If you are having trouble reading ePOSHTA, click here.
Якщо Ви маєте труднощі читати еПОШТУ, натисніть тут.

Голодування справедливості ~ Starvation of Justice



Читайте нижче: Голодування справедливості

May 30 травня 2011
sVol.12 No. 14

Know someone who'd like a trial copy of ePOSHTA? Send their e-mail address to:
with "Subscription" in the subject line.

In this issue:
  Редакційна Сторінка
  Незалежний Погляд
  Call to Action
  Заклик до дії
Send information on social events, conferences, and employment to: events@eposhta.com at least two weeks before the event date. See the guidelines for submitting EVENT announcements.
Links to event postings
  Programs & Conferences
  Employment, Grants & Scholarships
  Праця, Дотації і Стипендії
  Current Affairs
  Сучасні Пoдії
  Arts & Letters
  Ukraine & the World
  Україна і Світ
  From Our Mailbox / Blogbox

About Ukrainian excessive individualism. How to overcome it? TOP

May 30, 2011

Indeed, it is difficult to read the history of Ukraine without a tranquilizer or at least something soothing. Otherwise, you will be kept awake for nights on end. Treachery, extortion, betrayal, subservience, leadership envy, dissent, incitement, rebelliousness, and ultimately, ardent service to the foreign “motherland”, i.e. the enemies of the homeland. Our thousand year history is replete with names of the conspirators, bigger or smaller chieftains, political bosses, various political adventurers, Janissaries, national ‘bastards’, and all kinds of turncoats.

Certainly, for almost a millennium many external factors contributed to Ukraine’s lack of independence. However, the greatest misfortune of our historical motherland lies in us, Ukrainians: the catastrophic lack of vision of statehood in the so-called intellectual (political) elite, as well as the lack of understanding at all levels of society of the need for consolidation.

Traditional individualism, on which we, Ukrainians, often pride ourselves has become perhaps our worst curse, if not the biggest obstacle to the independence of Ukraine and a worthy place in the world arena.

Recall the ominous Ukrainian adage which sounds almost like a curse: "Where there are two Ukrainians – there are three hetmans”.  And so, to this day, we bring about our own defeat in our various sparring, portraying ourselves as greater or lesser ‘otamanchyks’, as if we are so clever. Why? Because we do not want to submit to the ‘national idea’, to that which is all-encompassing for Ukrainians. As a result we stumble along, one of the oldest European nations, by the side of the road of international thoroughfares, comparable to African countries in our retardation. And here we are, Ukrainians in the diaspora, losing political influence in the countries in which we have settled, declining to a second-ranking ethnic group. It is extremely painful, that behind us Ukrainians, through the centuries stretches that cursed: "two Ukrainians – three hetmans", “I drink alone, I walk alone” (сам п'ю, сам гуляю) and so on.

In the last century, the failure of the struggle for liberation was due to the criminal unwillingness of our national leaders to submit to the national idea, to unite in a joint effort to protect the Ukrainian state from external enemies, to overcome their competition for leadership habits, to stop internal wars and strife, to tame their party and personal ambitions and so on.

The evil of aggressive individualism in the form of a calamitous ‘otamania’ did not circumvent us, Ukrainians. Twenty years have passed since the rebirth of the Ukrainian state, yet the current situation in the land cannot be called anything other than catastrophic. In view of the fact that under Kremlin directives the anti-state, anti-Ukrainian, anti-national, anti-democratic regime of Viktor Yanukovych is drawing Ukraine toward partition, the final destruction of the titular nation, its identity. And where is the Ukrainian leadership, various Yatsenyuks Kirilenkos, Nalyvaychenkos, Gritsenkos, Kostenkos? Answer: there are no leaders, only conceited ‘otamanchyky’ who in fighting each other are digging a grave for Ukraine.

Once again we, Ukrainians, are confronted with the eternal questions: who is at fault, what to do? First of all, Ukrainian society should demand from Viktor Yushchenko to stop being a public figure, even wihdraw from being honorary chairman of “Our Ukraine”. Let’s at last open our eyes to the fact that this fanciful messiah has repeated the crime of kozak Niss (The reference is to the surrender of Baturyn to Moscow’s bestial satraps.) Specifically, V. Yushchenko actively contributed to the advent of the greatest internal enemy - the Donetsk mafia oligarchy with its Ukraine-devouring complexion. One wonders why this shameless and dishonourable, corrupt schemer has still not become an outcast of Ukrainian society.

However, as long as society does not give an unequivocal assessment of this newfound Judas Iscariot and all other traitors of the so-called patriotic camp, until then ordinary Ukrainians will not believe in their strength to consolidate around the idea of the "return of Ukraine to its people". It is urgent that a clean-up take place of the Ukrainian political elite from pseudo-patriots like Yuriy Shukhevych, who having commited an outrage upon the memory of his famous father,  openly serves the Party of Regions and, consequently, the Russian-imperial invaders.

One would think that Ukrainian patriotic youth should take on the cause of saving Ukraine. But God forbid that those engaged in the rescue should be Kremlin’s provocateurs such as Tyahnybok’s “Svoboda” party.

What about the Ukrainian diaspora? Is this not a typical Ukrainian situation: lack of a strong and purposeful leadership with a vision of the short and longterm, petty political scrapping, utter indifference? A manifest example is the fact that diaspora’s leadership did not react to Yuriy Lutsenko’s hunger strike. One wants to ask the leadership of UCC and UWC: Why have there been no protest actions, no impementation of this most effective mechanism? After all, it is a matter of a human life, an opposition politician, a Ukrainian patriot!

And now about our diaspora in general. An analysis of the responses to the editorial “Liberals’ dire twist of fate. Why Ukrainian Canadians found themselves out of politics?” (http://www.eposhta.com/newsmagazine/ePOSHTA_110513_CanadaUS.html#ed1), does not lead to a single conclusion. There are those who think in terms of nation building. And there are those with a completely different world view. For the latter: while we, Ukrainian Canadians indulge in political party confrontations, the more organized ethnic groups will ultimately squeeze us out of political and public life. Because it is known that ethnic minority newcomers settle compactly, vote strategically, thereby winning more and more seats in the federal and provincial parliaments. And we, Ukrainians, while not taking strategic advantage of "democratic principles" both in Ukraine and in the lands where we are scattered, we can disperse within the multiethnicity forever and vanish from the face of the earth.

Yes, Canada’s greatest achievement is its adherence to democratic principles. However, the observance of these principles is not contravened by an en masse support in specific constituencies of a candidate who is not only a person with roots in the Ukrainian community, but apart from that a promising politician, who as well as defending the interests of all Canadians, would also be a spokesman for Ukrainian Canadians. And then what happened in Etobicoke Center will not be repeated: older people, who soon will become tenants of the Care Centre, voted against Boris Wrzesnewskyj, whose family donated 500 thousand dollars for building of that Care Centre. In short, confused people have become hostages of the Ukrainian political ‘otamania’! Hence, we have an essentially Ukrainian instructive and sad story!

Fortunately, the loss in the federal election by Boris Wrzesnewskyj, an active and effective supporter of our interests, is not the tolling of the last bell for the Ukrainian community (For Liberal opponents see below the achievements of MP Borys Wrzesnewskyj provided by his office.). Nonetheless, such a tragic bell may toll if the diaspora’s leadership together with the populace do not draw appropriate conclusions.

And so, whether we lose our historic homeland, whether we become marginalized as an ethnic group, or even worse – become a people, a nation which disappears into oblivion, is dependent on each of us Ukrainians. The choice is for each of us to make, dear Ukrainians!


Borys Wrzesnewskyj, MP (List of selected contributions)

Long time activist for Ukraine’s independence and human rights

  • Helped in organizing and financing the nascent Rukh Movement (Democratic Front in Ukraine) in the late 1980s
  • In 1991, financed and organized a group in support of the referendum for the independence of Ukraine. One of his projects was an underground printing press which produced and distributed several million pieces of pro-independence literature in the South and East of Ukraine.
  • Through the 1990s was involved with various civil society and humanitarian projects in Ukraine, such as the building of libraries and providing scholarships for gifted students.

Member of Parliament who has supported many causes important to Ukrainian Canadians

  • Reactivated the dormant Canada-Ukraine Parliamentary Friendship Group after his first election in 2004
  • During the 2004 presidential election crisis in Ukraine, Wrzesnewskyj worked tirelessly to reach all-party consensus in the House of Commons to support the struggle for democracy in Ukraine. In late 2004 he spearheaded a unanimously accepted House of Commons motion on October 26, an emergency debate on November 24, and another unanimously accepted motion on November 25
  • Initiated and was instrumental in securing the Government of Canada’s unprecedented commitment to send 500 election observers to Ukraine, under the auspices of the Canada Corps, for the December 2004 presidential election
  • Helped previous Canadian government to negotiate and sign the historic agreement for $12.5 million with the Ukrainian Canadian community for the acknowledgement, commemoration and education of Canadians of the dark episode of internment operations against Ukrainian Canadians
  • Introduced Bill C-450, An Act respecting a national day of remembrance of the Ukrainian Holodomor-Genocide
  • Helped to pass MP James Bezan’s Bill C-459, An Act to establish a Ukrainian Famine and Genocide Memorial Day and to recognize the Ukrainian Famine of 1932-33 as an act of genocide, at all stages through the House of Commons and Senate.
  • Asked repeatedly during Question Period about the cuts to staffing levels at the Canadian Embassy in Kyiv and the one-third decline in immigration from Ukraine to Canada
  • Spoke out and presented petitions against the government passage of legislation providing Canadian veteran benefits to Red Army veterans
  • Worked with MP Bob Rae to introduce and help pass unanimously through the House of Commons the Black Ribbon Day motion establishing an annual Canadian Day of Remembrance for the victims of Nazi and Soviet Communist regimes on August 23, called “Black Ribbon Day”, to coincide with the anniversary of the signing of the infamous pact between the Nazi and Soviet Communist regimes
  • Supported and spoke out in the House of Commons during Members’ Statements and Question Period on the visit to Canada of Yaroslav Davydovych, the former Chair of Ukraine’s Central Electoral Commission, and his warning of  the need for assistance from Canada’s government to ensure that the democratic free will of the Ukrainian people prevails in the 2010 presidential elections
  • Spoke out in the House of Commons about recent attempts to muzzle Ukraine’s media and trumped up criminal charges against opposition leaders and the attempt to intimidate the rector of the Ukrainian Catholic University
  • Discussed the importance of Ukraine's accession to NATO at meetings of the OSCE parliamentary assembly meetings and official meetings of NATO member states
  • Organized and funded a panel discussion and press conference between the Ukrainian Canadian and Jewish Canadian communities, geared toward a better understanding of present day and historic relations between these two communities
  • Was selected as an official member of the delegation of the Speaker of the House of Commons to Ukraine (a trip geared toward developing relations between Canada and Ukraine)

Generous supporter of Ukrainian Canadian community causes and organizations

Through his family foundation has provided funding support to:

  • The Ukraine Transparency and Election Monitoring Project to train independent election scrutineers in Ukraine
  • The Ukraine List electronic periodical of the Chair of Ukrainian Studies (University of Ottawa) targeting policy specialists and academics
  • The delivery of Ukrainian News to every MP and Senator in Canada’s Parliament
  • The publication and delivery of Ukraine Analyst to members of the Canada-Ukraine Parliamentary Friendship Group
  • Ukrainian courses at The Centre for European, Russian, and Eurasian Studies at the University of Toronto
  • Grants for archival research into Ukrainian national movements during World War II
  • The republication of books about Ukrainians who perished in the Holocaust
  • Archival research into victims of the Holocaust and Soviet terror in the Sambir region of Ukraine
  • Donated $500,000 to build the Ukrainian Canadian Care Centre
  • Annually sponsored an intern from Ukraine to participate in an internship program in Canada's Parliament (Canada Ukraine Parliamentary Program) 

Про український надмірний індивідуалізм. Як його подолати?


30 травня 2011

Дійсно, читати історію України без брому чи будь-чого заспокійливого не можна. Не спатимеш безліч ночей. Зрадництво, здирництво, продажництво, холуйство, гуляйпільство, ворохобництво, заколотництво, бунтарство, зрештою, ревне служіння «чужому отєчєству», тобто ворогам Батьківщини. Наша тисячолітня історія рясніє прізвищами зрадників, більших чи менших отаманчиків, політичних вождиків, розмаїтих політичних пройдисвітів, яничарів, національних безбатченків та всілякого роду перевертнів.

Безперечно, впродовж майже тисячоліття зовнішні фактори немало спричинилися до відсутності державності України. Але найбільша біда нашої історичної Батьківшини криється в нас, українцях: катастрофічний брак державницької візії в так званої інтелектуальної (політичної) еліти, рівно ж - відсутність в усіх верствах населення розуміння потреби консолідації.

Традиційний індивідуалізм, яким ми, українці, нерідко пишаємося, став чи не найстрашнішим нашим лихом, чи не найбільшою перешкодою до здобуття незалежності України та гідного їй місця на світовій арені.

Пригадаймо лишень лиховісне українське прислів`я, що звучить мало не як прокляття: «Де два українці – там три гетьмани». Ось і досі поборюємо себе у всіляких герцях, корчимо  з себе більшого чи меншого отаманчика, більшого чи меншого мудрагеля. Чому? Бо не хочемо підпорядкуватися національній ідеї, загальноукраїнським інтересам. І як наслідок плентаємося ми, одна з найстаріших європейських націй, по узбіччях міжнародних трактів, прирівнявшись за деякими показниками до найвідсталіших африканських народів. Ось і ми, діаспорні українці, втрачаємо у країнах нашого поселення вплив на політику, перетворюючись у другосортну етнічну групу. Надзвичайно боляче, що за нами, українцями, крізь віки тягнеться оте трикляте «два українці – три гетьмани», «сам п`ю, сам гуляю» тощо.

У минулому столітті програш визвольних змагань стався через злочинну нехіть наших провідників підпорядкуватися національній ідеї, об`єднати спільні зусилля для захисту Української держави від зовнішніх ворогів, побороти свої вождистські замашки, зупинити міжусобні війни та чвари, вгамувати партійні й особисті амбіції та ін.

Не оминуло нас, українців, лихо буйного індивідуалізму у вигляді злощасної отаманії й у цьому столітті. Минає 20 років від часу відродження Української держави, а нинішню ситуацію в краю інакше як катастрофічною не назвеш. Позаяк на замовлення Кремля антидержавний, антиукраїнський, антинародний, антидемократичний режим В. Януковича підводить Україну під розчленування, остаточного знищення титульної нації, її самоідентифікації. А де ж українське провідництво, всілякі яценюки, кириленки, наливайченки, гриценки, костенки? Відповідь: немає провідників, є тільки пихаті отаманчики, які взаємним поборюванням копають могилу Україні.

Знову перед нами, українцями, постають одвічні запитання: хто винен, що робити? Передовсім українське суспільство повинно вимагати від Віктора Ющенка перестати бути публічною особою, зокрема почесним головою «Нашої України». Відкриймо врешті наші очі на те, що цей надуманий месія повторив злочин козака Носа (Йдеться про здачу Батурина озвірілим московським сатрапам.). А саме: В. Ющенко активно сприяв приходові до влади найбільшого внутрішнього ворога – мафіозного донецького олігархату україножерського забарвлення. Дивно, чому цей безсоромний і підлий інтригант-корупціонер досі не став ізгоєм українського суспільства?!

Утім, поки суспільство не дасть однозначну оцінку цьому новоявленому Юді Іскаріоту та всім іншим зрадникам із патріотичного табору, доти пересічні українці не зможуть повірити у свої сили, консолідуватися навколо ідеї «повернення України її народові». Нагально має відбутися й очищення українського політикуму від псевдопатріотів зразка Юрія Шухевича, який, чинячи наругу над пам`яттю свого славетного батька, відкрито прислуговує Партії реґіонів, а, значить, російсько-імперським загарбникам.

Думається, за справу порятунку України повинна взятися українська патріотична молодь. Але не дай Боже, щоб цим порятунком зайнялися кремлівські провокатори зразка тягнибоківської «Свободи».

А як же українська діаспора? Чи не типово українська ситуація: відсутність сильного й цілеспрямовано проводу з візією на ближче й дальше майбутнє, дрібні політичні поєдинки, борсання в корпоративних і власних інтересах, суцільне збайдужіння? Кричущим є той факт, що діаспорний провід жодним чином не відреаґував на безстрокове голодування Юрія Луценка. Хочеться запитати провід СКУ, КУК: чому немає жодних протестних акцій, не задіяно цей найдієвіший механізм? Адже йдеться про життя людини, опозиційного політика, українського патріота!

Це – про наш провід, а зараз – про діаспорний загал. Аналізуючи відгуки редакційної статті п. з. «Фатум над лібералами. Чому канадські українці опинилися поза політикою», приходимо до неоднозначного висновку. Є персоналії, які думають по-державницьки. А є з цілком відмінним світобаченням. Для останніх: поки ми, канадські українці, будемо потурати партійним протистоянням, доти організованіші етнічні групи нас дорешти витіснять нас із політично-громадського життя. Бо відомо, що новоприбулі етнічні меншини поселяються компактно, голосують стратегічно, виборюючи щораз більше місць у федеральному та провінційному парламентах. Ну, а ми, українці, не користаючи стратегічно в краю й у розсіянні з «принципів демократії», можемо назавжди розчинитися в багатоетнічності, зникнути з лиця землі.

Так, найбільшим надбанням Канади є дотримання демократичних засад. Але це ніяк не заважає на конкретних виборчих округах, де кандидатом є не лише особа приналежна до українців, але й перспективний політик, який не тільки відстоюватиме загальноканадські інтереси, але й стане речником українців, масово його підтримати. І тоді не повториться те, що сталося в Etobicoke Center: старші особи, що незабаром поповнять Будинок опіки, проголосували проти Бориса Вжесневського, родина якого пожертвувала на згаданий будинок 500 тисяч доларів(!!!). Одним словом, збаламучені люди стали заручниками української партійної отаманії! Отака суто українська повчальна й сумна історія!

На щастя, програш на федеральних виборах Бориса Вжесневського, активного і результативного захисника наших інтересів ще не є останнім дзвіночком для української спільноти (Для опонентів лібералів нижче подаємо осяги федерального посла Б. Вжесневського, люб`язно переслані його бюром.). Але такий трагічний дзвінок може пролунати, коли діаспорний провід разом із громадянством не зроблять відповідних висновків.  

Отже від кожного з нас, українців, залежатиме, чи ми втратимо нашу історичну Батьківщину, чи перетворимося в етнічних марґіналів або ще гірше – станемо народом, який відійде в небуття. Вибір за кожним із нас, шановні українці!

Редакція еПОШТИ

Borys Wrzesnewskyj, MP (List of selected contributions)

Long time activist for Ukraine’s independence and human rights

  • Helped in organizing and financing the nascent Rukh Movement (Democratic Front in Ukraine) in the late 1980s
  • In 1991, financed and organized a group in support of the referendum for the independence of Ukraine. One of his projects was an underground printing press which produced and distributed several million pieces of pro-independence literature in the South and East of Ukraine.
  • Through the 1990s was involved with various civil society and humanitarian projects in Ukraine, such as the building of libraries and providing scholarships for gifted students.

Member of Parliament who has supported many causes important to Ukrainian Canadians

  • Reactivated the dormant Canada-Ukraine Parliamentary Friendship Group after his first election in 2004
  • During the 2004 presidential election crisis in Ukraine, Wrzesnewskyj worked tirelessly to reach all-party consensus in the House of Commons to support the struggle for democracy in Ukraine. In late 2004 he spearheaded a unanimously accepted House of Commons motion on October 26, an emergency debate on November 24, and another unanimously accepted motion on November 25
  • Initiated and was instrumental in securing the Government of Canada’s unprecedented commitment to send 500 election observers to Ukraine, under the auspices of the Canada Corps, for the December 2004 presidential election
  • Helped previous Canadian government to negotiate and sign the historic agreement for $12.5 million with the Ukrainian Canadian community for the acknowledgement, commemoration and education of Canadians of the dark episode of internment operations against Ukrainian Canadians
  • Introduced Bill C-450, An Act respecting a national day of remembrance of the Ukrainian Holodomor-Genocide
  • Helped to pass MP James Bezan’s Bill C-459, An Act to establish a Ukrainian Famine and Genocide Memorial Day and to recognize the Ukrainian Famine of 1932-33 as an act of genocide, at all stages through the House of Commons and Senate.
  • Asked repeatedly during Question Period about the cuts to staffing levels at the Canadian Embassy in Kyiv and the one-third decline in immigration from Ukraine to Canada
  • Spoke out and presented petitions against the government passage of legislation providing Canadian veteran benefits to Red Army veterans
  • Worked with MP Bob Rae to introduce and help pass unanimously through the House of Commons the Black Ribbon Day motion establishing an annual Canadian Day of Remembrance for the victims of Nazi and Soviet Communist regimes on August 23, called “Black Ribbon Day”, to coincide with the anniversary of the signing of the infamous pact between the Nazi and Soviet Communist regimes
  • Supported and spoke out in the House of Commons during Members’ Statements and Question Period on the visit to Canada of Yaroslav Davydovych, the former Chair of Ukraine’s Central Electoral Commission, and his warning of  the need for assistance from Canada’s government to ensure that the democratic free will of the Ukrainian people prevails in the 2010 presidential elections
  • Spoke out in the House of Commons about recent attempts to muzzle Ukraine’s media and trumped up criminal charges against opposition leaders and the attempt to intimidate the rector of the Ukrainian Catholic University
  • Discussed the importance of Ukraine's accession to NATO at meetings of the OSCE parliamentary assembly meetings and official meetings of NATO member states
  • Organized and funded a panel discussion and press conference between the Ukrainian Canadian and Jewish Canadian communities, geared toward a better understanding of present day and historic relations between these two communities
  • Was selected as an official member of the delegation of the Speaker of the House of Commons to Ukraine (a trip geared toward developing relations between Canada and Ukraine)

Generous supporter of Ukrainian Canadian community causes and organizations

Through his family foundation has provided funding support to:

  • The Ukraine Transparency and Election Monitoring Project to train independent election scrutineers in Ukraine
  • The Ukraine List electronic periodical of the Chair of Ukrainian Studies (University of Ottawa) targeting policy specialists and academics
  • The delivery of Ukrainian News to every MP and Senator in Canada’s Parliament
  • The publication and delivery of Ukraine Analyst to members of the Canada-Ukraine Parliamentary Friendship Group
  • Ukrainian courses at The Centre for European, Russian, and Eurasian Studies at the University of Toronto
  • Grants for archival research into Ukrainian national movements during World War II
  • The republication of books about Ukrainians who perished in the Holocaust
  • Archival research into victims of the Holocaust and Soviet terror in the Sambir region of Ukraine
  • Donated $500,000 to build the Ukrainian Canadian Care Centre
  • Annually sponsored an intern from Ukraine to participate in an internship program in Canada's Parliament (Canada Ukraine Parliamentary Program) 

The extreme implications of the Demjanjuk ruling TOP
May 27, 3011

Alexander J. Motyl

The May 12th sentencing of John Demjanjuk couldn’t have come at a better time. Just as Russia and Ukraine are experiencing a rehabilitation of Stalin and Stalinism, the Munich District Court’s verdict unintentionally revealed just how morally demanding and politically disruptive the prosecution of real and alleged evildoers can be.

The court sentenced Demjanjuk to five years for being an accessory to the murder of 28,060 Jews in the Nazi concentration camp in Sobibor, in occupied Poland. The former automobile worker from Cleveland and former Soviet POW from Ukraine had already been tried, unsuccessfully, for being the sadistic Treblinka guard known as Ivan the Terrible. This time, German prosecutors claimed that Demjanjuk had been a guard at Sobibor and that the very fact of being a guard in such a setting constituted a crime, even though—or perhaps because—they were unable to prove he had actually committed any specific criminal act. Much of the subsequent commentary has either expressed satisfaction at justice having been done or decried the trial as a farce. Both sides have a point and both sides miss the real point.

What the German court did was to declare that dispositions, not actions, can be criminal. Demjanjuk was found guilty not because he demonstrably killed anybody, but because he had been present, as a guard, in a place that killed people. Since he could presumably have made himself absent, his presence must have been indicative of moral turpitude. According to the court’s logic, that moral turpitude—that callousness, that indifference to human suffering—must be treated as a criminal /act/. In other words, one might be punished not for actions but moral intentions, or lack thereof. Consciously or not, the court pursued a line of reasoning that represents an extremist variant of Kantian morality. The court went far beyond Kant’s claim that intentions must be judged moral or not and argued that they may in fact be judged /criminal/—a claim that even hyper-fundamentalist Christian sects might consider too radical for their taste.

What makes the court’s logic profoundly revolutionary is that it, like Kantian morality, must be universalized and made applicable to everybody—not just Holocaust-era concentration camp guards. That means that /all/ guards in /all/ prisons and camps in which atrocities have been committed bear criminal responsibility for those atrocities and should be treated accordingly. Thus, given the inherently murderous nature of the Gulag, all Soviet concentration camp guards and secret-police agents are, whether Russian, Ukrainian, Jewish, or some other nationality, necessarily culpable for crimes that are probably as severe as those ascribed to Demjanjuk. Every East German who patrolled the border with West Germany bears criminal responsibility for the people who were shot trying to cross. Every American who guarded the prison at Abu Ghraib is as guilty as the few soldiers who tortured inmates.

But the court’s logic is even more far-reaching than this. After all, being a guard in a camp is not essential to the moral claim of criminal liability. The court’s moral logic must, by the very nature of the boundlessness of moral claims, extend to anybody who was in the /presence/ of crimes and failed to act to prevent them. Accordingly, the Dutch peacekeepers who did nothing to stop the massacre at Srebrenica are accessories to the actual killers. Vladimir Putin, as a career KGB officer, is no less culpable than Soviet concentration camp guards. In turn, Gerhard Schröder and Jacques Chirac must share in Putin’s guilt, the former for calling him a “flawless democrat,” the latter for granting him the Legion of Honor medal—actions that implicitly whitewashed the KGB’s crimes. And Angela Merkel, every time she travels to Moscow, is almost as responsible for the continued incarceration of Mikhail Khodorkovsky as the Kremlin, since she could easily insist that the unjustly imprisoned businessman be released—or else.

Legal theorists will debate whether or not the German court made a mistake in taking the argument for culpability this far, but what’s done is done and, if the international community is serious about morality and criminality, it will have to build on Germany’s example and pursue justice assiduously. Obviously, such a course will be extremely destabilizing, if only because there must be many thousands of former Communist guards and secret policemen living comfortably in the post-Soviet states, Israel, Europe, Canada, and the United States. Defenders of justice will have to argue that some instability—even if reaches into the highest circles of Russian, German, and other political elites—is as small a price to pay for morality as the temporary financial turmoil caused by the IMF head’s recent resignation for alleged sexual misconduct.

Perhaps aware of the destabilizing consequences of its ruling, the Munich court also imposed a sentence that suggests that the price to be paid for justice will indeed be tiny. Consider that Demjanjuk was given five years for allegedly helping to kill 28,060 people. Doesn’t 1,825 days seem like a laughably small sentence for such a heinous crime—amounting to one day for 15 victims, or just over an hour and a half per victim?

This is the truly scandalous story behind the Demjanjuk case. After having gone for the über-Kantian high ground and making moral dispositions criminal acts, the Munich District Court appears to have panicked and backtracked, effectively declaring that the dead are practically worthless. Like the court, we still don’t know exactly what Demjanjuk did or did not do in Sobibor, or why. But we do know that, after a contradictory ruling such as this, no one need fear German justice. Schröder, Chirac, and Merkel could probably get off with a few minutes’ time. Putin might have to serve a few days. And the real Ivan the Terrible, wherever he is, is certainly laughing.

List of anti-Ukrainian sites IN UKRAINE TOP

Антиукраїнські сайти в Україні  - розвідка небайдужого проукраїнськогом громадянина Литви.

http://j-mihalych.livejournal.com/profile  [info]
http://j-mihalych.livejournal.com/  j_mihalych

Збираючи інформацію про підготовку провокації у Лбьвові на 9 травня, я знайшов багато цікавих сайтів, які мають на меті антиукраїнську пропаганду в напрімку: "Україна - не суверенна держава, а лише частина Росії. Глибше я не копав.
У моєму переліку - 17 професійно зроблених та інформаційно насичених сайтів. От я і думаю, хто ж оплачує цей банкет проросійської пропаганди? За таких об"ємів кількома десятками тисяч гривень на місяць не відбудешся...

1. Партія "Родина"

2. Громадянське об"єднання "ДОЗОР"

Більчак Марія - координатор ГО "ДОЗОР"

3. Молоді  за "Русское Единство>"

4. "Русское единство"

5.Спеціально підготований сайт "Марш Победы

Ще декілька російськомовних та відверто  антиукраїнських сайтів:

6. Ревизор

7. Форум Одеси


8. Форум антиукраїнців та чекистів росій

9. Сайт Севастополя

10. Русский Крым

11. Новоросс

12. Андрей Козенко

13. Портал русского народа Крыма

14. Партия русский блок

15. Русские на Украине

16. Крымское эхо

17. Фонд содействия объединению русского народа "Русские"

Ukraine's Party of Regions versus truth, decency, and competence TOP


May 19, 2011

imageAlexander J. Motyl

Still think that Regionnaire rule in Ukraine might be compatible with truth, decency, and competence? Here are four more pieces of evidence that’ll lay to rest whatever residual hopes you may still possess.

The first consists of two photographs depicting the crowds that attended the May 9th Mass celebrated by Kirill, the Patriarch of the Russian Orthodox Church, in the Regionnaire-ruled eastern Ukrainian city of Kharkiv. The organizers chose the city’s huge Liberty Square as the site of the ceremony, in the expectation that attendees would number 100,000. As you can see from the top photograph, the altar is to the right, the towering statue of Lenin (sic!) is in the background, and the crowd is clearly far less than 100,000—even if you count Vladimir Ilich. Journalists estimated some 5,000, which looks about right. Now look at the photograph just below it. That’s the one the Ukrainian branch of the Russian Orthodox Church published on its website. Thanks to the miracle of Photoshop, the crowds look at least twice as large. More important, they trail off the bottom of the shot, suggesting that countless thousands might have been beyond the reach of the photographer. Now here’s a question for the good Kirill. Ready? Which commandment says, “Thou shall not bear false witness against your neighbor”? You have ten guesses.

After all, resorting to Stalinist tactics is bad enough, but transparently stupid Stalinist tactics?—well, that’s just unforgivable. The second piece of evidence is an angry letter to President Viktor Yanukovych and other government luminaries denouncing the head of the Museum of the Soviet Occupation in the western Ukrainian city of Ivano-Frankivsk for engaging in treasonous activities and being on the payroll of the CIA. Wow, that’s quite a charge. So who exactly is the outraged citizen? Turns out the author is one Anna Zhuravska, resident of a tiny village in the middle of nowhere in Sumy Province, northeast of Kyiv. Now, why would someone like that get incensed about a museum on the other side of the moon? Investigative reporter Vakhtanh Kipiani decided to visit Zhuravska, to find out just what her beef was. And guess what? Her house is abandoned and she’s been missing for two years. Scroll down to the bottom of Kipiani’s article and you’ll see the missing persons flyer with her photograph. So who really wrote the letter? Take your pick: some Regionnaire flunky, some agent of the Ukrainian Security Service, some admirer of Yanukovych’s grand style of democracy. The one thing we know for sure is that the author was a dolt. After all, resorting to Stalinist tactics is bad enough, but transparently stupid Stalinist tactics?—well, that’s just unforgivable.

Now, crimes against humanity are generally frowned upon in most civilized countries, but not among the political elites of Luhansk.The third bit of evidence is my favorite, showing just how far some parts of Ukraine still need to go to approach some measure of universally recognized ethical norms. It features a veteran of the murderous Soviet secret police, the NKVD, at a meeting of the May 11th session of the provincial council of Luhansk, the capital of Ukraine’s easternmost province. If you understand Russian, you’ll notice that the bemedaled gentleman is enthusiastically describing how the NKVD crushed the postwar resistance movement in the Carpathian Mountains and expelled its population. “We caught them and placed them in train cars and off they went, all those bastards, to Siberia!” Now, crimes against humanity are generally frowned upon in most civilized countries, but not among the political elites of Luhansk. There, instead of being encouraged to hide out in dusty corners of Paraguay, the USSR’s version of the SS gets feted at official meetings of the provincial council. Oh, and listen to the applause. The only good news I can think of is that most residents of Luhansk are just hard-working people and that its intellectuals haven’t lost their marbles.   

Finally, take a look at this satirical English-language expose of Regionnaire democracy.Finally, take a look at this satirical English-language expose of Regionnaire democracy. It’s about the Regionnaire practice of “piano playing,” or having one parliamentary deputy vote multiple times for absent comrades. Watch carefully and you’ll see Viktor Yanukovych Junior busy at work demonstrating his dad’s commitment to people’s rule. Who cares that this practice directly contravenes Article 84 of the Ukrainian Constitution, which specifically states that voting must be performed “in person”? And why be surprised that the Regionnaires proudly staged a performance of their virtuosity for a bemused delegation of Polish parliamentarians a few months ago? After all, Constitution Shmonstitution in Yanukostan: Got a problem with that? To tell the truth, what really worries me is that a few Regionnaire deputies are getting lots of exercise and most are not. Now, that may explain why thick jowls and dull gazes are so widespread in Yanukovych’s party, but the real issue is this: If the Regionnaires all become couch potatoes, who’ll inflate Kirill’s ego, write dubious denunciations, and applaud Stalinists?

Голодування справедливості TOP

13 Травень 2011

Сергій Рахманін


На початку 90-х я опинився на одній масовій акції, організованій вітчизняними націонал-патріотами. Антична бронза в голосах ораторів, якобінський запал у жестах, літургійна ревність в очах. Сила-силенна небесно-сонячних прапорів дбайливо вкутувала юрбу, що випромінювала веселу впевненість у завтрашньому дні. Людей було багато, і вони були різні. Розмаїття вбрання й віку тих, хто зібрався, слугувало наочним підтвердженням того, що переможна ідея незалежності неминуче опанує широкі маси. Чужим на цьому святі полум’яного ідеалізму видавався хіба що неохайно одягнений і неприродно похмурий чоловік середніх років. Він демонстративно не дивився в бік трибуни й докірливо хитав головою після кожного багатоголосого «Слава!» або «Ганьба!». Перехопивши мій здивований погляд і вгледівши в ньому мовчазне запитання, потертий дядько широко розвів руками: «Де були всі ці люди, коли над їхніми земляками, над їхніми братами знущалися в психушках, коли їм ламали кістки в ізоляторах, цькували собаками в таборах? Чому тоді не було чутно ваших голосів?» І чомусь додав: «Це як на футболі. Ми готові вболівати за своїх, якщо це нам нічого не коштує».

«Але ж переважна більшість багато про що просто не знала», — скоріше за інерцією заперечив йому я. «Хто має очі, той побачить...» — стомлено відповів чоловік. І, криво посміхнувшись, поцікавився: «А якби знали, багато чого змінилося б?». Помовчавши, додав: «Та й тепер мало що змінилося, хіба що прапори. А люди?».

Змінилася країна. Знання помножили наші печалі, печалі зцементували невіру. Розкисла впевненість у світлому майбутньому в багатьох породила апатичну тугу за туманним минулим. За відмашкою колишніх у наше життя невблаганно вповзає відмерле. У тому часі не все було поганим. Але в сьогодення чомусь повертається найгірше з учорашнього.

Усупереч відмові Януковича підписати закон про вивішування червоних прапорів (очевидно, з ініціативи надміру заповзятливих чиновників) 9 травня ними де-не-де прикрасили фасади столичних будинків. На одному з будинків цього дня я побачив криваве полотнище, що гордо розвівалося, а під ним, у флагштоку, призначеному для жалобних прапорів, пониклий державний прапор.

Голодовка, оголошена Юрієм Луценком, теж виглядає гірким привітом з минулого. Не намагаюся нав’язати аналогій з дисидентськими часами і паралелей з легендарними постатями. Річ не в тому, хто. Річ у тому, як. Та сама безнадійна боротьба одиночки з нещадною системою. Та ж безкарність можновладців, безпорадність співчутливців і безжалісність байдужих.

Справедливість, порядність, совісність і людяність не можуть мати кольору, партійної належності, ідеологічної спрямованості. Строку давності і строку придатності. Вони або є, або їх немає. Слова, зронені майже двадцять років тому невідомим пом’ятим чоловіком, тоді здавалися крикливством. Нині вони видаються майже пророцтвом. Чи змінилися за два десятиліття незалежності люди? Чи змінилося наше ставлення до влади і батьківщини, свободи і порядку, чесності й зрадництва, справедливості і законності, суду й осуду, кари і милосердя?

Але ж не 80-ті надворі. За всіх ремствувань з приводу стискання рамок свободи слова гласність існує як явище. Вже не скажеш, що не знав, не чув, не бачив. Повідомлення про кримінальні справи, очні ставки й допити оселилися в новинах. Подробиці про казематне життя-буття іменитих арештантів на слуху. Хто має мізки, той помислить. Але в народній реакції на те, що відбувається, рідко знаходиться місце обуренню, ще менше — співчуттю. Мляве співчуття, пуста цікавість, навіть паскудненька зловтіха — ось найчастіші відгуки на «лук’янівські зведення». «Що там Луценко? Ще живий? Ну... Схуд на двадцять кілограмів. Нічого, йому на користь... Панкреатит у нього? Пити треба було менше...» Подібні репліки — не рідкість. Ними забиті форуми сайтів, ними перекидаються в компаніях і чергах на маршрутку. Відмовляюся вірити, що саме такою є в переважній більшості реакція на те, що відбувається з людиною, яка ціною власного здоров’я відвойовує право на чесне ім’я, право на справедливість. Просто з людиною. Але те, що саме так реагують дуже й дуже багато людей, очевидно.

Чого боятися? Кого боятися? Народу, який стільки всього проковтнув і перетравив — від харківських угод до китайської гречки, від цін на комунальні послуги до горезвісного «Межигір’я»?Кожен, хто тримав тюремну голодовку, підтвердить вам, як нелегко зважитися на таке й як важко не здаватися. Якщо голодовка є жестом розпачу, то це свідчення того, що решту методів боротьби вичерпано. Якщо усвідомленим вчинком — то це доказ незвичайної волі й упевненості у своїй правоті.

Так чому ж земляки, співвітчизники, сучасники й одноплемінники, як сторонні, так і залучені в процес, легко відмовляють у повазі до вчинку, у вірі в невинуватість. У милосерді, нарешті?

Чого домагається влада, утримуючи Луценка за гратами, попри різке погіршення стану його здоров’я? Чим викликане обрання відверто неадекватного запобіжного заходу, що з неабиякою сталістю освячується судом? Вбрані в обладунок кремезні бійці в масках виглядають просто знущально поруч зі змарнілим в’язнем. Почесний ескорт спецназівців приставлено не до серійного вбивці і не до терориста міжнародного масштабу. Спецоперації з арешту й взяття під варту до суду був «удостоєний» не глава мафіозної сім’ї, не торговець зброєю, не наркобарон чи маніяк-гвалтівник. А людина, підозрювана в неправовому службовому покровительстві своєму водієві. Невідповідність інкримінованої (але ще не доведеної) провини і, по суті, вже застосовуваного покарання владу не бентежить. Але ця невідповідність мало бентежить і суспільство.

Чому саме «справу Луценка» було вибрано як показово-репресивну? Про це багато розмірковували в експертних колах і в опозиційному середовищі. Сперечалися, хто конкретно і що саме не пробачив колишньому главі МВС. Борис Колесніков проваленої «справи про „Білого лебедя“? Рінат Ахметов появи БТР на його бізнес-подвір’ї? Чи сам Віктор Федорович неодноразових нагадувань про кримінальне минуле та численних жартів? Чи так це важливо. Тим більше що без санкції гаранта арешт Луценка був неможливий. Тим більше що практично ніхто з вельмож не приховував свого задоволення у зв’язку з поселенням Юрія Віталійовича на шконку.

imageНастільки ж очевидно, що чи не головним спонукальним моментом була помста. Помста за свій колишній страх. Помста за очікування репресій. Помста за Майдан. Помста за нібито вкрадену перемогу 2005-го. Луценко був чи не найпривабливішою мішенню для сатисфакції. «Найгорластіший, от першим і сяде», — похмуро жартував один його давній недруг наприкінці 2009-го. Як згодом з’ясувалося, не жартував.

Безперечно, в діях влади були присутні й цілком прагматичні мотиви. Позбавити опозицію трибуна. Позбавити Тимошенко активного соратника. Позбавити самого Луценка можливості балотуватися в Раду. У тому, що вирок не буде виправдувальним, на Банковій не сумнівалися. І зараз не сумніваються. І в МВС, і в ГПУ майже не приховують свого прагнення передати справу до суду якнайшвидше. Голодовка Луценка їх налякала. Як видно, подібного вчинку від колишнього командира Майдану вони не чекали.

А ще вони не чекали особливо гострої реакції суспільства. Улюбленець народу часів Майдану відчутно розгубив симпатії населення за свої міністерські каденції. Справедливо чи ні, але саме він виявився одним з головних розчарувань помаранчевого електорату в постмайданний період. І тому режим, обравши його як першу значну ціль, вважав, що особливо нічим не ризикує.

Крім того, кримінальне переслідування Луценка влада розглядала як пробне вимірювання температури протестного електорату. Узяття під варту колишнього міністра внутрішніх справ і ряду інших високопоставлених чиновників слугувало лакмусом настрою критично налаштованої частини суспільства. Розгубляться — проковтнуть — звикнуть. Після цього можна було замахнутися і на арешт Тимошенко, котру влада, як і раніше, вважає найбільш небезпечним ворогом. Адже загалом так і вийшло. Розгубилися, проковтнули, звикли. І якщо влада до початку літа 2011-го зважиться узяти під варту і Тимошенко, це викличе значно менший суспільний протест, ніж, скажімо, у грудні 2010-го. А якщо як противага з’явиться ще й кримінальна справа, ну, скажімо, проти Тігіпка, то й Заходу буде що відповісти. Які репресії? Верховенство закону. Не вибіркове.

Чого боятися? Кого боятися? Народу, який стільки всього проковтнув і перетравив — від харківських угод до китайської гречки, від цін на комунальні послуги до горезвісного «Межигір’я»? Масштаб облаштування президентської «дачки» починає лякати навіть соратників Віктора Федоровича. І якщо це — не корупція і не зловживання, то що тоді корупція? Однокімнатна квартира, нібито незаконно отримана водієм Луценка? І якщо суспільство із цим згодне, то справді, чи варто боятися такого суспільства?

До речі, окремі громадяни в силових відомствах вважали Луценка найперспективнішим фігурантом. Мовляв, головне — знайти привід «зачинити». А там накопаємо, попресуємо. Чомусь не накопали. А спроби пресувати обернулися вчинком, який, вірю, в багатьох, пробудив повагу.

Тому що він один з небагатьох, хто показав, що можна не боятися. Показав, як треба боротися. В епоху дефіциту вчинків, у період голодовки справедливості, це було особливо важливим.

Обвинувачення в покровительстві водієві так і залишилися головним гріхом, який інкримінують одному з головних вождів полеглого режиму. Не мав він права призначати свого шофера в розвідку?

Проте якщо це невибіркове верховенство закону, то чому прокуратура не відповість, чи мали право (як нещодавно виявила «Українська правда») оформляти особистого кухаря Януковича помічником-консультантом нардепа? Що дозволяє їй отримувати бюджетну зарплату, соціальний пакет, пільги, вислугу, мати 4-й ранг держслужбовця (рівень заступника начальника управління в міністерстві), входити до складу офіційних делегацій, літаючи нашим з вами коштом за кордон. Мали право оформляти на роботу в Радбез (як писала та ж таки «УП») мало не хатню робітницю і прибиральницю секретаря РНБОУ? Якщо так, то чому Луценко за гратами? Якщо ні, то кількість «зіркових» сидільців Лук’янівки має серйозно зрости. За рахунок персонажів, які, здається, ніколи не зважаться на голодовку...

Колишній глава Української греко-католицької церкви блаженніший Любомир (Гузар) звернувся до колишнього міністра внутрішніх справ України Юрія Луценка із проханням зупинити голодовку.

"Хочу просити вас зупинити голодування, бо воно не знаходить належного відгуку у влади", — зазначається у листі Л.Гузара.

Про це повідомляє прес-служба НУ-НС.

"Ваша жертва повинна б бути потужним засобом пробудження, але на жаль духовна атмосфера, у якій живемо, не надає це багато надії. А шкода життя. В наших обставинах треба жити, щоб надіятися на перемогу", — наголошується у зверненні до Ю. Луценка.

У Німеччині засудили українця. За німецькі злочини TOP

19 травня 2011

Ігор Голод

... злочини під час війни були можливі, оскільки такі особи, як обвинувачений, активно підтримували систему^ Таким чином німецьке "правосуддя" дало зрозуміти, що під його "меч" наш співвітчизник потрапив, щоб неабияку частку відповідальності за скоєне німцями перекласти в тому числі й на... українців, без яких німці самі з євреями нібито не впоралися б.Однозначно скандальний подарунок до 65-ї річниці перемоги над нацизмом підготувало "правосуддя" батьківщини цього зла - Німеччини. Бо, як і обіцяло, саме в травні 2011-го завершило в Мюнхені суд над 91-річним уродженцем Вінничини Іваном Дем'янюком, на котрого перевантажило неабияку частку скоєного німцями в ході Другої світової війни.

Покарали, щоб злякати... найманців Каддафі?

Сам підсудний запевняє, що, потрапивши 1942 року як червоноармієць до німецького табору для військовополонених, поневірявся там доти, поки його не переправили до "Русской освободительной армии" Андрєя Власова. Натомість від приписуваної йому ролі у будь-якому з концтаборів відхрещується.

І все ж його засудили до п'яти років позбавлення волі за те, що нібито "брав спіучасть у вбивстві 29579-х євреїв у нацистському табору "Собібор" у Польщі". Бо, наполягають обвинувачі, наш співвітчизник начебто служив на тій "фабриці смерті" есесівцем-охоронцем тоді, коли саме стільки в'язнів отруїли там у газових камерах, після чого їхні тіла спалили в печах.

"Це при тому, - зауважила радіостанція "Німецька хвиля", - що не доведено жодного конкретного вчинку підсудного. Суд просто визнав слушними аргументи прокуратури - позаяк "Собібор" був "табором смерті", то навіть його рядових наглядачів, до яких відносять і Дем'янюка, обвинувачення вважає співучасниками масових вбивств".

"Сторона звинувачення запропонувала рідкісну й радикальну інтерпретацію", - дивується й канадська газета "The Globe and Mail". Тому припускає, що вирок Дем'янюку - "це сигнал, що прості службовці тиранів - такі ж злочинці", який, можливо, стане стримуючим фактором для африканських найманців, котрі перебувають на службі у лівійського диктатора Каддафі".

"Докази" сфабриковано в КДБ

Але адвокат підсудного Ульріх Буш все ж подав до Федерального суду Німеччини касаційну скаргу, в якій стверджує: "Суд дотепер не знайшов жодного доказу, який би можна було використати як свідчення проти Дем'янюка, хоч висловлюється переконання, що він винен. Але переконання - це міркування. А міркування - не підґрунтя для оголошення вироку в правовій державі".

Ульріх Буш нагадує, що закони Німеччини не можуть застосовуватися щодо Дем'янюка, бо він - уродженець України. А "Собібор" - на теренах Польщі, яка припинила справу проти нашого співвітчизника через відсутність доказів.

Адвокат наполягає також: "Документи й свідчення очевидців настільки відрізняються, що таких Дем'янюків могли бути щонайменше шестеро". Тому слідчі могли помилитися. А підсудний - стати жертвою помилки в ідентифікації.

Відтак Ульріх Буш протестує в касаційній скарзі проти відмови суду врахувати звіт Федерального бюро розслідувань США, яке встановило, що єдиний "доказ провини" Дем'янюка - "його" посвідчення особи охоронця "Собібора" - сфабриковано в Комітеті державної безпеки СРСР.

Адже його фото на тому документі, як встановив професор Каліфорнійського університету Причард, змонтоване з двох світлин і проштамповане двома печатками, лінії яких зміщені.

Та й на грудях у сфотографованого - номерний знак засудженого, а не охоронця. А есесівські відзнаки - "блискавки" - намальовано на світлині від руки.

Дірка на фото засвідчує, що воно здерта з якоїсь особової справи. Різні й розміри чисел фото та самому посвідченні. Підроблені й підписи на ньому. Бракує дати видачі цього документа. Не збігається й колір очей та зріст Дем'янюка й справжнього охоронця табору. А на фотопапері, на якому зроблена світлина, виявлено оксид титану, який почали застосовувати з кінця 1960-х. Адвокат Дем'янюка, Майкл Тігар, заявляє, що й чорнила на ньому - не німецькі, а... радянські.


 "Високопоставлені нацисти, і багато другорядних діячів уникли покарання з міркувань практичної зручності, національних інтересів чи піклування про імідж країни".("The Globe and Mail")... зі слів речниці мюнхенської прокуратури Барбари Штокінґер, "слідство виходило з того, що злочини під час війни були можливі, оскільки такі особи, як обвинувачений, активно підтримували систему".

Таким чином німецьке "правосуддя" дало зрозуміти, що під його "меч" наш співвітчизник потрапив, щоб неабияку частку відповідальності за скоєне німцями перекласти в тому числі й на... українців, без яких німці самі з євреями нібито не впоралися б.

Однак, по-перше, публіцист із Києва Сергій Грабовський встановив: "Улітку 1942 року(коли, як визнав мюнхенський суд, Дем'янюк нібито став есесівцем-охоронцем нацистського концтабору) до СС "унтерменшів"-українців не брали (расова доктрина!); це вже з другої половини наступного року спершу західних, а потім і всіх українців відповідні нацистські служби зарахували до "арійських народів" (з огляду на фіаско окупаційної політики, але, як казали в анекдоті радянських часів, було вже запізно пити "Боржомі")".

По-друге, журналіст Олександр Горобець дивується в своєму блозі на київському сайті "Корреспондент": "Вахмістр охорони (а їх у фашистів, мабуть, було десятки, коли не сотні тисяч), якщо таким і навіть був Дем'янюк, міг насправді уявляти собою таку колосальну, значиму роль у грандіозному механізмові людинознищення фашистського рейху, яку йому приписують?"

Відтак головний редактор львівського часопису "Ї" Тарас Возняк констатує: "Це початок процесу символічного перекидання німецької провини за злочини нацизму на всіх інших. Покоління, яке брало участь у винищенні євреїв і неєвреїв у нацистських концтаборах, вже майже відійшло, залишилися одиниці. Тому слід показати, що не лише німці брали участь у цьому, а й хорвати, поляки, українці".

"Із міркувань практичної зручності"

По-третє, експерт номер один у світі в дослідженні нацистських злочинів - нідерландський професор кримінального права Кристіан Рютер - звернув увагу на те, що на суді над Дем'янюком відбулося "різке відхилення од звичної практики юриспруденції Німеччини".

Дослівно ж він встановив: "Дрібних виконавців чужих наказів у Західній Німеччині не судили. Інакше було в Німецькій Демократичній Республіці. Там усім охоронцям концтаборів висунули типове обвинувачення - пособництво. Давали по чотири або шість років. Але після об'єднання Німеччини усіх реабілітували як жертв сталінізму, і ще й виплатили компенсації".

Кореспондент низки київських газет у Німеччині Віктор Тимченко встановив, що "багато людей, які були серед нацистів, працювали після війни в уряді, були на військовий посадах, були заступниками міністрів, державними секретарями, їх повно було в поліції". І що "в Німеччині з'явилося політично-культурологічне прагнення - зняти з себе вину і перекласти її на плечі інших людей".

"Я звинувачую Німеччину". Промова Дем'янюка в мюнхенському суді

Але даремно адвокат Дем'янюка, Ульріх Буш, звертався до суду в Мюнхені з поданням про упередженість Феміди й прокуратури, в якому наводив наступні факти:

"Земельний суд в Хагені 1966 року виносив ухвалу щодо 11-х німецьких есесівців - наглядачів табору Собібор і п'ятьох із них виправдав. Ці німецькі наглядачі СС посилалися на те, що були змушені слідувати наказам нацистів, оскільки мали боятися, що інакше їх розстріляють або отруять газом. Земельний суд в повному обсягу визнав цей захист".

"Начальники та командири невинуваті, а підлеглий - винний?", - запитував Буш. Адже навіть уже засудженого 1966 року у Франції до довічного ув'язнення за причетність до вбивства 150 тисяч євреїв коменданта концтабору "Собібор" Карла Френцеля, який особисто застрелив там шістьох євреїв, звільнили у 1982-му "через стан здоров'я, який робить перебування у в'язниці негуманним".

Чому ж така ж великодушність обійшла 91-річного Дем'янюка, який також страждає від багатьох недуг? На це запитання відповіла канадська "The Globe and Mail": "Високопоставлені нацисти, і багато другорядних діячів уникли покарання з міркувань практичної зручності, національних інтересів чи піклування про імідж країни".

Фігуруємо лише як колабораціоністи

А британська "The Independent" пояснює: "Багато німців та іноземних спостерігачів вважали західнонімецьке правосуддя смішним, коли справа торкалася розплати за нацистське минуле. Тому цей новий серйозний підхід (щодо Дем'янюка - ІП), попри свою бажаність, дивує. Що змінилося?

По-перше, Дем'янюк - не етнічний німець. Вперше німецький суд отримав нагоду викрити злочини колабораціоністів, щоб показати рівень, до якого нацисти при масових вбивствах опиралися на ненімців. По-друге, німецьке Центральне бюро з розслідування нацистських злочинів хоче продемонструвати своє завзяття і довести потрібність".

Однак у результаті цієї небувалої для них завзятості, як визнав в інтерв'ю радіостанції "Німецька хвиля" експерт з питань східноєвропейської історії Ернст Людеманн, "українці, котрі дуже потерпали під час війни від німецької окупації, тепер фігурують лише як колабораціоністи".


Ціла стаття [тут ].

"Прочитай - передай другому": Звернення Громадянського руху «Відсіч» до можновладців: Коли ви нарешті припините брехати людям? TOP


З болем дивились справжні ветерани, що ними ви так любите прикриватися, як ви, слідом за вашими кремлівськими хазяями, перетворюєте їхню бойову нагороду на шматок ганчірки, який чіпляли на себе всі, кому не ліньки.Вже майже два десятиліття Україна є незалежною державою. І всі ці роки в нашому календарі існує дата 9 травня як День перемоги над німецько-фашистськими загарбниками. Цю дату на офіційному державному рівні відзначали і при Президенті Кравчуку, і при Президенті Кучмі, і при Президенті Ющенку. І ніколи відзначення 9 травня не викликало суттєвих конфліктів між людьми та напруги в державі. Лише після приходу до влади Президента Януковича ось вже другий рік поспіль 9 травня перетворюється на День конфлікту замість Дня вшанування загиблих у тій страшній війні.

У 2010-му ви запросили до участі у спільному параді на центральній вулиці столиці України російських та білоруських військових. Ваша брехня про нібито спільну пам’ять не витримує ніякої критики, адже ви, волаючи про спільну перемогу всіх народів СРСР, запросивши до Києва представників лише 2 з 15 колишніх союзних республік Радянського Союзу, у своєму виборі керувалися виключно етнічними – східнослов’янськими – ознаками, уподобившись в цьому Гітлеру, який також ділив світ на арійські (германські) та неарійські народи.

Вперше в історії незалежної України вулицями Києва крокували іноземні війська, серед яких були й десантники 45-го окремого гвардійського ордена Олександра Невського полку спеціального призначення, який брав участь у військовій кампанії з цинічною назвою «Принуждение к миру» в Грузії. Все це відбувалося після слів Президента Чечні Кадирова про те, що наступною після Грузії має бути Україна, й на тлі антиконституційного продовження на 25 років оренди бази Чорноморського флоту Росії у Севастополі.

Водночас ви привезли в Україну з Москви фарс з георгіївською стрічкою, не замислюючись, що масова роздача її є плювком в обличчя тим, хто справді воював на фронті зі зброєю в руках. Адже заслужити георгіївську стрічку було не просто, для цього потрібно було проявити особливий героїзм. І ті, хто отримував право її носити, часто платили за це право власною кров’ю, пролитою у боях. З болем дивились справжні ветерани, що ними ви так любите прикриватися, як ви, слідом за вашими кремлівськими хазяями, перетворюєте їхню бойову нагороду на шматок ганчірки, який чіпляли на себе всі, кому не ліньки. Особливо дико їм було бачити цю стрічку на вгодованих тілах чиновників, які ніколи не тримали в руках зброї, або на алкоголіках чи бомжах, для яких будь-яке свято є лише приводом напитися. Якби ви зробили таке років 15 тому, ці ветерани винесли б вас із ваших крісел. Зараз же вони не в стані цього зробити через свій похилий вік та немічний стан. Ви дочекались, коли переважна більшість фронтовиків помре, й познущалися над їхньою пам’яттю, перетворивши бойову нагороду на «фішку» у своїх політичних іграх.

Ви знали, що невдовзі будете підвищувати людям ціни на газ, і що народ зрозуміє, як ви цинічно надурили його, пообіцявши здешевлення газу в обмін на продовження базування російського флоту, а тому сподівались запрошенням російських десантників та істерією навколо георгіївських стрічок розділити людей, викликати одних на протест щодо таких ваших дій, щоб оголосити їх «фашистами», а інших залучити до нібито «антифашистських» акцій. Однак прорахувались. Люди не повелися на вашу гру й не почали конфліктувати один з одним, натомість і на Заході, і на Сході України до вас виникли однакові питання щодо невиконання вами ваших передвиборчих обіцянок.

Спостерігаючи, як по всій Україні стрімко падає ваш рейтинг, цього року ви зробили спробу збурити суспільний конфлікт, прийнявши Закон України «Про внесення змін до Закону України „Про увічнення Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 років” (щодо порядку офіційного використання копій прапора перемоги)», який вимагає вивішування червоного прапора поряд з Державним прапором України.

Цей свій крок ви пояснюєте прагненням вшанувати подвиг бійців, які саме під цим прапором здобули перемогу, але ви брешете, займаючись брудним політиканством на кістках мільйонів українців, загиблих на фронтах, в партизанських загонах, на окупованих територіях, у концтаборах. На горі їхніх рідних. На стражданнях тих, що вижили на війні, в концтаборах та на окупованих територіях, і тих, що були вивезені на примусові роботи до Німеччини. На поневіряннях дітей війни, які змалечку залишились без батьків й не мали дитинства та юності, адже мусили за копійки тяжко й ледь не цілодобово працювати з раннього віку, аби прогодувати себе й свою родину та відбудувати зруйноване війною.

Якби ви справді хотіли віддати шану ветеранам, хай навіть у такий контроверсійний спосіб, ви б підняли питання повсюдного вивішування червоних прапорів набагато раніше, ще в ті роки, коли живих ветеранів було у кілька разів більше, ніж сьогодні, коли вони були молодшими й мали більше сил, аби ходити на паради та інші урочистості. Багато з вас є народними депутатами України вже далеко не перший рік, і багато з вас входили у різні часи до правлячої більшості у Верховній Раді, однак чомусь ні 15, ні 10, ні 5 років тому ніхто з вас (зокрема й Віктор Янукович, який двічі був прем’єр-міністром), не ініціював масового прикрашання наших вулиць червоними прапорами. Це питання не підіймали ні ветеранські організації, ні ветерани війни з числа тодішніх народних депутатів, які воювали проти гітлерівців зі зброєю в руках. Тепер же ви, дочекавшись, коли більша частина ветеранів пішла з життя, цинічно говорите від їхнього імені. Ви, які не були на тій війні, приймаєте цей закон, не провівши навіть формальних зборів тих ветеранів, які іще залишились живими. Бо чудово знаєте, що в Україні бійці Червоної армії входять у дві ветеранські організації, і принаймні одна з них виступить категорично проти такого псевдовшанування. Бо чудово знаєте, що для тієї жменьки фронтовиків, які нині, часто у злиднях, доживають свого віку, не є принциповим питання червоного прапора, як не було воно принциповим і для тих ветеранів, які жили і померли вже в ті часи, коли урочистості 9 травня проходили під державним прапором. І для них, і для суспільства, яке хоче принаймні бути схожим на цивілізоване, набагато важливішим є, щоб люди, яких зачепила найстрашніша за всю історію людства війна, мали змогу дожити свій вік в достатку, доглянуті та пошановані не лише один раз на рік, коли про них раптом згадують.

Давайте глянемо правді у вічі. Словосполучення «Прапор Перемоги» закон визначає так: «зовнішній вигляд копій Прапора Перемоги має відповідати виглядові штурмового прапору 150-ї ордена Кутузова II ступеня Ідрицької стрілецької дивізії». Тобто мова йде про прапори 188 на 82 сантиметри з зображенням п’ятикутної зірки, серпа і молота та написом білими літерами по всій площі полотна скороченої назви дивізії, яких немає у комунальних господарствах, отже їх треба виготовити. Проаналізувавши кількість вирішуваних прапорів у Львові з’ясували, що для міста виконання Закону Верховної Ради коштувало б 700 тис. грн. Екстраполювавши ці цифри на всю Україну ми побачили, що для розвішування червоних прапорів поряд з державними потрібно мінімум 30 млн. грн. І це в тому випадку, якщо замовники витрачатимуть бюджетні гроші чесно, а не спокусяться отримати «відкати», якими часто супроводжуються в нашій країні бюджетні витрати.

Якби ви справді думали про тих, хто пережив цю війну, то використали б кошти не на виготовлення червоних прапорів, а на покращення побутових умов чи медичного обслуговування тих ветеранів, які доживають віку у злиднях на тлі розкошування депутатів, що приймають такі закони. Але ви думали не про людей, які пережили війну. Ви просто скопіювали російський закон про червоний прапор, чим показали свою зневагу до українських ветеранів. Якби вами рухала не запопадливість перед Кремлем та намагання посіяти конфлікт у суспільстві, а повага до українських ветеранів, то ви б прийняли закон про вивішування прапору 1-го Українського фронту, який також брав участь у взятті Берліну, а не прапору 1-го Білоруського, яким командував маршал Жуков, що вважав українців, які опинилися на окупованій гітлерівцями територіями, зрадниками, а тому, провівши серед них насильну мобілізацію, кидав їх у наступ, не видавши ні зброї, ні військової форми, прирікаючи цим на вірну загибель.

Якби ви справді поважали українських ветеранів, а не своїх кремлівських хазяїв, ви б не проковтнули мовчки плювок Путіна в обличчя українських ветеранів, коли той заявив, що Росія виграла б війну й без України. Ніхто з вас не заступився за українців, які винесли на собі тягар війни, і цей випадок є справжнім відображенням вашого ставлення до ветеранів, яких ви без їхньої згоди використовуєте як розмінну монету у своїх політичних ігрищах.

У всьому світі, чим далі від війни, тим менше у відзначенні пам’ятних дат помпезності, натомість тим більше в них скорботи. І лише ви, слідом за Росією, пропагуєте мілітаристський, а не людський підхід, перетворюючи війну, на якій ви не були, в інструмент політики, намагаючись не загоїти її рани, а навпаки – роз’ятрити, перенести цю війну в наші дні. Ви перетворили трагедію на фарс, перейнявши блюзнірську традицію нинішньої російської влади веселитися й напиватися на 9 травня. Лише при вашій владі з’явилася в Україні завезена з Росії мода на цинічні вечірки у нічних клубах під назвами «Ночь Победы», «Я помню, я горжусь», «Гламурный партизан», де під звуки дискотеки разом з дівицями у військовій формі на голому тілі весело відтягуються зовсім не учасники і навіть не діти війни. Яку ще наругу над фронтовиками вигадаєте ви слідом за московськими хазяями під демагогічні запевнення з трибун про необхідність історичної пам’яті? Стриптиз-шоу для ветеранів під назвою «Спасибо деду за победу» (цей слоган ви теж завезли з Росії, не зумівши вигадати нічого свого), як це було в Москві, Петербурзі та інших містах Росії? У всякому разі виступ у Харкові Потапа з курячою тушкою на сорочці в дуеті з Настею Каменських в купальнику на концерті, присвяченому Дню Перемоги, показує, що ви твердо рухаєтесь в цьому напрямку. «Вася, что ты гонишь?» – На вашу думку ці слова з виконаного цим дуетом на концерті 9 травня найкраще пасують для вітання ветеранам війни.

А чи не краще для зв’язку поколінь відмовитись від червоного прапору й використати ці кошти для підтримки навчальних закладів, які масово закриває ваша влада? Так у місті Красному Лучі Луганської області сьогодні батьки й учні школи № 15 намагаються врятувати свій навчальний заклад від закриття й звертаються за допомогою до всіх, в т.ч. і до народних депутатів, які голосували за вивішування червоних прапорів 9 травня. На закритті цієї школи місцевий бюджет економить 315 тис. грн. Якщо ж відмовитись від червонопрапорного нововведення, яке ви нам пропонуєте, коштів, що мають піти на виготовлення цих прапорів, з надлишком вистачить для збереження і школи № 15 в Красному Лучі, і школи № 3 у Лисичанську, і трьох шкіл у Макіївці (№№ 3, 27 і 100), і чотирьох шкіл у Донецьку (№№111,121,136 і 154), які призначені до закриття, і ще залишаться кошти на збереження інших шкіл, які ви ще надумаєте закрити.

Чи не краще підійти до цієї війни не з російської, а з української точки зору? Адже Україна, яка, на відміну від Росії, була повністю окупована гітлерівцями, має дещо іншу пам’ять про ту війну. Як і про червоний прапор. Бо з цим прапором українці пам’ятають не лише перемоги. Для мільйонів українців ІІ світова війна почалась не 22 червня 1941 року, а 1 вересня 1939-го, коли гітлерівська Німеччина і Радянський Союз, будучи іще союзниками, домовились про розподіл Польщі та провели після її окупації спільний парад у Бресті (а ще раніше Угорщина, яка була гітлерівським сателітом, напала на Карпатську Русь, утворену на території нинішньої Закарпатської області). І українці, які проживали тоді на території шести нинішніх областей, зі зброєю в руках воювали проти агресорів. Однак навіть ті, хто воював тоді на західному фронті проти Німеччини, не визнаються вами ветеранами війни. Як не визнаються і бійці УПА, які воювали в 1942-44-му роках проти гітлерівців (навіть ті, які потрапили до німців в полон і пробули там до кінця війни, не зробивши жодного пострілу в бік радянських військовослужбовців). Як не визнаються вами ветеранами і ті українці, які втекли з німецького полону й воювали проти гітлерівців в партизанських загонах Руху Опору багатьох країн Європи. Чим ці люди, які проливали свою кров у боях з нацизмом, є гіршими від тих «особістів», які жодного разу не побували на лінії фронту, але проголошували «ворогами народу» й прирікали на смерть й табори бійців Червоної армії за те, що в когось з них на окупованій гітлерівцями території залишилась родина? Або чим вони гірші за карателів із заградзагонів, які стріляли у спину відступаючим під переважаючими силами противника червоноармійцям? Ці нелюди, які забороняли відступати навіть там, де була тактична необхідність зберегти солдат, аби ті могли й надалі бити ворога, на сьогодні стовідсотково визнаються вами ветеранами війни, а ті, хто справді воював – далеко не всі. За вашим законом ветеранами війни вважаються учасники бойових дій до 1954 року. Але ж ви самі святкуєте закінчення війни 9 травня 1945 року. То визначтесь нарешті, коли ви брешете? Бо в 1945-54 рр. ніякої війни з Гітлером вже не було. Натомість була війна з українським народом, були мільйони репресованих, вивезених на Сибір, розстріляних за «антирадянську діяльність», а також загиблих в сталінських концтаборах з червоним прапором на вишках, куди їх відправили лише за те, що вони пораненими потрапили до німців у полон і пробули всю війну в гітлерівських концтаборах. А ще під червоним прапором з Криму здійснювалась поголовна депортація цілих народів (кримських татар, греків, болгар, вірменів), і це був той самий цинізм, який сьогодні чините ви. Бо сталінська влада так само, як ви, брехала своїм громадянам. Бо серед депортованих, яких проголосили «зрадниками й посібниками окупантів», були не лише маленькі діти чи немічні бабусі, які фізично зрадити не могли, але й фронтовики, які повернулися додому з орденами і медалями за бойові дії у складі Червоної армії, в т. ч. й Герої Радянського Союзу.

Ви чудово знаєте, яке неоднозначне ставлення викликає червоний прапор у багатьох українців, але замість того, щоб дати йому відійти в історію, ви знову намагаєтесь втягти український народ у війну, зробивши її громадянською – аби прості люди чубились між собою й відволіклись від претензій до влади, яка робить життя і на Заході, і на Сході України нестерпним.

Вам дуже хочеться залишитись при владі, але замість того, щоб забезпечити собі місця в ній тяжкою чесною працею для підвищення добробуту народу, ви намагаєтесь розділити людей, аби й надалі над ними владарювати, не звертаючи уваги на народні потреби. Саме тому на 9 травня ви обрали місцем свого провокативного сценарію Львів, де в більшості людей з червоним прапором пов’язані негативні спогади. Не зважаючи на ці спогади, у Львові ніхто і ніколи не заважав вшановувати з квітами пам’ять загиблих червоноармійців. Якби Львів був таким, яким зараз ви брехливо намагаєтесь показати його за допомогою своїх російських хазяїв, в ньому б давно не було жодного радянського пам’ятника. Проте будь-який гість міста Лева може засвідчити, що всі меморіали загиблим радянським солдатам знаходяться у зразковому порядку, їх ніхто ніколи не намагався зруйнувати, а, навпаки, вчасно ремонтували й реставрували. Лише тоді, коли комуністи намагалися вчинити червонопрапорний шабаш на кістках загиблих, виникали конфлікти. І цього разу ви вирішили підживити цей конфлікт за допомогою приїжджих з Одеси та Криму неосталіністів, які прибули в чуже місто не з лопатами для впорядкування могил, а з червоним прапором, який викликає у більшості львів’ян болючі спогади.

Не зважаючи на судову заборону усіх акцій 9 травня у Львові, міліція не лише не припинила червонопрапорний шабаш, як цього вимагав закон, але й допомогла його провести, пропустивши непроханих гостей до Пагорбу Слави й давши їм можливість провести мітинг під міліцейською охороною всупереч судовій забороні. Наскільки брехливими після цього виглядають ваші слова, коли відповідальність за події покладається лише на одну сторону. І вже бігом заводите кримінальні справи за надуманими звинуваченнями. Хуліганські побиття або сутички (наприклад, між футбольними фанатами) в Україні трапляються досить часто, однак вкрай рідко міліція відкриває кримінальні справи, якщо мають місце легкі тілесні ушкодження, які не спричинили розладу здоров’я (а саме такі ушкодження отримали всі учасники подій 9 травня). Тут же ви спішно відкрили аж п’ять таких справ. А яким документом визначене кримінальне покарання за зривання георгіївських стрічок? Ці дії безумовно є хуліганськими і, можливо, не мають законного виправдання (тут в кожному конкретному випадку треба дивитись, за яких обставин такі дії відбулись), однак під Кримінальний кодекс явно не підпадають. Натомість поранення людини з травматичної зброї ви вже намагаєтесь виправдати тим, що син міліцейського чиновника мав дозвіл на цю зброю. Ваші вищі міліцейські чини погано вчились, якщо плутають наявність дозволу на носіння з неправомірним застосуванням?

І вкрай брехливими виглядають слова нардепа-регіонала Лук’янова в ефірі «Шустер-live» про те, що влада зробить все можливе, аби червонопрапорної акції у Львові не відбулось. Адже насправді влада зробила все можливе, щоб вона відбулась. При цьому ви скористались послугами як неосталіністів, так і неонацистів, яких старанно зрощуєте, аби потім використовувати зі своєю брудною метою нацькувати одних громадян України на інших.

Ви забороняєте мітинги проти ваших дій в економічній, соціальній, освітній, культурній сферах. Однак не звертаєте уваги на марші з нацистською символікою й гітлерівськими вітаннями. Ви не допускаєте до Києва автобуси з тими, хто прагне протестувати проти ваших дій. У Харкові влада забороняє навіть пікети проти вирубки парку чи проти поганого прибирання у місті сміття. Однак ніхто не забороняє неонацистам приїхати до Харкова й влаштувати там великий похід з гітлерівськими символами і гаслами. Те саме можна сказати й щодо інших міст як на Заході, так і на Сході. Бо вам це вигідно, вам потрібно показати, що альтернативою вам є не народ, а зрощені ж вами нацисти. Саме вами, бо вони чомусь не влаштовують акцій проти влади, проте приходять на організовані іншими акції протесту проти ваших дій й ламають план їх проведення та починають конфлікти не з владою, а з учасниками акцій протесту, які виступають проти дій влади. Отак і до Львова ви не лише спокійно пропустили автобуси з проросійськими екстремістами, але й допомогли їм проїхати до місця проведення забороненого мітингу й провести його. Ви чудово знали, що після таких дій напруження сягне межі, і що в ситуації, коли неосталіністи змішаються зі звичайними ветеранами чи дітьми війни, постраждають і ті, хто просто ніс квіти, аби вшанувати пам’ять загиблих. Тим більше, коли приїжджі та місцеві неосталіністи ці сутички провокували, виконуючи своє завдання.

Зараз ви плануєте нову провокацію з розгортанням у Львові червоного прапора – на 22 червня. Цього разу ви плануєте привезти до Львова ще й непроханих гостей з Росії, щоб знову спровокувати сутички. Вас не хвилює, що після таких подій імідж України впаде в очах міжнародного співтовариства. Як не хвилює і те, що в нібито правовій державі, якою Україна є за Конституцією, і якою нібито ви на словах прагнете її зробити, на 9 травня на будівлях багатьох державних установ висіли червоні прапори, хоча закон про них не був підписаний Президентом, а отже не вступив в дію. Більше того, ці прапори не відповідали й тому непідписаному закону, оскільки на міськрадах і університетах, на державних установах і на вулицях майоріли звичайні прапори СРСР. Чи будете ви настільки послідовними, що покараєте порушників закону, які вивісили сталінську символіку на вулицях українських міст? Адже демократія – це насамперед процедура. І будь-яке вивішування червоного прапора поряд з державним за відсутності відповідного закону має тягти за собою відповідальність. Бо Європа, якою ви брехливо прикриваєтесь так само, як і ветеранами, засудила сталінізм як антилюдську ідеологію. Натомість в Україні навіть у столиці на параді ми бачили портрети Сталіна в колонах демонстрантів-комуністів. А завтра нацисти понесуть портрети Гітлера. І з нами ніхто не захоче мати справу.

Вас такий стан речей може і не хвилює. Вас він, навпаки, цілком влаштовує. Ви сподіваєтесь таким чином, смикаючи за ниточки підконтрольних вам лівих і правих екстремістів, зіштовхнути людей між собою та, лякаючи їх надуманими загрозами, продовжити своє панування. Саме тому, можливо, закон про вивішування червоних прапорів не був підписаний до 9 травня, бо вам вистачило львівської провокації, а прапори ви приберегли на наступний рік, коли відбуватимуться парламентські вибори. Ви, напевно, сподіваєтесь, враховуючи емоційну складову людської психології, що проти закону, який буде підписаний після 9 травня (а отже задіяний аж через рік), ніхто масово виступати не буде. І маєте рацію. Ми, звичайні громадяни, зосередимо свою увагу не на прапорах, а на економічних та соціальних питаннях, які однаково хвилюють мешканців Галичини і Донбасу, Києва і Севастополя. Але водночас ми, разом з сотнями інших організацій, які бачать Україну заможною, демократичною, справедливою державою, будемо пояснювати людям суть ваших політиканських ігор, аби не дати вам розділити народ і державу на дві частини, які воюватимуть між собою. Якщо влада в країні є аж настільки безвідповідальною, відповідальність за збереження країни має взяти на себе сам народ, як єдине джерело влади, а саму недолугу владу відправити в будь-який законний спосіб в історію разом з червоним прапором, війнами та злиднями, про що вже забули всі європейські країни за винятком кількох колишніх республік СРСР, які ще оглядаються на Кремль у пошуках орієнтира замість того, щоб іти загальнолюдським шляхом.

У вас ще є час одуматись і припинити гратися з вогнем. Бо ваші дії ведуть країну до неконтрольованого соціального вибуху. Саме на 9 травня наші активісти побували на Сході України, зокрема й на Донеччині та Луганщині, які ви помилково досі вважаєте своєю базою. Кожна тверезомисляча людина, поспілкувавшись з мешканцями будь-якого куточку України (хоч Півдня, хоч Донбасу), зробить однозначний висновок – ви повторюєте шлях минулої влади й стрімко втрачаєте авторитет. Будь-які ваші дії, навіть святкування 9 травня, переважною більшістю громадян сприймаються як офіціоз і мають зворотній ефект. Навіть на ваші демагогічні, хоч і формально нібито правильні, заклики щодо ветеранів народ не звертає увагу. І не тому, що забув про війну, а тому, що сприймає ці заклики через призму свого ставлення до вас (це той самий випадок, коли за час перебування при владі пронатівського Ющенка в Україні зменшилась кількість прихильників НАТО). Єдина відмінність тієї ситуації від нинішньої – відсутність гідної альтернативи існуючій владі. І сподівання, що вам вдасться штучно зростити псевдоальтернативу, марні. Навчені гірким досвідом люди дуже прискіпливо підходять тепер до політиків, а тому питання «Коли ви нарешті припините брехати людям?» може призвести не до зміни влади на виборах, а до стихійного народного повстання, яке невідомо де почнеться й невідомо чим закінчиться. Воно не матиме організатора й керуватиметься різними самоорганізованими групами в різних місцях, які виникнуть швидко і несподівано навіть для самих учасників цих груп, як це відбувається сьогодні в арабських країнах. Однак, на відміну від арабських країн, це може трагічно закінчитись не тільки для влади, але й для нашої державності. І від того, що народне повстання змете вас, нам, українським патріотам, легше не стане, якщо разом з недолугою владою цей вогонь знищить й саму Україну чи хоча б частину її.

Тому ми закликаємо вас одуматись, припинити грати в інспіровані з Москви ігри й набивати свої кишені, а почати робити щось для держави і людей. Або скласти із себе владні повноваження, якщо не в змозі їх повноцінно виконувати.

Увіткни в Україну TOP

Львів, 18 травня

imageЮрій Винничук

Усе відбулося, як за нотами і на те нема ради. Тепер вони верещать про галицьких неонацистів, але чомусь не позбавляють їх ефіру. Цікавий парадокс! Для неонацистів ефір вільний, а безцензурному прогнозу погоди – зась.

Скоро про погоду у нас будуть розповідати з обов’язковою подякою керуючій партії і лічно Віктору Федоровичу. Який свято переконаний, що цензури у нас нема. За совєтів її теж не було, як і політзеків та сексу. Зате була дешева ковбаса. А у Віктора Федоровича дешевої ковбаси не намічається, зате ВВП росте. Може, він те ВВП сплутав з чимось іншим. Мало що може рости під гарний настрій.


Хочеться людям великих потрясінь. А чого ще їм бажати, коли рейтинг влади упав нижче плінтуса? Кому ще із президентів лунали побажання "здохнути на х.."? І що цікаво: побажання це прозвучало не з вуст галицького екстреміста, а з вуст цілком добропорядної, пристойно вбраної єнакієвки. Надіюсь, у неї усе в порядку – газ не відключили, воду не перекрили і дітей з роботи не позвільняли.

фото визволених німкень "Germans killed by Soviet army". Це моя святкова листівка партії влади: "С празнічком!"

А то всяке може бути. ПРдуни у нас гарячі хлопці. Оно Ярослава Сухого як прорвало: "Когда я слышу, что на Западной Украине молодые и сопливые, предлагающие отменить этот праздник, у меня одно желание – перегнуть через коленки и дать ремнем по жопе".

А на Сибіряку слабо? Орендувати кілька гектарів на Колимі? А то ж усіх не перегнеш. Забагато жоп. Хоча мені тут війнуло трішки сексуальним збоченням. Є ж такі любителі – шмагати по дупці. Тим більше, що шмагати хочеться саме молодих, шмаркатих. З пружною дупцею.

Але поряд із завиваннями навколо "жахливого побоїща" 9 травня ми почули і гімни на честь армії визволителів. Навіть дехто з нашої дистрофічної опозиції плів гарячку, що начебто у Західній Україні зустрічали їх хлібом-сіллю. Брехня.

Героїчна оборона Львова від німецьких військ мало знана. Десять днів оборони Львова не так уже й багато, але цього було цілком достатньо аби впали цілі держави. Голландію захопили за 5 днів. А ще за 5 – Бельгію і Францію. За 7 днів було зламано опір Югославії. За 4 дні німці дійшли до польсько-совєтського кордону на півночі Польщі. За 10 днів німці у 1941-му зайняли всю Західну Україну, а ще за 10 – вийшли на береги Дніпра. Але за тих самих 10 днів так і не зуміли захопити Львова. Львів уперто боронився і боронився б далі, якби на поміч німцям не підійшли зі Сходу несподівані союзники.

Сотні свідків цієї події згадували тільки веселих життєрадісних євреїв, які висипали на вулиці з червоними прапорцями. Їх можна було зрозуміти: перспектива німецької окупації виглядала набагато жахливіше. Але ця радість тривала недовго. Їхні квартири так само припали до смаку визволителям. І потрюхикали ешелони визволених галичан без огляду на національне походження на Сибір.

Йосип Шварц, єврей, член КПЗУ, який писав українською мовою прозу і публікувався перед війною у комуністичних "Вікнах" під псевдонімом Й. Чорненький, теж махав прапорцем. А за кілька місяців опинився в снігах. Коли ж випала нагода звільнитися, то не забажав повертатися у червоний рай, а виїхав до Америки і опублікував у 1955 році в газеті "Свобода" свої спогади.

Російський фашизм був значно жахливіший за німецький. На відміну від большевицької влади гітлерівська Німеччина була правовою державою, Гестапо, при усій своїй жорстокості, ніколи не фабрикувало липових справ. Гітлер не застосовував репресій проти власного народу. Всі, хто хотів емігрувати з його приходом до влади, емігрував. В СССР така лафа була лише раз за часів Лєніна. А пізніше могли виїхати лише одиниці та й то відомо, які.


Окупацію пережив не тільки СССР, а уся Європа. Визволителі рухалися не тільки зі Сходу, а й з Заходу. Однак чомусь лише савєтскій солдат вважав за свій святий обов’язок не тільки "убіть нємца", але й трахнути німкеню. І не має значення, яку саме. Ґвалтували усіх – і старших фрау, і дівчат нецілованих, і дітей, і черниць, і божевільних, і вагітних. Слава про ґвалтівників-визволителів котилася поперед них і так жахала, що жінки села Вільденхаґена недалеко від Берліна здійснили колективне самогубство разом зі своїми дітьми.

Ні-ні, я не буду тут цитувати спогади вцілілих німкень, хоча на цю тему уже й фільми знято, я краще зацитую Леоніда Рабічева ("Война все спишет", "Знамя", №2, 2005). Командир взводу, майбутній художник і письменник, був очевидцем описаного.

Лютий, 1945 року. Совєтські війська наздогнали німців, які евакуювалися зі Східної Прусії. "На повозках и машинах, пешком старики, женщины, дети, большие патриархальные семьи медленно по всем дорогам и магистралям страны уходили на запад.

Наши... посбрасывали в кюветы на обочинах шоссе их повозки с мебелью, саквояжами, лошадьми, оттеснили в сторону стариков и детей и, позабыв о долге и чести и об отступающих без боя немецких подразделениях, тысячами набросились на женщин и девочек.

Женщины, матери и их дочери, лежат справа и слева вдоль шоссе, и перед каждой стоит гогочущая армада мужиков со спущенными штанами.

Обливающихся кровью и теряющих сознание оттаскивают в сторону, бросающихся на помощь им детей расстреливают. Гогот, рычание, смех, крики и стоны. А их командиры, их майоры и полковники стоят на шоссе, кто посмеивается, а кто и дирижирует — нет, скорее, регулирует. Это чтобы все их солдаты без исключения поучаствовали. Нет, не круговая порука, и вовсе не месть проклятым оккупантам — этот адский смертельный групповой секс.

А сзади уже следующее подразделение... До горизонта между гор тряпья, перевернутых повозок трупы женщин, стариков, детей".

А ось інша картина: „Заходим в дом. Три больших комнаты, две мертвые женщины и три мертвые девочки, юбки у всех задраны, а между ног донышками наружу торчат пустые винные бутылки... Еще две смежные комнаты, на каждой из кроватей, а их три, лежат мертвые женщины с раздвинутыми ногами и бутылками.

Ну предположим, всех изнасиловали и застрелили. Подушки залиты кровью. Но откуда это садистское желание — воткнуть бутылки? Наша пехота, наши танкисты, деревенские и городские ребята, у всех на Родине семьи, матери, сестры.

Я понимаю - убил в бою, если ты не убьешь, тебя убьют. После первого убийства шок, у одного озноб, у другого рвота. Но здесь какая-то ужасная садистская игра, что-то вроде соревнования: кто больше бутылок воткнет, и ведь это в каждом доме".

А я не дивуюся. Те саме творилося по всій Україні, не тільки на Західній, коли прийшли німці і відчинили тюрми. Всюди гори трупів, а серед них – розіп’яті священики і молоді семінаристи, замордовані націоналісти і члени КПЗУ, українці і євреї, жінки з відрізаними персами, зґвалтовані, роздягнені дівчата з розкинутими ногами і – що особливо символічно! – з увіткнутими пляшками. Традиція така!

Як той казав: увікни... увіткни... Щось бігме за Фрейдом...

У мене в кабінеті висять три портрети: мама, тато і Юрій Сапіга. Молодий красивий хлопець. Він навіки залишиться молодим. Це брат моєї мами. Його, студента кременецького педінституту, розстріляли перед самим приходом німців, скрутивши руки колючим дротом, а потім разом із десятками таких самих, як він, залили вапном. Мій дідусь упізнав свого сина лише по черевиках, які сам йому зшив. Тіло було потовчене, розпухле, вибілене. Він писав вірші, малював картини... Мене назвали його іменем і, можливо, я тепер живу його життям...

А потім мій дід пішов у ліс і мстив. І я запитую себе: а як би я вчинив, втративши сина не на фронті, а в катівні?

P.S. А на десерт – фото визволених німкень "Germans killed by Soviet army". Це моя святкова листівка партії влади: "С празнічком!"

Ціла стаття [тут ].

Wrzesnewskyj undermined by some of our own people TOP

Ukrainian News, Vol. LLXIV, No. 10, May 12 -25, 2011

Editorial by Marco Levytsky

The Ukrainian Canadian Community can be pleased with the showing of both Ukrainian-origin MPs and our supporters on the Government side of the House.

James Bezan, Rona Ambrose, Peter Goldring, Joy Smith, Marka Warawa, Tom Lukiwski, Ed Komarnicki, Laurie Hawn, Brent Rathgeber, Leon Benoit and Dianne Ablonczy were all easily re-elected..

We congratulate all of them, thank them for all the support they have given our community on our issues and look forward to work with them in the future on a number of community-related issues that are already present, or may be coming up.

On the Opposition side the loss of Gerard Kennedy is offset by the victory of Peggy Nash, both of whom were running in the same riding. As we mentioned in our pre-election editorial, it’s unfortunate we cannot have both in the same parliament, but at least in Parkdale High Park, the community was bound to win regardless of which one of these two was elected.

However, we suffered a huge setback in Etobicoke Centre where Incumbent Liberal Borys Wrzesnewskyj went down by a mere 25 votes.

Since that is less than 1/1000 of the total votes cast, a judicial recount is automatic. However, recounts have historically favoured the candidate who was leading in the initial count.

While Borys was victimized by a national and provincial trend which saw the Liberals slide to their worst showing in history in terms of all three major indicators – popular vote, number of seats, and party standing, he was also undermined by some of our own people and this comes out in the razor-thin margin of victory by Conservative Ted Opitz.

For example, in the polling station which is totally comprised of the St. Demetrius Ukrainian Senior Citizen’s home, Borys took 128 votes, but Opitz won 75 – because many seniors were confused by a concerted campaign in which some members of the Ukrainian community went out and kept telling them that a vote for Borys was a vote for Michael Ignatieff. We do not blame the seniors. We blame those individuals who deliberately set out to cloud the issues in order to undermine Wrzesnewskyj`s campaign. Oddly enough, we have a very good idea of what was being perpetrated in Toronto from a bizarre phone call we received in Edmonton from a very angry (and loud) female who called our office from an unlisted phone number to complain about an editorial in which we stated you do not vote for the prime minister unless you happen to be living in one of the leaders’ ridings. You vote for local representatives and we should be electing those representatives who best serve our interests without partisan considerations. When I tried to explain Canada’s parliamentary system of government to her, she refused to listen, interrupting constantly with the comment she takes extreme exception to that statement, then demanding to know our connection with Wrzesnewskyj. When, in turn, I asked her to identify herself, she refused.


Some apologists for those who campaigned against Wrzesnewskyj, have suggested that the community was most concerned with the “Big Picture” where every vote counts and every seat counts, therefore a Wrzesnewskyj win could mean Ignatieff becomes prime minister.

That argument has some very serious flaws.

In the first place, if you are concerned about what damage Ignatieff could to inflict upon our community should he become prime minister, then the last thing you want to do is dump Wrzesnewskyj. You want him right in the Liberal caucus where he could work from within to prevent any moves that would harm the community. Borys has proved himself very effective in mustering caucus support for such issues as Inky Mark’s internment bill, the 2004 election observers in Ukraine, the Holodomor bill and many others including most recently a permanent Holodomor gallery at the Canadian Museum of Human Rights. And the “every seat counts” argument goes both ways. If Wrzesnewskyj’s seat is the only one keeping Ignatieff in power, then he can always bring down the government with his vote alone.

In the second place, if this perceived threat of Ignatieff as prime minster was most dubious at the beginning of the campaign, it was totally ludicrous by the end. If it appeared at first that the Liberals could form a coalition with the NDP — that would have been be a very shaky government indeed and the power of the prime minister to control events would be very limited. However, it became clear by the second half of the campaign that the Liberals were running third. Therefore any such coalition would be led by Jack Layton – not Michael Ignatieff. And with the historic low result that was projected for the Liberals, it was very evident that Ignatieff was finished as a party leader.

Third, if you are seriously worried about Ignatieff – then go work for his opponent in his own riding of Etobicoke Lakeshore – not Borys` riding of Etobicoke Centre, which borders on the immediate north. By eliminating Ignatieff in his own riding, you are getting rid of the threat once and for all. By defeating Borys in his, all you are doing is getting rid of the most effective and pro-active representative that our community had in any party in parliament and doing nothing to Ignatieff.

Bearing this in mind, we doubt that the motivation behind the campaign to get rid of Wrzesnewskyj in Etobicoke-Centre had anything to do with any concern about some perceived threat that Ignatieff posed. We think it was simply a desire on certain people’s part to ingratiate themselves with the Conservative government.

Some powerful cabinet ministers, chief among them, Jason Kenney really wanted Wrzesnewskyj gone. Why, because he was getting under their skin. Wrzesnewskyj particularly rankled Kenney with his constant questions about staffing levels at the Kyiv consulate and about the difficulties Ukrainian were having in getting visas to come to Canada. He also (with Bezan’s help) pressured Kenney to accept amendments to the Holodomor bill on the day it was debated in parliament instead of allowing it to go to committee stage as Kenney wanted. Had the bill gone to committee stage it would have died on the order paper as parliament recessed soon after and an election was called when it reconvened. So he was doing what any good parliamentary representative should be doing for the interests of his community – defending our interests even when this ruffles some government feathers.

Is it not a coincidence that Opitz is the former Senior Regional Advisor, GTA for the Office of the Minister of Citizenship, Immigration and Multiculturalism (Jason Kenney)? Kenny, it should be noted has, in the past made comments like: “I think it’s really neat that a fifth-generation Ukrainian Canadian can speak Ukrainian – but pay for it yourself;” and that we need “to move beyond the 1970’s folkloric concept of multiculturalism”. He has also involved himself in Alberta politics, supporting former Finance Minister Ted Morton in the 2006 Alberta Provincial Leadership race. Morton may not be a household name in Toronto’s Ukrainian community, but he is well known in Edmonton’s as the one who led the caucus opposition that prompted Premier Ed Stelmach to announce his resignation. Opitz himself was at the centre of controversy when a staffer sent out an e-mail for members of ethnic communities to show up in their national costumes for a photo op with Prime Minister Harper so that they could show support.

We don’t know what those members of our community who campaigned against Borys Wrzesnewskyj gained, but we know what the Ukrainian Canadian community lost – a most effective parliamentary representative at a time we need him most.

Demjanjuk: Dreyfus in reverse TOP

Holocaust survivors are living longer than expected

Askold S. Lozynskyj

imageIn this May 12 file picture John Demjanjuk leaves the court room in Munich, southern Germany. Munich prosecutors say they are appealing the sentence of John Demjanjuk on war crimes charges and the decision to set him free pending appeal. Prosecutors' spokeswoman Barbara Stockinger told news agency DAPD Monday May 16, 2011 that grounds for the appeal would be released only once a written decision is made in the case, which could take months. Demjanjuk on Thursday was convicted of 28,060 counts of accessory to murder after the court found he served as a Nazi death camp guard, and sentenced to five years in prison. The prosecution had asked for six years, and is allowed to appeal the decision under German law.(AP Photo/Matthias Schrader, File)

Reparations being paid by Germany have proven inadequate to compensate. Israel requested more money. Germany sought alternative sources.

A theory was advanced that Nazi Germany could not have accomplished “the final solution” without the assistance of non-Germans.

The John J. Demjanjuk case, although deeply flawed, was the most prominent unresolved case involving the Holocaust. The United States, having taken away Demjanjuk’s U.S. citizenship for a second time, hastened to find him deportable.

Germany agreed to the charade, but did not request extradition as that would have necessitated a thorough investigation as to what Germany was planning to do and upon what grounds. Germany issued a warrant despite an incomplete investigative file and the United States simply deported Demjanjuk to Germany.

Finally, in essentially a show trial, the German judicial system relinquished any pretense at propriety and independence. It simply carried out the German government’s political agenda.

Demjanjuk never had a chance in Germany. He was accused of almost 28,000 counts of accessory to murder. True he wasn’t directly responsible for any death.

There wasn’t even an allegation of personal involvement of abuse. His alleged crime was being at Sobibor, a killing camp. Except that no witness from Sobibor could identify him. So an old piece of compromised Soviet evidence was dredged up.

Even the FBI acknowledged that it was likely a forgery. Nonetheless, the show had to go on and the court had to convict. Otherwise, the entire political exercise would have been exposed as a sham. And so the German court convicted, then sentenced a 91-year-old Ukrainian American, former Red Army prisoner of war, on almost 28,000 counts of accessory to murder.

In the 1890s and early 1900s another country, France conducted a similar quasi-judicial sham exercise of its own concoction. The case involved the conviction for treason, ironically on behalf of Germany, of Captain Alfred Dreyfus, a French artillery officer of Jewish descent.

The evidence against him was egregiously inadequate. But French societal anti-Semitism insisted upon conviction. Two years later new evidence appeared which clearly exposed another perpetrator. The latter was brought to trial, but France could not let go of anti-Semitism, so the real perpetrator was acquitted. The conviction of the Jew was affirmed despite the obvious. Finally, Dreyfus was exonerated, but only 12 years after his initial conviction and after French society’s thirst for Jewish blood had subsided.

The Demjanjuk case is Dreyfus in reverse. Dreyfus was a glaring example of injustice resulting from extreme societal anti-Semitism so severe that it affected the entire country, its political and judicial systems and even the media.

Demjanjuk is an equally glaring example of injustice, resulting from just the opposite - extreme societal pressure not to appear anti-Semitic by failing to somehow honor  the victims of the Holocaust through the punishment of their tormentors whether they actually did anything or not.

There is another problem, aside from the perversion of justice and the obvious inhumanity. This problem is more subtle than the irony of the perpetrator standing in judgment over his own victim.

Even assuming facts not in evidence, to wit, that Demjanjuk was ever at Sobibor, by every account he was a prisoner of war in German servitude under penalty of death. He could neither disobey nor flee. Now that Germany holds out the illusion that it has conducted a proper judicial proceeding, Germany has the duty to pursue every cog in its Nazi apparatus, willing and unwilling, every guard and every soldier. But Germany has enacted legislation precluding prosecution of any such German cog.

The case of Demjanjuk is now an international conundrum. Germany most certainly should have its already bloody hands full prosecuting or explaining selective prosecution. The United States is equally at fault for pandering to a fringe bloodthirsty Jewish constituency in the instant case, should be busy in its continuing role as Germany’s co-counsel.

Russia is affected, since often as in the Demjanjuk case, its Soviet labs offered primary sources of fabricated evidence which served as the basis for convictions.

Despite the apparent demise of the Soviet Union, Russia’s archives remain. But then Russia is immune to criticism since it neither abides by nor respects the rules of a civilized society. Israel appears quite respectable, having accused, investigated, tried and then dismissed all charges against Demjanjuk including any Sobibor role.

The only blemish is that it held Demjanjuk on death row for five years. Perhaps that pales with his entire more than thirty year ordeal proclaiming his innocence. Seeking additional reparations for its citizens cannot be considered improper. In fact, it was obligatory upon Israel.

On the other hand there is that part of the global Jewish community which could not accept Demjanjuk’s innocence, the findings of the Israeli courts or the rule of law. Many concerned Jews disagreed, yet remained silent. But then, that’s precisely why anti-Semitism exists to this day. Today it’s being fed by extremist Jews themselves and the silence and acquiescence of others.

Askold S. Lozynskyj is a New York City lawyer and former president of the Ukrainian World Congress

The persecution of John Demjanjuk TOP


Pat Buchanan

Stalin died in bed in 1953. Kaganovich died with his family around him in Moscow in 1991. And John Demjanjuk, 91, after spending five years on death row for a crime he did not commit in a place he never was, is stateless and homeless in a Germany where veterans of the SS walk free."John Demjanjuk Guilty of Nazi Death Camp Murders," ran the headline on the BBC. The lede began:

"A German court has found John Demjanjuk guilty of helping to murder more than 28,000 Jews at a Nazi death camp in Poland."

Not until paragraph 17 does one find this jolting fact: "No evidence was produced that he committed a specific crime."

That is correct. No evidence was produced, no witness came forward to testify he ever saw Demjanjuk injure anyone. And the critical evidence that put Demjanjuk at Sobibor came -- from the KGB.

First was a KGB summary of an alleged interview with one Ignat Danilchenko, who claimed he was a guard at Sobibor and knew Demjanjuk. Second was the Soviet-supplied ID card from the Trawniki camp that trained guards.

There are major problems with both pieces of "evidence."

First, Danilchenko has been dead for a quarter of a century, no one in the West ever interviewed him, and Moscow stonewalled defense requests for access to the full Danilchenko file. His very existence raises a question.

How could a Red Army soldier who turned collaborator and Nazi camp guard survive Operation Keelhaul, which sent all Soviet POWs back to Joseph Stalin, where they were either murdered or sent to the Gulag?

As for the ID card from Trawniki, just last month there was unearthed at the National Archives in College Park, Md., a 1985 report from the Cleveland office of the FBI, which, after studying the card, concluded it was "quite likely" a KGB forgery.

"Justice is ill-served in the prosecution of an American citizen on evidence which is not only normally inadmissible in a court of law, but based on evidence and allegations quite likely fabricated by the KGB."

This FBI report, never made public, was done just as Demjanjuk was being deported to Israel to stand trial as "Ivan the Terrible," the murderer of Treblinka. In a sensational trial covered by the world's press, Demjanjuk was convicted and sentenced to hang.

But after five years on death row, new evidence turned up when the Soviet Union collapsed and Russia opened up. That evidence wholly validated the claims of Demjanjuk's defenders.

Not only had Demjanjuk never even been at Treblinka, the Soviet files contained a photograph of the real "Ivan" -- a larger and older man.

To its eternal credit, the Israeli Supreme Court reversed the conviction, rejected a request to retry Demjanjuk as a camp guard elsewhere in Poland, freed him and sent him home to America.

Exposed as a laughing stock, and denounced for fraud by Ohio district and appellate courts, the Office of Special Investigations began crafting a new case, John Demjanjuk of Sobibor, to deport and try again the old man whose defense attorneys had made fools of them.

Thus the Sobibor story and Demjanjuk's supposed complicity in the murder of 28,000 Jews -- though, as the BBC notes, no one testified at the trial that they ever saw John Demjanjuk injure anyone.

Consider the life this tormented American has lived.

Born in Ukraine in 1920, as a boy he endured the Holodomor -- the famine imposed on his people in 1932 and 1933 by Stalin and his hated henchman Lazar Kaganovich, which resulted in the starvation and death of somewhere between 5 million and 9 million Ukrainians.

It has been called by historians the "forgotten Holocaust."

Conscripted into the Red Army, Demjanjuk was captured in the German blitzkrieg. Unlike American and British POWs, whom Germans regarded as racial equals, Ukrainians were untermensch who could be used for medical experiments.

Not only did Demjanjuk survive, he managed to evade the Allied order, under Keelhaul, for all Red Army POWs to be repatriated to Stalin, which was the Soviet dictator's demand before he would return the U.S. and British POWs his troops liberated in the march to Berlin.

In the war's aftermath, Demjanjuk married his wife Vera, who had been conscripted in the Ukraine and brought forcibly west to work in the German economy.

Thence he moved to Cleveland, became an autoworker, raised a family and practiced his Christian faith. But he made a mistake.

He sent his wife to Ukraine to tell his aged mother that he had survived the war and was living in the great United States of America.

Word got around the village. The KGB came calling. Swiftly, the payments his mother had been receiving for her war hero son were halted, and suddenly, there turned up an ID card that said John Demjanjuk had been trained at Trawniki to be a Nazi camp guard.

The KGB began feeding OSI from its "files," as OSI began a manic persecution of Demjanjuk that has lasted 30 years.

Stalin died in bed in 1953. Kaganovich died with his family around him in Moscow in 1991. And John Demjanjuk, 91, after spending five years on death row for a crime he did not commit in a place he never was, is stateless and homeless in a Germany where veterans of the SS walk free.

That is justice -- in our world.

Pat Buchanan is a founding editor of The American Conservative magazine, and the author of many books including State of Emergency: The Third World Invasion and Conquest of America


Historian Roman Serbyn: Put human right in the centre of The Canadian Museum for Human Rights - video TOP



Museum should be reconceptualized - put human rights in the centre and then as a result of that we will have all the other ideas on human rights and human wrongs, which will fit into the museum in a logical way and this will be truly a unique educational experience for the world because there is no other such museum in the world that will be dedicated only to human rights.

Ukraine has bigger worries than Victory Day clashes TOP

imageWalter Derzko

Most people have read about the clashes that occurred during Lviv's Victory Day ceremonies on May 9, so I won't dwell on the actual events, but concentrate on the reactions from several key actors who have a stake in the geo-political fate of Ukraine.

The stage for the conflict was set back on December 16,  when Vladimir Putin infuriated all war veterans by saying that Russia would have won the "Great Patriotic War" even if Ukraine had not been a part of the Soviet Union. However, most war veterans didn't swallow the bait and both the UPA/OUN and Red Army veterans peacefully marched together in all Victory Day ceremonies across Ukraine.

Anticipating trouble, the Lviv City and Regional Councils decided to ban the use of red "Soviet" flags, and the pro-Kremlin organizations such as "Rodina" and others from holding any rallies. Clashes occurred never-the-less, choreographed and designed by Moscow, directed from Kyiv and largely orchestrated by pro-Russian "Rodina" party thugs.  They were shown the "red carpet" (pun fully intended) by Berkut, Interior Ministry and local police, who made sure that these Russian "provocateurs" made it safely into Lviv by the busloads from Odesa and the Crimea.  Despite the illegal rally by "Rodina", all the smoke bombs and even a shooting evident on YouTube (http://www.youtube.com/watch?v=gp8e-m4Akg8), initially, only five criminal cases were opened into all the Lviv incidents, said Interior Minister Anatoliy Mohyliov. These are three criminal cases into malicious hooliganism, one case of robbery, and one into the organization of mass disturbances of public order. Later, that was revised when nine people were detained for disorderly conduct. Finally, a criminal case was opened into the above alleged shooting, as a result of which a Svoboda member was wounded in the leg.

All week commentators have been speculating on why the Party of Regions introduced this red flag legislation. They range from a symbolic gesture to indulge Russia, and an overt manoeuvre to weaken Ukraine's pro-European stance, to a deflection of public attention from the growing chronic economic failures to the growing international criticism of the legal repressions of key opposition figures.  Yet most agree that the main goal of these obvious provocations was to discredit totally and marginalize the Svoboda party, both domestically and internationally, as a legitimate political voice in Ukraine, branding them as nationalist fascists, extremists and neo-Nazi collaborators.

The Mayor of Lviv was unambiguous. "Why did representatives of Russian fascists unfold a red flag on the Hill of Glory yesterday? Why did the law enforcement bodies assume a passive position? Is this a lack of professionalism or did they deliberately play into the provocateurs' hands? Why were their buses allowed to drive up the Hill of Glory and why did police bludgeon Lviv residents [while] protecting the provocateurs?  All these things were carefully planned," Andriy Sadovy stressed at a news briefing in Lviv [May 10].

Ukrainian Prime Minister Mykola Azarov immediately called for a ban on the Svoboda party, referring to the trampling of a wreath from a Russian diplomat, while ignoring the fact that Russian marchers trampled the red and black OUN /UPA flag in the streets of Donetsk.

Ukrainian Communist leader Petro Symonenko believes that May 9th points to the need of federalization. Coincidently, federalization is one of the five points of "closer integration" with Ukraine, as urged by the Russian National Security&  Defence Council in December 2008 (See Russia's Master Plan for Ukraine http://bit.ly/kcFZ7Z).

Symonenko also insists on shifting the finals of Euro 2012 from Lviv to Odesa or Dnipropetrovsk, due to the "shameful" events of May 9.

Yulia Tymoshenko accused the government of seeking to start "a full-scale program of splitting Ukraine into parts... They want the Ukrainians to fight rather than oppose the real mafia - represented today by the incumbent authorities," she said.

Russian President Dmitry Medvedev's reaction was immediate as well, labelling them as mass neo-Nazi actions in Estonia, Georgia and Ukraine. Ironically he added: "I feel as bad about it as you do. It's unpleasant and painful to look at, it is evidence of the immaturity of basic political principles in those countries." Estonia's Foreign Minister said allegations into mass neo-Nazi actions in Estonia "have nothing to do with reality." Ukraine's reply was more muted.

But Ukraine has even bigger worries than the V day clashes. The Party of Regions are in deep economic trouble and have backed themselves into a corner with two unpleasant choices - they face a sovereign debt default (as Russia did in 1988 just before the collapse of the USSR) after a suspension of $1.6 billion in IMF loan credits or they can face another popular street revolt due to IMF-dictated utility increases and unpopular pension reforms. Ukraine's non-performing bank loan levels (NPL) are very high - over 30% which point to default. The Yanukovych regime may not even survive until the next election in 2012.

 Walter Derzko is a Senior Fellow at the Strategic Innovation Lab (sLab), and a lecturer in the MA program in Strategic Foresight and Innovation, Ontario College of Art&  Design (OCAD) University in Toronto.

Inconvenient truth


May 20 2011

Weather forecasters are famous for many things, but accuracy is not one of them. So it bodes ill when they are the only people who can be relied upon to tell the truth about the state of a country. That, however, is the pass to which Ukraine has apparently come.

Last week, after providing her compatriots with a run-down on the progress of spring, Lyudmila Savchenko, a weather forecaster on Ukrainian national radio, drew rather unfavourable comparisons between the country’s political outlook (gloomy) and “the delicate scents of lilacs and lilies of the valley”, as well as “the melodic trilling of birds”.

The country’s national broadcaster, which has a more upbeat take on the “disorder, lawlessness and injustice” identified by Ms Savchenko, has stopped all live weather forecasts. From now on, they will be pre-recorded.

Speaking truth to power has always been a thankless task. In the first Punic war, Publius Claudius Pulcher, a Roman consul, was so enraged with his sacred chickens for their refusal to predict victory in a maritime battle that he threw them into the sea. Medieval court fools risked a beating if they were too critical of their masters.

Yet now, as then, the powerful should listen. Claudius Pulcher may well have enjoyed showing his chickens who was consul, but he still lost his battle with Carthage. Ditching Ms Savchenko is no way to change the weather in Ukraine

Як нині збирається віщий совок TOP


Валерія Новодворська

«Хай квіти зів’януть, щоб кулемет не заіржавів» – цю западенську приказку часів ОУН – УПА, Степана Бандери і Романа Шухевича не завадило б засвоїти тим провокаторам із Севастополя та Одеси, лужковсько-рогозінським вигодованцям, які на московські долари відправились до вільного антирадянського Львова (тобто до західного монастиря) зі своїм запліснявілим статутом, що складається зі сталінських портретів, крадених георгіївських стрічок і серпасто-молоткастих шмат.

Як завжди, провокатори вибрали добрий час: 9 травня, свято фронтовиків, які ризикували життям і які згадують молодість, товаришів і «битви, де разом рубались вони», – але й улюблений день мародерів, які задарма до них примазались, які не воювали ані дня, часто і народилися після 1945 року, навіть мізинця собі не вкололи заради Батьківщини, які вирядились як ворони в павине пір’я, у символіку георгіївських кавалерів (ще б собі з марципану ордени поробили), які волочать по Червоній площі іржаві балістичні жерстянки і лупають очима на салют, як на ярмарковий феєрверк.

Нема їм числа – від паскудників-телеведучих до Путіна з Медведєвим, які начепили георгіївські стрічки і дорвались до щорічного піару на костях 27-и мільйонів загиблих у ту війну. А ще додайте до них совків, які втерлись у нємцовську «Солідарність» і напали з прокляттями на Миколу Храмова, справжнього антисовєтчика і дисидента, тільки за те, що він справедливо помітив (відразу за блискучим журналістом і одним зі стовпів дисидентської спільноти Олександром Подрабінеком), що 9 травня нам немає чого святкувати, святкують його одні тільки невігласи і тупі вічно радянські громадяни.

День 9 травня – корпоративне свято фронтовиків (мінус вохра, «Смерш» та НКВД). Відчепіться ви від них, цивільні, немуштровані, тилові щурі з чужими стрічками, вас на передовій не стояло і в окопах не лежало. Спочатку повоюйте (тільки не в Афгані, не в Чечні, і не в Грузії), а потім поговоримо. Я також ветеран війни проти тоталітаризму зі стажем 43 роки і навіть з орденом за це від Литви. Ми теж воювали, я та мої товариші-дисиденти, і багато полягло в бою. Так, ми програли війну, ми не змогли звільнити Росію від СССР, але хто посміє за це кинути в нас камінь? Ми теж ішли на смерть, і в нас також є свої корпоративні свята: 21-ше та 22 серпня – дні революції 1991року, і 4 жовтня – день падіння радянської влади. Ми ветерани програної війни, і як же нам не зрозуміти і не вшанувати фронтовиків 1941-1945 років, які свою війну також програли!

«Скажите нам, чтоб больше не будили, и пусть никто не потревожит сны…. Что из того, что мы не победили, что из того, что не вернулись мы!» – писав Йосип Бродський.

Павло Коган, Михайло Кульчицький, Борис, якого зіграв Баталов у фільмі «Летять журавлі», ополченці, які захищали Москву, солдати з Брестської фортеці, Віктор Некрасов, Василь Биков, В’ячеслав Кондратьєв, Василь Гроссман, Юрій Левітанський – усі вони, живі й мертві, хотіли, щоб було якнайкраще, а вийшло як завжди. Для своєї країни вони нічого не зуміли зробити, вона згнила у сталінському концтаборі, Східну Європу, країни Балтії, Західну Україну і Західну Білорусь, нещасну Бессарабію – нинішню Молдову – з їх допомогою взяли в ярмо і загнали в комуністичне стійло. А Німеччину перевиховували і робили просунутою демократією Великобританія та США. Свою ж частину Німеччини ми зробили філією свого ГУЛАГу. Так що всім нам, не фронтовикам, 9 травня пристало не влаштовувати салюти, а лити сльози. Адже ж ми програли не тільки свою війну, але й своє життя, своє майбутнє.

Звичайно, воювати з Гітлером – це правильно і похвально. Але воювати зі Сталіним також було правильно і гідно вічної пам’яті. Тут усі ветерани рівні: і ті, хто брав Берлін, і ті, хто пішов у РОА, до Власова. Знову ж таки має рацію Коля Храмов. І якщо у Власова в Маніфесті були погані рядки, то й Червона армія мала маніфести зовсім не кращі. А радянський гімн звучить набагато гірше гімну РОА. І якою ж завидною є доля українських патріотів (у нас їх охрестили націоналістами), які в лавах ОУН і УПА під національними знаменами воювали і з фашизмом, і з більшовиками!

Нам навіть 8 травня нема чого відзначати. Світ тихо і мирно святкує закінчення Другої світової війни. А для нас вона й досі не закінчилась. Росія – останній агресор, останній захисник пакту Молотова-Ріббентропа. Ріббентропа давно повісили і поховали, а ось Молотов воскрес у Примакові, в Лаврові, в Путіні й Медведєві. Ми продовжуємо окупацію Молдови, тобто Придністров’я, Грузії, себто Самачабло (Південна Осетія) і Абхазії, японських островів, частини фінської та естонської території.

І зовсім смішно, коли ми вимагаємо у день 9 травня подяки і аплодисментів від поневолених нами народів: українців, естонців, литовців, латвійців і молдаван. Для них цей день – день національної трагедії. І для Грузії з Чечнею – також. Цього дня за ними остаточно зачинились двері радянської клітки і вони стали рабами Сталіна і НКВД. НКВД, остаточно розв’язавши собі руки, зі свіжими силами зайнявся каральними операціями проти українських та литовських повстанців. Читайте Солженіцина і Леоніда Бородіна! Дивіться фільм «Вишневі ночі»! Західна Україна воювала до 1956 року, западенці йшли до ГУЛАГу цілими регіонами. А провокатори із загону «Москва-Севастополь» притягнули їм червоні прапори і сталінські портрети, розраховуючи на те, що у звалищі затопчуть кількох ветеранів і можна буде покричати на владу.

Партія Олега Тягнибока «Свобода» дуже виросла в моїх очах. Вона і львівські міські органи відстояли національну гідність. В Україні участь у торжествах на честь 9 травня (так само, як у Молдові, Грузії, країнах Балтії та Східної Європи) – знак національної зради. І георгіївські стрічки з червоними прапорами – також.

А російський консул мене просто потряс. Справою дипломатів є гасити конфлікти, не розпалювати їх. Відкликати б його і відіслати прямо в Мекку. Нехай там палить Коран біля стін головної святині. Або послати його до Нью-Йорка – там він, очевидно, покладатиме квіти до Ground Zero на знак пам’яті про терористів, які літаками протаранили башти-близнюки. Покладати вінки до пам’ятника воїнам-загарбникам у Львові – це аналогічно двом запропонованим хеппенінгам. Добре в нас навчають майбутніх дипломатів у МГІМО.

А взагалі досить уже віщим совкам шукати повсюди хазар для помсти. За ці дурості історія вже відомстила, і відомстила саме нам. І судячи за стилістикою 9 травня, Росія лежить у могилі, і то набагато глибшій, аніж бункер Рейхсканцелярії. І не треба тягнути на наш похорон львів’ян. У них, може статись, ще буде весілля з європейським приданим.

Валерія Новодворська – російський політик, публіцист, журналіст, дисидент, правозахисниця
Публікацію цієї статті у перекладі  українською мовою здійснено з відома автора. Статтю взято з інтернет-видання ГРАНИ.ру.

Дем'янюк: Дрейфус в зворотньому напрямку TOP

Аскольд С. Лозинський

Переживші Голокост живуть довше, ніж очікувалося. Відшкодування виплачувані Німеччиною виявилися недостатніми для компенсації. Ізраїль просив більше грошей. Німеччина прагнула альтернативних джерел. Теорія була розроблена заздалегідь, що нацистська Німеччина не змогла б виконати "остаточне вирішення" євреїв  без допомоги не німців. Справа Дем'янюка, крім того, що глибоко порочна, була найбільшою невирішеною справою Голокосту. Сполучені Штати, маючи денатуралізувати Дем'янюка вдруге, поспішили визнати його депортаційним. Німеччина погодилася з шарадою, але не зробила запит про екстрадицію, як це було необхідно, щодо ретельного розслідування того, що Німеччина планує зробити і на яких підставах. Німеччина , незважаючи на недостатність доказової бази, видала ордер і Сполучені Штати просто депортувати Дем'янюка до Німеччини. Нарешті в цьому, в основному показовому, процесі німецька судова система відмовилася від будь-яких претензій на пристойність і незалежність. Це просто здійснювалось в політичному денному порядку уряду Німеччини.

У Івана Дем'янюка ніколи не було шансів у Німеччині. Він був звинувачений у співучасті  вбивства майже 28 тисяч. Правда, він не був безпосередньо  відповідальним за смерть,  навіть не існувало заяви про особисту участь у злочині. Його офіційним злочином було знаходження в Собіборі,  таборі смерті. Хоча жоден свідок з Собібора не міг впізнати його. Так старий шматок радянського сумнівного доказу сплив нагору. Навіть американське Федеральне Бюро Росліджень визнавало, що цей документ, швидше за все, підробка. Тим не менш, шоу повинен  продовжуватися і суд мав засудити . В іншому випадку, вся політична діяльність була би виставлена як обман. І тому німецький суд визнав винним та  засудив 91 річного українця Америки, військовополоненого бійця Червоної Армії, за звинуваченням у  співучасті  вбивства майже 28000 тисяч.

У 1890-х і початку 1900-х роках інша країна, Франція, провела аналогічні квазі судові  фіктивні дійства власного куховаріння. Справа стосувалася засудження за зраду (за іронією долі на користь Німеччини) капітана Альфреда Дрейфуса, французького офіцера артилерії єврейського походження. Доказів його провини було кричуще неадекватно. Але французькій громадський антисемітизм наполягав на засудженню. Два роки по тому з'явилися нові докази, які  чітко вказували на іншого злочинця. Останній був притягнутий до суду, але Франція не змогла позбавитися антисемітизму, тому реальний злочинець був виправданий. Винність єврея була визнана, незважаючи на очевидне. Нарешті, Дрейфус був виправданий, але тільки через дванадцять років після його початкового засудження і після того, як жага французького суспільства в єврейській крові вщухла.

Справа Дем'янюка  є справою Дрейфуса у зворотньому напрямку. Дрейфус був кричущим прикладом несправедливості в результаті крайнього суспільного антисемітизму, настільки серйозного, що він зачіпив всю країну, її політичну та судову систему і навіть ЗМІ. Точно так само Дем'янюк є яскравим прикладом несправедливості, в результаті якраз навпаки - крайнього громадського тиску не видатися антисемітом,  якимось чином не вшанувати пам'ять жертв Голокосту через покарання їх мучителів, не залежно чи вони насправді що-небудь зробили чи ні.

 Крім фарсу правосуддя і очевидної нелюдяності, існує ще одна проблема. Ця проблема є більш тоньша ніж іронія, що  злочинець, тобто Німеччина переводила суд над своєю жертвою, полоненим противником. Навіть якщо припустити, не зважаючи на факти,  що Іван Дем'янюк був коли-небудь в Собіборі, за кожним рахунком, він був військовополоненим у німецькому рабстві під страхом смертної кари. Він не міг ні  непідкорятися, ні бігти. Тепер, коли Німеччина простягає ілюзію, що вона юридично розправилась і засудила Дем'янюка  належним судовим розглядом, вона зобов'язана перевірити кожен гвинтик у її нацистському апараті, вільно чи не вільно, кожного охоронця, кожного солдата і, від так, кожного капо. Але Німеччина прийняла законодавство, яке виключає будь-яке судове переслідування  таких німецьких осіб . Єврейські капо повинні відчувати себе в безпеці також.

Випадок Джона Дем'янюка в даний час є міжнародною головоломкою. Німеччина, безумовно, повинна мати свої вже  криваві руки повні переслідування або  вияснення чому вона переслідує одних але не других. Сполучені Штати, в рівній мірі винні в потуранні махрової кровожерливості єврейських виборців у даному випадку, повинні бути зайняті у своїй незмінній ролі  німецького співадвоката і конспіратора. Росія заангажована, так як часто, як у випадку Дем'янюка,  пропонує готові докази первинних джерел з радянських лабораторій, які служать основою для звинувачення. Незважаючи на факт  розпаду Радянського Союзу, архіви Росії залишаються. Правда Росія  не потребує  захисту від критики, оскільки вона не дотримується  правил  відносин цивілізованого суспільства. Ізраїль видається цілком респектабельним-- звинувативши, дослідивши-- розправився, а потім відхилив усі звинувачення проти Джона Дем'янюка в тому числі будь-яку  роль у Собіборі. Єдина пляма в тому , що це  змусило Дем'янюка перебувати   в камері смертників протягом п'яти років. Можливо, що це блідне у порівнянні з усіма його більш ніж тридцятирічними спробами довести своєю невинність. Шукання додаткових компенсацій для своїх громадян, не може вважатися неправомірним. Справді, це було обов'язковим для Ізраїлю.

З іншого боку є  частина глобальної єврейської громади, яка не може погодитися з невинністю Дем'янюка, результатами ізраїльських судів чи верховенства права. Багато зацікавлених євреїв не згодні, але мовчать. Це саме тому антисемітизм існує і донині. Сьогодні він годується екстремізмом самих євреїв та мовчанням і схваленням інших.

Східні бойові мистецтва, високі підбори, або з якого боку розбивати яйця TOP


Тарас Возняк

Одним із принципів східної філософії є досягнення максимального успіху за мінімальних затрат. Чи не найкращою ілюстрацією такого східного способу мислення є східні бойові мистецтва, коли сила удару супротивника використовується для того, щоб його ж подолати.
Останнім часом принципи подібні до принципів айкідо активно використовуються різними політичними гравцями як у світі, так, о диво, і в Україні.

Так, провокуючи ісламістське безрозсудство, байдуже, чи в Ірані, чи у Палестині, Ізраїль мудро пожинає плоди. А цими плодами є не лише ще більше погіршення іміджу ісламізму у світі, а й, наприклад, конкретний розкол Палестини на ту, яка контролюється «Фатхом», і ту, яка контролюється «Хамасом», тобто поміркованішу і радикальну.
Та повернімось до України. У ній останнім часом активно застосовується політична технологія безконтактного маніпулювання суспільними настроями через стимулювання та провокування праворадикальних сил. Назагал це спроба радикалізації суспільства взагалі. І навіть можлива практична підготовка країни до розколу. В Україні це доволі нова технологія.
Агенти впливу як руйнівна сила
У попередні два десятиріччя української незалежності більше застосовувалась технологія розвалу політичних сил зсередини. Особливо вона була ефективною, коли залучалися закладені у громадські рухи ще наприкінці 1980-х років агенти впливу. Вони мали або схиляти ці рухи до половинчастих рішень, які були вигідні посткомуністичній номенклатурі, або до рішень невиправдано радикальних, що давало виправдання різкій реакції влади, або ж просто розколювали ці рухи зсередини.
Звичайно ж, ця древня як світ технологія застосовується і сьогодні. Однак вона набагато менш ефективна та затратніша, ніж використання технологій більш витончених, як-от активізація несвідомих того, що їх використовують чи «ведуть», агентів впливу.
Ясна річ, що передумовою успіху маніпулятора є обов’язкова недалекоглядність маніпульованого. Тому бажано, щоб маніпульований був людиною не надто освіченою, запальною, з незначним життєвим досвідом і величезним бажанням діяти у відповідності з правдою, як він її розуміє чи яку йому спускають згори вожді. Ну геть психотип молодих западенців, які бігали 9 травня від Марсового поля до Пагорбу слави у Львові зі святим бажанням «дати відсіч», «захистити Україну» і т. д.
Однак маніпуляція цими юними патріотами чи такими ж ентузіастами з протилежного боку (можливо, і такі є, хоча 9 травня у Львові їх не було – були циніки) – це маніпуляція нижчого рівня. Навіть маніпуляція амбіціями «вождів» – це теж маніпуляція нижчого рівня.
Партії на налигачі
Наступним рівнем є маніпуляція цілими рухами та партіями. Про простацьку підтримку чи «розкрутку» вигідного партнера, як це робить Партія регіонів, усіма силами підтримуючи у трьох галицьких областях ВО «Свобода», надаючи цій партії всю можливу медійну підтримку, надаючи всю можливу адміністративну підтримку, розчищаючи електоральне поле.
Мова йде про стимулювання передбачуваних ре-акцій. Свідомо пишу через тире, щоб підкреслити саму суть цієї технології.
Найбільш зручним об’єктом маніпуляції в політиці є таке політичне утворення, реакції якого найбільш передбачувані і за можливістю радикальні. Ідеологія такого політичного утворення має бути писаною плакатним пером і бажано простими, якщо не примітивними слоганами.
Але в чому ж суть цієї технології? У філігранній провокації такого політичного утворення на необхідну тобі дію.
При цьому не обов’язково використовувати «троянських коней». Переконані, чесні і бажано недалекі люди зроблять самі собі і своїй справі шкоду набагато ретельніше, ніж «заслані козачки».
У наших конкретних українських реаліях я назвав би цю технологію «технологією бичка і червоної шмати». І не помилюся. Тим більше, що і бичок зі стайні регіоналів, і червона шмата вже були на арені.
Організатори кориди обережно, не підписуючи закону про використання червоного прапора, обкатали цю технологію на рівні прогнозованої ре-акції, тобто запрограмованої маніпулятором провокації «дії у відповідь».
Але це тільки другий рівень маніпуляції, коли провокується наперед визначена, прогнозована і підгодована політична сила. Все доволі локально. Я б сказав – камерно.
Та от днями Президент Віктор Янукович все ж підписує закон про використання «Знамени Победы». Причому не лише на меморіалах, але й у офіційних установах, як-от посольствах, адміністраціях і т. д.
Хочу бачити їх на адміністративних установах у Львові і Старому Самборі. Ото буде мордобій. Камер забракне. Потрібно буде сльозогінного газу – для початку. А потім і до куль (на цей раз не гумових) дійде.
І тут маніпуляція переходить уже на третій рівень. Підписавши такий закон, Янукович провокує ре-акцію вже не якоїсь партії, а суспільства. Це вже очікування на ре-акцію певної частини суспільства. Якою може бути ця ре-акція?
Це може бути і ковтання такого приниження, що може входити і, напевно, входить у розрахунки партії влади. І тоді можна розмазувати і так розмазану опозицію до решти.
Але такою ре-акцією може бути і більш широкий протест, бо ж доки можна терпіти знущання та плювання в очі людям, яких катували чи батьків яких катували під цими червоними шматинами?
Можливо, це теж очікувана ре-акція. Як ре-акція тих, які переконані, що ця червона шматина варта того, щоб ми розпочали всередині України громадянську війну з цього приводу.
Хто замовник «вистави»?
І тут я б запропонував задуматися над тим – а кому ж вигідним є таке розгортання подій? І до чого воно призведе?
Згадаймо східні бойові мистецтва. Чим сильнішою і очікуванішою буде ре-акція, тим сильніший удар у відповідь отримаємо.
Свого часу Росія спровокувала Грузію на таку ре-акцію. У результаті Грузія отримала російсько-грузинську війну і анексію значної частини її території.
Український випадок інакший, хоч технологія та сама. Президент України сам вносить розкол у суспільство.
Президент України, якщо користатись грузинською аналогією, керує країною не з Тбілісі, а з Цхінвалі (хай вибачать мені кияни – під Цхінвалі я маю на увазі Єнакієве). І в інтересах не Тбілісі, а Цхінвалі.
Цей крок Януковича – це черговий крок до того, щоб ізолювати Західну Україну, зокрема, Галичину, чи просто українську Україну, де б вона не була, виштовхнути її з українського майбутнього (точніше, «украинского будущего»). Саме так її сприймають ті, на кого спрямована ця маніпуляція.
На ре-акцію відповідати контр-акцією
То що ж робити іншим? Тим, кого провокують. Як скромний аналітик, лишень можу нагадати дві засади східної мудрості.
Перша – найефективнішою є асиметрична відповідь. Асиметрична відповідь не є ре-акцією. Вона є контр-акцією.
Потрібно реагувати неочікувано, по-іншому. Не реагувати так, як від нас очікують і як запланували у штабах ворожих Україні політичних сил. Як-от – консолідуватися перед загрозою розколу країни та громадянської війни.
Кожен навіженець із обох сторін штучно сконструйованого протистояння повинен осягнути величину загроз та ризиків перш ніж відстоювати свою «правду». Не вестися на дешеві провокації. Хоча й не давати плювати собі в очі. Складно? А просто у житті не буває.
Друга – енергію розколу потрібно спрямувати проти самих розкольників, ініціаторів розколу України. А хто вони, здається, вже знаємо. Ну і, звичайно ж, ізолювати провокаторів та найманців, які робитимуть все можливе, щоб праведний гнів та кров залила нам очі.
Якщо не сплануємо асиметричних і непередбачуваних контр-акцій, то будемо приречені діяти відрухово. І кожна наша ре-акція буде плануватися де-небудь у Москві чи Єнакієві. Там само і так само буде плануватися і наше майбутнє.
Тарас Возняк – головний редактор журналу «Ї», культуролог
www.vidrodzhennya.com TOP

It was the International Day of Museums on May 18. It was time to remember the history of Ukraine and Ukrainians. In this issue of “Vidrodzhennya” the reader can visit unique virtual Global Museum of Communism, and maybe even contribute his or her story of the family, the group or the village. Please read also the sermon of the Bishop of ULC, news in Ukraine and the world, funny stories, the information about Ukrainian group meetings and more. If you are the expert in the field, related to the everyday life of majority of people (a doctor, an attorney, etc), we would be happy for possible voluntary contribution of interesting information to our webpage.

Звертання про молитву і допомогу!


Шановна українська громадо,

звертаємо вашу увагу, що з кінця травня 2011 року онлайн-часопис "Імміґрада" починає виходити в іншому дизайні на самостійному порталі www.immigrada.de. Видавцем часопису є Інформаційний і Документаційний Центр "CheckPoint East" (www.checkpointeast.de).
Всі минули матеріали, коментарі від початку заснування часопису (2008 р. "Хата скраю") можна знайти в архівах, за відповідними категоріями і хмаринкою тегів на сайті, а також за пошуковими машинами, інтегрованими в сторінку і з допомогою Ґугль-пошукача. Ред. пропонує безкоштовну підписку на електронну розсилку матеріалів "Імміґради" (див.  Підпишися справа внизу на сторінці). З питаннями щодо розміщення матеріалів та іших пропозицій звертайтеся за електронною адресою check.east@gmx.de
Пропонуємо вам наступний матеріал-звертання

Звертання про молитву і допомогу!

Прохання поширити це звертання далі.

з повагою, Ольга Самборська

www.vidrodzhennya.com TOP

18 Травня був міжнародний день музеїв. Отже, згадалось і про історію України і українців. В цьому випуску «Відродження» читач зможе відвідати унікальний sвіртуальний музей комумізму, і можливо навіть додасть до світової пам’яті історію своєї сім’ї, родини, поселення. Також читайте проповідь єпископа УЛЦ,  про новини в Україні і світі, гумористичні історії, інформацію про збори українських груп у всіх куточках планети, та ін. Якщо Ви є експертом в області, яка відноситься до кожноденного життя більшості людей (лікар, адвокат, і т.ін), ми будемо вдячні за посильний добровільний вклад до нашої вебсторінки.  

Читайте www.vidrodzhennya.com і  пересилайте друзям.

Допоможемо дітям-сиротам на порозі самостійного життя TOP

Вони, майбутні випускники з числа дітей-сиріт, живуть в умовах кризи і нестабільності суспільства, у них матеріальні труднощі, їм набагато важко пристосуватися до реалій сьогодення через відсутність батьківської підтримки, рідних та не маючи рідного кутка-домівки, і взагалі, не маючи подальшого контролю над власним життям. А тому, будь-яка Ваша підтримка у наданні допомоги для сиріт стане вагомим внеском у частковому вирішенні проблеми сирітства – проблеми виживання вихованців інтернатних закладів в соціумі на перших порах після виходу у самостійне доросле життя. Саме такою підтримкою має  стати Ваше реальна допомога стати їм за "рідних" та бути повсякденним пастором у їх початковому дорослому життя.

Враховуючи, що Громадсько-молодіжна організація "БРАТЕРСТВО СИРІТ" є неприбутковою (не комерційною) і те, що цим дітям Ви допоможете стати на ноги і, що вони вірять у нас, вірять у те, що серед наших громадян є такі, яким не байдужі долі сиріт, які потребують соціального захисту та Вашої допомоги, просимо позитивно відгукнутися та прийняти дитину "за рідну" та нести той Святий і Божий обов'язок, який покладено перед суспільством. 

На даний час випускники з числа дітей-сиріт потребують випускні речі першої необхідності у їх дорослому самостійному житті. А саме: одіяло-ковдра, костюм спортивний, кросівки, сумка дорожня, набір рушників, куртка сезонна, електричний чайник, праска, комплект посуду (тарілка мілка і глибока, чашка, виделка, ложки, ножик, каструлька, сковорідка, дощичка для приготування став), засоби особистої гігієни та чистоти.

Також необхідно для випускників проведення тренінгу-семінару "Уроки самостійного життя", які повинні мати практичні результати, тільки і тільки, в родині.

А тому, просимо Вашої уваги у виділенні безоплатно посильної допомоги для випускників з числа сиріт. Всі кроки здійснені для реалізації цих програм - це реальне врятування долі старшої дитини, надання йому такого виду допомоги й підтримки, над яким держава не здатна здійснити, подолання, в майбутньому , випадків суїциду.

Сподіваємося на Ваше милосердя та взаєморозуміння.

Конт. тел. 0 (352) 22-03-21, 40-01-09, моб. 097-4642370 (Володимир Мазур - президент ГМО "Братерство сиріт")
Ел.-пошта: orphans.office@yahoo.com, office_orphans@yahoo.com.
Банківські реквізити поточного гривневого рахунку ГМО "БРАТЕРСТВО СИРІТ":

1. р/р №26008000257443 в ПАТ «Укрсоцбанк» у м. Києві, МФО 300023, Код ЄДРПОУ 25353550. 

2. р/р №2600030002252 в ОПЕРВ філії Тернопільське обласне управління ВАТ "Ощадбанк" у м.Тернополі, МФО 338545, код ЄДРПОУ 25353550.

3. Інші реквізити банку, які має наша Організація в інших фінансових установах, запитуйте у телефонному режимі.

Київ: Благодійна акція на честь Кирила та Мефодія - просвітителів слов‘янських -- 30.04.2011 р. – 30.11.2011 р. TOP

Дитинець Києва кличе Вас!


Основні відомості:
Організатори: Київська обласна державна адміністрація, Київська міська державна адміністрація, благодійна організація "Слов'янський фонд" за підтримки Київського палацу дітей та юнацтва.

Мета: популяризація та закріплення знань учнів Києва та Київської області про історію Київської Русі та Дитинця-Кремля Києва - одного із стовпів світової цивілізації, виховання патріотизму, розвиток культурного та історично обізнаного молодого покоління.

Період проведення:
30.04.2011 р. – 30.11.2011 р.

Місце проведення:
серед закладів, що надають загальну середню освіту та професійну технічну освіту.

Масштаб акції:
м. Київ та Київська область

Умови акції: 500 000 шт. безкоштовних запрошень у "Парк Київська Русь" для учнів загальноосвітніх шкіл, ліцеїв, гімназій та професійно-технічних училищ м. Києва (300 000 шт.) та Київської області (200 000 шт.) буде розповсюджено через навчальні заклади у квітні - травні 2011 року. В акції візьмуть участь учні 1 – 11 класів.

Запрошення дійсне на одне безкоштовне відвідування з 30.04.2011 р. По 30.11.2011 р. на заходи:

  • Фестивалі "Парку Київська Русь" згідно календаря подій на сайті;
  • Програми вихідного дня з 10-00 до 18-00 (крім закритих заходів – дивіться на сайті);
  • По буднях відвідування тільки для організованих груп учнів за попередньою домовленістю з організаторами.

"Парк Київська Русь" надає учням можливість вивчати  минуле шляхом практичного пізнання культури, архітектури та побуту Київської Русі.Повага до історії та знання власного коріння є запорукою побудови щасливого майбутнього для нашої країни, що є особливо актуальним питанням у наш час.

Дитинець Києва кличе вас! Пориньте в світ Київської Русі, долучіться до власної історії та культури, пізнайте своє коріння!


Links to event postings TOP

Do you maintain a website of events for your city or region? Let us know and we'll add a link to your site in the ePOSHTA newsmagazine.


 United States

USA flagWashington, DC: Book presentation - The Jew Who Was Ukrainian - May 31


The Washington Group (TWG) Event

Invitation to a Book Presentation


Alexander J. Motyl

Author of

"The Jew Who Was Ukrainian"

Tuesday, May 31, 2011 at 6:30 p.m.

At the offices of the U.S. - Ukraine Foundation

1 Thomas Circle NW, Washington, DC 20005, 9th floor

(intersection of M St., Vermont Ave., Mass. Ave., 14-th St., NW)  

Space is limited - please RSVP to TWG, Andriy Bihun at mybihuny@aol.com

The Jew Who Was Ukrainian,published by Červen? Barva Press and praised by many literary critics thus far, is a blackly comedic, anti-historical, and absurdist novel about a tortured Jewish-Ukrainian man who struggles vainly to find meaning at the intersection of Hitler's Holocaust and Stalin's Gulag. The hero of this preposterous story is Volodymyr Frauenzimmer, a man with a preposterous name and a preposterous past. His Ukrainian mother was a Nazi concentration camp guard and hates Jews. His Jewish father was a Stalinist butcher and hates Ukrainians. Poor Volodymyr doesn't know how to cope with his dreadful past until he discovers the redeeming power of hatred and resolves to kill the Exceptionally Great Leader of Mother Russia-the fish-eyed Pitoon, a half-Russian, half-German dictator whose name happens to "rhyme with spittoon." In attempting to carry out his plot, the "Jew who was Ukrainian" consorts with long-dead Jewish and Ukrainian assassins and their victims, the owner of the fashionable Gulag restaurant in Moscow, and a cast of bizarre characters-including Lenin. The Jew Who Was Ukrainian combines a variety of genres: third-person narrative, first-person monologues, play-like dialogues, and excerpts from magazine accounts.

Alexander J. Motyl (b. 1953, New York) is a writer, painter, and professor. He is the author of four novels, Whiskey Priest, Who Killed Andrei Warhol, Flippancy, and The Jew Who Was Ukrainian; his poems have appeared in Counterexample Poetics, Istanbul Literary Review, Orion Headless, The Battered Suitcase, Red River Review, and New York Quarterly. Motyl's artwork has been exhibited in solo and group shows in New York, Philadelphia, and Toronto. He teaches at Rutgers University-Newark and lives in New York.

Of interest, particularly to Ukrainian speakers, would be a recent Interview with Alexander Motyl about the book on Canadian TV. Please see: http://www.youtube.com/kontaktukrainianTV/#p/u/15/UrKYpUe1WPs

The book will be available for purchase at our event.

Toronto: Fun & fashion in support of Help Us Help The Children – Jun. 1

Canadian flagToronto: Exhibit of established contemporary artist of Ukraine -- Jun. 2 - 9 TOP

From June 2nd through June 9th, Bezpala Brown Gallery will be displaying its collection of works from established contemporary artists of Ukraine, including:

Oleg Yasenev
Petro Lebedynets
Olexiy Lytvynenko
Matviy Vaisberg
and Petro Bevza

You are welcome to attend the exhibit, as well as forward, invite and distribute this information to anyone you would like. The artworks can be previewed on our official website: http://www.bezpalabrown.com  by selecting and clicking on specific artists' names.The website also offers an option to create an account and a virtual collection on My Gallery page (http://bezpalabrown.com/mygallery) by selecting each artwork image and clicking on "Add Image to My Gallery".

Anyone can call or email me to book an appointment for a free tour within our gallery hours. Private viewing is also available on Mondays.

The gallery hours are:
Monday/Tuesday/Wednesday: 11 am - 6 pm
Thursday/Friday/Saturday:       11 am - 8 pm

Thanks a lot!

Fariz Kovalchuk

Toronto: UCPBA speaker series - Borys Chabursky - Jun. 9

Canadian flagToronto: Giant Community sale -- June 18 TOP
USA flagЧікаґо: Живопис Романа Вовка – 3 – 6 червня TOP


Canadian flagWinnipeg: Ukrainian Summer Institute course on Holodomor -- July 4-15 TOP


Course facilitators:
Dr. Orest Cap (204) 474-9073 ocap@ccumanitoba.ca
Dr. Denis Hlynka (204) 474-9062 dhlynka@ccumanitoba.ca

Canadian flagUNDP volunteers for Chornobyl internship TOP


UNDP Volunteers for Chornobyl INTERNSHIP
Oxford and University of Toronto
Volunteers for Chornobyl Scheme

Deadline for applications: 30 June 2011
When: 22 August – 10 September
Where: Ukraine, Kyiv and northern region of Ukraine (Polissia)
Who: Graduate Students

For more information contact:

UNDP and Kyiv Mohyla Academy:Dzvinka Kachur Dzvinka.kachur@undp.org.ua
University of Toronto: Dr. Olga Onuch olga.onuch@utoronto.ca
University of Oxford: Nadiya Kravets nadiya.kravets@sant.ox.ac.uk

2011 is 10th anniversary of the International Year of the Volunteers (IYV), proclaimed by the United Nations and the year of the 25th anniversary of Chornobyl accident.

The UN “International Chornobyl Research and Information Network"(ICRIN), the Oxford University Ukrainian Society, The Petro Jacyk Program for the Study of Ukraine, CERES at the University of Toronto, and the National University of "Kyiv-Mohyla Academy" with the support of the UN Volunteers programme and the UNDP Kyiv, are happy to announce opening of the applications call for the Volunteers for Chornobyl Internship scheme. This is the sixth year of successful running of the volunteers program.

Students will work closely with UNDP experts, local academics and graduate students as well as local villagers on several (bellow outlined) projects in affected villages. The villages ARE NOT in the most affected zones but in the areas located in the concentric circles of zones surrounding the Chornobyl plant and city Prypiat. Students will visit Chornobyl, the location of the nuclear power plant, and the city Prypiat, on supervised excursions. Most of the intensive grassroots development community work, will be completed in smaller towns and villages, with the cooperation (and even in some cases directed by) local residents. This is an exceptional kind of personal, practical, intellectual, and cultural exchange that is very hard to come by. You will be living with the local residents, you will have a chance to get to know true Ukrainian life in rural areas. You will not only gain outstanding practical experience but also develop a personal understanding of the local culture and society.

We are now pleased to extend the invitation to apply to graduate students from the University of Toronto. Students from all disciplines and departments can apply but CERES students will receive priority.

A complete information package and application form is available HERE.

Ukrainian flagLviv: Ukrainian language & culture summer program -- June - August TOP
Kobzar Writer’s Scholarship – application deadline Jun. 3 TOP

Ukrainian Canadian Foundation

of Taras Shevchenko

offers the

Kobzar Writer’s Scholarship

at  the

Humber School for Writers in Toronto July 2011

Since 2008, the Shevchenko Foundation offers the KOBZAR Writer’s Scholarship for the Summer Workshop in Creative Writing at the Humber School for Writers.  This scholarship is awarded annually to a Canadian writer with an advanced manuscript on a Ukrainian Canadian theme. In 2011, for the first time, two scholarships are being offered. These full tuition scholarships are intended to assist the writer to complete his/her work for publication. The theme can be presented in one of several categories: poetry, fiction or non fiction, short story.

Scholarships are available only to those who apply by June 3 2011

For details, please visit Humber’s website at www.creativeandperformingarts.humber.ca/writers and/or contact Hillary Higgins at hillary.higgins@humber.ca

or contact Dr. Christine Turkewych at  christine@shevchenkofoundation.com for fuller explanations.

To apply for the Kobzar Writer’s Scholarship, please submit application using forms and criteria provided on the Humber website.  State prominently your intent to apply for the Kobzar Scholarship in the cover letter of your application. Please include two identical copies (no more than 15 pages each) of an excerpt from your work of non-fiction, fiction, poetry or short story for assessment. Please ensure that pages are numbered, double-spaced in 12-point font, and that your name appears on each page. Include two copies of a cover letter that tells a little about yourself and your writing experiences.

Ontario Cultural Program Grants accepting submissions -- deadline June 6 TOP
The Ontario Government is launching the 2011-2012 application period for three important funding programs that foster prosperous creative economies and build vibrant livable communities across Ontario. These programs are part of our Open Ontario Plan, helping the economy in Turning The Corner and creating more jobs for Ontarians.

Submissions are now being accepted through the Ministry of Tourism and Culture. To learn more about the program, including the program guidelines and application forms, please visit the Ministry of Tourism and Culture’s website: http://www.mtc.gov.on.ca/en/awards_funding/funding.shtml  Is there a project or organization in Etobicoke that you feel would qualify for funding?  Please note that the application deadline is Monday, June 6.

The Cultural Strategic Investment Fund helps not-for-profit organizations working in the culture, heritage and public library sectors. This program assists organizations to undertake projects that stimulate job growth, support new dynamic content and encourage cultural tourism.

The Museums and Technology Fund provides arts and heritage organizations that house collections, such as community organizations, art galleries and archives with support to invest in digital technology. These initiatives help make Ontario 's history more accessible to the public.

The Creative Communities Prosperity Fund supports municipalities and Aboriginal communities in cultural planning initiatives. The fund also supports not-for-profit organizations carry out specific projects that increase the capacity for cultural planning in Ontario communities across the province.

Рекламні агенти для інтернет-газети

Інтернет-газеті еПОШТА потрібні рекламні агенти для її розширення, збільшення читацької аудиторії. Зацікавлених просимо звертатися за ел. адресою myroslava@rogers.com

                                        Редакція еПОШТИ

Convicting Demjanjuk of no "specific crimes" TOP

18 MAY 2011

imageJack Kenny

You might think someone found guilty of 28,060 counts of accessory to murder must have done something wrong. But columnist and TV commentator Pat Buchanan, long a defender of accused and now convicted war criminal John Demjanjuk, has noticed something missing in reports from the courtroom in Munich, where the verdicts against the Ukraine native and U.S. citizen were announced last week. You could find it, if you are attentive and persistent enough, in the BBC report under the headline: "John Demjanjuk Guilty of Nazi Death Camp 

"Not until paragraph 17," Buchanan noted, "does one find this jolting fact: 'No evidence was produced that he committed a specific crime.'"

No evidence? No "specific" crime? How does that earn someone 28,060 convictions in any courtroom? Yet Demjanjuk, 91 and in deteriorating health, has now been sentenced to five years in prison for crimes he allegedly committed nearly 68 years ago, for which there are no living witnesses, on evidence supplied by the secret police of the former Soviet Union.

Is it possible they got the wrong man again? Does it matter?Demjanjuk, the BBC reported, was a soldier in the Soviet army when he was captured by the Germans in 1942. He was sent to the SS prison in Sobibor in Nazi-occupied Poland the following year. More than a quarter of a million people are said to have died at Sobibor, 28,060 of theme during the time Demjanjuk was there. Demjanjuk claimed he was himself a prisoner of war there, fortunate to be among the survivors. The court found otherwise.  "Prosecutors had argued he was recruited by the Germans to be an SS camp guard and that by working at a death camp he was a participant in the killings," the BBC reported. "It was the first time such a legal argument was made in a German court."

Using a novel legal doctrine to convict someone when "[n]o evidence was produced that he committed a specific crime." That, apparently, is how you get guilty verdicts on 28,060 counts of accessory to murder in a German courtroom.  And how credible is the evidence that Demjanjuk was a guard at Sobibor? Recall that he was convicted and sentenced to death by an Israeli court in 1988 as "Ivan the Terrible", the notorious gas chamber operator at the Nazi camp at Treblinka. He spent five years on death row before the KGB files of the former Soviet Union revealed "Ivan the Terrible" was Ivan Marchenko, who photos revealed to be an older and larger man. The Israeli Supreme Court ruled it a case of mistaken identity and overturned the conviction, freeing Demjanjuk to return to his home in Cleveland, Ohio, where he had moved with his wife, Vera after World War II and raised a family and was employed as an autoworker. Even considering the evidence of wrongful conviction, the reversal was a considerable act of courage on the part of the Israeli justices. Yoram Sheftel, the Tel Aviv lawyer who defended Demjanjuk told the British paper, the Independent, that when he took on Demjanjuk as a client, "I knew I would be the most hated man in Israel."

But as it turned out, the case against Demjanjuk required moving the scene of the non-specific crimes and, at the same time, changing the venue for a trial. German authorities came after him with the charge that he was a guard at a Nazi camp, after all - --if not Treblinka, then surely Sobibor. This time they had their man. The government of the United States, his adopted homeland, agreed to have Demjanjuk extradited to Germany to stand trial in Munich.

For evidence, prosecutors produced a KGB summary of an interview with someone named Ignat Danlichenko, who claimed to have been a guard himself at Sobibor when Demjanjuk was there. There was also an ID card from the camp in Trawniki that trained the guards. But for years Moscow denied all requests from investigators in the West for access to Danlichenko, Buchanan said, and to cross examine him at the Munich trial would have been quite a trick, since he has been dead for some 25 years. Concerning the ID, Buchanan cited a recently unearthed 1985 report from the FBI office in Cleveland saying the card was "quite likely "a forgery. The report concluded:

Justice is ill-served in the prosecution of an American citizen on evidence which is not only normally inadmissible in a court of law, but based on evidence and allegations quite likely fabricated by the KGB.

Well, if you're going to convict a man on 28,060 counts of non-specific crimes, you probably don't need much in the way of specific evidence.  Demjanjuk, it turned out, was not at Treblinka. But at least he was at Sobibor and 28,060 people died while he was there. So he is an accomplice in their murders. "Ifso fatso," as Archie Bunker used to say.

In Tuesday's New York Times, an op ed piece appeared titled "Demjanjuk in Munich." It was written by Deborah Lipstadt, a professor of modern Jewish and Holocaust studies at Emory University and author ofThe Eichman Trial. There was, she insists, "never much doubt that (Demjanjuk) had been a vicious prison guard under the Nazis"---  somewhere.

"Unfortunately, prosecutors had misidentified him as a guard at the Treblinka camp known as Ivan the Terrible [Ooops. Little error there], and Mr. Demjanjuk was released in 1993."

She rightly described the horrors of genocide and the need to bring its perpetrators to justice. But nowhere in her 800-word essay did she address the kind of issues that Buchanan raised in his column of similar length, namely the flimsy and highly questionable nature of the evidence used to convict the man of “no specific crimes." Is it possible they got the wrong man again? Does it matter?

"Last week's decision, then, was proof that the rule of law works, however slowly," wrote Lipstadt. Indeed, the rule of law is ever at work. But what it produces isn't always justice.

"Demjanjuk verdict is a 'farce'" – his Israeli defence lawyer TOP

May 19th, 2011

Demjanjuk’s Israeli defence attorney from his successful acquittal of charges in Treblinka has come out in the press, protesting the verdict: Israeli Attorney Yoram Sheftel responded on Thursday to the conviction and sentence of John Demjanjuk in Munich. Speaking to Arutz Sheva’s Hebrew website, Sheftel said that the trial was distorted and unreal. “There was a shameful farce here,” he said. “Certainly the German court did not believe its own ruling.”


“There is no precedent in the 20th century in any legal system,” Sheftel said, “that a person who was convicted of helping to murder 28,000 people is released to his home immediately after his conviction and not sent to prison.”


Sheftel said that he is convinced that the Israeli Supreme Court’s ruling regarding Demjanjuk was the true verdict he deserved.

“Nothing has changed since then,” he said. “Even during the trial in Germany, there was not one person who testified that Demjanjuk was Ivan from Sobibor, by virtue that he was seen there, and as such the conviction is a farce.”

Yoram Sheftel was a brave man who defied Israeli society that villified him and his client in search for the truth that led to the acquittal of Demjanjuk as ‘Ivan the Terrible’. During the trial Sheftel became ‘the most hated man in Israel’, had his life threatened multiple times and endured an acid attack to the face. You can read a good summary of Demjanjuk’s trial in Germany here, including the fact there was no evidence of him committing a specific crime, with only an ID card produced by the KGB which the FBI has considered a fake.

UCC welcomes Canada’s commitment to nuclear safety at Chornobyl


Winnipeg, Manitoba- May 27, 2011

The Ukrainian Canadian Congress welcomed the announcement by Prime Minister Harper at the G8 summit in France of an additional $30 million contribution by Canada to help complete safety and stabilization work at the Chornobyl nuclear power plant in Ukraine.

"Our government remains committed to helping the people of Ukraine deal with the aftermath of the Chornobyl nuclear accident," Prime Minister Harper said.  "It is fitting on the 25th anniversary of this tragedy, to join the international community in closing this sad chapter for once and for all."

Ukrainian Canadian Congress President Paul Grod echoed those sentiments, "The Ukrainian Canadian community, along with the Japanese Canadian community recently commemorated the 25th anniversary of the Chornobyl disaster as well as the events in Fukushima, Japan."

"We are pleased that Canada continues to provide leadership on the world stage on the issue of nuclear containment and safety," stated Grod.  "We commend this investment announced by the Prime Minister on behalf of the government of Canada."

It has been reported that Canada's newest commitment of $30 million over the next four years brings its total contribution to the work at Chornobyl to approximately $105 million.

UWC urges the European community to demand that the Ukrainian government authorities immediately condemn all forms of glorification of stalinism and cease promoting symbols of the communist totalitarian regime


In a letter dated 18 May 2011, the Ukrainian World Congress (UWC) called upon the European community to demand that the Ukrainian government authorities immediately denounce the glorification of Stalinism and cease promoting symbols of the Communist totalitarian regime. This letter was sent to:

а) the President of the European Parliament, Jerzy Buzek
b) the President of the European Council, Herman Van Rompuy
c) the President of the European Commission, José Manuel Barroso
d) the Secretary General of the Council of Europe, Thorbjørn Jagland
e) the Chairperson-in-Office of the Organization for Security and Co-operation in Europe (OSCE), Audronius Ažubalis
f) the European Commissioner for Enlargement and Neighbourhood Policy, Štefan Füle
g) the Chair of the European Parliament Delegation to the EU-Ukraine Parliamentary Cooperation Committee, Pawel Kowal
h) the Chair of the European Parliament Subcommittee on Human Rights, Heidi Hautala
i) the Council of Europe Commissioner for Human Rights, Thomas Hammarberg; and
j) the OSCE Director of the Office for Democratic Institutions and Human Rights, Janez Lenarčič.

In this letter, the UWC noted that Ukraine began chairing the Committee of Ministers of the Council of Europe on 11 May 2011, and that it will chair the OSCE in 2013. The UWC stressed that it is imperative that such institutions be chaired by states that espouse and aspire to Europe’s vision of society based on the principles of democracy. The UWC pointed out that fundamental pan-European ideals have been forged through Europe’s common history, especially in the 20th century. They include freedom, the rule of law, respect for human rights and, as a consequence, the rejection of totalitarian regimes, both past and present. The UWC referred to several declarations and resolutions based on these principles and ideals, in which Europe has condemned Stalinism and the Communist totalitarian regime, particularly the following: the Declaration of the European Parliament on the proclamation of 23 August as European Day of Remembrance for Victims of Stalinism and Nazism (23 September 2008); the European Parliament resolution of 23 October 2008 on the commemoration of the Holodomor, the Ukraine artificial famine (1932-1933); the European Parliament resolution of 2 April 2009 on European conscience and totalitarianism; the Resolution on Divided Europe Reunited: Promoting Human Rights and Civil Liberties in the OSCE Region in the 21st Century (the OSCE Vilnius Declaration of 3 July 2009); and the Resolution of the Parliamentary Assembly of the Council of Europe of 28 April 2010 Commemorating the victims of the Great Famine (Holodomor) in the former USSR.

The UWC noted that despite the above declarations and resolutions: 

a)  on 5 May 2010, the Regional Organization of the Communist Party of Ukraine unveiled a monument to Stalin in Zaporizhzhia; 

b)  on 7 May 2011, the Union of Soviet officers put up a billboard in Sevastopol with the image of Stalin; and 

c)   on 21 April 2011, the Verkhovna Rada adopted an amendment to the Law of Ukraine “On immortalizing Victory in the Great Patriotic War of 1941-1945” which introduces the concept of the “Victory Flag” – a red flag emblazoned with a star and hammer and sickle – that must be officially displayed on all buildings and raised on all flagpoles alongside the State Flag of Ukraine every May 9. It was under the red flag that Stalin’s Communist totalitarian regime conducted a genocide of the Ukrainian people, ruined Ukrainian churches, executed Ukrainian scholars and cultural activists, and crushed all expressions of the Ukrainian national spirit. 

In view of Ukraine’s important symbolic role as the current chair of the Committee of Ministers of the Council of Europe and future chair of the OSCE, and given Europe’s fundamental opposition to totalitarianism as reflected in the aforementioned declarations and resolutions, the UWC urged the European community to demand that the Ukrainian government authorities immediately condemn all forms of glorification of Stalinism and cease promoting symbols of the Communist totalitarian regime. Any action short of this would undermine the well-established policies and principles of the European Parliament, the Council of Europe and the OSCE aimed at denouncing all forms of past totalitarianism and combating any kind of neo-totalitarianism. 

“The UWC calls upon all of its member organizations to support its appeal to the European community and to jointly demand that the current Ukrainian government authorities condemn the intolerable actions which glorify Stalinism and promote symbols of the Communist totalitarian regime,” stated UWC President Eugene Czolij. 

The full text of the letter is available here.

Killings of Circassians by Russia recognized as genocide TOP

Lawmakers in Georgia have recognized the mass deportation and killings of ethnic Circassians by Tsarist Russia in the 19th century as genocide.


Circassians also asked Georgian officials to designate the Russian city of Sochi -- the venue for the 2014 Winter Olympic Games -- as "the location and symbol of Circassian genocide and ethnic cleansing," according to the website civil.ge.

Estimates of the number of Circassian civilians killed by Russian forces in the 1800s vary widely. Official Russian statistics take pride in some 300,000 deaths while Circassian organizations say at least 1.5 million died from about 1817 to 1864.

Several hundred thousand Circassians were also deported by Russia in the 1860s at the conclusion of the Russian-Circassian War.

It is a shameful fact that the Zaporizhan kozak host transplanted to the Kuban was tasked with the cleansing and securing of this expanding frontier of imperial Muscovy. Ironically their progeny found themselves in turn "cleansed" in the 1932-33 Holodomor. The sins of the fathers...

Taras Shevchenko made no bones about whom he supported in these conflicts: 

"I тебе загнали, мiй друже єдиний,
Мiй Якове добрий!   Не за Україну,
А за її ката довелось пролить
Кров добру, не чорну. Довелось запить
З московської чашi     московську отруту!"

"And you, they have driven, my only friend
My good Jacob! Not for Ukraine,
But for her hangman you were fated to spill
Your good, unsullied blood. You were fated to drink
From the Muscovite chalice, Muscovite poison!"

"I вам слава синi гори,
Кригою окутi.
I вам лицарi великi,
Богом не забутi.
Борiтеся - поборете,
Вам Бог допомагає!
За вас правда, за вас слава
I воля святая!"

"And glory to you, ye mountains blue,
Covered in glacial ice.
And to you, ye mighty warriors,
Unforgotten by God.
Struggle - you will overcome,
God is helping you!
Yours is the truth, yours is the glory
And holy liberty."

T (604) 9366177  F (604) 936 6174

In major news conference, Medvedev's message stays the same TOP

May 19, 2011

“Before the eyes of an entire country Medvedev was committing political suicide,” wrote Lilia Shevtsova, one of Russia’s foremost political analysts. It has been a long time since a Russian president’s remarks were awaited as anxiously and with as many expectations as Dmitri Medvedev’s two-and-a-half-hour news conference on May 18, with more than 800 reporters in attendance. In a break from standard practice, no subject was announced by the Kremlin. Russia’s blogosphere filled with all kinds of rumors. Mr. Medvedev will announce that he, not Prime Minister Vladimir Putin, will run in the 2012 election. He will pardon Mikhail Khodorkovsky, Russia’s most prominent political prisoner. News agencies even published a supposed “leak” of the president’s remarks, announcing the dismissal of Mr. Putin and the appointment of Grigory Yavlinsky, founder of the liberal Yabloko party, as prime minister.

In the end, as is usual with Mr. Medvedev, the mountain has brought forth a mouse. The president did not announce a single major policy, personnel, or campaign decision. Instead of dismissing Mr. Putin’s government, Mr. Medvedev merely reaffirmed his constitutional right to do so. Instead of releasing Mr. Khodorkovsky from prison, the president declared that his release “would not be dangerous.” Instead of announcing his plans for 2012, he said that “such decisions require a different format than a news conference.” “Before the eyes of an entire country Medvedev was committing political suicide,” wrote Lilia Shevtsova, one of Russia’s foremost political analysts, “Why did he go onstage if he had nothing to say? Why produce a gun that does not fire?”

While Mr. Medvedev was speaking to reporters outside Moscow, members of Mr. Putin’s United Russia party in the St. Petersburg legislature voted to revoke the mandate of Sergei Mironov, speaker of the upper house of Parliament and founder of the center-left Just Russia party. The party was established with Mr. Putin’s blessing in 2006 to imitate political competition and to serve, as Kremlin deputy chief of staff Vladislav Surkov put it, as the regime’s “second foot” alongside United Russia. But as the government grew increasingly unpopular (a poll in April put disapproval at 50 percent), more and more voters, in the absence of a genuine opposition on the ballot, turned to Just Russia to send the Kremlin a message. Analysts suggested that Mr. Mironov’s party may even win the upcoming legislative election in St. Petersburg, Mr. Putin’s and Mr. Medvedev’s hometown. This, even from an officially sanctioned “opposition,” would have proven a major embarrassment. Just Russia and its founder had to be disciplined. Meanwhile, realizing that United Russia is unlikely to do well on its own, even in a heavily manipulated vote, Mr. Putin announced the formation the so-called “Popular Front,” a supposedly nonpartisan national coalition that he will lead into the December parliamentary elections. Commentators have sarcastically compared Mr. Putin’s “Front” to the “Bloc of Communists and Non-Party Members” formed by Stalin for the Soviet “elections” of 1937.

Perhaps the most meaningful statement from Mr. Medvedev came halfway through his news conference. “My relationship with my colleague and political partner Vladimir Putin … endures already more than 20 years,” he said. “We know and feel each other well. We are really like-minded. Whatever is sometimes said on this topic, we have very similar approaches to the key questions of the country’s development.” Considering the recent trends in Russia’s public opinion, political change will likely be coming. But it will not be coming from Mr. Medvedev.

СКУ закликає Європейське Співтовариство вимагати щоб Україна засудила прославлення Сталінізму та пропагування символів комунсітичного тоталітарного режиму


18 травня 2011 р. Світовий Конґрес Українців (СКУ) закликав європейське співтовариство вимагати від владних структур України негайного засудження всіх форм прославлення сталінізму та пропагування символів комуністичного тоталітарного режиму, надіславши лист: а) Президенту Європейського Парламенту Єжи Бузеку, б) Президенту Європейської Ради Герману Ван Ромпею, в) Президенту Європейської Комісії Жозе Мануелю Баррозу, г) генеральному секретарю Ради Європи ТорбйорнуЯгланду, ґ) діючому голові Організації з безпеки та співробітництва в Європі (ОБСЄ) Аудронюсу Ажубалісу, д) єврокомісару з питань розширеннята політики сусідстваСтефану Фюле, е) голові делегації Європейського Парламенту до Комітету парламентського співробітництва ЄС-Україна Павелу Ковалю, є) голові Підкомітету Європейського Парламенту з питань прав людини Гейді Гауталі, ж) комісару Ради Європи з прав людини Томасу Гаммарбергу та з) директору Бюро демократичних інституцій та людських прав ОБСЄ Джанезу Ленарчику.

У цьому листі СКУ звернув увагу на те, що від 11 травня 2011 р. Україна розпочала головування в Комітеті міністрів Ради Європи та що у 2013 р. вона буде очолювати ОБСЄ. СКУ наголосив на важливості, щоб ці інституції очолювали держави, які підтримують і прагнуть до європейської візії суспільства, що базується на принципах демократії. СКУ пригадав, що фундаментальні пан’європейські ідеали були виплекані протягом спільної історії Європи, зокрема в 20-му столітті. Вони включають свободу, верховенство права, повагу до людських прав та, як наслідок, відкинення тоталітарних режимів минулого і сучасного. СКУ послався на ряд декларацій та резолюцій, базованих на цих принципах та ідеалах, у яких Європа засудила сталінізм і комуністичний тоталітарний режим, а зокрема на такі, як: Декларація Європейського Парламенту щодо проголошення дати 23 серпня як Європейського Дня пам’яті жертв сталінізму і нацизму (23 вересня 2008 р.), Резолюція Європейського Парламенту від 23 жовтня 2008 р. щодо відзначення Голодомору – штучного голоду в Україні 1932 1933 років,Резолюція Європейського Парламенту від 2 квітня 2009 р. щодо європейської свідомості та тоталітаризму, Резолюція ОБСЄ щодо возз’єднання розділеної Європи: права людини і цивільних свобод у регіоні ОБСЄ в XXIстолітті (Вільнюська декларація, 3 липня 2009 р.)та Резолюція Парламентської Асамблеї Ради Європи щодо вшанування пам'яті жертв Великого Голоду (Голодомору) в колишньому СРСР (28 квітня 2010 р.).

СКУ привернув увагу до того, що, незважаючи на ці декларації та резолюції:

а) 5 травня 2010 р. обласна організація Комуністичної партії України відкрила в Запоріжжі пам’ятник Сталіну;

б) 7 травня 2011 р. організація “Союз радянських офіцерів” встановила в Севастополі білборд із портретом Сталіна;

в) 21 квітня 2011 р. Верховна Рада прийняла зміни до Закону України “Про увічнення Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 років”, що вводять в ужиток поняття “Прапор Перемоги”, червоний прапор із зображенням зірки та серпа і молота, який повинен бути 9 травня офіційно піднятий на всіх будинках та флагштоках поряд з Державним прапором України. Це під червоним прапором сталінський комуністичний тоталітарний режим здійснював геноцид українського народу, руйнував українські Церкви, знищував українських діячів науки і культури та всякі прояви українського національного духу.

Зважаючи на важливу символічну роль України як нині головуючої держави в Комітеті міністрів Ради Європи та в майбутньому - ОБСЄ, а також на європейську опозицію тоталітаризму, що віддзеркалюється у вищеназваних деклараціях та резолюціях, СКУ закликав європейське співтовариство вимагати від владних структур України негайно засудити всі форми прославлення сталінізму та припинити пропагування символів комуністичного тоталітарного режиму. У іншому випадку це підірве міцно вкорінену політику та основні засади Європейського Парламенту, Ради Європи та ОБСЄ, скеровані на засудження всіх форм тоталітаризму в минулому та протистояння будь-якому неототалітаризму.

СКУ закликає всі свої складові організації підтримати його звернення до європейської спільноти, щоб разом вимагати від нинішньої влади України засудити неприпустимі дії щодо прославлення сталінізму та пропагування символіки комуністичного тоталітарного режиму,” – заявив президент СКУ Евген Чолій.

З повним змістом листа можна ознайомитись на сайті СКУ за

Партія Регіонів до канадської діаспори: Не повчайте Україну, як їй жити TOP

Цей малюнок не був частиною нижче поданої статті, яка була помішчена на сайті Партії Реґіонів

Олександр Ромасюк

Вже протягом багатьох років Україну намагаються повчати з-за кордону ті, хто в різні часи полишив її. Особливо менторським тоном звикли вичитувати нашу діючу владу представники американської та канадської діаспор. Дехто навіть народився не в Україні, але вважає для себе цілком прийнятним розповідати нам, як треба жити, що робити і кого обирати лише тільки на тій підставі, що його батьки були родом з України./

Українські діаспори є в багатьох країнах світу. В Німеччині, Молдові, Ізраїлі, Іспанії, Росії, Польщі, Португалії, США, Канаді... Втім лише дві останні узурпували право виступати від імені всіх українців за кордоном.

Нещодавня заява Конгресу українців Канади з вимогою до Президента України заветувати закон про вивішування червоних прапорів 9 травня свідчить не лише про ідеологічну заангажованість керівництва цієї організації. Люди, які мешкають за тисячі кілометрів від України, чомусь вважають, що краще знають, що добре для її громадян, а що погано.

Як зазначають автори заяви, «цей закон спровокує розкол в українському суспільстві, спричинить громадські безлади в країні, тим самим зневаживши пам'ять мільйонів тих, хто загинув під час Другої світової війни та від радянських і нацистських репресій». З ідентичними висловлюваннями нещодавно виступили також представники ряду маргінальних українських партій, які вже опинилися на політичному смітнику історії.

«Я думаю, що це свідомо спровокований конфлікт. Я знаю настрої в Західній Україні... Нас не влаштовує ані червоний колір прапору, ані тоталітарні символи на ньому – серп, молот та п’ятикутна зірка. Все це – символи тоталітарного минулого», - заявив напередодні 9 травня в інтерв’ю одному з українських Інтернет-видань «нунсівець» А. Парубій. Порадив би в такому випадку цьому панові написати до американського сенату листа з вимогою поміняти прапор, бо на ньому купа зірок. Ознайомившись з міркуваннями Парубія, пригадався анекдот часів початку незалежності: «Пливе в морі підводний човен українців-самостійників. Капітан бачить в перископ корабель під зірково-смугастим прапором та віддає команду «Товсь!» - «Залп!» Потопили торпедою корабель, а потім капітан доповідає у штаб, що потопили корабель москалів. «Ти впевнений, що то булі москалі?» - питає адмірал. «Аякже, - відповідає свідомий українець, - який би це ще дурень стільки зірок на прапор поначіпляв».

Для таких, як Парубій, продовження їх політичного життя можливе лише за умов радикалізації суспільства та створення електоральної ніші, яка гарантовано даватиме щонайменше 3% голосів на виборах. Саме з цією метою і здійснюються заходи з девальвації моральних цінностей людей, знищення їх минулого, всього того доброго, що пов’язано з радянським періодом.

В цій своїй діяльності парубії, яворівські знайшли підтримку північноамериканської діаспори, яка так само, як і вони, негативно ставиться до всього того, що пов’язане з колишнім СРСР. Адже так уже вийшло, але саме в цих країнах опинилася після Другої світової війни переважна більшість тих, хто стріляв у спину радянським військам, які звільняли Україну від німецького ярма, тих, хто прислуговував гестапівцям у концтаборах, тих, хто конвоював полонених до Бабиного Яру в Києві.

Хотів би нагадати президенту Конгресу українців Канади Павлу Ґроду, що зневажанням пам’яті мільйонів тих, хто загинув під час Другої світової війни, займалася винятково попередня влада в особі президента Віктора Ющенка та прем’єр-міністра Юлії Тимошенко, які закривали очі на руйнацію пам’ятників воїнам-визволителям, намагалися возвеличити вояків есесівської дивізії та довели до зубожіння ще живих учасників війни.

Зовсім не дивно і те, що поширення заяви Павла Ґрода почалося з «Центру досліджень визвольного руху», створеного Володимиром В’ятровичем - колишнім директором департаменту архівного забезпечення СБУ. Це той самий «неупереджений історик», який організував фотовиставки по «геноциду» 1930-х рр. в УРСР, використовуючи фотографії жертв голоду в російському Поволжі та часів «Великої депресії» в США.

Але полишимо цього чолов’ягу, який сьогодні працює за іноземні гранти, і повернемося до заяви, яку від імені Конгресу українців Канади зробив Павло Ґрод.

«... Прийняття Верховною Радою України законопроекту «Про увічнення Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 років» глибоко занепокоїло нашу громаду. Використання червоного прапора під час заходів вшанування буде негативно сприйнято світовою громадськістю», - йдеться в заяві. Для початку хочу нагадати вельмидалекому Павлу Ґроду, що під червоним прапором відбувалися не лише сталінські репресії, але й звільнення європейських країн від нацизму. А вже у повоєнні роки Україна відстроювалася також під червоним прапором. Тож сьогодні для більшості ветеранів червоний прапор ототожнюється не лише зі сталінським періодом історії, але й із відродженням України, їх молодістю. Не думаю, що це гуманно - відбирати у людей право мати свій погляд на історію.

Так, дійсно, галичани мають свій погляд на День Перемоги. Але чому погляд цих людей повинен превалювати над поглядами інших, хто вважає День Перемоги величним святом? Чому ані президент Ющенко, ані ви, діаспоряни, не порушували питання про можливість розколу в українському суспільстві, коли Ющенко вирішив присвоїти звання Героя України Степану Бандері? Де тоді була ваша турбота про майбутнє України. Чи вам було начхати на можливість громадського безладу в країні, якщо об коліно ламаються погляди та ідеологія інших людей?

По-друге, з якого дідька ви, шановний діаспорянине, взяли, що використання Прапору Перемоги під час урочистостей, присвячених Дню Перемоги, буде негативно сприйнято у світі? Не міряйте всіх на свій аршин, адже навіть серед членів діаспори не всі поділяють ваші погляди. Що ж тоді говорити про світову спільноту. Ви лише й можете, що в рамках однієї лише провінції Канади добитися зняття з полиць магазинів ювілейного кримського хересу та портвейну, на етикетках яких було зображено Ялтинську зустріч Рузвельта, Сталіна та Черчілля.

Цією статтею я жодним словом не хотів образити людей, які в силу різних причин опинилися поза межами України. Ані я, ані жодна людина в Україні не вказує їм, як жити, якому богу молитися і які пісні співати.

Але будьте ласкаві і не вказуйте мені і загалом Україні, які свята є правильними і як їх треба відзначати. В цьому ми, українці, розберемося самі. І, врешті-решт, наведемо лад у своїй хаті і будемо в ній господарями. А коли вже наведемо лад у себе, то матимемо змогу надавати допомогу і своїм землякам, які живуть в інших землях, і хоч мають паспорти з гербами інших держав, але коріння яких лежить в українській землі.

Не встромляйте палки в колеса і не підігравайте тим політичним силам, які готові роздерти на шматки Україну заради влади. Україна буде сильною і заможною, і це трапиться тим скоріше, чим швидше маргінальні партії, які взяли на озброєння неонацистські лозунги, підуть у небуття.

Етнічна зачистка українців в Росії триває TOP

Губернатор Костромської області Ігор Слюняєв підписав постанову про дострокове припинення повноважень представника в Hаді Федерації Федеральних Зборів Російської Федерації від адміністрації Костромської області Василя Думи, про це УНІАН повідомив співробітник прес-служби губернатора.

Василь Дума відомий в Україні і в Росії тим, що впродовж багатьох років був головою Ради Об'єднання українців Росії і Федеральної національно-культурної автономії українців Росії, заступником голови Української всесвітньої координаційної ради.

Проте його обрання головою двох українських товариств, на думку лідерів багатьох регіональних українських організацій Росії, було нелегітимним, а його противники в організації українського культурно-національного руху (Валерій Семененко, Юрій Кононенко)в РФ вважали, що Василь Дума «засланий козачок Кремля, покликаний розвалити культурно-освітню, національно-культурну роботу» українських товариств у Росії.

В останні три роки сенатор Василь Дума дистанціювався від керівництва українськими національними автономіями. З 2009 року Ради Об'єднання українців Росії і Федеральної національно-культурної автономії українців Росії не проводилися. У 2010-2011 роках російські суди заборонили діяльність цих організацій.

Сьогодні українські національно-культурні товариства працюють фактично тільки в російських регіонах.

Ostarbeiter book "Stolen Child" by Marsha Forchuk Skrypuch wins Crystal Kite Award ... Author 'blown away' by award TOP
May 8, 2011
by Michelle Ruby, Brantford Expositor

City author Marsha Forchuk Skrypuch continues to rack up honours for her latest novel. Stolen Child, Skrypuch's 12th book, was recently given a Crystal Kite Award by the Society of Children's Book Writers and Illustrators. Each year, the awards recognize books from 70 regions around the world. Stolen Child won for the Americas region, which includes Canada, Mexico and Central and South America.


Stolen Child, the story of a young girl who was kidnapped by the Nazis, also was shortlisted for the Canadian Library Association's children's book of the year award, Saskatchewan's Diamond Willow Award and the Ontario Library Association's Golden Book Award.

It also was named an Ontario Library Association best bet, one of the top juvenile novels of 2010, and year's best by Resource Links, a national journal that reviews resources for children and young adults.

Stolen Child tells the tale of 12-year-old Nadia, who emigrates with her parents to Branford. Nadia is a Lebensborn, a child who was kidnapped for her blond, blue-eyed Aryan looks by the Nazis in their frenzy to build a master race.

Skrypuch has written a companion novel to Stolen Child called Making Bombs for Hitler, which will be released by Scholastic Canada next spring.

The book tells the story of Nadia's older sister, Lida, who is abducted from Reichskommissariat, Ukraine, in 1943 and forced to work for the Nazis in Germany as an eastern worker, or Ostarbeiter.

The Ostarbeiters are subcontracted as slave labourers for both private industry and the military. They receive nominal payment, but heavy deductions are made for the starvation diet they are given and the prison-like accommodations in which they are forced to live.


Україна має талант! Ukraine has talent! TOP



Authorities not ready to observe law on access to public information, says Committee of Voters of Ukraine TOP

Ukraine General Newswire
Kyiv: May
May 21, 2011

Kyiv, May 21 (Interfax-Ukraine) - A study conducted by the Committee of Voters of Ukraine has showed that power bodies, especially district bodies and bodies of lower instances, are not ready to observe the law on the access to public information.

The press service of the committee reported that from May 10 to May 17 the committee's volunteers conducted a monitoring of the readiness of power bodies to observe the law on the access to public information. The committee studied 71 organizations in 15 regions of Ukraine and in Kyiv city.

Committee Head Oleksandr Chernenko said that organizations had three months before the law takes effect to prepare for the realization of the requirements of the law.

"Unfortunately, the results of our monitoring are not encouraging. The average assessment of power bodies' readiness to the implementation of the law on the access to public information is 2.5 marks out of five possible," the press service said, citing Chernenko as saying.

He said that if the situation in central bodies in large cities is more or less satisfactory, the readiness of power bodies in districts and that of lower instances is almost a zero. Some officials learnt about the existence of the law from representatives of the committee.

Chairman of the parliamentary committee for freedom of speech and information, Andriy Shevchenko (BYT-Batkivschyna) said that he did not have illusions to think that officials want to become opener.

"I think that executive power bodies should make conclusions after the results of the study conducted by the Committee of Voters of Ukraine," he said.

Ukraine weather forecaster's remarks spark storm


18 May 2011
BBC Ukrainian, Kyiv

By Roman Lebed

imageUkraine's national broadcaster has suspended its live weather broadcasts after a forecaster commented on the country's gloomy political climate.

The National Meteorological Centre's chief meteorologist praised the beauty of spring before berating "disorder, lawlessness and injustice" in Ukraine.

Lyudmila Savchenko was broadcasting live on National Radio when she made the disparaging remarks.

Forecasts will be now pre-recorded and edited before being aired.

"You cannot remain indifferent to the beauty, complete with the delicate scents of lilacs and lilies of the valley, the melodic trills of birds," said Ms Savchenko in last week's fatal forecast.


"Sometimes it seems like the nature is compensation for the disorder, lawlessness and injustice in our country." I said what I believed was true - I knew I would never go on air again”, - Lyudmila Savchenko Weather forecaster


The hope is that future forecasts will be recorded, checked and broadcast quickly, before the weather - in the meteorological sense of the word - changes.

Complete article [here].

Ukraine: A western policy for the long haul TOP

2 May 2011

F. Stephen Larrabee

F. Stephen Larrabee, the Distinguished Chair in European Security at the RAND Corporation, warns that a shift in Ukraine’s foreign policy toward Russia would undermine the prospects for democratic reform in Europe’s East and presents recommendations for a long-term Western approach toward the country.

When Viktor Yanukovych was elected president of Ukraine in February 2010, many Ukrainians hoped his election would end five years of divisive political infighting under former president Viktor Yushchenko and lead to increased political stability, reform and national unity. As Yanukovych had served as Prime Minister under President Leonid Kuchma, many analysts assumed that Ukraine would return to the multi-vector policy pursued at the time.

However, these assumptions, like many others about Yanukovych, proved to be wrong. Whatever his faults, Kuchma pursued a genuine multi-vector policy. He regarded strengthening ties to NATO as a means of ensuring Ukraine’s independence and sovereignty. Under Kuchma, Kyiv dropped its initial opposition to NATO enlargement and began to regard the membership of Central European countries in the Alliance, especially Poland, as having security benefits for Ukraine as well. At the same time, Kuchma consciously began to strengthen Ukraine’s ties to NATO. Ukraine was the first member of the Commonwealth of Independent States (CIS) to join NATO’s Partnership for Peace (PfP) and one of the most active participants in PfP exercises. Ukraine sent a liaison officer to Supreme Headquarters Allied Powers, Europe (SHAPE) in Mons, Belgium and in May 1997 a NATO information office was opened in Kyiv.

The most important achievement during this period was the signing of the Charter on a Distinctive Partnership with NATO at the Madrid Summit in July 1997. The Charter foresaw a broad expansion of ties between NATO and Ukraine in a number of key areas such as civil-military relations, democratic control of the armed forces, armaments cooperation and defense planning. The Charter established a deeper relationship with Ukraine than with any non-NATO member — with the exception of Russia. Under Kuchma’s leadership, in May 2002 Ukraine officially announced its intention to join NATO.

The rapprochement with NATO was part of a carefully calculated political strategy — and it succeeded. Rather than leading to more hostile relations between Kyiv and Moscow, as many critics predicted, Kuchma’s efforts to strengthen ties to the West contributed to the emergence of a more conciliatory Russian policy toward Ukraine. President Boris Yeltsin’s decision to sign the long-delayed Russian-Ukrainian Friendship and Cooperation Treaty in l997 was in large part motivated by a desire to counter Ukraine’s growing rapprochement with NATO. It reflected recognition by Yeltsin that his delaying tactics were driving Kyiv further into the arms of the West.

Yanukovych, by contrast, has pursued a series of policies that exacerbated domestic tensions and created the conditions for Ukraine’s drift back into the Russian economic and political orbit. In late April 2010, the coalition headed by Yanukovych railroaded through Parliament a 25-year extension of an existing agreement, allowing Russia to base the Black Sea Fleet in Sevastopol until 2042. The agreement was ratified without proper parliamentary oversight and in violation of a constitutional provision forbidding foreign bases on Ukrainian territory. It provoked a virtual riot in the Parliament and led to fist fights between members, the hurling of eggs and lighting of smoke bombs.

In return for extending the base agreement, Russia agreed to lower the price of imported gas by 30 percent, throwing out the January 2009 contract signed by former Prime Minister Yulia Tymoshenko that ended a 17-day gas crisis. However, due to the falling demand for gas, Russia had already begun renegotiating contracts in Europe and giving customers discounts. Thus, the 30 percent concession simply brought the price negotiated with Yanukovych down to current European average prices. The gas agreement reduces the incentive for Ukraine to reform its inefficient and corrupt energy sector and commits the country to buying more gas in subsequent years than it may need. At the same time, it increases Ukraine’s economic and energy dependence on Russia, strengthening Kyiv’s single-vector foreign policy.

On other foreign policy fronts, Yanukovych has withdrawn Ukraine’s application for NATO membership — a policy he supported as Prime Minister in Kuchma’s cabinet. This has reduced Ukraine’s bargaining leverage and room for maneuver. While Yanukovych pays lip service to wanting Ukrainian membership in the European Union (EU), his lack of commitment to serious political and economic reforms make such a goal largely illusory.

Against this background, Western policymakers may be tempted to write off Ukraine. However, this would be a strategic mistake. The United States and the EU have a strong stake in keeping open a European option for Ukraine. A reorientation of Ukrainian policy back toward Russia would shift the strategic balance in Europe and have a negative impact on the prospects for democratic change in Europe’s Eastern periphery, making it much more difficult for Georgia and Moldova to pursue their pro-Western course. It would also have a dampening impact on the long-term prospects for reform in Belarus by creating an eastern Slavic bloc of nations suspicious of the West.

While it is hard to be optimistic about Ukraine’s political evolution at the moment, the United States and the EU need to take the long view. Ukraine, like Turkey, is experiencing an identity crisis, torn between its eastern orientation promoted by the elites in its Russified eastern portions and a western orientation advocated by the pro-Western elites in Central and Western Ukraine. This dilemma will likely take time to sort out — at least a decade, perhaps longer.

As Ukraine struggles to define its identity and find its place in the new European security order, the door to Europe should be kept open. U.S. and European policy should be aimed at strengthening democratic institutions and promoting the growth of civil society, especially an independent media. While the door to NATO should in principle also be kept open, the membership issue should remain on the back burner for the immediate future. Focusing on NATO membership for Ukraine now will only inflame the political atmosphere and make progress in other important areas more difficult.

Instead, in the near future Western policy should give priority to expanding trade, improving Ukraine’s gas transit system and strengthening democratic institutions and civil society. The main threat to Ukrainian security is the slow progress of economic and political reform, corruption and weak democratic institutions and procedures. The EU’s Eastern Partnership is more capable of addressing these issues than NATO. Moreover, initiatives in these areas will be seen as less threatening by Russia and thus less likely to provoke strong opposition in the Kremlin.

This is not to suggest that the United States should neglect Ukraine or leave the heavy lifting to the EU. U.S. political and economic support for Ukraine will be vitally important. However, this support should be closely coordinated with EU policies in order to ensure maximum effectiveness. At the same time, U.S. and EU policymakers should continue to firmly reject any policy based on a division of Europe into “spheres of influence.” The goal of Western policy should be to overcome dividing lines in Europe and the post-Soviet space, not create new ones.

F. Stephen Larrabee holds the Distinguished Chair in European Security at the RAND Corporation.

The views expressed in this article are those of the author and do not necessarily reflect the opinions of the Center for European Policy Analysis.

Yanukovych approval rating slips to 11 percent in nation TOP


Mark Rachkevych

Viktor Yanukovych's approval rating is dipping down into Viktor Yushchenko territory.

In April, the president's rating reached an all-time low of 11 percent, down from 41 percent a year ago, according to Kyiv think tank Razumkov Center.


Support for Yanukovych has plunged sharply since he took over as president, sinking in parallel with consumer confidence amid rising inflation.

"The growth in prices for food produce and housing and utility services has negatively reflected on the support level of Ukrainians for the president and the Party of Regions," Austria's Erste Bank said in a May 17 report.

Citing recent surveys, Erste warned that consumer confidence and inflation on essential goods could lead to popular unrest.



That gauge inched up slightly in April after dipping in prior months to levels last seen during the 2009 recession, according to a monthly index produced by GfK Ukraine.

"[A] slowdown in price increases in April calmed consumers to some extent, but the credibility of economic policy remains at a low level," GfK said. GfK said citizens blame the Yanukovych administration.

Consumer spending in Ukraine drives 60-65 percent of economic growth, according to investment bank Astrum, making expectations important economic indicators.

A pollster who has reportedly worked for Yanukovych's Party of Regions, Yevhen Kopatko of Research and Branding, said that the public's attitude is down because of painful austerity measures.

Another recent Razumkov Center survey indicated that 42.5 percent of respondents said they were ready to take to the streets to protest "significant price jumps in essential goods and services."

Government forecasts put this year's inflation rate at 8-9 percent, a target that pleases Ukraine's main creditor, the International Monetary Fund, which bailed out Ukraine last year with a $15 billion credit line.


"The risk for Ukraine is that other, newer markets will bypass it," said Roland Nash of Verno Capital. "Mongolia's gross domestic product per capita already exceeds Ukraine."

Yermolaev, the longtime political adviser to Yanukovych's Party of Regions, said the public had unrealistic expectations for quick improvement.

Political scientist Zhdanov said authorities are not helping themselves. He said Victory Day clashes in Lviv on May 9 between Ukrainian nationalists and pro-Russian groups over the display of the red Soviet flag was orchestrated by authorities to distract attention from economic woes.

"They artificially want to divide the country in order to set the stage for Yanukovych to face a boogey man radical nationalist for president in 2015," Zhdanov said.

Zhdanov also said the new tax code is hurting small businesses. "These are people who stand in the cold and sell goods in order to survive," Zhdanov said. "The new tax code is destroying these small businesses."

Complete article [here].

Знищення непокірного TOP

20 Травень 2011

Володимир Ар’єв

«Цього не може бути!» Майже всі іноземці із земель з усталеною демократією не могли повірити в причину арешту Юрія Луценка. Їм, звичним до дотримання прав людини та презумпції невинності, вкрай складно було пояснити, чому екс-міністра зачинили у в’язницю без вироку суду.«Цього не може бути!» Майже всі іноземці із земель з усталеною демократією не могли повірити в причину арешту Юрія Луценка. Їм, звичним до дотримання прав людини та презумпції невинності, вкрай складно було пояснити, чому екс-міністра зачинили у в’язницю без вироку суду.

Доводилося діставати копію найпершого, грудневого судового рішення про взяття Луценка під варту. З ознайомленням із документом недовіра поступово переходила в жах, — неначе вони знову побачили, як Європою розгулює привид комунізму.

Генпрокуратура і Печерський суд мотивували арешт Луценка небажанням того визнати свою вину й демонстративно проігнорували як букву українського закону, так і дух цивілізованого світу. Про це у вітчизняній пресі писали неодноразово. Але для політиків, дипломатів та юристів із Вашингтона і Брюсселя, а також Берліна, Праги, Рима, Стокгольма і далі з розлогого списку, справа Луценка стала індикатором тривожних процесів в Україні. Європейські й американські видання дедалі частіше розповідають про долю української опозиції, а працівники західних посольств постійно цікавляться станом здоров’я ув’язненого і, киваючи головою, вивчають юридичний бік справи. На час написання цього матеріалу до адвокатів Луценка з однієї впливової країни надійшло прохання скласти хронологію подій розслідування і перебування в СІЗО з юридичними коментарями та посиланнями на статті українського законодавства. Скидається на процедуру, котра передувала реакції демократичної спільноти на візит СБУшників до проректора Католицького університету.

Як реакція Європи і США може вплинути на центр ухвалення українських рішень, важко сказати. Мало хто сумнівається, що питання звільнення Луценка вирішується не в найгуманнішому Печерському суді і не в Генеральній прокуратурі, яка забула про закони та правила пристойності. За останніми даними з Партії регіонів, Янукович не має наміру віддати команду — «Випустити!». Ті, хто розуміє наслідки, не розуміють мотивів. Мовляв, уже помстилися за відсидку Колеснікова — то навіщо розхитувати ситуацію? Демонстрація сили давно перетворилася на демонстрацію дурості й недалекоглядності. Проте слова «Та хай здохне!» звучать відразу, щойно хтось несміливо запропонує цивілізовано вийти із ситуації, що склалася. Регіонали, які вміють думати, шукають пояснення в тому, що арешт екс-міністра й опозиційного лідера покликаний продемонструвати жорстку руку не тільки противникам глави держави, а й прихильникам — слухнянішими і тихішими будуть. Проте додають, що така лінія поведінки, з огляду на катастрофічний стан справ у країні та падіння популярності влади, призведе тільки до жорстокості опозиції і зростання внутрішнього опору серед своїх. Тобто логіки немає. Є прагнення помсти. Один регіонал навіть дістав ручку, щоб підписати колективне звернення в суд про звільнення Юрія Віталійовича. Але з таким приреченим обличчям, що його попросили сховати ручку.

Європейський суд із прав людини, можливо, найближчим часом винесе вердикт щодо ситуації з арештом Луценка. ... Яким буде рішення, невідомо. Чомусь здається, що там воно буде справедливим. Чи дізнається про нього Юра? Дай Боже йому сили.Найцинічніші кажуть, що не дай боже з Луценком станеться непоправне, то козирі отримає Тимошенко. Це єзуїтське пояснення влада готує для нових телебитв. Тільки чи скаже ця влада, що насправді Тимошенко — наступна в черзі, а пасивність громадян України й вочевидь малоактивна (поки що) позиція ЄС і США тільки додає центрові прийняття рішень впевненості в широкому і безперешкодному полі для маневру? Та й як можуть відреагувати на трагедію Луценка і можливий арешт Тимошенко задавлені системою і вкрай роздратовані громадяни, однозначно ніхто не береться сказати. Те, що народ скипів, — факт. Куди вийде пара — велике запитання.

Голодування Луценка, оголошене після неймовірно цинічного рішення апеляційного суду Києва про продовження арешту до п’яти місяців, сприймають серйозно всі. Навіть опоненти екс-міністра, які спочатку просторікували про сало та ковбаси в раціоні голодуючого. Колишні критики Юрія Віталійовича (найчастіше — справедливі критики) нині вдягають у парламент футболки «Свободу Луценку!» і підписують звернення в суд про його звільнення. Вони по-людськи розуміють Луценка й тверезо оцінюють «мотивацію» суддів — сидіти у в’язниці, оскільки адвокати не дочитали кримінальну справу.

Тепер Юра нечасто підводиться з ліжка. Лікарі кажуть, що ще трохи — і вони не зможуть нічого зробити: голодувати при цукровому діабеті в жодному разі не можна. Проте він хоче приїхати на судове засідання в понеділок, 23 травня. Подивитися в очі судді, а ще — прокуророві й слідчому. Ірина, дружина, постійно плаче. Але тільки кого сьогодні при владі хвилюють справедливість, закон, та й проста людяність? Мстиві інкасатори прийшли до влади зовсім не для цього.

Юра, очевидно, перейшов лінію повернення. Якщо так, він не зможе відступити. Приниження беззаконням, знущання та насмішки на кшталт візиту логопеда в тюремну камеру у відповідь на прохання викликати лікаря. Це робить його непохитним в очах одних і непокірним із позиції нечисленних інших. Або його випустять, або... Геніальна поетеса і шістдесятниця Ліна Костенко теж оголошувала голодівку, коли забороняли друкувати її вірші. Навіть жорстока до опонентів режиму радянська влада реагувала на акцію протесту людини, котра повстала проти системи. Неохоче, але реагувала, бо прагнула продемонструвати «загниваючому капіталізмові демократичність радянського ладу». Нинішня влада навіть демонструвати не рветься. Намагається заколисати демократичну спільноту солоденькими розмовами про необоротність європейського вибору та дотримання стандартів демократії. У мене для нинішніх керівників є погана новина — вам не вірять. Зовсім не вірять. Там не глухі, але й не сліпі. Сидить Луценко. А на свободу виходить соратник Черновецького, підозрюваний у жорстокому побитті. Навіть не закривали в СІЗО главу райадміністрації, що кілька годин катував чотирьох рибалок. Діти регіональних бонз, які на смерть збивали людей, взагалі не несуть відповідальності. Всі це бачать.

А найвпливовіші російські кола вже не переносять Януковича. Чи хвилює це нинішніх? Є сумніви. Вони зайняті інкасацією, інше їх хвилює мало. І куди, на випадок чого, вони вивезуть касу?

Європейський суд із прав людини, можливо, найближчим часом винесе вердикт щодо ситуації з арештом Луценка. Євросуд узяв справу на розгляд позачергово, чим непрямо показав стурбованість репресіями проти опозиційних лідерів в Україні. Яким буде рішення, невідомо. Чомусь здається, що там воно буде справедливим. Чи дізнається про нього Юра? Дай Боже йому сили. Тільки де після визнання Луценка в’язнем сумління опиниться нинішня влада? Теоретично можливі санкції з боку ЄС і США не видаються чимось нереальним. А найвпливовіші російські кола вже не переносять Януковича. Чи хвилює це нинішніх? Є сумніви. Вони зайняті інкасацією, інше їх хвилює мало. І куди, на випадок чого, вони вивезуть касу?

P.S. Коли верстався номер, із джерел, які заслуговують на довіру, стало відомо, що обвинувальний висновок у справі Луценка (з невідомих поки що причин) засекречений. Очікується, що судове засідання 23 травня відбудеться в закритому режимі.

«Підписавши закон про використання червоного прапора, Янукович підписав вирок власному президентству» TOP


21-го травня 2011

Стефан Романів (Голова Проводу ОУН (б))

«Факт підписання В. Януковичем закону про використання радянської символіки є виявом його недалекоглядності як політика та загрожує територіальній цілісності України» - вважає Голова Проводу ОУН (б), Стефан Романів.

На думку С. Романіва: «Впродовж останніх декількох тижнів ми були свідками реалізації сценарію із дестабілізації ситуації в Україні. Вигідний для Росії, цей сценарій був спрямований на використання усіх сил – і проросійських, і проукраїнських – як важелів у формуванні атмосфери напруги, штучного поділу українців, відвернення уваги від актуальних питань соціального та економічного розвитку. Цією ситуацією сповна скористалися усі антиукраїнські сили».

«Янукович не зробив висновків із львівських подій. Він не осягнув небезпеки для суверенітету України, які за ними криються. Очевидно також, що він зробив ставку не на тих людей та не та ті тенденції у своїй команді».

«Підписавши закон про використання червоного прапора, Янукович підписав вирок власному президентству» - вважає С. Романів. «В кращому випадку ми спостерігатимемо розвал президентської команди, адже, сподіваємося, багато хто у ній розуміє небезпеку таких рішень та їхніх наслідків хоча б для власних інтересів. В гіршому випадку, нам слід готуватися до нових, більш серйозних, зазіхань на територіальну цілісність, економічну та політичну самостійність України».

Хто розвіє міф про велику перемогу? TOP


Юрій Луканов.

Нове рішення Верховної Ради про вивішування червоного прапора на день перемоги 9 травня засвідчило, що ні влада, ні опозиція не здатні дати належну оцінку тим подіям. Нагадаю, що в усіх державних заходах, згідно з рішенням парламенту, 9 травня органи державної влади мають використовувати червоний прапор.

Владна Партія регіонів застосовує ідеологічні штампи часів Радянського Союзу. Тому вона охоче підтримує ідеї на зразок відзначення річниці так званого Стаханівського руху і не дуже опирається встановленню пам’ятника Сталіну у Запоріжжі. Не дивним було і підтримка ініціативи комуністів, які перебувають в одній у коаліції з Партією регіонів, про червоні прапори 9 травня. З’явилися чергові коментарі про велику перемогу.

Тим часом, опозиційний Блок Юлії Тимошенко критикував таке рішення. “Насильницьке нав’язування асоціації “перемога-Радянський Союз” – це відвертий цинізм, – сказано у заяві БЮТ. – Перемогу у Другій світовій війні здобули народи, а не Комуністична Партія Радянського Союзу і Сталін”. Зрозуміло, що у опозиційній заяві присутнє жонглювання словами. Адже авторам заяви легко заперечити, що керувала на той час країною саме Комуністична партія, а керівником держави був Йосип Сталін. Але найприкріше, що БЮТ полемізує у рамках встановленої комуністами системи координат.

Досі ніхто з політиків не наважився вийти за межі міфу про велику перемогу. Навіть Віктор Ющенко, який дотримувався думки про радянську окупацію, продовжував святкувати річницю “звільнення народів від фашистської гідри”.

Однак значна частина суспільства вже дозріла до того, щоб інакше оцінити “велику перемогу”. Переможність оцінюється за наслідками. Радянський Союз, який формально виграв ту війну, благополучно наказав довго жити.

Ініційований ним Варшавський блок, куди входили країни так званої соціалістичної співдружності, у більшості своїй перебіг на сторону ворогів – клятого НАТО. Пострадянські країни продовжують започаткований в СРСР процес загнивання. А країна, що у тій війні програла, стала вільною демократичною державою, однією з найпотужніших в світі в економічному плані.

Одна з причин полягає в тому, що німці зуміли очиститися від націонал-соціалістичної ідеології. Тим часом, більшість колишніх радянських республік продовжує плекати радянські міфи.

І навіть опозиційні політики не наважуються виступити проти цього міфу. Може, воно їм і не треба? Бо поки народ воює навколо чергового міфу, можновладці спокійнісінько грабують країну.

Собак потруїли. Хто наступний? TOP


Василь Терещук

Про моральні цінності, гуманізм, співчуття і почуття справедливості забули на багато років.У романі чеського письменника Мілана Кундери «Нестерпна легкість буття», який розповідає про життя в Чехословаччині після її повторної радянської окупації у 1968 році, згадується про те, як новий комуністичний режим у першу чергу жорстоко розправився із бездомними псами.

Собак винищили, по суті, на очах мешканців Праги. Мілан Кундера резонно зауважує, що «антипсяча акція» була добре продуманим тестом влади для громадян тодішньої Чехословаччини. Якби ті протидіяли цьому, то, можливо, переслідування опозиції з боку каральних органів не були б такими масштабними. Але люди не відреагували на знищення невинних тварин. Після цього спецслужби взяли і їх за горло. Суспільство виявилося деморалізованим. Про моральні цінності, гуманізм, співчуття і почуття справедливості забули на багато років.

Я пригадав цей епізод із роману Кундери після повідомлення із Ужгорода про те, що там уранці, в день приїзду Віктора Януковича, масово потруїли собак.  Люди бачили, як 19 травня невідомі молодики годували бездомних тварин м’ясом. Через кілька годин ті почали конати. Один із отруєних псів ледь не потрапив під колеса автомобілів з кортежу Януковича.


Отож, собак не пошкодували. Може, українська влада таким кроком теж тестує суспільство?

А чи не тестують нас ще й справою Юрія Луценка, який через протестне голодування проти беззаконня Генпрокуратури готовий померти? Якщо ми промовчимо – наступним жертвам теж годі буде на щось сподіватися…  Тільки є питання: чи не ми із вами будемо наступними?

Торік восени я був у Празі. Мій колега і журналіст Зиновій Фрис якось влаштував мені екскурсію Прагою і навколишніми містечками.  Я тоді зауважив, що ніде не бачу бездомних псів і котів. Зиновій пояснив, що коли тут знаходять бездомну тварину, її відразу доправляють до притулку. А звідти її обов’язково забирає хтось із людей. 

Може, так чехи спокутують свою провину перед братами нашими меншими за заподіяне їм у 1968 році…

Ціла стаття [тут].

День ПРмоги? TOP

16 травня 2011

imageЮлія Тимошенко, для УП _ Понеділок

Майже ніколи не дивлюся політичні ток-шоу. Не дивлюся, щоб зайвий раз не нервувати, спостерігаючи, як працює пропагандистська машина "чисто конкретних guys".

Але минулої п’ятниці за збігом обставин порушила цю традицію: була прикута до ліжка високою температурою і випадково натиснула кнопку Першого Національного з "Шустер-live", де обговорювалися майстерно поєднані теми: боротьба зі світовим тероризмом, тріумфальне вбивство Бен Ладена та "тероризм" у Львові 9 травня.

Після перегляду цього "продукту", перше, що спало на думку: "Браво! Бюджети, які витрачаються на роботу пропагандистської машини, не викидаються на вітер, провокації спрацьовують, дають запрограмований результат".


На відміну від ідеології Януковича, яка розколювала країну, його соціально-економічна політика виступила потужним консолідатором Сходу та Заходу. Пригадаймо, як на Податковому Майдані браталися підприємці з Донецька, Луганська, Львова, Києва, єдналися Схід та Захід у захисті своїх соціальних прав. "Слава Україні", - віталися зранку галичани. "Героям слава!", - відгукувалися луганчани.

Шахтар з Донецька та шахтар з Червонограда Львівської області почали поволі розуміти, що мають однакові проблеми, приблизно однакові зарплати, однакові труднощі та негаразди, та в пошуках ворога вони почали дивитись в одну і ту ж саму сторону, там де спільна біда – Янукович.

Пенсіонери як зі Сходу так і з Заходу помітили, що їхні пенсії стали вдвічі меншими, бо вдвічі зросли ціни на харчі та послуги. Ідеологічно налаштовані громадяни різних полюсів України прийшли до висновку, що новій владі байдужа як українська, так й російська мова, бо відкриття мільярдних рахунків на Кіпрі оформлюється англійською.

Подібна солідарність стала небезпечним викликом для влади. Залишився один вихід - поновити розкол. Так формувати громадську думку, щоб один був шахтарем "руськоправославним", а інший – греко-католицьким, один – "русскоязычным", а інший – україномовним, один – "радянським", інший – "бандерівським". Тут – наш, а там – чужий.

Організувавши провокацію 9 травня, влада сказала, забудьте про ваші дрібні нікчемні проблеми, забудьте про патріотизм, справедливість, ціни, пенсії і квартплати. Іде останній бій наших та чужих. Якщо не ми, то прийдуть "страшні та безжальні бандерівці", і познущаються над вашими жінками та дітьми...

Й, судячи за все, провокація вдалася.

В чому конкретно полягає їхній успіх як наслідок провокації 9 травня?

По-перше, їм вдалося перемістити лінію фронту з протистояння "народ – олігархічна влада" до протистояння "народ Заходу – народ Сходу" в старих форматах розбрату, а владні клептомани та українофоби отримали змогу лицемірно піднятися над зіткненням, яке самі спровокували, і "примирювати" народ, повчаючи його терпимості та толерантності.

По-друге, вони спромоглися в очах українців та світу підмінити патріотизм, національну свідомість і національну гідність, які почали зміцнюватися останнім часом у всіх куточках України на маргінальний "неофашизм", перекресливши всі попередні позитивні тенденції.

По-третє, бійкою у Львові 9 травня вони надійно озброїли фактами нібито неєвропейськості України політиків за її межами, які скептично ставляться до європейських перспектив України, або навіть агресивно їм перешкоджають. В новинах на "Euronews" я два дні спостерігала, як висвітлюють українських "неофашистів". Думаю, з подібним душком сюжети пройшли й на інших світових та європейських каналах.

По-четверте, вони знову спробували дискредитувати Галичину в очах Східної України. Очевидно, що саме Галичина є сильним та впливовим захисником України, хранителем її духовних, гуманітарних цінностей, невичерпним джерелом української ідентичності та мови.

Відтак, спроба підмінити справжню Галичину, яка завжди була є і буде рушійною силою боротьби за життя України, Галичиною удаваною як оплотом тероризму, нетерпимості і ксенофобії – це удар у саме серце України.


Яку відповідь може дати суспільство на оцей сценарій влади?

Перше – пам’ятати висновок міжнародної організації "Freedom House" про те, що в Україні встановлений авторитарний режим клептократії (влади крадіїв). І не піддаватися ідеологічному маніпулюванню, приймаючи ворогів за своїх і навпаки.

Друге – діяти треба не лише емоційно, а, в першу чергу, інтелектуально. Час, коли свободу та незалежність виборювали кулеметами, минув. Зараз за те саме треба боротися силою інтелекту, стратегічного мислення і неучастю в провокаціях та ворожих сценаріях...

Третє – всім українським патріотам варто зрозуміти, що наші радикальні проукраїнські переконання та дії сьогодні легко використовуються для ефективної боротьби проти України. Всі, хто щиро, а не політкон’юнктурно вболівають за суверенітет нашої держави та її ідентичність, зобов’язані рахуватися з тим, що український народ має різні ідеологічні бачення. Такі всі ми є - різні.


Четверте – нам потрібно почати публічно обговорювати проект майбутньої країни, яку хоче побачити український народ, в деталях і кресленнях. Це єдине, що може стати об’єднавчою силою, дати віру для боротьби та поновити віру в цінності.

П’яте – треба вигравати не бій, а війну. Раз і назавжди. Щоб виграти війну за сильну, справедливу європейську Україну, треба політично перемагати справжнього ворога. По фальшивим цілям б’ють лише дурні або провокатори. Дурні, провокатори або запроданці б’ють по своїм: східняки по західнякам і навпаки, одна опозиція по іншій, "інтелектуали" або "аналітики" по опозиції.


Ціла стаття [тут].

Statistics reveal troubling picture of Ukraine TOP


"Ukraine in the World 2011" is a collection of interesting statistics introduced by the Konrad Adenauer Stiftung. 

The publication has compiled statistical data from various organizations including political, economic, demographic and other areas of life. 

Ukraine is also compared to its neighbors and to developed countries. 

[Nico Lange, Konrad Adenauer Stiftung, Kyiv Office Director]: 
"Much has been said about European standards, about approaching the European Union. That is why we need this comparison, to see whether Ukraine is getting close to these standards.”

The statistics show an economy going through difficult times. 

One of the most problematic areas is the inefficient use of energy resources.

image[Nico Lange, Konrad Adenauer Stiftung, Kyiv Office Director]: 
"Ukraine is the tenth highest consumer of gas in the world. But it is not in tenth place with respect to GDP and the economy. There's something wrong with this situation. Ukraine is consuming much more gas than the countries which produce this gas. We can say that Ukraine spends a lot of money inefficiently every day." 

Another problem is that Ukraine is not attractive for investors, being ranked a miserable 142nd in the world for ease of doing business.

In the Corruption Perceptions Index scoring 10 would mean the absence of corruption - Ukraine  achieves just 2.4

Furthermore, GDP growth in the country has decreased over the last year to 3.7%.

And yet the number of dealers of luxury phones and cars in Ukraine is comparable to developed European countries.

The level of democracy, assessed by the Bertelsmann Foundation, and the index of press freedom, estimated by Reporters Without Borders, have both decreased. 

In addition Freedom House has demoted Ukraine's status from a free country to a partly free one.

Зґвалтована Перемога TOP

11.05.2011 19:25

Дмитро та Віталій Капранови, ДУМКА

15-річна німкеня Габі Кепп у 1945 році була неодноразово зґвалтована п’яними радянськими солдатами – точно так, як і два мільйони її землячок. Але вона – єдина з двох мільйонів, що під власним іменем написала про цеправдиві спогади.

Складно уявити, щоб жінка наважилася на такий вчинок – зазвичай про приниження воліють не згадувати, а тим більше не розповідати. Сама Габі, до речі, зізнається: „Коли на Пасху 1946 року зустрілась у Гамбурзі з рідними, вони не дозволили розповісти про все, що зі мною трапилося”. Наслідками систематичного сексуального насильства в підлітковому віці стали психологічні та фізіологічні розлади, у результаті яких фрау Кепп так і не вийшла заміж, не відчула радощів кохання та материнства.

Переможців не судять – щоправда, товариш Сталін вважав інакше. А проте більшість переможців, так само як і переможених, давно вже в землі.

А нам – жити.

Звідки походить міф про Велику Перемогу? Адже той-таки Сталін не вважав її святом. І Хрущов не вважав. А вони обидва, нагадаємо, брали безпосередню участь у війні. Тільки Брежнєв, від пупа до брів обвішаний незаслуженими орденами, Брежнєв, „подвиги” якого на Малій Землі набили оскомину радянським людям, оголосив 9 травня святковим і вихідним. Це він сказав – Перемога була Великою.


Систематично ґвалтувати Перемогу почав ще Брежнєв. Саме тоді були вигадані масові перевдягання ветеранів у святкове, гвоздики, пам’ятні подарунки, ювілейні брязкальця, уроки мужності тощо.

Навіщо це робилося – знає кожен, хто жив за соціалізму. Наш дід, наприклад, неодноразово писав совєтам, щоб йому, інваліду війни, орденоносцю хоч трохи підняли пенсію, бо важко жити на 54 рублі. І влада відповідала. Але не пенсією, а листівками на 9 травня та пластмасовими годинниками з зображенням Мамаєвого кургану. Зараз це назвали б американським словом „фак”.

Але, мабуть, і Брежнєв позаздрив би масштабові ґвалтування, яка розгорнулося сьогодні, коли мертвих піднімають з могил на війну, коли пам’ять використовують у якості кийка, яким добре бити по голові політичних супротивників. Або для того, щоб відвернути увагу від цін на полицях. Або для того, щоб розколоти Україну.

Усе це робиться колективно, систематично, азартно – точно так, як ґвалтували колись таких, як Габі Кепп, німкень. І результат на майбутнє для всіх буде тим самим – неспроможність пам’ятати, неможливість згадати, не кажучи вже про святкування.

Не знаємо, чи розуміють головні ідеологи воєн навколо Перемоги, що вони роблять. Бо своїми діями вони нищать саму ідею збереження історичної пам’яті для майбутніх поколінь, і в результаті наші діти й онуки гарантовано відхрестяться від цього дня. Вони свідомо намагатимуться його забути – не святкувати і не поминати. Бо це – день ґвалту. А як відомо, учасники та жертви зґвалтувань неохоче згадують про них. І написати правду про все, що було, здатна лише одна людина із двох мільйонів.

Але чи знайдеться у нас хтось за мужністю рівний Габі Кепп?

Ціла стаття [тут].

Про сайт "Слово і діло" (www.slovoidilo.com) TOP



Пам’ятаймо: достоїнство, гідність – це зовнішній вияв усвідомлення своїх прав, свого значення, поваги до себе.

Міжнародні організації визначають націю як групу людей, об’єднаних історією, звичаями, дотриманням певних законів і мовою.

В українців украли історію, заборонили звичаї, закони змінили на "панятія" – а нація існує, бо основним націєутворюючим чинником є мова. Саме тому сучасні окупанти та їхні холуї докладають так багато зусиль для знищення української мови, а відтак і української нації. За межами України теж існує банальна українофобія та політика геноциду українців.

Ще в період судової боротьби з АвтоЗАЗом за право на отримання інформації про товар українською мовою, я відчув протидію моїм намаганням донести до українців інформацію про їхні мовні права. Інформаційна блокада проривалась надзвичайно важко. Посильну підтримку надавали знайомі і незнайомі люди, але щиро і професійно. Тому з розумінням сприйняв пропозицію друзів по боротьбі щодо створення інтернет-видання відповідного спрямування. Та сайт не обмежується лише мовно-правозахисною тематикою.

Україна перебуває під окупацією. Ми, українці, не можемо розраховувати на підтримку держави під назвою "Україна". Для неї ми непотріб, тому мусимо розраховувати лише на самих себе.

Запрошую до співпраці усіх небайдужих. Сподіваюсь заданий напрямок діяльності буде підтриманий дописувачами не лише з України.

Володимир Богайчук, редактор, член Комісії людських та громадянських прав Світового Конгресу Українців, керівник проекту.

Re: Liberals’ dire twist of fate. Why Ukrainian Canadians found themselves out of politics?


Powerful editorial from ePoshta re: diaspora leadership (see here).  I don't believe most established organizations can turn around to move from celebrating 'svjata'-- herojin, zluky or others of the safe distant past -- equating them with activism -- to working to eliminate today's issues. Yurij Lutsenko's desperately needed release from illegal imprisonment is an obvious one. 

Nor were many able to see that as good as it was for our self worth, President Yushchenko's attempts to elevate freedom fighting era of OUN and UPA while fraternizing with, rather than "putting criminals in jail",  or ensuring the citizens' love for Ukraine by getting folks a better life, was as divisive as the discord sewn by the red flag lovers.  His acts became, in fact, a Trojan Horse.  Vin vypovnyv nakaz!!  Wherever it might have came from.

It seems to me that what our organizations can export from Canada is the way a democracy devoted to the well being of the people operates.  It adheres to universal values like -- the CMHR may prove me wrong -- equity; is sensitive to citizens' well being; protects them; and works hard at building national consensus.  And is very careful about extreme positions.  We must use that sort of prism in evaluating Ukraine governments' actions.  And be tough on ourselves in determining whether sending old clothes there is as valuable as writing letters to appropriate channels for the persecution of Ukraine's opposition leaders or curtailement of its free press.    

For this, imagination and "new think" is needed. This will be difficult.  In our community we seem to prefer rewarding long service--sydiv na ekzekutyvi (emphasis on sydila rather than pratsuvala) rather than action.

Perhaps, as the Romans said, that too will change.  In the meantime I hope Borys Wrzesnewskyj runs for Liberal leader.  And will get the help he needs to do so.

Oksana Bashuk Hepburn
Gatineau, PQ, Canada

Partisanship - To be or not to be TOP

Dear Editor,

I am writing this as a response to your editorial regarding the recent Federal Election results, and what you call “the loss of representation in the Canadian Federal Government”.

 I, like most of your readers, am a Canadian of Ukrainian decent.

I would like to begin by acknowledging Mr. Borys Wrzesnewskyj; thank him for his service to our great country, his constituents  and to our Ukrainian community. Since 2004, he has honourably devoted his life to the service of his community and country. We all too often forget the significant sacrifices Members of Parliament make in their lives in order to represent their constituents and communities. The Ukrainian community in Canada will forever be indebted to Mr. Wrzesnewskyj for his contributions.

As a Conservative however, I take exception to your assertion that with the loss (pending judicial review) of Mr. Wrzesnewskyj comes the loss of representation of Ukrainians in the Canadian Government. James Bezan, Tom Lukiwsky, Mark Warawa, Ed Komarnicki, Ron Cannan and Senator Raynell Andreychuk, all are of Ukrainian decent and have all supported our community in the Government.

Since 2006, the Federal Government has been formed by the Conservatives and led by Prime Minister Harper. The Liberals served as members of the Opposition; not the Government. And since that time, the aforementioned Members of the Conservative Caucus have represented our community, including introducing and supporting the Bill recognizing the Holodomor as a Famine-Genocide in Canada; co-sponsoring Ukraine’s motion at UNESCO honouring those who were murdered at the hands of Josef Stalin; hosting then President Yushchenko in Ottawa and raising human rights concerns with President Yanukovych on a recent tour of Ukraine.  In 2009, the Conservative Government initiated the Paul Yuzyk Award for Multiculturalism. The first recipient of the award was John Yaremko, the first Ukrainian Canadian elected to the Ontario Legislature.

Further, the Ukrainian Canadian Congress, in addition to other preeminent members and organizations of our community have kept an open dialog with key Federal Ministers and Members of Parliament.

The loss of a Liberal Ukrainian-Canadian Member of Parliament, does not, in anyway, equate the loss of representation of our entire community on the federal political landscape.

I also feel compelled to comment upon the editorial’s assertion that the defeat in Etobicoke Centre falls on the shoulders of the residences at 123 La Rose Avenue. I personally think it is preposterous to assume that all Ukrainians must vote for the Ukrainian candidate, forgoing other factors such as domestic, social, foreign and economic policies; in addition to taking into account the Leader of the various Parties.

In this case, the Liberals, including Mr. Wrzesnewskyj, were led by Michael Ignatieff, a political figure whose popularity not only with the Ukrainian community, but with Canada as a whole, was marginal at best. Mr. Wrzesnewskyj's own campaign was surely at a disadvantage having to contend with Mr. Ignatieff as the Liberal Leader.

In the case of this seniors’ residence, the initiatives put forth by the Conservatives in support of seniors could be seen as a determining factor of political support. The Conservatives have doubled the Pension Income Credit, introduced Pension Income Splitting, increased the age limit for RRSPs and have announced funding for senior-specific programs like New Horizons. These, in addition to strong, prudent economic policies, support for families and the military,  as well as a desire for the stability of a majority government should be viewed as deciding factors for voters.

Living in Canada affords us the privilege to vote for the candidate and party we feel best represents us. To assume or imply that we must vote along ethnic lines or as a block is antiquated and against the principles of democracy.

We are blessed to live in this country where every citizen has a voice and a say in the make-up of the government.

Thank you,

Laryssa (Waler) Hetmanczuk
Toronto, ON, Canada

The ePOSHTA editorial (May 13) did not advocate voting along ethnic lines while ignoring the worthiness or capability of the candidate. The list of achievements of former MP Borys Wrzenewskyj serves as a challenge for other MPs to match - those with whom he is compared. (See editorial above " About Ukrainian excessive individualism. How to overcome it?".) What was advocated in the editorial was strategic voting, which is not against the principles or the spirit of democracy.

Looking ahead, perhaps it would be wise to take note of and at times adopt the non-partisan approach that is demonstrated in the following behind-the-scenes story.

n 2008 Borys Wrzesnewskyj rose in the House of Commons to ask for unanimous consent to pass his Holodomor bill and Conservative James Bezan's Holodomor bill, but the Conservatives did not give consent. About ten seconds later Borys rose again to ask for unanimous consent to pass only James Bezan's Holodomor bill. Again, it was only the Conservatives who blocked it even though James Bezan was vigorously indicating to his Conservative colleagues to vote for his bill. In view of the fact that Borys Wrzesnewskyj could have issued a press release to Ukrainian media explaining how the Conservatives had twice "killed" the Holodomor bill while President Yushchenko was on a state visit in Canada, it was agreed that James Bezan would join Borys Wrzesnewskyj in negotiating with Minister Kenney to get the bill passed later in the day. For the good of the community, Borys Wrzesnewskyj allowed it to be Bezan's bill.
Ed.- M.O.

Cannot overlook party affiliation of Shevchenko medal recipient TOP

It was with some disappointment that I read the latest editorial "Liberals’ dire twist of fate. Why Ukrainian Canadians found themselves out of politics?" (See the editorial here).

It was expected that just as in the 80's when our community lost parliamentarians such as Andrew Witer and Yuri Shymko, that some in the Ukrainian community will be looking to blame others for the defeat. Mr. Wrzesnewsky was clearly worthy of his Shevchenko medal presented to him last fall but his party affiliation created grave problems for his campaign.

Rather than blaming community leaders, Mr Wrzenewskyj 's supporters should be looking at some of the policies he and his party supported. For example, many Ukrainian Catholics lobbied Mr. Wrzesnewskyj not to support the Liberal legislation regarding same sex marriages and highlighted the detrimental effect it would have in the greater community and especially with his catholic supporters. After boldly standing against church teaching, one should not expect the faithful to continue to support blindly.

One also needs to ask why Mr. Wrzesnewskyj continued to support and represent a party that has not once, but twice chosen a Russophile for its leader. Pierre Elliot Tudeau was so enamored with Russian culture that he nicknamed his second son Sacha. In 1971 when Trudeau met with Soviet henchman Leonid Brezhnev (amongst protests from the Ukrainian community) Soviet Foreign Secretary Andrei Gromyko said of Trudeau: “Of course he is a bourgeois politician and his ideological views derive from his class. Nevertheless, in international affairs, he stood head and shoulders above statesmen of other NATO countries who are blinded by their hostility to socialism....”

Thirty years later the same Liberal party acclaimed (without an election) another well known Russophile as its leader. MIchael Ignatieff and the Liberal party, just before this election blocked one of our community's strongest leaders, Markian Shwec, from earning a nomination for Mississauga East riding. And we wonder why some patriotic Ukrainians had difficulty voting for the Liberals??


Petro Schturyn
Toronto ON, Canada

A vote for Borys Wrzensnewskyj ≠ A vote for Michael Ignatieff


I read your editorial on Borys in the latest ePOSHTA (see here). As Iggy's numbers fell, particularly toward the end of the election campaign, a simple equation should have provided Ukrainians in Etobicoke Centre a clarification they could not see (chose not to see?):

Voting for Borys Wrzensnewskyj ≠ Voting for Michael Ignatieff


Borys Wrzensnewskyj ≠ Michael Ignatieff

All polls consistently projected a Conservative win - minority or majority - but a definite win, and a Liberal loss. Actually a big loss especially in the final days of the campaign. And Ukrainian Canadians in Etobicoke Centre were armed with that knowledge on election day. So why then take Borys down too and kill the chance for him to ascend to a higher position in the Liberal party? And why waste voting for a party that is already projected to win the federal election?

This is irrational behaviour by a people who pride themselves on their cunning and who claim to believe in supporting ones own.

William Szuch

Toronto, Canada

In the prairies we do politics differently TOP

I read your editorial ( see here) and make this comment.The problem that the third wave of Ukrainian immigrants to Canada has is that it feel indebted to the Liberal party. After all it was a Ukrainian MP from Vegreville, a Liberal, Anthony Hlynka, who was the mastermind behind the project to enable the third wave.

In the prairies we do politics differently.

Alberta, Saskatchewan and Manitoba have all elected Premiers of Ukrainian decent.

Edmonton has had two Mayors, Bill Hawrelak and Laurence Decore.and so has Winnipeg, Steven Juba.

Laurence's Decore's father John, second generation from a homestead north of Andrew Alberta, was an MP from Vegreville.

Our Alberta legislature is never short of Ukrainians in caucus or cabinet. Be it during the Social Credit dynasty or for the past 40 years in a Progressive Conservative government.

If I remember correctly, Ignatieff was dropped into a constituency where the to be nominated candidate was of Ukrainian origin. And yet the sheep voted for Ignatieff. And how did Ignatieff treat Boris? Moved him into the very back seat in the House.

You reap what you sow. (I use this phrase as I grew up on a farm north of Vegreville.)

This is a short comment, as one could easily write a book about (who is who) Ukrainians in politics at all levels in Canada.

P.S. Thomas Lukaszuk came to Canada at age 12. A Polish immigrant without a word of English.

Thomas Lukaszuk was elected to his third term as a Member of the Legislative Assembly of Alberta for the constituency of Edmonton-Castle Downs on March 3, 2008. He was sworn in as Minister of Employment and Immigration on January 15, 2010. Prior to this, Mr. Lukaszuk served as parliamentary assistant, to Ray Danyluk, Minister of  Municipal Affairs.

When you hear him speak, you would never suspect the he is an ESL grad.

Fred Alexandruk
Edmonton  AB, Canada

Manitoba has James Bezan TOP

I must add to your article (see here) that maybe Ontario has lost their rep from the Ukrainian diaspora, but in Manitoba we have a strong representative in James Bezan.


Myron Zee

Deterrent ? Justice?  Or Politics? TOP

To: letters@globeandmail.com

Now that the “civilized” German justice system has found  91-year old Ukrainian-born John Demjaniuk who barely survived Stalin’s Soviet Army and imprisonment by the Nazis “guilty” of having contributed to the  mechanized murder of 27,900 Jews in 1943, the remaining contributors who are still alive in Germany which orchestrated the greatest single crime in human history (Focus: The Nazi Legacy May 13, 2011) can now breathe a sigh of relief. Deterrent ? Justice?  Or Politics?

Tomkiw, I.
Toronto, Canada

Re: Wheels of justice turn slowly for Demjanjuk TOP

Calgary Herald  May 19, 2011

Re: "Wheels of justice turn slowly for Demjanjuk," Letter, May 17.

Back in 1987, a New York City resident, Jacob Tannenbaum, was identified as a Jewish kapo who served the Nazis at the Gorlitz prison camp.

He was not prosecuted because of his age (75) and reported ill health. Explaining this leniency, Rabbi Marvin Hier, of the Simon Wiesenthal Center in Los Angeles, proclaimed: "There are no Jewish John Demjanjuks." There also are no Ukrainian Jacob Tannenbaums.

Lubomyr Luciuk, Toronto
Lubomyr Luciuk is director of research for the Ukrainian Canadian Civil Liberties Association.

Не повчайте Україну як їй жити” - із сайту Партії Реґіонів TOP

Щодо статті “Не повчайте Україну як їй жити” із сайту Партії Реґіонів http://www.partyofregions.org.ua/contrprop/behind/4dc3ffc4ec73e/

автором якої являється шестьорка, працівник відділу контрпропаганди ПР, пан Олександр Ромасюк

Сама стаття написана в давнім радянськім стилі і не варта нашої уваги, але.

Але все ж таки кортить пригадати авторові що коли пише про політичний смітник історії – що це якраз червоний прапор лежав у тім смітнику, і що це Партія Реґіонів його звідтам витягнула та дала повісити поруч державного. 

Також треба Олександру пригадати що у спину радянським військам стріляни заградотряди НКВД – а це якраз багато із тих що кожного 9-го травня себе героями уважають. На цю тему прекрасно висловився Микола Ляхович тут: 
Кращого ніж свідчень тих, кому у спину справді стріляли, на цю тему не може бути.

Промовистим є те що «геноцид» автор ставить у скобки. Відповіддю на це є  промовиста офіційна статистика Російської ССР яка показує що в самій Росії (без України!) число українців зменшилося із 7,873,331 до 3,359,184  від 1926-го по 1939-ий рік. 

А щодо відродження та молодості під червоним знаменом то не забуваймо що під червоним прапором із свастикою будувалися автобани в Німеччині якими і по сей день втішно користується німецький народ – але червоний прапор із свастикою уважають морально огидним і він заборонений законом. 

Дуже тішить діяспору впевненість автора що “ми, українці, розберемося самі”.  Але досвід двадцятилітного жебрання України по усіх країнах та міжнародних структурах, не говорячи уже про продаж сувернітету України східним сусідам за ціну різних дешевих обіцянок, не дає нам підстав в такі слова справді вірити. 

Мірко Петрів
Ванкувер, Кaнада

ADMINISTRATION, subscribing, unsubscribing, etc. TOP

Myroslava Oleksiuk
-- editor-in-chief

Oxana Bukanova
-- editor

Марта Онуфрів
-- кореспондент
Marta Onufriv
-- correspondent

Діана Мережко
-- кореспондент (Здоров'я)
Diana Merezhko
-- correspondent (Health)

Zenon Chytra
-- story layout

John Heron
-- story layout
-- webmaster www.eposhta.com

Ihor Prociuk
-- story layout and design

We hope you found ePOSHTA informative and will share it with others. Your submissions and suggestions are always welcome.


Use the following e-mail addresses to:

SEND us e-mail:

Subscribe to the ePOSHTA-CanadaUS NewsMagazine:
Is one of your friends forwarding ePOSHTA to you? Why not subscribe directly! Just enter your e-mail in the box below and click on Subscribe Now!.

Unsubscribe from the ePOSHTA-CanadaUS NewsMagazine:
Send an email to:
YahooGroups (which managers our subscriptions) will send you an e-mail -- to which you must reply -- in order to confirm that you want to unsubscribe.

Subscription Issues:
Having difficulty subscribing (or unsubscribing)? Or maybe you want us to add your friends to our newsmagazine? Contact:
Make sure you have "Subscription" in the subject line.

Events, Conferences, Employment:
Send announcements at least two weeks before the event date to: events@eposhta.com
See the guidelines for submitting EVENT announcements.

If you maintain a website of events for your city or region, let us know. We will add a link to your site in our ePOSHTA newsmagazine.

Myroslava Oleksiuk myroslava@rogers.com

Zenon Chytra
John Heron
Ihor Prociuk