with removal of the sentence was based on that I was arrested more than 7.5 years. Of these five years I spent on death row.

I feel incompatible with justice and humanity, that more than 35 years, I was forced to defend themselves as constantly persecuted by the Office of Special Investigations U.S. Department of Justice and the World Jewish Congress and the Simon Wiesenthal Centre.

Now at the end of his life and energy, made the 30th or 40th trial of the same things - and I have no strength to fight. I am helpless against this judicial war that is now the Office of Special Investigations U.S. intercepted Germany.

My beloved wife, Vera Demjanjuk, with whom I lived in wedlock 50 years old, also suffered in Germany. That the Germans deprived my wife of his youth, taking force in Germany for many years of forced labor.

The suffering that we have been through the German war of extermination of the Slavs, it is difficult to describe. Why do Germany and again decides to torment me and my family - is to me incomprehensible."

John Demjanjuk

Виборчий шабаш донецьких відьмаків

TOP

Відшуміли президентські вибори в Росії. Увесь світ мав можливість спостерігати за виборчими потугами так званої демократії, «контрольованої» новим-старим президентом Росії В. Путіним. Враховуючи міжнародні висновки щодо чесності й прозорості президентських виборів у Росії, спектакль за назвою «переобрання» господаря Кремля на необмежений термін у черговий раз виявив кричущі порушення: насильницьке усунення опозиційних політиків від виборчого процесу, відсутність рівних можливостей у кандидатів, використання адміністративного ресурсу, зомбування електорату проурядовими ЗМІ, застосування масштабних фальсифікацій тощо.

Виключно суха констатація міжнародними чинниками недемократичності виборів в Росії не заставить донецьких братків відмовитися від випробуваних ними схем фальсифікацій.Отже правляча верхівка донецького мафіозного клану, який старається у всьому мавпувати Кремль, отримала добрячий урок, як з найменшими втратами зберегти владу в Україні. І хоч досвіду масштабного фальшування в нинішніх керманичів України та їхньої правлячої партії не позичати ні в кого, однак виключно суха констатація міжнародними чинниками недемократичності виборів в Росії не заставить донецьких братків відмовитися від випробуваних ними схем фальсифікацій.

Передовсім міжнародним чинникам потрібно негайно дати сигнал мафіозним очільникам України, що Європа й США більше не миритиметься з наступом на демократичні інституції в Україні. Передовсім ідеться про впровадження санкцій проти найвищих посадовців України: відмова у закордонних візах, замороження закордонних банківських рахунків, арешт закордонного нерухомого майна.

Саме нещодавні вибори районного мера Обухова на Київщині виявили справжні наміри провладного мафіозного угрупування: будь-якими способами утримати кермо держави, не допустивши до влади жодного з опозиціонерів.

image
Нардеп від Партії регіонів Петро Мельник намагався силою витіснити з дільниці депутата від НУНС Ірину Геращенко. Відео: http://www.pravda.com.ua/news/2012/03/19/6960930/

Позаяк останні в тій чи іншій мірі стоятимуть на заваді здійснення донецькими паханами кінцевого дерибану України: прихватизації певних стратегічних об`єктів, продажу за безцінь землі олігархам-латифундистам тощо.

Водночас вибори в Обухові пролили світло на надто сумну опозиційну картину: небажання провідників об`єднуватися навіть за п`ять хвилин до розстрілу. Бо опозиція програла ці вибори саме через відсутність домовленостей щодо єдиного кандидата від БЮТ, партії «Удар» і «Свободи». І як наслідок, мером Обухова став представник ПРУ Олександр Левченко, набравши 38,6% (при 40,5 % явці виборців). Не виключено, що влітку за задіяною схемою фальсифікацій в Обухові влада проводитиме вибори мера в Києва. І не тільки, а й парламентські вибори-2012.

Утім, коли йдеться про В/О «Свобода» й майбутні парламентські вибори, то щораз чіткіше проступає її утриманська залежність від українських олігархів, які повністю підконтрольні ПРУ. Одним із таких свідчень є той факт, що «Свобода» йтиме на парламентські вибори самостійною колоною, а, значить, сприятиме закріпленню владних позицій злочинного режиму В. Януковича. Але «Свобода» не є одинокою у чорній справі нехтування національними інтересами України.

Подібні наміри демонструють також Європейська партія на чолі з Миколою Катеринчуком, партія «Удар» з  Віталієм Кличком та Соціал-демократична партія (партія «Вперед!») з Наталією Королевською. Думку про перелічені політичні сили можна змінити тільки в тому випадку, коли вони братимуть участь у висунення єдиного опозиційного кандидата по мажоритарних округах.

Треба сказати, що вибори в Обухові стали лакмусовим папіром на предмет намірів влади провести в Україні прозорі й чесні парламентські вибори-2012. Як виявилося, ці вибори стали черговою спробою злочинної влади удосконалити старі схеми фальсифікацій, водночас випробувати нові. Саме на це вказує перебіг виборів в Обухові.

Перше: наявний факт зняття з виборчих перегонів одного з кандидатів. Друге: під виглядом екзит-полу на виборчих дільницях з`являлися особи спортивної статури, завданням яких було створити ілюзію чесних і прозорих виборів. Третє: опозицію не допустили до виборчих дільниць, унаслідок чого результати виборів з боку представників ПРУ й технічних кандидатів маніпулювалися на користь провладного кандидата. Четверте: усунення спостерігачів за межі видимості виборчої урни. П`яте: використано ефект «синього светра», коли конкретний член дільничної  комісії масово видавав бюлетені стороннім особам, які, звісно, голосували за кандидата від ПРУ. Шосте: масовий  підкуп виборців, використання каруселей і т.д.

Окрім того, в Обухові створено прецедент щодо перебування народного депутата на виборчій дільниці. Мова йде про зловісний закон про місцеві вибори та обмеження ним ролі народних обранців. Натомість закон про статус народного депутата дає право народному обранцеві знаходитися при підрахунку голосів. Саме таке подвійне трактування цих законів дало можливість представникам ПРУ чинити свавілля над опозиціонерами в Обухові.

Можна констатувати, що українська опозиція з тріском провалила тест на узгодженого кандидата, на можливість здійснювати контроль за майбутніми парламентськими виборами.

Саме з цього сумного факту діаспорний провід повинен зробити відповідний висновок. А саме: докласти максимум зусиль до того, щоб консолідувати опозиційні сили задля висунення єдиного кандидата на майбутніх парламентських виборах в кожному мажоритарному округу.

Не менше важливим є не тільки широке залучення діаспорних міжнародних спостерігачів до контролю над парламентськими виборами-2012 в Україні, а й урахування їхніх висновків міжнародними чинниками при оцінці парламентських виборів на предмет їхньої демократичності.

Редакція еПОШТИ

Даємо останне слово покійному Івану Дем'янюку TOP

image

ДЕКЛАРАЦІЯ ПІДСУДНОГО Івана Дем’янюка

виголошена від імені підсудного його адвокатом др. Ульріхом Бушем підчас судового процесу в Мінхені, 13-го квітня 2010 р.

Я особисто вдячний тим особам, котрі допомагають мені в моєму безнадійно хворому стані: чи то у тюрмі, чи тут у судовій залі.  Тому я особливо дякую медичним працівникам, котрі опікувалися мною, полегшуючи мої болі, та котрі допомагають мені витримати цей судовий процес, який для мене є за тортурами.  З цього приводу я зазначаю наступне:

  1. Німеччина винна в тому, що через руйнівну війну проти Радянського Союзу я втратив свою домівку та свою батьківщину.
  2. Німеччина винна в тому, що зробила мене військовополоненим.
  3. Німеччина виннна в тому, що створила табори для військовополонених, де я й мільйони інших червоноармійців було засуджено на голодну смерть, яку я оминув тільки з волі Всевишнього.
  4. Німеччина винна в тому, що змусила мене стати рабом в таборі для військовополонених.
  5. Німеччина винна в тому, що в тій безжалісній війні 11 мільйонів моїх земляків українців було вбито німцями, а мільйони інших українців, включно з моєю любою дружиною Лідою, було вивезено в німецьке рабство.
  6. Німеччина винна в тому, що тисячі моїх співвітчизників було примусово перетворено в помічників німців, тобто змушено під карою смерті до участи в жахливій програмі геноциду проти євреїв, циган, українців, поляків і росіян, а сотні тих, котрі відмовились від цього злочину, було знищено німцями. Попри це, ще сотні тисяч було депортовано назад в Україну: на розстріл Сталіном  або заслано на муки у сибірські ҐУЛАҐи, в яких виконували каторжну працю.
  7. Німеччина винна в тому, що змусила мене до злиденного життя в післявоєнних таборах для переміщених осіб.
  8. Німеччина винна в тому, що після 30-річного переслідування на рівні права в Ізраїлі, США та Польщі, а також після 10 років ув’язнення в Ізраїлі (з них - 5 років у  камері смерти), мене в останні роки мого життя, після 90-тки, депортовано в Німеччину.
  9. Німеччина винна в тому, що вкінці мого життя через нехтування законами мене, украй немічного, несправедливо обвинувачують у співучасти у вбивстві. А це – всупереч загально прийнятому міжнародному праву (існує 65 років), всупереч європейській хартії людських прав.
  10. Німеччина винна в тому, що я, невинна особа, вже 9 місяців  мучуся в ізоляторі штадельгаймської тюрми.
  11. Німеччина винна в тому, що я навіки втратив мою прибрану батьківщину США.
  12. Німеччина винна в тому, що я втратив сенс у житті, сім’ю, щастя і будь-яку надію на майбутнє.

Від 12-го травня 2009-го року я в Німеччині почуваюся кожну хвилину, кожну годину, кожен день, кожен тиждень і кожен місяць як військовополонений. Це пережиття є продовженням жахливих спогадів про німців, продовженням того невисказаного зла, яке вони заподіяли мені. Я знову став їхньою невинною жертвою.  Величезним злом вважаю те, що цим процесом Німеччина намагається перетворити мене, військовополоненого, у воєнного злочинця. Вважаю, що це -нестерпна наруга Німеччини наді мною. Усе це робиться для того  для того, щоб приховати скоєні німцями злочини та їх затаїти. І всупереч правді твердити, що ми, українці, та інші народи-сусіди були справжні злочинці.

Вважаю, що процес, який провадять виключно проти мене, псевдочужинця із Травників, та який замовчує про чисельних есесівців і німецьких «травніків», суперечить усім принципам справедливости. Ще в Ізраїлі я вже якось оборонявся  проти звинувачень мінхенського прокурора. Там пробували пов’язати мене з нацистськими злочинами в Собіборі. Верховний Суд Ізраїля по-особливому визнав, що ці звинувачення  не доказано. А в самому вироці зазначено: я  7 ½ років відбув під арештом, з них – 5 років провів у смертній камері.

Цілком несумісною зі справедливістю й гуманністю є той факт, що більше 35 років я, вічно переслідувана жертва, змушений оборонятися перед Відділом Спеціяльних Досліджень США (ВСД), перед тими, хто стоїть за ним, передовсім Світовий Конгрес Євреїв і Центр Візенталя (ці організації живуть за рахунок Голокосту).  Тепер, коли навколо мене безсилого, перед закінченням мого життя, відбувається чи не сорокове слухання цієї справи, я втратив силу боротись далі.  Я безсильний у цій війні, яку розпочало ВСД, а нині продовжує Німеччина.

Моя улюблена дружина, Віра, моя супруга з понад 50 років, також страждала в Німеччині. Це власне німці відібрали в неї юність, насильно транспортували на довгі роки рабської праці в Німеччину, серед жорстоких та нелюдських обставин.

Страждання, які ми пережили підчас страхітливої німецької війни, спрямованої проти слав’ян, не можна описати словами. Однак те, що Німеччина знову вибрала мене й мою родину своїми жертвами, для мене залишається незбагненним.

Іван Дем’янюк

In memory of John Demjanjuk

TOP

image
Accused Nazi death camp guard John Demjanjuk holding a paper with number 1627,
the number of the Soviet secret service KGB files Demjanjuk said will prove his
innocence. He was convicted in May 2011. Photograph: Pool/Reuters

“I am again and repeatedly an innocent victim of the Germans ... I find it an unbearable arrogance of Germany, that Germany is misusing me to turn the attention away from the war crimes committed by Germans, to make them forgotten and against the truth to claim that the true criminals of the Nazi crimes were me, the Ukrainians and the European neighbours of Nazi Germany.” -- John Demjanjuk during his Munich Trial.

About 25 years ago I was asked to attend a fund raising dinner for a man named John Demjanjuk. He was being deported from the United States to face trial in Israel accused of being Ivan the Terrible. I was reluctant to attend since the last thing I wanted was to support the defence of someone who might have been a Nazi war criminal.

However, as an immigration lawyer, I was intrigued by what appeared to me to be the use of criminal law masquerading as immigration law in his case. From that night on, I followed the proceedings in the many trials of John Demjanjuk. While I was not immersed in the case, over the years I became increasingly alarmed by the legal deficiencies that were evident in the prosecution of his case in the United States, then in Israel and finally in Munich. Over time I began writing articles pointing out these legal shortcomings. While his recent death brought an end to his legal journey, I believe the legal legacy of his case will trouble us for many years to come.

Demjanjuk’s legal odyssey began while he was living in Cleveland in the 1970s. In 1975 Michael Hanusiak, editor of the New York-based Ukrainian Daily News, compiled a list of Ukrainians suspected of collaborating with Germans and presented it to what was then the U .S. Immigration and Naturalization Service. John Demjanjuk was on that list. The Ukrainian Daily News was nothing more than a pro-Soviet mouthpiece. The newspaper served as a convenient vehicle for the Soviet KGB to set off Jews against Ukrainians, particularly in the United States since at that time there was a fair degree of cooperation between the two groups who worked with Russian dissidents like Andrei Sakharov to secure the release of various Soviet dissidents and the emigration of Soviet Jewry to Israel in an era of detente.

Then in 1977 Demjanjuk was accused of being not just a Nazi collaborator, but of being Ivan the Terrible, a gas chamber operator in the Treblinka death camp in Poland. From 1977 to 1993 Demjanjuk faced a long series of court hearings through the American and then Israeli court systems all the way to the Supreme Court of Israel. In the course of those hearings he was found guilty and sentenced to death. In short, for 15 years while he sat in U.S. and Israeli jails, those who pursued and prosecuted Demjanjuk were positive that he was not in Sobibor as they claimed later in Munich, but rather in Treblinka.

In 1993, after the defence in the Israeli proceedings amassed irrefutable evidence of Demjanjuk’s innocence, the Israeli Supreme Court lifted the sentence, dismissed the charges (that incidentally included the charge that he was a guard in Sobibor), and allowed him to return to the United States. In the meantime a U.S. Federal Appeals Court had opened up his case after determining that U.S. prosecutors were guilty of prosecutorial misconduct in failing to earlier reveal to the defence a raft of files with exculpatory evidence they had. Demjanjuk’s U.S. citizenship was reinstated and he was allowed to go free once again.

As it turned out John Demjanjuk was definitely not Ivan the Terrible of Treblinka. But those who had pursued Demjanjuk for 15 years swearing for certain he was in Treblinka and not anywhere else, then declared – no, he was not in Treblinka, but rather he was in Sobibor. The process started all over again in 2002 and by 2009 Demjanjuk was once again on an airplane headed out of the country, this time to Germany.

This time, however, the charges seemed even stranger. Demjanjuk was charged not with war crimes or crimes against humanity, nor even of murder, but of being an accessory to murder. Not murder in Germany, but in Sobibor, that is to say in Poland. Not as a high-level official, but as a low ranking guard. Not as a German, but as a Ukrainian. Not of one, or a few victims - but of 27,900 victims.

Why did Germany decide to target Demjanjuk in this way? And why did it remain silent for 30 years while the Demjanjuk case wound its way through the U.S. and Israeli courts?

If Germany was so concerned about its Nazi past there was no shortage of Nazis to prosecute – no shortage of party members, Nazi government officials, army officers, camp commandants. Why, for example, didn’t Germany prosecute Reinhard Gehlen, the former Nazi chief of eastern front intelligence and the hundreds of other ex-Nazis he gathered in the West German Federal Intelligence Service (BND) that he headed after the war?

The answer was evident. Germany did not have the stomach to fully prosecute its own transgressors. In fact, its pursuit and conviction of its own Nazi transgressors had not been very impressive.

Though German courts investigated over 100,000 cases, only some 6,500 accused were convicted and of these, most received rather light sentences. Furthermore, Germany passed legislation that effectively provided an amnesty from prosecution for German Nazis, including SS concentration camp commanders and their German subordinates. But the amnesty did not extend to Untermenschen (sub-humans) like Demjanjuk.

It appeared that the German leadership was tired of prosecuting their own people and was now looking for scapegoats like John Demjanjuk to slough off German guilt for what happened in the concentration camps of World War II.

The prosecution in Munich relied on three key pieces of evidence and a ‘novel’ legal proposition to obtain a conviction. It submitted evidence of a Trawniki ID card, a statement of a fellow Sobibor camp guard named Ignat Danilchenko who claimed that Demjanjuk was with him at the camp, and Nazi transfer lists that included Demjanjuk’s name as one of the soldiers assigned to the camp. As for the theory of guilt in the prosecution’s case, they argued that the mere presence of a guard in this death factory was tantamount to assisting with the murders that took place there.

Trawniki Card

Was the Trawniki card real or was it a Soviet fabrication? Much evidence was led over the years one way or the other. It must be remembered that the defence was not under the burden of proving the Trawniki card to be forged. All the defence had to do was raise a reasonable doubt about it. Three arguments stood out in my mind regarding the card.

Perhaps the most disturbing was the question of where the card originated and the chain of possession that related to the card. That the signatures of the German officials on the card were real did not lead to the conclusion that the card itself was real. As Count Nikolai Tolstoy pointed out to Yoram Sheftel, the Israeli attorney who defended Demjanjuk in Israel, there was an entire Soviet KGB division known as Division 14 that dealt solely with the forgery of documents. Sheftel indicated that the components of such cards, including pre-signed Nazi signatures, were seized by Russian troops at the end of the war and were therefore available to the Soviets to make up false papers. The dubious road from post-war Poland to Soviet Russia to the U.S., to Israel and then to Munich in the hands of the persons involved did not inspire great confidence in its authenticity. The Soviets had a motive to discredit Demjanjuk as a Ukrainian anti-communist in Cleveland during the détente era and the opportunity to do so.

Some world experts expressed reservations about the authenticity of the card. Basing himself on all the known signatures of Demjanjuk in the years 1947 to 1986, for example, Dr. Grant, who Sheftel claimed was the world’s foremost forensic expert and the man who revealed the forgeries of the “Mussolini diaries” and the “Hitler diaries”, testified in Israel that the Demjanjuk signature on the card differed from all the others in the way the Ds and Ms were formed and in the fact that in all other signatures the writing was continuous but on the card it was not. Further, Dr. Grant pointed out that there were two holes in the right side of the picture on the card whilst on the paper under the holes in the photograph there were no holes. Judging by the purple ink found inside the holes which was similar to ink used by the KGB and the nature of the spacing of the holes Dr. Grant concluded it was more logical to assume that the photograph was unstapled from some other Soviet document and attached to the card in the Soviet Union, than that it was originally attached in Trawniki in 1942. Israeli officials refused to allow Dr. Grant to detach the photo from the card to make a conclusive finding, but he nonetheless concluded his evidence by saying “The Trawniki document cannot be an authentic document belonging to the defendant Demjanjuk.” The same conclusion was reached by many researchers around the world who have cast doubt on the card, particularly when it was compared to similar cards from the time period.

Michael Shaked, the prosecutor in the Israeli case, indicated that on January 23rd, 1987 the original Trawniki card was provided for examination to the German police force’s main criminal-identification laboratory in Weisbaden, known for its initials as BKA. The laboratory analysts indicated that even after a cursory examination it was evident that the document was a forgery. They pointed out that the face in the photograph which the prosecution in Israel had identified as Demjanjuk’s had been posted on to the uniform using photomontage techniques; the picture was not originally attached to the card, but had been transferred from another document; there was no match between the seal on the Trawniki picture and that on the document itself. Further German analysis was of the card was stopped by the Israelis since it was not helping their case.

These were some of the main shortcomings related to the Trawniki card that raised serious doubts about its bona fides. Yet the Munich court held there was no reasonable doubt about it.

Danilchenko statement

Given that Demjanjuk was accused of being an accessory to the murder of 27,900 victims, it would seem that such a guard would have been well known and readily identifiable by survivors of Sobibor whose fate would have been in his hands. Yet according to Sheftel, of the dozen Jewish survivors of Sobibor throughout the world who were questioned from 1976 onward, by both the American investigators and the Israeli authorities, none identified Demjanjuk’s picture as that of a guard from Sobibor. This was significant since it contradicted the evidence of Ignat Danilchenko who claimed he served with Demjanjuk in Sobibor and identified Demjanjuk’s picture when Danilchenko was interrogated in 1979 by the Soviet KGB. Some time after his interrogation, Danilchenko said he was tortured by the KGB which tended to discredited his assertions. He passed away without ever being cross-examined by the defence on the identification or his claims.

Transfer Lists

There was evidence led by the prosecution that Demjanjuk’s name appeared on Nazi transfer lists assigning him to Sobibor. There was some confusion about this since Demjanjuk’s name also appeared on another transfer list dealing with Lublin apparently punished for unlawfully leaving a camp there. Was he at both camps?

The Court’s Conclusion that Demjanjuk Was at Sobibor

All the foregoing evidence, according to the court, established that Demjanjuk was indeed present in Sobibor. But this alone was not enough to convict Demjanjuk of the crime as alleged. The prosecution needed to prove complicity in murder.


A fundamental principle of Western jurisprudence is individual responsibility for one's actions. In criminal law, this requires that the charges against the accused, and the accused’s responsibility for the crime, must be proven beyond a reasonable doubt. Since Demjanjuk could not be accused of any specific criminal act, he had to be found guilty not of murder, but of being an accessory to murder. And since he was not a German and therefore effectively amnestied by German law, and never a Nazi, he was tried as a non-German because he allegedly worked for the Nazis. Since there was no direct evidence of guilt, the case had to be proven on circumstantial evidence.

To prove a circumstantial case the evidence presented had to lead to a reasonable conclusion that Demjanjuk was guilty - and no other reasonable conclusion. That is the standard of proof required in such circumstantial cases under criminal law. But others who were in Sobibor, German guards, such as Erich Lachmann, Heinz-Hans Schutt, Heinrich Unverhau, Robert Juhres, Ernst Zirke, or Erwin Lambert were charged but found not guilty according to the Holocaust Archive and Research Team who list these names on their web site. If they were there, did not try to escape due to risk of death, and were not part of the ‘killing machine’ then that could also have been true for Demjanjuk. If anything, the evidence in the Demjanjuk case supported a reasonable inference that he was innocent, even assuming he was in the camp, precisely because he was NOT German and therefore likely did not want to take part in the work of the camp.

To many Ukrainians the Demjanjuk case demonstrated that the world did not understand that Ukraine was a victim of both the Soviets and the Nazis during World War II, and of the Holodomor before the war. Their exasperation over its many twists and turns grew over time. For many Jews, Demjanjuk’s case represented their last opportunity to once again broadly publicize the evils of Nazi Germany and its role in the Holocaust. They made the most that they could of it.

In their desire to condemn the transgressions of Germany’s past, the prosecutors and judges in the Demjanjuk case, from its beginnings in the United States to Munich, failed to follow elementary rules of fairness, due process and the rule of law. In the end, however, this case was not really about the trial of Ivan Demjanjuk. It was about the trial of modern-day Germany, of Israel before that, and by extension, since the case started there, of the United States. In their desire to condemn the transgressions of Germany’s past, the prosecutors and judges in the Demjanjuk case, from its beginnings in the United States to Munich, failed to follow elementary rules of fairness, due process and the rule of law. They employed immigration instead of criminal rules to lower the standard of proof for the prosecution, they knowingly withheld key evidence from the defence and were found by a U.S. appeals court to have committed prosecutorial misconduct, they deported instead of extradited Demjanjuk to Germany, they invented new theories of guilt unknown to the law and detached from personal responsibility and they allowed the case to be politicized to become a show trial over and over again. The irony of the Demjanjuk case lies in the fact that despite all these efforts to convict him, according to German law, no conviction stands until all appeal rights have been exhausted. In other words, despite what the international media may say, according to German law, and Israeli and American law for that matter, Demjanjuk was never found guilty of any crime. His long nightmare is finally over. At long last he can now rest in peace.

Andriy J. Semotiuk is an attorney practicing in the area of international law focusing on immigration. He is a member of the bars of New York and California in the United States and Ontario and British Columbia in Canada. A former United Nations correspondent who was stationed in New York, Mr. Semotiuk now practices law and resides in Toronto.

Russia takes control of Ukraine's security forces

TOP

image
SBU Headquarters in Kiev (Source: news.kievukraine.info)

http://www.jamestown.org/programs/edm/single/?tx_ttnews[tt_news]=
39154&cHash=e4ee492d04fa73a1e1659537f7309f71

March 19, 2012

image of Taras Kuzio Taras Kuzio

The Polish newspaper Gazeta Wyborcza (March 1) provided details of Russia’s growing grip over Ukraine’s security forces. According to Gazeta Wyborcza, then Russian Prime Minister Vladimir Putin only dropped his support for Yulia Tymoshenko in mid-2011. This came about as a consequence of two factors.

First, the criminal case against Tymoshenko removed her as a political actor and counter-weight to President Viktor Yanukovych, whom Putin did not have a high regard for. According to a US diplomatic cable, Prime Minister Putin “‘hates’ Yushchenko and has a low personal regard for Yanukovych, but apparently sees Tymoshenko as someone, perhaps not that he can trust, but with whom he can deal” (http://wikileaks.org/cable/2009/01/09KYIV208.html).

Second, Putin changed his stance after Yanukovych agreed to the introduction of Russian advisers in the Security Service (SBU) and coordination and joint consultation with Moscow over future government appointments (especially in the siloviky services). “The list of these candidates should be personally agreed by Putin,” Gazeta Wyborcza (March 1) reported.

Allegations of Russian influence in the SBU and other Ukrainian security forces have existed for the last two years (see EDM, March 18, 29, 2010; Jamestown blog, October 13, 2010). Russian citizens Igor Shuvalov and Viacheslav Zanevskyi are a case in point. Shuvalov runs “political technology” in the media for the presidential administration and Zanevskyi is the head of Yanukovych’s personal bodyguards. Foreign Minister Kostiantyn Gryshchenko and former Defense Minister Mykhailo Yezhel were lobbied by their Russian counterparts. Yezhel’s career was in the Soviet Pacific Fleet. Minister of Education Dmytro Tabachnyk was lobbied by Russian Orthodox Patriarch Kirill. Allegations of Russian and Putin’s influence over Ukraine’s security forces have been further confirmed by subsequent government re-shuffles and appointments of Russian citizens Igor Kalinin and Dmitri Salamatin as SBU Chairman and Minister of Defense, respectively.

Salamatin was born in Karaganda, Kazakhstan, spent his working career in Russia and moved to Ukraine only in 1999. He illegally holds dual citizenship and is the son-in-law of former Russian First Deputy Prime Minister Oleg Soskovets (Ukrayinskyi Tyzhden, February 17).

Salamtin was elected to parliament in the 2006 and 2007 elections as a member of the Party of Regions and in 2010-2012 headed Ukrstetsexport, Ukraine’s arms export agency. Ukraine had competed with Russia on the international arms market under Presidents Kuchma and Yushchenko but this position changed under Yanukovych when both countries’ military-industrial complexes renewed their cooperation.

Salamatin, like Kalinin, is loyal to Yanukovych and “The Family” whom they will protect and defend to stay in power. Salamatin has no experience for the position of Defense Minister and, as political expert Vadym Karasiov pointed out, was promoted with the priority of protecting the “Yanukovych regime” first and Ukraine’s interests only second (Kyiv Post, February 9).

The head of parliament’s Committee on National Defense and Security Anatoliy Grytsenko, himself Defense Minister in 2005-2007, described Salamatin’s appointment as a step backwards from military reform. “This person never once outlined and obviously has no personal understanding of the direction of reform and development of the armed forces and improvement of its combat readiness, all of which creates serious problems in the practical field” (Ukrayinska Pravda, February 8). Salamatin, as a Party of Regions deputy, never once initiated draft legislation in the field of national security (Ukrayinskyi Tyzhden, February 9).

Kalinin was born in Moscow oblast and spent his career in the Soviet KGB in Russia. Through the security service “old boys network,” he maintains close ties to Russia. Kalinin headed UDO (Directorate on State Protection), the former Soviet KGB 9th Directorate, that continues to have responsibility for protecting senior officials and is the closest Ukrainian equivalent of the US Secret Service. Two Russian citizens, Kalinin and Zanevskyi, have protected Yanukovych, which is a reflection of his paranoia and distrust of the SBU that he has never forgotten supported Yushchenko in the 2004 elections (see EDM, December 3, 2004, June 28 and October 28, 2010).

Kalinin and Zanevskyi are obligated to “The Family” whose gray cardinal is Oleksandr Yanukovych, the president’s eldest son (see EDM, December 2, 2011). During the Orange Revolution, when Kalinin held a senior position in the SBU’s Alpha spetsnaz forces, he (unlike most SBU officers) remained loyal to Yanukovych. Kalinin’s appointment will increase Russian influence in the SBU.

His appointment will also lead to enhanced cooperation between the SBU and FSB with whom they both have a “common Cheka past,” Valeriy Khoroshkovsky said (The Ukrainian Week, February 24). The FSB was expelled from the Black Sea Fleet in 2009, but a May 2010 agreement, signed a month after the ‘Kharkiv Accords’ extended the use of the Sevastopol base for the Black Sea Fleet, permitted the FSB to return to the Crimea (see EDM, May 24, 2010).

Khoroshkovsky, long regarded as a Russian agent of influence in the Yanukovych administration, moved from the SBU to briefly serve as the Finance Minister and to the important position of First Deputy Prime Minister. Khoroshkovsky was believed to be behind numerous scandals in 2010-2011, when he headed the SBU, that undermined Ukraine’s European integration. One of the scandals was the July 2010 detention of Nico Lange in Kyiv’s Borispil Airport on the eve of Yanukovych’s state visit to Germany. Lange is the Ukraine Director of the Konrad Adenauer Stiftung organization, and fellow Christian Democrat Chancellor Angela Merkel was forced to intervene on his behalf. The SBU has also added over ten additional criminal charges against Tymoshenko since her October 2011 sentence.

As head of Ukrspetsexport, Salamatin channeled all proceeds from arms exports under his personal control and the funds were paid to the Belize offshore company Primavera Financial Ltd via Cyprus-based bank accounts. “Ukrainian arms trade cash flows are now completely centralized and any foreign intermediaries have most probably been excluded. Previously a separate offshore structure was set up for every major arms export contract. This allowed several insider ‘clans’ to flourish, and was useful when supplying arms to both sides of one conflict” (http://foreignnotes.blogspot.com/2012_02_01_archive.html).

Salamatin’s actions led to the Ukrainian company Progress losing a 2008 contract worth $560 million to supply Iraq’s armed forces with 420 APCs and six An-32 aircraft. This took place because of Salamatin’s conflict with his predecessor (at Ukrspetsexport) who was responsible for ensuring the fulfillment of the contract on behalf of an American intermediary, Oleg Yankovych (Олег Янковичем) (http://nashigroshi.org/2012/01/21/rehional-vviv-belizku-monopoliyu-na-ukrajinsku-torhivlyu-zbrojeyu/). It was assumed to be logical for an American to be involved in the contract as the US had provided the funds to pay for Ukrainian weaponry to arm Iraq’s armed forces.

The appointments have removed the security forces from under the control of the oligarchs and placed them under “The Family.” “It is a sign that Yanukovych fears betrayal from within,” Karasiov says (Kyiv Post, February 9). Their primary responsibility will be to defend Yanukovych and “The Family” and ensure his re-election (see “Yanukovych Forever!” in Jamestown blog, March 6).

The strategic factor behind these appointments is the “resolution of the 2015 problem,” Ukrayinskyi Tyzhden (February 17) concluded. With Yanukovych acquiescing to Russian influence over the security forces and the opposition threatening if they come to power to annul the ‘Kharkiv Accords,’ Putin now has a personal stake in maintaining Yanukovych in power indefinitely.

Soft and hard power threats to Ukraine

TOP

image
Russian World

http://www.worldaffairsjournal.org/blog/alexander-j-motyl/soft-and-hard-power-threats-ukraine?utm_source=World+Affairs+Newsletter&utm_campaign=8e56b156ec-Blog_Motyl_Dickinson_Bachrach_3_20_2012&utm_medium=email
March 16, 2012

Alexander Motyl Alexander J. Motyl

Ukrainians like to blame their country’s ills on “Moscow and the Muscovites,” but the UK’s highly respected Royal Institute of International Affairs (a.k.a. Chatham House) has just provided good grounds for thinking that their paranoia may be justified.

Take a look at the January 2012 briefing paper, “A Ghost in the Mirror: Russian Soft Power in Ukraine,” by two Kyiv-based analysts—Alexander Bogomolov and Oleksandr Lytvynenko. Bogomolov is president  of the Association of Middle East Studies, while Lytvynenko is director of research projects at the Foreign and Security Policy Council. Neither is a “nationalist hothead.” Both are sober establishment men.

Here are the bullet points of their argument:

  • “For Russia, maintaining influence over Ukraine is more than a foreign policy priority; it is an existential imperative. Many in Russia’s political elite perceive Ukraine as part of their country’s own identity.”

The problem with existential imperatives is that they are “zero-sum games.” If Russia’s existence truly depends on Ukraine’s nonexistence, then compromise is impossible, at least as long as Russia’s rulers perceive Ukraine as part of Russia’s identity.

  • “Russia’s socio-economic model limits its capacity to act as a pole of attraction for Ukraine. As a result, Russia relies on its national myths to devise narratives and projects intended to bind Ukraine in a ‘common future’ with Russia and other post-Soviet states.”

Russia’s Putinist model is more accurately termed “fascistoid,” an ugly word that captures the wretched nature of Vladimir Putin’s brand of authoritarianism plus charismatic strongman rule. (For more on this, see “Fascistoid Russia” in the current issue of World Affairs.) The good news is that, since no right-thinking non-Russian elite would presumably want to adopt such a model, even Ukraine’s doltish Regionnaires may want to resist Russian soft-power blandishments if they recognize that they are a cover for the hard-power brutality of Putinism.

  • “These narratives are translated into influence in Ukraine through channels such as the Russian Orthodox Church, the mass media, formal and informal business networks, and non-governmental organizations.” 

Here’s the bad news for Ukraine. Its elites can, in principle, easily say no to Putin and Putinism, but how does one say no to religion, language, and culture?

  • “Russia also achieves influence in Ukraine by mobilizing constituencies around politically sensitive issues such as language policy and shared cultural and historical legacies. This depends heavily on symbolic resources and a deep but often clumsy engagement in local identity politics.” 
  • “Russia’s soft power project with regard to Ukraine emphasizes cultural and linguistic boundaries over civic identities, which is ultimately a burden for both countries.” 

The last two points are especially bad news for Ukrainian and Russian liberals committed to interethnic tolerance and amity. If Russian soft power is focused on creating “disloyal minorities” with intolerant identities, then the ultimate effect will be to promote racism, chauvinism, and intolerance both within Ukraine and Russia and between Ukraine and Russia.

According to the two analysts, the root of the problem is that the very idea of a Ukrainian nation separate from the great Russian nation challenges core beliefs about Russia’s origin and identity. Ukraine hosts the most valuable symbols constituting the core of Russia’s national identity—the mythological birthplace of the Russian nation and the cradle of the Russian Orthodox Church along with its holiest places….  From this perspective, the collective goods that bring the majority of Ukrainians together as a nation … appear to be meaningless, second-rate or blasphemous to a large number of Russians. Generations of Russian intellectuals have turned belittling of the Ukrainian language and culture into a part of the Russian belief system alongside anti-Tatar and anti-Muslim stereotypes. But whereas the latter are built around national differences, what makes Ukraine stand out in this list is a dismissive attitude to any assertion that national differences exist. This coexistence between friendship for a “kindred people” and hostility to the Ukrainian nation is what gives relations between Ukraine and Russia their distinctive quality.

More than distinctive, the quality of Ukrainian-Russian relations is, given such a mind-set, necessarily going to be conflictual. Worse, if such dismissive attitudes are part and parcel of Russian identity, then there is no solution short of a fundamental transformation of Russian identity—something that, even in the best of circumstances, will take a long time.

Unfortunately, regardless of the dastardly intentions of “generations of Russian intellectuals,” Ukraine’s policymakers have compounded their country’s problems by behaving as if they were paid agents of Russian hard power. Here’s what Edward Chow, senior fellow at the Center for Strategic and International Studies and an expert on Ukraine’s energy, told the US Senate Foreign Relations Committee on February 1st:

I have not met a single Ukrainian or Western geologist who does not believe that Ukraine has the geologic prospects to greatly increase its domestic oil and gas production. … Together with energy efficiency improvements, Ukraine can be more than 50 percent self-sufficient in gas. … Ukraine’s oil and gas sector is operated in a totally dysfunctional manner. … In fact, if you were to design an energy system that is optimized for corruption, it might look very much like Ukraine’s. You would start with a wholly state-owned monopoly that is not accountable to anyone except the head of the country who appoints the management of this company. It would operate non-transparently…. Domestic production would be priced artificially low, ostensibly for social welfare reasons, leading to a large grey market in gas supply that is allocated by privileged access rather than by price. ... The opaque middleman is frequently paid handsomely in kind, rather than in cash, which allows him to re-export the gas or to resell to high-value domestic customers, leaving the state company with the import debt and social obligations. … Russia may expect to gain full control of [Ukraine’s] gas transit system over time, as Ukraine continues to mismanage its energy sector…. The result of this possible scenario is that Ukraine becomes an energy appendage of Russia’s.

As Chow suggests, fixing Ukraine’s energy problems is technically a piece of cake. All you need to do is stop stealing from time to time. Naturally, no corrupt Ukrainian policymaker—and certainly no Regionnaire policymaker, almost all of whom are by definition corrupt—will put his country ahead of his Swiss bank account.

As Bogomolov and Lytvynenko imply, neutralizing Russia’s soft-power assault on Ukraine is also doable. All you need to do is speak Ukrainian from time to time. The Orange governments tried and were denounced by the Regionnaires. And, naturally, no Regionnaire will put his country ahead of his inability to speak a second language. 

All of which leaves Ukraine trapped between Russia’s hard and soft power. A few more years of Regionnaire indifference and Yanukovych may go down in history as the man who transformed his country into both an energy and identity “appendage” of Russia

Obukhiv mayoral elections: Lessons for the opposition

TOP

See the complete article (in PDF) here.


An Open Letter to the German Ambassador in Ukraine

TOP

image

An Open Letter to the German Ambassador in Ukraine

March 12, 2012

Ambassador Extraordinary and Plenipotentiary of the
Federal Republic of Germany to Ukraine
H.E. Mr. Dr. Hans-Jurgen Heimsoeth
kanzlei@german-embassy.kiev.ua

Your Excellency:

We write to you in a matter of some concern to the global Ukrainian community. The hosting by your Embassy on March 1, 2012 of a lecture entitled “Bandera-fascist” by a Polish-German developing academic, known only for extremist statements, is deemed by us a signal of an anti-Ukrainian bias on the part of the government of the Federal Republic of Germany. It is our position that while the decision to hold this event may have been that of simply someone at your Embassy, the blame, unfortunately, falls squarely upon the government of the FRG.

This is not an issue of free speech or academic freedom, both of which should be fully respected.  Likewise, we do not address the Embassy's familiarity or lack thereof with the subject matter. For this reason we refrain from correcting any of the outrageous statements made in the course of the presentation. There is nothing for us to debate on this account with the German Embassy. Stepan Bandera was a XX century Ukrainian libration nationalist who fought for Ukrainian independence. He was a hero for us and, certainly, an enemy for others. He fought against imperial Poland, Soviet Russia and Nazi Germany, all occupying Ukraine at different times to attain freedom for the Ukrainian people.  Polish, Russian, German, Ukrainian and other scholars may debate his deeds and writings. However, an Embassy simply located in Kyiv, Ukraine is not equipped nor granted the credentials to do so.

We appreciate most efforts made in support of education and information dissemination. However, in the instant case, since the title of the lecture itself was so grossly inflammatory and the presenter of little credential (still matriculating) and more of extremist bluster, that  should have been sufficient reason for your office to deny the request for  hospitality. Additionally, your office should have been circumspect enough to ascertain why no respected educational institution in Ukraine was willing to host the event. It appears that flares went off, yet your office ignored all.

Aside from the foregoing, we find it highly questionable, if not totally inappropriate for any embassy to scrutinize publicly the history and personages therein of any host country. This leads us to believe that someone within your Embassy had an agenda to disparage and offend. Then there is the possibility that quite simply an error was made or attention omitted and the Ambassador is the last person to know.

We should like to suggest that this is an opportunity to investigate why and how this event took place and present your findings together with a cogent explanation. In the alternative, a sincere apology to Ukrainians everywhere for this error in judgment should be forthcoming. To you this event may appear minor with limited participation, but let us assure you that the resonance has transcended the event itself.

We are prepared to pursue this matter further and intend to  commence with a call urging  Ukrainians from Ukraine to New Zealand to boycott German-made products, desist from travel to

Germany and even organize demonstrations globally at German diplomatic missions. Finally, since this defamation was sponsored by the German Embassy and took place on what can be deemed German territory, we will assist any surviving Bandera family members who may consider seeking recourse against the German government for defamation in the courts. These options we are reviewing reluctantly, but should you fail to act in remedial fashion, we shall be resolute.

German-Ukrainian relations should be a matter of great concern to both countries in view of proximity, shared economic and political ambitions, joint humanitarian concerns. Given the size and strategic locations of the two countries these are not minor ambitions or concerns. We are certain that you value these relations. Therefore you understand the need to respect each other, our respective culture and history. This includes at the very least a diplomatic reverence for each other's heroes.

Much remains to be done in the area of fostering stronger Ukrainian-German bonds of friendship. Unfortunately, the recent event at your Embassy was a step backward. We sincerely hope that you will now take a step forward.

Respectfully,

For the International Conference in Support of Ukraine

Askold S. Lozynsky
Chair

Borys Potapenko
Secretary

 

Джон (Iван) Дем'янюк. In memoriam

TOP

http://www.day.kiev.ua/225742
23 березня 2012

Ігор Слісаренко

image

[…]

Дем’янюк завжди стверджував, що ніколи не був у Треблінці, Собіборі й Травниках, а потрапивши 1942 року в полон, усю війну був у таборі для радянських військовополонених. До речі, суд над охоронцями табору Собібор відбувся ще в 1966 році. П’ятьох обвинувачених німців на чолі з начальником охорони Еріхом Ліхманом... звільнили, оскільки німецький суд вирішив, що він наказував вбивати, а його підлеглі вбивали під примусом, під страхом смерті!

Я зумисне наголошую зараз на національній приналежності обвинувачених, бо це відігравало на мюнхенському процесі вагому роль. Той же свідок Блатт, як виявилося, геть не пам’ятав німецьких охоронців, натомість постійно твердив, що «навкруги були самі українці, без них «фабрика смерті» не могла б функціонувати». Це дає підстави для сумнівів, а чи не будував цей свідок свої свідчення на популярному американському художньому фільмі «Втеча із Собібора» (1987 р.), де охоронці табору зображені українцями у кошлатих шапках. До речі, я дивився дві версії фільму — американську, для власного споживача, та другу — розраховану на іноземну аудиторію, й у ній охоронці — це українці, а от у власній американській версії вони заявлені «російськими козаками». Можливо, це зумовлене острахом перед тодішнім упливовим українським лобі у США — спробуй скласти наклеп на українців, і отримаєш відповідь під дих стотисячними демонстраціями, виступами конгресменів і бойкотом товару. Колись так і було. Але вже не сьогодні — українське лобі почило в бозі...

[…]

У цьому контексті, як виглядає, зовсім не випадковою була позитивна реакція Росії на суд над Дем’янюком у Мюнхені. Російське МЗС називало процес «знаковою подією» й вихваляло суд за «об’єктивне розслідування всіх діянь Дем’янюка», таким чином начхавши на презумпцію невинуватості. У Москві хвалилися і передачею Німеччині «копій документів у справі Дем’янюка», які так ніхто й не побачив.

[…]

Коли Дем’янюка в черговий раз позбавили американського громадянства й готували до депортації, ні Україна, ні Польща (де відбувалися злочини, в яких його звинувачували) не виявили бажання влаштувати суд у себе. Натомість зненацька виявила інтерес Німеччина (на прохання американського міністерства юстиції?), чия прокуратура перенесла «місце злочинів» Дем’янюка з концтабору Треблінка в концтабір Собібор. Така заповзятливість не може не викликати запитань, адже досвід ФРН [Федеративна Республіка Німеччина] у переслідуванні нацистських злочинців геть не взірцевий. Ще 1953 року там амністували тих, хто віддавав накази страчувати співгромадян, які відмовлялися воювати проти військ антигітлерівської коаліції. Коли 1960 року в Ізраїлі на слідстві горезвісний Ейхман згадав своїх 387 співучасників, виявилося, що багато хто з них займав керівні посади у ФРН. І тоді уряд ФРН подбав, щоб Ейхман не зміг скомпрометувати посадових осіб боннської республіки. Спеціальний представник уряду ФРН зустрівся з тодішнім прем’єром Ізраїлю Бен Гуріоном, який пообіцяв з усіма матеріалами попередньо познайомити уряд ФРН. Мало того, ізраїльський уряд пішов на те, щоб Ейхмана захищав західнонімецький адвокат Серватіус, котрий був довіреною особою найвідоміших нацистів ФРН. У 1965 році ФРН припинило порушення кримінальних справ за встановленим раніше строком давності. А в 1969 році взагалі оголосили амністію. Виходить, що мав рацію Пат Б’юкенен, коли писав таке: «Дем’янюк має послужити жертовним ягням, чия кров повинна змити плями гріхів Німеччини». А член Польського інституту мистецтв і науки, видавець батьківського щоденника в часи окупації (до речі, високо оцінений ізраїльським «Яд-Вашемом») Ян Чекаєвскі уточнив: «Хіба не іронія, що тепер німці (...) взяли на себе роль суддів. Чи не намагаються вони відвести увагу від власної відповідальності? Я не можу позбутися думки, що справа Дем’янюка не має нічого спільного із справедливістю. Це пропагандистський засіб».

[…]

Дійсно, Німеччина вже тривалий час і послідовно веде лінію на те, щоб позбутися того комплексу «національної провини», за словами головного агітатора й живого класика Мартіна Вальзера — «припинити історичний садомазохізм», «відвести моральну довбню Освенціма, яка робить націю вразливою».

У цьому контексті зовсім не повинен дивувати недавній скандал із «лекціями» горе-аспіранта Россолінскі-Лібе. Це, знову ж таки, акція в багаторівневій німецькій публічній дипломатії на захоплення й формування чужого історичного дискурсу, визначення його контенту й меж. Показова відвертість публічної відповіді керівників Центру польських та європейських студій НаУКМА, які пручалися нав’язуванню цього «лектора»: «Ми не мали жодного впливу на вибір запрошуваних лекторів, тож довіряли це нашим партнерам (Німецькій службі академічних обмінів, Фонду Бьолля й посольству ФРН)».

Ціла стаття [тут].

Як вирішити мовну дилему в Україні? - ВІДЕО

TOP

http://1tv.com.ua/uk/news/2012/03/25/18465
25 березня 2012

image

У питанні мови Україна поділилася майже навпіл. Цього тижня Київський міжнародний інститут соціології оприлюднив дані соцопитування.

49 відсотків українців воліли б бачити українську єдиною державною мовою - і 47 хочуть у той чи інший спосіб підвищити статус російської в Україні. Щоправда, другою державною її бачать менш як третина опитаних.

image

Парадоксально, але власні мовні права в Україні правозахиснику Володимиру Богайчуку доводиться відстоювати у судах. Каже, такого немає в жодній країні Європи. Але він не єдиний, хто бореться, щоб в незалежній державі його мовні права не порушували. Оці дві книжки - це судові історії наших громадян. Луганчанин виборює право на україномовну освіту в університеті Даля, а житель, щоб його прізвище писалося українською і щоб квитанції надходили рідною мовою:

Помилкове розуміння свободи чи намагання ввести в оману. У відповідь Послу Німеччини.

TOP

16 березня 2012

Аскольд Лозинський

В американській юриспруденції є засада, що свобода слова не дозволяє вигукувати: „Вогонь!” у заповненому театрі. Чому? Бо такий вигук може спричинити до панічного руху товпи, що в кінцевому результаті може принести  пошкодження, а навіть і смертні наслідки.

Це- символічне твердження  судді Верховного суду США Олівера Вендела Голмса. Подібне обмеження стосується також різних випадків, коли необмежене користування свободою заперечує загальну безпеку чи наносить кривду другим. Тобто у цивілізованому, демократичному світі будь яка свобода не оцінюється в абсолютному розумінні. Для того і є закони, приписи поведінки, параметри діяльности, етичні засади, тощо.

Навіть в, найбільш ідеалістичному, академічному світі свобода має певні обмеження. Академік засадничо не користується бульварною мовою, образливими фразами. Поняттям „академічна свобода”, мабуть, найбільше зловживають люди, які далекі як до науки так і до толерантності, бо людина, яка дійсно вірить у академічну свободу, користується фактами і аргументами, а не наклепами чи образливими епітетами.

У дипломатичній роботі представники держави працюють на розвиток двосторонніх відносин між країною котру вони представляють і країною де вони служать. В цій праці, яка має на меті позитивні і взаємновигідні наслідки, дипломати звичайно стримуються від грубої поведінки, образливих слів і втручання у внутрішні справи даної країни..

Все це перекреслює посол Німеччини у своїй статті „Віє вітер свободи”, де він оправдовує влаштування в Посольстві Німеччини  доповіді „історика” Россолінські-Лібе під заголовком „Бандера-фашист”.

Власне  Посол підкреслює, що причиною, чому цією лекціє зайнялося Посольство, було те, що в „жодному іншому місці в Україні для його доповіді з послідуючою дискусією не було надано можливості.” А чи цієї лекції було потрібно в Україні? Посол вважає, що так і тому пронує свої німецькі послуги. „Україна, і на це поправу було вказано, знаходиться в процесі знаходження власної ідентичності, ‘nation-building’- не в сенсі створення просто нації, а державної нації. Тут важливу роль відіграє минуле, і тому важливо віднайти, що становить ‘солідарну спільноту’ (Ернест Ренан).”

Послу, мабуть, треба запропонувати іншу тему, яка вкладається більш відповідно в процес відбудови нації  українців та має якесь відношення до німців. Скільки страчено українського цвіту  в часи Другої Світовї Війни завдяки німецьким окупантам, які вивезли їх до німецьких концентраційних таборів, або до Німеччини на невільничу роботу?! Отже, скільки у цьому процесі відбудови нації належить Німеччині відшкодувати українцям за величезні втрати?! Ця тема має пряме відношення до питання німецько-українських відносин, і що треба робити, щоб їх виправити..

Назва „Бандера-фашист”, яку Посол замовчує у своїй статті,  насторожує з місця та відкидає будь яку наукову дискусію. До цього також треба додати, що лекцію виголосив  науковий неофіт і екстреміст, котрий відомий тільки з своїх екстремістських вигуків. Так німецький екстреміст називає фашистом Бандеру, який відсидів в німецькому концтаборі в Сакзенгавзен, два брати котрого загинули в німецькому концтаборі в Авшвіці! Того Бандеру, якого вбив агент КГБ на території Німеччини чотирнадцять років після війни, бо демократична німецька поліція не була спроможна Бандеру охоронити і навіть не була спроможна вбивцю зловити! Він сам  здався.

Вчинок і пояснення Посла Німеччини- це не є заради академічної свободи, а всупереч вірчим грамотам врученим йому українською державою. Йому залишається перестати дурити нас своїм уявним ідеалізмом, а просто подати  резигнацію. На сьогоднішній день ніхто в Україні не може його вважати обєктивним дипломатом, котрий працює на розвиток українсько-німецьких відносин.

Yanukovych’s PofR defends its right to rape and kill: The Oksana Makar case and beyond

TOP

http://atytarenko.wordpress.com/2012/03/15/oksana-makar-case-and-beyond
March 15, 2012

Andriy Zhalko Tytarenko

The case of Oksana Makar has called for unseen before reaction in the Ukraine, and internationally. The actual crime is horrible: three young Mykolayiv residents had drugged, and repeatedly raped the 18-year old girl, strangled her, and burned her alive to cover their tracks. The victim survived, has lost both feet and hand from the fire, and is struggling for her life in a Mykolayiv hospital when this report was being written. She never lost consciousness; our prayers are with her.

The case is awkward and disturbing, but there is, unfortunately, more. One of the criminals is a son of the ex-State Prosecutor of the Central District of Mykolayiv, and of the former Head of the District Administration, both are activists of the Party of Regions. Mykolayiv police found all three in a matter of hours, but two of them (guess, which ones) were released for the term until the court hearing, with no bail requested. [Remember, how requests for the release of Yulia Tymoshenko or Yurij Lutsenko were turned down?] The youths were re-arrested only after the story hit the front pages, and when people started calling for a lynching of them. Police did not question the victim for four days, and waited with taking samples also for four days, until these samples would become irrelevant. Local law enforcement started moving only after the Minister of Interior intervened. They obviously believed that they would be able to trash the case, and to save the glamour boys from jail.

What they miscalculated was the degree of anger to which people came. Not as much as Tunisia’s Ben Ali in December of 2010, but it is yet to come… On March 15 Mykolayiv people announced a protest against non-action of law enforcement. It was a protest, which was self-organized through social media. While opposition in Kyiv forced the Ministry of Interior to act, the local protest was totally grassroots. And here it comes: the Party of Regions organized a counter-demonstration, with no meaningful agenda, simply to block the protesters. They defend their right to rape and kill ordinary Ukrainian folks.

All this is very troubling in many ways: the crime is horrible, but horrible crimes happen in different countries - there are mentally disturbed people in any society. But the police acted as an accomplice, and was only worried about the proper cover-up for the criminals. And the very troubling aspect is, in my opinion, the counter-meeting. None of its participants, not to mention its organizers, was held back by normal human feelings. It is a decay of morality, and don’t tell us, that it was an isolated case. There were 100s of them, and it was organized by the ruling party. Similar things happened in Germany under the NSDAP (Nazi Party) rule, and the same happened under Bolsheviks only 90 years ago.

It is a mistake to think, that the beast is dead. Not the beast of the communism – this one seems to be really dead for now. The beast of shameless, conscienceless, aggressive and immoral mediocrity, which was the base of German Fascism, and of Russian Bolshevizm. This one is back in Ukraine in full swing. The social base for the new inhumane regime is here, and keeps showing itself time after time. The fact that Yanukovych is no Hitler, and no Stalin, is somewhat comforting, but not much. No one among Bolshevik leaders took that narrow-minded Koba (party nickname of Stalin) seriously, neither Trotsky, nor Kamenev, nor Zinoviev, nor Bukharin or Rykov. All of them were shot, while small-minded Koba became the bloodiest dictator in humankind history.

World marked another International Women’s Day, but struggle is not over

TOP

http://www.hilltimes.com/opinion-piece/2012/03/19/world-marked-another-international-women%E2%80%99s-day-but-struggle-is-not-over/30085#.T2oQ3XVrWF0.email
March 19, 2012

In Ukraine, the violation of human rights, against women’s rights in particular, is endemic

image of Oksana Bashuk Hepburn Oksana Bashuk Hepburn

OTTAWA—Much has been accomplished since women-libbers started burning bras some 50 years ago. Yet, as the world marked another International Women’s Day on March 8, it was clear that the struggle is not over. Take Rush Limbaugh, for instance, and his sexual slurs against a law student. He apologized but major sponsors of his radio show are withdrawing support: women matter.

But not in Ukraine. There, the violation of human rights, women’s in particular, is endemic. Not only have its leaders failed to address issues like equality in the workforce, equal pay for work of equal value, or sharing family and household responsibilities, their pejorative language stemming from an antiquated mindset tells the tale.

Consider this.

Earlier this month the Speaker of Ukraine’s Parliament, Volodymyr Lytvyn, who holds a doctorate in the now passé discipline—Soviet ideology, supposedly the sina qua non of the underprivileged—forgot his lessons. During the session designed to bolster gender inclusivity—there were no women in Ukraine’s Cabinet until last month—he set forth that women are lesser human beings because they were created from Adam’s rib. And, to date, sees no reason to apologize.

He is not alone. President Viktor Yanukovych leads the way as his party cronies repeatedly insult women by calling female activists prostitutes and sluts and menacing remarks. Like those during former prime minister Yulia Tymoshenko’s trial: a woman’s job is not in politics.

She is his nemesis, and his hate for Yulia, as she is fondly called, is politically catastrophic for him, his country, and undoubtedly his place in history. Yet he persists. President Yanukovych has allowed—there is no independent judiciary in Ukraine—the incarceration of one of the world’s most brilliant women politicians and in so doing crossed out 20 years of democratic progress. This is unacceptable and it must stop.

Last month the Canadian Group for Democracy in Ukraine published an open letter promoting a grass roots movement modeled on the activism which freed Nelson Mandela and Aung San Sui Kyi. The purpose is to proclaim globally that last century’s men have no place in politics, and they must go. Men, who serve their egos and their pockets instead of the women and men of Ukraine must go. And the president who is motivated by brute force in dealing with a smart political opponent primarily to show her who’s the boss, must go.

Many, including Canada’s Prime Minister Stephen Harper, have already spoken out the unacceptable developments. The latest condemnations come from Denmark’s female prime minister saying Yulia has become a symbol for freedom, a very powerful force. Swedes are defying Ukraine’s authorities and visiting her in prison. The foreign ministers of Sweden, Britain, the Czech Republic, Poland, and Germany wrote an open letter in the New York Times condemning the events.

Last week Canada’s Foreign Affairs and International Relations and International Development Standing Committee heard testimonials from Ukraine’s experts about the situation in Ukraine. Ms. Tymoshenko’s situation was found to be particularly troubling: how can there be a fair election in October when she and other opposition leaders are incarcerated? And how can Canada help to ensure that one bad regime is not replaced by another in an emerging democracy?

While the usual approaches were offered—more election observers, institutional capacity building, youth exchanges—there was also recognition of their limitations. Election fraud persists; monies directed at reforms get pocketed by insiders; and the foreign-educated youth tends to stay away from an unpromising future in the lawless state.

Obviously the key is to punish offenders not society. “Right now most Canadian aid goes directly to Ukraine’s government. This should be reviewed,” said Alexandrine Latendresse, MP for Circonscription de Louis-Saint-Laurent.

Canada might go even further. It can take a lead in promoting a united global front in punishing the culprits: restrict their travel and freeze their assets in bank accounts in the free world. Nothing would get their attention as quickly as this!

The women’s movement has come a long way. Another milestone victory would be Yulia’s release. But the rest of us need to help. Some can spread the word about the feisty freedom fighter, confer awards, write, make documentaries; any action to keep her in the public eye. The young FEMEN women will bare their breasts, as was done before, in order to put pressure on an unjust and anti-woman regime. The rest of us can speak to our political representatives that, as Ms. Latendresse concludes, “A stable, prosperous and democratic Ukraine is the best way to assist Russia and Belarus in their own efforts towards democracy.”

And while doing so remember that if democracy can’t make it in Ukraine and the former Soviet space, what hope is there for the Arab Spring? Much is riding on Yulia’s freedom and Ukraine’s election. Stay tuned.

Oksana Bashuk Hepburn is the former Director of the Canadian Human Rights Commission. Ms. Tymoshenko does not have access to the internet in prison. To send messages of support please write her at Kachanivska Correctional Services 54, Kharkiv 61124, Vyshnevyj Provoluk,16 Ukraine.

news@hilltimes.com

Ukraine: The Yanukovych family business

TOP

image
“A strong family – a happy country!”

http://www.worldaffairsjournal.org/blog/alexander-j-motyl/ukraine-yanukovych-family-business?utm_source=World+Affairs+Newsletter&utm_campaign=269ba920d2-Blog_Marlowe_Totten_Motyl_3_26_2012&utm_medium=email
March 23,  2012

Alexander Motyl Alexander J. Motyl

Which means that the more Yanukovych relies on the boys for information and advice, the more misinformed and ill-advised he will be, and the more incompetent and unprofessional his policies will become.Just when did people start referring to the inner circle around President Viktor Yanukovych as “The Family”? The term is now commonplace, but my impression is that it started entering the political vocabulary of Ukraine about six to twelve months ago, when son Oleksandr joined Viktor Senior and Viktor Junior to form a triumvirate of power holders and all three began promoting their buddies to positions of authority in the government or to positions of unbounded rapaciousness in the economy.

Little Viktor has long been active in the youth branch of the Party of Regions—call them the “Regionnairettes”—and has served as a dutiful member of Parliament, where he’s been filmed acting uprightly by voting on behalf of absent comrades (a constitutional infraction, by the way, but what the hell). His big brother, Oleksandr, is the dentist extraordinaire whose mastery of gums and teeth somehow propelled him to the ranks of Ukraine’s one hundred richest individuals at precisely the time that Big Viktor was president.

The head of the central bank, the 36-year-old Serhii Arbuzov, is a friend of “The Family,” as is the recently appointed minister of finance, the 38-year-old Yuri Kolobov. See the pattern? Where money’s at stake, the Yanukovych brothers make sure their pals are in charge, and Dad says, “Da.”

Who knows just how much the Yanukovych boys are worth? After all, every dollar of visible wealth is probably matched with another hundred stashed away in hidden assets or foreign bank accounts. And there’s lots of very visible wealth, from Junior’s fast cars to the Dentist’s real estate holdings.

But corruption isn’t my point. All authoritarian leaders and their cliques raid state coffers and grow very rich, very quickly. Rather more important is that only very few authoritarian leaders rule by means of bona fide family members. Most prefer to surround themselves with loyal cops, soldiers, and other lugs.

Good ol’ Leonid Brezhnev, the man who brought the “era of stagnation” to the Soviet Union, had a “Family” of his own, centered on his corrupt daughter, Galina. Every North Korean leader in the last few decades has relied on his sons. Romania’s notorious Nicolae Ceausescu made wife Elena a member of the Politburo and permitted his dissolute son Nicu to harass half the country’s women. Saddam Hussein had a stable of powerful, and thuggish, sons. Syria’s Hafez al-Assad made sure son Bashar succeeded him. Hosni Mubarak hoped son Gamal would take his place. And where would Cuba’s Fidel Castro be without his brother Raúl?

In all these instances, authoritarian rulers employ family members to misrule their countries. The inevitable result is, of course, vast corruption, as evident in Yanukovych’s Ukraine as in Ceausescu’s Romania or Brezhnev’s USSR. But the inevitable cause of rule by family is the ruler’s lack of trust in his own supporters and his isolation from both the ruling elites and society. Why would you want your untested offspring to run a country if you had smart elites whom you trusted? You wouldn’t. What distinguishes the incompetent son or daughter from the competent policymaker or technocrat is that you, as the supreme leader, can count on the former to follow your every wish and command. You can trust them—or, at least, you think you can trust them. In contrast, smart policymakers, even if they’re your supporters, can never be fully trusted. They may decide to jump ship, or worse, to stab you in the back.

The rise of the Yanukovych Family is thus a sign of Yanukovych’s growing helplessness. When a president of a big country has to rely on Junior and the Dentist to run the place, you know he’s in trouble. And the trouble will only increase. After all, what do Junior and the Dentist know about running a state? Nothing. And would either of them actually tell Dad the bad news or would they be more inclined to sugarcoat it? The latter, obviously. Which means that the more Yanukovych relies on the boys for information and advice, the more misinformed and ill-advised he will be, and the more incompetent and unprofessional his policies will become.

The amassing of Yanukovych Family power heralds nothing less than the fall of Papa Yanukovych. I wouldn’t be surprised if Junior and the Dentist were licking their chops and preparing political eulogies.

Українське село – колиска нації

TOP

image
Фото з сайту села Плесецьке на Київщині.

Майже за чотири століття бездержавності нашого народу різноманітні окупанти намагалися знищити український етнос. Або у кращому випадку перетворити наших людей  в бездушних покірних рабів, котрі не прагнуть волі та кращого життя . Однак,  любов до рідної землі і  українське волелюбство виявилися могутніше від ворожих насильств.

Хтось із письменників сказав: що Україна то є  ріка народних  сліз і крові, яка ще не висохла. Бо і  кров, і сльози  ще  продовжують  наповнювати ріку нашого страждання.  І коли б   не наше село, то до сьогодні, мабуть, не було б на світовій карті назви - Україна.

Селянство перенесло на своїх хребтах, смертні наруги дикого кріпацтва. В часах найбільших переслідувань, воно коштом терпінь зберегло віру, церкву та рідну мову. Українське селянство катували морально. Чого лише варто зневажлива назва – чернь ! Посполитих , часто голодних, змушували гинути за чужі інтереси в різних війнах. Ніхто вже не скаже, скільки їх згинуло у повстаннях Хмельницького, Мазепи, у Визвольних змаганнях, у Зимовому поході, під Крутами і Базаром, та за Карпатську Україну. Скільки пропало  в інспірованих  більшовиками голодоморах так само достеменно не відомо. Як  скільки загинуло у Сибірських тундрах, азійських степах, в таборах Гулаґу, в німецьких і польських концтаборах та за чужу справу в двох Світових війнах.

image
Пацифікація українського села у 1934 році.

Правди, ніхто не буде знати скільки  мільйонів селянських жертв, змололи ворожі жорна, бо вже за нашого часу ніхто точно не знає, скільки згинуло членів ОУН - УПА. Проте Знаємо, що крім численних жертв, селянські батьки важкими трудами виростили майже 90 відсотків  української інтелігенції. Без існування якої не можлива будь-яка сучасна нація. Але, як то не гірко, однак, вимушені визнати, що ця «біла кістка» нашого етносу часто-густо цурається свого коріння. Особливо на східних та південних теренах, покрививши шию і духовне здоров’я, через заподатливий погляд   у бік Москви.

А  наше селянство і сьогодні дальше терпить. В той час  коли деякі вчорашні колгоспники сьогодні живуть в неуявних розкошах. Навіть не рідкість, коли на сніданок літають до Швейцарії чи Парижу. А весілля своїм дітям влаштовують в найкращих закладах європейських столиць. Однак, у нас є шанс  все таки применшити столітню наругу над нашим селом. І цей шанс найперше залежить від самих селян. Нехай вони добре подумають за кого віддати свій голос на жовтневих виборах до Верховної Ради. Певен народна мудрість їх не зрадить. Докажім нашу національну зрілість у виборчому процесі.

Прочитавши, передайте другим.

Радянський випускник

TOP

image
І рибку з'їсти і нах.й сісти” Віктор Янукович і Константин Грищенко

Аскольд С. Лозинський

Відповідь міністра закордонних справ України Грищенка,  на відкритий лист п'яти  міністрів закордонних справ Європейського Союзу, була парадигмою, яка нагадує радянську дипломатію. Звичайно це було забавно, тому що це було настільки кричущим! Нічого дивного. Адже Грищенко наслідує Сергія Лаврова, міністра закордонних справ Росії, і вони є  випускниками однієї  школи.

imageГрищенкo


Найцікавіша заява, мабуть, у вступі, де Грищенко каже: "Мені важливі факти, а не оцінки". Потім він представляє п'ять спотворень, перекручує, як старий радянський апаратник, і пропонує їх, як дипломатичний докір своїм зовнішнім колегам. Провівши багато часу на Заході, Грищенко звичайно не вірить, що хтось купиться на цю маячню, але тим не менш, його розпирає від самовдоволення, тому що думає, що він вищий своїх недоброзичливців.

Далі Грищенко  стверджує, що Україна „прихильником європейських цінностей", але пропонує не факти, а свою оцінку, що Україна «не скочується , а крокує до повної інтеграції." Різниця між скочуванням і крокуванням може бути лише питанням сприйняття. Потім він пропонує, як доказ прогресу, завершення торішніх переговорів з ЄС, замовчуючи при цьому, що в минулому році нічого не було парафовано, підписано або ратифікувано тільки тому, що Україна не змогла виконати свою частину роботи.

Він згадує про "масштабні реформи проведені в Україні", але не дає прикладів і, звичайно ж, ніяких доказів. Тоді, можливо, зрозумівши, що він повинен представити хоч якусь статистику, він повторює найпопулярніше перебільшення режиму Януковича, що український ВВП зріс на 5% в 2011 році. Насправді ця цифра становила 4,5%, але навіть це було ілюзорним, оскільки ВВП України впав так стрімко, що навіть при 4,5% зростання ВВП в минулому році не вдалося досягти його рівня 2008 року.

Урок тут полягає в тому, що якщо ваш ВВП істотно нижче межі, в якийсь момент він повинен зрости. Крім того, навіть це недавнє зростання є результатом незначного глобального економічного зросту, при якому Україна змогла продати більше своїх природних ресурсів в інші країни, чия економіка покращилася. Це "зростання", звичайно, не відноситься до розумної економічної політики режиму Януковича.

Спотворення і перекручення потім поступаються зарозумілості, коли Грищенко порівнює переслідування Тимошенко та Луценко і  переслідування корумпованих чиновників в інших країнах. Його аргументація базується на тому, що судові рішення повинні бути дотримані. Це міркування було б правильне, звичайно, якщо припустити, що в Україні є незалежна судова система. Жоден західний експерт, який спостерігав за цими двома судовими процесами не визнав, що процеси були справедливими. Як адвокат, який мав можливість стежити за ходом процесу над Тимошенко на протязі 3 годин, можу сказати, що я ніколи в житті не бачив такої пародії на суд. Не існувало необхідності в прокурорах, тому що суддя взяв на себе цю роль. Міжнародне засудження цих процесів була одностайне і однозначне.

Грищенко приходить до висновку: „У 2010 році президент Янукович прийшов до влади після перемоги над Тимошенко чесно і справедливо. Президентські вибори були повсюдно визнані як такі, що відповідають міжнародним стандартам. Тільки одна Тимошенко не визнала результатів виборів." Навіть це твердження може бути оскаржене. В якості міжнародного спостерігача на виборах 2010 року, я прийшов до висновку, що вибори були затьмарені залякуванням та корупцією, які присутні в  бідному, розвиваючому суспільстві. ОБСЄ направила  контингент не українсько- навіть, не російсько-мовних спостерігачів, які відвідали в цілому 6-7% виборчих дільниць і безвідповідально протягом 24 годин оголосили літеплі оцінки, які режим Януковича використовував знову і знову. Багато неурядових організацій, які проводили моніторинг, прийшли до висновку, що вибори були затьмарені залякуванням виборців у їхньому повсякденному житті і корупцією (гроші, робочі місця) виборчої комісії. Крім того, навіть більше людей голосували проти Януковича, ніж за нього.

У будь-якому випадку, результати виборів тут ні до чого, так як вони  не дозволяють Януковичу вести себе як бандиту після приходу до влади.  Більш цікавим, ніж заява Грищенка, є те, що він замовчує. Він нічого не каже  про місцеві вибори 2011 року, вже проведені  режимом Януковича, котрими той зміцнив свою владу. Вибори 2011 року  були засуджені міжнародним співтовариством.

Урок тут такий - режим Януковича, як режим Путіна в Росії, не грає за міжнародними демократичними нормам і принципам. Обидва режими відчувають себе досить впевнено, зі старими радянськими апаратниками біля керма своїх міністерств закордонних справ, що вони можуть обдурити більшу частину міжнародного співтовариства час від часу, або деяку частину міжнародного співтовариства в більшості випадків, і в той же час, вони можуть пограти мязами в домашніх умовах.

Links to event postings TOP

Do you maintain a website of events for your city or region? Let us know and we'll add a link to your site in the ePOSHTA newsmagazine.

 Canada

image Ukrainian Golf Across Canada

 United States

Canadian flag Toronto: Petro Janischewskyj Memorial Lecture: The Political culture of Cossack Ukraine -- Mar. 30 TOP
image

USA flagNew York: Art Exhibit by Emma Beglyarova -- Mar. 30 - Apr. 23

TOP

image

ARTEXISTENCE

by Ukrainian artist
Emma Beglyarova

Artist’s reception on
Friday, March 30 from 6 to 8PM

The exhibition continues through April 23, 2012

Exhibition hours
Tuesday – Sunday, 12 to 6 PM

“Art at the Institute” is presented by the
Ukrainian Institute of America
2 East 79th Street,
New York, NY 10075
T 212-288-8660
www.ukrainianinstitute.org

USA flagNew York: Memorial Concert - Walter Nazarewicz -- Apr. 1

TOP

The Board of Directors of the Ukrainian Institute of America

Cordially invites you to a

Memorial Concert

in honor of our esteemed past president
WALTER NAZAREWICZ

with performances by:

violinist
Solomiya Ivakhiv

cellist
Natalia Khoma

soprano
Oksana Krovytska

pianists
Mykola Suk and Volodymyr Vynnytsky

Sunday, April 1 ∙ 2012 · 8PM
Ukrainian Institute of America
2 East 79th Street
New York, NY

RSVP by March 24th mail@ukrainianinstitute.org

Canadian flag Edmonton, AB: Book launch - Ukrainians in Argentina -- Apr. 3

TOP
image

USA flagWashington, DC: Can Ukraine reform? -- Apr. 4

TOP

Can Ukraine Reform?

Wednesday, April 4, 2012, 12:00 to 3:00pm
Carnegie Endowment for International Peace
1779 Massachusetts Ave, NW
Washington, DC

President Yanukovych's economic reform package, meant to boost Ukraine's ailing economy, has encountered political and practical obstacles from the outset. Critics have questioned whether the government is seriously committed to its own reform vision. What are the remedies Yanukovych is trying to implement and can they succeed?

Irina Akimova, Nazar Kholod, Morgan Williams, and Olga Shumylo-Tapiola will analyze Ukraine's current trajectory and offer recommendations for economic growth and stability.

FOR MORE INFORMATION:
RSVP required ... Contact the Russia and Eurasia Program,
email: russiaeurasiaprogram@ceip.org, with your name and organization.

Canadian flagToronto: Pre-Easter Bazaar -- Apr. 8

TOP
image

Canadian flagToronto: Vesnivka choir Easter bazaar -- Apr. 8

TOP

VESNIVKA CHOIR EASTER BAZAAR

Sunday, April 8, 2012 9:00 AM to 2:00 PM
St. Nicholas Ukrainian Catholic Church
4 Bellwoods Avenue at Queen
Toronto, ON

~ FRESHLY BAKED PASKA ~ TORTES ~
~ BAKED GOODS ~ VARENYKY ~
~ CANAPES ~ BORSCHT ~
~ COFFEE & TEA ~
~ PYSANKY ~

Canadian flagToronto: Easter luncheon -- Apr. 22

TOP
image

Canadian flagMelbourne, AU: 'Hopak in the Park' 2012 - Ukrainian Cossack Dance Spectacular – National Ukrainian Festival -- Apr. 28

TOP
image

Canadian flagToronto: Tango -- Apr. 29

TOP
image
Canadian flagToronto: Humanitarian Award Banquet sponsored by UCSST -- May 6 TOP
image

Canadian flagТоронто: Виставка Богдана Боржемського -- 25 березня - 22 квітня

TOP
image

Ukrainian flagКиїв: Мітинг на захист Юлії Тимошенко -- 28 березня

TOP

image
image

Мітинг на захист Юлії Тимошенко з вимогами до влади про її звільнення та термінове лікування за межами пенітенціарної системи відбудеться у цю середу, 28 березня, з 12 год., біля Адміністрації президента на вул. Банковій (метро "Хрещатик", вихід на вул. Інститутську). Запрошуються всі бажаючі.

https://www.facebook.com/profile.php?id=100001568777208 http://forum.durdom.in.ua/viewtopic.php?f=1&t=97658

Canadian flag Торонто: Доповідь - Україна та Росія - Що далі? -- 28 березня TOP
image

Canadian flagТоронто: Форум - Відродження Української Автокефальної Православної Церкви та 60-ліття східної єпархі УПЦК -- 31 березня

TOP
image

Canadian flagТоронто: Гуморина 2012 -- 1 квітня

TOP

image

Минулорічна Гуморина, організована Української Спілкою Образотворчих Мистців Канади (УСОМ) разом із Канадсько-Українською Мистецькою Фундацією (КУМФ) засвідчила гучним сміхом про своє існування! Гумор завжди був характерним для справжніх українців і продовжує користуватися попитом в нашій громаді.

На Ваші численні прохання, і з метою продовжити квітуче життя української громади (сміх- це здоров'я, як доказано наукою), КУМф з УСОМ ласкаво запрошують Вас на свято жартів і сміху Гуморина 2012 за участю відомих майстрів слова, нюти і пензля: Ігора Чуми, Наталії Кулинич-Колач, Діани Мельниченко, Василя Ахтемійчука, Павла Лопати, Станіслава Хоменка, Ігора Поліщука, Олега Лесюка та інших.

Приєднуйтесь до нас із своїм гумором, не пошкодуєте. Тільки у нашій корчмі Ви можете скуштувати запашної медової наливки і смачного вареника на патичку!

Увага! Кількість мість категорично обмежена. Не даємо більше, як десять крісел в одні руки.

За квитками на ті місця, що ще залишились, в ціні $30, прошу звертатись до:

КУМФ - тел: 416-766-6802 Олега Лесюка - 647-899-7963

Canadian flagТоронто: Передвеликодній Базар -- 8 квітня

TOP
image

Canadian flagТоронто: Спільне Свячене -- 22 квітня

TOP
image

Canadian flagТоронто: Концерт Танґо -- 29 квітня

TOP
image

Australia flagВікторія, Австралія: Plast 100 Anniversary Святкуємо Пластове Століття -- 2 червня

TOP
image

Film: Holodomor - Ukraine's Genocide

TOP
image

Canadian flagToronto: Svitlychka Ukrainian immersion program - Open House and Registration -- Mar 28, 29

TOP

image

Dear Parents,

Spring is just around the corner and it’s time to start making plans for your child for the 2012-2013 school year! If you wish to register your child for the next school year, you must return the packet with forms filled out and cheques included as soon as possible. Children for whom completed forms and cheques have been submitted will be registered on a first-come, first-served basis. Note that by submitting completed packets earlier, you will not need to attend one of the registration evenings. A checklist is attached for your reference to ensure that your package is complete. It is not necessary to return the checklist to us with the completed forms.

An Open House and Registration for ALUMNI and NEW families will take place on Wednesday & Thursday, March 28rd & 29th from 6:00 to 8:00 pm. If you know anyone who might be interested in registering their child in our wonderful educational Ukrainian immersion program here at SVITLYCHKA, please let them know about the upcoming Open House and Registration.

On behalf of the SVITLYCHKA Executive, we thank you in advance for your cooperation and support!

Margot Boszko Registrar

Ukrainian flagSummer courses for youth at Kyiv-Mohyla Academy -- Jul. 26 – Aug. 30

TOP

image

Summer Courses in Ukraine for American Youth

Dates: July 26 – August 30, 2012
Locations: four weeks at the Kyiv-Mohyla Academy, Ukraine plus one week (optional) in Western Ukraine (Trans-Carpathian)
Eligible Age: ages 14 – 18
Size of group: 22 persons, including two or three adult group leaders/counselors (teachers and parents)
Who is eligible: high schools students and members of Ukrainian-American youth organizations
School Credits Available: Students will receive 4 (four) college credits upon completing a final examination (optional)

Program Goals:

  1. to provide learning opportunities for beginning, intermediate and advanced speakers of the Ukrainian language;
  2. to help participants improve their speaking, reading & writing abilities through intensive classroom studies and immersion in Ukrainian society,
  3. to acquaint participants with their historical motherland by exposing them to Ukraine’s history & culture in the classroom and field trip excursions,
  4. to provide opportunities to make friends with local Ukrainians and University students and to help nourish and strengthen ties to their Ukrainian heritage of Ukrainian youth.

Cost per capita: Registration fee ($100 per person), four weeks room/board (breakfast & lunch), classes, excursions to museums, theaters, cultural centers in Kyiv ($2140), one week recreation in Western Ukraine with excursions and room/board ($435), group counselors cost ($350).

For basic information visit  http://sdinstitute.weebly.com
For more information, visit the KMA main site at http://www.summerschool.ukma.kiev.ua/

For residents of the greater Washington DC and Baltimore MD area, please contact 2009 Participant Marta Kowalczyk – Teacher of Ukrainian as a 2nd Language, (Taras Shevchenko School of Ukrainian Studies, Bethesda MD), martreut@gmail.com, (703) 533-9879

For residents of New York City and surrounding areas and for donations please contact the PROGRAM Coordinator  Mykhaylo Kazarenko, 2075 79 Street # A - 4, Brooklyn, N.Y. 11214-1834, E-mail: president@sdinstitute.org, (718) 372-0235

Since the program was created 7 years ago it has been sponsoring by
Major Sponsors:

www.selfrelianceny.org

image

www.aerosvit.com
image

            Other Sponsors: Selfreliance Ukrainian American Federal Credit Union; Meest-America, Inc.;  Ukrainian Free University Foundation USA;  Ukrainian National Credit Union Association; Newspaper “Zakordonna Gazette”; Web portal  “BRAMA - Gateway Ukraine”; Web portal  “ePOSHTA NewsMagazine”

Ukrainian flag Student summer exchange trip to Ukraine -- Jul. 30 - Aug.10

TOP

image

The Ivano-Frankivsk Committee of the Arlington Sister City Association is seeking additional high school students to go on a student exchange trip to Ukraine this summer.

The dates are from July 30 through Aug 10, approximately. Students will spend time in the Carpathian region of Ivano-Frankivsk and visit Lviv and Kyiv in the company of American and Ukrainian peers.

For information and an application, please email Mary Beth Zimmerman at mbzarl@gmail.com or Malcolm Phillips at revmacp@gmail.com.

Canadian flag Crystal Lake, SK: Camp for Adult Ukrainian language immersion -- Aug 9 -12 -16

TOP

image

Adult Ukrainian Language Immersion Course (AULIC) 2012

AULIC 2012 will mark the 12th year of this enriching educational program that enables participating students to learn about Ukrainian language and culture. The regular program is offered over a 4 day period with an 8 day extended course option for those wanting to further enhance their language skills. The regular program will run from August 9th to the 12th and the extended program will carry on to August 16th.

During the first four days, three levels of instruction will be offered: Beginner, Intermediate and Advanced.  The extended four-day program will allow for a more intense Ukrainian language immersion environment and is dedicated to Intermediate and Advanced level participants who wish to enhance their knowledge of the Ukrainian language.

AULIC’s success is based primarily on the quality of language instruction which is supplemented with a culturally enriched program.  The Organizing Committee ensures that the instructors selected for the camp are skilled Ukrainian teachers.  Wherever possible and practical, instructors with past AULIC experience will be engaged for 2012 and any new instructors will be required to meet the high standard set by their predecessors. 

AULIC is held at Trident Camp, which is located 25 km north of Canora Saskatchewan at Crystal Lake resort.  Further information about the venue and facilities are available at www.aulic.ca web site. The registration fee for the four-day weekend (August 9 to 12) is $185.00 per participant if received prior to July 9, and $200.00 thereafter.  The fee for the entire eight-day extended program (to August 16) is $310.00 if received by July 9, and $325.00 thereafter.  Room, board and all printed materials are included in the registration fee. 

Those interested in learning more about AULIC 2012 may contact any member of the Organizing Committee: Ed Lysyk (306)789-6622, Wayne Hydeman (306)545-2003, Ken Mazur (306)789-4062, or Tony Harras (306)586-6805 or by sending an email to info@aulic.ca

AULIC is sponsored by the Ukrainian Canadian Professional and Business Association of Regina and the TYC/Ukrainian Orthodox Men's Association of Regina.  Financial assistance has been provided by Ukrainian Canadian Congress – Saskatchewan Provincial Council & Regina Branch, Saskatchewan Lotteries, Saskatchewan Organization of Heritage Languages (SOHL), The Ukrainian Canadian Foundation of Taras Shevchenko and the SUS Foundation.

 

Ukrainian flag Конкурс Олімпійська писанка -- 15 березня - 20 квітня

TOP

http://www.ldufk.edu.ua/index.php/centr-olimposviti-i-doslidzhen.html

ЗАПРОШУЄМО

до участі у творчому конкурсі
“ОЛІМПІЙСЬКА ПИСАНКА”

Львівський центр олімпійської просвіти та культурно-мистецький відділ Львівського державного університету фізичної культури оголошують творчий конкурс “ОЛІМПІЙСЬКА ПИСАНКА”. Конкурс полягає у створенні в традиційній для України техніці писанкового розпису творів із використанням олімпійської тематики. Конкурс проводиться для популяризації олімпійських ідеалів та символів серед молоді. За результатами поданих на конкурс робіт буде організована тематична виставка.

УМОВИ КОНКУРСУ:

  • заповнити анкету учасника (зразок анкети можна отримати на сайті  ЛДУФК: www.ldufk.edu.ua в комірці “ЛЦОП” або через запит на електронну адресу: LCOP_@ukr.net);
  • виготовити тематичні писанки на яйці – як справжньому, так і на макеті у формі яйця (вибір матеріалу й розмірів необмежений);
  • представити не більше ніж три писанки від одного автора;
  • надіслати свою творчу роботу разом із заповненою анкетою за адресою: 79000, м. Львів, вул. Костюшка, 11, каб. 311 (кафедра олімпійської освіти ЛДУФК).

Надсилаючи роботи на творчий конкурс, учасники погоджуються з його умовами, стверджують та гарантують, що вони є авторами надісланих робіт.

КРИТЕРІЇ ОЦІНЮВАННЯ КОНКУРСНИХ РОБІТ:

  • відображення олімпійської ідеї в символіці писанкового орнаменту;
  • відповідність писанковим традиціям у компонуванні візерунків та технічному виконанні;
  • оригінальність ідеї, творчий підхід та художня майстерність.

ВИЗНАЧЕННЯ ТА НАГОРОДЖЕННЯ ПЕРЕМОЖЦІВ:

  • переможців конкурсу визначає журі;
  • передбачено додаткові призи для авторів кращих творів, обраних за результатами глядацького голосування;
  • імена переможців та світлини робіт будуть опубліковані у студентській газеті “Країна спорту” та висвітлені на сайті www.ldufk.edu.ua;  
  • автори кращих творів конкурсу будуть нагороджені пам’ятними дипломами та заохочувальними призами, а переможці отримають цінні призи.

Про дату обрання та нагородження переможців інформуватимемо окремо. Нагородження відбудеться в урочистій атмосфері під час відкриття тематичної виставки “ОЛІМПІЙСЬКА ПИСАНКА”.

Конкурс “ОЛІМПІЙСЬКА ПИСАНКА” триває з 15 березня до 20 квітня 2012 р.
За довідками просимо звертатися до координаторів проекту:
Іванна Литвинець – 093-440-59-60
Олена Падовська – 063-838-03-62

Електронна адреса: http://tinyurl.com/cj5fab2

Ukrainian flag Івано-Франківськ i Дніпропетровськ: Семінари та конкурси CRDF Global -- 5-6 квітня i 9-10 квітняІвано-Франківськ TOP

Фонд цивільних досліджень та розвитку США (CRDF Global) запрошує науковців та дослідників узяти участь у Конкурсі із застосувань нанотехнологій в енергетиці за Програмою спільних наукових проектів (ПСНП) 2012 року, а також у семінарах з інноваційного підприємництва, що реалізуються в рамках Програми науково-технічного підприємництва STEP-2012 та відбудуться 5-6 квітня 2012 в Івано-Франківську та 9-10 квітня 2012 – в Дніпропетровську.

Прочитати повну статтю можна на сторінці: http://cstei.lviv.ua/ua/item/704

Ukrainian flag Літнє навчання Американської молоді в Україні -- 26 липня – 20 серпня

TOP

image

Літнє навчання Американської молоді в Україні

Дати: 26 липня – 20 серпня, 2012 р.
Міста дії: чотири тижні у Києво-Могилянській  Академії, один тиждень на Закарпатті.
Вік учасників: 14 - 21 рок.
Кількість групи: 20 чоловік, з урахуванням 2-3 дорослих виховників з числа вчителів та батьків.
Хто може приймати участь: старшокласники та члени українських юнацьких організацій.
По закінченню курсу: та складання іспитів слухачі отримують 4 (чотири) кредити.

Мета програми:

1).Здобуття знань з української мови, історії, культури;
2).Допомога в підвищенні равня розмовної мови та рівня читання і письма
3).Ознайом ознайомлення з історичною Батьківщиною;
4).Можливість знайти нових друзів сесед студентів українського університету.        

Кошторис програми на одну особу: чотирьох тижневе проживання, харчування (обіди), навчання, та відвідування музеїв, театрів, громадських заходів у Києві: ($2140); тижнева подорож у Карпатах з екскурсіями ($435); витрати на вихователів ($350);  Реєстраційний збір: $100 з кожної особи.
Загальна інформація http://sdinstitute.weebly.com  
Додаткова інформація: http://summerschool.ukma.kiev.ua/
для визначення рівня своєї української мови - http://www.ukma.kiev.ua/ua/pub/websites/ufl/index.htm

Для студентав з околиці  Washington DC та Baltimore MD, звертатись до учасника програми КМА-2009: Marta Kowalczyk, Teacher of Ukrainian as a 2nd Language, (Taras Shevchenko School of Ukrainian Studies, Bethesda MD), martreut@gmail.com, (703) 533-9879

Для студентів з околиці New York, NJ, CT  та іньших штатів, звертатись до координатора програми: Mykhaylo Kazarenko, 2075 79th  Street  # A - 4, Brooklyn, N.Y. 11214-1834, E-mail: president@sdinstitute.org, (718) 372-0235

З дня зоснування програми і протягом усіх 7 років нам надають благодійну підтримку
Основні спонсори:

www.selfrelianceny.org
image

www.aerosvit.com
image

Іньши спонсори: Selfreliance Ukrainian American Federal Credit Union; Meest-America, Inc.;  Ukrainian Free University Foundation USA;  Ukrainian National Credit Union Association; Newspaper “National Tribune”; Newspaper “Zakordonna Gazette”; Web portal  “BRAMA - Gateway Ukraine”; Web portal  “ePOSHTA NewsMagazine”

Ottawa Ukraine Conference well attended, delivers tough messages TOP

image
Dr. Walter Zaryckyj, Executive director of the Center for US-Ukrainian
Relations summarizes the conference.

OTTAWA - March 20, 2012

The conference heard from 32 experts from Ukraine, Europe, Canada and the US on the future of Ukraine: http://www.ucc.ca/programs/projects/ukraine-at-the-crossroads-conference/

A major gathering of international experts assembled at the Chateau Laurier Hotel in Ottawa from March 5-8 to discuss the current situation in Ukraine, where human rights and democracy are showing troubling signs of continued regression under the government of President Victor Yanukovych. They met to take part in "Ukraine at the Crossroads," a conference held under the auspices of the Ukrainian Canadian Congress and organized by the Canada Ukraine Foundation, the Chair of Ukrainian Studies at the University of Ottawa, and the Center for US-Ukrainian Relations.

Invited speakers included prominent activists in Ukrainian NGOs and former government ministers, as well as senior officials and representatives of agencies from member states in the Euro-Atlantic community. The program was kicked-off on the evening of Wednesday March 7 with a well-attended banquet followed by a panel discussion moderated by New York-based journalist, Chrystia Freeland, of the Thomson-Reuters media group. The opening forum featured presentations by former Ukrainian Foreign Minister, Borys Tarasyuk; Thomas Melia, Deputy Assistant Secretary of State and head of the US Bureau of Democracy, Human Rights and Labor; The Honourable Marcin Święcicki, a member of the Polish Sejm and a former cabinet minister who for four years served as the director of a European Community Advisory Centre in Kyiv; and the Honourable Peter van Loan, the Government House Leader for the Government of Canada. International Development Minister, the Hon. Bev Oda brought greetings, and Treasury Board President Tony Clement was among the more than twenty politicians in the audience, which also included five current and former Canadian ambassadors to Ukraine, staff from Ukraine's embassy in Ottawa, and representatives of other diplomatic missions.

The day after the banquet a series of sessions were held during which expert panels addressed four major thematic areas: 1) Democratic Governance, Rule of Law, Human Rights and Media Freedom; 2) The New Election Act and the 2012 Parliamentary Elections; 3) Economic Issues, including Energy, Economic Freedom and Corruption; and 4) Geopolitics and National Security.

Among the speakers who presented on these topics were: Judge Bohdan Futey and Drs. Anders Aslund and Ariel Cohen, from Washington, DC, Amanda Paul from the European Policy Center in Brussels, Nico Lange, from the Konrad Adenauer Foundation in Kyiv, and Valentyn Nalyvaichenko, past head of the Security Service of Ukraine (SBU). A distinctly Canadian perspective on the issues was provided by Zenon Potoczny, Markian Shwec, Ihor Kozak and Danylo Bilak, the latter now a long-time resident of Kyiv. Jars Balan, chair of the UCC's Canada Ukraine Committee, acted as the host of the conference

Interspersing the theme sessions were two plenary presentations, the first on the State of Democracy in Ukraine by Oleh Rybachuk, a former deputy prime minister in the government of Yuliya Tymoshenko, and the second by James Sherr, of Great Britain's Royal Institute of International Affairs - with additional commentaries provided by London-based lawyer Robert Amsterdam and the legendary political analyst and activist, Andrei Piontkovsky, from Moscow.

Walter Zaryckyj, of the Center for US-Ukrainian Relations summarized some of the key highlights of the proceedings, while Bohdan Onyschuk, the Chair of the Canada Ukraine Foundation, and Dominique Arel, the Chair of Ukrainian Studies at the U of O, delivered the closing remarks.

Not only the dinner forum, but the conference itself, received enthusiastic praise from invited participants and members of the audience alike. The banquet was attended by 238 guests, while the number of registrants for the conference numbered close to 250. The insightful and informative presentations stimulated many lively exchanges, and it was telling that at the end of the final panel on Ukraine's geopolitical and security challenges, over 200 people were still actively engaged in the discussions.

One of the objectives of "Ukraine at the Crossroads" was to bring together a distinguished body of specialists well-versed on recent developments in Ukraine to discuss the critical juncture that the country is at in terms of the future course of its domestic policies and geo-political orientation. Although the Ukrainian government has repeatedly declared its commitment to European integration and has reached an agreement with the EU as to eventual accession, the document is likely to remain unsigned until Kyiv meets several important requirements for membership, starting with the release of political prisoners like the opposition leaders, Yuliya Tymoshenko and Yuri Lutsenko.

Another major benchmark will be the upcoming elections to Ukraine's parliament on October 28, to which the Ukrainian Canadian Congress is asking the Canadian government to play a lead role in sending a substantial delegation of election observers.

Taking advantage of the presence of such a large group of leading authorities on contemporary Ukraine, two study sessions were also arranged with the House of Commons Standing Committee on Foreign Affairs and International Development. The hearings took place on the afternoons of Monday March 5 and Wednesday March 7, and were carried on the Canadian Parliamentary Channel, CPAC. Halya Coynash of the Kharkiv Human Rights Group, Alyona Hetmanchuk, of Kyiv's Institute of World Policy, and Oleh Rybachuk, a co-founder of the NGO "Centre UA," spoke on the first day about the progress of human rights and democracy over the past ten years in Ukraine. Messrs Tarasyuk, Nalyvaichenko, Święcicki, Sherr and Piontkovsky addressed the implications of the state of those rights and democracy for the country's chances of integration into Euro-Atlantic structures. Their presentations were well-received by the members of parliament, and sparked a lively and informed exchange of ideas.

In terms of its scale and sophistication, "Ukraine at the Crossroads" was an unprecedented event in the history of the Ukrainian community in Canada. It would not have been possible without the efforts of the UCC staff in Ottawa, countless of hours of volunteer labour, or the generous support of sponsors. Toronto's Community Trust contributed at the Platinum level, while Gold level sponsors included the Temerty Family Foundation, Prombank Investment Limited, the Ukrainian Credit Union, the Petro Jacyk Educational Foundation, and Ian O. Ihnatowycz of First Generation Capital.

Video coverage of the conference sessions is soon to be posted on the web, and organizers will also be preparing a written summary of the findings.

To discuss this initiative and other topics of interest, please click here to register for our new UCC Forum!

World War II crimes: The legal afterlife of John Demjanjuk

TOP

http://www.time.com/time/nation/article/0,8599,2109716,00.html?xid=rss-topstories

image
John Demjanjuk (C) and his lawyers emerge from a Munich court after a judge sentenced him to 5 years in prison for charges related to 28,060 counts of accessory to murder on May 12, 2011 in Munich, Germany.

Johannes Simon / Getty Images

John Demjanjuk died Saturday as he had lived much of the last 35 years of his life — in the shadow of the courts. And his legal afterlife is likely to see his friends and lawyers trying to wrest him from judicial limbo.

At his death, the accused Nazi war criminal from Seven Hills, Ohio, still had two appeals pending. One is in the German court that on May 12, 2011 convicted him of being an accessory to the murder of 27,900 Jews in the Sobibor concentration camp. It sentenced him to five years in prison with credit for approximately two years already served. Just shy of 92, Demjanjuk succumbed to bone marrow disease, chronic kidney disease, and old age, while residing in a Bavarian nursing facility where the court placed him due to his ailments and pending further proceedings.

As of now, he is both guilty and innocent, it seems. "The verdict exists — it is not voided. It was pronounced and based in fact," said Munich state court spokeswoman Margarete Noetzel, of the judgment last year. Yet, under German law, because Demjanjuk died before his final appeal could be heard and because a person is presumed innocent until ultimately proven guilty, he is still technically presumed innocent.

(MORE: Nazi Criminal John Demjanjuk Dies)

In the U.S., Demjanjuk's attorneys continue to pursue an appeal based on their claim the FBI defrauded the courts by withholding classified information since the early 1980s. Additionally, Demjanjuk's defense attorneys say they were never allowed to cross-examine FBI witnesses who had given depositions about that evidence.

Furthermore, no matter what the courts have found, the Court of Public Opinion remains divided on Demjanjuk's convoluted legal odyssey. Ed Nishnic, who scoured Europe, Ukraine, and Russia in the 1980s and '90s to find evidence that would clear his former father-in-law, says: "I hope all of the issues will be resolved in the courts, but this battle won't end until the truth is completely exposed." Nishnic married Demjanjuk's daughter Irene in 1983, but the couple divorced in 2005 after she fell out with her father. Incensed by what he considered a travesty of justice, Nishnic continued to support Demjanjuk.

Nishnic remains committed to proving Demjanjuk's innocence however possible. "If it doesn't happen in the courts, then I will do what I can to publicize the truth behind this case," he says of his plans to write a book that will lay out the defense of Demjanjuk and all of Nishnic's exploits chasing down what he believes is the truth, including the time he says he discovered dozens of garbage bags filled with evidence that the FBI tried to throw out. The authorities, he says, "knew John was not guilty before they started the circus against him in 1977. So people need to know the whole story, not just the incomplete versions they've read in the paper or seen on television."

(MORE: Was Evidence Against Accused Nazi Criminal John Demjanjuk Faked?)

Helen Sawchak, a first generation Ukrainian in Cleveland, says many Ukrainian-Americans believe the government's zealous pursuit of Demjanjuk was excessive. "If he did do it, he sure didn't do it on his own, but was forced by the Nazis. It was a waste of money to put this man and his family through all of this, and what have they really proven?"

The latest U.S. appeal was filed in response to a letter dated March 4, 1985 from the Cleveland office of the FBI to the Bureau's director. A copy of the once-secret letter was later redacted and placed in the National Archives, where AP reporters discovered it and published an article in April 2011 during closing arguments of Demjanjuk's last trial. The recently declassified version reveals the FBI's suspicions about the KGB's motives for forging key documents such as concentration camp ID cards that the Government had submitted as evidence to prove Demjanjuk worked at those camps. On December 20, 2011, Federal District Court Judge Dan Aaron Polster denied the appeal because he felt the internal FBI documents were speculative and not exculpatory or to the benefit of the defendant.

Dennis Terez, Federal Public Defender, Northern District, Ohio, then appealed that ruling with the Sixth Circuit Court. "We want the court to recognize that by at least 1985 the FBI was alerting a variety of parties to the fact that they had concerns that this case was based on fraudulent evidence from the KGB," he says. Terez is scheduled to submit appeal briefs to the Sixth Circuit Court on April 12. However, he is unsure whether the court will continue or dismiss the case.

(PHOTOS: Adolf Hitler's Rise to Power)

Born Iwan Demjanjuk in Ukraine in 1920, he and his family endured the brutal conditions caused by Soviet collectivization. He was drafted into the Soviet Army in 1940 and captured by German soldiers two years later. There is inconclusive and conflicting evidence about where he spent the next three years, but much of it was in various concentration camps, where he said he was forced to work as a guard. Following Germany's surrender in 1945, he was taken by American forces to several displaced persons camps. In 1952, he obtained a visa and moved to the U.S., eventually ending up in Cleveland, where he worked at the Ford Motor Plant until he retired 30 years later. He became a naturalized citizen in 1958.

Demjanjuk's legal troubles began in 1977, when the Government initiated a proceeding to denaturalize him. They charged that he illegally obtained his citizenship by denying he had served as a guard in the camps between 1942 and 1945.

Evidence presented by the Office of Special Investigations (US Department of Justice) alleged he was "Ivan the Terrible," a gas chamber operator at Treblinka feared for his savage cruelty. The trial resulted in his denaturalization in 1981 and subsequent extradition to Israel for trial. In April 1988, the court sentenced him to death by hanging. However, the Israeli Supreme Court chose to give greater weight to evidence from the Soviet Union and from purported eyewitness testimony by Ukrainian guards at Treblinka that another man was Ivan. Demjanjuk was acquitted in July 1993. A subsequent U.S. court ruling that the Government had failed to disclose important evidence enabled him to return home.

(MORE: Demjanjuk's Trial: The Last Nazi War-Crimes Defendant)

In 1998, Demjanjuk regained his citizenship, when the Sixth Circuit Court found that prosecutors had "acted with reckless disregard" in failing to disclose exculpatory evidence. A year later, however, the Government filed a second denaturalization proceeding against Demjanjuk, alleging he had persecuted civilian prisoners at the Trawniki, Majdanek, Sobibor, and Flossenburg concentration camps, but not Treblinka. The trial led to his second denaturalization in 2002 and deportation in 2009, this time to Germany.

On Monday, his attorney Ulrich Busch appealed to German authorities to arrange for his body to be returned to Ohio for burial. The deceased's son, John Demjanjuk, Jr. responded to concerns from Jewish groups and others that his father's gravesite might turn into an extremist shrine by telling the Associated Press: "Over the past 35 plus years our family has had no association with any part of the neo-Nazi groups, ever. We have condemned Nazi crimes as my father is himself a victim of the Nazis regardless of whose version of the case you believe."

Read more [here].

George Jonas: The man who wasn't John Demjanjuk

TOP

http://fullcomment.nationalpost.com/2012/03/24/george-jonas-the-man-who-wasnt-john-demjanjuk/
Mar 23, 2012

image

George Jonas
Sebastian Widmann/Reuters

Former Nazi death camp guard John Demjanjuk arrives at court during his trial in Munich on March 17, 2011.

A news item on my computer screen reports that John Demjanjuk, a convicted war criminal, passed away at age of 91 in a German nursing home, still protesting his innocence. I look at a letter in my archives I wrote to my literary agent, the late Stanley Colbert, 25 years ago.

In the fall of 1987, John Demjanjuk was a retired auto worker from Cleveland, on trial for his life. A man of Ukrainian birth who settled in America after the war, Demjanjuk had been stripped of his American citizenship and extradited to Israel in 1986 to face charges of having been “Ivan the Terrible,” a guard of legendary brutality at the infamous Nazi death camp of Treblinka.

As I wrote to Colbert, who was being queried by a publisher, some of the collaborators Hitler used to murder millions in Nazi-occupied Europe did escape after the war, so there was no reason why Ivan the Terrible couldn’t be a retired autoworker in Cleveland named John Demjanjuk.

I just didn’t think he was.

My doubts weren’t due to reservations about prosecuting war crimes. I had none, as long as they were prosecuted fairly, under the same rules as all others. I didn’t think the passage of time diminished the need for bringing criminals to justice, but neither did I think the enormity of a crime justified railroading suspects, relaxing evidentiary rules or reducing procedural protections.

In the Demjanjuk case, the initial charges were of dubious provenance — they were, in essence, KGB tips — which should have made the prosecutors more suspicious than they seemed to be. But prosecutors are often arrogant and cocksure of their hand, and this wasn’t why I thought Nazi hunters were barking up the wrong tree.

When I interviewed Demjanjuk’s son-in-law (as he then was), Ed Nishnic described the retired autoworker as a likeable, ordinary, hard-working family man. This would have been in complete contrast with the gruesome monster of Treblinka, who appeared ghoulish even by the standards of a Nazi death camp. But human beings can undergo astounding changes in response to their environment — at least, up to a point.

“Is your father-in-law a hard drinker?” I asked Nishnic.

“Not at all,” he replied.

“A teetotaler?”

Nishnic laughed. “Hell, no,” he said. “John drinks — well, you know, like everybody else. A few beers, watching the game, Saturday or Sunday.”

“Ivan the Terrible” didn’t drink like everybody else. He drank like a fish. Treblinka’s monster was an alcoholic. All witnesses describe him as a hopeless, round-the-clock, falling-down drunk. He was a functioning alcoholic, given that his function was to beat, torture, taunt and kill prisoners in a Nazi camp, but he never drew a sober breath.

Alcoholics like Ivan don’t become social drinkers. Most stay alcoholics — but the few who cure themselves become teetotalers. Never touching the stuff is possible. Social drinking isn’t.

To me, the beers he quaffed after a ballgame indicated far more convincingly that John Demjanjuk wasn’t “Ivan the Terrible” than any other piece of evidence. But it was eyewitness identifications over a distance of 40 years, or documents whose authenticity could never be determined beyond a reasonable doubt, that occupied a special tribunal in Jerusalem between the fall of 1986 and the spring of 1988, after which a panel of three judges found the Cleveland autoworker guilty of all charges and sentenced him to death by hanging.

Had he been Ivan the Terrible of Treblinka, he would have richly deserved it, but I didn’t think he was, and in the end neither did the Israeli Supreme Court. In 1993, a five-member panel allowed Demjanjuk’s appeal. The main reason was the collapse of the Soviet Union in 1991, which made more evidence available about the real Ivan’s identity. It appeared he was one Ivan Marchenko, a Soviet soldier of Ukrainian extraction who’d been captured by the Germans. The old Soviets, of course, would have sat on this, watching with glee as Demjanjuk swung.

Israel could have prosecuted Demjanjuk for being an ordinary guard in some other Nazi camp, as he may have been, but the attoney-general had no interest in small fry and released him in 1993. In the same year, the U.S. Sixth Circuit Court of Appeals ruled, essentially, that the Soviets were not alone in sitting on exculpatory evidence. By failing to disclose evidence that would have indicated that their trophy fish (Demjanjuk) wasn’t Moby Dick but a minnow, the intrepid Nazi hunters of the Office of Special investigations along with U.S. federal prosecutors committed fraud on the court. Then, in 1998, a federal court ruled that Demjanjuk’s U.S. citizenship could be restored.

From there, though, things went downhill for Demjanjuk again. In 1999, the U.S. Justice Department filed a new complaint against him, this time for having been, not Ivan the Terrible, as they had urged for the previous 20 years, but plain John Demjanjuk, a guard at the infamous death camps of Sobibor and Majdanek in German-occupied Poland.

Could it have been true? Yes. When captured by the Germans, many Red Army soldiers “volunteered” to serve the invaders in various capacities to increase the chances of their own survival. Not very heroic, but let those who know for sure they wouldn’t have done it cast the first stone.

Germany, being such a moral bastion, stepped up to the plate. It offered to prosecute people whose country it invaded in 1941 for accepting Germany’s offer they couldn’t refuse. And so it happened that in 2009, Demjanjuk, 88, stripped of his American citizenship again, was extradited to Germany, to be tried and eventually convicted of not saying no to Germany, which now appears to be a crime in that country. They know best why.

As Juvenal pointed out nearly 2,000 years ago, it’s difficult not to write satire.

President of European People's Party calls on international community to use World Football championship to pressure Ukraine's government re human rights

TOP

image

Ukraine: Vitali Klychko meets Wilfried Martens in EPP headquarters

image

Brussels, 26 March 2012

The President of Ukrainian Democratic Alliance for Reform (UDAR), Vitali Klychko, visited today the President of the European People's Party (EPP), Wilfried Martens, in the EPP headquarters in Brussels and discussed the current political developments in Ukraine. At the end of the meeting, President Martens made the following statement:

“This is already the third time in the last few months that I meet with Vitali Klychko. In view of the deteriorating political situation in Ukraine, this time we discussed the importance and necessity for all opposition parties to cooperate in the next parliamentary elections. A common front from all opposition parties can offer a serious and viable challenge to the current regime. In this sense, we also agreed on the need for extensive election monitoring, not only for the election itself, but also for the long-term monitoring of the implementation of the election outcome.

“Regarding the upcoming municipal elections in Kyiv at the end May, we both found it is particularly disturbing to see that a formal announcement has yet to be made by the relevant authorities. Thus, I call on the Ukrainian authorities to organize, as planned, the elections in Kyiv by the end of May; failure to do so will result in serious consequences from the European and international community.

“I would also like to make a public call to the European and international community to use the opportunity of the World Football championship to put pressure on the regime in order to end its continued violation of human rights and to reverse its authoritarian practices.

“Finally, in order to jointly promote the above-mentioned efforts, we agreed to strengthen the already excellent cooperation between the EPP and the UDAR. In this sense, I was particularly pleased to hear President Klychko's intention to formally apply for EPP membership.

The EPP is the largest and most influential European-level political party of the centre-right, which currently includes 74 member-parties from 40 countries, the Presidents of the European Commission and the European Council, 16 EU and 7 non-EU heads of state and government, 13 members of the European Commission and the largest Group in the European Parliament.

Call for foreign boycott of EURO 2012 in Ukraine TOP
image
http://www.pravda.com.ua/news/2012/03/28/6961621/ 
http://www.rt.com/sport/football/poland-euro-2012-disgrace-hooligans/ 
http://4fifa.com/boycott-euro-2012-ukraine/ 
http://blogs.pravda.com.ua/authors/oleynikov/4f65340f2d3ca/ 
http://www.ukraineonlinegroup.com/index.php?option=com_content&view=
article&id=14138:borussia-manager-may-boycott-euro-2012-in-ukraine-
over-tymoshenko-case&catid=148:ukraine-2012&Itemid=568

 

Hack attack on democracy group site provocative

TOP

Walter Derzko

Toronto, March 26, 2012 - The Canadian Group for Democracy in Ukraine’s Facebook page, along with a dozen or more Ukrainian Facebook pages were hacked on Sunday March 25, 2012 after 8 pm by unknown hackers. A message from Walter Derzko’s Facebook account was sent to these groups (including Kyiv Post, Freedom for Yulia Tymoshenko and Ukrainian university student clubs in Toronto) directing readers to various sites on Facebook by Zenovij Andrukhiw, whose group is promoting radical revolt and revolution in Ukraine. Fabricated messages included ‘New Leader of Ukraine” and “New Leader of Ukraine - he will save Tymoshenko”.
   “We were expecting these types of provocations from hackers and have instituted steps for damage control,” advises Derzko.

   This is a blatant provocation and likely the first of many, warns Derzko. Andrukhiw appeared out of no where in Canada. “He claims he is a lawyer, but he openly flaunts his dual Ukrainian and Canadian passports, which is illegal under the Ukrainian constitution,” says Derzko. A Google search shows that he has a checkered legal past in Lviv.

   He has appeared on Ukrainian radio and TV in Toronto, recently calling for conflict and revolution in Ukraine, something which the former Mayor of Lviv, Vasyl Kujbida, warned Ukrainians against on ZIK TV in January. Political experts in Ukraine including Oleh Rybachuk dismiss him, calling him a provocateur. Derzko is giving him the benefit of the doubt: “We do not know who he is… People who know him in Lviv are telling us that he may just be a naive patriotic nationalist or romantic who wants good for Ukraine, but who is being used by either the Ukrainian or Russian secret service or by the Party of Regions, as witnessed by this coordinated ‘special operation’ attacks on Facebook.”

   This hacker attack is being reported to the proper authorities in Canada, since it potentially could have ties to government-provoked “red flag” terrorism activities in Ukraine. The worst case scenario is that any innocent person in the West associated with these types of provocations and to this group could be tied to future terrorist activities and the consequences could be very serious, wrote Derzko in a commentary article back on September 2, 2010 – “Could Ukrainian Canadians Become Enemy Aliens Again?” See http://www.infoukes.com/newpathway/34-2010-Page-7-2.html

 

America’s softer Ukrainian policy

TOP

http://www.day.kiev.ua/225468
March 20, 2012

Janusz Bugajski

[…]

Some analysts contend that Russia and Ukraine are developing similar political systems and a closer connection between them would save both NATO and the EU the headache of pushing for democratic reform. According to this reasoning, even if Ukraine were to loose elements of its sovereignty, then that is evidently the choice of its administration and Washington should not interfere.

The problem with this approach is that it does not correspond to the aspirations of Ukrainian citizens in maintaining an independent state, in which increasing numbers are frustrated with the current administration. The jailing of Yulia Tymoshenko has become the symbol of an anti-democratic counter-revolution that could destabilize the country. US Senators have asserted that Ukraine has regressed in its democratic reforms, media independence, election standards, and the rule of law.

To prevent Ukraine from becoming a fulcrum of West-East conflict, the State Department is urging the release of Tymoshenko and the assurance of clean parliamentary elections in October. Secretary of State Hilary Clinton leaned on Yanukovych at the Munich security conference to resolve the Tymoshenko debacle amidst fears that blatantly flawed elections could polarize society and provoke a bloody revolt, which Russia may seek to pacify.

Washington is urging Kyiv to lessen its dependence on Russian energy, a primary tool of political manipulation. If Ukraine is determined to preserve its independence, it needs to diversify its energy supplies and develop domestic sources. The US supports the development of an energy corridor between the Caspian Basin and Europe that is not at the mercy of Russian blackmail. Ukraine is an important player in the broader energy chain and Washington has offered assistance in shale gas exploration in order to enhance the country’s self-determination.

The third pillar of Washington’s approach has been to downplay the NATO option and to encourage Kyiv’s closer links with the EU, because there is consensus in Ukraine on deepening ties with Brussels. Similarly to the Western Balkans, the US wants the onus to be on the Europeans to help transform Ukraine into a secure and stable state through free trade arrangements and an EU association agreement. It is also sending the message that the slide toward authoritarianism could result in international sanctions and a downgrading of Ukraine to the status of Belarus.

Washington’s overall calculation is to give Kyiv a choice. It can either continue building a Putinist system at the cost of improved relations with the West, thus ensuring that Ukraine is increasingly vulnerable to Russian manipulation, or it can restart the democratization process, strengthen its energy diversity, and develop closer ties with Western institutions, all of which can help shield the country from Moscow’s pressures. But the ultimate decision must remain with Kyiv.

Janusz Bugajski is a Senior Associate in the Europe Program at the Center for Strategic and International Studies in Washington D.C.

BBC documentary about Putin - VIDEO

TOP

image

Part 1 of 4: http://www.youtube.com/watch?v=wRIq8DqMqgs
Part 2 of 4: http://www.youtube.com/watch?v=sqz92pfD3ko
Part 3 of 4: http://www.youtube.com/watch?v=CXMdiFmEcm8
Part 4 of 4: http://www.youtube.com/watch?v=5KZRxyGV23w

Pro-Kremlin think tank sees end of the road for Putin

TOP

http://www.worldaffairsjournal.org/blog/vladimir-kara-murza/pro-kremlin-think-tank-sees-end-road-putin?utm_source=World+Affairs+Newsletter&utm_campaign=81f9a6c5de-Blog_Marlowe_Chang_Kara_Murza_3_21_2012&utm_medium=email
March 21, 2012

Vladimir Kara-Murza

The Center for Strategic Research (CSR) is no friend to Russia’s opposition. Founded by Vladimir Putin’s associates to write the agenda for his first presidency in 2000, the center has always been loyal to the Kremlin. Its supervisory board is chaired by Putin’s deputy premier, Dmitri Kozak. Yet it was the CSR that in March 2011, when pro-democracy protests in Russia were nine months away and seemed inconceivable, warned of an “accelerating delegitimization of the Russian authorities, and the population’s growing mistrust toward … President Dmitri Medvedev, Prime Minister Vladimir Putin, and United Russia Party.” At the time, many experts laughed. Today, they are listening.

A second wave of the global recession, and a fall in the oil price below $80 per barrel, in Dmitriev’s analysis, will trigger a new political crisis in Russia, necessitating the dismissal of Medvedev’s government and new parliamentary elections (which Dmitriev forecasts for 2015), likely to be won by opposition parties. The latest forecast from CSR President Mikhail Dmitriev warns the authorities that “mass discontent with the status-quo has spread beyond the large cities which initiated the protests … [to] small and medium towns, rural areas, and industrial centers.” According to the CSR, the existential problem for the system is that it is unable to satisfy neither the demands of the expanding middle class (rule of law, political competition, independent judiciary), nor the expectations of the rural and small-town population (growth in budgetary spending). A second wave of the global recession, and a fall in the oil price below $80 per barrel, in Dmitriev’s analysis, will trigger a new political crisis in Russia, necessitating the dismissal of Medvedev’s government and new parliamentary elections (which Dmitriev forecasts for 2015), likely to be won by opposition parties. As for Putin himself, “in a year or a year-and-a-half,” his approval ratings may fall to the dismal levels of Mikhail Gorbachev in the late 1980s or Boris Yeltsin in the late 1990s, so that by 2018 “his main problem may be [finding] an exit strategy.”

A new challenge to the Kremlin’s legitimacy may soon emerge from Russia’s regional governors who, starting this October, will once again be elected rather than appointed—a direct result of the December protests. Thus, in Moscow, in Dmitriev’s estimation, “it is almost impossible to elect a mayor who would be loyal to the Kremlin”—a sign of the changed political atmosphere in the capital. Perhaps the main conclusion from the CSR forecast is that Russia’s pro-democracy movement cannot be eradicated. For the regime “to try to weed out the demand for political competition in the country would require such a level of confrontation with the dissatisfied part of society that the political system will not survive for long,” concludes Dmitriev. “I do not think the authorities are prepared for such a risk.”

image
image

Indeed, it seems they are not—though their natural instinct is still for a crackdown. Suffice to mention the five-year prison term for Aleksei Kozlov, an entrepreneur and the husband of Olga Romanova, one of the organizers of the Moscow protest rallies; the detention of dozens of activists (including opposition leader Boris Nemtsov) at a protest against the anti-opposition smears on state television; and the sentencing of another protest organizer, Sergei Udaltsov, to 10 days in prison.

Yet Udaltsov was released after just one day. Maxim Petlin, another opposition activist imprisoned since August 2011, was suddenly granted bail last week. Equally suddenly, the Russian justice ministry decided to implement last year’s ruling by the European Court of Human Rights and restore the previously revoked registration of the opposition Republican Party (led by Vladimir Ryzhkov), which will now be eligible to participate in elections at all levels. Meanwhile, a new law easing the registration of political parties—another December concession—will now go into effect in mid-April, not in 2013, as previously planned.

Last week was also notable for the “Chernogolovka precedent”—a new phenomenon in Russian politics. In the March 4th mayoral election in the town of Chernogolovka (27 miles northeast of Moscow), an independent candidate defeated the candidate of Putin’s United Russia party. The authorities, unhappy with the results, annulled the election. Angry residents, determined to defend their votes, began gathering near the local government building. The following day, the decision was abruptly reversed. The opposition victory was allowed to stand.

“As the time limits to Vladimir Putin’s rule are becoming clearer, more and more people … will start thinking about how to position themselves after Putin is gone,” observed CSR President Mikhail Dmitriev. “They will start defecting to the camp of [Putin’s] opponents who are growing in strength.” The next test of strength will come on May 6th, the day before Putin’s inauguration, when his opponents are planning a mass rally on the streets of Moscow to show that a growing number of Russians no longer consider him a legitimate leader.

Конференція в Оттаві на тему України: жорсткі прогнози

TOP

image
Др. Володимир Зарицький, виконавчий директор Центру Американсько-Українських Відносин,
при закритті конференції

З 5 по 8 березня в готелі Chateau Laurier в Оттаві відбулося важливе зібрання міжнародних експертів з обговорення теперішньої ситуації в Україні, де за час керівництва президента Віктора Януковича людські права і демократія проявляють турбуючі ознаки повернення до вихідної точки. Міжнародні експерти зустрілися для участі у конференції під назвою "Україна на роздоріжжі", котра була зорганізована Канадсько-Українською Фундацією, Центром Українських Досліджень при Університеті в Оттаві, а також Центром Американсько-Українських Зв'язків під патронатом Конґресу Українців Канади. http://www.ucc.ca/programs/projects/ukraine-at-the-crossroads-conference/

Запрошеними доповідачами були відомі активісти українських громадських організацій, колишні міністри уряду, а також старші посадові особи та представники агенств від держав-членів Євро-Атлантичної громади. Програма розпочалася ввечері у середу, 7 березня, добре відвідуваним бенкетом після якого слідувала панельна дискусія, де модератором була Христя Фріленд - журналістка групи засобів масової інформації Томсон-Ройтерс з осідком у Нью-Йорку. Під час відкриття форуму з доповідями також виступили колишній міністр Закордонних справ України Борис Тарасюк; Томас Мелія - заступникпомічникадержсекретаря і голова Бюро з демократії, людських прав та праці США; достойний Марцін Свєціцкі, член польського сейму та колишній член кабінету міністрів, котрий протягом чотирьох років працював як директор Консультаційного центру європейського співтовариства у Києві; достойний Пітер вен Лоен - керівник Будинку уряду для уряду Канади. Міністр Міжнародного розвитку, достойний Бев Ода склав привітання, а голова Міністерства фінансів Тоні Клемент був в числі більш ніж двадцяти присутніх в залі політиків, до складу яких увійшли п'ять теперішніх і колишніх послів Канади до України, працівники українського посольства в Оттаві та представники інших дипломатичних місій.

На наступний день була проведена серія засідань, під час яких виступаючі експерти висвітлили чотири основні тематичні ділянки:1) Демократичне управління, верховенство права, людські права і свобода слова; 2) Новий виборчий акт та парламентські вибори 2012 р.; 3) Економічні проблеми, включно з енергією, економічною свободою і корупцією; та 4) Геополітика і національна безпека.

Доповідачами на ці теми були слідуючі особи: суддя Богдан Футей і доктори Андрес Ослунд та Аріел Коген з Вашингтону (Дакота), Аманда Пол від Центру європейської політики в Брюсселі, Ніко Лендж від Фундації Конрада Аденауера в Києві та Валентин Наливайченко, колишній голова Служби безпеки України (СБУ). Зенон Поточний, Маркіян Швець, Ігор Козак і Данило Білак, який вже довгі роки проживає в Києві - виразно представили канадські перспективи з вищезгаданих питань. Проведення конференції очолив Яр Балан, голова Комітету Канада-Україна при Конґресі Українців Канади.

Разом з тематичними сесіями відбулися дві пленарні презентації: перша - на тему демократії в Україні, виступаючий Олег Рибачук, колишній заступник прем'єр-міністра в уряді Юлії Тимошенко. Другим виступаючим був Джеймс Шерр, Британський королівський інститут міжнародних справ, який виступив із додатковими коментарями, котрі були підготовані лондонським адвокатом Робертом Амстердамом та легендарним політологом та активістом Андреєм Пйонтковським з Москви.

Волтер Зарицкий, Центр американсько-українських зв'язків, підсумував деякі з ключових моментів обговорення, в той час як Богдан Онищук - голова Канадсько-Української Фундації та Домінік Арел - голова Центру Українських Досліджень при університеті в Оттаві - зробили підсумкові зауваження.

Не лише обідній форум, але й сама конференція отримала захоплені похвали від запрошених учасників і присутньої аудиторії. У бенкеті взяло участь 238 гостей, тоді як число зареєстрованих на конференцію становило біля 250 чоловік. Глибокі та інформативні презентації стимулювали багато жвавих обмінів і, як було сказано, що наприкінці заключної панелі про проблеми геополітичної та національної безпеки України більш ніж 200 людей активно займалися її обговоренням.

Однією з цілей конференції "Україна на роздоріжжі" було звести разом видатних фахівців, котрі добре обізнані з теперішніми тенденціями розвитку України, щоб обговорити критичний момент в якому знаходиться країна на сьогоднішній день з точки зору майбутнього курсу її внутрішньої політики і геополітичної орієнтації. Хоча уряд України неодноразово заявляв про свою відданість політиці європейської інтеграції і досягнув домовленості з Радою Європи щодо можливого приєднання, документ схоже залишиться непідписаним доки Київ не виконає декілька важливих вимог до членства в Євросоюзі, починаючи із звільнення політичних заручників - лідерів опозиції Юлії Тимошенко та Юрія Луценка.

Іншою великою перепоною на шляху вступу України в Євросоюз будуть прийдешні вибори до українського уряду, котрі відбудуться 28 жовтня ц.р. Конґрес Українців Канади звертається з проханням до канадського уряду вислати в Україну велику делегацію незалежних спостерігачів.

Використовуючи участь такої великої групи провідних представників органів влади з питань сучасної України, було також зорганізовано дві навчальні сесії із членами Постійного комітету у закордонних справах і міжнародного розвитку Палати громад. Слухання відбувались в другій половині дня у понеділок, 5 березня, і у середу, 7 березня, і транслювались по канадському парламентському каналі (CPAC). Про прогрес в процесі захисту людських прав та демократії протягом останніх десяти років в Україні виступили: Галя Койнаш від Харківської правозахисної групи, Альона Гетьманчук від Київського інституту світової політики та Олег Рибачук - співзасновник громадської організації "Центр Україна". Посланці: Тарасюк, Наливайченко, Свєціцкі, Шерр та Пйонтковський розповіли про наслідки впливу держави на права і демократію для можливостей інтегрування країни у Євро-Атлантичні структури. Іхні доповіді були добре прийняті членами парламенту і викликали живий та поінформований обмін думок.

За своїми масштабами і складністю "Україна на роздоріжжі" була безпрецедентною подією в історії української громади Канади. Це не було б можливим без старань працівників Конґресу Українців Канади в Оттаві, незліченних годин праці добровольців та щедрої підтримки спонсорів. Кредитова спілка з Торонто "Community Trust"/"Громадська довіра" зробила пожертву на "платиновому рівні", в той час як на "золотому рівні" спонсорами були: Фундація родини Темертей, Інвестиційне товариство з обмеженою відповідальністю "Промбанк", Українська Кредитова Спілка, Освітня Фундація ім. Петра Яцика та "First Generation Capital"/"Капітал першого покоління" Яна О. Ігнатовича.

Відеорепортаж засідань конференції скоро буде розміщений в інтернеті, а його організатори підготують підсумки конференції у письмовій формі. 
   
Для обговорення цієї ініціативи, а також інших цікавих тем - будь ласка, натисніть тут, щоб зареєструватися на наш новий  
 форум Конґресу Українців Канади.



9 днів по смерті Дем'янюка у Львові відзначили під Німецьким консульством

TOP

http://zik.ua/ua/news/2012/03/26/340915
26 березня 2012

image
image
26 березня 2012 р. Вшанування пам'яті Івана Дем'янюка перед
входом до німецького консульства у Львові

Сьогодні минає 9 днів із моменту смерті Івана Дем’янюка – українця, якого у 90-річному віці судили у Німеччині через причетність до масових знищень євреїв у часи Другої світової. У Львові відбулася акція вшанування його пам’яті.

Організатори – учасники громадського руху «За Львів бандерівський!».

Зібрались люди під німецьким консульством, повідомила кореспондентка ЗІКу.

На акції виступив син головнокомандувача УПА Романа Шухевича – Юрій Шухевич. Він вказав присутнім на той факт, що вини Дем’янюка не довели. Чоловіка звинувачували у знищенні євреїв, але в Ізраїлі Верховний суд виправдав його. Тим часом, судити Дем’янюка за нацистські злочини вирішили німці.

У Мюнхені у віці 90 років його судили впродовж 18 місяців (засудили до 5 років ув’язнення), але справу до кінця так і не довели – Дем’янюк помер, не доживши до вердикту апеляційного суду.

Шухевич каже, що українська громада і українська влада винна у тому, що українці безборонні у світі і ніхто не заступається за їх честь і гідність. Під німецьким консульством він виступив, аби висловити протест проти знущань над Дем’янюком. Закликав німців шукати своїх злочинців, а не перекидати вину на інші народи.

Учасники акції підготували на німецькій та українській мові звернення на ім’я німецького посла в Україні і консула у Львові, де вимагають спростування і вибачення зі сторони Німеччини перед родиною Дем’янюка. Звернення передали референту – консула на робочому місці не виявилося.

На двері консульства почепили світлину померлого із траурною стрічкою. На сходах розклали лампадки. Потім присутні пом’янули його хвилиною мовчання та помолилися за упокій. 

Канада обговорює українські виклики

TOP

image
«Янукович не прислуховується ані до європейського, ні до
північноамериканського, ні взагалі до демократичного світу» – Башук-Гепберн

http://www.radiosvoboda.org/content/article/24510704.html
09.03.2012

Мар’яна Драч

Цей тиждень в Оттаві пройшов під знаком України. Комітет у закордонних справах нижньої палати канадського парламенту провів слухання щодо України, а згодом у канадській столиці зібралися учасники міжнародної конференції «Україна на перехресті». За подіями спостерігала колишній директор відділу зв’язків із громадськістю Канадської комісії з прав людини, а нині одна з активісток Канадського комітету на захист демократії в Україні Оксана Башук-Гепберн, яку Радіо Свобода запросило до розмови. На її думку, канадська політична еліта ще не має чіткої відповіді на те, як ефективніше сприяти демократичним процесам в Україні.

image of Oksana Bashuk Hepburn Oksana Bashuk Hepburn

У Канаді живе понад мільйон канадців українського походження, тому там традиційна увага до того, що відбувається в Україні. Оксана Башук-Гепберн була присутня на слуханнях у канадському парламенті, де упродовж чотирьох годин цього тижня обговорювали становище в Україні. Канадських політиків від влади та опозиції найбільше турбує доля ув’язненого українського екс-прем’єра Юлії Тимошенко. Раніше прем’єр-міністр Канади звернувся з листом у цій справі до українського Президента.

«Виглядає, що пан Янукович не прислуховується ані до європейського, ні до північноамериканського, ні взагалі до демократичного світу у цій справі. І тут є побоювання, що будуть негативні наслідки», – вважає Оксана Башук-Гепберн.

Канадська оглядачка закликає українську владу випустити з-за ґрат Юлію Тимошенко, скориставшись прикладом М’янми. «Вони тримали Аун Сан Су Чжи роками під домашнім арештом і нарешті її відпустили, – каже вона. – І реакція є позитивна в бік тих, хто її тримав. Цілий світ аплодує і побачите, які позитивні наслідки будуть з того приводу».

На слуханнях лунали заклики підтримати громадянське суспільство України та активно стежити за виборами до Верховної Ради у жовтні. Якщо під час Помаранчевої революції Канада надіслала в Україну півтори тисячі спостерігачів, то тепер Оксана Башук-Гепберн очікує, що ця цифра може становити близько тисячі осіб. Сам факт такої потужної присутності може бути важливим.

«Я, наприклад, була на шістьох, чи на сімох виборах в Україні як спостерігач, і я знаю, що можна запхати важливий документ у торбинку і сказати: я мушу вийти на хвилинку, і його замінити», – згадує Оксана Башук-Гепберн.

Є запит на «розум і силу» Заходу

При цьому вона визнає, що самі по собі спостерігачі не дадуть позитивного результату. «Мені здається, що український електорат потребує підтримки вже: як захищати свої права, як відбиватися від тиску і це є дуже складна справа», ­– говорить канадський оглядач.

За її оцінкою, канадські політики ще не мають чіткої відповіді на запитання, як краще сприяти демократичним процесам в Україні. Сама ж вона, виступаючи на конференції в Оттаві «Україна на роздоріжжі», закликала знайти новий підхід.

«Добровольці, які приїдуть спостерігати, чи сама українська спільнота не дадуть собі раду, якщо при владі існують люди, які хочуть використати для себе, для своєї кишені, для своєї політичної сили державні структури. Тут потрібен розум і сила багатьох-багатьох складових частин. А найважливіше – демократичних держав», – вважає колишній керівник Канадської комісії з прав людини.

Оксана Башук-Гепберн попереджає: якщо демократія зазнає краху в Україні, то це матиме вплив на весь пострадянський простір і тоді є велике питання, чи демократія закріпиться в арабському світі.

Документальний фільм BBC про Путіна - ВІДЕО

TOP

image

1 серія з 4: http://www.youtube.com/watch?v=wRIq8DqMqgs
2 серія з 4: http://www.youtube.com/watch?v=sqz92pfD3ko
3 серія з 4: http://www.youtube.com/watch?v=CXMdiFmEcm8
4 серія з 4: http://www.youtube.com/watch?v=5KZRxyGV23w

Режисеру фільму про дитячу працю у шахтах заборона показу нагадала сталінські часи + ВІДЕО

TOP

image
Фільм можна тут побачити:
http://www.youtube.com/watch?v=h6qEGCGNrhQ&feature=youtu.be

http://life.pravda.com.ua/culture/2012/03/27/99238/
27.03.2012

Мотиви відмови показати фільм "Шахта номер 8" на фестивалі документального кіно Docudays залишились для режисерки Маріанни Каат незрозумілими.

Про це вона повідомила к коментарі "Українській правді. Життя".

"Фільм відмовилася показати на фестивалі співпродюсер фільму Олена Фетісова (компанія Інтерфільм). Мотиви відмови залишилися мені не до кінця зрозумілим. Оскільки я не живу в Україну, то мені складно в цьому розібратися", - пояснила Каат.

"Їхня характеристика фільму, надіслана фестивалю, стала для мене повною несподіванкою і образила до глибини душі. Я навіть не кажу про зміст, стиль і тон цієї характеристики, повністю запозиченої з лексикону сталінських часів (в минулі часи мене після такого повели б на розстріл, судячи з усього) - мене здивував сам факт такого послання - адже в титрах фільму є логотип Інтерфільм, названо ім'я співпродюсера, а це означає, що фільм був "підписаний" співпродюсером", - додала режисера.

"Особистий підпис під документом може означати тільки те, що той, хто підписався повністю згоден зі змістом. Виникає питання - якщо фільм не відповідав жанру тощо, то підписанти зробили це для того, щоб мати в майбутньому право заборонити фільм до показу в Україну?" – запитує автор фільму "Шахта номер 8".

За словами Маріанни Каат, проблем з показом стрічки не було ніде. Фільм був показаний на 29 міжнародних фестивалях і отримав безліч призів.

Водночас режисерка зауважує, що з юридичної точки зору, показувати фільм в Україні можна.

"У мене був час, поки я летіла в літаку до Києва, уважно прочитати наш договір з співпродюсером, і смію вас запевнити, що у "Інтерфільм" немає ніяких ексклюзивних прав на фестивальний, некомерційний показ фільму в Україні. Я впевнена, що Докудейз в підсумку зможе показати мій фільм по всій Україні", - додала Маріанна Каат.

Як відомо, фільм естонського режисера про дитячу працю в нелегальних шахтах Донбасу, був заборонений до показу на фестивалі документального кіно в Києві.

Проект-картина "Welcome to Ukraine! Welcome to EURO 2012!"

TOP
image

Ripping up election campaign rule book

TOP

http://www.kyivpost.com/news/opinion/op_ed/detail/124712/
March 21, 2012

Neil Pattie

Campaigning in Ukraine’s Oct. 28 parliamentary election won’t be business as usual. It’s likely to be dirty and messy.

Imprisoned opposition leader Yulia Tymoshenko knows this. Between bouts of debilitating pain she is calling for the opposition to unite, even proposing her party surrenders seats in some majoritarian wards for the sake of coalition unity. But are the democratic forces listening? Have they learned the lessons of the past? Are they equipped to win over the hearts and minds of an increasingly cynical and Internet savvy public? To do so they must throw out the old rule book and change their campaign thinking and methods.

Voters are deeply disillusioned with the current generation of political leaders – all of them. With the ruling Party of Regions flagging in the polls, most commentators expect the election will be rigged and without jailed opposition leaders being released, it’s doubtful that the international community will give the election a clean bill of health. But that’s no reason not to take part.

The challenge facing parties is to win back the trust of the large mass of uncommitted “swing voters.” With so few fresh-faced challengers, the electorate will vote for which party they dislike least rather than which they like most. For many of the old elite, it will be their last chance for glory before a new generation of political leaders emerges.

Policies matter

Democratic parties need to appreciate that most voters are motivated by the economic and social well-being of themselves and their families rather than a desire to preserve democratic freedoms. If you doubt this, compare the numbers protesting against the tax code versus those opposing the imprisonment of Yulia. Indeed, the uptick in support for her Batkivshchyna party is negligible and driven largely by sympathy for the jailed premier than support for her political platform.

The tax code protests of 2010 showed that policies matter. Yet no political party in Ukraine has ever articulated meaningful policies. There are no western-style manifestos. Elections are fought on a combination of personalities and populist promises. When the electorate loses faith – as they have now – this approach simply won’t work.

Politics is like washing powder

It’s time to return to the drawing board. Politicians must reconnect with voters emotionally and intellectually, showing that they understand ordinary people’s concerns and have themselves evolved. Doing so grants permission to communicate policies. These should be tested in focus groups beforehand, in the same way that a new washing powder is tested with would-be consumers before launch. People buy a product for what it can do for them – whether it’s removing stains from shirts or attracting the opposite sex. In the same way, swing voters will vote for a party only if they see a benefit in doing so.

Democratic parties should take a leaf out of Ukrainian President Viktor Yanukovych’s book.

In the 2010 presidential election he was re-packaged, given a makeover and presented as a reformed man. He became the business friendly face of Ukrainian politics, promising political and economic stability, delivered not just by him but by a team of capable technocrats. He offered policies designed to appeal to the middle class (five-year tax holiday for small- and medium-sized businesses, swift value added tax repayments, etc.). He even stole the wind from the Orange camp’s sails by pledging support for European Union membership. Relying on bedrock support in the east and south, administrative resources and candidates designed to hemorrhage votes from Tymoshenko, he scraped over the finish line with a 3.4 percent margin of victory.

Democratic parties must illustrate that they too have learned from past mistakes. They must be fresh and relevant. It’s not enough to look and sound different. They have to be authentic too.

The social media election

A major obstacle to campaigning in 2012 will be the lack of TV airtime granted to democratic parties by media loyal to regime. Parties should therefore embrace the web and social media, using Vkontakte, Facebook and Twitter as weapons of choice. A new generation is growing up which uses the web and social media portals for its daily intake of news. By polling day nearly half the population will have access to the Internet and there will be an estimated 1.7 million Facebook users in Ukraine of which 78 percent will be of voting age. Also, democrats should campaign outside of the box, using eye-catching stunts to grab media attention. You don’t need to strip off FEMEN-style to convey a message creatively and with impact.

The young and middle class represent large demographics that all parties must win over. They are a cynical lot – able to see through the hollow pledges of politicians who let them down in the past. They won’t be bought off by t-shirts and baseball caps and advertisements of politicians hugging baby tigers. They want their leaders to have a well thought out ‘change agenda’ and to be accountable for policies that will benefit them on a personal level. They want a future. And while they want leaders possessing the ‘x-factor,’ they appreciate that ‘teams of talent’ are needed to pull Ukraine around.

When it comes to advertising, the democrats must be in lock-step with the mood of the electorate. Billboard images of benevolent leaders calling for a strong Ukraine will have far less appeal than a housewife from Lviv, a student form Luhansk and a miner from Donetsk telling the people how it really is and pledging support for the party offering a better future.

Of course, there will be calls to boycott the polls. Yet this election is not just about winning votes. Up for grabs is the mindshare of voters now and in the future, for this current regime is unlikely to endure. If parties want a tomorrow, they must act now. The onus is on thinking and campaigning differently. The unanswered question is are they up to it?

Neil Pattie is managing director of Ridge Consulting Ltd, a UK-based communications consultancy that has advised clients in Ukraine including the party of opposition leader Yulia Tymoshenko

Soviet Alumni

TOP

image
Victor Yanukovych & Foreign Minister Konstantyn Gryshchenko

Askold S. Lozynskyj

Ukraine’s Foreign Minister Gryshchenko’s recent  response to the opinion article of five E.U. foreign ministers was a paradigm reminiscent of  Soviet diplomacy. Granted it was amusing because it was so egregious. After all Gryshchenko is a copycat of Russia’s foreign minister Lavrov and  they are alumni of the same school.

Perhaps the most entertaining statement is in the introduction where Gryshchenko states, “for me it is not perception that matters but facts.” He then submits five misrepresentations,  spins them like an old Soviet apparatchik, and offers them as a diplomatic rebuke to his foreign counterparts. Having spent time in the West, Gryshchenko cannot possibly believe that anyone is buying this nonsense, but nonetheless, he feels personally satiated because he feels he has one upped his detractors.

image Gryshchenko

Gryshchenko then asserts that Ukraine is “committed to European values” and offers not facts but his perception that Ukraine is “not sliding but striding towards full integration.” The difference between sliding and striding can only be a matter of perception.  He then offers last year’s completion of negotiations with the E.U. as proof of progress, failing to mention that nothing was initialed, signed or ratified  last year and only because Ukraine failed to do its part.

He then mentions “the ambitious reform agenda underway in Ukraine”, but offers no examples and, certainly, no evidence. Then, perhaps noticing that he should submit  a statistic or two, he repeats the most popular exaggeration of the Yanukovich regime, that Ukrainian GDP grew by 5% in 2011. Actually the figure was 4.5% but even that was illusory since Ukraine’s GDP had fallen so precipitously that even with the 4.5% growth, last year’s GDP  failed to reach its 2008 level. The lesson here is that if your GDP essentially bottoms out, at some point it has to grow. Furthermore, even this recent  growth is a result of a minor global economic turnaround in which Ukraine was able to sell off more of its natural resources to other countries whose economies had improved. This “growth” is certainly not attributable to sound economic policies of the Yanukovich regime.

Misrepresentations and spin then give way to arrogance as Gryshchenko compares the Tymoshenko and Lutsenko trials to trials of corrupt officials in other countries. His argumentation goes that court decisions have to be respected. This line of reasoning would assume, of course, that Ukraine has an independent judicial system.  Not a single western expert observer of the two trials has acknowledged that they trials have been fair. As an attorney who had the opportunity to observe the Tymoshenko trial for three hours, I can state that I have never in my life seen such a travesty. There was no need for the prosecutor since the judge took on that role.  International opprobrium of these proceedings has been unanimous and unequivocal.

Gryshchenko concludes with, “In 2010, President Yanukovich came to power after beating Tymoshenko fair and square. Presidential elections were universally recognized as meeting international standards. It was Tymoshenko alone who did not recognize the election results.” Even this statement can be challenged. As an international observer of the  2010 election,  I concluded that that election was marred by intimidation and corruption inveterate to a poor developing society. The OSCE having fielded a contingent of non-Ukrainian or  even non-Russian speaking monitors who visited a total of 6-7% of the polling precincts irresponsibly within 24 hours announced its lukewarm positive appraisal which the Yanukovich regime has exploited over and over again. Many non-governmental organizations who sponsored monitors concluded that the election were marred by intimidation of the electorate in its everyday lives and corruption (money, job opportunities) of the electoral commission. Besides even so more people voted against Yanukovich than for him.

In any event, the election results are entirely irrelevant since they do not allow Yanukovich to behave like a thug after assuming power. What is more interesting than Gryshchenko’s statement is his omission. He does not mention the local elections of 2011 carried out by the Yanukovich regime whereby Yanukovich consolidated his power. The 2011 election was condemned by the international community.   

There is a lesson here – the Yanukovich regime like the  Putin regime in Russia does not play by internationally accepted democratic rules and principles. Both regimes feel sufficiently confident, with old Soviet apparatchiks at the helm of their foreign ministries,  that they can fool most of the international community some of the time or some of the international community most of the time and, in the meantime, they can flex some  more muscle at home.

Партія регіонів готується до брудних виборів

TOP
http://www.pravda.com.ua/articles/2012/03/26/6961451/
26 березня 2012

Мустафа Найєм

Війна за голоси виборців на майбутніх парламентських виборах уже почалась. Опозиція демонстративно об’єднується, нагнітаючи ситуацію в країні і намагаючись мобілізувати своїх прихильників. Влада включила традиційну машину підкупу своїми соціальними ініціативами. Втім, все це - лише вершина айсбергу.

Справжня війна готується на закритих засіданнях штабів, а також у кабінетах технологів та юристів. У цих кабінетах не існує правил, є лише мета та ризики при використанні тих чи інших технологій. Тут немає членів виборчих комісій, а є "стовідсоткові прихильники". А закон про вибори оцінюється лише за критерієм – чи дозволяє він приймати "правильні" рішення.

У розпорядження "Української правди" випадково потрапила внутрішня аналітична записка з аналізом ризиків провладних партій на майбутніх парламентських виборах.

Документ випадково сфотографували наші колеги з ложі преси в парламенті. Стос паперів лежав на столі в одній з лож зали засідань – там, де зазвичай сидять судді КС. З повним текстом документу нам допоміг ознайомитись один з народних депутатів.

image

[…]

Суди. Скоріш за все судові позови стануть головною проблемою влади на майбутніх виборах. В документі судовим розборками приділено не менше уваги, ніж роботі виборчих комісій. І що цікаво, на відміну від інших пунктів аналітичної записки, у всіх пунктах, де йде мова про суди, передбачається, що опозиція навмисно використовуватиме цей інструмент для дискредитації комісій та штучної провокації розмов про фальсифікації.

По-перше, у провладній команді вважають загрозою право спостерігачів від громадських організацій на оскарження рішень та дій виборчих комісій. Як зазначається у документі, "це може спричинити надходження величезної кількості скарг, підготовлених заздалегідь, виключно з метою дискредитації виборчого процесу. І навіть правомірна відмова у їх задоволенні призведе до критики у спробах фальсифікацій та недемократичності виборчого процесу".

По-друге, в документі висловлюється стурбованість тим, що на розгляд скарг щодо рішень, дій чи бездіяльності комісій передбачено лише 5 днів. Це може призвести до вчасної подачі "заздалегідь підготовленої великої кількості скарг" та "навмисного затягування розгляду скарг". Таким чином, зазначається в документі "одне судове рішення, яким буде визнано неправомірним рішення чи дія ОВК, може поставити під сумнів результати виборів та відповідну критику щодо недемократичності виборчого процесу".

По-третє, численні судові позови можуть призвести до дискредитації ЦВК. І що цікаво, автори документу вважають особливим ризиком для влади той факт, що усі спори з ЦВК слухає Вищий адмінсуд, який "завжди заходиться в центрі уваги всіх ЗМІ".

ГОЛОВНИЙ РИЗИК

Цей пункт, вказаний у документі останнім, хоча під час підготовки до виборів може стати головною психологічною зброєю опозиції.

Отже одним з ризиків практичного застосування закону про вибори в Партії регіонів вважають норму про обов’язкове зберігання виборчих бюлетенів 5 років. Тобто стурбованість викликає той факт, що протягом 5 років (до 2017 року) буде можливість ознайомитись із виборчою документацією та провести перерахунок голосів виборців.

Простіше кажучи, ця норма бере на гачок усіх причетних до виборів осіб на наступні п’ять років. В разі виявлення порушень протягом 2012-2017 років член будь-якої виборчої комісії може бути притягнутий до кримінальної відповідальності за порушення норм закону про вибори. Така ж кримінальна відповідальність очікує будь-кого, хто намагатиметься знищити протоколи комісій на будь-якому рівні.

Ціла стаття [тут ].

Віктор Янукович просить американців про порятунок

TOP

http://www.pravda.com.ua/articles/2012/03/14/6960575/
14 березня 2012

Сергій Лещенко

imageУряд Віктора Януковича вдається до нестандартних кроків, аби отримати чергову ін'єкцію від Міжнародного валютного фонду. За інформацією "Української правди", він звернувся до американської лобістської та консалтингової компанії APCO по допомогу в вирішенні питання фінансового вливання.

Лист, який є у розпорядженні редакції, підписаний Брентом Крейном, який є програмним менеджером цієї аналітичної установи у Вашингтоні. Його адресовано членам Міжнародної спілки радників (IAC) та дивізіону Глобальної політичної стратегії (GPS) при APCO, куди входять відставні чиновники і топ-менеджери з різних країн.

Тема листа позначена як "терміновий запит від уряду України". У ньому пан Крейн повідомляє радників APCO про делікатне прохання, яке надійшло з Києва. З прочитаного складається враження, що нинішні українські чиновники виявили повну безпорадність у переговорах з міжнародними фінансовими установами.

"Ми отримали прохання уряду України спробувати знайти спосіб просунутися вперед у розблокуванні тупику, в який зайшли відносини України з МВФ щодо отримання подальших траншів з $15 мільярдної допомоги МВФ.

Міністр фінансів України Валерій Хорошковський намагався знайти "компроміс" з Міжнародним валютним фондом, щоб перезапустити таке необхідне кредитування.

Але уряд України не бажає приймати вимогу МВФ припинити субсидіювання населення в оплаті газу, що допомогло би збалансувати бухгалтерію державної енергетичної компанії "Нафтогаз".

Точка зору уряду полягає в тому, щоб зробити таке в цьому році і підвищити ціни на газ для населення - це політичний суїцид напередодні виборів у жовтні 2012 року.

Ми шукаємо людей з сильними зв'язками серед відповідних посадовців МВФ, які могли би поцікавитися серед співробітників МВФ, чи існує можливість для творчості в цьому питанні, щоб уникнути підвищення цін на газ.

Ми хотіли б отримати цю інформацію і обговорити її з урядом України, і спробувати навести мости між МВФ і Україною з метою вийти з тупика, яким був позначений останній рік.

Якщо у вас є відповідні відносини і ви зацікавлені в допомозі, будь ласка, дайте мені знати. Джонатан Вінер в нашому офісі у Вашингтоні веде цей проект і може вам зателефонувати".

image

"Українська правда" надіслала запит до компанії APCO та безпосередньо до Брента Крейна, а також смс-повідомлення Валерію Хорошковському, але відповіді не отримала. Водночас джерела в компанії APCO підтвердили, що уряд України справді звернувся до них по допомогу.

Компанія APCO - доволі впливова на ринку лобістських і консультаційних послуг.

Це не вперше, коли вона залучається до українських питань. В 1990-х роках Віктор Медведчук і Григорій Суркіс наймали APCO для просування іміджу Леоніда Кучми в Америці. Робили це через офшорну фірму Nowanda, яка певний час була акціонером ФК "Динамо".

Паралельно APCO займався іміджем лідерів СДПУ(о) - американська фірма створили вже неіснуючий нині сайт Dynamic Ukraine, який вихваляв Медведчука як реформатора, а також публікував статтю Суркіса про відкриття синагоги у Києві.

Цього разу до послуг APCO вирішили вдатися в зв'язку з відсутністю прогресу в переговорах між урядом Януковича і МВФ.

Листа до внутрішньої розсилки APCO було написано 2 березня. Очевидно, прохання уряду України вони отримали ще раніше. Але жодного прогресу досягнуто не було, тому що 12 березня прем'єр Азаров повідомив, що просить якщо не про транш, то хоча би про взаємозалік з МВФ - відновити кредитну лінію для погашення старих боргів перед Фондом.

"Україна буде детально і скрупульозно виконувати свої зобов'язання, в тому числі і перед МВФ. Але ми маємо право поставити питання таким чином, щоб відбувся залік нашої заборгованості в рахунок чергового траншу", - заявив Азаров.

Йому не позаздриш - Україна виплатила МВФ у лютому 575 мільйонів доларів, а до кінця року повинна повернути ще приблизно 3,1 мільярда доларів.

У самому ж листі впадають в очі як мінімум три особливості.

Перше - це непублічне визнання "командою реформаторів Януковича-Азарова" того факту, що для них критично важливе чергове вливання від донорів. Політична сила, яка звинувачує своїх опонентів у отриманні підтримки із Заходу, сама виявилася на гачку "грантів" від МВФ.

Друге - це нездатність "уряду реформаторів" іти на ті самі реформи до виборів. Тут варто пригадати суперечку між Азаровим і депутатами-регіоналами взимку на спільному засіданні фракції, коли керівник Олександр Єфремов просив пояснити, як їм рухатися далі: "Ми вибори проводимо чи реформи?".

Як випливає з листування APCO, якщо підвищення цін на газ для населення до виборів не буде, то після виборів, воно, очевидно, таки відбудеться.

І тут виникає інше питання.

Гроші МВФ - це гроші платників податків західних держав. І часто рішення про поновлення кредитування ухвалюється не стільки у штаб-квартирі Фонду, скільки у основних столицях країн-членів Фонду - Вашингтоні, Парижі, Берліні...

Там не можуть зрозуміти гру, в яку їх затягує Януковича. Європейські уряди, зокрема, Греція, повинні іти на критично непопулярні реформи, урізати соціальні програми, втрачати довіру серед населення...

А, з іншого боку, ці самі європейські уряди про чергове вливання просить Україна. Держава, яка не проводить аналогічних непопулярних реформ, а навіть більше - президент Янукович оголошує про передвиборчу роздачу грошей електорату та виводить з-під тендерів у тінь цілі галузі економіки.

Виникає питання, чому МВФ (читай - американський та європейський уряди) повинні вставати у становище Януковича та рятувати на виборах такого керівника?

Але, крім того, вони не можуть зрозуміти і політичну логіку Януковича. Він готовий брати гроші в Заходу, але не готовий сповідувати цінності, які декларує Захід. Тоді чи повинні США та ЄС бути донорами диктатора-початківця?

Ну і, зрештою, третє. Уряд, який не втомлюється самовихваляти свій професіоналізм, виявився не здатним провести переговори з МВФ, і змушений залучати компанію-лобіста, розписуючись тим самим у власній безпомічності.

Більше того, уряд повинен буде оплатити послуги компанії APCO. Звідки? Зрозуміло, що з коштів бюджету. Тоді, можливо, дешевше було би не утримувати безпорадний Кабінет міністрів, а просто указом президента дати українське громадянства радникам із APCO - і нехай вони керують цією країною?

В Україні процвітає контрабанда нафтопродуктів – ВІДЕО

TOP

image
http://www.youtube.com/watch?v=wFkPeYy9Kyw

Нова Лівела на Феодосійські нафтобазі. Через Кримський порт в Україну течуть нерозмитнені імпортні нафтопродукти - лише за 2011 рік більше півмільйона тон. Деталі - у розслідуванні "Знаку оклику".

Чи загрожує Україні збройне повстання?

TOP

http://glavred.info/archive/2012/03/16/143313-7.html
15.03.12

Надія Майна

imageЕксперти прокоментували заяву Миколи Азарова про виявлення Службою безпеки України ряду випадків підготовки збройного конфлікту в Україні.

Розслідуючи справу про масове скуповування зброї, Служба безпеки України виявила факти підготовки збройного повстання в Україні. Про це в інтерв’ю німецькій газеті Die Welt заявив прем’єр міністр України Микола Азаров, відповідаючи на запитання про наявність прогресу у розслідування справи про масове скуповування зброї, про що ще восени говорив Президент Віктор Янукович.

«СБУ виявила ряд випадків скуповування зброї та підготовки збройного конфлікту. Там були арешти. Тепер триває розслідування», – зазначив Азаров. «По суті, відбувається заклик до повалення влади із застосуванням сили. На жаль, ми не завжди адекватно реагуємо. Ми повинні відповідати жорсткіше», – додав прем’єр.

Експерти прокоментували «Главреду» заяву Миколи Азарова, а також розповіли про ймовірність виникнення збройних повстань в Україні та можливі наслідки цієї заяви, якщо насправді вона не була підкріплена фактами.

image

Олексій Мельник, співдиректор програм зовнішньої політики та міжнародної безпеки Центру Разумкова:

Загальний низький рівень довіри до влади підриває довіру до таких серйозних заяв, що зараз прозвучали з вуст прем’єр-міністра. Це або намагання виправдати попередні подібні заяви Президента, або ж ознаки панічного страху в коридорах влади. Що таке масова скупка – 10, 100, 1000 випадків?

Зовсім недавно Президент заявляв про масову скупку зброї населенням, а після його слів не було надано жодних підтверджень цьому, навіть на запити народних депутатів.

Найбільша небезпека, на мій погляд, полягає в безпідставному нагнітанні напруги у суспільстві, підготовці громадської думки до схвалення можливих репресивних заходів проти призначених «заколотників» і «терористів». Все це відбувається на фоні дедалі частіших випадків, що демонструють непрофесійність роботи міліції, СБУ, зловживань, негуманного поводження із затриманими, а також безкарності «мажорів».

imageСергій Згурець, керівник дослідницьких програм Центру досліджень армії, конверсії та роззброєння:

Останні соціологічні опитування свідчать про падіння рейтингу влади через пробуксовування реформи, задекларованих нею. Але негативно ставитися до рішень влади і перейти до активних акцій супротиву – це різні речі, між якими велике провалля. Не всі незадоволені готові вийти відстоювати свої інтереси силовим шляхом. Тож навряд чи можна очікувати подібних дій з боку українського населення. Хіба що відстоювати власні права можуть окремі угруповання, наприклад, афганці чи інваліди, тобто групи, які мають певну координацію дій, є згуртованими і можуть вдатися до протестних дій, як це неодноразово робилося впродовж минулого року.

Але навряд чи існує серйозна загроза розгортання акцій протесту з використанням сили та зброї. Про випадки «масової скупки зброї» я не знаю. Так, минулого року була ситуація, коли у Львівському інституті міліції пропала велика кількість одиниць стрілецької зброї. Було проведено велике розслідування, під час якого з’ясувалося, що люди просто продавали цю зброю. Інші ж випадки мені невідомі, можливо, Азаров знає їх більше.

У будь-якому разі неправильно, коли західний читач про такі речі знає, а українське експертне середовище та суспільство дізнається про це із закордонної преси. Це може виявитися елементом кампанії жорсткої протидії протестним акціям. За рахунок подібних заяв створюється певний ідеологічний буфер для мінімізації негативного ідеологічного ставлення з боку європейських країн щодо будь-яких подій, які можуть статися в Україні – або реальних, або підтасованих з огляду на ті чи інші політичні реалії в контексті виборів.

Зважаючи на вчорашні зауваження Президента, зроблені Службі безпеки України, можна зробити висновок, що щось у силових структурах зараз відбувається внаслідок цілого ланцюга кадрових змін, які зачепили СБУ, МВС і навіть армію. Мене дивує, що такі заяви робить прем’єр-міністр, водночас СБУ про це мовчить. Президент фактично закликав СБУ проводити більш виважену і адекватну політику. Але поки що залишається незрозумілим, як СБУ здійснюватиме захист прав і свобод громадян у тих політичних реаліях, які сьогодні складаються в Україні.

imageВалентин Зубов, заступник голови Комітету Верховної Ради України з питань національної безпеки та оборони:

Ситуація в Україні набуває все більш загрозливий характер. Це пов’язано з подальшим погіршення соціально-економічної ситуації в країні та нездатністю Партії регіонів виконати обіцянки, які вона давала народові. Навіть останні соціальні ініціативи не знімають напруги. Будь-яка свідома людина розуміє, що це лише короткий пропагандистський хід напередодні виборчої кампанії. Не дивлячись на намагання представників провладних сил запевнити людей, що все відбувається планово, всі прекрасно розуміють, що це звичайна спроба купити голоси виборців.

Тому до яких би дій не вдавалася влада, нічого не змінюється, і жити в Україні стає все гірше. Тож ситуація дуже напружена. Я вважаю, що на даний момент підстав говорити про серйозну загрозу соціальних вибухів немає, але за однієї умови – якщо не будуть фальсифіковані результати парламентських виборів. Якщо виявиться, що Партія регіонів набрала фантастичну кількість голосів, а, значить, отримала масову підтримку своїх «героїчних» зусиль, то це виведе людей на вулиці. Тоді все може статися.

Петро Порошенко: повернення блудного сина, який нікуди не ходив

TOP

image
Смертельный трюк

http://tyzhden.ua/Politics/44939
22 березня 2012

Андрій Скумін

Попри реалізацію масштабних іміджевих проектів, зорієнтованих переважно на європейську аудиторію, Петро Порошенко не має альтернативних пропозицій розвитку країни. Він завжди був і залишається органічною складовою пострадянсько-олігархічної системи

Інтрига щодо можливого призначення Петра Порошенка міністром економіки тривала майже місяць. З входженням  Петра Олексійовича до Кабміну владний конгломерат отримує у своє розпорядження значні фінансово-організаційні та медійні активи. За версією Forbes, статки цього олігарха «другого ешелону» оцінюють більш як у $1,1 млрд, він має добре відпрацьовані електоральні зони у Вінницькій області, на його підприємствах трудяться тисячі людей – потенційних виборців у регіонах, що не вирізняються особливою симпатією до нинішньої влади. Підконтрольний Порошенку «5 канал» від часів Помаранчевої революції здобув популярність серед значної частини українського суспільства, яка скептично оцінювала лояльні до влади ЗМІ. Рекрутування Порошенка знімає питання про примусову купівлю частки його медійних активів представниками «Сім’ї» (таку можливість уже давно обговорюють у політикумі). Вочевидь, працевлаштовуючи Порошенка, влада розраховує створити видимість (перед Європою і виборцями) нової урядової команди ліберальних реформаторів, які мають багатий бізнес-досвід (Тігіпко, Хорошковський, Арбузов).

Читайте також: Президент посилює «Сім’ю» і дистанціюється від Партії регіонів

Особиста репутація Петра Порошенка не обтяжена негативом ані в Україні, ані поза її межами – принаймні звинувачення покійного Олександра Зінченка на його адресу, датовані 2005 роком, для багатьох уже призабулися. У європейських колах, які розгублено шукають можливих адекватних, по-західному мислячих особистостей серед вітчизняного істеблішменту, до Порошенка ставляться прихильно, як до людини з якою можна мати справу і на яку можна покладати надії щодо змін в Україні та виведення з глухого кута її відносин із самим ЄС. Цьому посприяла іміджева активність Петра Олексійовича, який вирішив піти шляхом Віктора Пінчука і з допомогою свого благодійного фонду один за одним організовує «круглі столи» й конференції, що мали б пов’язувати євроінтеграційну тематику із його ім’ям. Одначе зміст таких форумів зазвичай далекий як від найгостріших проблем України, так і від її можливої європейської трансформації. Не приділяючи уваги дражливим для влади моментам або ж питанням самої суті олігархічно-монополістичної системи в Україні, Порошенко та його фонд зосереджуються фактично на популярних серед єврофункціонерів темах, які зазвичай гарантують імідж ліберального політика, що розмовляє однією мовою з європейцями.

З «ЕСДЕКІВСЬКОЇ» ШИНЕЛІ

Попри перше враження (збалансування влади «конструктивними представниками» колись ворожого табору), насправді ситуація з Порошенком більше скидається на повернення «блудного сина» у природне для нього середовище. Йдеться про типового представника пострадянської еліти, політичний світогляд якої сформувався в епоху Кучми, а перехід окремих її представників у опозицію на початку 2000-х років став лише результатом неможливості реалізувати власні амбіції в тогочасному владному таборі.

[…]

Далі в Порошенка був помаранчевий період, закономірним результатом якого стало те, що найбільш «буйні» представники опозиції зразка 2001–2004 років Юлія Тимошенко і Юрій Луценко – у в’язниці, а Петро Порошенко – кандидат на посаду в уряді свого колишнього керівника в нині правлячій партії, сформованому в березні 2010-го в сумнівний із погляду конституційності спосіб – масового перекуповування «тушок». Мабуть, тому що насправді ані перебіжчики, ані Петро Олексійович ніколи не були носіями помаранчевих цінностей ні в частині «українськості», ні в питанні демократії та європейської моделі розвитку країни, оскільки всі вони є продуктом і органічною складовою олігархічної системи, яка несумісна з цими поняттями. Порошенко не має (навіть на рівні декларацій) ані стратегічного бачення розвитку країни на якісно іншій основі, ані бажання цього робити, адже та система зробила його успішним. Але ж за збереження монополістично-олігархічної системи жодної євроінтеграції, чи принаймні внутрішніх перетворень за європейськими лекалами, відбутися не може. Можливим є хіба що копіювання зовнішніх ознак Європи. Втім, це більш чи менш успішно вдавалося українським можновладцям і раніше, не змінюючи суті.

Читайте також: Совок проти совка

[…]

Та наше суспільство вже, схоже, виробило антитіла на «реформаторів», і навряд чи тепер пройде 2004 рік, коли під гаслами української та європейської альтернативи підтримку здобули люди типової малоросійсько-радянської закваски. Що ж до європейських друзів Києва, то їм варто поспівчувати. Бачачи катастрофічний брак притомних персоналій у вітчизняному політикумі, вони готові хапатися за кожного, хто виявляє амбіції і засвоїв потрібну «європейську» лексику. Але просування імітаторів реформ лише ускладнить ситуацію в державі. Друзі України мають бути свідомі цього.

Читайте т акож: Вони дограються

Ціла стаття [тут].

Кому Тягнибок віддав свою партію на Донбасі

TOP

image

ВО «Свобода»: є певні запитання

Олександр Крамаренко, Луганськ

Чимало вітчизняних інтелектуалів (Тарас Возняк, Ігор Лосєв, Сергій Грабовський, Мирослав Маринович, Борис Гудзяк, Ярослав Грицак тощо) мають великі сумніви стосовно того, що «Свобода» є тією політичною силою, яка здатна об’єднати українську націю і нашу державу в цілому. Серед їхніх висновків щодо цієї ультранаціоналістичної партії можна знайти й такі, які розвінчують її як проект ФСБ, скерований на остаточне від’єднання Галичини від України.

Одначе цей дискурс інтелектуалів стосовно подвійного дна ВО «Свободи», через свої вкрай обережні визначення та висновки, практично не виходить за їхнє вкрай вузьке коло, якщо не рахувати ще кількох українських журналістів, колишніх дисидентів та громадських діячів.

Тобто на електоральні симпатії українців до «Свободи» той дискурс ніяким чином не впливає, і ті симпатії продовжують зростати так, якби його не було взагалі. Тому, гадаю, для української інтелігенції вже настав час більш чітких запитань, визначень та висновків відносно цієї політичної сили.

Звичайно, що зростанню її популярності на електоральному полі України сприяє в першу чергу наступальна антиукраїнська політика режиму Януковича, яка, погодьтеся, якнайкраще  кореспондується зі свободівською Програмою захисту українців та спонукає останніх до протестного голосування саме за ВО «Свобода».

Свої п’ять копійок на зростаючий рейтинг «Свободи», звичайно, додав і одночасний, нібито на помах диригентської палички, остаточний занепад усіх без винятку національно-демократичних партій України та зрадливе пристосуванство їхніх очільників, які заради особистого політичного безсмертя сьогодні вже попролазили до передвиборчих списків партій компрадорського капіталу.

Усе це й призвело до того, що українці своїм протестним голосуванням, напевно, забезпечать деяким свободівцям їхнє вже близьке парламентське майбутнє. Хоча за мажоритарними округами «Свобода», схоже, і без того візьме свої кільканадцять мандатів у Західній Україні.

Лідер ВО «Свобода» Олег Тягнибок запевняє з екранів телевізорів українців при кожній нагоді в тому, що його партія послідовно працює на об’єднання української нації, а разом з цим і України. Як аргумент він наводить просування політичного впливу «Свободи» на схід України і демонструє при цьому певні цифри зростання електоральних симпатій до його партії на кожних наступних виборах.

А ще Олег Ярославович дуже часто апелює у своїх палких промовах до таких світочів української справи, як Степан Бандера і Роман Шухевич і позиціонує  свою політичну силу не інакше, як єдину ідеологічну правонаступницю ОУН та УПА в їхніх визвольних змаганнях.

Але не треба бути істориком чи політологом, щоб побачити, що це  правонаступництво є певною мірою самозваним та шкутильгає на обидві ноги. Якщо Шухевич, наприклад, у воєнний час довіряв росіянам, татарам, євреям, узбекам та іншим зброю (відомо, що в УПА під час війни були цілі батальйони, сформовані з представників інших національностей),  то Тягнибок не довіряє їм у мирний час навіть прапорів ВО «Свобода». І хоча в статуті партії сказано, що її членом може стати будь-який громадянин України, автор цих рядків був свідком того, як цей «правонаступник» Бандери в Луганську приймав заяви на вступ до партії тільки від чистокровних українців та їхніх напівкровок.

Більше того, як відомо, саме проти росіян, євреїв та кримських татар (останні є, до речі, дуже вагомим чинником української державності в Криму) лідер «Свободи» допускався свого часу ганебних публічних випадів. Погодьтеся, це все якось не стикується ані з діями, ані з заявами нібито його політичних попередників з ОУН-УПА, і Тягнибок про це не може не знати.

Тож питання перше: можливо, це стикується з настановами його реальних патронів? Якщо такі існують, то вони цим своїм проектом убивають відразу двох зайців: розколють Україну і наживу демонструють на прикладі «Свободи» для довірливої електоральної більшості її південно-східної частини, якими огидними нацистами (або навіть фашистами) були Бандера та Шухевич.

Але будьмо оптимістами і припустімо, що, прочитавши ці рядки, Олег Ярославович вибачиться перед татарами, євреями та росіянами і скорегує свою політику з національного питання відповідно до політики великих засновників ОУН та УПА – Степана Бандери, Ярослава Стецька та Романа Шухевича. Припустімо також, що все ж таки  ВО «Свобода» дійсно виборює українську Україну та працює на її об’єднання. Лакмусовим папірцем тут можуть слугувати парламентські вибори цього року.

Як відомо, на південно-східних теренах нашої країни місцеві осередки «Свободи» не мають жодних шансів провести своїх представників до Верховної Ради через вибори у мажоритарних округах за місцем їх проживання. А між тим, у такому регіоні, як Донбас, де місцева влада вже другий десяток років тишком-нишком від Києва ґрунтовно реалізує кремлівський проект «Русского мира», проукраїнський депутат – це фактично єдина можливість доведення антиімперської ідеології до донбасівців через місцеві, виключно провладні, ЗМІ (виходячи зі статусу Народного депутата), єдина можливість їх прозріння щодо справжніх винуватців усіх їхніх негараздів та злиднів (сьогодні на Донбасі для абсолютно більшості населення цими винуватцями є виключно «бендери», тобто галичани).

Зважаючи на це, такій політичній силі, як «Свобода», яка нібито об’єднує всю Україну, конче було б потрібно забезпечити представництво своїх товаришів із того ж таки Донбасу у Верховній Раді. Тим більше, що виборче законодавство дозволяє кандидатам балотуватися одночасно і в мажоритарному окрузі, скажімо, в Галичині, і за партійними списками. Тобто якщо лідери «Свободи» з західних областей програють за мажоритаркою, вони пройдуть за партійним списком.    

Але якщо вони переможуть у своїх округах, то їхні місця у списку повинні були б зайняти не представники другого ешелону партійних лідерів з Галичини, а найдостойніші свободівці зі Сходу та Півдня, зокрема з Донбасу, у яких іншого шляху потрапити до Верховної Ради просто нема.

Із тим же розрахунком, а також для просування ідеології націоналізму в центральній Україні такі пани, як Тягнибок, Мохник, Бенюк, Мірошниченко та Іллєнко мали б, вочевидь, іти за мажоритаркою в Києві та Київській області. А якщо у зв’язку з домовленістю між опозиційними силами їм там не вистачить місця – то в сусідніх із Київською областях.

Але коли пропозиція, подібна до цієї, була нещодавно озвучена одним делегатом з Донбасу на ХХІІІ партійному з’їзді ВО «Свобода», це викликало в залі лише тільки сміх...

На установчих зборах Луганського обласного осередку ще 5 грудня 2010 року Олег Тягнибок популярно пояснив тамтешнім симпатикам «Свободи», що місцеві осередки мають вести партійну роботу виключно на свої власні кошти, як і винаймати свій партійний офіс. Бо нібито й центральний провід, і всі інші місцеві організації «Свободи» заробляють також на своє існування самі і виключно для себе. І, звісно, після цього луганський осередок не отримав і по сьогодні з Києва, на відміну від усіх осередків інших опозиційних партій у Луганську, жодної копійки.

Але, як виходить з офіційного фінансового звіту ВО «Свобода», опублікованого в його ж партійній газеті, тільки за 2010 рік видатки на дотації місцевим організаціям «Свободи» склали 1 млн. 915 тис. 355 грн.! А коли луганські свободівці поцікавилися, як таке могло статися, то старші товариші пояснили їм, що всі ці кошти нібито пішли на допомогу західноукраїнським областям, які постраждали від стихійного лиха ще влітку 2008 року.

Тут виникає питання друге: якщо це правда, то що тоді завадило керівництву партії у фінансовому звіті за 2010 рік назвати речі своїми іменами? Невже конспірація від податкової, яка, дізнавшись про ту доброчинність центрального проводу ВО «Свободи», наклала б на неї непоборні податки?  

У зв’язку з цією очевидною нестиковкою напрошуються ще два вельми слушних запитання: невже бути націоналістом-свободівцем у суто проросійських (зусиллями місцевих владних еліт) Донецьку чи Луганську значно легше та безпечніше, ніж у Львові чи Івано-Франківську? Невже на Донбасі й національно-свідомих спонсорів-бізнесменів більше, як і рядових членів ВО «Свобода» з їхніми партійними внесками, ніж у Галичині?

Але це ще не все. З грудня 2010 року і по сьогодні в Луганську та області немає голів обласного, міського та районних осередків «Свободи». Вони давно вже були б, якби луганці мали право їх самі обирати. Але в тому-то й справа, що ВО «Свобода» не є демократичною партією, і всі керівні посади в ній на місцях за статутом призначаються з Києва, який, схоже, вже не тільки не поспішає з цими призначеннями, а просто не бажає бачити в Луганську своїх лідерів, а разом з ними – й кандидатів у депутати за партійним списком  на наступних парламентських виборах.

Ба більше: у Луганську та області на сьогодні формально є лише кілька членів ВО «Свобода», а десятки інших є тільки кандидатами на членство в цій партії, хоча свої заяви на вступ (із чималеньким пакетом супровідних документів) вони подали ще понад рік тому! Але центральний провід партії їх чомусь приймати не поспішає, якщо взагалі цей прийом планує.

Схоже на те, що не набагато кращі справи і в Донецьку, де з волі центрального проводу ВО «Свобода» немає керівника партійного осередку цього великого міста вже другий місяць. Швидше за все, і донеччани не матимуть свого депутата-свободівця у Верховній Раді. А це означає, що совкова ментальність абсолютної більшості мешканців Донбасу залишиться незайманою ще принаймні наступні п’ять років, бо «займати» її в місцевих ЗМІ (яким донбасівці довіряють значно більше, ніж київським) просто не буде кому.

І тут, за логікою, виникає запитання п’яте, й останнє: кому вигідна така штучна ізоляція свободівських осередків Донбасу від загальнопартійного виборчого процесу 2012 року? Відповідь, на перший погляд, є очевидною – безроздільно пануючій на Донбасі владі регіоналів. Але не факт, що саме вони спонукали центральний провід ВО «Свобода» до тієї ізоляції...

 

Вибори мера в Обухові: Уроки для опозиції

TOP


Ціла стаття [тут].

Silence kills the lambs

TOP

image
After decriminalization of many economic misdeeds, the tax police
should have become redundant. Instead, they continue working and
exercising their rough methods to extract money from businesses. (ru.tsn.ua)

http://www.kyivpost.com/news/opinion/op_ed/detail/124775/#ixzz1qCrvVgRi
Mar 22, 2012

Katya Gorchinskaya

Ukraine tax police feels it is not accountable to anyone.

It would have been a regular Tuesday night, had it not been for a late phone call. The man was polite and (relatively) calm. He introduced himself clearly, and told me he was a lawyer.

He said his client, who owned a door making company, is being questioned by the tax police in his own office, behind closed doors and no lawyers are allowed in.

He said the officers failed to give their names, and mumbled that they come within a framework of an investigation into a different company suspected of money laundering, which had a deal of some sort with the door makers.

The tax police were threatening to confiscate computer servers and drive the company director and accountant to Chernihiv for questioning against their will and in the depth of the night. Needless to say, this procedure would have nothing in common with law.

The lawyer was asking for help, and saying “If you keep silent, it will be a repeat of 1937 repressions.” I couldn’t do much at the time, but posted a notice on Facebook, tagging a few parliament deputies, asking them to make a few phone calls to clear up the matter. …

Complete article [here].

Прометей України. До 100-ї річниці Олекси Гірника

TOP

  image
«Хай дух його віта над нами
Ми знаєм добре, що робить
Таких борців на світі може
Велика нація родить.»

Георгій Фастовець,
м. Канів, 22 січня 1998 року

27 березня цього року виконується 100 років з дня народження Народного Героя Українського народу Олекси Гірника.

В ніч на 21 січня 1978 року, в день Злуки,  Олекса піднявся на Чернечу гору в Каневі. З собою мав дві каністри з бензином і запальничку. Був мороз – 15 градусів, багато снігу. Охорона музею Тараса Шевченка сховалася в теплі, тай Олекса розрахував свої дії так, щоб йому ніхто не заважав – тому вибрав нічний час. Чотири рази обійшов (залишилися сліди в снігу) навколо могили Т. Шевченка. Спустився до схилу гори звідкіля видно Дніпро. Розкидав близько тисячі заздалегідь виготовлених власноруч листівок. Підійшов до самого краю гори. Облив себе бензином. Дістав ножа і запальничку. Натиснув на гачок запальнички – все тіло палахнуло факелом. Встиг зробити чотири кроки від схилу і вдарив себе ножем. Впав на спину. Зранку тіло знайшли. Повідомили міліцію.

В галузевому  архіву СБУ зберігся лист-повідомлення в Центральний Комітет комуністичної партії України: «Таємно . Ворожі проявлення. Черкаська область 21 січня 1978 р. біля 9 голини ранку в м. Каневі на території Музєю-заповіднику Т. Г. Шевченка в 15 метрах від оглядового майданчику місцевим мешканцем Мещеряковим Н. І, 1933 року народження, безпартійним, слюсарем комбінату комунальних підприємств міста, знайдено труп чоловіка з відкритою раною живота. Одяг на ньому згорів повністю. Стрілки обпаленого наручного годинника показували 8 годин 28 хвилин. Поруч знаходилися: з синтетичного матеріалу ємкістю 2,5 літри, пластмасовий балон ємкістю 1 літр з незначною кількістю гидкості з запахом бензину, ніж, запальничка, господарська валіза і шапка-ушанка.» Це було тіло Олекси, уродженця села Богородчани Івано-Франківської області, який перед смертю зазначив в своїх листівках:

 «Протест проти російської окупації на Україні!
Протест проти русифікації українського народу
Хай живе Самостійна Соборна Українська Держава...
.

Олекса довго і важко йшов до цього кроку – акту самоспалення. Він не міг не розуміти, що «оборону тримають тільки ті, хто залишився живим». Він бачив тотальне знищення українського народу і всього українського. Він бачив і усвідомлював, що здатних тримати оборону залишалося мало, тому «кожний жовнір» мав велику ціну. Але він також бачив, що велика кількість залишившись в живих припинили оборону. Тому було багато причин. В першу чергу – страх. Століттями українців залякували і примушували бути не українцями, а іншими – псевдо «руськімі». За незгоду бути псевдо «руськімі» суворо карали і страчували. Коли настали радянські часи цей тиск набув рис оскаженіння. Тому постколоніальний, пост геноцидний і  знекровлений голодомором народ був майже повністю виснажений і знищений. Залишалися діти тих, хто чудом врятувався, діти зрадників і тих хто погодився бути такими, як зайди – не українцями. Всі вони добре розуміли, що вижити, не жити – ні, - вижити можуть тільки за умови пильної конспірації, за умови не відрізнятися від «маси». Та Олекса бачив, що навіть в цієї «масі» - заляканої і оплутаної брехнею, все одно живуть настрої протесту, незгоди і бажання не бути бидлом. Треба було якось збудити ці настрої, зворушити людей, дати поштовх в розумінні, що не все втрачено, що рано Сатані святкувати перемогу, що є можливість повернутися до світла і жити людським життям. Іншого засобу, ніж як стати «Смолоскипом» для свого народу Олекса не бачив.  6-го січня 1978 року в останньому прощальному листі до своєї дружини він написав:  "Я ішов простою дорогою, тернистою. Не зблудив, не схибив. Мій протест – то сама правда, а не московська брехня від початку до кінця. Мій протест – то пережиття, тортури української нації. Мій протест – то прометеїзм, то бунт проти насилля і поневолення. Мій протест – то слова Шевченка, а я його тільки учень і виконавець". Незважаючи на те, що радянська влада зробила все що змогла для того, щоб замовчати подвиг Олекси Гірника, щоб оббрехати його героїчний вчинок – розповсюджували слухи, що спалився який п’яничка, чи хворий на психіку. Незважаючи на залякування свідків – правда про Олексу і його чин живуть і діють.

В Донецьку, в головному офісі всеукраїнської громадської організації інвалідів «Чорнобиль-Допомога» 5-го листопада 2008 року, через 30 років після загибелі О. Гірника і в день сорокаріччя самоспалення Василя Макуха урочисто було відкрито громадський музей «Смолоскип». Як сказали в  своїх відгуках люди, що прийшли на відкриття і як було зазначено в вітальних телеграмах   - це перший і єдиний музей в світі такого роду. З експозицій музею ми дізнаємося, що спалили себе заради свого народу троє українців. В часи царату, в Петропавлівський в’язниці на знак протесту, облила себе керосином  і спалилася Марія Вітрова. Цей вчинок спричинив багатотисячні демонстрації в Києві, Петербурзі і Москві. Враховуючи, що Марія була «народовольницею», радянська влада використовувала цей вчинок на свою користь і навіть була названа вулиця в Києві на честь Марії. В 1968 році (про це знав Олекса Гірник) на знак протесту проти вводу військ в Чехословаччину і проти москалізації України на Хрещатику спалив себе Василь Макух. Про нього взагалі будь які свідчення або згадки були знищені.  Подвиг Василя повторив  чех Ян Палах. Була спроба самоспалення Миколи Береславського. Оскільки він намагався це зробити публічно, то цієї спробі завадили, але не забули за цю спробу покарати на ув’язнення. Є факт самоспалення бійся УПА, який провів 20 років в криївці на Тернопільщині, а коли його оточили військові міліції не здався, а спалив себе живцем. Його ім’я – Юрій Михайдовський.

Навряд чи ми б колись  дізналися про цих та інших великих достойників нашого народу, як би не подвиг Олекси Гірника. Тіло загиблого оглядав Михайло Іщенко – канівський лікар, який потім все життя присвятив вивченню життєвого шляху Героя і який зібрав багато фактів і матеріалів про Олексу і згодом їх оприлюднив. Завдяки цьому правда про Героя стала нашим набуттям, як то й належить бути. Це стало поштовхом для дослідницької роботи ВГОІ «Чорнобиль-Допомога» і створенню музею. Музей працює, дослідницька робота триває. Вчинок Олекси Гірника і його попередників примушують людей задуматися над долею нашого народу, над своєю долею. Виникають питання, як то - Що ж це за таке оточення у нас, і які ж ці «братерські» обійми, що звільнятися від них люди були вимушені самоспаленням?  Чому будівлю музею не одноразово підпалювали  в нібито української державі Україна? Чому, якщо людина народилася українцем її треба знищувати в тому числі й вогнем? Чому можна безпечно говорити українською скрізь і в усіх, за винятком однієї, країнах світу, а в Україні небезпечно?     Чому  Донецький Владика Сергій говоре про свій намір вчинити акт самоспалення на знак протесту проти знищення української церкви, бо в нього вже не залишилося інших засобів боронитися? Питань багато. Відповідь мабуть загальна одна – Олекса Гірник віддав найдорожче – життя за ради свого народу, не дарма. Свій жертовний вчинок він перетворив на потужну тривку зброю опору і освітив шлях українському народу до своєї волі і долі, до своєї хати, де за словами Т. Шевченка «своя правда». 31 березня в читальній залі музею відбудеться науково-практична конференція в честь Олекси Гірника «Прометей України». Слава Герою!

Віктор Тупілко, фундатор  музею «Смолоскип».

2009: у Сибір як на свято! (ролик від Комісії з Історичної Правди) -ВІДЕО

TOP

http://www.istpravda.com.ua/videos/2010/12/19/9910/

image http://www.youtube.com/watch?v=-VVoWsKii0w

- А що таке "депортація"? - Вас відправлять у подорож. - Ура, діти, ми їдемо в подорож! - А куди? - В Сибір.

Провокаційний ролик "Депортація", виготовлений естонською продакшн-студією Catapult films - схоже, наприкінці 2009-го.

Життєрадісна реклама сімейної подорожі 1941 року на Далеку Північ, яка викликала скандал в Естонії і в Росії. "Калаш" у руках одного з депортуючих робить подію по-сучасному зловісною.

Наприкінці фільму йдуть титри "Знято за фінансової підтримки комісії з історичної правди Держдуми РФ".

Такої комісії в російському парламенті не існує - очевидно, естонці підкололи комісію з протидії спробам фальсифікації історії на шкоду інтересам Росії при президенті РФ, створену у травні минулого року.

Експонати, присвячені сталінським депортаціям 1940-их років, дивіться в Музеї окупації Латвії в рубриці "Екскурсії"

Кримська влада прагне знищити українську церкву

TOP

image

Ірина КЛЮЄВА, Крим

«Забороною на існування та розвиток національної помісної церкви України» назвав голова Кримської організації Української народної партії Олег ФОМУШКІН відмову сімферопольської влади надати Українській православній церкві Київського патріархату землю в кримській столиці для спорудження Кафедрального собору «Храм Христа Спасителя». 

Так політик прокоментував звернення-протест ста відомих кримчан-патріотів (науковців, митців, військовиків, журналістів, підприємців, ветеранів-орденоносців та громадських активістів)  активістів) до Президента України проти відмови Сімферопольської міської ради виділити ділянку для зведення собору.

 За словами політика, ще у 2008 році міська влада дала УПЦ КП дозвіл на вибір земельної ділянки в Сімферополі та оформлення документів. Єпархіальне управління  витратило значні кошти жертводавців на проектно-технічну документацію та на проект собору, а цього року депутати міськради ухвалили рішення не виділяти землю під будівництво храму відповідно до нового Генерального плану міста. 

«Дивує те, що, відмовляючи одній конфесії, влада дає землю іншій: на цій же сесії представники церкви московського патріархату отримали аж шість ділянок», - наголошує Олег ФОМУШКІН. 

Він звертає увагу на те, що церква українського патріархату перебуває в приміщенні колишнього клубу військового політичного училища. «Дуже важливо, щоб храм був первіснозбудований для божих справ, тоді він матиме духовну силу та енергію», - зауважує представник УНП. 

Водночас ФОМУШКІН переконаний, що відмова влади має більш політичний характер, аніж релігійний. «Цим рішенням сімферопольська влада зайвий раз показала, що вона чужа для України», - підсумував лідер кримської УНП.

Re: Call for foreign boycott of EURO 2012 in Ukraine TOP
Darn good idea.

By the way, it's EURO 2012, not the World Cup.
 
But we need to think like these criminals think --
they've already scammed their hundreds of millions of dollars off this thing.
Their money is sitting in offshore bank accounts (Cyprus, Virgin Islands, Isle of Man,
whatever)
 
So they couldn't care less if anyone comes, and they certainly don't care
anything about Ukraine's image. They've already done more than enough to ruin that.
 
So the boycott at this point would be counterproductive.
At least poor guys like me can make some money renting out my Kyiv apartment to tourists.
And taxi drivers can earn some extra cash.
A boycott would only hurt the little guys, at this point.
Wouldn't you agree that a boycott would mean little to these criminals in govt?
 
Zenon Zawada  ------------------------ Yes the little guy will lose some money in the short term .
But then, do Ukrainian have enough self-respect to win the respect of others
in the long term or do they not? Ukrainians in Ukraine will decide for
themselves whether they will boycott games and whether they have the civic
courage to use occasion of games to stage a general strike in protest at the
occupation regime. If they do not then the worse for them and the image of
Ukrainians in the world. I would also think that despire off-shore accounts,
10 of thousands NOT COMING and empty stadiums hotels brothels and casinos will
hurt oligarch pockets much more than poor pockets. 

Abroad, however, diaspora and those supposedly concerned with "human rights"
and national and social justice have enough grounds and moral right to call
for a boycott of games -- like in SOUTH AFRICA before --or other countries
run by hopelessly crony-criminal regimes. India want's a boycott of games in
London for much less greivous reason than occupation dictatorship ruling
country --- http://www.telegraph.co.uk/sport/olympics/8913881/
London-2012-Olympics-India-threaten-to-boycott-Games.html
 

I judge from the press that not merely opposition but HATE of regions is
massive and includes normal declared Russians not belonging to imperialist
Kremlin front groups because Regions policies hurt everybodies economic
interests and not just Ukrianian national interests.  Foerign red necks not
coming to Ukraine also lessens chance of violence which will lend legitimacy
to the regime. If Ukrainian leaders had any brains they would call the entire
population to sit at home for two days in July �a massive peaceful show of
opposition. Imagine world TV pictures of empty kiev streets. .  In any case
the more more journalists like you start writing about this the better.
At least it will scare shits like Surkis.


Stephen Velychenko
 
                
 
Demjanjuk a 'scapegoat' TOP

http://www.edmontonjournal.com/life/Demjanjuk+scapegoat/6346643/story.html
March 23,  2012

Re: "Former Nazi death camp guard Demjanjuk dead at 91", the Journal, March 18
http://www.edmontonjournal.com/news/Former+Nazi+death+camp+guard+
Demjanjuk+dead/6320497/story.html

John Demjanjuk was a scapegoat whose only apparent crime was that he was born a Ukrainian.

A survivor of the Holodomor, the forced famine imposed by Soviet dictator Josef Stalin, Demjanjuk was conscripted by the Soviets and taken prisoner by the Nazis. He says he spent the war years in prison; his accusers said he served as a camp guard.

Had he been a camp guard, he would have been pressured to serve, as Soviet prisoners of war were. It was hypocritical for Germany to charge him as an accessory to the murder of 28,000 Jews when German camp commanders have gone unpunished and Germany recently passed a statute of limitations law on the prosecution of its own war criminals.

Demjanjuk was convicted by a district court despite the fact there was no irrefutable evidence of his presence or actions at Sobibor.

He had earlier been deported to Israel to faces charges that he was the infamous guard "Ivan the Terrible," but his conviction by a lower court was overturned by the Israeli Supreme Court in 1993 when evidence surfaced that "Ivan the Terrible" was another man.

The evidence that cleared Demjanjuk was available to the U.S. Office of Special Investigations, but the OSI withheld it from the defence. The OSI also ignored an FBI report that the ID card that was used as the main evidence against Demjanjuk was a Soviet KGB forgery.

All three parties had their own reasons to make Demjanjuk a scapegoat. The Soviets framed him to discredit Ukrainians who wanted their country to escape Soviet rule. The OSI had no qualms about using Soviet fabrications while withholding evidence that would clear Demjanjuk to justify its existence. And the Germans sought to deflect attention from their own role in the Holocaust by blaming one of their victims.

Marco Levytsky, editor, Ukrainian News, Edmonton

John Demjanjuk died an innocent man

TOP

image

"My father died a free man, innocent and not convicted since a successful appeal could not conclude upon his death.  Over the last 35 years, the only criminal proceeding that did conclude resulted in an Israeli acquittal.

Since the accusations in Germany, I stated that it was a political farce as at his advanced age and poor health he could not survive another legal process.  As Nazi Germany committed crimes against humanity by killing a forgotten several million Soviet POW's by a tortuous starvation and diseased death, today's Germany intentionally chose such a surviving POW as a scapegoat to blame Ukrainians for the Nazi crimes by German criminals which historically went unpunished.

John Demjanjuk, as a child, survived Stalin's murderous forced famine in Ukraine.  Having fought the Nazis as a young drafted Red Army soldier, he survived when millions like him died.  From childhood to elderly death, he suffered while surviving unfair battles in Europe, the US, Israel and finally and inexplicably in Germany.  He will be buried a survivor of Soviet and German persecution, an innocent and free man who loved life and whose path was not guided by his free will but by the strength God provided him to survive his journey home.  His positive, caring nature and practical influence will be deeply missed and fondly remembered by all who came to personally know him.

Whenever we spoke of the community help and prayers, he was deeply and tearfully grateful to all who supported his fight for justice."

John Demjanjuk Jr.

A Eulogy for John Demjanjuk

TOP

image

The newspaper headline reads, “Nazi dies, avoiding jail time”. By any measure John Demjanjuk was not a Nazi.  By his worst accusers he was a Prisoner of War forced to work in a Nazi concentration camp. The article concludes, “Demjanjuk was the first man in Germany to be convicted for serving as a guard at a death camp – but without evidence of being involved in any specific murders.” How consistent! Over thirty six years – there was never any evidence.

Following his German conviction and sentence, the German government placed him in a nursing home. The court lifted the warrant of arrest stating that further incarceration would be unlawful pending the appeal and that John would not be a flight risk because of age, illness and the lack of a passport. The Germans had no intention of re-interning him. They were simply waiting for him to die. In any event under German law, a defendant is not considered convicted until all avenues of appeal have been exhausted. John Demjanjuk died before his appeal was heard.

Yet another example of the facts not supporting the headlines! But then this was the nature of John Demjanjuk’s thirty six year ordeal. The facts never did fit the accusations either. John Demjanjuk was an enigma for his accusers. The accusations simply did not stick despite fraud, perjury, cover-up and the incessant pressure from the Holocaust drummers. 

Over the summer my son who was entering high school was assigned to read “Night” by Eliezer Wiesel, an overwhelmingly moving  memoir of Mr. Wiesel, a Jewish inmate at the notorious Auschwitz concentration camp. Mr. Wiesel was brought to Auschwitz from Romania. He wrote of unspeakable horrors including one where a Jewish acquaintance who was deemed fit for work, was forced to work in the crematorium and pushed his own father into the oven.

Eliezer  Wiesel  suffered at German concentration camps from May 1944 until January 1945 at Auschwitz and then at another camp until early April 1945 when the Americans liberated him, a total of some eleven months. I knew about the notorious Auschwitz camp from my father who was a Ukrainian prisoner there from December 1941 until January 1945. My father suffered at German concentration camps for three and one half years.

John Demjanjuk was a Red Army soldier, essentially Stalin's fodder at the battlefront, considered by his commander-in-chief less important than munitions. He was captured and endured life as a German Prisoner of War. The end of the war brought little respite since being from the USSR, John had to evade repatriation to the USSR, a nefarious scheme of the Yalta conference where the Allies became complicit in Stalin's crimes. Finally, he managed to emigrate to America and lived there generally peacefully until that peace was disturbed in 1976. What followed  was thirty six years of persecution by new tormentors, the Jews and Americans, and old ones the Russians and the Germans.

I knew John Demjanjuk and his family. I met him several times. He always impressed me as being warm, good-natured and of remarkable hopefulness. I met him last in the Munich prison in November 2009 on the eve of his trial. Frankly, neither he, his son, his German attorney nor I fully understood the charges against him. I suspect that the entire legal world marveled when the verdict came down against him. Similar charges had not been leveled against any human being. In fact, ethnic German had been amnestied from similar prosecution by the German government in the 1960’s. Here was a case that flew in the face of basic tenets of jurisprudence – selective prosecution, unequal treatment before the law, etc.

I am not suggesting that John Demjajnuk was a saint, after all he was a human being and, I am sure had many faults.  I do consider him a martyr. He was a victim of German cruelty, Russian perjury, American irresponsibility at the very least, criminality possibly,  and the immorality of the Jewish Holocaust industry. Certainly he has gone to a better place where the judge is not beholden to anyone, where therefore justice is evenhanded,  and John should be rewarded for his egregious suffering. I am proud to have known him.

March 19, 2012
Askold S. Lozynskyj

Іван Дем'янюк: Мій батько помер не засудженою людиною

TOP

image

Мій батько помер вільною людиною, не винуватою та не засудженою, так як добитися позитивного результату (оправдання) йому перешкодила смерть. Упродовж останніх 35 літ єдиним кримінальним  процесом, який завершився винесенням  вироку щодо його невинуватості, був суд в Ізраїлі. 

Що ж до останніх звинувачень у Німеччині, то я постійно підкреслював, що це - політичний фарс, бо, беручи до уваги його глибоку старість та наявність поважних проблем із здоров`ям, він не зможе пережити цей, ще один кримінальний  процес. Варто нагадати, що нацистська Німеччина поповнила злочини супроти людства, вбиваючи мільйони невідомих військовополонених, фізично знищуючи їх голодом та всілякими хворобами. Сьогоднішня Німеччина свідомо обрала жертвою ще живого військовополоненого, щоб звинуватити українців у нацистських злочинах, скоєних самими ж німцями, які уникли покарання.

У дитячому віці Іван Дем`янюк пережив сталінський Голодомор в Україні. Як молодий солдат був покликаний до Червоної Армії,  він уцілів, хоч мільйони йому подібних загинули. З дитинства й до смерті у старості, він переносив і переживав несправедливі звинувачення в Європі, США, Ізраїлі, а вкінці без будь-яких на те причин - у Німеччині. Навіть мертвим він свідчитиме проти совєтського та німецького свавілля. Він назавжди залишиться зразком невинуватості та волелюбності.  Окрім того, він залишиться людиною,  яка любила життя та якої життєва дорога не була підвладна вільній волі, а залежала від сили, якою його наділив Господь, простеливши стежку додому. Всі, хто знав його особисто, сумують за ним як за наскрізь позитивною, доброзичливою особистістю, людиною практичних дій. І  тепло згадуватимуть його. Скільки б ми з ним не говорили про допомогу та молитви української громади, він завжди був глибоко вдячний до сліз всім, хто підтримував його у змаганні за справедливість.  

Іван Дем`янюк, мол. 
 

В пам'ять Івана Дем'янюка

TOP

image

Газетний заголовок говорить: " Нацист вмер, уникнувши тюремного ув'язнення". Почнем з того, що Іван Демянюк. за будь-якими мірками, не був нацистом. За його найтящим обвинуваченням він був військовополоненим, змушеним працювати в нацистському концентраційному таборі. Остаточно у тіж газеті робиться висновок: "Дем'янюк був першою людиною в Німеччині, яка  була засуджена за службу охоронцем в таборі смерті - але без доказів у причетності до якого-небудь конкретного вбивства". Як послідовно! Ніколи на протязі більше тридцяти шести років не було ніяких доказів.

Слідом за німецьким судом і вироком, німецький уряд помістив Івана в будинок престарілих. Суд скасував ордер на арешт, заявивши, що подальше позбавлення свободи було б незаконним у звязку з очікуванням апеляції і відсутності ризику втечі з огляду на  вік Івана, хворобу і відсутність паспорта. Німці не мали наміру повторно інтернувати його. Вони просто чекали його смерті. У будь-якому випадку, відповідно до законодавства Німеччини, обвинувачений не вважається засудженим, поки всі можливості апеляції  не будуть вичерпані. Іван Дем'янюк помер до того, як його апеляція була розглянута.

Це приклади того, що факти не підтверджують заголовку! Але така  природа тридцяти-шестирічного випробування Івана Демянюка. Факти ніколи не відповідали звинуваченням. Іван Дем'янюк був загадкою для своїх обвинувачів. Звинувачення проти нього просто не трималися купи, незважаючи на шахрайство, лжесвідчення, приховування і безперервний тиск сурмачів Голокосту.

Через літо мій син, який йшов в старшу школу ( high school), повинен був прочитати книжку "Ніч" Еліезер Візель, яка переважно складалася з мемуарів пана Візеля, вязня єврейського походження з горезвісного концентраційного табору Освенцим.  Візель був кинутий в Освенцим з Румунії. Він описав невимовні, жахливі випадки, в тому числі той, коли його знайомий єврей, який був визнаний придатним для роботи, був змушений працювати в крематорії і штовхнув в пічку свого батька.

Еліезер Візель відстраждав в німецьких концентраційних таборах з травня 1944 до січня 1945 року в Освенцімі, а потім в іншому таборі до початку квітня 1945 року, коли американці звільнили його, словом, в цілому близько одинадцяти місяців. Я знав про горезвісний табір Освенцим від мого батька, який був українським полоненим  там з грудня 1941 до січня 1945 року. Мій батько відстраджав в німецьких концентраційних таборах протягом трьох з половиною років.

Іван Дем'янюк був солдатом Червоної армії, гарматним м’ясом Сталіна на фронті, який на думку його головнокомандуючого був менш цінним, ніж боєприпаси. Він був узятий в полон і пережив життя німецького військовополоненого. Закінчення війни принесло трохи перепочинку, так як  був з СРСР, то Іван мусів уникнути репатріації в СРСР, мерзенної схеми Ялтинської конференції, де союзники стали співучасниками злочинів Сталіна. Нарешті, йому вдалося емігрувати в Америку і жити там в цілому спокійно, поки цей спокій не був порушений в 1976 році. Те, що послідувало, перетворилося на тридцять шість років переслідувань, як новими мучителями: євреями та американцями, так і старими: росіянами та німцями.

Я знав Івана Дем'янюка і його родину. Я зустрічався з ним кілька разів. Він завжди справляв на мене враження теплої, добродушної і сповненої світлої надії людини. Я бачив його в останній раз в Мюнхенській в'язниці в листопаді 2009 року, напередодні суду над ним. Чесно кажучи, ні він, ні його син, ні його німецький адвокат, ні я так цілком не зрозуміли пред'явлених йому звинувачень. Я підозрюю, що весь юридичний світ здивувався оголошеним йому вироком. Аналогічні звинувачення не були висунуті проти жодної людини. Насправді, етнічні німці були амністовані від подібних переслідувань урядом Німеччини в 1960-их роках. Справа Дем’янюка перед німецьким судом кидала виклик основним принципам юриспруденції - вибране переслідування, нерівність перед законом і т. д.

Я не порівнюю Івана Дем’янюка до святих, адже він був людиною, і, я впевнений, мав багато помилок. Я вважаю його мучеником. Він став жертвою німецької жорстокості; російського лжесвідчення; американської безвідповідальності, по крайній мірі; злочинності, можливо, і аморальності єврейської індустрії Голокосту. Звичайно, він відправився в краще місце, де суддя не зобов'язаний нікому, де правосуддя неупереджене і де Іван повинний бути винагороджений за свої кричущі страждання. Я пишаюся тим, що знав його.

19 березня 2012
Аскольд С. Лозинський

 
ADMINISTRATION, subscribing, unsubscribing, etc. TOP

Myroslava Oleksiuk
-- editor-in-chief


Марта Онуфрів
-- кореспондент
Marta Onufriv
-- correspondent

Halyna
Галина Мокрушина
-- переклад
Halyna Mokrushyna
-- translation

diana
Діана Мережко
-- кореспондент
Diana Merezhko
-- correspondent


John Heron
-- webmaster www.eposhta.com


Ihor Prociuk
-- story layout and design

We hope you found ePOSHTA informative and will share it with others. Your submissions and suggestions are always welcome.

eposhta-CanadaUS@yahoogroups.com
or
myroslava@rogers.com

Use the following e-mail addresses to:

SEND us e-mail:
eposhta-CanadaUS@yahoogroups.com

Subscribe to the ePOSHTA-CanadaUS NewsMagazine:
Is one of your friends forwarding ePOSHTA to you? Why not subscribe directly! Just enter your e-mail in the box below and click on Subscribe Now!.

Unsubscribe from the ePOSHTA-CanadaUS NewsMagazine:
Send an email to:
eposhta-CanadaUS-unsubscribe@yahoogroups.com
YahooGroups (which managers our subscriptions) will send you an e-mail -- to which you must reply -- in order to confirm that you want to unsubscribe.

Subscription Issues:
Having difficulty subscribing (or unsubscribing)? Or maybe you want us to add your friends to our newsmagazine? Contact:
subscription@eposhta.com
Make sure you have "Subscription" in the subject line.

Events, Conferences, Employment:
Send announcements at least two weeks before the event date to: events@eposhta.com
See the guidelines for submitting EVENT announcements.

If you maintain a website of events for your city or region, let us know. We will add a link to your site in our ePOSHTA newsmagazine.

Editor-in-Chief:
Myroslava Oleksiuk myroslava@rogers.com

Layout:
John Heron
Ihor Prociuk

ePOSHTA acknowledges the technical support of www.eposhta.com in the production of the ePOSHTA Newsmagazine.