If you are having trouble reading ePOSHTA, click here.
Якщо Ви маєте труднощі читати еПОШТУ, натисніть тут.



May 13 травня 2011
Vol.12 No. 13

Know someone who'd like a trial copy of ePOSHTA? Send their e-mail address to:
with "Subscription" in the subject line.

In this issue:
  Редакційна Сторінка
  Незалежний Погляд
Send information on social events, conferences, and employment to: events@eposhta.com at least two weeks before the event date. See the guidelines for submitting EVENT announcements.
Links to event postings
  Current Affairs
  Сучасні Пoдії
  Ukraine & the World
  Україна і Світ
  From Our Mailbox / Blogbox

Liberals’ dire twist of fate. Why Ukrainian Canadians found themselves out of politics?

Parliament of Canada, Ottawa

While in countries with the authoritarian regime, those in power control everything, in the democratic world the results of an election are difficult to foresee. Here unexpected factors or issues not taken into account often come into play, completely reshaping the political map of a country.

Sometimes a dire political fate seems to haunt a party. The Liberal party of Canada has been haunted by such a fate for the past seven years. While the Liberals’ defeat in the 2004 federal election could be explained by the frozen corruption scandal, their recent spectacular downfall compels a political analysis. More specifically, we, Ukrainian Canadians, should assess why we have lost our representation in the Canadian federal government for no less than for the next four years.

Let us begin with the Liberals’ defeat. First: they are towing behind them the tainted train car of the corruption scandal under the Jean Chrétien/Paul Martin leadership. Second: to this old scandal was added the public’s antipathy toward Michael Ignatieff. Third: the domino effect, launched by the province of Quebec, progressed throughout Canada. To amplify, according to ratings, Quebecers were voting out the Bloc Québécois party which they deemed not an effective representative in parliament of their current aspirations. As a province adhering to liberal-socialist principles, this French-language province chose the party that was not tarnished by political scandals, the New Democratic Party (NDP). Following the example of Quebec, people across Canada voted massively for the NDP, disastrously taking votes away from the Liberals. Fourth: Prime-Minister Stephen Harper’s disrespect for the letter of the law: the new election was called in contravention of the election law, recently passed by the Parliament of Canada. Conservatives created a dead end situation for the opposition during the budget debates. Fifth: the Conservative government’s more or less balanced politics. Sixth (this concerns only the Ukrainian community): gratitude expressed to Canadian leader Stephen Harper for his firm position during his visit to Ukraine, i.e. the criticism of Yanukovych’s regime, particularly concerning the curtailing of democracy in Ukraine, and the commemoration of the victims of Soviet totalitarianism.

Certainly, Ukrainians of Canada need not be overly perturbed which of the existing parties and for how long they will govern the country. For Canada, unlike Ukraine, is not in danger of losing its independence; the country of the maple leaf will not become the 51st state of the USA, its neighbouring country will not rule on her territory and rob it, will not destroy its ethnic multiculturalism, a voracious oligarchy will not be working solely for its own enrichment while driving the country into default, will not take the last shirt off the back of an ordinary citizen etc..

It all seems true, yet there is one Ukrainian “but”, namely: there will be nobody in the federal government to voice, to defend the interests of the Ukrainian community. What is even worse, it happened because of our own stupidity, our own fault.

It is well worth examining closer why the Ukrainian community lost its only representative in the federal government, Liberal Borys Wrzesnewskyj. It is not just a matter concerning a Canadian with Ukrainian surname, but at issue is the loss of a very active and effective defender of Ukrainian interests.

There are many reasons, but we will state the most important of them. First: the Diaspora leadership which does not know how to or does not want to subordinate itself to interests of the Ukrainian community at large. The leadership of the Ukrainian World Congress is less guilty than the leadership of the Ukrainian Canadian Congress. The president of the UWC, who can influence the head of the UCC, should have ensured that we, Ukrainians, do not lose our sole spokesperson in the Canadian government (by less than 20 votes!).

The last remark concerns all of the Diaspora, not only Canada. We, the world community of Ukrainians, must fight relentlessly for our presence in all governmental bodies of the country in which we reside. The slogan of the UWC should be: “Less reports and photo sessions; more big and real actions!”

Instead the leadership of the UCC, conservative sympathizers, played up to the conservatives to the detriment of Ukrainians’ common interests. Knowingly or unknowingly, by constantly reminding on the eve of the election that the Prime-Minister Stephen Harper was awarded the Shevchenko medal by the UCC, the leadership of UCC drew off Ukrainian votes from Liberals in favour of Conservatives and New Democrats. We should be reminded that the leadership of the UWC, UCC or any other Diaspora umbrella organization should stay away from partisan passions.

The biggest misfortune for Canada would certainly the coming to power of the Russian chauvinist M. Ignatieff. Nevertheless, maintaining the Ukrainian presence in the federal parliament should have been the priority task for the UCC leadership. But the UCC ignored this responsibility. It should be noted that on the eve of the election everybody knew that the Liberals’ ratings had plummeted to the lowest level, which meant that Liberals would force Ignatieff to resign.

However, contrary to all-Ukrainian interests, enough Ukrainian Conservatives worked at removing B. Wrzesnewskyj from parliament. It suffices to say that thanks to one person’s campaigning in the senior’s building in Etobicoke, Toronto (at 123 La Rose Ave.), 76 of 256 Ukrainian votes were cast for the Conservative candidate and against Borys Wrzesnewskyj. Also unfortunate is that Ukrainians blindly voted for a formerly unknown newcomer-Conservative

We have a striking example of a lack of statist thinking, of Ukrainian destructive chieftainship, a real bungling of our community!

In conclusion, politically mature peoples strive to have representation in all existing parties because they always want to be able to influence the situation in their country. It is time for us as well, Ukrainians dispersed around the world, to comprehend this simple truth, instead of arranging (political party) cock-fights among ourselves, to the detriment of our own interests and to the scoffing and mirth of other peoples!


Фатум над лібералами. Чому канадські українці опинилися поза політикою?



 Канадський парламент в Оттаві

На відміну від країн з авторитарними режимами, де все контрольоване владою, в демократичному світі достеменно передбачити результати виборів надто важко. Тут нерідко спрацьовують несподівані або ж невраховані чинники, які повністю перекроюють політичну карту країни.

Трапляється, що політичний фатум зависає над якоюсь партією. Саме такий фатум впродовж семи років спостерігаємо над Ліберальною партією Канади. І коли програш лібералів на федеральних виборах-2004 був умотивований замороженим корупційним скандалом, то нещодавня нищівна поразка лібералів таки змушує вдатися до політичної аналітики. А радше проаналізувати, чому ми, канадські українці, втратили своє представництво у федеральному парламенті Канади. І не менше, ніж на чотири роки.

Передовсім про поразку лібералів. Перше: за ними чорним шлейфом тягнеться корупційний скандал часів Жана Кретьєна-Пол Мартіна. Друге: старий скандал наклався на неприязне відношення громадськості до Майкла Іґнатьєва. Третє: в усій Канаді спрацював «ефект доміно», який започаткувала провінція Кебек. Деяке уточнення: згідно з рейтинґом Кебек провалював на виборах політичну силу «Блок Кебекуа», яка, на думку виборців, останніми  роками не надто успішно представляла в парламенті їхню провінцію. Сповідуючи ліберально-соціалістичні принципи, ця франкомовна провінція зупинила свій вибір на незамішаній у скандалах Новій Демократичній партії, НДП. Наслідуючи провінцію Кебек виборці Канади масово проголосували за НДП, катастрофічно відтягнувши голоси від Ліберальної партії. Четверте: відсутність у чинного прем`єр-міністра Стівнена Гарпера належної поваги до букви закону: призначення нових виборів із порушенням недавно прийнятого в парламенті Закону про вибори; консерватори при розгляді бюджету створили тупікову ситуацію для опозиції. П`яте: більш-менш збалансована політика консервативного уряду. Шосте (відноситься виключно до української спільноти): вдячність канадському керманичеві С. Гарперу за його тверду позицію під час його візиту в Україну, тобто критика режиму В. Януковича, зокрема щодо згортання демократії в Україні, вшанування пам`яті жертв совєтського тоталітаризму.

Безперечно, українцям Канади не варто надто перейматися тим, яка з наявних партій і як довго буде при владі. На противагу Україні Канаді не загрожуватиме втрата незалежності, країна кленого листка не стане 51-им штатом США, сусідня держава не пануватиме на її території та не чинитиме розбій, не знищуватиме етнічне багатокультур`я, ненажерливий олігархат не працюватиме на власне збагачення, підводячи країну під дефолт, не зніматиме останню сорочку з плеча пересічного громадянина і т.д.

Усе ніби так, однак існує одне українське «але». А саме: нині інтереси української спільноти в федеральному парламенті не буде кому озвучувати, відстоювати тощо. Страшніше, що це сталося з власної дурості, власної вини.

Саме на причинах, чому українська спільнота втратила свого єдиного представника в федеральному парламенті, ліберала Бориса Вжесневського варто зупинитися детальніше. Адже йшлося не просто про канадця з українським прізвищем, а про надзвичайно активного й результативного захисника українських інтересів.

Причин багато, але назвемо найголовніші. Перша: діаспорний провід, який не вміє чи не бажає підпорядкувати себе загальноукраїнським інтересам. Менше винен провід Світового Конґресу Українців, більше – Конґресу Українців Канади. Очільник СКУ, маючи вплив на провід КУК, повинен подбати, щоб ми, українці, не втратили свого єдиного речника у всеканадському парламенті (йшлося лише про перевагу менше, ніж у 20 голосів!).

 Останнє стосується не тільки Канади, але й усієї діаспори. Ми, світове українство, повинні вперто боротися за нашу участь у всіх структурах влади країн нашого поселення. Гаслом СКУ врешті має стати: «Менше предовгих звітів і фотосесій, більше – великих і реальних справ!».

Натомість провід КУК, прихильники Консервативної партії, підіграли консерваторам всупереч загальноукраїнським інтересам. Свідомо чи несвідомо, мусуючи в українській громаді напередодні виборів питання про нагороду Шевченківською медаллю прем`єр-міністра Канади Стівена Гарпера, провід КУК відтягнув українські голоси від лібералів на користь консерваторів й ендепістів. Нагадаємо, що провід СКУ, КУК чи іншої діаспорної надбудови повинен бути поза партійними пристрастями.

Вочевидь, найбільшою бідою для Канади була б передача державного керма російському шовіністові М. Іґнатьєву. Однак саме завданням проводу  КУК мало бути збереження української присутності в федеральному парламенті. І цим завданням КУК знехтував. Зазначимо, що напередодні виборів усім було відомо, що рейтинґ лібералів упав до найнижчої позначки. А це означало, що однопартійці таки змусять М. Іґнатьєва піти у відставку.

Однак усупереч загальноукраїнським інтересам на усунення Б. Вжесневського з парламенту працювало достатньо українців-консерваторів. Варто згадати, що завдяки аґітації однієї особи в будинку сеньйорів за адресою Etobicoke (Toronto), 123 La Rose за кандидата-консерватора, а, значить, проти Бориса Вжесневського, проголосувало 76 з 256 українців. Прикрим також є те, що українці насліпо віддали свої голоси за раніше нікому невідомого новачка-консерватора.

Маємо яскравий приклад відсутності державницького думання, української деструктивної отаманії, справжнього головотяпства нашої спільноти!

І насамкінець: державницькі народи дбають про те, щоб мати своє представництво в кожній існуючій партії. Позаяк хочуть постійно впливати на ситуацію в своїй країні. Пора й нам, українцям у розсіянні, збагнути цю просту істину, а не влаштовувати півнячі (партійні) бої серед своїх, собі на шкоду та на глум і сміх іншим народам!

Редакція еПОШТИ

Time for a reality check TOP

May 10, 2011

Taras Kuzio

With 11 opinion pieces over 15 months, by far the most prolific Western author of eulogies for President Viktor Yanukovych has been Adrian Karatnycky. Let us take a look at the claims that Yanukovych is a different man and assertions about his policies by running them through a reality check.

First, all of Karatnycky’s seven main claims have been wrong.

These have included that Sergei Tigipko would become prime minister, that a government of well-educated and professional reformers would be formed and that the Yanukovych administration consists of reformers and retrogrades. Where are the reformers?

Other predictions have included that he has heard “whispers” Education Minister Dmytro Tabachnyk, unpopular for his Russophile attitudes, is about to be fired.

The administration’s policies on the 1932-33 Holodmor are imported directly from Moscow. The Yanukovych policy dishonors the memories of millions of murdered Ukrainians. The administration ignores the 1939-41 Soviet-Nazi Pact by reverting to calling World War II the Soviet-favored Great Patriotic War. It permits Communists to erect billboards, carry portraits and build monuments to Josef Stalin.

Another wrong claim has been that the administration is committed to forging a national consensus. Ukraine is the most divided today than at any time in its 20-year history, divisions deepened by Tabachnyk and the flying of the Soviet flag in World War II victory celebrations this month.

To prove its commitment to overcoming national disunity, the administration would have to take two steps. First, halt its suspected financing of the nationalist Svoboda Party, which was involved in a shootout on Victory Day in Lviv. Through repressing the Bloc of ex-Prime Minister Yulia Tymoshenko and thereby reducing its vote, Svoboda was permitted to win control over Galicia in the October 2010 local elections. Secondly, the administration should no longer draw on divisive issues to mobilize its core of ex-communist voters during elections.

It is easy to rebut claims that Yanukovych “has undergone a transformation,” that he is “comfortable with the give-and-take of pluralistic politics” and is supportive of democracy. The Yanukovych administration, 15 months into power, has proven beyond any doubt that these claims have no substance.

The administration has set a trap for itself.

If the Yanukovych administration holds free elections in 2012 and 2015, the Party of Regions and Yanukovych will lose them and risk opening themselves to criminal charges. Their actions show they understand that Tymoshenko is not ex-President Viktor Yushchenko, whose 2004 election promise of “Bandits To Jail!” was never acted upon.

On the other hand, if they falsify both elections or thwart Tymoshenko, Ukraine will be seen as a new Belarus and it will be the end of Ukraine’s European integration. The use of mass election fraud is likely to produce a popular rebellion greater in scope than the 2004 Orange Revolution that led to Yushchenko’s election over Yanukovych.

Yanukovych and the Party of Regions have always sought political and economic monopolization.

Other claims by Karatnycky include the adoption of transparent and “contract-enforcing” business practices and recognition that Ukraine’s future prosperity is linked to reducing corruption. None of these changes is taking place. Cronyism and insider privatization have continued (Ukrtelecom), elite greed is rapacious and insatiable, corporate raiding by Donetsk thugs is growing and Transparency International and other bodies see corruption spiraling.

Unfounded assertions by Karatnycky are too numerous to mention but some of them follow.

The most promising aspect of the administration is allegedly its approach to the economy, Karatnycky believes. In contrast, U.S.-Ukraine Business Council president Morgan Williams and Institute for International Economics senior fellow Anders Aslund see nothing positive on the economic front. Williams believes Ukraine is moving in the wrong direction in agriculture, tax, privatization and business.

Grain quotas, which Williams calls the “Great Grain Robbery” and the Chamber of Commerce in Ukraine calls a regression from market principles, were introduced by the 2006-7 government of Prime Minister Yanukovych and since his 2010 election. A new opaque state structure Khlib Investbud has received the lion’s share of quotas. Khlib Invstbud is 51 percent controlled by the private Kolossar firm which has close ties to Agricultural Minister Mykola Prisyazhnyuk, from Yanukovych’s home town of Yenakieve, and manages to drive a $260,000 Maserati on a $2,000 monthly salary. Another from Yenakieve, parliamentarian Yuriy Ivanyushchenko, is also reportedly behind Khlib Investbud.

Importantly, difficult economic and social reforms require three factors that are lacking under Yanukovych: public support for painful reforms, cross-elite cooperation and consensus as well as a shared vision for the country’s future. As Vadym Karasiov writes in the newspaper Zerkalo Nedeli, the administration does not know what kind of capitalism it is building.

Karatnycky disagrees: “Under Yanukovych serious efforts at privatization have once again begun.” Could he show us where? As to the corrupt privatization of Ukrtelecom, he retorts that “this is better than no privatization at all.”

Another assertion is that the 2010 local election results gave a fairly accurate reflection of how Ukrainians voted. This downplays international criticism that they did not meet democratic standards because they excluded Tymoshenko’s Fatherland Party in Kyiv and Lviv, included widespread fraud in the Kharkiv and Odesa mayoral elections and deliberately thwarted the opposition.

Countering allegations of reduced media freedom is commonplace in Karatnycky’s defense.

He writes that television “networks are free of partisan bias,” a claim disputed by media monitoring organizations and independent journalists. The May report of the Institute of Mass Information and Kyiv Independent Media Trade Union of Journalists awarded Yanukovych and Prime Minister Mykola Azarov with the title “Enemy Number One and Two” of the Ukrainian media. Freedom House also downgraded Ukraine’s media situation in 2010 from “free” to “partly free.”

Meanwhile, Karatnycky also points out that talk shows invite opposition politicians, a claim that ignores the fact that television news is totally slanted. Would it be acceptable to Karatnycky if the Republican Party could only appear on CNN’s Larry King live but was ignored by CNN news, which gave 100 percent slanted positive coverage to the Obama administration?

His next assertion that claims about censorship are exaggerated ignores post-Soviet reality in a way that is duplicitous. There were no censorship laws under President Leonid Kuchma, but nevertheless “temnyky” (instructions sent by the Presidential Administration to TV channels) existed. Karatnycky knows perfectly well that informal ways of doing politics (such as “temnyky” and telephone orders) are central aspects of how post-Soviet elites operate.

Another assertion difficult to accept is Karatnycky’s dismissing of political repression. Investigations of tax code protesters, we are told, “do not constitute wide-ranging reprisals against protest leaders.” Nine anti-tax code protesters are in jail on the ludicrous charge of damaging Independence Square tiles.

Together with nationalists imprisoned for beheading the Josef Stalin monument and members of the Tymoshenko government in jail, Ukraine today has nearly as many political prisoners as Belarus. The fact that those in Ukraine are charged not with political offenses, but hooliganism, terrorism, corruption and other alleged crimes, is merely a throwback to the Soviet era when political charges were also camouflaged.

Where is the thaw, Karatnycky?

Furthermore, selective justice against opposition leaders such as Tymoshenko is either downplayed or justified by Karatnycky. Last year’s international audit of the 2007-10 Tymoshenko government, Karatnycky believes, uncovered evidence of fraud.

One would have to live in a world resembling the Lord of the Rings to believe that only one in 14 Ukrainian governments has been corrupt, while the remaining 13, six parliaments and four presidents are squeaky clean.

Karatnycky is of the opinion that Ukrainian legislation is being brought into conformity with European legislation. At the same time, the Council of Europe’s Venice Commission condemned Ukraine’s summer 2010 judicial reforms and 2010 annulling of the 2004 constitutional reforms.

Yanukovych, we are told by Mr.Karatnycky, cannot hijack institutions like Prime Minister Vladimir Putin has in Russia. Yet, Ukraine’s parliament is a rubber stamp institution for the first time in the nation’s 20 years. The Constitutional Court was pressured to change parliamentary regulations to permit individuals to join factions, opening the way to massive political corruption. Parliament has been marginalized by the return to the 1996 presidential constitution.

“Piano voting” (i.e. voting on behalf of others) has turned the Ukrainian parliament into a laughing stock. Violence against the opposition, as seen on Dec. 16 of last year, has gone unpunished.

Four important votes were adopted by “piano voting” – the Kharkiv accords (extension of the Russian Black Sea Fleet base in Sevastopol to 2042), fundamentals of domestic and foreign policy, postponement of elections to 2012 and last month’s new bill on corruption (277 “voted” for it when only 158 deputies were registered).

None of these developments has been criticized by Karatnycky.

Karatnycky writes about Yanukovych’s first year in office as a “measurable though modest decline in democracy.” Nevertheless, he states confidently: “Ukraine is on the path to stable democracy.” Such claims are remarkably similar to Yanukovych, who said this month that “Ukraine is confidently moving forward on the path of creating a democratic society and developing an independent mass media.”

As to foreign policy, Karatnycky is convinced that claims the administration is pro-Russian are exaggerated because they are “normal political leaders seeking to build a European state.” And yet their domestic policies give a different picture.

Russian influence has never been greater in Ukraine’s presidency, as seen in the successful lobbying by Moscow of seven positions in the Yanukovych administration:

  1. Dmytro Tabachnyk as minister of education, lobbied by Russian Orthodox Church Patriarch Kyrill;
  2. Valeriy Khoroshkovsky as Security Services of Ukraine chairman, lobbied by business interests in Russia with strong ties to the Federal Security Service, Russia’s KGB successor;
  3. Kostyantyn Gryshchenko as foreign ministerm, lobbied by Moscow;
  4. Mykhailo Yezhel as minister of defense; hs daughter is married to an admiral in the Russian Pacific Fleet;
  5. Igor Shuvalov as Russian political technologist; he heads media policy in the Presidential Administration and implemented temnyky in 2002-2004;
  6. Viacheslav Zanevskyi, a Russian citizen, as head of Yanukovych’s bodyguards; and
  7. Dmitriy Salamatin, a Russian citizen as head of state-owned Ukrspetsexport

In addition, the administration’s commitment to fulfilling European Union criteria is miserable. A report by five Ukrainian think tanks reported that only 8 of 70 priorities had been fulfilled.

It is difficult to understand how Karatnycky evolved from being president of Freedom House and head of the Orange Circle to becoming the main Western defender of the authoritarian Yanukovych administration.

Suffice to say, each prediction, claim and affirmation he has made over 11 articles in the last 15 months have been shown to be incorrect and tendentious.

Taras Kuzio is an Austrian Marshall Plan Foundation visiting fellow at the Center for Transatlantic Relations in the School of Advanced International Studies at Johns Hopkins University in Washington, D.C.

Open Letter vilifies freedom fighters, minimizes Holodomor TOP
May 12, 2011

Marco Levytsky
Ukrainian News, Edmonton, Canada

The “Open Letter: The UCCLA, the UCC and the Canadian Museum for Human Rights“, signed by 78 international scholars and other individuals, which was first posted online by the Ukraine List on April 11 (http://www.eposhta.com/newsmagazine/ePOSHTA_110415_world .html#ca3b) distorts the positions of the Ukrainian Canadian Congress (UCC) and the Ukrainian Canadian Civil Liberties Association (UCCLA), while at the same time vilifying those who gave their lives in the struggle for Ukraine’s freedom, and deliberately minimizing the horror of the Holodomor.

  The Open Letter begins by stating: “The Ukrainian Canadian Civil Liberties Association and the Ukrainian Canadian Congress have been campaigning against the plans of the Canadian Museum for Human Rights in Winnipeg to mount a permanent Holocaust gallery.” Not true. The Ukrainian Canadian Congress has called for an inclusive and equitable Museum that would include both Holocaust and Holodomor galleries. UCCLA says all 12 zones in the CMHR should be thematic, comparative and inclusive. It says both the Holodomor and Holocaust should have permanent displays in a thematic gallery dealing with genocide as a crime against humanity.

  The letter continues with a completely irrelevant and grossly misleading digression regarding the Organization of Ukrainian Nationalists (OUN), the Ukrainian Insurgent Army (UPA in its Ukrainian acronym) and the 14th Grenadier Division of the Waffen SS ‘Galicia’ (1st Ukrainian), which was renamed the First Division of the National Army of Ukraine. The authors attempt to bridge this digression with the incredible statement: “What we object to is the dishonest manner in which the UCCLA and UCC have distorted historical accounts of the Holodomor while at the same time refusing to acknowledge the Ukrainian nationalist movement’s role in the Holocaust.”

  But, seriously, who’s being dishonest here?

  They describe the Division as “a military unit that was primarily involved in counterinsurgency activities”, when the largest action the Division was involved in was the 1944 Battle of Brody where the Germans used them as human shields against the Soviet Red Army killing machine. Only 3,000 of the 11,000 original members survived and the unit had to be reconstituted.

  The authors also cite: “the political responsibility of the OUN in anti-Jewish violence in the summer of 1941”, and research that “demonstrates that many former policemen who aided the Nazis in genocidal operations subsequently joined the UPA, created in early 1943”.

  The first charge is based primarily on unsubstantiated accounts that the OUN participated in anti-Jewish pogroms in Lviv when the Nazis invaded that city in 1941. That has been disproved by a document, found by the Soviet NKVD when they raided an UPA bunker and buried deep in their archives until the Ukrainian Security Service (SBU) declassified it in 2008. It states that on July 4–7, 1941, representatives of Gestapo, who arrived in Lviv, turned to the Ukrainian population inciting them to carry out an anti-Jewish pogrom to which: “The OUN leadership, having got to know about that, informed its members that it was a German provocation in order to compromise Ukrainians with massacres.” That document has been verified as genuine by all objective analysts. However, it’s authenticity has been publicly disputed by one of the signatories of this letter (and perhaps the author or co-author, with Pers Rudling being a pretty safe educated guess as the collaborator), John Paul Himka, who in a Feb. 14, 2010, letter to the Edmonton Journal stated that the document in question “was already exposed as a deception in Kyiv Post and other venues”. When asked by this writer to provide a link to the Kyiv Post article that exposed the memorandum as a deception, Himka did better than that – he sent the original MS Word file of the March 27, 2008 Op-Ed he himself had submitted to The Kyiv Post. So much for any independent corroboration of his claim.

  The argument that many former policemen may have joined the UPA is totally ridiculous. As if an underground movement fighting the two most brutal totalitarian regimes in history would have the time or resources to vet their recruits, or the luxury of picking and choosing anyone who wanted to fight alongside them? But since the authors have decided to open up the issue of who did join the UPA, let me quote from “The Jewish Card in Russian Special Operations Against Ukraine”, a paper delivered at the 26th Conference on Ukrainian Subjects at the University of Illinois in June 2009 by Moisei Fishbein, a distinguished Jewish-Ukrainian poet and translator:

  “The claim that ‘the UPA engaged in anti-Jewish actions’ is a provocation engineered by Moscow. It is a provocation. It is a lie that the UPA destroyed Jews. Tell me: how could the UPA have destroyed Jews when Jews were serving members of the UPA? I knew a Jew who served in the UPA. I also knew Dr. Abraham Shtertser, who settled in Israel after the war. There was Samuel Noiman whose [UPA] codename was Maksymovych. There was Shai Varma (codename Skrypal/Violinist). There was Roman Vynnytsky whose codename was Sam.

  “There was another distinguished figure in the UPA, a woman by the name of Stella Krenzbach, who later wrote her memoirs. She was born in Bolekhiv, in the Lviv region. She was the daughter of a rabbi, she was a Zionist, and in Bolekhiv she was friends with Olia, the daughter of a [Ukrainian] Greek-Catholic priest. In 1939 Stella Krenzbach graduated from Lviv University’s Faculty of Philosophy. From 1943 she served in the UPA as a nurse and intelligence agent. In the spring of 1945 she was captured by the NKVD while meeting a courier in Rozhniativ. She was imprisoned, tortured, and sentenced to death. Later, this Jewish woman was sprung from prison by UPA soldiers. In the summer of 1945 she crossed into the Carpathian Mountains together with a group of Ukrainian insurgents, and on 1 October 1946 she reached the British Zone of Occupation in Austria. Eventually, she reached Israel. In her memoirs Stella Krenzbach writes:

  ‘I attribute the fact that I am alive today and devoting all the strength of my thirty-eight years to a free Israel only to God and the Ukrainian Insurgent Army. I became a member of the heroic UPA on 7 November 1943. In our group I counted twelve Jews, eight of whom were doctors.’”

  Of particular interest is what Fishbein has to say about the wife of UPA Commander Roman Shukhevych, who UPA detractors have often attempted to unjustly link to anti-Jewish pogroms.

  “In 1942-43 Natalia Shukhevych, the wife of UPA Commander in Chief Roman Shukhevych, hid a young Jewish girl named Ira Reichenberg in her home. General Shukhevych prepared a fake passport for the girl in the name of Iryna Ryzhko. When the Gestapo arrested Mrs. Shukhevych, the little girl was brought to an orphanage based at a convent located in the village of Kulykiv in the Lviv region. There the little girl survived the German occupation and the war. In 2007 Iryna Ryzhko died in Kyiv, where her son Volodymyr lives.”

  Having hurled their unsubstantiated accusations against those who gave up their lives in the struggle for freedom, the authors of the Open Letter proceed to minimize the scope of the Holodomor, using highly selective and pseudo-scientific terminology, in order to deliberately diminish its significance in terms of human tragedy.

  They state: “All demographic studies place the number of famine deaths in Soviet Ukraine in the range of 2.6 to 3.9 million,” adding “nonetheless, the UCC has, at times, inflated the number of victims to seven or even ten million”.

  First, the 10-million figure came directly from the perpetrator of the Holodomor himself — Joseph Stalin — in a private conversation with Sir Winston Churchill, which the British statesman later recorded in his memoirs. Second, it was echoed by Stalin‘s biggest apologist and most notorious Holodomor denier, New York Times reporter Walter Duranty, in a secret briefing recorded by the British Embassy and later released publicly.

  Most important, however, is that the 7–10 million estimate (and I stress that it remains an estimate) is an internationally accepted number that was included in a Joint Statement on the Holodomor issued at the United Nations on November 10, 2003, and signed by 26 delegations including those of Canada, the United States, Ukraine and the Russian Federation.

  At that time, the President of Ukraine was Leonid Kuchma, Viktor Yanukovych was Ukraine’s Prime Minister, and Vladimir Putin was the President of the Russian Federation.

  It is worthwhile to note that, unlike the Open Letter, which deliberately omits relevant facts to distort the truth, the UN resolution does not set any boundaries for the Holodomor. The Wolowyna study, which provided the 3.9 million figure for the Ukrainian SSR, calculated over 7.6 million direct losses in the entire Soviet Union, Aside from Kazakhstan, the greatest number was 2.5 million in Russia, which was almost totally concentrated in the ethnic Ukrainian regions of the Kuban and the Volga. In the Kuban and the ethnic Ukrainian pockets of the Volga, where the famine was combined with the closure of all Ukrainian newspapers and schools, an entire community of several million was wiped out as an ethno cultural entity. Surely that fits the definition of genocide.

  Furthermore, every single demographic study depends upon comparisons between the 1926 and 1939 Soviet census – which was falsified. The true situation was reflected in the 1937 Soviet census, but, because of that, Stalin immediately ordered it destroyed and sent all its organizers to the Gulag as saboteurs. The 1939 census was then adjusted to deliberately lower the number of deaths resulting from the Holodomor. Thus, any demographic study that depends upon the 1939 census immediately understates the extent of the Holodomor because that’s what the original data it is based upon was intended to do.

  Significantly, some respected scholars who once accepted these demographic studies are now backtracking. As David R. Marples wrote in a Nov. 23, 2010 op-ed piece in the Kyiv Post: “The scale of the tragedy, in what had been the most productive grain-growing republic of both the Russian Empire and the 1920s USSR, is hard to fathom. The Italian Consul in Kharkiv (which remained Ukraine’s capital until 1934) reported that some 40-50 percent of peasants had died and estimated the death toll at around 9 million.

  “But we do not know the death toll. No one was counting the bodies, many of which lay unburied for days or were dumped into mass graves.”

  We also do not know whether Marples has changed his opinion on some of the matters related to the OUN that he has written about in the past, but his absence from the list of signatories of this Open Letter is quite conspicuous.

  Nevertheless, we must distinguish between some of the signatories, who may not be sufficiently familiar with the true historical facts, and the author or authors who penned this vitriolic piece. The authors accuse the UCC of “a manipulative attempt to exploit human suffering,” which “is reprehensible and should not be acceptable to the Canadian public.”

  Frankly, they should look themselves in the mirror.

Самої риторики недостатньо... TOP

03 травня 2011

Джон Теффт

Одним з найславніших досягнень українського громадянського суспільства за останнє десятиліття є поява вільної преси і низки організацій з моніторингу ЗМІ, що стоять на сторожі цієї нелегко здобутої свободи. 

Українські журналісти, які стали в авангарді незалежної непідцензурної преси, роблять життєво важливу справу для своєї країни і заслуговують на вшанування у Всесвітній день свободи преси – 3 травня.

У сьогоденній Україні питання свободи преси перебуває у центрі уваги як вітчизняних, так і іноземних спостерігачів.  Ані дня не минає без повідомлень про хід розслідування вбивства Георгія Гонгадзе або про стурбованості, висловлювані такими організаціями як "Телекритика" або "Стоп цензурі", або міжнародними структурами такими як "Репортери без кордонів" та "Фрідом гауз", які вбачають тривожну тенденцію ерозії свободи преси.

Ми часто чуємо повідомлення про "самоцензуру" у ЗМІ і ще тривожніші сигнали про прямий тиск на журналістів з боку представників  влади та правоохоронних органів.

Ми вітаємо неодноразові публічні запевнення Президента Януковича у прихильності до вільної преси, а також нещодавнє ухвалення владою закону, що гарантує людям право доступу до офіційної інформації.

Проте, ми не забуваємо, що сказала державний секретар Гілларі Клінтон у своїй промові в Києві минулого літа: "ми розуміємо, що сама лише риторика не змінює поведінку… За цими заявами повинні йти конкретні дії".

Ми продовжуємо на цьому наголошувати у наших розмовах з представниками українського уряду.

Серед найбільш незалежних ЗМІ – ті, що мають потужну базу в Інтернеті.

Справді, зростання Інтернету і таких проявів соціальних медій як блоги, "Фейсбук", "вКонтакте" служить поширенню свободи висловлювання в Україні і дозволяє журналістським об’єднанням говорити вголос про свою стурбованість проявами цензури.

Під час нещодавнього страйку у газеті "Київ Пост" через суперечку щодо редакційної політики, редактори і журналісти-страйкарі саме через "Фейсбук" поширювали свою позицію.

Інтернет є свого роду глобальною брамою, через яку підсилюються вимоги свободи самовираження й інші загальні права людини, яка сприяє яскравим і відкритим дискусіям із широкого кола питань і з'єднує громадян один з одним і з людьми по усьому світу. Дійсно, доступ до інформації докорінно змінився з настанням цифрової епохи.

Як висловилася державний секретар Гілларі Клінтон раніше цього року, "Інтернет став публічним простором ХХІ-го століття – всесвітньою міською площею, шкільним класом, ринком, кав'ярнею й нічним клубом. Усі ми, два мільярди користувачів, формуємо те, що відбувається там, і самі випробовуємо його вплив на собі, і нас стає усе більше".

У цьому новому публічному просторі, переповненому новинами й спілкуванням, журналісти відіграють важливу роль, займаючись пошуками істини й аналізом поточних тенденцій, підтримуючи репутацію правдивості і готуючи репортажі задля суспільного блага.

Безсумнівно, настання цифрового століття – розвиток Інтернету, поява нових форм засобів масової інформації й ріст соціальних мереж – викликає жваві дискусії про те, що значить бути журналістом, яка роль блогерів, і як стирання граней між журналістами-аматорами й професіоналами впливає на сьогоднішні й завтрашні ЗМІ.

Всесвітній день свободи преси, який щорічно відзначають в усьому світі 3 травня, був запроваджений Організацією Об'єднаних Націй для піднесення принципів свободи засобів масової інформації й на згадку про тих, хто боровся й загинув, намагаючись їх реалізувати.

Цього року Сполучені Штати в партнерстві з ЮНЕСКО вперше проведуть у Вашингтоні глобальне святкування Всесвітнього дня свободи преси.

Тема Дня цього року спрямована на передбачення майбутнього: "ЗМІ ХХІ-го століття: Нові обрії, нові перешкоди".

Створення й зміцнення незалежної, плюралістичної й вільної преси має велике значення для розвитку громадянського суспільства й демократії по усьому світу.

"Коли свобода засобів масової інформації опиняється під загрозою, – сказала держсекретар Гілларі Клінтон, – під загрозою опиняються й усі інші права людини. Так що давайте й далі підтримувати тих, хто виступає за свободу ЗМІ, і викривати тих, хто позбавляє людей цієї свободи. І давайте завжди прагнути до світу, в якому вільний потік інформації й ідей залишається потужної силою прогресу".

У нашій історії настає поворотний момент. В усьому світі люди вимагають волі, прозорості й самовизначення. Нові цифрові інструменти підтримують цей заклик, дозволяючи йому поширюватися швидше й ширше, ніж будь-коли, і журналісти відіграють центральну роль у цих зусиллях.

На жаль, багато хто з них були вбиті або поранені, коли вони вели репортажі про серйозні проблеми, з якими нам доводиться зустрічатися сьогодні.

Кожний з нас повинен шанувати їхній спадок і робити все можливе – як віртуально, так і в реальності – для підтримки свободи преси як одного з основних прав, якими повинні повсюдно користуватися всі люди.

На честь цього дня ми знов виступаємо із закликом до української влади пам’ятати про взяті на себе зобов’язання щодо свободи преси і розслідувати випадки цензури та тиску на ЗМІ, притягаючи до відповідальності тих, хто перешкоджає реалізації права громадян бути поінформованими.

Regionnaires to Ukrainians: Let them eat red flags! TOP

May 12, 2011

Alexander J. Motyl

The war over symbols continues in Ukraine—this time heatedly and violently—threatening to split the country into warring factions. The immediate pretext was the May 9th Victory Day celebrations, a Soviet-era holiday marking the “Soviet people’s” defeat of Nazi Germany.

Why should there be disagreement over something as important as that? Because the Yanukovych regime stupidly and purposely permitted red flags to be included in the celebrations. For some Ukrainians—those primarily in the east and south—the red flag symbolizes both victory in the “Great Fatherland War” and Soviet rule. They’re as proud of the former as they are nostalgic for the latter. For other Ukrainians, the flag symbolizes Stalinist totalitarianism, communist terror, the Holodomor, the Gulag, and the indignities of colonial rule. The analogy with the Confederate flag in the US is not inappropriate: for some American Southerners, it’s just a symbol of their identity; for others, especially African Americans, it’s a symbol of slavery. An analogy with the Nazi flag is also apposite. Sympathizers of the Third Reich view it as a symbol of Germany’s resurgence. Opponents of the Third Reich associate it with Auschwitz.

We know how these disagreements have been resolved in the United States, where the Confederate flag is frowned on in official settings, and Germany, where the Nazi flag is banned outright. Things are more complicated in Ukraine, both because large numbers of people sympathize with Stalinism and communism and because leading members of the Yanukovych regime (such as the supremacist Education Minister Dmytro Tabachnyk) have been actively promoting Stalinist agendas. That said, no red flag has ever been officially displayed on Victory Day celebrations in the past 19 years of independent Ukraine’s existence: every president, from Leonid Kravchuk to Leonid Kuchma to Viktor Yushchenko, understood that waving it would be needlessly provocative. When the Regionnaire-dominated Parliament recently agreed to permit public displays of the red flag this May 9th, it knew full well that it was endorsing the functional equivalent of showing off swastikas in Israel. Yanukovych—too terrified to sign or veto the Parliament’s criminal measure—just hoped the controversy would go away. Naturally, it didn’t.

The red flag was displayed in all parts of the country and, predictably, led to violent altercations, especially in the western Ukrainian city of Lviv. Instead of unifying the country, the May 9th celebrations divided it. That’s stupid, because it threatens to make Ukraine even more ungovernable than it was under Yushchenko, but it’s also unsurprising. The Regionnaires know they’re bankrupt. The only way they can retain any degree of popular support is by stoking the culture wars, enhancing divisions, and creating a “nationalist” bogeyman to distract attention from their own criminality and Ukraine’s economic woes. Significantly, the Regionnaire provocation and Yanukovych’s indecision also mean that he has effectively lost control of his own party. How’s that for stability?

What could Yanukovych have done differently? Well, for one thing, just as it was perfectly possible to celebrate the defeat of Nazi Germany without red flags for two decades, so too it must have been possible to do so today. After all, the victory over Hitler was the selfless achievement of common Ukrainians, who died in the millions, and not of Stalin, who killed them in the millions. But even if you think some version of the red flag was absolutely imperative, Yanukovych should have insisted that the celebrations feature Soviet Ukraine’s blue-and-red flag alongside independent Ukraine’s blue-and-yellow flag. That way, both sides might have been mollified, with the national democrats getting the noun, Ukraine, and the color blue, and the pro-Soviet forces getting the adjective, Soviet, and the color red. Of course, Yanukovych would have had to sell the idea to the people and his party. A strong president could have. A weak one who knows his future is tied to a band of desperate thugs wouldn’t even try.

But the problem may be more deeply rooted in the general Regionnaire obtuseness regarding symbols and morality. The mayor of Donetsk, Oleksandr Lukyanchenko, recently stated that his city wouldn’t remove its statues of Lenin and Stalin for the Euro 2012 soccer championships. Fair enough, but here’s why: “European values do not permit removing statues for events. Please excuse me, but why does Germany still have Marx?” Disregard the fact that a Regionnaire’s invocation of “European values” is as obscene as a Ku Klux Klanner’s invocation of the Declaration of Independence. More important is that Lukyanchenko’s comment is breathtakingly idiotic. After all, the continued presence of Marx’s statues in Germany just may have something to do with his having been a great political thinker and not the founder of a totalitarian state. Had the good mayor looked at Deutschland more closely, he might have noticed that Hitler’s statues came down some time ago.

On the other hand, if Donetsk wants European soccer fans to see its collection of Lenins and Stalins, go right ahead, I say. German burghers will get a kick out of their spooky encounter with East Germany redux; Polish patriots will shake their heads at memorials to the perpetrator of the Katyn massacre; French Stalinists will nod approvingly; while English football hooligans will enjoy relieving themselves at the feet of the great leaders. Oh, and business people seeking rapidly modernizing places to invest in are sure to conclude, upon hearing Lukyanchenko’s commitment to a pre-modern past, that Donetsk is just what they’ve been looking for. After all, who needs foreign direct investment? Let the proletariat eat red flags!

Що після сутички 9-го травня? TOP


imageМирослав Маринович 

Про саму сутичку у Львові 9-го травня говорилося вже так багато, що мій запізнілий аналіз уже нікому не потрібен. Проте замислитись над питанням, винесеним у заголовок, саме час.

Кремлівський слід у цій історії очевидний. Проте головну вину за провокацію мають понести ті народні депутати, які офіційно проголосували за дестабілізацію політичної ситуації в Україні. В Німеччині держава платить великі гроші, щоб гармонійно поєднати обидві частини народу, яким довелося певний час жити розділеними. В Україні держава платить великі гроші, щоб такі ж дві частини між собою посварити. За чиї гроші? За гроші платників податків, тобто за наші з вами гроші.

Я усвідомлюю, що в нинішній ситуації цих депутатів неможливо буде притягнути до відповідальності. Проте абсолютно нагальним стало створення інтернет-сайту, який би вів моніторинг голосування кожним народним депутатом з різних питань порядку денного. Простий пошук за прізвищем має видати на гора всю історію «мозолистої» праці наших «героїв». Поки що вони чинять зло цілком безкарно, проте настане час, коли їхній «послужний список» стане важливим доказом звинувачення.

Виборці мають зауважити й доволі лукаву позицію Президента. Уже зауважено, що, з одного боку, він дає санкцію на пронесення червоного прапора Хрещатиком на першому місці, відсунувши державний прапор на останнє. Президент країни, який поважає себе і народ цієї країни, такого не допустить. З іншого боку, він усе-таки не наважився підписати законопроект, щоб не підставитись. Проте вина Президента й так безсумнівна, бо він сконцентрував у своїх руках усі можливі повноваження – отже, на ньому сконцентровано і всю відповідальність. Інакше слід було б допустити, що він як керівник партії не має жодного впливу на її представників у Верховній Раді, які незмінно й абсолютно безкарно принижують національні святині, пропагуючи символи злочинного комуністичного режиму. Суспільство повинно донести до відома Президента та його радників, що тактика «і вашим, і нашим» нікого в Україні не обманула.

Зусилля київських «досліджувачів» з МВС перекласти вину за сутичку виключно на «львівських мешканців» є фарсом, який не викликає навіть саркастичної посмішки. Здається, українське чиновництво навіть не бралося «вичавлювати з себе раба». Проте Львів не повинен допустити, щоб «крайніми» у ланцюжку винуватих, як це буває дуже часто, опинилися лише ті молоді хлопці, мотиви яких були найбільш безкорисні.

Я з повагою ставлюся до щирих прагнень молодих не допустити національного приниження й порятувати честь Львова. Не мені, що в молодому віці пішов супроти неправедного закону, повчати тепер молодих законослухняності. Тим більше що в нинішньому випадку справді злочинним було не їхнє нехтування постановою суду, а нехтування народними депутатами болю і кривди, що зазнали від комуністичного режиму його численні жертви. Проте зречення навіть неправедного закону небезпечне, оскільки може призвести до правового нігілізму. Порятувати ситуацію може лише те, що замість неправедного закону людина ставить у душі Божий закон, якого беззастережно слухається. Чи розуміє це наша молодь, втомлена від суспільного приниження та бездіяльності? Чи не заполонює їхню душу розкіш сліпого й руйнівного бунту, об’єкти для якого «люб’язно» підказують їхні вожді?

Варто молоді обміркувати й ще одне. Мені доводилося розмовляти з окремими учасниками сутичок у Києві 9 березня 2001 року в рамках акції «Україна без Кучми», яким довелося відбути ув’язнення. Їхні юнацькі ілюзії щодо праведності їхнього бунту розвіяні, їхні серця сповнені кривди через зраду їхніх вождів, їхнє щире прагнення активізму обернулося розчаруванням і цілковитою політичною пасивністю. Чи готова до такого повороту подій нинішня гаряча молодь? Чи готовий кожен із них пожертвувати собою, навіть якщо всі інші його зрадять і використають його жертву для своєї політичної кар’єри?

Як це не дивно, у мене лише помірні претензії до львівської «Свободи». Вони виконували ту програму, яку самі й декларували. Втілювали те, у що вірять. Очікувати іншого було б наївно. Тому маю я до них лише два запитання.

По-перше, чи зауважують вони, що їхні прийоми ідентичні діям активістів «Родіни» й «Русского єдінства», тільки з оберненим ідеологічним знаком? Тут справжньою метою організаторів атаки є не захист інтересів скривджених, а збільшення агресивного потенціалу суспільства, що множить їм прихильників. Це те саме «роздмухування пожежі світової революції», та сама логіка «що гірше, то краще», чим вирізнялися колишні більшовики. Я не вірю в переможність антикомуністів, які перейняли методи комуністів. Навпаки, для мене переконливими є слова канцлера ФРН Конрада Аденауера, який свого часу сказав, що «подолати комунізм … зможе лише переконане християнство», тобто духовна альтернатива комуністичній ідеології.

По-друге, чи визнають «свободівці», що ухиляння від лобової сутички далеко не завжди є ухилянням від боротьби? Чи знають вони про один із прийомів джіу-джіцу, коли ти, бачучи, що твій суперник розігнався до нападу, раптово відступаєш, тим самим даючи йому впасти під дією інерції? Це не є «ганебний відступ» – о, ні! І якби «Свобода» вишикувала вздовж львівських вулиць колишніх жертв комуністичних злочинів чи їхні фотографії, стенди з розповідями та фотографіями катувань і промовисті плакати – ось і був би це «шпіцрутен ганьби»! І не треба було б тих «прапороносців» шмагати нагайками – їх шмагала б сама історія, яка неминуче потрапляла б у камери навіть кремлівських телеоператорів.

Ще один приклад. Уявімо собі, як давні армії виходять на поле бою, намагаючись зайняти найвигідніші позиції. Стратеги однієї армії роблять усе, щоб спрямувати загони суперниці в найнебезпечнішу місцину ландшафту: в болото, в глибоку річку тощо. Чи буде «ганебним відступом», якщо ці загони не піддадуться на провокацію й не підуть у завідома програшне місце? Вочевидь, що ні. Навпаки, стратегічно мудро було б остерегтися провокації й зробити прямо навпаки. То чому штабні стратеги «Свободи» такі до болю прогнозовані? Чому так легко передбачити, що достатньо в Кремлі натиснути сотні разів натискувану кнопочку, як із львівської «коробочки» неминуче й у сотий раз вискочать заведені фігурки?       

Проте найбільше розчарування у мене викликали партії національно-демократичного флангу. Про плановану провокацію у Львові було відомо давно. Я був певен, що наші центристські партії змагатимуться щодо кращої та мудрішої відповіді провокаторам. Але, наскільки мені відомо, молебень за всіма невинно убієнними у Другій світовій війні, незалежно від ідеологічних прапорів, проведений 8-го травня біля пам’ятника Шевченку, був єдиною політичною акцією цих партій. Рішення суду про заборону будь-яких акцій 9 травня прикрило фактичну неспроможність наших політичних стратегів знайти нестандартну й привабливу для молоді форму протесту. Адже не важко було зрозуміти, що молебень не стане для молоді прийнятною альтернативою «активному спротиву». Цим самим демократичні партії фактично оголили поле вибору, а тому в «меню» активного політичного протесту проти червонопрапорної наруги львівська молодь могла віднайти лише одну «страву», а саме: «агресивна лобова атака».

В ці дні мені якось особливо бракувало Вячеслава Чорновола з його яскравим і навіть веселим політичним талантом!

Як на мене, ситуація дуже серйозна, і тому ми не можемо ховатися за чемностевими реверансами. Для всіх львівських (галицьких) членів згаданих партій настав час скласти іспит сумління. Сьогодні вже очевидно, що жодна з окремих партійних групок не може явити Галичині потужну політичну альтернативу. Чи не настала пора поставити ультиматум своєму керівництву у Києві, а тоді скликати загальну раду, завданням якої було б повне переформатування політичного потенціалу Галичини національно-демократичного спрямування? Лояльність щодо свого київського керівництва – це добре, але є ще лояльність щодо всього народу і відповідальність за захист його інтересів. Галичині потрібен масовий політичний рух, який би об’єднував, а не роз’єднував. Україні потрібна не вузько містечкова, примітивно рефлекторна та стратегічно безплідна Галичина – їй потрібна Галичина, яка зуміє переконати і себе, і всю Україну, що треба жити не за стихійними рефлексами, а за Божим законом.

Саме таке преображення Галичини й стало б головним дійовим висновком, що його ми мали б зробити після подій 9 травня.

Тарас Возняк: Янукович є президентом України і завдяки УПА TOP


Анна Ященко

Цього року Україна святкуватиме День Перемоги без гучних парадів, зате під червоними прапорами. Які міфи про Другу Світову війну досі панують у підручниках історії та в свідомості українців? На це та інші запитання в інтерв’ю УНІАН відповів відомий політолог, засновник та головний редактор Незалежного культурологічного часопису “Ї” Тарас Возняк.

Пане Тарасе, як на Вашу думку, чому День Перемоги досі не став об’єднуючим для української нації?

Тарас ВознякПроблема в тому, що історію намагаються використовувати як інструмент актуальної політики. День Перемоги чи День Скорботи – хто як це називає – не є ні вшануванням жертв, ні вшануванням героїв, а є інструментом вирішення абсолютно цинічних, банальних проблем сьогоднішньої провідної верстви політиків обох таборів, не тільки провладного.

Дивлячись на те, з якою радістю готуються до мордобою у Львові представники ВО “Свобода” через цей червоний прапор – диву даєшся – невже в такій формі треба вшановувати жертв?

Ясна річ, що рішення щодо вивішування червоного прапора на державних установах – це провокація. Всестороння, спланована, і не відомо: чи нашій країні, чи в сусідній, навіть радше в сусідній.

І яка мета цієї провокації?

Є декілька цілей, які переслідують різні сторони. Я б назвав чотири: актуальна влада, яка, так би мовити, “покращила наше життя вже сьогодні”; Російська Федерація, яка пробує спрямувати розвиток українського суспільства і його самоідентифікацію саме за російськими лекалами; дрібні політикани із “Русского единства” і “Родины”, які переслідують свої політичні інтересики; і ВО “Свобода”, яка періодично підігрує і нинішній владі,  і всім трьом попередньо названим “гравцям”, виконуючи роль зачищувача території Західної України і України в цілому від будь-яких спроб збудувати єдиний демократичний фронт проти всіх проявів різного роду авторитаризмів та їх рецидивів.

Цікава була реакція на Закарпатті – там запропонували: якщо вивішуєте червоний прапор, то, будь-ласка, вивішуйте всі прапори країн, які офіційно вважаються переможницями – починаючи від Австралії і Нової Зеландії і закінчуючи США і Канадою.

Які міфи про Другу Світову війну досі панують у підручниках історії та в свідомості українців?

Перший міф про те, що червоний прапор – це був прапор перемоги. Насправді, під червоним прапором 1 вересня 1939 року розпочалася ця кривава бійня і це всіма силами пробують затушувати ті, котрі хочуть нас залишити у стереотипах просталінського бачення минулого і формувати таке постсталінське майбутнє для всіх нас. Відродження цієї радянської міфології, збереження цієї міфології, зараження цією міфологією наступних молодих поколінь – і є головною метою цього роду акцій.

У всіх фільмах про війну десь там ніби випадково висить цей червоний прапор. Йде така масована пропаганда.

Люди навіть не усвідомлюють, а хто розпочав цю війну, а хто був ініціатором шматування європейського континенту? Йосип Віссаріонович і Адольф Гітлер.

І як протистояти цій міфології?

Можна протистояти на різному рівні. Найбільш ефективний – навчати дітей у школі об’єктивної виваженої правди про минуле, що війна розпочалася так, а після того вже трансформувалася інакше.

Але цей спосіб усвідомлення складності і трагічності нашої історії заблокований міністром освіти Табачником, котрий бачить своїм головним покликанням підтримку радянських міфологем, цих стереотипів, котрі вдовбували людям протягом 70 років.

Інша справа – це реакція широкої громадськості. В тому числі і на Західній Україні. Думаю, вона невдовзі буде. У нас є люди, які невтомно впродовж кількох десятиліть пробують довести правду історії, наприклад Ярослав Грицак, Мирослав Мартинович та ін.

Пан Грицак нещодавно заявив: “Роздільність української історії є великою перевагою України… У нас неможливий міф перемоги, бо тут не було перемоги – а була велика жертва”  Ви теж так вважаєте?

Тарас Возняк Чим більше різноманітних настроїв – тим краще. Ми знову ж таки за тими радянськими стереотипами пробуємо все уніфіковувати. А ми можемо бути єдиними, будучи різними. Люди творять сім’ю, певну єдність, будучи чоловіком і жінкою, абсолютно різними істотами. Є нації, сильні своєю різноманітністю. Наприклад, індійська чи китайська. Треба перейти від філософії або/або (або ми переможці, або ми жертви) до філософії: ми і жертви, ми і переможці. Бо насправді так і було.

Радянські солдати, з одного боку, збороли той фашизм не завдяки НКВС, не завдяки Сталіну і комунізму, а завдяки власній самопожертві. Але, разом з тим, вони були і жертвами. Командири закидували поля війни тисячами трупів невиправданих жертв. Як казав Жуков: “русские женщины новых нарожают”. УПА, які боролися за свою Україну, як вони її бачили – і з нацистами боролися, і з більшовиками як ворожою силою – вони теж є і жертвами, і переможцями. Врешті решт, Янукович став президентом саме України в тому числі і завдяки УПА, бо цю Україну свого часу вибороли їхні бійці.

Не можу у Вас не запитати про заяву Путіна про те, що Росія перемогла б у Другій світовій війні  і без України. Як Ви гадаєте, з якою метою це було сказано?

Звичайно, це провокація чистої води і спроба використати таку браваду у внутрішньоросійській політичній боротьбі. Зараз все більшої температури набуває протистояння (або вдавання протистояння) між двома найреальнішими претендентами на крісло президента Росії – Медведєвим і Путіним, і вони по черзі один за одним кидають подібного роду фрази, не дуже рахуючись з тим, як це сприймають люди в не тільки в Україні, а й в інших країнах: Грузії, Білорусі, Узбекистані...

Як казав вождь комуністів Ленін: кіно буде вирішувати все. Ми бачимо, як тільки Путін прийшов до влади, яка маса фільмів з’явилася про “доблесних бійців невидимого фронту”. І виявилося, що не танкісти і артилеристи вирішували долю перемоги, а енкаведисти. Це тупа пропаганда. А ми скільки фільмів за рік робимо?! Абсолютно програний інформаційний простір, відданий сусідній державі, яка тепер розповідає, що Росія перемогла, а в цю перемогу вплутуються незрозумілі країнки, починаючи від Узбекистану і закінчуючи Україною.

Як колись говорив відомий російський журналіст Сергій Доренко: “Сглотнули, хохлы?” От і “сглотнули”. У нас що була офіційна нота МЗС, Президент виступив проти цього? Ті, котрі зараз будуть ходити з червоними знаменами, засудили цей абсолютно несправедливий для мільйонів людей закид, а влада промовчала. Це привчання до того, що можна “проковтнути” все, що не скажеш. Можна в морду плюнути – утруться.

Чому досі ковтаємо?

Я не є такий крупний мужчина, який може дати здачі. Але думаю, що у нашому керівництві крупні і круті мужчини, в їхній термінології – “круті пацани”, які мали б дати здачі. Але вони виявляються промокашками.

За ініціативи Табачника Світову війну у підручниках замінили Великою Вітчизняною. Який сенс?

Дуже чіткий. Велика Вітчизняна війна – це відлік від підступного нападу нацистів на Радянський Союз. І тоді упускається найважливіший момент – як Сталін разом з нацистами роздерли тогочасну Польщу. В тому і є весь сенс – затушовування того, хто розпочав всю цю бійку.

Цього року День Перемоги пройде без параду. На вашу думку, правильніше все таки раз на рік робити свято для ветеранів, яких і так вже не багато лишилося, чи все ж таки економити на урочистостях?

Якщо б в нашому суспільстві було порозуміння і примирення, і була б загальна радість і скорбота, то не було б проблеми з цими парадами. І не такі то великі гроші. Не треба спекулювати. Розкрадається набагато більше, ніж йде на ті паради і ніж потрібно ветеранам. Скільки їх вже там лишилося…

Те, що парад скасували, можливо, в нинішній економічній ситуації і має сенс. До того ж враховуючи суспільну ситуацію якогось непримиримого протистояння, чи скоріше імітації. Я насправді не дуже вірю в те, що українське суспільство роздерте по цьому питанню. Його пробують роздерти. Але всі розуміють трагічність цієї події і навряд чи хтось хоче ображати ветеранів чи УПА, чи Радянської армії, тих, які справді воювали, а не тих, які йшли в загороджувальних загонах НКВС, після того працювали по концтаборах і у тюрмах ГУЛАГу, і зараз, на жаль, також приєднані у своїх правах до ветеранів. 

Links to event postings TOP

Do you maintain a website of events for your city or region? Let us know and we'll add a link to your site in the ePOSHTA newsmagazine.


 United States

Canadian flagVydubychi Church Choir of Kyiv, Ukraine - Canadian Tribute Tour -- Apr. 28 - May 20 TOP



Vydubychi Church Choir of Kyiv, Ukraine - Canadian Tribute Tour

Celebrating the 120th Anniversary of Ukrainian settlement in Canada

Last in Canada in 1997, the choir will perform music of the Lenten and Easter seasons in what is sure to be a wonderful display of some of Ukraine's great sacred and liturgical music.

Presented with the Patronage of His Eminence Metropolitan Yurij (Ukrainian Orthodox Church of Canada) and His Grace Metropolitan Lawrence (Ukrainian Catholic Church in Canada) and with the support of the Shevchenko Foundation, St. Vladimir's Institute and the UOCC Foundation.

Monday, May 16 London Concert

Tuesday, May 17 St. Catharine’s Concert

Wednesday, May 18 Toronto Concert

Thursday, May 19 Hamilton Concert


To hear the Choir visit:


Canadian flagToronto: 3 Stories of Galicia - doc film - May 15 TOP

Lodi, Italia: Multimedia Presentation “HUTSULY – People of the Carpathians” – May 19 TOP


Multimedia Presentation  “HUTSULY – People of the Carpathians”
at the "Festival della fotografia etica".

 Italia, Lodi (Lombardy). May 19 2011 at 21:00.
Sala Carlo Rivolta, Via Cavour 66.

Produced by Cyril Horiszny
Photojournalist - www.kyrylo.com

More information:

Ukrainian flagКиїв: Тренінг «Тайм-менеджмент. Постановка цілей» -- 20 травня


Київська міська організація ВМГО «Молодіжний Європейський Рух» оголошує набір учасників на тренінг «Тайм-менеджмент. Постановка цілей». Для участі у відборі необхідно заповнити анкету ( в додатку) та відіслати на адресу euroruh@ukr.net до 18 травня (включно) 2011 року. Всі поля анкети мають бути заповнені. Анкета (файл) має бути підписана прізвищем та імям учасника латинськими літерами (на приклад, Ivan_Ivanov). Інші анкети не розглядатимуться.

Дата тренінгу: 20 травня 2011 р.

Тривалість тренінгу: 16:30 – 20:00

Загальна кількість учасників: до 25 чол.

Адреса тренінгу буде надіслана після реєстрації

Участь у тренінгу безкоштовна!

Додаткову інформацію про тренінг та умови участі  Ви можете отримати за адресою: euroruh@ukr.net, 097-394-32-15

УВАГА!!! Всі учасники  мають бути присутніми протягом всього тренінгу

flag of FranceПариж: Вшанування пям"яті Головного отамана С. Петлюри - 25 - 28 травня TOP


85-та річниця

вбивства Голови Директорії УНР,

Головного Отамана Симона Петлюри 

у середу 25 травня 2010

o год. 14.35 покладення Радою Бібліотеки ім. Симона Петлюри в Парижі вінка на могилу Головного Отамана на цвинтарі Монпарнасі і буде відправлена коротка панахида

в неділю 29 травня 2011

о год. 10 в УАПЦ і 10.30 в УГКЦ будуть відслужені літургії.

о год. 15 покладення квітів від Українських громадських організацій і буде відправлена соборна панахида на могилі Головного Отамана С. Петлюри на цвинтарі Монпарнасі.

в суботу 28 травня 2011

о год. 14:30 в парафіяльній залі Св. Симона буде конференція на честь Голови Директорії, Головного Отамана Симона Петлюри.


Студійний день

Субота 28 травня 2011року

Українська бібліотека ім. Симона Петлюри
6, вул. де ля Палестін




Ярослава Йосипишин

Журналіст (Українська Правда), керівник відділу «Іторична Правда»

Відкриття та загальна біографія Симона Петлюри 


Вахтанг Кіпіані

Журналіст (Українська Правда), керівник відділу «Іторична Правда»

Образ Симона Петлюри та петлюрівців в українських медіа та масовій свідомості 


Алла Лазарева

Журналіст (BBC)

Геополітика Петлюри та її сприйняття на Заході та Сході Европи


Стефан Дуніковський


Дійові особи процесу Шварцбарда

16:45-18 :00

Любомир Госейко

Кіно історик

Презентація документальних фільмів про C. Петлюру реалізовані українською телебачення Канал 1+1


Canadian flagТоронто: Доповідьд-ра Ольги Онух: Більше 30 років революційних моментів в Україні: Створення «Помаранчевої революції» і формування громадянського суспільства  - 27 травня TOP

Наукове Товариство ім. Шевченка в Канаді

запрошує на доповідь

д-р Ольги Онух

пост-докторської стипендіянтки Програми Петра Яцика при Торонтонському Університеті


П’ятниця, 27 травня 2011р.

година 7:30 веч.
Ґалерія КУМФ
2118А Bloor Street West

John Demjanjuk convicted over Nazi camp deaths TOP

John Demjanjuk leaves the court room with
his awyer Ulrich Busch, center, in Munich,
southern Germany, on Thursday, May 12,
2011. The court has ordered John
Demjanjuk released pending an appeal
of his conviction as an accessory to
murder at a Nazi death camp.
(AP Photo/Matthias Schrader)

May 12, 2011

David Rising
Associated Press

A German court convicted retired U.S. autoworker John Demjanjuk on Thursday of taking part in the murder of tens of thousands of Jews as a Nazi death camp guard, breaking legal ground that could pave the way for the prosecution of many low-level cogs in Hitler’s machinery of destruction.

The 91-year-old Demjanjuk was sentenced to five years in prison on 28,060 counts of accessory to murder – one each for the number of people killed at the Sobibor death camp during the six months in 1943 when he was convicted of standing guard there.

But Demjanjuk will spend no immediate time behind bars. Presiding Judge Ralph Alt ordered him released from custody pending his appeal – a process that could take at least a year. It was not immediately clear when Demjanjuk would be released or where he would go.

The case was considered groundbreaking because although scores of Nazi war criminals have been tried and convicted in Germany, in this case there was no evidence that Demjanjuk (dem-YAHN’-yuk) committed a specific crime.

His prosecution was based on the theory that if Demjanjuk was at the camp in Nazi-occupied Poland, he was a participant in the killing there – the first time such a legal argument has been made in German courts.

“This case is a door opener,” said Thomas Walther, a former federal prosecutor who led the investigation that prompted Germany to put Demjanjuk on trial.


In this Feb. 21, 2002 file photo is an edited
version of a document released by the US
Department of Justice, which is a disputed
World War II-era military service pass for
John Demjanjuk. The Ukrainian-born
Demjanjuk was a young Soviet army
soldier when he was captured in Crimea
in 1942 by the Nazis during World War II.

The Ukrainian-born Demjanjuk was a Soviet Red Army soldier captured by the Germans in Crimea in 1942. He is accused of then agreeing to serve as a “wachmann,” or guard, the lowest rank of the “Hilfswillige,” former POWs who were subordinate to German SS men.

Walther said his office has many cases that have been investigated but shelved and could now be reopened. Although it’s hard to say how many living suspects might fall into the same category as Demjanjuk, it could be hundreds or more, Walther said.

“It could be very soon that more are brought to the table,” he told The Associated Press.

The prospect of Demjanjuk’s release pending appeal, though common under the German justice system, drew immediate ire from those who had been pushing for his conviction.

“We don’t think that that’s appropriate given the heinous nature of his crimes,” Efraim Zuroff, the chief Nazi hunter at the Simon Wiesenthal Center, said in a telephone interview from Jerusalem.

Still, Zuroff called the conviction “a very important victory for justice.”

“The verdict sends a very powerful message that even many years after the crimes of the Holocaust, the perpetrators can be brought to justice,” he said. “We’re hopeful that this verdict will pave the way for additional prosecutions in Germany.”

Demjanjuk attorney Ulrich Busch said he was appealing the decision and expressed confidence he would succeed. Demjanjuk “will not see one day in jail,” he said.

Alt said Demjanjuk did not pose a flight risk because of his age, poor health and the fact that he is stateless after being deported from the U.S. two years ago.

That meant there were no grounds to hold him, Alt said. “It’s the law, and so it’s justice,” he told the AP. “I say he’s guilty, but it’s not a final verdict.”

Demjanjuk’s son, John Demjanjuk Jr., said his father needs daily medical attention and would likely need to be moved into an assisted care facility – the costs of which would be paid by the German government.

“We’re in the planning stage and I can’t say where he’s going to go,” he told the AP in a telephone interview from Ohio.

Still, he said he was relieved by the decision to free his father “because he has never deserved to sit in prison for one minute.”

The younger Demjanjuk said he planned to visit his father, though he was not sure when. Demjanjuk’s 85-year-old wife, Vera, is in poor health and unable to travel.

In handing down the court’s ruling, Alt called Demjanjuk a piece of the Nazis’ “machinery of destruction.”

“The court is convinced that the defendant ... served as a guard at Sobibor from 27 March 1943 to mid-September 1943,” Alt said, referring to a period when the Nazi genocide machine was operating at full force.

Demjanjuk sat in a wheelchair in front of the judges as they announced their verdict after the nearly 18-month trial, but showed no reaction. He has denied the charges but declined the opportunity to make a final statement to the court.

Integral to the prosecution’s case was an SS identity card that allegedly shows a picture of a young Demjanjuk and indicates he trained at the SS Trawniki camp and was posted to Sobibor.

Though court experts said the card appears genuine, the defense maintains it is a fake produced by the Soviet KGB.

The U.S. Department of Justice’s Office of Special Investigations also has said the card is genuine, but documents recently unearthed by the AP indicate the FBI at one time had doubts similar to those aired by Demjanjuk’s defense – though the material was never turned over to his attorneys.

Alt noted that in addition to the card the court found other credible evidence, including transfer lists indicating a guard named Demjanjuk with the same Trawniki number was sent to serve in Sobibor and elsewhere.

Rudolf Salomon Cortissos, whose mother was gassed at Sobibor along with thousands of other Dutch Jews, cried softly in a back row of the courtroom, wiping his tears with a white handkerchief, as Alt somberly read out the names of his mother and others who were killed in the death camp.

“It’s very emotional. It doesn’t happen every day,” he said, adding that he was happy with the verdict and sentence. “For me it is satisfying.”

Vera John de Jong of Belgium, whose parents were gassed in Sobibor, was stoic about the decision to release Demjanjuk for the time being.

“He’s been convicted, and that’s what is important,” she told AP. “He was probably better off in prison than he will be now because he was very well looked after there.”

Demjanjuk has been stripped of his U.S. citizenship and has been in custody in Germany since his deportation.

Three Sobibor survivors and about three dozen other people who lost family members at the death camp joined the trial as co-plaintiffs as allowed under German law.

Cornelius Nestler, a lawyer for the co-plaintiffs, said Demjanjuk likely would serve three years at most, given the time he has already spent in German custody.

But he said he, too, was satisfied with the sentence, which came close to prosecutors’ call for a six-year term. That call took into account Demjanjuk’s age and the time he had already served in Israel in the 1980s.

Charges of accessory to murder carry a maximum term of 15 years in Germany, which does not allow consecutive sentences for multiple counts of the same crime.

The verdict won’t entirely end more than 30 years of legal wrangling. Along with the German appeal, proceedings continue in the United States.

In the 1980s, Demjanjuk stood trial in Israel after he was accused of being the notoriously brutal guard “Ivan the Terrible” at the Treblinka extermination camp. He was convicted, sentenced to death and then freed when an Israeli court overturned the ruling, saying the evidence showed he was the victim of mistaken identity.

Demjanjuk has always maintained he was a victim of the Nazis – first wounded as a Soviet soldier and then captured and held as a prisoner of war under brutal conditions before joining the Vlasov Army, a force of anti-communist Soviet POWs and others that was formed to fight with the Germans against the Soviets in the final months of the war.

Prosecutors said that after his capture, the evidence shows Demjanjuk agreed to serve the German SS and was posted to Sobibor.

Now in the U.S., new litigation is under way following the AP report that brought to light the 1985 FBI report questioning the legitimacy of the Trawniki identity card used in the current prosecution. That revelation has led to new court action, with a federal judge in Cleveland agreeing this week to appoint a public defender to represent Demjanjuk there.

Andrea M. Jarach in Munich and Geir Moulson in Berlin contributed to this report.

Demjanjuk's son calls father's conviction shameful - video


Prime Minister Azarov urges conclusion of Free Trade Agreement with Canada


May 12, 2011

Greetings of H.E. Mykola Azarov, Prime Minister of Ukraine, to His Excellency The Right Honourable Stephen Harper, Prime Minister of Canada, with the victory in the parliamentary elections

Your Excellency!

I would like to sincerely congratulate You and the party that You are leading with a convincing victory in the parliamentary elections which took place on May 2, 2011. That became an evidence of a high trust of the Canadian people to the economic policy of Your Government.

I am convinced that successful implementation of mutually beneficial Ukrainian-Canadian bilateral projects along with conclusion of a Free Trade Agreement open new opportunities for intensification of economic cooperation and realization of the investment and commercial potential.

I recall with pleasure our meeting during Your visit to Kyiv last fall and believe in further close cooperation between our Governments for the benefit of Ukrainian and Canadian peoples.


Mykola Azarov

UCC welcomes introduction of  Manitoba Ukrainian Canadian Heritage Day Acts of legislation



The Ukrainian Canadian Congress welcomes the introduction of Bill 27, The Manitoba Ukrainian Canadian Heritage Day Act, by the Honourable Ms. Rosann Wowchuk, Minister of Finance as well as Bill 214, The Ukrainian Heritage Day Act, by Mr. Len Derkach, MLA for Russell.

"We welcome legislation which recognizes the significant role played by Ukrainian Canadians in building this great country," stated UCC National President Paul Grod. "A bill demonstrates the resolve and importance of Ukrainian Canadians in contributing the economic and social well-being of Manitoba and Canada."

"We have worked very hard with the government and all political parties and hope that a bill will become law in this important year which marks the 120th anniversary of Ukrainian pioneer settlement in Canada," said Manitoba UCC President Nellie Drozd. "Manitoba is the cradle of the Ukrainian Canadian community and it is appropriate that the contribution of Ukrainian Canadians to our province be appropriately recognized""

Once adopted, Manitoba will be the second province, after Ontario, to proclaim a Ukrainian Heritage Day.

Під Європарламентом голодують українські журналісти TOP

11 травня 2011

Четверо рівненських журналістів і громадських активістів проводять акцію голодування під будівлею Європарламенту у Страсбурзі.

Як повідомив керівник Рівненської незалежної медіа-профспілки, депутат облради Сергій Штурхецький, передає "Радіо Свобода".

Їхня мета - привернути увагу європарламентарів до проблем демократії в Україні.

На такі заходи журналісти і громадські діячі наважилися на знак солідарності з міністром внутрішніх справ Юрієм Луценком.

Як відомо, Луценко уже 20-й день голодує, протестуючи проти утримання під вартою, і через погіршення стану здоров’я був у середу госпіталізований до цивільної клініки.

Хто ми є?

Ми представники громадських організацій та журналісти, яким не байдужа ситуація, яка наразі склалася Україні. Ми бачимо, що наступ на демократичні цінності, який відбувається в Україні, все більше віддаляє нашу країну від Європейського співтовариства.

Чого ми хочемо?

Ми своїми діями прагнемо привернути увагу депутатів Європейського парламенту та громадян Європейського союзу до тих процесів згортання демократії, які зараз спостерігаються в Україні. Ми впевнені, що чітка позиція Євросоюзу здатна змусити українську владу поважати права людини і свободу слова.

Хто нас підтримує?

Нас підтримує більшість громадян України, які чітко декларують, що хочуть жити у демократичній європейській державі і висловлюють бажання до подальшого розвитку євро інтеграційних процесів.

Хто проти нас?

Проти нас вся владна верхівка, олігархи, які зараз захоплюють економічну, соціальну, політичну сфери, знищують культурну ідентичність українців, штовхають Україну до статусу колонії. чинна українська влада, котра лікується у Європі, вчить своїх дітей та тримає капітали у Європі, все далі і далі відштовхує українців від європейських цінностей.

Яка зараз ситуація в Україні?

Увесь час перебування при владі  Януковича і його команди всі органи державної влади в режимі небувалої консолідації працювали на купку олігархів, які вклали кошти в переможний бізнес-проект під назвою «Янукович – президент». Всі гілки влади: законодавча, виконавча і судова зараз сконцентровані у руках Януковича та його оточення. Тому в Україні розпочалися політичні репресії, спецслужби переслідують журналістів, у міліцейських відділках гинуть люди, суди виносять неправосудні рішення, закриваються газети і жорстко контролюється контент телеканалів. Економіка країни не здатна подолати кризу через некомпетентність і корумпованість  влади, численні факти непрозорого витрачання бюджетних коштів, непосильного фіскального тиску на малий бізнес, через кабальні угоди із східним сусідом. Як тільки колишній міністр внутрішніх справ України Юрій Луценко оприлюднив факти зрощення влади і криміналітету, він потрапив у в’язницю. Український уряд не зупиняє критика світового співтовариства, авторитетних громадських організацій – Фрідом Хауз, Репортери без кордонів. Свою тривогу висловлюють правозахисники.

Чому ми тут?

Український уряд глухий до протестів всередині країни. Обмежується свобода зібрань та протесту. Готуються законопроекти, яким обмежується доступ громадян до інформації та можливість діяльності громадських організацій. Правоохоронні органи перетворюються на слухняних маріонеток для знищення будь-якого вільнодумства та опозиції. Тому ми тут, за межами своєї країни намагаємося привернути увагу Європейського співтовариства до долі 46-мільйонного населення України.

Kontakt : Сергій Штурхецький sv1406@ukr.net

Івана Дем'янюка засудили на 5 років TOP

91-річний Іван Дем'янюк не виявив жодної
реакції на вирок суду

12 травень 2011

Суд у Мюнхені визнав Івана (Джона) Дем’янюка винним у співучасті в убивстві десятків тисяч євреїв у таборі смерті "Собібор", засудивши його до 5-ти років ув’язнення.

Народженого в Україні Івана Дем’янюка визнали винним у тому, що він був охоронцем у таборі "Собібор" в окупованій нацистами Польщі, і у такий спосіб став співучасником убивств щонайменше 28 тисяч людей.

Це вперше в німецькому суді було використано такий юридичний аргумент.

Суддя заявив, що "суд переконаний, що підсудний… служив охоронцем у таборі "Собібор" з 27 березня до середини вересня 1943 року. Як охоронець, він взяв участь у вбивстві щонайменше 28 тисяч людей".

Корніліус Нестлер, адвокат родин жертв "Собібору", сказав, що немає сумнівів у доказах проти пана Дем’янюка:

"Він був частиною вбивчої машини, і він - співучасник убивств. Немає жодних сумнівів щодо доказів, і родичі вважають, що необхідно, аби всі, хто брали участь у вбивствах їхніх родин, постали перед відповідальністю до кінця їхнього життя".

Як каже кореспондент Бі-Бі-Сі, родичі жертв "Собібору" були задоволені вироком, хоче для декого з них це було головною метою. Вони хотіли, аби суд в німецькому місті, де було засновано нацистську партію, вислухав подробиці про механізм масових убивств у таборах смерті.

Дем’янюк вислухав вирок суду, сидячи в інвалідному візку, але не виявив жодної реакції.

Адвокати Дем’янюка кажуть, що будуть оскаржувати вирок.

Івана (Джона) Дем’янюка видали до Німеччини зі США 2009 року.

91-річний пан Дем’янюк заперечує обвинувачення і каже, що його силоміць депортували до Німеччини під час війни.

На суді у четвер пан Дем’янюк відмовився від заключного слова.

Суд також відкинув вимогу адвокатів про те, що має бути подано більше доказів на процесі, який тривав майже півтора роки.

Клацнути Читати: Дем'янюк - особа без громадянства

Головний доказ - посвідчення


Підсудний твердив, що посвідчення - підробка

Прокуратура базувала свої обвинувачення на посвідченні, згідно з яким пан Дем’янюк належав до підрозділу СС "Травники", члени якого працювали в таборах охоронцями.

Свідків, які б бачили пана Дем’янюка у таборі в ролі охоронця, немає.

Адвокати підсудного твердили, що посвідчення було підробкою КҐБ. Але фахівці на процесі визнали посвідчення справжнім.

У таборі "Собібор" в окупованій Польщі 1943 року було вбито 27900 євреїв. А загалом в "Собіборі" було вбито 250 тисяч людей.

Адвокат вимагав виправдати пана Дем’янюка, який увесь процес просидів в кутку зали в інвалідному візку в темних окулярах або лежав у ліжку.

За словами кореспондента Бі-Бі-Сі, він ніяк не реагував на те, що відбувалося в залі суду.

Іван Дем’янюк, який народився в Україні, 1951 року виїхав до США, де працював на автомобільному заводі в Огайо. Він отримав американське громадянство, якого його згодом позбавили.

Пан Дем’янюк провів 8 років під вартою в Ізраїлі у 80-х роках.

20 років тому його було засуджено до смерті в Ізраїлі за злочини в таборі "Треблінка", але той вирок було скасовано після того, як з’явилися нові докази, які підтвердили причетність до злочинів іншої людини.

Прем’єр-міністр Азаров закликає переобраного прем’єр-міністра Канади до завершення Угоди про вільну торгівлю


12 травня 2011

Вітання Прем’єр-міністра України Миколи Азарова
Прем’єр-міністру Канади Стівену Гарперу
з перемогою на парламентських виборах 2 травня ц.р.

Ваша Високоповажносте!

Щиро вітаю Вас та очолювану Вами партію з переконливою перемогою на парламентських виборах 2 травня, що свідчить про високу довіру канадського народу до економічного курсу Уряду.

Переконаний, що успішне втілення взаємовигідних українсько-канадських двосторонніх проектів одночасно з укладенням Угоди про вільну торгівлю відкриють нові можливості для активізації економічної співпраці та реалізації інвестиційного та торговельного потенціалу.

З приємністю згадую нашу зустріч під час Вашого візиту до Києві восени минулого року. Впевнений у подальшій плідній співпраці між нашими Урядами на благо українського та канадського народів.

З повагою,

Микола Азаров

Конґрес Українців Канади вітає подання законопроекту про запровадження Дня Українсько-Канадської Спадщини у провінції Манітоба


Вінніпег, Манітоба-9 травня 2011 р.

Конґрес Українців Канади вітає подання законопроекту 27, (Bill 27)  Акт про Українсько-Канадський День Спадщини в Манітобі, представленого вельшишановною Росан Вовчук, міністром фінансів; а також законопроекту 214, (Bill 214) Акт про День Української Спадщини, представленого Леном Деркач, членом законодавчого уряду Минітоби від округу Расселл.

"Ми вітаємо законодавство, яке визнає вагому роль українських канадців у побудові цієї чудової країни," - заявив президент Конґресу Павло Ґрод. "Законопроект демонструє рішучість та важливість українських канадців у сприянні зростання економічного та соціального добробуту Манітоби і Канади."

"Ми багато працювали з урядом та всіма політичними партіями і сподіваємося, що даний законопроект стане законом у цьому важливому ювілейному році 120-ліття поселення українських піонерів у Канаді," - заявила Неллі Дрозд, голова КУК Манітоби. "Манітоба є колискою українсько-канадської громади і тому внесок українських канадців у розвиток провінції має бути належно визнаний."

Якщо законопроект буде прийнятий, то Манітоба стане другою провінцією в Онтаріо, котра проголосить День Української Спадщини.

Підтримка культурологічних та культурно-мистецьких заходів

12 травня 2011

На прохання Міністерства культури України Посольство України в Канаді інформує про таке:

Для забезпечення культурного співробітництва із закордонними українцями Міністерство культури щорічно до 31 травня поточного року приймає звернення від громад закордонних українців та українських організацій щодо підтримки культурологічних та культурно-мистецьких заходів у наступному році.

 Звернення надсилати за адресою:
Міністерство культури і туризму України
Відділ культури етносів України та української діаспори
вул. І.Франкa, 19,
01601, м.Київ, Україна
Тел.: (+38-044) 234-79-01
Факс: (+38-044) 234-49-11

Ukraine. A Banana Republic Forever?! TOP

May 10 2011


Anatomy of legal collapse of Ukrainian state. How members of Ukrainian Parliament routinely violate the Constitution and adopt the laws that can be considered illegal.

First educational movie within the civic campaign of Maidan Alliance against non personal voting of Ukrainian members of Parliament.

Civic Campaign: Against Non Personal Voting of Members of Parliament

PBS Newshour: Nearly 8 Years After the 'Orange Revolution,' Ukraine Runs Into Reversals - video TOP
Юрій Луценко: Я готовий відстоювати свої права ціною життя (ДОКУМЕНТ) TOP


Лідер «Народної самооборони» Юрій Луценко чинитиме опір примусовому годуванню, навіть якщо співробітникам СІЗО для виконання цієї процедури доведеться застосовувати силу. Про це йдеться в заяві Юрія Луценка на ім’я Генпрокурора Віктора Пшонки.

Заяву з СІЗО лідер «НС» передав через дружину Ірину, яка щойно повернулася з побачення.

Про це повідомляє Народна самооборона.

За її словами, стан здоров'я і загальне самопочуття Юрія Луценка погіршуються на очах: за останній день він втратив 3 кг ваги, у нього міняється колір шкіри і сповільнюється реакція.

Наводимо текст заяви повністю:

Генеральному прокурору

Украіни Пшонці В.П.

Луценка Ю.В.


Доводжу до вашого відома, що на знак протесту проти незаконного, нічим необґрунтованого і політично мотивованого рішення ГПУ і Апеляційного суду м. Києва про продовження мого арешту я, Луценко Ю.В., з 23 квітня оголосив голодовку.

Незважаючи на це, підпорядкована Вам прес-служба ГПУ цинічно поширювала помилкову інформацію про те, що я продовжую отримувати продуктові передачі, їм ковбасу, горішки та інші продукти.

Під час медичного огляду 1 травня лікарі встановили в мене втрату 14 кг ваги, різкі коливання тиску, наявність високого ступеня ацетону в крові. Враховуючи це, мені було оголошено про примусове харчування «сумішшю для голодуючих», яка повинна зупинити зростання ацетону, що могло призвести до летального результату.

Незважаючи на це, підпорядкована Вам прес-служба ГПУ знову цинічно заявила про задовільний стан мого здоров'я і про те, що я вживаю поживну суміш, ковбасу та інші продукти.

Очевидно, ГПУ недостатньо того, що я добиваюся законності і справедливості ціною свого здоров'я. Вам цього мало.

Я готовий відстоювати свої права і найвищою ціною життя. Свобода і законність варта цього.

Пане Генеральний прокуроре, повідомляю Вас про відмову від примусового годування. Готовий до застосування сили.

Мої вимоги - незмінні:

- переглянути і скасувати незаконне, нічим не мотивоване рішення слідчого про продовження мого утримання під вартою навіть після завершення всіх слідчих дій мною і моїми адвокатами і захисником;

- надати дозвіл на медичну консультацію лікаря-ревматолога.

Ю. Луценко, 05.05.2011

133 день ув’язнення

14 день голодовки


Про судову тяганину Юлії Тимошенко з «РосУкрЕнерго» TOP


Людміла Васіна, Radio Free Europe / Radio Liberty (США)

Позов проти «РосУкрЕнерго» – загроза для «Газпрому»? Позов Юлії Тимошенко та інших осіб, які не розголошують своїх імен, до американського суду проти Дмитра Фірташа та «РосУкрЕнерго» може мати серйозні наслідки. Фактично відповідачем є «Газпром». Під час розгляду справи можуть набути розголосу неприємні факти – як для російського монополіста, так і для держави Росія в цілому, – йдеться в інтерв’ю фінансового аналітика Андрєя Сотніка для російської служби «Радіо Свобода» (Radio Free Europe/Radio Liberty).

Про перспективи судового позову Юлії Тимошенко проти швейцарської «РосУкрЕнерго» та її співвласника Дмитра Фірташа розповів в інтерв’ю «Радіо Свобода» фінансовий аналітик Андрєй Сотнік, який вивчив копію документа, поданого до окружного суду Мангеттена.

На його думку, процес може бути дуже серйозним. У російських ЗМІ, наголошує аналітик, були наведені неповні факти. Судячи з тексту документа, колективний позов до американського суду поданий не однією Юлією Тимошенко, а нею та десятьма особами, яких публічно не називають. Їхні імена будуть відомі тільки американському судді.

Андрєй Сотнік наголошує, що відповідачем фактично є «Газпром». «Що таке «РосУкрЕнерго»? Це Фірташ і «Газпром», яким належать практично однакові пакети акцій. Якщо проти бізнесмена поданий персональний позов, то хто буде відвідати за «РосУкрЕнерго»? Заберіть частку Фірташа у «РосУкрЕнерго», і з’ясується, що це... «Газпром»», – заявив експерт. За інформацією ж російської преси, «жодних російських відповідачів у позові не вказано. Отже, «Газпром» ... ризиків не несе».

Насправді ж позов до американського суду – суттєва загроза для «Газпрому». Як відповідачі, крім Дмитра Фірташа та «РосУкрЕнерго», вказані ще близько 100 компаній та фізичних осіб. Отже, позивачі можуть надати суду переконливі докази того, що всі відповідачі мають у США або стійкий бізнес, або активи в американській валюті. Суддя може запитати у позивачів чи відповідачів дані про афільованість активів між собою. Не виключено, що такі дані можуть бути неприємними для «Газпрому». Адже справжні власники «РосУкрЕнерго» з’ясуються в американському суді дуже швидко. Відповідати їм, можливо, доведеться в особливо великих обсягах.

Експерт нагадує, що колективний позов базується на дуже серйозному юридичному акті – Racketeering Influenced and Corrupt Practices Act (RICO). У разі виграшу сума вимог автоматично потроюється. Отже, інформація про 12,1 млрд куб м газу «також лукава» – йдеться вже про понад 36 млрд кубометрів. Тому бізнес того, хто програє, хоч хто б це був, не виживе, вважає експерт.

Позов від Тимошенко підготовлений зі значною кількістю граматичних помилок. Можливо, вона прагне без особливих витрат і зусиль одержати понад 36 млрд кубів. Тим часом група Фірташа провела щодо посередників низку успішних судових процесів в Угорщині, на Кіпрі, у Швейцарії та Швеції – в усіх виграла. Тому й до серйозної сутички у суді США вона підготовлена. А «Газпром» жодного разу з цими справами до зарубіжних судів не звертався. «Єдиний метод газового монополіста, – зауважує пан Сотнік, – закручений газовий вентиль». А це однозначно неправовий метод. «Газпром» не вміє цивілізовано захищатися, – і цим вирішили скористатися.

Експерт припускає, що, звертаючись до американського суду, пані Тимошенко та інші позивачі намагалися налякати опонентів, щоб змусити їх укласти вигідну для себе позасудову мирову угоду. Завдяки цій справі росіяни невдовзі дізнаються, хто справжні власники «РосУкрЕнерго», а також стануть відомі «конспіративні» схеми торгівлі середньоазійським газом, що йде газпромівською трубою і не дає надходжень до російського бюджету. Розкриється ще багато фактів, про які говорити наразі зарано.

Оригiнал матерiалу:

Україна. Бананова республіка назавжди!? TOP

На Майдані тепер є кіностудія. Ми зробили перший фільм про
нардепів-піаністів англійською мовою

В рамках нашої кампанії Стріляйте в піаніста! - Проти не особистого
голосування народних депутатів - ми створили перший короткий фільм
"Україна. Бананова республіка назавжди!?", який ми пропонуємо вашій


Один з перших глядачів з Англії одразу послав цей фільм на БіБіСі та
свойому депутату. Ось що він пише:

I am very angry about this. I will do everything to publicise this as
far and wide as possible starting with asking my local parliament
member who represents my London constituency to ask the foreign
secretary of the UK to summon Ukraine's ambassador to explain the
behaviour on this video to him. I will also send  it to to the BBC

Закликаємо всіх наших закордонних читачів робити те саме. Принаймні
тих, хто живе в англомовних країнах. Поширюйте цей ролік де тільки
можете - на сайтах, в соцмережах, пропонуйте вашим місцевим
телеканалам, посилайте друзям.

Попри все українська влада ще оглядається на цивілізований світ.
Давайте використаємо це для боротьби з нардепським шахрайством!

Цей ролік буде перекладений також на польську мову. Якщо є волонтери
для перекладу і озвучки іншими мовами - пишіть на world@maidan.org.ua

Як кажуть в кіно - далі буде....

Авторський колектив та список використаних матеріалів можна побачити
тут http://world.maidan.org.ua/movies

Щоденник незалежності – США визнали Україну


12 травня 2011

Аскольд С. Лозинський

1 серпня 1991 року президент Джордж Буш виступив з промовою в Києві, яку пізніше Вільям Сафір  в"Нью-Йорк Таймс" назвав "курячою київською" . Це був вишкіл в „реалполітік”:

"Деякі люди закликали Сполучені Штати вибирати між підтримкою президента Горбачова і підтримкою незалежно налаштованих націй на всій території СРСР. Я вважаю, що це помилковий вибір ... Ми будемо підтримувати, наскільки можливо, сильні відносини з Радянським урядом президента Горбачова. Але ми також цінуємо нові реалії життя в СРСР і тому, поскільки ми також федерація, хочемо гарних відносин - поліпшених відносин - з республіками ... В Україні, в Росії, у Вірменії та країнах Балтії дух свободи процвітає ... Але свобода не є теж саме, що незалежність. Американці не будуть підтримувати тих, хто прагне до незалежності, з тим щоб замінити тиранію з верху на місцевий деспотизм. Вони не будуть допомагати тим, хто пропагує самогубчий націоналізм на основі етнічної ненависті. Ми будемо підтримувати тих, хто хоче будувати демократію ... так багато американців українського походження згідні з зауваженням, що я зробив тут сьогодні. "

Всього за тиждень до того, як виступ був озвучений, Український Конгресовий Комітет Америки направив листа президенту, в якому УККА заявив:

"Незважаючи на багаторічну політику Сполучених Штатів  на недоторканність Радянського Союзу,  позиція  членів нашої організації є такою, що ця політика не тільки безпринципна, але що вона також, в довгостроковій перспективі, дестабілізуюча ".

Виступ президента Буша в Києві було прийнято українською громадою Америки з легкокажучи „тривогою”. УККА висловив цю стурбованість:

"Наші організації-члени сподівалися, що президент буде використовувати цю можливість, щоб висловити американську підтримку для всіх тих, хто постраждав в минулому і продовжують страждати сьогодні в результаті колоніальної політики Москви ... Крім того законне прагнення до деколонізації СРСР не може бути охарактеризоване як ... "самогубчий націоналізм, заснований на етнічній ненависті". Деспотизм є основою на якій будуються імперії. Дійсно історія Радянського Союзу рясніє не тільки кричущою етнічною ненавистю, але також винищенням мільйонів невинних людей в результаті актів геноциду. Прихильники української незалежності, з іншого боку, були і продовжують бути глибоко демократичними, на етнічно широкій основі.  Сама справа відновлення незалежної української держави буде гарантувати права всіх меншин, які проживають в межах своїх кордонів ... Ми були здивовані, коли подальше Президент завершив своє твердження, заявивши, що американці українського походження підтримали його в цих зауваженнях. Українська громада Америки єдина у своїй підтримці розвитку демократії і свободи в Східній Європі ... Українська громада була єдина у своїй підтримці повної української незалежності ... Тільки незалежна українська держава може відновити владу громадян деморалізовану десятиліттями тоталітарного правління. Тільки незалежна українська держава може дати людям надію, натхнення, визначення. ... На жаль, президент вирішив просувати інтереси Михайла Горбачова, а не сподівання волелюбного українського народу".

Напередодні виступу президента Буша " Нью- Йорк Таймс" повідомила, що президент Буш приїде до Києва в якості емісара президента Горбачова, і що він буде денонсувати рух за незалежність України, так ніби він був “загіпнотизований Горбачовим”. "Tаймс" навіть підкреслив той факт, що візит до України буде "по дорозі додому з Москви."

Проголошення незалежності України прийшла близько трьох тижнів по тому-- 24 серпня 1991 року.

Український Конгресовий Комітет Америки зустрів Проголошення України з привітанням і негайно звернувся до уряду Сполучених Штатів:

"Ми звертаємося до уряду Сполучених Штатів  підтримати український народ і визнати Проголошення про незалежність. Сьогодні багато що залежить від позиції Сполучених Штатів. Ми звертаємося до президента Джорджа Буша і уряду Сполучених Штатів проявити беззастережну підтримку демократичних сил в Україні, встановленню прямих зв'язків та допомогу в подоланні пережитків окупаційного режиму і зміцнення незалежності України в світовому співтоваристві демократичних держав ".

 Усього лише через кілька днів керівництво „незалежної” Росії  проявило вікову схильність до неповаги  суверенітету своїх сусідів, висуваючи територіальні претензії. УККА відповів  зверненням до президента Сполучених Штатів:

"Українська громада Америки глибоко стурбована недавньою заявою Президента Росії Бориса Єльцина, про можливі територіальні претензії на українські землі ... Ми звертаємося до Вас пане Президенте, і уряду Сполучених Штатів проявити підтримку і визнання  незалежної України і виступити від імені стабільності і демократії. Територіальна цілісність незалежної України, як і будь-якої незалежної держави, повинна бути стурбованістю нашого уряду ... "

УККА продовжував намагання визнання України, коли він дізнався, що  голова  парламенту України Леонід Кравчук поїхав в США і Канаду у вересні 1991 року:

" 25 і 26 вересня Леонід Кравчук, голова українського парламенту, буде у Вашингтоні. Від імені українських американців, ми закликаємо вас, щоб зустрітися з Леонідом Кравчуком, як представником уряду знову незалежної України, щоб почати процес прямих відносин між Сполученими Штатами та Україною ... Хоча Леонід Кравчук стикається зі значною демократичною опозицією в президентських виборах 1 грудня, він користується підтримкою демократичної опозиції в Україні для цього візиту в Сполучені Штати. Відносини між новими країнами, які можуть бути розпочаті на наступному тижні будуть продовжені з президентом всенароднообраним 1 грудня ... "

Голова Леонід Кравчук зустрівся з президентом Джорджем Бушем у Білому домі 22 вересня 1991 року.
На додаток до прямого тиску на адміністрацію президента Буша, УККА звернувся до своїх друзів в Конгресі. У жовтні 1991 року аналогічна резолюція була представлена ​​в обох палатах Конгресу США, висловивши почуття Конгресу, що президент:

"Повинний визнати незалежність України і зробити кроки у напрямку створення повних дипломатичних відносин з Україною, повинний підтвердити референдум 1 грудня  1991 року про  проголошення незалежності українського парламенту, і повинний використовувати допомогу Сполучених Штатів, торгівлі та інших програм з підтримки Кабінету Міністрів України та заохочувати подальший розвиток демократії та вільного ринку в Україні ".

Далі УККА намагався впливати на громадську думку за допомогою масових мітингів для міжнародного визнання незалежності України, перший з яких відбувся в Нью-Йорку вже 27 серпня 1991 року, через дорогу від Організації Об'єднаних Націй і три великі мітинги, які було проведено одночасно в Лафайетт-парку у Вашингтоні, Чикаго і Лос-Анджелесі  1 жовтня 1991 року.

У жовтні 1991 року Верховна Рада України проголосувала за створення власної армії, флоту і військово-повітряних сил з сукупною силою 420 тисяч. Державний департамент США заявив, що український план "йде врозріз із зусиллями всіх країн Європи і Північної Америки, щодо скорочення збройних сил і зміцнення стабільності." УККА відповів на оцінку США:

"Потреба України у збройних силах не має значення ні для Сполучених Штатів, ні для Європи, поскільки Україна не представляє загрози. Потреби України є строго для самозбереження. Україна оголосила про свою незалежность 24 серпня 1991 року.Уже через чотири дні  президент Борис Єльцин висловлював претензії, щодо територіальної цілісності України ... На жаль, приклад пана Єльцина не є відхиленням від норми. Росія історично демонструє агресивні пози ... Можливо, якщо б Україна мала відчуття, що вона має союзника в  Сполучених Штатів, її люди мали б зрозуміння, що їх свобода є забезпечена. Разом з тим треба пригадати, шо відчуття безпеки було визнано розчаруванням в Угорщині в 1956 році, в Чехословаччині в 1968 році, а останнім часом, хоча і в менших масштабах, в Тбілісі в 1989 році та Балтії в 1990 році. Враховуючи безперервні американські заяви на підтримку Москви і центрального управління і негативні твердження про те, щоб визнати незалежність України, немає ніяких підстав для українського народу вважати, що американська політика змінилася ... З цієї причини народ України повинний бути готовим захищати себе ".

Референдум про незалежність України був запланований на 1 грудня 1991 року. За кілька днів до нього делегація українсько- американської громади зустрілася з президентом Сполучених Штатів Америки в Білому домі. У той час  був доставлений президенту Меморандум, який закликав до: визнання, допомоги, двосторонніх відносин, торгівлі, кредитів, демократії і вільних програм в галузі розвитку ринку, спонсорства в міжнародних структурах, режиму найбільшого сприяння торгівлі нації, Української торгової місії в США, класифікації "невинно постраждалих"  для цілей імміграції, Корпусу Миру в Україні, гуманітарної допомоги жертвам Чорнобиля та технічної допомоги очищення Чорнобиля, тощо.

Під час засідання "Білого дому" , президент Джордж Буш запевнив співтовариство, що визнання України з боку Сполучених Штатів буде  найближчим часом, в залежності від результатів референдуму.

1 грудня 1991 року народ України переважною більшістю (понад 90%) проголосував за  ратифікацію "Проголошення незалежності" від 24 серпня .
Але визнання все не було .

8 грудня 1991 Білорусь, Росія та Україна видали декларацію про створення "Співдружності Незалежних Держав", де-факто досягнення кінця СРСР. УККА висловив занепокоєння, оскільки це нове СНД було сприйнято з самого початку, як деяка форма наступника СРСР. УККА виступив із заявою:

 "Хоча ще занадто рано повною мірою зрозуміти вплив  спільної білорусько-російсько-української декларації " Співдружності Незалежних Держав ", створенної 8 грудня, це, здається, суперечить Декларації України, про державний суверенітет від 16 липня 1990 року, її Проголошення про незалежність від 24 серпня 1991 року, нещодавно проведеному  референдуму і нещодавно прийнятому законодавству. Це законодавство дає відчутну субстанцію незалежності України, передбачивши введення української валюти, формування власних збройних сил, прикордонного контролю, закордонних справ, і т.д .... "

Сполучені Штати визнали Україну 25 грудня 1991 року, в той же день, що Президент СРСР Михайло Горбачов офіційно оголосив про свою відставку і, таким чином, „де-юре” розпад СРСР. Це одночасне визнання розвалу СРСР і існування України було класичною реальною політикою. Простіше кажучи, реальність мала нового актора. Фактично Сполучені Штати не зробили нічого. Вони прямо були  змушені погодитися.

Цього року українці відмічають 20-річчя незалежності України та 70-річчя Українського конгресового комітету Америки.  

Автор був Виконавчим віце-президентом у 1990-1992 роках та  Президентом в 1992-2000 рр.  Українського конгресового комітету Америки

Will all Germans over the age of 85 be given same sentence as Demjanjuk? TOP

OK, now everyone it’s call to action letters to respective MPs in all countries where Ukrainians are living asking their foreign secretary’s to summon their  German ambassadors, and ask when all Germans over the age of 85 will be given around 5 years for similar groundless reasons.

After all, just like John Demianuk, they didn’t particularly have to have been found guilty of doing anything, but if they even joined the German army surely that in itself was “facilitating” the general course of events. Accessories all of them, for keeping the Third Reich in place allowing it to commit murder!

Stepan Pasichnyk
East Barnet, UK

Re: Still bragging about fraudulent Pulitzer TOP

Regarding the article by Jonathan S. Tobin in the current issue of ePOSHTA, (http://www.eposhta.com/newsmagazine/ePOSHTA_110502_World.html#al2) in which he writes:

Writing in response to the reports of mass starvation in the Ukraine—the terror famine in which Stalin orchestrated the deaths of up to 3 million Ukrainians—Duranty wrote the following on November 15, 1931: “There is no famine or actual starvation nor is there likely to be.” Two years later on August 23, 1933, he wrote: “Any report of a famine in Russia is today an exaggeration or malignant propaganda.”

Ironically, both these quotations are technically, and no doubt unwittingly, correct. On 15 November 1931 there was as yet no actual starvation. And in August 1933, reports of famine in Russia were indeed an exaggeration, as mass starvation took place in Ukraine and the North Caucasus. Peasants in Ukraine tried unsuccessfully to cross the border into Russia because it was possible to acquire supplies of food in their own republic.

David R. Marples
Distinguished University Professor
Department of History & Classics, University of Alberta
Edmonton, AB T6G 2H4

Pianists in Ukraine - are there any better in the world? TOP

Dear Theresa Villiers Right Hon. MP for Barnet

As my elected in person  MP may I ask you to request that the UK foreign secretary summon Ukraine’s ambassador to sit, eat a banana, and explain the goings on in this video?

Please let me know the result of your request.


Yours Sincerely

Stepan Pasicznyk
East Barnet, UK

ADMINISTRATION, subscribing, unsubscribing, etc. TOP

Myroslava Oleksiuk
-- editor-in-chief

Oxana Bukanova
-- edito

Марта Онуфрів
-- кореспондент
Marta Onufriv
-- correspondent

Діана Мережко
-- кореспондент (Здоров'я)
Diana Merezhko
-- correspondent (Health)

Zenon Chytra
-- story layout

John Heron
-- webmaster www.eposhta.com

Ihor Prociuk
-- story layout and design

We hope you found ePOSHTA informative and will share it with others. Your submissions and suggestions are always welcome.

eposhta-world @yahoogroups.com

Use the following e-mail addresses to:

SEND us e-mail:
eposhta-world @yahoogroups.com

Subscribe to the ePOSHTA-world NewsMagazine:
Is one of your friends forwarding ePOSHTA to you? Why not subscribe directly! Just enter your e-mail in the box below and click on Subscribe Now!.

Unsubscribe from the ePOSHTA-world NewsMagazine:
Send an email to:
eposhta-world -unsubscribe@yahoogroups.com
YahooGroups (which managers our subscriptions) will send you an e-mail -- to which you must reply -- in order to confirm that you want to unsubscribe.

Subscription Issues:
Having difficulty subscribing (or unsubscribing)? Or maybe you want us to add your friends to our newsmagazine? Contact:
Make sure you have "Subscription" in the subject line.

Events, Conferences, Employment:
Send announcements at least two weeks before the event date to: events@eposhta.com
See the guidelines for submitting EVENT announcements.

If you maintain a website of events for your city or region, let us know. We will add a link to your site in our ePOSHTA newsmagazine.

Myroslava Oleksiuk myroslava@rogers.com

Zenon Chytra
John Heron
Ihor Prociuk