If you are having trouble reading ePOSHTA, click here.
Якщо Ви маєте труднощі читати еПОШТУ, натисніть тут.


Христос Воскрес!

Воістину Воскрес!


Київська великодня листівка 19-го століття.
Зверніть увагу: у дзвони дзвонять надніпрянець і галичанин.

Натисніть на листівку щоб почути дзвони.

Великодні дзвони

Дзвони, великодні дзвони:
в них тонуть ліси, долини,
гори, ріки, море. 

Дзвони, великодні дзвони:
пливуть від серця в серце
могутньою рікою.

Дзвони, великодні дзвони:
розвіють пітьму ночі
вербовою лозою.

Марта Онуфрів

April 25 квітня 2011
Vol.12 No. 11

Know someone who'd like a trial copy of ePOSHTA? Send their e-mail address to:
with "Subscription" in the subject line.

In this issue:
  Незалежний Погляд
  Заклик до дії
Send information on social events, conferences, and employment to: events@eposhta.com at least two weeks before the event date. See the guidelines for submitting EVENT announcements.
Links to event postings
  Programs & Conferences
  Програми і Конференції
  Current Affairs
  Сучасні Пoдії
  Arts & Letters
  Ukraine & the World
  Україна і Світ
  А король таки голий!
  Ukrainians in the News
  Українці в новинах
  From Our Mailbox / Blogbox
  Вічная Пам'ять

Being John Demjanjuk TOP

7 Apr 2011

Most people are afraid of getting old. They idealize the strength and agility of their past and try to relive some of the better moments of their youth. They strive to remember what it felt like to live without the constraints of jobs, money, and families. It happens around their 40th Birthday and is called a midlife crisis.

Now, imagine an entire-life crisis. A solitary state of life that forces you to relive not the freedoms, but the coercion and horror of your youth over and over again until you are 91 years old and in a German prison cell. A life filled with accusations, threats, and hatred. Why would you fear getting old in such a life?

A lot has been written about John Demjanjuk who after decades of criminal trials is possibly facing his last one in Munich, Germany. Israel, the country of victims of the Holocaust, had him on trial and sent him home acquitting him of any wrong-doing. But Germany, the country of the criminals that as a people invented the most heinous and perverted crimes known to man-kind, put him back on trial for accessory to murder on more than 27,000 counts.

wireThe German public treats this case as the last big Nazi trial. The German press hasn’t worried too much about the facts, but tried to create a finale for a subject that everyone wishes to bury. All the world knows that Germany has done a lousy job in persecuting Nazi crimes after the war. Many top people responsible for organizing the industrialized and lean killing of millions went unpunished and were permitted to continue their lives as if nothing had happened. Demjanjuk is a gift for the new Germany, the post World Cup Germany where everyone is a friend, not a murderer. Demjanjuk offers the chance to demonstrate how serious Germany is about crimes against Humanity and how it wasn’t only Germans who were bad, but other nationalities as well. So, no more singular guilt and shame for us anymore. Germany, at last, has forgotten its past.

Why else would they set Demjanjuk on one level with Hitler, Eichmann, and Goebbels, even though the formal accusation is no less, but also no more than having been present at the death camp of Sobibor as a forced recruit of the Nazis and having – in some unspecified way – been part of the killing of thousands? Why would the German press be more preoccupied with the ongoing quarrels between the defense attorney and the judge, the sunglasses of the defendant, and other disproportionately exaggerated scandals in and around the court room, rather than with the arguments and facts of the case?

The facts are hard to establish and will cost a journalist more time to research than blindly following the general sentiment of pronouncing Demjanjuk guilty before a verdict has been reached. Writing about how absurd, preposterous, and biased the proceedings are, how judge and prosecutor cannot escape the public pressure of pressing on, and how obvious that this is a political trial held for political not judicial gain, will not get you published in any major paper. However, you don’t even need many facts to come to this conclusion. All you need, really, is common sense.

Was he there?

The first question to answer is whether John Demjanjuk actually was in Sobibor, Poland, at the death camp. Everyone agrees that he was a soldier in the Red Army and was eventually captured by German soldiers. What happened from then on is in dispute. A service card with his picture and name on it points to the fact that he must have been recruited by the Germans to become part of the German forces and then sent to Sobibor for duty. The service card, however, records an incorrect height and eye color. Its authenticity has been in dispute. The FBI and the Bundeskriminalamt were convinced it was a forgery in the 80’s , today Germans suddenly are sure it is authentic. What is puzzling is that the photograph appears to have been added later. The circles of the two stamps top right and bottom left that are printed on paper and photo, don’t align and suggest that the photo was moved. However, there is no angle at which the circles align, suggesting that the stamps on the photo were later added from other stamps. Just google the service card (Dienstausweis) and have a look yourself. It is known that the KGB forged evidence against indicted Soviets to punish their collaboration with the Nazi regime. So, whatever side you take, there is sufficient doubt that the service card is genuine. And without it, there is very little evidence that he ever was in Sobibor.

If he was there, did he do anything?

Even if you admit the service card as genuine, it only tells you that Demjanjuk was sent to Sobibor. It doesn’t specify the location as “Sobibor Concentration Camp” nor the type of activity he supposedly had to perform. Sobibor is the name of a town in Poland and was the location of several camps of the German Army, one of which was the concentration camp. Others were merely for storing supplies or weapons and his duty could have been to guard any one of several non-lethal locations. Even if he had been doing service at the concentration camp, the nature of this service could have been anything from actually participating in the organized killing to kitchen duty. There is no evidence and at least in all Western states it is a commonly shared principle that you are considered innocent until proven guilty. Without evidence, it is a witch hunt.

If he did anything, must he be punished?

Even if you negate the need for evidence and claim that just by being there (which cannot be established either), he must have helped the regime in some way. The prosecution seems to think that innocent presence could not have been possible, that everyone had to engage in illegal activity at some point. Even if you go as far as that, still how could you prosecute him? If you were in a German prison camp – facing the very real prospect of dying within half a year from starvation – and they offered you a way out, what would you do? All legal systems acknowledge the will of man to survive. If you were in distress at sea and you and another person were fighting for the last remaining space on a life raft, the legal system would consider it formally illegal, if you drowned the other one to survive yourself, but you wouldn’t be punished, you would be excused. So why would you punish a person who faced death in a German POW camp and later execution, if he left his post? It is known and proven that especially these so-called Trawniki – soldiers the Germans recruited from prisoners – were often shot if apprehended after deserting. Even, if you placed Demjanjuk at a death camp without evidence, why would you not grant him the right to invoke the defense of having acted under binding orders, arguing that any refusal would have meant certain death for himself. The same principle was applied to the German superiors of Trawniki soliders in charge of training them.

If he must be punished, will he serve time?

Even if you insist that Demjanjuk should be convicted of accessory to murder, it is highly probable that he will not serve any more time in prison. He has been on death row in Israel for many years and has been in pre-trial confinement for 2 years in Germany. Whatever the judge is going to hand down as a verdict, they have to take into account the time he has already been in prison (and his age and state of health of course). Chances are that whatever punishment he will receive, he has already served it. So, the outcome of this case is completely meaningless to the public. Millions are being spent on a trial that will make little if any difference. The life-long persecution, being sentenced to death just to be acquitted in time, being the only person to lose your citizenship twice in a lifetime, and having to end your life stateless either in a German prison or old age home, seems to be punishment enough for a crime that no one knows actually happened.

So why is he on trial?

wireThis is the question the press should be asking. The agency in charge of persecuting Nazi crimes in Ludwigsburg investigated the case of Demjanjuk several times in the past. The Schrimmleader of this agency, Mr. Schrimm investigated the case thoroughly in the past and had come to the conclusion in 2003 that there was no case and closed proceedings on Demjanjuk. Without any new fact, this suddenly changed in 2008 when an important anniversary of the agency was coming up with the German President visiting for a ceremony. People were talking about closing the agency and they knew they needed something spectacular that would justify the agency’s further existence. They needed something big and that is what they created. They are the real criminals in this absurd spectacle that is wasting resources and the life of an individual who has suffered enough in his life. The agency and their political agenda is the one which should be investigated.

The Bottom Line

I’m sure it isn’t easy being John Demjanjuk. Many were fortunate enough to leave behind the traumatic experiences of World War II, but whatever happened to him in his youth has been with him forever, an entire-life crisis. Whatever you believe, he was not the one who thought up and built a death machinery that killed millions of Jews and others. Whatever you believe, he didn’t declare war on other countries, he didn’t march in and set up Ghettos, he didn’t order the slaughter of thousands. In the worst case, he was a small wheel in a giant machinery. No German soldier has ever been convicted for being part of execution commandos or of burning everything in their way. If someone was held accountable for these acts at all, it was the superiors who gave the orders. How is that different in Demjanjuk’s case?

With 82 million Germans it is quite telling that the last big Nazi trial should be of an Ukrainian who is accused of having been a prison guard.Looking at John Demjanjuk’s life, I think the real criminals got off pretty easy in comparison. Hitler shot himself, Goebbels poisoned himself, some were hung after the Nuremberg trials, and most got very short prison sentences, if at all. Demjanjuk, a man of whom it is completely unknown what he actually did, and in all likelihood did very little to nothing, has been persecuted for almost 40 years. Why he should bear the wrath of Humanity is inexplicable. And those who condemn him in public or press, those that ridicule and mock him because of the sunglasses and baseball cap, should do a little research on what their fathers and grandfathers did during the war. With 82 million Germans it is quite telling that the last big Nazi trial should be of an Ukrainian who is accused of having been a prison guard.

Analysis: potential for street protest gathers pace TOP

Newsletter for the international community providing views and analysis from BYuT–Batkivshchyna

In a March survey by the Kyiv-based Gorshenin Institute, a striking 45% of Ukrainians stated their readiness to take part in protest actions (http://gorshenin.eu/). Conversely, another 48% said they were unwilling to do so. But what makes the first statistic so alarming, is that the figure is twice the number in a similar poll conducted prior to the Orange Revolution. Significantly, it confirms the view that Ukrainians, in both the east and the west of the country are angry and disillusioned with President Viktor Yanukovych. As food prices rise, heating bills soar, and the state retirement age increases, can the authorities keep a lid on things? If they can’t and people take to the streets, will a second uprising be a peaceful one?

The reasons behind potential street protests are varied. They range from socio-economic factors such as high inflation, massive growth in household utility prices since August 2010 (with another 50% increase planned soon to meet IMF conditions) and high levels of corruption. The 50% increase in utility prices in August 2010 dispelled the myth of “discounted gas” in return for supporting the 25-year extension of the Russian Black Sea Fleet’s base in Sevastopol.

Discomfort and anger at rising and visible examples of high level corruption are growing. Nearly one-fifth of Ukrainians are ready to protest against this. It is worth recalling that election fraud was not the only driver for the 2004 Orange Revolution. Another was anger at a decade of corruption and emergence of super wealthy oligarchs.

The gap between the super wealthy elites and ordinary citizens is growing. The situation was exacerbated by the 2010 tax code which places a high tax burden on small and medium-sized businesses while leaving loopholes to permit oligarchs to send their profits offshore. Such indignation led to mass protests in autumn 2010 by small and medium-sized business owners from all regions of Ukraine. The spontaneous and sporadic nature of these protests made it hard for the authorities to pre-empt and contain them.

Political factors spurring Ukrainians to take part in protests are also fuelling discontent. Some 15% of Ukrainians say they are ready to protest at infringements against human rights and 8% at the political situation.

The 45% who say they are ready to take to the streets is hugely significant. Indeed, the protest potential in Ukraine is greater than on the eve of the Orange Revolution.

Following a poll in mid-2004, experts from the Razumkov Ukrainian Center for Economic and Political Studies cautioned that not all of a huge 84% of respondents, who stated they had “a right” to protest if the elections turned out to be fraudulent, would automatically take to the streets.

Another poll, conducted at the time by the Democratic Initiatives Fund and Sotsis, found that 18% of Ukrainians were ready to take part in protests against election fraud (as opposed to believing they had a right, as in the Razumkov Center poll). Some 11% said they would strongly protest if their candidate did not win the elections (UNIAN, 23 July 2004).

Examining Then and Now

It took a decade for popular anger and frustration to boil up into the 2004 Orange Revolution, in which one in five Ukrainians participated.

It has taken the Yanukovych administration just over a year to anger large numbers of Ukrainians and disaffect a plethora of societal groups, making the protest potential higher today than it was in 2004.

While the Yanukovych regime was able to reinstate the 1996 constitution over the 2004 constitution, it cannot expunge from the minds of Ukrainians the intervening five years of democratic freedoms and media disclosure of elite corruption and abuse of office. Furthermore, the rise of the Internet in Ukraine during that same period – penetration currently stands at 60% of the population – means that the population not only has more access to information, but it can mobilise support more quickly.

BYuT-Batkivshchyna leader Yulia Tymoshenko is the only member of the opposition seeking to harness this growing protest potential which, if permitted to explode without leadership, could become violent. The 17-day Orange Revolution was a shining example of a non-violent protest. Ms Tymoshenko calls for any similar protests to be in the same vein and cautions against the use of force by the authorities.

In a comment made in an interview on Euronews on 31 March, Ms Tymoshenko described the situation in Ukraine as “dangerously explosive.” She warned, “When people are pushed to the edge and, other than revolution, there is no way out for them, then there is a reality of the country exploding.”

The opposition leader warned that people feel increasingly disconnected from the political process; their anger stems from being denied any influence over politics and being put in a situation where they are “disadvantaged.”

The authorities should not mistake people’s disillusionment with current politicians as a sign that citizens are compliant and disinterested. Ukrainians are, in many ways, more politically savvy than their western counterparts. They are also aware of what has happened in the Middle East.

The worst nightmare for President Yanukovych and his team is a second Orange Revolution. It is a fear that arises from their lack of understanding to this day of what took place in 2004 and of being unable to comprehend the on-going democratic revolutions in the Middle East.

At the January Davos summit, President Yanukovych lamented the fall of Tunisian dictator, President Zine al-Abidine Ben Ali, believing the revolution had removed decades of “stability.”

Stability, of course, is President Yanukovych’s buzzword. His interpretation of stability is a firm hand on the levers of control and few think he will surrender such power without a struggle. This was a view shared by several speakers at the Oxford Model Ukraine Conference 6-8 April, 2011 – an academic gathering which examined domestic and foreign affairs and asked where is Ukraine going? Several speakers thought street protests likely but doubted they would be as peaceful as the Orange Revolution. Of course, any Belarus-style authoritarian crackdown would have disastrous consequences for Ukraine’s already strained relations with the EU.

As former Egyptian President Hosni Mubarak found to his cost, once strong-arm actions are taken there is no going back. No doubt praying on Mr Yanukovych’s mind is his regime’s survival. The question is to what extent he will go to avoid a repetition of 2004? His options appear limited as polls reveal that this time it would not just be Western and Central Ukraine taking the lead. His heartland in the east is just as disgruntled. And as utility price rises kick in and higher taxes bite, Mr Yanukovych must be worried. To borrow several metaphors: while the end may not be nigh, the writing is on the wall.More Research Reveals:

According to a March survey by Research and Branding. Some 40% of Ukrainians believe their country could experience the same democratic revolution as those taking place in the Middle East. The highest number of those who believe in such a scenario are from Western and Central Ukraine (48%). These people formed the backbone of protestors in the Orange Revolution. Today, more than two-thirds of Ukrainians from all over Ukraine are closely following developments in Northern Africa and the Middle East.

"Stay out of the debate" -- UCCLA's reply


Ukrainian Canadian Civil Liberties Association
association ukrainienne-canadienne des droits civils
P.O. Box 275
3044 Bloor Street West
Toronto, Ontario, Canada M8X 2Y8

Ottawa -19 April 2011

What is surprising is that amongst them are those who apparently want the world to believe that Stalin's  crimes against humanity and war crimes are less worthy of memory or attention than those of Hitler. In contrast UCCLA recognizes that the Nazi and Communist regimes both murdered millions of people. We reject puerile attempts at trying to quantify such misery in an effort to craft a 'hierarchy of suffering.' The Ukrainian Canadian Civil Liberties Association (UCCLA) was established in 1984 and continues to advocate for the interests of the Ukrainian Canadian community. For example, UCCLA took the lead in the successful campaign to secure redress for Canada's first national internment operations, organized an international campaign aimed at having Walter Duranty's Pulitzer Prize revoked, honoured Ukrainian Canadian heroes like the Victoria Cross recipient, Cpl. Filip Konowal, and has unveiled plaques and monuments across Canada and in England, Wales, France and Ukraine recognizing our Canadian veterans and those who told the truth about the genocidal Great Famine of 1932-1933, the Holodomor. We have accomplished all that as an entirely volunteer-based organization only because thousands of Ukrainian Canadians and others have donated generously in support of UCCLA's various initiatives.

The Canadian Museum for Human Rights (CMHR) is a taxpayer-funded national institution being built in Winnipeg, Manitoba. Its proposed contents and governance became the subject of legitimate debate in Canada recently, echoing concerns that have been raised publicly over the course of the past decade.

UCCLA is not a member organization of the Ukrainian Canadian Congress (UCC) although we share its principled opposition to how the CMHR's contents are being developed and its concerns over the current membership of the museum's board of trustees, a body whose composition remains largely unrepresentative of Canada's multicultural society.

We have made our views on the CMHR known frankly and consistently, with due regard and civility toward those who hold differing opinions. We have not resorted to bullyboy tactics or name-calling in an attempt to silence those who do not share our perspectives. We therefore find the open letter' that calls for the silencing of Canadian voices in public discussions over the proposed contents and governance of a national museum nothing less than appalling. Needless to say we reject the antidemocratic stammering of its authors.

Working with Canadians for Genocide Education, and other supporters, the UCCLA commissioned a March 2011 Nanos Research poll (www.uccla.ca). Its results confirmed that an overwhelming majority of Canadians (60.3% from all regions, ages and voter groups) want one of the CMHR's twelve galleries set aside for the inclusive, comparative and thematic treatment of genocide. Obviously, that hall must include the Holocaust (Shoah) as well as the many other crimes against humanity and genocides that have befouled human history.

Most Canadians do not favour elevating the suffering of any group above all others in this publicly funded national museum. We offer no apology for sharing the majority viewpoint (unscientific surveys conducted by The Winnipeg Free Press & The Globe and Mail resulted in even more decisive majorities against preferential treatment for any group in this museum).

The recently manufactured outcry against UCCLA (and the UCC) surfaced only after these Nanos Research results were made public. Those now attempting the vilification of UCCLA are demonstrating a desperation borne out of having been forced to recognize that their biases find no significant support with the Canadian public.

The open letter' issued by a small group - mostly non-Canadians - scolded UCCLA and the UCC, claiming we do not want the Holocaust included in the Canadian Museum for Human Rights and/or that we somehow wish to distract attention from the tragedy that befell the Jewish people and millions of others in the Second World War.

That allegation is deceitful and slanderous.

These same individuals claim that UCCLA and other groups somehow equate the Holodomor with the Shoah.

That is also untrue.

-- why would the 'Final Report of the Content Advisory Committee for the Canadian Museum for Human Rights' (http://humanrightsmuseum.ca/about-museum/corporate-governance/letter-stuart-murray) not make a single reference to Stalin or Mao Tse Tung or deal seriously with the Crimes of Communism? Surely at least some of them are aware of the milllions who suffered at the hands of various Communist regimes ... UCCLA believes that all 12 of the 12 zones in the CMHR should be thematic, comparative and inclusive. So while we want the Holodomor, arguably one of the greatest acts of genocide in 20th century European history, to be permanently included in the CMHR it belongs in a thematic gallery dealing with genocide, treated there along with the Shoah and other crimes against humanity. That's fair.

Some who want UCCLA censured have no expertise in 20th century European history. Others are well known for making unfounded allegations concerning the nature and behaviour of the Ukrainian nationalist movements of the 20th century, assertions serious scholars have dismissed as prejudicial. While academic debate on any historical issue is welcome, the insertion of allegations about who did what to whom and why' before, during and after the Second World War is off-point, a dodge. Still, given the suggestio falsi our detractors have broadcast we are obliged to add a few paragraphs on this issue.

Wartime collaboration existed in occupied Ukraine but was hardly unique to Ukrainians. Indeed Ukraine lost more of its population under the Nazi and Soviet occupations than any other country in Europe. Most of the signatories of the open letter' should know that, being nationals of countries where there was far more support for anti-Semitism, fascist movements and the Nazis (and, in some cases, for the Soviets) than was ever the case in Ukraine. What is surprising is that amongst them are those who apparently want the world to believe that Stalin's crimes against humanity and war crimes are less worthy of memory or attention than those of Hitler. In contrast UCCLA recognizes that the Nazi and Communist regimes both murdered millions of people. We reject puerile attempts at trying to quantify such misery in an effort to craft a 'hierarchy of suffering: We hallow the memory of all of the victims, equally.

Beginning in 1984, some current members of UCCLA were involved in dealing with a stoked-up dispute over the alleged presence of Nazi war criminals in Canada'. At that time (as members of the Civil Liberties Commission/Ukrainian Canadian Committee) our community's position was that any person found in Canada who committed a war crime or crime against humanity should be brought to trial in a criminal court, regardless of when or where or why, or who that individual might be - whether identified by ethnicity, gender, religious confession, 'race' or political ideology. We reaffirm our commitment to that position and wonder why any thinking person would find it objectionable. Regrettably, Communist war criminals were not then, nor have they since, been made the subject of any serious Canadian, Ukrainian or other international investigations, or trials, even though no credible scholar would disagree that millions of innocents died at the hands of Communist regimes, and not only in Europe. We want any and all war criminals brought to justice. Certainly UCCLA does not want any war criminals in Canada.

Here in Canada the bogus declaration that several eastern European communities had harboured Nazi war criminals' was conclusively refuted by a federal Commission on War Criminals, headed by Mr Justice Jules Deschenes, whose public report became available in 1986. Those who claimed (and some still do) that there were/are Nazi war criminals' in Canada were frustrated. So now they want to cement their calumnies into the halls of a publicly-funded Canadian national museum. We shall resist. We also ask: why did these self-styled Nazi hunters' never actually name or provide real evidence to prove who these Nazi war criminals' in Canada are? We recall how their claims were considered and rejected by our courts. Why? - because they were utterly without evidentiary merit. These facts speak to an utter lack of credibility on the part of the organizations and individuals who provoked this controversy in the 1980s. Their tales are no more believable today and certainly have no place in an educational institution.

Now that we have offered facts for the edification of these foreign and domestic censors let us ask them a question - why would the 'Final Report of the Content Advisory Committee for the Canadian Museum for Human Rights' (available at http://humanrightsmuseum.calaboutmuseum/corporate-governance/letter-stuart-murray) make not a single reference to Stalin or Mao Tse Tung or deal seriously with the Crimes of Communism? Surely at least some of them are aware of the millions who suffered at the hands of various Communist regimes (even leaving out Stalin's Ukrainian victims whose numbers they delight in discounting, repeatedly trying to make sure Ukraine's total losses stay at 'only' (!) 3 or 4 million). Did any of them register a single word of protest against the partiality of the CMHR's above-referenced 'Final Report'? Answer: No.


We have no interest in contending with non-Canadians over the contents or governance of one of our national institutions, any more than we would expect any of them to give much attention or weight to what a few Canadians might want included in a German or Russian or Israeli or even a Ukrainian museum. How we spend our tax dollars, how a Canadian national museum is governed, and what should be in it are matters for Canadians to decide - our business, not theirs.

As for the few Canadians of Ukrainian heritage who endorsed this open letter' and wrote that UCCLA does not 'speak' for their' community, nor for them: well, we never claimed to. We actually do not know what community' they belong to. But we can see the company they keep and so we acknowledge that they do not stand with us. For such small mercies we are grateful.

James Sherr: If Ukraine sees its future in the EU, it should change the relations between capital and the government TOP

Thursday, 21 2011

Interviewed by Yaroslav Kovalchuk, special to The Day, Oxford, Great Britain

Leading foreign and Ukrainian diplomats, political analysts and scholars recently took part in the conference “Model Ukraine: Quo Vadis?” in Oxford, organized by the Canada-Ukraine Parliamentary Program and the Oxford University Ukrainian Society. The participants of the conference analyzed Ukraine’s foreign policy, discussed the challenges Ukraine faces today, and gave a critical assessment of the changes our country should implement in both domestic and foreign policy. The Day managed to discuss these and other questions in an exclusive interview with one of the participants of the conference, James SHERR, director of the Russia and Eurasia Program of the Royal Institute of International Relations in London, and one of the top-10 lobbyists of Ukraine worldwide according to a ranking made by the Institute of World Politics.

What changes do you think Ukrainian foreign policy underwent since Yanukovych became president, and are these changes positive or negative in general?

“I think that the foreign policy steps he took, of which the Kharkiv accords were the most dramatic, were taken primarily for an internal reason, because upon arriving to power Yanukovych quickly wished to deal with this issue for the sake of the Ukrainian economy, for the sake of public opinion in Ukraine, by securing a major discount in energy prices. And he understood perfectly well that most of the Ukrainian electorate was not interested at that particular point, after all the disillusionment of the Orange Revolution, with the effects of having the Black Sea Fleet based in Ukraine. But, I think that broadly speaking, in Europe and in Ukraine, there were some worries, though most governments were somewhat reconciled with what he did. He moved faster, more radically than was expected. But since the EU and NATO had already tacitly and unofficially come to the conclusion that for the foreseeable period further enlargement was politically impossible, they were willing to accept this and to accept at face value that his real priority was gradual integration with the EU.”

For me it seems a bit illogical that Yushchenko was a pro-European candidate, but the attitude of Europe towards his policy, at least after 2005, became quite cold. Yet Yanukovych is perceived, both in Ukraine and abroad, as pro-Russian candidate, but in that one year of 2010 he managed to make quite a few steps. What is the difference in the EU attitudes towards both presidents? Why is European policy so illogical?

“First, let me disagree with your characterization. The attitude towards Yushchenko in 2005 was extremely warm, extremely enthusiastic. Even by the end of 2006, in NATO itself, it was regarded as absolutely certain, at the Riga summit held at the end of 2006, that Ukraine will be offered a Membership Action Plan to NATO. The only thing that derailed this was that Yanukovych, as prime minister, arrived at the NATO headquarters and said ‘NO. We need a pause.’ The real disillusionment with Yushchenko set in much later and it was not of course simply with Yushchenko, it was with the whole system, with the tandem of leadership. And there was complete exasperation with the inability of Ukraine to organize itself, to provide coherent, consistent answers and actions in response to Ukraine’s own objectives.

“So by the time Yushchenko and Tymoshenko left office, the notion that a president would at least be able to consolidate power and be a coherent actor was reassuring to many in Europe. Bear in mind that after the Russian-Georgian war, and in view of the other problems that the West faced — major priorities, increasing difficulties in Afghanistan — that the West was privately interested in slowing down with regard to Ukraine. And add one more factor. Yanukovych’s diplomatic and public relations machine was very effective. They told Western governments exactly what they wanted to hear: that Yanukovych was a conciliator, that he would unite the country, that he was a pragmatist, that he wished and sought pragmatic ways to come closer to the EU, that he was not going to bring about radical changes of any kind, that he respected the rules of democracy, that the Orange Revolution had changed him for the better. All of these messages were received by the people who wanted to hear these messages at that time.”

Is it possible for Ukraine to join the EU without becoming a NATO member?

“Certainly. There has never been such a linkage.”

Because there was always a dispute in Ukraine that, at least in Yushchenko’s view, Ukraine has to become a NATO member and even during your presentation today you mentioned that it is impossible to be a neutral state today while being a part of the Union.

“The term neutrality in the European context has been losing its meaning because the European Union has acquired more and more of a security profile, and it has done a lot of this in ways that are compatible with NATO. After all, with very few exceptions, they have the same members. So there is no linkage of this kind. The issue is not whether Ukraine has to join NATO first. The question is whether Ukraine today is capable of meeting the basic criteria and conditions for joining either organization. And the EU today, much more so than it was a year ago, is very critical about both the understanding and performance of the current authorities, and very pessimistic, increasingly pessimistic, about whether even the association and deep free trade area agreements will be concluded.”

Do you see Ukraine as a part of the European Common Security and Defense Program? It may be an alternative to NATO, so as not to irritate the electorate in the south and east of Ukraine with NATO membership, in order for Ukraine not to be a neutral state and have its security assured. Maybe it is better for Ukraine to enter the security and defense program.

“It might be. But this is not what the government has done. And the law on the non-block status raises some very serious questions. There are also some fundamental questions about Ukraine’s capacity to actually contribute to European security, given the deterioration, and in some ways reversal, of the very significant steps that were taken in defense reform in the early years of Yushchenko’s presidency, and to some extent even under Kuchma. And the lack of resources, the lack of any seriousness at present about defense and the security policy, and what everyone can see is the progressive degradation of the caliber and purpose of Ukrainian basic security organization, which seems increasingly to be directed less to serving the national interest than the interest of the people in power and the business groups close to them.”

How do you see Ukraine’s relations with the EU and Russia? Is it possible to strike a balance? For example, recently there was a talk about European integration remaining the strategic aim of Ukraine, but still some politicians in Ukraine speculate about the Customs Union. Is it possible to combine both?

“It is absolutely impossible because they are organized on different principles. Maybe if Ukraine were China, it would have the resources to reconcile both of these principles and conduct business in two totally dissimilar ways. Ukraine does not have the capacity to do this. If Ukraine wants to increase its room for maneuvers, the key is true today as it was 20 years ago — it requires deep profound long-term and sustained changes in internal policy, not in external policy. If Ukraine is to have a future in Europe, it has to change the way its institutions work, it has to change the relationship between money and power, it has to change the relationship between business and the state.”

Recently there were quite a few aggressive remarks on the part of Russia about the idea of Ukraine’s European integration. There was an aggressive demand that Ukraine join the Customs Union. What strategies may Russia use to promote this Customs Union with regard to Ukraine, and how can Ukraine resist those strategies and protect itself from such pressure?

“Russia is less concerned and attaches less significance to Ukraine’s joining the Customs Union than it does to Ukraine’s not joining the Deep [and Comprehensive] Free Trade Area with the EU. If it sees it as a real prospect, I think it will use economic pressure, and pressure with regard to energy supplies. I do not believe that we can exclude the possibility of a future energy crisis between Ukraine and Russia.”

Does Ukraine have the means to withstand this pressure?

“It has the determination to do so. But this would be a very ugly battle. And it has deprived itself of the principle means, which should be granted to Ukraine if it conducts serious, profound reforms of its own energy sector, which would attract EU investment and support. Everyone in the EU can see this is not happening and there is a growing consensus that no assistance should be given to the modernization of Ukraine’s energy system because any assistance will serve interests that will only worsen the present problem.”

Chernobyl's guide to tyranny TOP

April 19 2011

Tony Barber

Japan's nuclear safety authorities raised the alert level at the Fukushima plant last week to a maximum seven. This means they consider the emergency to be as serious as the Chernobyl disaster in the Soviet Union. That seems a rather overstated comparison to me.

Twenty-five years after the explosion at the Ukrainian facility, I vividly recall every detail of those terrible days of April 1986. I was a 26-year-old foreign correspondent working in Moscow for Reuters news agency. On Friday, April 25, I flew to Kiev to spend a couple of days with Rhona, an ebullient Scottish friend who was teaching at the city's university under a British Council programme. I was the only western journalist in Kiev that weekend.

While we caroused the night away, extraordinary events were unfolding 130km to the north. Technicians were conducting experiments that involved the disabling of automatic shutdown mechanisms at the plant's fourth reactor. After a tremendous power surge, the reactor blew up at 1.23am on Saturday, April 26.

Except for high-ranking Communist party officials, the KGB and a number of scientists, doctors and fire-fighters, no one in the Soviet Union, let alone the wider world, knew anything about this. Soviet habits of secrecy and deception kept millions of people in the dark even as radiation spread across Ukraine, Belarus, Russia and beyond.

In blissful ignorance, Rhona and I spent Saturday and Sunday touring Kiev in the warm spring sunshine. By Soviet standards it was a pleasantly green and airy city, full of parks and rolling hills - now invisibly coated with radiation. On Sunday evening we had a few drinks in the dollars-only bar of a hotel. Outside, we made our way to a tram stop, where we sat on a bench waiting for a ride to Kiev university.

On Monday, April 28, I returned to Moscow. No sooner had I walked into the Reuters office, a short distance from the Kremlin, than a colleague asked if I had noticed "anything funny going on" in Kiev. No, I hadn't. The streets were calm, the airport was normal. "Ah," my colleague replied. "It's just that the Swedish embassy called us and asked if we knew anything about a nuclear disaster in Ukraine."

Within hours the truth came out. Authorities in Finland and Sweden reported the drift of radioactive clouds towards Scandinavia. Anxiety swept the world. But still the Soviet government maintained its silence - until, almost 68 hours after the accident, the official news agency Tass published a short, opaque article indicating that there had been an accident at Chernobyl.

Dwelling in time-honoured fashion on propaganda rather than facts, Tass then issued a second article alleging the US had experienced 2,300 nuclear accidents and breakdowns in 1979 alone. Hypocrisy and duplicity were as Soviet as stale bread.

My personal drama reached its crescendo when a US embassy official in Moscow tested me for radioactive poisoning. My body's background levels were normal. But when the Geiger counter moved over the pair of jeans I'd worn at the tram stop bench in Kiev, it emitted a beep-beep-beep of shrill squeaks.

"Okay, Mr Barber," said the US diplomat, "We're gonna burn those jeans for you."

A quarter of a century on, I believe the most important lesson of Chernobyl is that oppressive and secretive political systems fail their populations on an epic scale. Democracies err, but tyrannies, isolated and suspicious of their own citizens, value neither human rights nor individuals. As a result, they are often woefully lacking in the safety culture expected of a normal industrialised society. They are more likely to act irresponsibly in a crisis.

This point was not lost on Mikhail Gorbachev, the reformist Soviet leader. He exploited the mishandling of the accident as an argument in favour of abandoning decades of secretiveness and replacing it with glasnost (openness.) But old habits die hard: under Vladimir Putin, the prime minister and former president, Russia's authorities have not been forthcoming about events such as the sinking of the submarine Kursk in 2000 and other incidents.

A second lesson is that the nuclear industry must be forced to observe the highest standards of design and maintenance. A flawed reactor design and inadequately trained workers caused the Chernobyl accident. Likewise, poor regulation allowed old reactors such as at Fukushima to continue in service.

According to the authorities in Belarus, Russia and Ukraine, the economic losses attributable to Chernobyl run into hundreds of billions of dollars. Whilst these estimates may be exaggerated, there is no question that the cost of keeping nuclear plants safe is far smaller than the cost of cleaning up a Chernobyl-type catastrophe.

The final lesson is that mankind is imperfect. The human instinct to acquire knowledge, to venture into uncharted territory, is at once noble and dangerous. If the Chernobyl crew had not staged their reckless experiments, there might have been no accident. And I would not still dream of a smouldering pair of jeans.

Візит Володимира Путіна в Ураїну постріл вхолосту TOP

Фонд «Демократичні ініціативи» ім. Ілька Кучеріва аналітична довідка

12 квітня Володимир Путін устиг зустрітися з українськими прем’єр-міністром Миколою Азаровим і Президентом Віктором Януковичем. Спілкування глав урядів двох держав засвідчило суттєво відмінні пріоритети, які вони ставили перед собою. У своєму виступі Азаров наголосив на необхідності переглянути формулу ціноутворення, згідно з якою Україна платить Росії за імпортований звідти газ, у бік зниження ціни. Заради отримання згоди Росії на зниження ціни на газ Азаров висловив готовність надати їй доступ до корисних копалин на дні шельфу Чорного моря та створити спільне підприємство українського «Нафтогазу» та російського «Газпрому». Так само український прем’єр-міністр зажадав від свого російського колеги гарантій стосовно транзиту російського газу через українську територію.

Звернення Путіна, у свою чергу, зводилося до намагань переконати України приєднатися до МС. Російський глава уряду зауважив, що вступ України до цієї організації забезпечить їй прямий щорічний дохід на рівні 6,5–9 мільярдів доларів і ріст ВВП близько 1,5–2%. Крім того, Путін запевнив українську сторону, що приєднання до МС не зашкодить інтеграції в ЄС і запросив Азарова до Москви для участі в засіданні Комітету з економічного співробітництва 7 червня. Те, що в цій зустрічі будуть брати участь представники Білорусі та Казахстану, дає змогу припустити, що під час неї також обговорюватимуться питання МС.

Значні розбіжності в позиціях України та Росії засвідчила також зустріч українського та російського віце-прем’єр-міністрів: Андрія Клюєва та Ігоря Шувалова, відповідно. За її результатами Шувалов повідомив, що сторонам не вдалося дійти згоди щодо перегляду принципів газової співпраці. Про що говорили президенти двох країн, з’ясувати не вдалось, оскільки вони відмінили свій вихід до преси. [...]

Що дасть Україні Митний союз

Візит Володимира Путіна та події, які передували йому, надзвичайно гостро поставили питання можливого приєднання України до МС. Незважаючи на те, що представники української влади запевняли, що співпраця з МС жодним чином не зашкодить економічній інтеграції з ЄС, європейські чиновники і політики неодноразово попереджали, що вступ України до МС унеможливить підписання угоди про ЗВТ з ЄС.

Українські експерти переважно сходяться на думці, що приєднання України до МС не принесе відчутної економічної вигоди України, а натомість призведе до серйозних збитків – як економічного, так і політичного ґатунку.

По-перше, приєднання до МС прямо суперечить Конституції України. У такому разі Україна буде змушена виконувати рішення Комісії МС, яка визначає зовнішньоторговельну політику об’єднання. Водночас, Конституція України не передбачає можливість делегування таких повноважень будь-яким наднаціональним органам. Очевидно, що вступ України в МС призведе до часткової втрати її суверенітету. У утворення ЗВТ із ЄС такої загрози немає, адже зона вільної торгівлі є нижчим ступенем економічної інтеграції, ніж митний союз.

По-друге, вступ до МС матиме дуже неприємні наслідки для України як для члена Світової організації торгівлі (СОТ). Зважаючи на те, що зовнішні імпортні мита для більшості товарів у МС суттєво вищі, ніж теперішні імпортні мита України як члена СОТ, у разі свого приєднання до МС Україна буде змушена домовлятися з приводу надання компенсаційних поступок з усіма 152 іншими країнами-членами СОТ. Зрозуміло, це призведе до масштабних економічних і репутаційних втрат для України, а в гіршому разі – й до її виходу з СОТ.

По-третє, вкрай сумнівними виглядають вигоди від можливого вступу в МС. Найбільш актуальною серед них для України є можливість зниження ціни на російський газ. Про готовність суттєво знизити ціну на газ для України, зрівнявши її із внутрішньоросійською, в разі входження України в МС заявив, зокрема, представник «Газпрому» Валерій Голубєв. Однак існує низка проблемних моментів. Перш за все, Україна не зможе отримувати дешевий російський газ надто довго. Це пояснюється тим, що Росія ухвалила рішення до 2014 року підвищити внутрішні ціни до рівня світових. Відповідно, вже через три роки Україна позбудеться будь-яких знижок на російський газ. Крім того, як неодноразово зазначали українські експерти, дешевий газ для України невигідний, адже не сприяє збільшенню енергоефективності, енергозбереженню і диверсифікації джерел енергії. Непереконливими є й аргументи про пожвавлення торгівлі між Україною та країнами-членами МС у разі її вступу до цієї організації, адже вже зараз Україна має зони вільної торгівлі з Білоруссю, Казахстаном і Росією з мінімальними вилученнями.

По-четверте, вступ до МС означав би і геополітичне послаблення України. Ні для кого не секрет, що домінуючу роль у МС відіграє Росія, яка на сбогодні має 57% голосів і фактично визначає його економічну політику. Тому Україна, так само як Білорусь і Казахстан, не зможе бути рівноправним членом МС. Натомість економічна співпраця ґрунтуватиметься на вигідних для Росії умовах, а за відсутності реальної конкуренції в межах МС українська економіка не отримуватиме жодних стимулів до модернізації. Так само суттєво посилиться й політичний вплив Росії на Україну, в результаті чого Україна може втратити значну частку свого державного суверенітету. Не буде несподіванкою й те, що входження України в МС стане лише одним з етапів тіснішої інтеграції з Росією.


Висновки та рекомендації

Таким чином, візит Володимира Путіна до Києва став спробою російського керівництва переконати Україну в необхідності приєднатися до Митного союзу, в той час як українська сторона намагалася використати його для отримання згоди Росії на перегляд ціни на газ. У результаті жодна зі сторін не змогла виконати поставлену ціль, тому невирішені питання, скоріше за все, буде перенесено на наступні зустрічі представників двох держав.

При цьому слід пам’ятати, що входження України до МС не зможе принести їй відчутні економічні вигоди, а навпаки – завдасть серйозної шкоди в економічному та політичному плані. Тому українському керівництву слід раз і назавжди відмовитися від ідеї приєднання до МС. Натомість, можливими варіантами побудови відносин з МС є підписання угоди про зону вільної торгівлі з ним як єдиним утворенням або продовження співпраці з його країнами-членами в межах уже підписаних з ними угод.

Як правильно – реформи чирепресії? TOP


Микола Писарчук


imageВізьмімо податкову реформу, формалізовану в Податковому кодексі. Навіть після того, як малі підприємці масовими акціями протесту «відбили» найбільш драконівські його норми, ПК все одно залишається засобом покарання малого бізнесу, особливо «спрощенців».


Так звана пенсійна реформа – однозначно засіб покарання як нинішніх, так і майбутніх пенсіонерів. І йдеться не лише про підняття пенсійного віку, а й про такі одіозні норми, як збільшення на 10 років мінімального стажу для призначення пенсії за віком та припинення виплат надбавок до пенсій працюючим пенсіонерам за понаднормовий стаж.

Або взяти милий заклик уряду нести свої кревні в якісь сумнівні недержавні пенсійні фонди, де кошти не будуть захищені ні від краху цих новітніх трастів, ні від інфляції. Чим не кара в не надто віддаленому майбутньому?

Зараз президент та уряд самі злякалися творіння Кабміну й відклали розгляд т. зв. «пенсійної реформи». Обіцяють новий проект, але чи буде він кращий?

Ще не прийнятий Трудовий кодекс також має всі ознаки не реформи трудових відносин, а створення умов для покарання робітників працедавцями. Працедавці (вони ж у переважній більшості видні члени правлячої партії) отримують право запроваджувати 12-годинний робочий день та 48-годинний робочий тиждень; звільняти найманих робітників без узгодження з профспілками; установлювати в односторонньому порядку факти завдання робітником роботодавцеві матеріальної шкоди й розмір цієї шкоди; здійснювати відеоспостереження за працівниками.


«Судова реформа» вилилася в покарання невгодного владі Верховного Суду і його «неправильного» голови шляхом радикального скорочення повноважень. А також у можливість швидкого покарання інших «неправильних» суддів аж до звільнення через Вищу раду юстиції, повністю підконтрольну владі.

Це далеко не повний перелік «реформ-репресій», які готує і здійснює нинішні влада. Є ще проект Житлового кодексу, який хитро перекладає витрати на капремонти на плечі громадян під маркою так званих ОСББ. А також надає можливість виселяти громадян з квартир за несплату комунальних послуг.


Репресії замість реформ можуть закінчитися або повним придушенням усіх верств суспільства і їх упокоренням волі та примхам державних «карателів», або соціальним вибухом.

Влада може «докаратися». Про це свідчать дані соціологічних опитувань. Телефонне опитування Інституту Горшеніна свідчить: майже половина громадян (45,3%) готові нині взяти участь у акціях протесту. А дані Київського міжнародного інституту соціології дають ще вищий показник: 53% українців підтримують протестні дії проти влади. Хоча й не вдаються до них.

Поки що…

Ціла стаття [ тут ].

«Діаспора — це не гопак та пісні» TOP


Російський українець Олександр Двоєконко — про впливову політичну силу, якою є діаспоряни у світі, відкриття «Пласту» в Росії та чи відбудеться в сусідній державі форум молодих українців


Він народився в Росії, але відкрив у собі Україну. Звичайний хлопець, якому схотілося більше знати про Батьківщину мами, а згодом — аби про неї знали й інші. Сьогодні Олександр Двоєконко — голова Саратовського українського молодіжного клубу, член правління регіональної громадської організації «Український культурно–просвітницький центр «Родина». До речі, знає й читає «Україну молоду». В Україні Сашко буває часто. Цього разу «загалом приїхав на тиждень, та не встиг і дихнути: скільки хотілося побачити й зробити». Не дивно, бо ж у хлопця, як і в цілого гурту його однодумців, є мета — зібрати молодіжний форум українців Росії.

Україна — не Росія

— Олександре, ви в родині виховувалися як українець чи прийшли до цього пізніше?

— Моя мама з України, з Волині, з села Овадне Володимир–Волинського району. А батько — росіянин, із Брянської області. Тому повноцінного національного виховання в родині не було.

Звичайно, майже щороку їздив до баби з дідом, те закладало свій ґрунт. Дід читав казки, бабуся відзначала українські свята. Але мовою тоді володів слабенько. Вчити її почав у 2008 році, а загалом поштовх цікавості до України дав 2004 рік. Тоді був школярем і мені схотілося знати Україну. Бо бачив я, власне, лише Овадне. А тут двоюрідний брат опинився в Луцьку, я погостював у нього й зрозумів, що країни кардинально відрізняються. На той час Саратов відставав із чистоти. Це гарне історичне місто, але дуже недоглянуте. От навіть у вас у Сумах видно європейськість: ошатно, підреставровано... У Луцьку, Володимирі–Волинському мене вразив культурний рівень. У райцентрі культурних подій було чи не більше, ніж у Саратові, а це ж одне з найкультурніших міст Росії. Тоді я загорівся вступати до Луцька в університет, та це виявилося непросто. Корупція, звичайно, скрізь є, але... Пізніше ще пробував до аспірантури до Києва, та коли дізнався ціну за навчання — а я ж проходжу як іноземець! — зрозумів, що не потягну.

Та в будь–якому разі відбулися знайомства, пішло спілкування. І якщо при попередньому переписі населення я вказував себе як росіянин, то в останньому справедливість восторжествувала — визначився як українець.

— Наскільки українці в Росії усвідомлюють себе українцями?

— Зрозумійте правильно: якщо людина живе в Росії, їй легше бути росіянином. Як і будь–кому в будь–якій країні. Що ж до усвідомлення, то це залежить від багатьох факторів: не було виховання, не було підтримки, — навпаки. Є низькою національна свідомість, бо це історичні наслідки придушення українства. Хоча у двадцяті роки чи не вся Саратовська область була україномовною. Знайшли документ, лист, направлений із Саратова до Москви. Призначили керівника в область, і він звертається до столиці: «Пришлите срочно хохла, здесь не говорят по–русски». Це ж недавно було! І нині у селі Самійлівка пам’ятник Шевченку стоїть... Наш історик Ігор Шульга проводив дослідження, приїхав до села, там хати ледь не мазанки. Дід воду бере, Ігор привітався до нього, він «здравствуйте». Ігор продовжує українською й дід перейшов на українську!

Починали з малого

— Усвідомлювати себе і займати активну громадську позицію — речі різні. Як ви прийшли до української організації?

— Спочатку з інтересу потрапив до національно–культурного центру «Світанок». Він існує на базі заводу, який під час війни евакуювали зі Львова. Мені доручили очолити молодіжну групу, я як на крилах літав. Але нічого не вдалося зробити. Там якось усе більше крутилося навколо «національного села», шинку. Інша українська організація, що у нас є, за суттю не українська. Тож середовища бракувало. На щастя, познайомився з істориком Ігорем Шульгою. Ми вирішили створити своє об’єднання «Родина». І люди до нас пішли. Ігор Редчук із Тернополя 30 років баян у руках не тримав, але згадав, заснував єдиний у Саратові український гурт «Криниця». Рух почався! Коли організували вертеп, — більше 50 людей зійшлися, — було б ще більше, але не вмістилися.

Я почав iз малого — створив український клуб при нашій організації. Молодь навколо футбольної команди згуртувалася. Хай — лише б спілкування. Врешті формат помінявся. І за цей час, окрім зустрічей, походів, святкувань, ми організували курси української мови. Приходить досить багато людей, особливо росіян. Провели разом із Міжнародним інститутом культури, освіти та зв’язків із діаспорою літню школу україністики «Крок до України». Підтримуємо зв’язки з українцями з Польщі, зокрема з Підляшшя. Просто виїж­джали в Україну, до Києва, до Володимир–Волинського на фестиваль української музики. Ці поїздки для більшості стали першим знайомством з Україною. А якщо враховувати стереотипи, навіяні російською пресою за останні шість–сім років, то вони взагалі були дуже вражені, особливо росіяни. Ну і мову підучили... Провели фестиваль слов’янської культури... За рік існування це немало.

Українці в Росії віддані самі собі

— Ви згадали про висвітлення українських подій у ЗМІ. За президентства Віктора Ющенка зокрема російське телебачення вело явну інформаційну війну проти України. Як зараз?

— Зараз уже нічого не показують. Хоча сказати, що ситуація в Україні стала кращою, навряд чи можна. Ніхто з моїх друзів тут не вважає, що стало жити краще. У баби й діда пенсія піднялася на 6 гривень 35 копійок, а газ у скільки подорожчав? А ціни на все інше?

— Як почувається українська діаспора в Росії? Наскільки вона об’єднана?

— Я, і не тільки я, вважаю, що за минулий рік українська діаспора в Росії сильно здала свої позиції. Вона й до того трималася винятково на ентузіазмі деяких діячів, а тепер, коли почали заважати діяльності провідних українських об’єднань, стало ще гірше. Багато моїх знайомих під таким психологічним тиском відмовилися працювати. Взаємозв’язок між об’єднаннями є, але слабкий. Це зумовлено скоріше обмеженістю ресурсів будь–якого українського об’єднання в Росії. Коли треба зібрати всіх членів від Москви до Хабаровська, не кожен зможе приїхати.

«Загалом великих українських проектів наразі немає. Або я про них не знаю»

— Часто Україні дорікають щодо недотримання прав росіян та якісь утиски щодо них. А які умови створені для українців у Росії?

— Умов немає. Жодної школи. Вам можуть сказати, що є в Башкирії, то не вірте — там у чотирьох школах вивчають українську, але факультативно. Де–не–де самі об’єднання створюють курси української мови, але це не є навчальний процес. Є два факультети в інститутах у Москві та в Уфі. Бібліотека одна — в Москві. Ми в Саратові робили в міській бібліотеці український відділ, спочатку нас радо прийняли, а вже через місяць наші книжки були в підвалі, а працівники від нас ховалися, як від чортів. Сказали, їх просто «попросили» прибрати українські книжки. А хто просив?..

— Про ставлення до українських організацій всі вже наслухані, але, як кажуть, «вустами очевидця»?

— Раніше в мене була проста логіка — аби не заважали працювати. Але тепер складається враження, що заважають. Я не розумію: чого добиваються? Можливо, хочуть позабирати тих, хто зараз стоїть біля керма і поставити «своїх», які могли б і далі просувати ідею «братньої любові й єдності» між сучасною Росією та Україною? Тоді зрозумілим стає, чого офіційна Україна фактично ніяк не впливає на ситуацію навколо бібліотеки, федеральних українських об’єднань.

У Росії підтримуються внутрішні діаспори, що є в межах федерації. Українська діаспора в принципі незручна, бо підтримує національні інтереси України. Але ж не всі ті інтереси не вписуються у російську політику! І однозначно зрозуміло, що без підтримки російської влади українська діаспора нормально діяти не зможе. То що поганого в тім, що українці самоідентифікуються? Хіба не таку позицію щодо росіян захищає сама Росія на території України?

— Чи відчуваєте ви підтримку України — своїм проектам, існуванню українського клубу в Саратові?

— Підтримки поки що немає. Була програма підтримки закордонного українства, але вона минулого року закінчилася, ми не встигли нею скористатися. Та і як сказати «не встигли». Гадаю, тут ще йдеться про брак контролю з боку держави, куди що пішло. А новий український уряд ніби забув про діаспору. І справа навіть не у грошах, тут політичне діло. Діаспора України — це не гопак та пісні, це впливова політична сила. Зокрема, на Заході так і є. Чого варта лише моя поїздка на раду директорів Світового конгресу українців. Я вийшов звідти просто новою людиною і побачив, що ще не все втрачено, є потенціал. Але українську діаспору треба починати будувати в самій Україні.

Запрошуємо на форум!

— Які ваші плани? Що вважаєте за потрібне робити в цій ситуації?

— Головне завдання української молоді у Росії сьогодні — організація першого всеросійського молодіжного форуму. Уже маємо підтримку багатьох впливових установ, зокрема культурного центру України в Москві, ОУР, посольства України в Росії. Ідея форуму — зібрати представників української молоді з усіх регіонів Росії, організувати координаційну раду, допомагати з відкриттям організацій, бути посередниками між урядами обох держав і українською молоддю. Запрошуватимемо до участі не тільки молодь із Росії, а й представників українських молодіжних організацій світу, у тому числі й з України. Адже співпраця народжується у живому спілкуванні.

Уже підібралася дієва молода команда, об’єднана такою метою. Коли я приїжджаю в Москву і бачу цих людей, дуже приємно відчувати себе їх частиною, людиною, яка причетна до такої роботи. Сподіваюся, після форуму нас стане більше, виникне реальне підґрунтя для створення молодіжного руху в усій країні.

Друге, це відкриття «Пласту» в Росії. Я мав переговори в Україні, зараз ми готуємо проект першого спільного рейду «Чумацьким шляхом до Ельтону», що пройде в нас на Саратовщині. Це мандрівка до соляного озера Ельтон, куди їздили чумаки.


Олександру Двоєконку — 23 роки

Народився — за паспортом — у місті Енгельс Саратовської області, а фактично — у Нововолинську Волинської області.

Закінчив Саратовський державний технічний університет, фахівець із реклами.

Планує відкрити власне підприємство. Каже, що мріє «працювати заради України (трохи пафосно, але так і є) і що за це можна буде хоч колись отримувати гроші».

Мама — вчителька, батько — військовий.

"Україна молода" ч.52, 31.03.2011 р.

Putin’s visit to Ukraine: a shot in the dark? TOP

Ilko Kucheriv Democratic Initiatives Foundation

On April 12, Russian Prime Minister Vladimir Putin made an official visit to Ukraine. Though his visit was formally dedicated to the 50th anniversary of the first flight of Russian astronaut Yuri Gagarin into outer space, it was clear that the head of the Russian government visited Kyiv to hold talks on the prospects of Ukraine’s joining the Customs Union with Belarus, Kazakhstan and Russia. The visit took place without any surprises and gave reason to believe that both sides are standing their ground.


Course of the visit On April 12, Russian PM Vladimir Putin had a meeting with Ukraine’s Premier Mykola Azarov and President Viktor Yanukovych. The two heads of state discussed matters of top priority for both countries.

Azarov stressed the need to reduce the price Ukraine pays for Russian gas. In exchange for a guarantee that Russia will transport its gas through Ukrainian territory, Azarov agreed to give Russia access to Ukraine’s mineral resources in the Black Sea shelf and the creation of a joint venture between Naftogaz Ukrainy and Russia’s Gazprom.

In his appeal, Putin tried to persuade his Ukrainian counterparts to join the CU, noting that Ukraine’s accession to this union will bring US $6-9 bn a year to its budget and GDP growth of 1.5-2%.

In addition to that, Putin assured the Ukrainian side that joining the CU will not be an obstacle to integration into the EU and invited Azarov to Moscow for a meeting of the Committee of Economic Cooperation scheduled for June 7. The fact that representatives of Belarus and Kazakhstan will take part in this meeting gives grounds to assume that the issue of the CU will be brought to the table.


What does Ukraine gain from the CU?


The majority of Ukrainian political analysts share the opinion that Ukraine joining the CU will not bring any tangible economic benefits to the country, rather on the contrary will lead to serious economic and political losses.

First of all, joining the CU is a direct contradiction to the Constitution of Ukraine. Should it join the CU, Ukraine will be forced to execute the decisions of the CU Committee, which sets the foreign trade policy of this body.

At the same time, the Constitution of Ukraine does not envisage the possibility of delegating such authority to any extra-national body. Clearly, while Ukraine’s entry to the CU will lead to a partial loss of the country’s sovereignty, the establishment of an FTZ with the EU does not pose such a threat as it constitutes a lower degree of economic integration than a customs union.

Secondly, joining the CU will have extremely dire consequences for Ukraine as a member of the World Trade Organization (WTO). Given the fact that foreign import duties on the majority of products made in CU member countries are higher than the current import duties of Ukraine as a WTO member, should Ukraine join the CU it will be forced to agree to compensatory concessions with all the 152 member countries of the WTO. Clearly, this will lead to large-scale

Thirdly, the benefits of potential accession to the CU are extremely doubtful. The most realistic benefit for Ukraine is the possibility of a reduction of the price of Russian gas.

Representative of Gazprom Valeriy Golubiev stated the company is prepared to significantly lower the price of gas for Ukraine compared to the domestic price in Russia if it agrees to join the CU.

However, there are a few problematic issues. Firstly, Ukraine cannot purchase cheap Russian gas for too long given that Russia passed a decision to hike domestic gas prices to the world level by the year 2014. Accordingly, three years from now Ukraine will be stripped of any discounts on Russian gas.

In addition to that, Ukrainian experts in the industry noted on several occasions that cheap gas for Ukraine is not lucrative as it does not help raise the level of energy efficiency, energy saving and diversification of energy sources.

The arguments of reviving trade between Ukraine and CU member countries should it join this union are not convincing as at the moment Ukraine enjoys a free trade zone with Belarus, Kazakhstan and Russia with minimal exceptions.

Fourthly, accession to the CU would weaken Ukraine in the geopolitical sphere. It is no secret for anybody that at the moment Russia plays the dominating role in the CU (57% control) and basically sets the union’s economic policy. This is precisely why Ukraine, Belarus and Kazakhstan do not have equal rights as members of the CU.

Moreover, economic cooperation will be based on conditions that inure to the benefit of Russia and due to the absence of fair competition Ukraine’s economy will not enjoy any incentives for modernization from cooperation inside the CU.

This way Russia stands to gain significant political influence on Ukraine as a result of which the latter stands to lose a significant part of its state sovereignty. And it will come as no surprise if Ukraine’s entry into the CU will be only one of the stages of closer integration with Russia.

Conclusions and recommendations

In closing, Putin’s visit to Kyiv was an attempt of the Russian leadership to convince Ukraine of the need to join the Customs Union in exchange for which the Ukrainian side attempted to exploit this offer to get Russia’s consent to review the price of gas. As a result, neither of the sides achieved their set goal. Given this, the unresolved issues will most likely be brought to the negotiating table at the next meetings of representative of the two countries.

As a reminder, Ukraine’s accession to the CU will not bring the country tangible economic benefits, but instead may deal it a serious blow in the economic and political respect.

For this reason, the Ukrainian leadership must once and for all decline from the idea of joining the CU. However, the signing of an agreement on a free trade zone with the CU as a unified entity or prolonging cooperation with its member countries within the framework of previously signed agreements is a possible option of establishing relations.

The anti-Ukrainian hate campaign infects the Winnipeg Free Press TOP

April 21, 2011

Knowingly or unknowingly, Winnipeg Free Press columnist Dan Lett has become a part of the hate campaign against Canada's Ukrainian community.

On his newspaper-sanctioned blog, Lett purports to address the debate over the decision, by museum trustees, to have a stand-alone Holocaust gallery within the Canadian Museum for Human Rights while relegating every other genocide in history to second-class status by lumping them together in a grab-bag gallery of "mass atrocity".

The hand-picked board of the museum insists the Holocaust is the most important genocide in history because it sparked the human rights movement, a view disputed by one of their own former consultants who is among the most respected Holocaust historians in the world [ link ].

Voices of the Ukrainian community, namely the Ukrainian Canadian Congress and the Ukrainian Canadian Civil Liberties Association, are arguing there should be no hierarchy of genocide, and the galleries in the CMHR should be grouped by themes. If the theme is genocide, they say, then the Holocaust should be discussed alongside the Holodomor, the government-sanctioned famine that killed millions of Ukrainians less than 10 years earlier, and other mass-murders of ethnic groups before and since.

Lett tips his bias in the debate early on.

"The Ukrainian Canadian Congress and the Ukrainian Canadian Civil Liberties Association have been waging an increasingly bitter campaign against plans to establish galleries that will deal with the Holocaust and aboriginal people."

Say what? The Ukrainian groups have been extraordinarily civil at all times. They have never engaged in name-calling or personal insults. They have scrupulously avoided any reference to the Jewish background of Gail Asper, who is spearheading the museum; Ron Stern and Bob Silver, the owners of the Winnipeg Free Press, and Sam Katz, the Mayor who has funnelled $20 million into the museum and now wants to waive almost $4 million in property taxes.

They have always focused on the central issue---the special status being accorded the Holocaust.

By contrast, the museum backers dove into the gutter instantly. Gail Asper hinted that the UCCLA might be anti-semitic. She hadn't met them, she said. The Winnipeg Jewish Review has circulated outright hate speech that accuses the Ukrainian Canadian community of "a significant tolerance of antisemitism..." University of Manitoba prof. Catherine Chatterley went so far as to invent a falsehood that she could use to discredit the Ukrainian community as, what else, anti-semitic [ link ].

But Lett didn't notice any of this. To his eyes, it's the Ukrainians who are responsible for the "bitter campaign".

After briefly mentioning Prof. Michael Marrus, whose denunciation of the CMHR was reported fully in The Black Rod but never in the Free Press [here], Lett wrote:

"However, if the sheer number of academics counts for anything, then the scales may have tipped in favor of the CMHR. This past week, a group of 91 academics from around the world with expertise in the Holocaust, European history and genocides, including the Holodomor, signed a letter (text also follows below) condemning the UCC and UCCLA for its attack on the CMHR."

Where did the letter come from? None other than the Winnipeg Jewish Review. It's purpose---to smear Ukrainians by denouncing the nationalist groups that fought the Soviets during World War Two as Nazi collaborators.

"By pointing out the historical record of the OUN, UPA, and the Galicia Division, we do not mean to suggest some sort of collective responsibility for genocide on the part of all the men and women who served in them, and certainly not on the part of all Ukrainians." said the 91 "academics".

Oh no? You fooled us.

The simplest check of the signatories leads one to the apparent source of the letter, David Hirsh, a lecturer at the University of London and the founding editor of a website called Engage, which is described as a resource for those working to understand and to oppose contemporary antisemitism.

Do you detect a theme here?

Lett cited the expertise of the academics who signed the letter --- "Holocaust, European history and genocides, including the Holodomor" --- but he failed to point out that their only interest in the Holodomor is to spin it as an example of how Ukrainians use their own national tragedy to feed anti-semitism.

Lett then printed the letter in full on his blog, making sure it receives wider distribution than just on the Winnipeg Jewish Review. He hasn't printed any letter or news release from the UCCLA or UCC regarding the Canadian Museum for Human Rights?

Is one side of the "debate" more equal than the other, Dan?

Lett did contribute something to the debate when he interviewed Heritage Minister James Moore and quoted him saying "there will be no permanent exhibits. That was clear from Stuart Murray and the board. He contributed the question 'Did the Canadian Museum for Human Rights mislead the minister?'

The CMHR has always planned to have a permanent Holocaust exhibit in one of their 12 zones. That zone will be dedicated to the Holocaust and only the Holocaust. It will be permanently assigned to the Holocaust.

Did CMHR CEO Stu Murray tell the minister something else?

Was he, shall we say, less than crystal clear, allowing Moore to hear what he wanted to hear?

Because there is no doubt there will be a permanent Holocaust exhibit.

Canada's ethnic groups object to having one zone dedicated to the national tragedy of only one group while genocides affecting their groups will somehow be lumped together in another of the 12 zones. And nobody at the CMHR can give a straight answer about how "permanent" the exhibits in that gallery will be.

Angela Cassie, the museums communications director, speaks a lot but communicates poorly. Here's how she explained the situation to the Globe and Mail [ here ]

...each space within the museum is going to have a wide variety of content and exhibits, most of which will be digitally driven ... All of our exhibits and all of our plans will be in constant, not necessarily day-to-day evolution, frequent evolution. So even in the Holocaust and aboriginal galleries, as additional research is done and more information is available, the content of the museum will be updated and added to.

Clear as mud.

It sounds like the exhibits in the mass atrocity gallery will change constantly, while the Holocaust gallery will always be the Holocaust gallery.

So. one day the mass atrocity gallery may focus on the Amenian genocide, the next on the Holodomor and the next the massacre of Tutsis. But that's alright, because everything is digital and, as you know, digital is "permanent" so, technically, the ever-changing exhibits are permanent and the permanent Holocaust gallery is also permanent, although it will change too. Got it?

You would think that by committing hundreds of millions of dollars to the museum, the federal government would demand a clear, and permanent, answer.

Ринок землі: Загроза феодалізації України TOP

18 квiтня, 2011

Петро Олещук Новинар

Скасування мораторію на продаж землі, ініційоване владою, за нинішніх умов з великою ймовірністю приведе до її скуповування невеликою кількістю багатих людей і до створення нової форми кабали для українських селян. Заборона на земельний продаж поки що не виконала своєї основною мети – створити надійну правову базу для функціонування вільного ринку землі.

Одним із ключових меседжів Президента України, які були спрямовані до громадськості останнім часом, можна визнати ідею про скасування мораторію на продаж землі сільськогосподарського призначення і формування повноцінного ринку землі в Україні. Про це він заявив й у щорічному посланні, виголошеному 7 квітня у Верховній Раді.

Передумовою цього має стати ухвалення парламентом вже найближчим часом законів Про земельний кадастр та Про ринок землі.

Саме у цьому, на думку глави держави, і слід шукати шляхи виходу українського сільського господарства із стану системної кризи, у якому воно перебуває вже не одне десятиліття.

Низка експертів підтримують цю думку, стверджуючи, що мораторій на продаж землі не зупиняє процесу зміни її власників, але просто робить цей процес тіньовим та непрозорим. Крім того, відсутність ринку землі унеможливлює залучення селянами кредитних ресурсів для розвитку власного виробництва, що залишає українське сільське господарство на середньовічному рівні.


Відповідно, ситуація безкарності місцевої влади, підкріплена юридичною неграмотністю землевласників та помножена на хаос та повну невпорядкованість документального підтвердження власності на землю, можуть призводити (і призводять) до численних махінацій, які у підсумку стануть основою для нелегального перерозподілу земельних ресурсів.

Вже зараз значна частина селян де-факто позбавлена своєї власності, оскільки їхні паї забрали (обманом чи погрозою) т.зв. "орендарі". Враховуючи особливості українського правосуддя, нинішні орендарі матимуть змогу купити за копійки землі, легалізувавши власні латифундії. Законні ж власники можуть взагалі не одержати нічого.


На даний момент основним матеріальним ресурсом, завдяки якому були побудовані бізнес-імперії українських олігархів, є важка промисловість, яка дісталася Україні у спадок від СРСР.

У переобладнання промислових об’єктів, зокрема металургійних підприємств, за періоду пізнього СРСР було інвестовано не один мільярд доларів. На даний момент українська бізнес-еліта живе, "добиваючи" ці ресурси. При цьому зношеність основних потужностей тієї самої металургії зростає з кожним роком. Через певний проміжок часу проблема амортизації стане критичною для української промисловості, послабивши вітчизняних олігархів.

Характерно, що аграрний бізнес останнім часом почав в Україні ставати джерелом суттєвих доходів. Серед нових українських мільярдерів з’явилися і представники цього бізнесу.


На даний момент український селянин не може претендувати на будь-яку вагому державну допомогу (на відміну від своїх колег у розвинутих країнах). Основна маса доходів від продажу аграрної продукції йде до кишені посередників-трейдерів.

Доходи ж селянства постійно зменшуються унаслідок регулярного зростання цін на паливно-мастильні матеріали або комплектувальні. Крім того, дрібний виробник не може розраховувати на втілення серйозних інвестиційних проектів.

У підсумку після короткотривалого покращення може постати проблема стрімкого обезземелення українського селянства. І значна частина земель належатиме тим, хто їх не обробляє й обробляти не може. Ці земельні ділянки будуть продані швидко та за мізерні суми.

Повториться ситуація із приватизаційними майновими сертифікатами, у яких, начебто, виражалася доля кожного громадянина у державні власності, а реально вони стали підґрунтям для колосальної афери державного масштабу.

Тобто той, хто матиме певні матеріальні ресурси, важелі впливу на місцеву владу та судові органи, з формальної точки зору зможе легально зосередити в своїх руках величезні площі сільгоспугідь. Це стане легальною основою влади олігархії та підґрунтям її панування протягом наступних десятиліть.


За сучасних умов українське сільське господарство є нерозвиненим і напівзруйнованим. Відповідно, і вартість української землі є відносно невеликою. Хоча за своїм потенціалом вона може вартувати набагато більше.

Відповідно, можна погодитись із головою фракції БЮТ у парламенті Іваном Кириленком, котрий заявив, що масовому продажу землі мають передувати серйозні інвестиції в сільське господарство та реформи на селі. Це підвищить вартість земельних ресурсів у рази і перетворить їх на потужну кредитну базу для розвитку України.

Тобто, щоб серйозно заробити, треба спершу серйозно вкласти. Але, мабуть, зараз в української влади дещо інші плани.

Ціла стаття [ тут ].

Кадрова революція Януковича TOP

19 квітня 2011

Геннадій Балашов

Януковичу особисто доведеться збунтуватися проти власної челяді. Містичні, знакові події в стилі Булгакова стали відбуватися в рядах регіоналів.

imageТо депутат Колєсніченко заявляє, що держдеп США обкурився і обдовбався, то радник Президента Герман звинувачує державний департамент США в необізнаності і непрофесіоналізмі по відношенню до України, то члени Партії регіонів на чолі з керівником Чернівецької райдержадміністрації б'ють битами простих рибалок, то «чудовий» політ на «Ламборджіні» просто в стенд із підвищеними цінами на бензин зі смертельним наслідком здійснює депутат-регіонал, державний мультимільйонер Лісін, то глава управління регуляторної політики Бродський фактично стає совістю уряду, викриваючи і невдячний народ, і журналістів. Апогеєм стає покупка найдорожчої квартири в Лондоні улюбленцем Януковича - Ахметовим, всього за 200 мільйонів доларів без ремонту, а Азаров рекомендує всім брати лопати і копати.

І все це кадри Президента. І ганьблять вони не особисто себе, а саме Віктора Федоровича Януковича.

Не знаю, яким він бачить себе з боку, але сприймають його люди через ці знакові події, що відбуваються останнім часом практично кожного дня. Тому Януковичу потрібна кадрова революція, причому досить жорстка, інакше всі ці стихійно розбушовані нувориші просто втратять контроль над державою.

Яка різниця, що говорять Чечетов, Бродський, Тігіпко, якщо все, що вони говорять, не сприймається як осмислена мова? Яка різниця, як відбілює Януковича Герман, або як веде освітню політику Табачник? Адже у них просто немає кредиту довіри.

Кадрова революція Януковичу потрібна ще й тому, що в самий державний устрій потрібно вносити революційні зміни. У нього просто немає вибору, інакше його чекає народний бунт.

Переклад із російської

Борці та біженці TOP

Останнім часом в інформаціях про новини на різних телеканалах надто часто чуємо слово – біженці. Чуємо і бачимо картинки.

Бачимо також борців, які переповнюють площі і вулиці та з ризиком для себе вимагають від тих, хто мають бути слугами народу, бути таки слугами, а не узурпаторами. Нормальний хід подій у таких випадках мав би закінчуватися усуненням владних узурпаторів, та виборами у владні органи осіб, готових служити своїй нації, народу, державі.

Якщо залишити поза увагою болото (частину населення, яка пасивно вичікує чим закінчиться протистояння узурпаторів і активної патріотичної людності), то дієва частина людності постає в двох іпостасях: борці та біженці.

З борцями все ясно: їх очікує смерть, ув’язнення або ПЕРЕМОГА. Вони творять історію свого народу і в народній пам’яті залишаються героями.

А біженці?!

Про них можна багато чого говорити, але не хочеться. Варто задуматись над іншим. У всіх інформаціях про біженців звучать співчуття, клопоти про допомогу їм і т. ін. Але чомусь замовчуються (і це дивує!) оцінки, пов’язані з людською моральністю. Ніби весь світ уже відмінив, скасував, осудив і призабув про таку категорію як МОРАЛЬНІСТЬ.

Втікачі зі своїх країн вриваються в інші країни і вимагають там свого облаштування для життя. Що це: новітні види агресії, окупації, експансії, насилля?

Як мала б тлумачити ООН такі явища, ув’язуючи право і обов’язок кожного народу творити свою історію на своїй етнічній землі; тлумачити мовою міжнародних правових актів?! Яке місце мало б належати у тих міжнародних правових документах категоріям: патріотизм, моральність, обов’язок, відповідальність?! Скажімо, під час війни практикувався та певно практикується тепер жорсткий вплив на втікачів з поля бою, включно до смертної кари. І це передбачено законами, що базуються на традиціях і уявленнях стосовно моральної поведінки людини, її обов’язку і т. п. Московити навіть „заградотряди” облаштовували за спинами бійців передової лінії, щоб таких втікачів розстрілювати на місці, зразу, без суду.

Біженці (здебільшого бачимо молодих здорових чоловіків), це ж втікачі з фронту боротьби народу, кращих його синів і дочок, за своє право бути народом, а не рабами під владою узурпаторів.

Чому ж неправдиво мовчить про біженців вселюдська совість в устах ООН?! 


До Генеральної Прокуратури України TOP

Печерське районне відділення Всеукраїнського об’єднання ветеранів просить терміново розслідувати шляхом призначення експертної комісії повідомлення «ВІСТЕЙ» Новини лівобережжя Київщини про віднайдення захоронення 200 скелетів.

З того, як швидко офіційна влада оголосила, що це розстріли радянських полонених

німецькими окупантами, виникає сумнів: пригадується історія розслідування захоронень у Биківнянському лісі, коли три офіційні комісії свідомо брехали людям про «злочини німецьких окупантів», що четвертою комісією було встановлено: злочин є, але злочин комуністичного НКВД, після чого ями були швидко засипані, а матеріальні свідчення спалені, справа чотири рази відкривалась і закривалась «за давністю», хоча злочини проти людяності терміні давності не мають. Але посткомуністична юриспруденція має «Свої» закони.

Німці на полонених куль не витрачали, вони морили їх голодом і холодом у таборах. У потилицю стріляли «доблєстниє защітнікі соціалізма» - вовкулаки із НКВД.

Боїв в районі Борисполя теж не було.

Шановний працівнику прокуратури, на фото до Тебе «всміхається» череп розстріляного, ним міг бути кожен із нас, нашим батьком, нарешті, і Ти сам.

Якщо Ти порядна людина, а не Член КПСС, Ти не будеш брехати. Ми на це надіємось.

А там побачимо.

Попереду наше звернення до Міжнародньої комісії.

Не роби, Прокуроре так, щоб за тебе червоніли Твої діти.

ПРВ КМВ ВОВ. 01103. Кіквідзе, 4. голова Олесь Гриб – член Товариства політичних в’язнів.

Перемога або роковини "Харківських угод" TOP


Микола Катеринчук

Президент Янукович у своєму щорічному посланні до Верховної Ради під промовистою назвою "Модернізація України – наш стратегічний вибір" поставив під сумнів успішність так званих "Харківських угод" та урядової політики в цій сфері.

Зокрема, президент визнав, цитую дослівно, що "наявність неврегульованих проблемних питань, пов’язаних із тимчасовим перебуванням Чорноморського флоту РФ на території України і недосконалість договірно-правової бази у цій сфері є одним з безпосередніх зовнішніх викликів національній безпеці України…".


Що ж було підписано рік тому?

"Харківські угоди" квітня 2010 року продовжили термін базування підрозділів Чорноморського флоту на території України до 2042 року і надали відстрочку на сплату частини ціни на природний газ для України упродовж наступних 10 років на 100 доларів США за контрактної ціни газу понад 330 доларів за 1 тисячу кубометрів, або ж на 30 %, якщо ціна буде нижчою за 330 доларів США.

Про знижку на газ, про яку не припиняють говорити активісти проросійських партій в підписаній угоді немає ні слова. Просто частина вартості газу не сплачується зразу, а зараховується Україні в якості державного боргу і підлягає сплаті пізніше, як взаємозалік з платою за оренду Чорноморського флоту РФ в Україні.


Завдяки "Харківським угодам" Росія зняла з себе зобов’язання щодо забезпечення екологічної безпеки та екологічного контролю в місцях базування Чорноморського флоту Російської Федерації та відмовилась від участі у соціально-економічному розвитку міста Севастополя та інших населених пунктів, в яких дислокуються військові формування російського Чорноморського флоту на території України.

Відповідні угоди не були підписані в Харкові рік тому і зараз Росія фактично саботує підготовку та ратифікацію угод, направлених на забезпечення екологічної безпеки Чорного моря та соціально-економічний розвиток Севастополя.


ЧФ РФ як був, так і залишається найбільшим боржником у Севастополі з виплат до Пенсійного фонду. Кілька підприємств ЧФ або вже увійшли, або наближаються до стадії банкрутства і місяцями не сплачують заробітну платню.

Вимоги влади Севастополя підвищити виплати з Державного бюджету України за Чорноморський флот Російської Федерації зрозумілі. Орендують російські моряки чимало - на сьогодні в Севастополі флот базується на 140 об'єктах, які включають 3571 будівель і споруд і займають площу 3 312,49 га. Поза територією Севастополя вони займають ще 33 об'єкти, 1 020 будівель і споруд і займають площу 14 920, 13 га.

Штучне виключення з господарського життя Севастополя та Криму такої величезної території стримує економічний розвиток міста та півострову. Кабінет Міністрів України в 2011 році планує надати Севастополю 214,6 мільйонів гривень субвенції за базування Чорноморського флоту Росії на території міста.


Приватизована не тільки найдорожча частина землі в місті. Це - практично всі стратегічні точки Севастопольської бухти. Продано землі навколо Костянтинівського і Михайлівського равелінів, продана причальна стінка 30-ї бригади надводних кораблів ЧФ на Північній стороні. Продана фактично вся бухта Голландія. Проданий Миколаївський мис біля Графської пристані.

Продано частину берегової лінії за шпиталем на Корабельній стороні. Продано територію Яхт-клубу ЧФ. Цілком ймовірно, що незаконна приватизація землі - одна з ключових цілей "Харківських угод".

Виходячи з вищесказаного, Верховна Рада України повинна денонсувати "Харківські угоди", як такі, що суперечать Конституції України.

Зокрема, стаття 17 Конституції України не допускає розташування іноземних військових баз на суверенній території України, а міжнародні договори щодо тимчасового перебування Чорноморського флоту Російської Федерації в Криму, відповідно до Перехідних положень Конституції України, носили виключний характер і не підлягають пролонгації.

Конституція України не наділила жодну особу, в тому числі й президента України, правом підписувати міжнародні договори, які всупереч Основному Закону заперечують принципи державного суверенітету та територіальної цілісності держави, а розгляд у Верховній Раді України проекту Закону України про ратифікацію Угоди між Україною та Російською Федерацією з питань перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України можливий лише після проведення всеукраїнського референдуму.

На 27 квітня в Києві запланована акція "День опору окупації", направлена на скасування "Харківських угод" і звільнення України від іноземних військових баз. Цей день має стати початком суспільної вимоги про неможливість перебування ЧФ на території України...

Ціла стаття [ тут ].

Лист із тюрми №5. Вибір долі TOP

19 квітня 2011

Юрій Луценко

Так сталося, що під час останніх дискусій щодо напрямку інтеграції України я вирішив перечитати улюблені мудрі книжки – "Кінець і знов початок" Гумільова, "Зіткнення цивілізацій" Гантингтона та "Пізнання історії" Тойнбі.

Академічні теорії про історію розвитку етносів та бачення шляхів співіснування світових цивілізацій накладалися на абсолютно предметне українське питання – Європейський союз чи Рускій мір?

Економічні аргументи прихильників європейського вибору були явно сильнішими – і обсяг інвестицій задля модернізації України, і обсяг ринків збуту в ЄС на порядок вищий можливостей в Митному союзі Росії, Білорусі та Казахстану. Політичні аргументи були теж гранично зрозумілі – суверенітет не міняють на колонію. Російські владці та їхні трубадури в Україні говорили про 10 мільярдів щорічної вигоди України і, здається, щиро не розуміли наших євронастроїв. З тим і розійшлися.


Сьогодні на порядку денному – цивілізаційний вибір України. Українська промисловість, український чорнозем, український ринок збуту і – головне – 40 мільйонів освічених, працелюбних, культурно близьких людей не можуть залишитися на нейтральній полосі глобальних цивілізаційних утворень. При цьому мусимо погодитися з тезою класиків, що Україна – це зона "стику цивілізацій". Тож, якщо вибір не зробимо ми, його зроблять за нас.


Як це часто траплялося в українській історії – вибір долі знову залежить від самого народу. Попри вражаючу потугу імперського Голіафа над слабким українським Давидом, попри зраду своїх провідників і байдужість євробюрократів – все знову в руках самих українців.


Починаючи з власної сім’ї, її мови, традицій, героїв – мусимо видавити з себе по краплині недорікуватого хохла. Починаючи з відмови дати хабара черговому чинуші до участі в акціях протесту – мусимо вбити в собі рабську покірність малороса.

Саме цей шлях – до Європи. Саме такі українці потрібні там. Згадайте, як вкрилася помаранчевими стрічками та національними прапорами Європа в дні нашого Майдану. Можливо, тоді стане зрозумілою апатія ЄС до нинішньої України. Бо мовчазна, упокорена, денаціоналізована Україна потрібна в зовсім іншому союзі. Знайомому до сліз. І ці два шляхи – це цивілізований вибір, який ми можемо зробити із усією відповідальністю перед минулим і майбутнім.


Символічно, що дискусія про цивілізаційний вибір України вийшла у публічну площину в останні дні перед Великоднем – здавна глибоко символічним святом українців. Я не знаю більш урочистого і хвилюючого гімну як мелодію й слова "Христос воскресе, Смертію смерть поправ…". Під нього глибоко думається і щиро віриться. І про своє, і, про суспільне.


"Христос Воскрес! Воскресне й Україна!".

Ціла стаття [ тут ].

Чорноморський флот не допоміг TOP


Юрій Луканов
Московские новости

«Обіцянки Москви знизити ціну на газ, що поставляється Києву, в обмін на перебування флоту в Криму, не працюють, вважає українська опозиція», – йдеться у статті Юрія Луканова. Акції протесту опозиційних партій відбудуться 27 квітня, у річницю ратифікації українсько-російських угод у Харкові.


Віктор Янукович обіцяв, що угоди дадуть змогу не підвищувати ціну газу для населення. Проте у 2010 році вона зросла на 50%, цього року, прогнозують, зросте на стільки само. Однак директор Київського центру політичних досліджень і конфліктології Михайло Погребінський не підтримує цей метод розрахунків. «Зрозуміло, що для металургії та хімії ціни на газ знижені, – заявив він виданню «Московские новости», – а це означає підвищення конкурентноздатності їхньої продукції, відрахування до бюджету для виплати зарплат бюджетникам і пенсій пенсіонерам».

Та навіть незважаючи на це, експерти мають сумніви, що подовження перебування російського флоту в Криму було вигідне для України. На думку пана Погребінського, українська сторона не зовсім розуміла, навіщо їй це потрібно. Угоди позитивно позначилися на економічній сфері. Але не зняли протиріч між державами.

Як зауважив економічний аналітик Борис Кушнірук, навіть економічно Київ програв. Транзит газу територією України надто дешевий, а ціна газу однаково надто висока. У цьому він звинувачує і Партію регіонів, і Юлію Тимошенко, яка у 2009 році підписала невигідну угоду.

Лідер фракції провладної Партії регіонів Олександр Єфремов вважає, що скасування харківських угод матиме катастрофічні наслідки для економіки України. Адже тоді вартість газу зросте на 100 доларів. Своєю чергою, незалежний політичний аналітик Володимир Золотарьов стверджує, що акції протесту завершаться нічим. Харківські угоди напряму нікому нічим не загрожують. Інша річ, якби опозиція вивела людей проти запропонованої урядом насильницької легалізації зарплати, яка передбачає ув’язнення для тих, хто платить у конвертах. Така акція мала б успіх, переконаний експерт.

Ціла стаття [ тут ].

Пікетування на майдані Незалежності 27 квітня (середа) TOP

27 квітня (середа) з 17 до 19 години на майдані

Незалежності відбудеться пікетування Сумської обласної та Сумської міської рад з вимогою прийняття депутатами звернення до Президента України та Верховної Ради України. Пікетування відбудеться під гаслами: «Геть московський флот з України!», «Севастополь – українське місто, а не московський плацдарм!», «Москва! Руки геть від України!», «Геть холуїв – промосковських депутатів!», «Вимагаємо денонсації принизливих харківських угод!».

В пікетуванні братимуть участь обласні організації: «Батьківщини», «Народної Самооборони», «За Україну!», «Народного Руху України», «Української Національної Асамблеї», «Свободи», «Нашої України», Товариства «Просвіта», Козацького Товариства, Конгресу Української Інтелігенції.

Запрошуємо всіх небайдужих українців долучитися до участі в цій українській патріотичній акції!

Слава Україні!
Координаційна Рада

Links to event postings TOP

Do you maintain a website of events for your city or region? Let us know and we'll add a link to your site in the ePOSHTA newsmagazine.


 United States

Radio - UCC Edmonton event marking the 25th Anniversary of the Chornobyl tragedy -- Apr. 26 TOP


101.7 WORLD FM

Will broadcast the UCC Edmonton event marking
The 25th Anniversary of the Chornobyl tragedy

Live, from City Hall in downtown Edmonton

7-8 pm MT at 101.7 FM
or live around the world by streaming audio: www.worldfm.ca

Roman Brytan
Program Director
101.7 World FM

Canadian flagToronto: Celebrate local art and artists, progressiv​e values, and the ideas -- April 26 TOP

The Cadillac Lounge, Tuesday, April 26

Stephen Harper tells us that Canadians don’t care about art. Let’s get together and prove him wrong!

Bring your friends, roommates, lovers, mothers, brothers, sisters, fathers and acquaintances you met on the streetcar over to the Cadillac Lounge.

We’ll celebrate local art and artists, progressive values, and the idea that we can change things by showing up and getting involved.

As an added bonus, this event will support the re-election of a great progressive voice in parliament, Gerard Kennedy.

Share your views and issues with Gerard - he listens and takes action.

Things get rolling at 8:00 pm at The Cadillac Lounge, 1296 Queen West (West of Dufferin St.)

Special Guest Performances:

  • Saturday Night Live Alum ROBIN DUKE

  • The music of JIM ARMSTRONG AND THE SONIC DELI BAND featuring music from their CD Junction Road


MC Anne Marie Scheffler
Starving Artists, Students and seniors $5; Everyone else $20.

Canadian flagToronto: Bociurkiw book launch -- 28 April TOP

Wlifred Laurier University Press, The School of Radio & Television Arts and
Infoscape Centre for the Study of Social Media

warmly invite you to the book launch of

Feeling Canadian:
Television, Nationalism & Affect


Dr. Marusya Bociurkiw

Room G, Oakham House, Ryerson University
63 Gould Street (at Church St, 1 block north of Dundas)
Toronto, ON

Hors d'oeuvres & cash bar

Book Description

“My name is Joe, and I AM Canadian!” How did a beer ad featuring an unassuming guy in a plaid shirt become a national anthem? This book about Canadian TV examines how affect and consumption work together, producing national practices framed by the television screen. Drawing on the new field of affect theory, Feeling Canadian: Television, Nationalism, and Affect tracks the ways that ideas about the Canadian nation flow from screen to audience and then from body to body.Utilizing a multidisciplinary approach, Bociurkiw also weaves in trauma theory, cultural studies, feminist theory and anecdotes from her Ukrainian childhood.

Vydubychi Church Choir of Kyiv, Ukraine - Canadian Tribute Tour -- Apr. 28 - May 20 TOP



Vydubychi Church Choir of Kyiv, Ukraine - Canadian Tribute Tour

Celebrating the 120th Anniversary of Ukrainian settlement in Canada

Last in Canada in 1997, the choir will perform music of the Lenten and Easter seasons in what is sure to be a wonderful display of some of Ukraine's great sacred and liturgical music.

Presented with the Patronage of His Eminence Metropolitan Yurij (Ukrainian Orthodox Church of Canada) and His Grace Metropolitan Lawrence (Ukrainian Catholic Church in Canada) and with the support of the Shevchenko Foundation, St. Vladimir's Institute and the UOCC Foundation.

Thursday April, 28 Calgary Concert

Monday, May 2 Edmonton Concert

Tuesday, May 3 Saskatoon Concert

Wednesday, May 4 Regina Concert Concert

Thursday, May 5 Yorkton Concert

Monday, May 9 Winnipeg Concert

Tuesday, May 10 Ottawa, Ottawa Concert

Thursday, May 12 Montreal Concert

Monday, May16 London Concert

Tuesday, May 17 St. Catharine’s Concert

Wednesday, May 18 Toronto Concert

Thursday, May 19 Hamilton Concert


To hear the Choir visit:


Canadian flagToronto: Symposium & celebration: Conversations on Ukrainian Canadian Literature + Yanukovych's Ukraine -- Apr. 29 & 30 TOP

120th Anniversary of 'Ukrainian Settlement
Conversations on 'Ukrainian Canadian Literature

Bachinsky * Bociurkiw * Grekul * Kostash * Ledohowski * Luciuk * Magocsi * Motyl * Salamon

Friday, 29 April 2011, 9:30 am to 4:30 pm
Faculty Club (41 Willcocks Street)
University of Toronto
Toronto, ON

9:30am . Welcoming Remarks: Paul Robert Magocsi

10:00am-12noon -- Session 1

Opening Remarks: Lubomyr Luciuk
Chair: Lisa Grekul
Speakers: Lindy Ledohowski, "Poet Pedagogues"
Myrna Kostash, "The Gulag, the Crypt, and the Gallows" Darla Salamon, "Putting the Babas Back in the Book"

12noon-2:00pm Lunch Break

2:00pm-4:00pm Session 2

Chair: Lisa Grekul
Speakers: Marusya Bociurkiw, "They Call me Diaspora"
Elizabeth Bachinsky, "Membership to The Ukrainian Co-op Denied?"
Alexander J. Motyl, "Concluding Reflections"

Thanks to the Chair of Ukrainian Studies Foundation for its support of this symposium and celebration.

Sponsored by the John Yaremko
Chair of Ukrainian Studies

Canadian flagToronto: LUC & LUCW Roundtables -- Apr. 29 TOP
USA flagNew York: Chornobyl 25 - Film Festival -- Apr. 30 TOP
flag of FranceCiné-club Ukrainien - espace culturel de l’Ambassade d’Ukraine -- 3 mai TOP

Lubomir Hosejko

22, av. de Messine
Paris 8ème, M° Miromesnil
tel. 01 43 59 03 53
Mardi 3 mai, 19 h.

Entrée libre


Projection suivie d’un débat animé par Virginie Symaniec, spécialiste du théâtre bélarusse, chargée du pôle édition et traduction (Maison d’Europe et d’Orient)

Production : Studio Alexandre Dovjenko de Kiev, 1985, 78 mn, coul.

Réalisation : Léonide Ossyka

Scénario : Valentin Yéjov, Volodymyr Loubomoudrov, Léonide Ossyka

Photographie : Valeriï Kvas

Décors : Petro Slabynskyi

Musique : Volodymyr Houba

Son : Alexandre Kouzmine

Interprétation: Stéphanie Staniouta, Nadia Markina, Victor Fokine, Pavlo Kormounine, Nina Tobilevytch, Slava Kniazev, Evhen Pachyne, Alexandre Movtchane, Lev Kolesnyk, Lès Serdiouk, Mykola Krioukov, Svitlana Kniazeva, Volodymyr Andreïev.

Genre: drame psychologique
Récompense : Diplôme du Festival de Jdanov décerné à Léonide Ossyka, Prix du Comité d’État de la cinématographie d’Ukraine et Diplôme de la meilleure Photographie décernés à Valeriï Kvas.

Maria vit dans une petite métairie. Survient la guerre, son mari part au front. Les Allemands occupent le village voisin. Maria cuit du pain pour les partisans qu’elle rejoint bientôt avec ses trois fils. Au cours d’un raid, son fils Mykola est arrêté et fusillé. Sa fille Nina préfère le suicide au déshonneur. Son fils cadet tombe en héros sur le champ de bataille. Plongée dans le chagrin, Maria trouve un jour à côté d’une femme tuée un bébé. Elle recommence à vivre et adopte par la suite trois orphelins qu’elle aime comme ses propres enfants. La voici grand-mère avec ses petits-enfants. Mais le temps n’efface pas ses peines. Des années plus tard, Maria retrouve la tombe de celui qu’elle enterra de ses propres mains en 1943.

Après huit années d’absence, Léonide Ossyka revient à la fiction avec Incline-toi jusqu’à la terre, relatant le rude destin d’une femme ukrainienne qui a perdu sa famille pendant la guerre, réalisé dans l’esprit du film d’Elem Klimov Requiem pour un massacre. Le thème de ce drame psychologique est aussi celui qu’il développa dès son premier long métrage Qui reviendra, aimera (1967) – le destin d’une mère face à la guerre. Le rôle de l’héroïne Maria est interprété successivement par la jeune première Nadia Markina et par l’actrice bélarusse Stéphania Staniouta, coutumière des rôles de mater dolorosa. Devenue très populaire en dehors de sa patrie, après l’admirable rôle de Daria qu’elle tint dans Les Adieux à Matiora d’Elem Klimov et Laryssa Chepitko, Stéphania Staniouta revient une deuxième fois dans le cinéma ukrainien. En 1976, elle avait participé à Septembre, mois d’angoisse (1976), autre film de guerre du même Ossyka qui stigmatisait le maquis nationaliste ukrainien. Ici encore, comme dans la plupart des films de guerre de l’époque, une séquence antinationaliste s’impose. Marie, la jeune héroïne, refuse de se donner à un policier ukrainien parce qu’elle ne veut pas de rejeton nationaliste. Film alimentaire, quand bien même humaniste mais bien en-deçà des Cloches de paille que Youriï Illienko se prépare à réaliser, Incline-toi jusqu’à la terre sera le dernier tribut que paiera Léonide Ossyka au cinéma brejnévien. Passage obligatoire pour la survie des cinéastes, ce cinéma phagocyte plus du quart de la production des Studios Alexandre Dovjenko de Kiev, livrée à l’occasion du 40ème anniversaire de la fin de la Seconde Guerre mondiale.

Le succès de Stéphania Staniouta lui vint relativement tard dans sa carrière, lorsque des rôles de femmes âgées lui furent confiés. Par la suite, l’actrice participera dans d’autres productions ukrainiennes, notamment dans Les Histoires d’Ivan (1988) de Boris Ivtchenko, Le Paria (1990) de Volodymyr Saveliev et Le Prix d’une tête (1992) de Mykola Ilinskyi, des films importants qui laisseront une trace visible dans le passage mouvementé de la perestroïka vers l’indépendance.

Canadian flagEdmonton, AB: Strings Through Struggles and Success - May 4 TOP


St. Nicholas Mandolin Ensemble
Directed by Lawrence A. Pshyk

The St. Nicholas Mandolin Ensemble was first formed in 1979 under the direction of Rev. Fr. Nicholas Diadio, Pastor of St. Nicholas Church Parish.

From its first public performance in 1981, the ensemble has performed on many occasions at nursing homes, lodges, carol festivals, country fairs, weddings, conventions, church functions, shopping malls, schools, Heritage Days, Pysanka Festival, Ukrainian Heritage village and many others.

Directed by Lawrence Pshyk, from 1996, the ensemble has grown from 14 to the present 34 members. New mandolin players are always most welcome to join.

The GOALS of the Ensemble are:

  • to enjoy the camaraderie and the pleasure of making music
  • to grow in musical skills and expand our repertoire
  • to share our music with a variety of audiences.

The Mandolin Ensemble plays a wide variety of music arranged in 6 parts. The ensemble's repertoire includes a variety of old favourites, multicultural folk music, popular, Broadway, classical and original music.

The ensemble has shared cherished Ukrainian Folk music with people of varied origins. The ensemble has performed at many Ukrainian cultural events such as The Vegreville Pysanka Festival, opening of Heritage Days, Kiev Connection, Ukrainian Carol Festival in Calgary, "Flowers of the Bible" art show, the Chester Kuc Ukrainian Pysanka show, Malanka at Londonderry Mall, Malanka at Jasper Parkk Lodge, and numerous times at the Ukrainian Cultural Heritage Village.

The St. Nicholas Mandolin Ensemble has recorded three albums: The first, "A Musical Mosaic" - a collection of multicultural folk songs and old favourites. The second, "A Christmas Mosaic" - a beautiful rendition of Christmas carols from around the world. The third, "Mando Mosaic" - a blend of original music and familiar songs from popular musicals.

For further information about the Mandolin Ensemble please contact:
Lawrence Pshyk
Tel: ( 780) 434-7084
Fax: (780) 435-5140
e-mail: lpshyk@shaw.ca

Canadian flagToronto: Professor A. Motyl at St. Vladimir's -- May 6, 7 TOP



Canadian flagToronto: Derby Dinner & Dance Banquet in support of “Dorist” Cultural Education Program for Youth -- May 7 TOP


Canadian flagToronto: Art Bazar - sell old... buy new -- May 13-22 TOP
Canadian flagToronto: UCPBA Golf Tournament -- May 28 TOP

The Ukrainian Canadian Professional and Business Association (UCPBA) of Toronto cordially invite you to attend our annual golf tournament.

Download the form from www.infoukes.com/ucpba-toronto or call one of the numbers below.

Registration Closes Friday, May 13, 2011

Saturday, May 28, 2011 Time:
7:30am Registration
8:00am Start

Cost: Includes Breakfast, Golf, Cart and Lunch

$120.00 per member
$130.00 Early Bird non-member (before May 1, 2011)
$140.00 non-member

Location: Millcroft Golf Club http://www.millcroftgolfclub.com/
2155 Country Club Dr, (Walker ’s Line and Upper Middle Road)
Burlington, ON

Hole Sponsor $100
Corporate Sponsor $250

More Info:
Alex Hetmanczuk 416-898-8998
Taras Hetmanczuk: 416-697-1263
Pavlo Czerwoniak : 416-763-7027
Email Questions? ucpbator@gmail.com

Ukrainian flagКиїв: Презентація альбому«Українська Гельсінська Спілка у світлинах і документах» -- 27 квітня TOP


Громадський вечір у Київському міському будинку вчителя (вул. Володимирська, 57), присвячений під такою назвою, відбудеться 27 квітня, у середу на Великодньому тижні. Початок о 18 годині.

Буде також представлено спецвипуск часопису «Молода нація», присвячений діяльності УГС.

Участь беруть: Ростислав Семків і Олесь Обертас – від видавництва «Смолоскип», Олександер Ткачук – від Українського інституту національної пам’яті, Левко Лук’яненко, Василь Овсієнко, Богдан Горинь, Петро Вінц, голови обласних філій УГС. Вестиме вечір Олесь Шевченко.

У мистецькій частині вечора – причетні до УГС Анатолій Сухий з гуртом «Рутенія», бард Віктор Ткаченко, Тарас Компаніченко з гуртом «Хорея козацька».

Перед початком вечора можна буде придбати книжки, видані у «Смолоскипі», газету «Наша віра». Члени УГС отримають альбом у подарунок.

044-234-03-13, 050-351-61-66 – Олесь Шевченко
099-054-31-11 – Олександер Ткачук

У додатку: обкладинка видання

Українська Гельсінська Спілка (1988–1990 рр.) у світлинах і документах / Концепція і упорядкування Олександра Ткачука. – К.: Смолоскип, 2009. – 224 с.

Ukrainian flagЛьвів: Майстер-клас із вишивки технікою «Художня гладь» -- 27-28 квітня TOP

27-28 квітня 2011 року у Художньо-меморіальному музеї Олени Кульчицької – відділ Національного музею у Львові ім. А. Шептицького (вул. Листопадового Чину,7) відбудеться майстер-клас із вишивки технікою «Художня гладь». Майстер клас проведе майстриня художньої вишивки Марта Кулинич-Новицька. Водночас учасники зможуть оглянути персональну виставку вишивки Марти Кулинич-Новицької, на якій представлено ікони, рушники та сорочки.

Із собою необхідно мати: щільне однотонне полотно, нитки для вишивання, голки та п’яльця.

Вхід платний – 10 грн.

Попередній запис та інформація для довідки за тел: 261-07-06

Canadian flagТоронто: Виставка - Народна Війна - створена Київським товариством Меморіал -- 29 квітня TOP


Читайте нижче : Від окупації України до жорстокого Голодомору
See below: Occupation of Ukraine – the Road to the Cruel Holodomor

Canadian flagТоронто: ЛУК і ЛУ-окК запрошує громаду на з'їздові Круглі столи -- 29 квітня TOP
Canadian flagТоронто: Святкуймо разом  - Pier 21 - берег надії -- 30 квітня TOP
Ukrainian flagЛьвів: Виставка фотографій до Дня міста «Львів усміхнений» -- 7-9 травня TOP

Клуб Практиків туристичного бізнесу запрошує всіх, хто любить мистецтво фотографії і наш Львів!

За підтримки ЛМР, Міського Центру туристичної інформації, видання От-От
Хочеш, щоб твої фото побачили не лише друзі в соціальних мережах?
Нам цікаво, як Львів посміхається об’єктиву твоєї фотокамери!!

Що потрібно зробити:

Надіслати 3 фотографії, які, на твою думку, найкраще передають емоції, гарний настрій та відчуття радості у позитивній атмосфері Львова.

Просимо надсилати фотографії на електронну адресу den.mista@gmail.com до 3 травня!

В листі, будь ласка, вкажи своє ім’я, вік та рід діяльності!

Наші посмішки – це невід’ємна частина міста!!!

Свої роботи шукайте під час святкування Дня міста 7-9 травня на стенді перед Міською радою! :)

Ukrainian flagJoin the Summer Program at Kyiv-Mohyla Academy TOP


image The Kyiv-Mohyla Academy Summer School delivers a combination of a 4 hour daily study program in Ukrainian Language, History of Ukraine, Literature, and Current Political and Economic Events. In addition, the program also includes excursions to the most historically and culturally significant treasures including:

St. Sophia and St. Michael's Cathedrals, Kyiv-Pechersk Lavra, Hanenky Museum of Western and Eastern Art, Museum of Soviet Repressions, Golden Gate, performances at the National Opera, Taras Shevchenko Museum in Kaniv and other interesting sites and events.

Since 1995 when the summer program was established, hundreds of students from the

United States, Canada, Sweden, Italy, Poland, Spain, France, and other countries enjoyed their participation at the Kyiv-Mohyla Summer School.

Join us this Anniversary Year of 2011

20 th Anniversary of Ukraine’s Independence
20th Anniversary of Kyiv- Mohyla Academy’s Revival
20th Anniversary of Leadership in Academic Reforms

The following sessions are offered in 2011

Session 1
25 May to 20 June + 21-26 June to visit Western Ukraine

Session 2
July 24 - August 21 + 22-28 August to visit Western Ukraine

The fee of the 4-week program is 2,140 USD per person.

The price includes:

  • Accommodation in a comfortable hotel room shared with 2-3 people (for an extra charge you may opt to stay in a single room).

  • Food includes lunch and a coffee-break every day except Saturday and Sunday, Welcome and Farewell Gala dinner at the beginning and at the conclusion of your studies.

  • Academic Studies (4 hours of in-class lectures each day)

  • Excursions to historical sites

  • Transportation Service (to and from airport, Village of Pyrohovo, other excusions)

Important: Participants of the Ukrainian Study program will receive:

4-6 credits upon successful completion, based on the number of selected hours.

Details at: http://www.summerschool.ukma.Kyiv.ua/reg.htm
Further information: Kyiv-Mohyla Academy Ukraine, 04070 Kyiv, vul. Skovorody 2

Contact person:
Laryssa Kadurina, Director of Summer School of Ukrainian Studies
Tel.: + 380 (44) 425 1047
e-mail: lari@ukma.Kyiv.ua


Kyiv-Mohyla Foundation e-mail: mail@kmfoundation.com

Ukrainian flagUkraine today: social, political and cultural change before and after the orange revolution – Program for International Students

Dr. Andreas Umland, Senior Lecturer in Political Science at NaUKMA
The Ministry of Education, Youth and Sports approved Kyiv-Mohyla Academy’s By-Laws in March 2011. Applicants are invited to register to Kyiv-Mohyla Academy’s International Program focused on Ukraine’s current social, political and cultural situation. The program will take place 18 September – 2 October 2011.

The course will be directed by Dr. Andreas Umland, Senior Lecturer in Political Science at NaUKMA with lectures by leading analysts. Dr. Umland holds a Master’s of Philosophy from Oxford, a Master’s and Doctorate from the Free University of Berlin, and a PhD from Cambridge. He is widely published in the international press. Application deadline for the program is 1 June.

The course is oriented towards advanced under-graduate students, although graduate, post-graduate, and doctoral-level students are also encouraged to apply. The course combines lectures and seminars, interactive presentations, guest visits, discussions with local faculty and students, and tours in the Kyiv area.

This English-language course will provide students with an analysis of the transformations that took place in Ukraine before and after the Orange Revolution from various perspectives, and the features and dynamics of a “post-Soviet society”. For further information see link at


Навчальний курс «Роль журналістики у захисті та підтримці прав людини» TOP

Оголошується конкурс на участь у навчальному Курсі «Роль журналістики у захисті та підтримці прав людини - 2011», що організовує Українська Гельсінська спілка з прав людини разом з Гельсінським Фондом з Прав Людини (Варшава, Польща) за фінансової підтримки Норвезького Гельсінського Комітету та Міжнародного Фонду «Відродження». Навчальний Курс є частиною другого етапу плану дій національної освітньої програми «Розуміємо права людини».

До участі у конкурсі запрошуються журналісти працюючих в Україні засобів масової інформації, вмотивовані активно діяти на підтримку та захист прав людини.

Загальні запитання на які відповідає навчальний Курс за змістом:

Що таке права людини.

Права людини: філософській, етичний та юридичний аспекти.

Механізми захисту прав людини.

Дії на захист прав людини (з акцентом на інформаційній складовій).

Як готувати матеріали пов’язані з проблемами прав людини.

Як готувати матеріали у відповідності з правами людини.

Безпека діяльності журналістів.

Взаємодія ЗМІ та НУО у сфері захисту та підтримки прав людини.

Навчальний Курс триватиме близько півтори роки та складатиметься з наступних етапів:

Перший п’ятиденний семінар Курсу

Дистанційна сесія

Другий п’ятиденний семінар Курсу

Навчальний візит до Польщі

Формування групи учасників відбуватиметься за результатами конкурсного відбору.

Критерії відбору для участі у Курсі є наступними:

Активна робота в діючих ЗМІ;

Досвід підготовки матеріалів у сфері підтримки та захисту прав людини;

Можливість брати участь у всіх навчальних заходах Курсу.

Перший семінар навчального Курсу проходитиме з 23 по 27 травня 2011 року у місті Чернігів (база відпочинку «Санрайз»).

Організатори забезпечують проживання та харчування учасників Курсу, витрати на проїзд до місця проведення семінарів й у зворотному напрямку (за умови наявності проїзних документів й у межах вартості проїзду рейсовим автобусом або купейним вагоном поїзда).

Для участі у конкурсі необхідно:

Крок перший: Зареєструвати свою кандидатуру на участь у «Роль журналістики у захисті та підтримці прав людини» та дочекатись підтвердження реєстрації вашої кандидатури на вказану вами адресу електронної пошти.

Зверніть увагу! В разі, якщо претендент працює у штаті ЗМІ, він має обов’язково додати до заявки письмове підтвердження від редактора про те, що він погоджується на участь претендента у всіх навчальних заходах Курсу. Підтвердження необхідно надсилати на адресу програми з обов’язковою приміткою в темі листа: «Роль журналістики у захисті та підтримці прав людини».

Крок другий: Підготувати та надіслати до 3-х власних матеріалів, що стосуються підтримки та захисту прав людини. Матеріали можуть бути надіслані у різний спосіб (відскановані версії друкованих матеріалів, аудіо та відео файли, посилання на відео, аудіо, текстові матеріали, розміщенні в мережі Інтернет і т.п.).

Ваша кандидатура вважається зареєстрованою, а матеріали прийнятими на участь у конкурсі, якщо ви отримали про це повідомлення від організаторів.

Контакти організаторів для надсилання додаткових матеріалів та отримання інформації:

E-mail: rozumiemopravaludyny@gmail.com (з обов’язковою приміткою в темі листа: Роль журналістики у захисті та підтримці прав людини»)

Факс: (0642) 49 59 63

Поштова адреса: вул.. Інтернаціональна, 50, Луганськ, 91055

Контактні особи:

Костянтин Рєуцький (моб. тел.: 050 628 06 61)
Сергій Буров (моб. тел.: 050 921 99 67)

Просимо звернути увагу, що конкурсні документи повинні надійти не пізніше 17:00, 10 травня 2011 року.

Заявки, отримані пізніше зазначеного терміну, розглянуті не будуть.

Учасники конкурсу будуть повідомлені про його результати до 15 травня 2011 року.

Джерело: http://edu.helsinki.org.ua/index.php?id=1302205832

Ukrainian flagКиїв: П’ятий Форум правозахисних організацій «Сучасні тенденції порушень прав людини в Україні» -- 16 червня TOP

Українська Гельсінкська спілка з прав людини проводить 16 червня 2011 року одноденний

На Форумі планується обговорити такі питання:

  1. Держава слугує багатим за рахунок усіх інших (знищення економічної конкуренції, встановлення економіки «по поняттях», неофеодальні відносини поміж певною частиною працедавців та найманими працівниками; знищення середнього та значне послаблення малого бізнесу; соціальна політика, спрямована на збагачення багатих за рахунок збіднення бідних: проекти Податкового, Житлового, Трудового кодексів, збільшення пенсійного віку для жінок на тлі уявного впровадження гендерних підходів, бюджетна політика, закон про міноритарних акціонерів, підготовка знищення місцевого самоврядування, посилення корупції на тлі уявної боротьби з нею, «український державний устрій – клептократія», тощо).

  2. Значні порушення прав людини з боку правоохоронних органів (використання правоохоронних органів як інструмент для боротьби з громадськими рухами та політичною опозицією, політичні переслідування в Україні, злочинні дії правоохоронних органів, наростання безкарності, гендерна дискримінація в ОВС, не реагування на факти насильства)

  3. Порушення громадянських свобод та обмеження політичної свободи в цілому (порушення свободи вираження поглядів, свободи медіа, свободи мирних зібрань, свободи асоціацій, незаконний збір інформації про особу, сексистська реклама в інформаційному просторі тощо)

  4. Неефективність судової системи у захисті прав людини.

Конкретна програма буде доопрацьовуватися через попереднє обговорення учасниками Форуму у травні.

Тематика, форма проведення Форуму та проекти документів, які він має ухвалити, попередньо обговорюватимуться в розсилці, що буде спеціально створена для учасників Форуму. Ваша електронна адреса, вказана в анкеті учасника, буде приєднана до цієї розсилки, а тези виступу вміщені там для обговорення.

Для участі у Форумі необхідно заповнити і надіслати до 1 травня анкету учасника, що додається.

Пропонуємо тим, хто бажає виступити на Форумі, надіслати до 10 травня на адресу 4hrforum@gmail.com тези виступу обсягом не більше 7000 знаків (з пробілами) за вищевказаними темами.

Усі надіслані тези будуть надруковані та роздані учасникам Форуму.

Форум буде проводитися в секціях, які будуть приблизно відповідати названим темам.

Організатори відшкодовують оплату за проїзд (купейний вагон поїзду або автобус), організовують харчування.

Заявка на участь

Прізвище, ім’я, по-батькові:

Дата народження: _____________________ Стать: _______________

Організація, яку Ви представляєте:

Ваша адреса:

Індекс _______ Місто _____________Вулиця_________________буд. кв.

Контактні телефони: __________________________________________

Електронна адреса:

Інформація про вас та вашу діяльність:

Ваша освіта _____________________________________________

Ваша посада в організації ____________________________________________

Коротко опишіть Ваші функції в організації:

Опишіть коротко ваші очікування від Форуму

Які теми обговорення є для Вас найбільш цікавими та важливими під час Форуму?

Чи бажаєте Ви зробити короткий виступ під час Форуму на одну із заявлених тем? Якщо так, то вкажіть, будь ласка, його назву та секцію для виступу. Також просимо надіслати до 10 травня 2011 р. тези виступу електронною поштою (до 7000 знаків з пробілами) з метою його розміщення у збірці тез Форуму.

Яка допомога Вам потрібна під час Форуму? Чи є у Вас якісь особливі потреби, про які варто знати організаторам Форуму (наприклад, дієта)?

Звідки Ви дізналися про Форум?

Я не заперечую проти зберігання та поширення інформації, що викладена в цій заявці.

Дата заповнення:


Просимо надіслати заповнену анкету до 1 травня 2011 р. на адресу 4hrforum@gmail.com

Gerard Kennedy: A longtime friend of Ukrainian Canadians with a strong track record of work on behalf of the community


One of the members of the Liberal team who has been a tireless worker on concerns affecting the Ukrainian Canadian community is Gerard Kennedy


Gerard Kennedy (in red tie) with organizing committee of a recent fundraiser
in the Toronto Ukrainian community.

Gerard is the Liberal candidate in the riding of Parkdale-High Park, first elected our MP in 2008. He is also the former Minister of Education of Ontario and recently was a leading candidate for the leadership of the Liberal Party of Canada.

Gerard’s mother was Ukrainian and Gerard has a strong track record of working with Ukrainian Canadians on important issues.

In 2007, Gerard was the Special Advisor to the Head of the UCC / Canada Ukraine Foundation Election Observer Mission for the parliamentary elections in Ukraine. Gerard received cross-Canada media coverage as one of four observers in Donetsk who withstood the intimidation of local police and threats from local party officials who tried to prevent Gerard and other observers from ensuring that the election process in Ukraine was fair and democratic.

As Ontario’s Minister of Education, Gerard wrote in support of the Ukrainian community’s efforts to include the Holodomor as part of the curriculum in Ontario’s schools.

During the Orange Revolution in 2004, Gerard advocated for free and fair elections in Ukraine both in the Ontario legislature and at community organized events such as an important rally held at Toronto City Hall and at a vigil organized by the Ukrainian Canadian community.

Most recently, Gerard was one of the first MPs to speak out publically in support of a permanent gallery for the Holodomor and the inclusion of respected members of the Ukrainian community on the Board of Directors of the CMHR

In Parkdale-High Park, Gerard has worked extensively with many members of the Ukrainian Canadian community on local issues and is a regular participant in community events such as Ukrainian Independence Day celebrations and the Bloor West Village Ukrainian Festival of which he is a former Parade Marshall. During the 100th Anniversary of Ukrainians in Toronto, Gerard received an award as a Ukrainian Canadian of Distinction.

Gerard has repeatedly proven his commitment to addressing the issues of concern to Ukrainian Canadians. As a strong representative for the community, Parkdale-High Park and Canadians from coast to coast, Gerard deserves our support.

Gerard Kennedy’s campaign office:
2871 Dundas Street West, Toronto, Ontario

Borys Wrzesnewskyj – Meet the candidates TV debate TOP

Canada's Ukrainian and Japanese communities commemorate 25th anniversary of Chornobyl and Fukushima nuclear accidents


Winnipeg, Manitoba, April 21, 2011 -- The Ukrainian Canadian Congress (UCC) and the Children of Chornobyl Canadian Fund (CCCF), joined by the National Association of Japanese Canadians invite all Canadians to commemorate the twenty fifth anniversary of the Chornobyl nuclear disaster and to express our great concern for the people of Fukushima and Japan during this time of crisis.

"As a sign of solidarity between our communities, the Ukrainian community is inviting the Japanese community and the Canadian public to take part in commemorative events being held across the country," stated Ukrainian Canadian Congress National President Paul Grod.

"The Ukrainian community is organizing vigils to mark the 25th anniversary of the Chornobyl nuclear accident. Given the recent tragic occurrence in Fukushima, Japan, we are pleased to work with the Japanese community to jointly commemorate and mark the events at Chornobyl and Fukushima," stated Renata Roman, Co-Chair of the Children of Chornobyl Fund.

Events are being held in cities across Canada on Tuesday, April 26, 2011. Please follow the link to the Chornobyl vigil event calendar on our website: Chornobyl Events.

The latest dip into your pockets by the CMHR TOP

Winnipeg, Manitoba. Canada

Geoff Currier

The Canadian Museum for Human Rights has become our city’s biggest welfare recipient. Since day one the museum has been begging for more of your tax money and getting it. Our political leaders have shown no inclination to ever say “no” to the museum and its ask for more tax money.

The latest is a request to the City of Winnipeg for a break on taxes. It amounts to 3.6 million dollars in what’s called PILT, which is Payments-In-Lieu of Taxes. Mayor Sam Katz is trying to sell this one as no loss to the City coffers since if the museum wasn’t around the taxes wouldn’t be coming in anyway. He claims it won’t impact on the taxpayers of Winnipeg. Really? Didn’t the City just increase property levies to the tune of 14 million dollars? You think reducing that figure by 3.6 million would have an impact on taxpayers? Given that the property tax increase, being euphemistically called a frontage levy, is so fresh this move is particularly galling. Winnipeggers are being hit up for 14 million dollars in extra taxes which is supposed to go to infrastructure (we’ll see) while at the same time the CMHR gets a 3.6 million dollar break because the people running it have once again come up short in their fund raising. And don’t for a second think it stops with your City tax dollars. Your Provincial tax dollars will be sure to follow. Premier Greg Selinger dodged the question on Friday like Al Capone dodged taxes. He wouldn’t give a straight answer, which isn’t exactly a first, but you should expect an announcement sometime that more of your Provincial Tax dollars are now going to be channeled into the museum. Federal money? Just wait til the election’s over and the museum people will be going hat in hand to whoever is in government. More of your tax money.

When Paul Martin was Prime Minister he promised the museum capital money to get the place built. But he stopped short of promising operating capital. Martin’s refusal to pay operating expenses nearly scuttled the museum altogether. From the very start the museum knew it had no hope of ever breaking even or coming close. Then, Stephen Harper, in a moment of unwitting stupidity, agreed to give the CMHR operating capital. Champagne corks were popped and they were off to the races, not to mention destinations all over the world, spending money like Al Gore trying to get to a climate conference. The initial expectation was around 12 million a year. Now it’s around 21 million for the first year of operation. This museum expects to lose 21 million dollars in what should be its most exciting year. Imagine the losses as the years go by and guess who will be on the hook?

Gail Asper promises that the CMHR will attract 250,000 visitors a year. She also says we won’t have to pay them to come. Trouble is if she’s wrong there’s nothing any of us will be able to do about it. The Canadian government is all in on this hand. We’re in this forever and the costs will continue to escalate every year. That doesn’t matter of course to the people for whom this museum will be a shrine to the late Israel Asper and his dream. No amount is too much for them.

The announcement from the City was made on Friday. If you know how this business works you’ll understand why. When governments don’t want people to pay much attention to something they make the announcement on a Friday afternoon. By that time the public’s interest in the daily news cycle has waned and they’re gearing up for the week-end. In other words, they make announcements they have to make but try to get as little attention as possible. They’re hoping you don’t notice that while the City just hit up its citizens for 14 million in property taxes it also gave the CMHR a 3.6 million dollar break while telling you it won’t impact you in any way. Let’s have a show of hands here. Does anybody outside the Mayor’s office believe this?

REVEALED: the two bombshell secrets Sam Katz is hiding from city council, and you, about the CMHR


April 24, 2011

In between whining that Winnipeg doesn't have enough money to fix the mythical infrastructure deficit, and waiving taxes for his friends, the Aspers, Mayor Sam Katz is hoping you never find out two things about the finances of the Canadian Museum for Human Rights.

Secret Number One

Sam Katz wants city council to kickback $3.6 million in property taxes that the CMHR is supposed to pay sometime in the future, but he's hiding from the public the fact that the CMHR HAS NOT PAID ITS TAXES for 2009 and 2010 !

Its already $241,000 in arrears PLUS penalties, despite collecting $24.9 million from the federal government over those two years for operating expenses -- which were to include payments in lieu of taxes.

Secret Number Two

Former Premier Gary Doer was in such a rush to give Gail Asper money for her museum that he not only doubled the province's contribution, from $20 million to $40 million, but he secretly loaned another $11.1 million to the City of Winnipeg so that Mayor Sam Katz could pretend the city was also contributing.

The loan was carefully hidden in government departments so it couldn't be traced back to the NDP, but someone may have made a mistake -- which could cost the city at least $1.6 million (and counting). ...

Complete article: http://blackrod.blogspot.com/

Tymoshenko to U.S. senators: Ukraine has moved away from democracy TOP


Former Prime Minister Yulia Tymoshenko told a delegation of U.S. senators that democractic freedoms have been eroded since she lost the 2010 presidential election

Leader of the Batkivschyna Party Yulia Tymoshenko criticized the current Ukrainian government's record on democracy at a meeting with a delegation from the United States Congress consisting of Senators Jon Kyl, Jeff Sessions, Mike Crapo, and Ron Johnson.

According to the press service of the Batkivschyna Party, the U.S. senators in turn expressed their concern about the worsening of the investment climate and the regression of political freedoms in Ukraine.

"We're getting very alarming signals from our businessmen. We're especially alarmed by the worsening of business conditions, corruption, the introduction of governmental quotas on farming products and the regression of political freedoms in Ukraine," Senator Sessions said.

In turn, Tymoshenko said that "an erosion of democracy is taking place and an authoritarian government system is being established" in Ukraine. According to her, this can be seen from the "systematic violations of the Constitution and laws by President Viktor Yanukovych and the government subordinated to him, ignoring the rights and freedoms of the people, the intimidation and oppression of the opposition by the authorities, the subordination of the judicial and court systems to the presidential administration, as well as the censorship of, assaults on, and the disappearance of journalists."

"A year ago Ukraine took a train moving in the opposite direction from democracy and European integration. Without the introduction of real values, Ukraine will not manage to improve its investment climate. Unfortunately, today [President] Yanukovych's oligarchs have privatized all spheres in Ukraine, including economics, politics and the social sphere," Tymoshenko said.

The senators said Ukraine was a strategic partner of the United States and that it was very important to support a dialogue on bilateral cooperation with both the incumbent government of Ukraine and the opposition.

The senators also praised Tymoshenko and her party's attempts to protect Ukraine's democratic values, according to the Batkivschyna Party.

Суд над Джоном Дем’янюком, можливо, ґрунтується на сфальсифікованих доказах, заявляє ФБР TOP


Аллан Голл
Daily Mail (Велика Британія)

imageФБР заявило, що головний доказ у справі Дем’янюка – підробка. У світлі цієї заяви адвокати підозрюваного просять суд призупинити процес. 90-річного українця звинувачують у причетності до масових вбивств, коли він нібито служив охоронцем у таборі Собібор під час Другої світової війни.

Головним доказом проти нього є посвідчення СС. Згідно з повідомленням ФБР 25-річної давності, посвідчення «ймовірно підроблене» агентами КДБ колишнього СРСР, йдеться у статті.

«Після трьох десятиліть слухань у США, екстрадиції, смертного вироку та наступного виправдання в Ізраїлі, депортації до Німеччини і тепер суду у Мюнхені, який мав би закінчитися наступного місяця, докази значною мірою базувалися на посвідченні з фотографією», – пише Аллан Голл.

Цей документ походить із навчального табору СС у Травніках, Польща. У документах звідти, зокрема, згадується, що якийсь Іван Дем’янюк був відправлений до Собібору та брав участь у вбивстві 28 000 голландських євреїв, депортованих туди між березнем та вереснем 1943 року. Підсудний Іван Дем’янюк змінив своє ім’я на Джон у 1956 році в Америці.

Його адвокати неодноразово заявляли про підробку посвідчення та інших доказів проти їхнього клієнта. Звіт ФБР – перше письмове свідчення, що сумніви виникали і у американських слідчих.


Аллан Гол у статті коротко описує життєвий шлях Дем’янюка. Він був громадянином Радянського Союзу. У 1952 році втік до США. Заявляв, що ще перед війною опинився у Польщі та працював на фермі у Собіборі, Польщі. У 1975 році він із дружиною отримали американське громадянство. Дем’янюк служив у радянській армії та був захоплений у полон нацистами у 1942 році. За його словами, після полону він добровільно пішов служити до армії Власова – підрозділу німецького війська.

ФБР вважають, що радянська влада була зацікавлена у фальшуванні документів проти Дем’янюка у рамках кампанії з метою очорнити емігрантів із антикомуністичними поглядами.

Але німецька експертиза підтвердила достовірність посвідчення. До того ж знайдений у німецьких архівах розклад чергувань охоронців у Травніках, де згадується ім’я підсудного, радянська влада підробити не могла.

Німецькі слідчі вважають, що підозрюваний після полону пішов служити у табір смерті Собібор разом із ще 3 500 українцями.

Ізраїльський суд намагався довести, що Дем’янюк – особливо жорстокий охоронець із табору Треблінка, відомий як Іван Грозний. Проте марно.

Наразі німецькі слідчі вимагають засудити його до шести років ув’язнення. Вирок мають оголосити 12 травня.

Оригiнал матерiалу [ тут ].

Джерард Кеннеді - надійний друг українських канадців, який постійно працює на благо нашої громади


Джерард Кеннеді - це не тільки видатний політичний діяч, це член Ліберальної команди, який невтомно працює над розвитком ідей, які  важливі для української діаспори в Канаді.


Джерард Кеннеді (посередині) з організаційним комітетом української
торонтонської громади для збору коштів на виборчу кампанію.

Джерард Кеннеді є кандидатом від Ліберальної партії у виборчому окрузі “Parkdale-High Park”. В недалекому минулому він працював на посаді Міністра Освіти Онтаріо та, нещодавно, був ведучим кандидатом на посаду лідера Ліберальної Партії Канади.   

Протягом довгого часу Джерард Кеннеді являється другом Української громади в Канаді. Маючи міцне українське коріння (його мати- українка), він багаторазово працював над важливими ідеями та темами разом з українськими канадцями на благо української громади.

В 2007 році Джерард Кеннеді був спеціальним радником голови місії КУК/ Канадсько Української Фундації по спостереженню за ходом парламентських виборів в Україні. Будучи частиною команди спостерігачів в Донецькій області, він активно допомагав викривати фальсифікації та порушення в ході виборчого процесу. Завдяки наполеглевій участі Джерарда Кеннеді, засоби масової інформації по цілій Канаді подавали репортажі як він, один з чотирьох спостерігачів, відстояли залякування міліції та керівників місцевих органів управління, які пробували зупинити Джерарда Кеннеді та інших спостерігачів в їхньіх старань забезпечити щоб виборчий процес був справедливий і демократичний.

На посаді Міністра Освіти Онтаріо Джерард Кеннеді написав звернення до уряду від української діаспори про включення матеріалів про Голодомор в Україні в навчальну програму в школах Онтаріо .

Під час помаранчевої революції 2004 року Джерард Кеннеді виступав за чесні та справедливі вибори в Україні. Він  підтримував це не лише на рівні Онтарійського законодавства, але також приймав участь в своєчасній українській громадській акції в Міській раді Торонто та в імпрезах організованими в українській діаспорі.

Нещодавно, як видатний захисник постійної ґалереї Голодомору в Канадському Музеї Прав Людини: Джерард був одним з перших депутатів який висловивися публічно на підтримку постійної ґалереї Голодомору та включення поважних членів української громади в раду директорів Канадського Музею Прав Людини (CMHR).

В околиці Parkdale-High Park Джерард постійно працює з багатьма членами української громади над місцевими проблемами. Він постійний учасник подій в громаді, таких як День Незалежності та український фестиваль на Bloor West, парадним маршалом якого він був ще до недавна. На святкуванні 100-ї річниці проживання українців в Торонто, Джерард отримав нагороду - Відзнаку Почесного Українця Канади.

Кеннеді неодноразово доказав свою відданість працювати над  справами  котрі  важливі українській громаді. Як сильний представник та захисник інтересів української громади, всіх канадців в околиці  Parkdale-High Park та по всій Канаді, він заслуговує на нашу підтримку.

Джерард Кеннеді бюро кампанії знаходиться на:
2871 Dundas Street West,
Toronto, Ontario

Канадсько-українська та японська громади вшановують 25 річницю Чорнобильської атомної катастрофи та атомну катастрофу у Фукушіма


Вінніпеґ, Манітоба -21 квітня 2011 р. -- Конґрес Українців Канади (КУК) та Канадський Фонд Дітям Чорнобиля (КФДЧ) разом із Японсько-Канадським Національним Товариством запрошують канадців вшанувати 25 річницю Чорнобильської атомної катастрофи і висловити нашу глибоку стурбованість за людей Факушіми і Японії у цей кризовий період.

"Як знак солідарності між нашими громадами, українська громада запрошує японську громаду, а також канадську публіку взяти участь у поминальних заходах, що проводяться по цілій країні,"- заявив президент Крайового Конґресу Павло Ґрод.

"Українська громада організовуєпочесну вартудля відзначення 25 річниці Чорнобильської атомної катастрофи. Беручи до уваги недавній трагічний випадок у Фукушімі, Японія, ми готові співпрацювати з японською громадою, щоб взаємно вшанувати і відзначити трагічні події у Чорнобилі та у Фукушімі,"- зазначила Рената Роман, співголова Канадського Фонду Дітям Чорнобиля.

Заходи проводитимуться у містах по цілій Канаді у вівторок, 26 квітня 2011 р. Для більшої інформації, будь ласка, натисніть на з'єднання з Чорнобильським календарем подій на нашій інтернет-сторінці: календар

Росія проводить зачистку українських організацій TOP


image19 квітня у Дніпропетровську в інформагенції "Новий міст" відбулась прес-конференція співголови Об'єднання українців РФ Валерія Семененка. Він повідомив, що влада Росії намагається закрити цю організацію, а замість неї утворити нову, маріонеткову та повністю їй підконтрольну.

За словами Валерія Семененка такі дії російського керівництва попередньо узгоджені з офіційною українською стороною.

З цього приводу він зачитав заяву правління Об'єднання українців Росії та правління Федеральної національно-культурної автономії українців Росії.

Ціла стаття [ тут ].

Шлях до Митного союзу: Путін закликав на допомогу козачків і аферистів TOP


imageМаша Міщенко

Батьки "Русского мира", відповзаючи після невдалої спроби протягнути МС, підключили до популяризації цього об`єднання найдешевшу шушваль...

Які хлопці приїхали звати нас до Митного союзу! Особисто російське козацтво!.. Ми писали про недавній візит Путіна до України. Зазначали, що прем`єр-міністр РФ був явно роздратований підсумками поїздки до Києва і невдалою спробою презентації Митного союзу.


А тему Митного союзу продовжили інші апологети РМС. Публіка - щонайкумедніша. До УНІАНу прийшли козаки, представники різних російських і українських козацьких об`єднань, які, виявляється, теж розуміються на митних союзах. Очолив заходи російський неокомуніст Сергій Глазьєв. Він секретар Комісії Митного союзу. І в нього багата біографія. Спочатку він був младореформатором, потім взявся до боротьби проти світового імперіалізму і ворогів Росії, паралельно намагався підняти економіку Криму, а тепер ось підгортає тему Митного союзу. Військо у комуніста-реформатора підібралося славне. (Ми пробили імена гостей УНІАН, які провели круглий стіл на тему «Єдиному слов`янському козацтву - єдиний митний простір»). Один з них, відомий тим, що катався по містах і селах Росії, вимахував саморобними "корочками" помічника президента РФ, і пропонував підприємцям «дах на федеральному рівні». Він пропонував бізнесу чарівні посвідчення «Комітету підтримки Президента», ціни на які коливалися від однієї до десяти тисяч доларів. Російські журналісти його висміяли, але він приїхав сюди. Митний союз, панове «дах на найвищому федеральному рівні», напевно є і зайві посвідчення від Комітету підтримки президента РФ є, ті, що в Росії не пішли.

А ще в Російський митний світ нас звав президент «Міжнародної Академії Козацтва» Михайло Ямненко.

Це організація згадувалася в пресі востаннє, коли нагородила ще президента Ющенка званням «Героя козацького народу». Для прихильників єдиного козацького економічного простору Ющенко, безперечно, герой. Напевно, козаки, з п`яних очей не розглянули, що екс-президент таки пропонував інтегруватися в простір, але в інший бік, західний.


Ціла стаття [ тут ].

Ukrainian Canadian forms new opera company TOP



New opera company in Montreal

Montreal, Monday April 11, 2011 – Taras Kulish and Anne-Marie Trahan are very proud to announce the creation of a new professional opera company in Montreal : OPERA PICCOLA. One of Canada’s first to present professional opera in the summer, OPERA PICCOLA is a registered non-profit organization. It will present one production every summer of familiar repertoire with fresh interpretations focusing on strong acting, stage direction, and dynamic technical production values.

Canada, and especially Quebec, overflows with highly talented singers. These are the performers the company will feature in its productions. OPERA PICCOLA wishes to present opera in a more intimate setting which is why the company has chosen the Outremont Theatre as its home. This theatre, with its approximate 800 seat capacity and excellent acoustics, will be the perfect setting for OPERA PICCOLA’s productions.

The company will present its grand inaugural concert on August 25 and 27, 2011 at the Outremont Theatre. This staged concert will feature Mariateresa Magisano (soprano), Julie Boulianne (mezzo soprano), Luc Robert (tenor), Alexander Dobson (baritone), Esther Gonthier (pianist), Alain Gauthier (stage director) and Anne-Catherine Simard-Desrape (lighting designer). The program will feature excerpts from La Bohème, La Périchole, La Veuve Joyeuse, Rigoletto, Les Contes d'Hoffmann and several other operas and operettas (exact repertoire to be announced shortly). For the 2012 season, OPERA PICCOLA, will present a full production of an operetta.

With a mandate to make the art form accessible to everyone, OPERA PICCOLA, will keep ticket prices extremely affordable. For its inaugural concert, ticket prices will vary between $25 and $55. There will also be 23 standing room tickets available at only $5. In order to encourage a younger audience OPERA PICCOLA will offer a 20% discount to youth 20 years and under on seated tickets.

The Founders’ short biographies

Taras Kulish
Born in Montreal of Ukrainian heritage, Taras Kulish has been singing professionally for 15 years throughout Canada, the US and Europe. Before studying music at McGill and the University of Toronto, Mr. Kulish, studied Economics at Concordia University in Montreal. He did his professional training at the Atelier Lyrique de l’ODM and at the Vancouver Opera. He is the founding Artistic Director of Vermont’s Green Mountain Opera Festival. Since 2005, this festival has grown to such a degree that it is now considered one of New England’s premier opera presenters.

Anne-Marie Trahan
The honourable Anne-Marie Trahan, Q.C., will preside the board of directors. Ms. Trahan practiced law in Montreal and at the United Nations in Vienna before she became a high ranking civil servant and, later, a member of the Judiciary. She was very active with various associations both national and international. Ms. Trahan retired from the Superior Court in the summer of 2010 and is now dedicating herself to the her principal passion, opera. She was a member of the honorary committee of the 2010 Opéra de Montréal Gala. She has been a long time supporter of the ODM as well as the Atelier Lyrique for which she is on the honorary committee of the 2011 gala Vins et Voix.


President of Kyiv-Mohyla Academy appointed to group of education experts TOP


(Kyiv Mohyla Foundation)

imageSerhiy Kvit, president of National University of Kyiv-Mohyla Academy

Serhiy Kvit, president of National University of Kyiv-Mohyla Academy has been appointed to a recently established Group of Experts to draft a new law on higher education to be submitted to Parliament. The Group of Experts was established on March 3, 2011 by the Ministry of Education, Youth and Sports as a result of national and international protests to the proposal of the Ministry. Kyiv-Mohyla Academy vigorously opposed the Ministry’s proposals aimed at centralization of control over education. Serhiy Kvit, Vyacheslav Bryukhovetskyj, Volodymyr Morenets, Mykhailo Wynnyckyj, Volodymyr Panchenko, Andriy Meleshevych and other leading members of NaUKMA’s faculty and administration participated in an intense campaign opposing the Ministry’s proposals. In a letter written on March 16 by Dr. Kvit to the Ministry of Education, he stated his position about “the necessity to avoid the current approach of sporadic concessions and to develop a systematic program of reform to establish universities of high quality in Ukraine, and be able to compete on an international level. Innovation should be the norm of educational reform in Ukraine”.

IEU features 'Prague School' and Ukrainian nationalist writers of interwar period TOP

The term 'Prague school' of Ukrainian poets and writes is used to designate a substantial group of Ukrainian emigre literati, most of whom left Ukraine after the failed Ukrainian struggle for independence of 1917-21. Members of this group espoused nationalist ideology and grouped themselves around Dmytro Dontsov's journal Vistnyk, whether in Lviv (eg, Bohdan Kravtsiv), Prague (eg, Yurii Darahan, Oksana Liaturynska, Leonid Mosendz, Oleksa Stefanovych, Oleh Olzhych, and Olena Teliha), or Warsaw (eg, Yurii Lypa, Nataliia Livytska-Kholodna, and Yevhen Malaniuk). The group included some participants of the Ukrainian cultural renaissance of the 1920s, such as the neocalssicist Yurii Klen (Oswald Burghardt), but was primarily composed of younger writers many of whom were the UNR Army veterans. Their poetry, often written in regular meters and strophes and employing heroic imagery, as well as their prose were aimed chiefly at furthering the struggle for national liberation and expressed this generation's anger and frustration at Ukraine's subjugation by foreign powers and at the defeat of the struggle for independence. Their criticism was directed not only at external forces but also at Ukrainian internal weaknesses, such as the Little Russian mentality, anarchism, and lack of national discipline and organization. Most of these writers were actively involved in the Ukrainian nationalist movement and several of them, including Lypa, Olzhych, and Teliha, lost their lives fighting for independent Ukraine during the Second World War...

Learn more about the Ukrainian emigre nationalist poets and writers of the interwar period by visiting:

http://www.encyclopediaofukraine.com/featuredentry.asp or by visiting:

Закриття шкіл на Донеччині- вирок Парті Регіонів TOP


Донецька Партія Регіонів винесла собі вирок ліквідацією шкіл

Не дивлячись на те, що ініціативні групи батьків шкіл №2,№111 та №121 м. Донецька за підтримки обласної «Просвіти» та партії «Фронт змін», написали протести, про свою незгоду, щодо незаконних рішень, які планувались прийняти щодо «оптимізації» їх шкіл та провели 15 квітня акцію протесту перед Донецькою міською радою, депутати Донецької міської ради на 5 сесії VI скликання майже одноголосно( за-69, проти - 2, не голосував-1) за декілька хвилин ліквідували три школи №№,111,121,154 та понизили статус до звичайної школи №2 з поглибленим вивченням англійської мови.


Замість економії коштів на закритті шкіл запропонували зекономити бюджетні кошти, ліквідувавши 9 районних в м. Донецьку відділів освіти. Адже кількість школярів з 1990 року зменшилась вдвоє, а кількість чиновників в 9 районних відділах освіти збільшилась втричі. До того ж вони дублюють функції міського управління освіти та ще й витрачаються кошти на утримання 9 приміщень райво.

«У випадку невиконання наших конституційних вимог ми ініціюватимемо питання щодо перевиборів депутатів трьох районних в м. Донецьку рад та Донецької міської ради як таких, які своїми діями порушують конституційні права мешканців громади і приймають рішення всупереч інтересів членів територіальної громади», - сказано в резолюції.

Депутати були глухі і сліпі. Не почули. Якщо сьогодні закривають школи, завтра прийдеться будувати тюрми. Батьки не здались і звернулись до прокурора м. Донецька Олександра Ольмезова з вимогою винести прокурорські протести на незаконні рішення Донецької міської ради, а у разі відхилення протесту або ухилення від його розгляду, звернутись з позовом про захист прав і законних інтересів громадян, батьків учнів шкіл, до суду про визнання цих рішень незаконними та їх скасування.

В Донецьку за 23 роки відроджено тільки 18 шкіл з українською мовою навчання. Тепер з ліквідацією школи №111 їх стало 17 з 161 школи!


Чи виграє міський бюджет Макіївки від ліквідації шкіл не ясно. А що вже програла влада Партії Регіонів свідчив красномовний напис на одному з плакатів «Власть труслива выбрав себе в противники матерей и детей. И её нужно переизбрать». Дійсно, якщо підрахувати всі витрати на транспорт для постійного перевезення учнів в нові школи, то на те і вийде. А якщо ще відремонтувати дороги, які знаходяться в жалюгідному стані, по яких збираються перевозити дітей, а ці самі дороги не завадило б освітити.

Ціла стаття [ тут ].

Дитячий альбом Марії Бурмаки (відео) TOP


Хай мир у серці Вашому панує.
Хай ангел Божий щастя Вам дарує.
Ісус Христос - здоров'я шле з небес.
Христос Воскрес! Воістину Воскрес!


Customs Union is return to the past TOP

Yulia Tymoshenko, leader of Ukraine’s largest opposition party warns that accepting Russia’s offer to join the Customs Union with Russia, Kazakhstan and Belarus would have grave economic and political consequences for Ukraine. Currently, Ukraine’s leadership is pondering what to make of Russia’s promise of $9 billion in annual savings if Ukraine joins the Customs Union, voiced by Russian premier Vladimir Putin during his visit to Kyiv last week.

"Once in the Customs Union, Ukraine will lose the opportunity to be competitive in global markets and be a player in global and European markets. So I find it strange that this is even an issue today," said Ms Tymoshenko after yet another summons to the Prosecutor General’s Office. Perhaps not coincidentally, Mr Putin was received in the Ukrainian capital on the same day as the authorities announced the opening of a third criminal case against Ms Tymoshenko.

The Ukrainian leadership gave no immediate answer to Mr Putin’s offer, which comes close to the final chapter of Ukraine’s negotiations for a deep and comprehensive free trade agreement (FTA) with the EU. Ukrainian officials hope the talks will be concluded by the end of the year. Meanwhile, Ms Tymoshenko emphasised the business opportunities that come with a $23 trillion EU market compared to the meagre $1 trillion of the Customs Union.

Some analysts view the Russian offer as highly implausible, given that Ukraine’s total gas bill to Russia equals about $9 billion. Once applied into practice, new discounted tariffs would mean that Ukrainian consumers would pay many times less compared to their counterparts inside Russia.

Experts warn that any form of the Customs Union would mean re-negotiating Ukraine’s import duties, regulated in line with its membership of the WTO. Such an exercise is impractical, as it would have to involve all current WTO members and would prove lengthy and costly, as member states would most likely demand compensation for losses incurred. In addition, experts say, Ukraine will lose its right to negotiate any other trade agreement independently as it could only do it as a member of the Customs Union, with Russia, its biggest member, commanding the policy line.

President Yanukovych said that a new possible format for a relationship with the present members of the Customs Union could be built on the basis of a “3+1” formula. It remains to be seen what this format would entail.

Meanwhile, the leadership of BYuT-Batkivshchyna calls on the government to abandon any notion of joining the Customs Union.

"If Ukraine wants to return to the past and rule itself out as a participant and player in European markets, then we should do as Yanukovych suggests. But if we want to really develop our economy, create jobs, raise social standards, and have a presence in [European] markets, then our place is in a free trade zone with the European Union," said Ms Tymoshenko.

How censorship works in Ukraine TOP

April 22, 2011

image Viktoria Siumar is head of the Institute for Mass Information in Ukraine.

Viktoria Sumar writes: Nowadays, the practice of media censorship is more refined.

It is amazing how a favorite child of Josef Goebbels has taken root in Ukraine’s fertile soil.

Having lived through the period of strict censorship from 1999-2004, the country could not get rid of this disease affecting primarily people’s minds and consciousness.

Censorship always ends the same way – the collapse of regimes.The consequences, such as what happened in Ukraine in late 2004, have not led to the recognition about the futility of such actions.

Censorship in Ukraine has its own set of features.Since the beginning of the 2000s, it was improved and became more subtle."Desire to control everything and everyone takes precedence over this simple realization: In today’s global world, controlling information is completely pointless.

Journalists hold a poster which says “Stop Censorship!” in front of the Presidential Administration’s main entrance during a protest in central Kyiv held on June 6. The journalists gathered to mark their professional holiday, Day of Journalists. (Yaroslav Debelyi)

Censorship in Ukraine has its own set of features. Since the beginning of the 2000s, it was improved and became more subtle.

The goals, however, remain the same: to control the information space and to limit the spread of criticism of government.

The way of ensorship is practiced has also changed. The Presidential Administration used to write and issue “temniki, [temnyky]” or instructions, to media about how and what stories to cover, whom to interview or not interview. Nowadays, the practice is more refined.

This task is accomplished working in consultation in closed meetings between top media managers and public officials.

Media owners are the main target. They, in turn, exert direct pressure on their respective editorial boards.

The absence of a normal and competitive media market remains a problem. Foreign investors in Ukrainian media are rare in Ukraine. Most who tried have sold their assets to domestic oligarchs.

The new owners view the media they own as a business. For them, it has always been a tool of influence. It is easier for the owner of a television channel to get along with the prime minister than any ordinary millionaire.

As a result, we have a situation where major media owners in the country are people who are constantly interacting with the government, or belong to one political team, or are in need of economic preferences, or are even trying to arrange for their own safety.

These individuals are known to all.

The new owners view the media they own as a business. For them, it has always been a tool of influence. It is easier for the owner of a television channel to get along with the prime minister than any ordinary millionaire.They include State Security Service head Valeriy Khoroshkovsky (owner of Inter channel), and his fellow billionaires Ihor Kolomoisky (channel 1 +1), Victor Pinchuk (channels STB, ICTV and Novy Kanal TV; and daily newspaper Fakty i Kommentarii), Rinat Akhmetov (TRK Ukraine TV, the daily Segodnya newspaper), and PetroPoroshenko (Channel 5, Korrespondent magazine and news portal).

While information resources owned by journalists themselves are few, they provide the main islands of liberty.

Examples are the weekly Dzerkalo Tyzhnya and the Internet news portal Ukrainska Pravda.

Loyalty pledging is not uncommon when bartering with government officials for the return of value-added tax refunds.

The powers that be are still very sensitive to criticism, and therefore are very sensitive to all sorts of independent publications.

It is always helpful to bring a handful of newspaper clippings to help out public officials, but sometimes they can disrupt natural gas and oil negotiations involving the owner of the publication.

In this case, the owner who attaches a low value to his or her media resource fires employees and condemns the publication to a short murky future. The goal is clear – to create a positive information environment for the government.

The authorities have yet to come to the realization that social energy drives criticism, and public debate is necessary for development and growth. But media owners don’t have the time or desire to come to this realization.

Therefore, the authorities continue to refine their media control tactics.

Viktoria Siumar is head of the Institute for Mass Information in Ukraine, a non-profit organization. You can read more about its activities.


Shoot the piano players - or ghosts in the Verkhovna Rada! TOP

April 22, 2011

Myron Petriw

Anopther Chostbuster story...

On April 17th Member of Ukraine's Parliament Mykola Lisin (Party of Regions) wrapped his Lamborghini Gallardo around a post after executing several barrel rolls at 240kph - with predictably fatal results http://www.unian.net/ukr/news/news-431492.html .


His funeral was on April 19. On the morning of April 20 he was shown as actually SIGNED IN on the Parliamentary website. Screenshot below. To the phantom's credit, his voting card did not vote that day.


The "error" was corrected later that day:


This just goes to show that it is possible for Ukraine's MP's to be shown as signed in and present in Parliament while actually resting in peace 6ft under. Mykola Gogol would have died laughing...

The legitimacy of all of Ukraine's laws (and ratifications of international agreements) is being questioned.

There are ghosts in Parliament that are voting in place of duly elected members. The following is not the worst case of such abuse, but merely the first in as series of hard evidence:

April 5 - the first website shows the number of members of parliament physically present (signed in) in Ukraine's Verkhovna Rada as 360. (for those that can't read Ukrainian, the green color indicates signed in, red means absent. [ link ].

This next site indicates those whose electronic voting cards are registered to vote that day - a total of 369 !!! (again red means absent) So there are 9 voting cards voting with no physical body attached to them! [ link ]. It is not surprising that Renat Akhmetov's card is among those being played by the Verkhovna Rada's piano players (MP's that vote for several colleagues by hitting multiple electronic voting buttons).

Now let's have some fun!

Whether we are ghostbusters or shooters of piano players, we can check the numbers for April 6 by clicking on the top two blue hyperlinks on this initial page [ here ] and we see 355 present and 388 voting, for a total of 33 ghosts, (or a whole orchestra of concert pianists)

On the same site we can click on April 7 and repeat the above to find 372 present and 392 voting for a ghost count of 30.

If we click on April 8 we find 330 present and 373 voting for a ghost count of 43 (or a roomful of Victor Borge's).
ps.   On April 27, when the Kharkiv agreements with Russia were ratified [ link ] there were 211 cards registered to vote (out of 450 seats ie no quorum) with no record of signatures of those actually present, yet a physical vote count of 236 for and 2 abstained. The following is the actual vote by name, that includes some hurriedly registered "new MP's"  [ link ].
Ukraine's oligarchs TOP

SOLD! Ukraine's richest man snaps up Britain's most expensive flat... for £136MILLION (and he's already planning a £60m refit)

The coal miner's son and father-of-two bought two apartments and had them knocked into one - and now he is planning a £60million refit of the interior of the three-storey penthouse.


According to the Financial Times, Elena Dovzhenko, spokeswoman for Mr Akhmetov, confirmed that the oligarch’s holding company, System Capital Management, had invested in the property.

And 2009 accounts reveal that SCM is the leading financial and industrial group in Ukraine with assets of about £11.3billion.


Mr Akhmetov's new home does certainly not fall short in the luxury stakes.

Read more [ here ].

Таємне життя Януковича, або Віртуальна екскурсія до "Межигір'я"



За допомогою Google Maps та планів забудови території "Межигір'я", що є в розпорядженні "Української правди", можна скласти доволі інформативну картину про об'єкт №1 у державі.

Побачене дає чітке уявлення, що вся ця територія обслуговує лише одну людину - яка скромно називає себе власником тільки невеликого будинку і носить прізвище Віктор Янукович.

Отже, 137 гектарів території "Межигір'я" при відчуженні були розподілені на три земельні ділянки, які за документами належать різним особам - громадянину Януковичу, фірмі "Танталіт" і благодійному фонду "Відродження України".

Але реально все це майно контролюється одним кінцевим власником - нинішнім президентом України.

При в'їзді на територію "Межигір'я" вас зустрічає контрольно-пропускний пункт. Тут - перший пост охорони, яку здійснює приватна донецька фірма "Делліт", пов'язана з сином Януковича.


Complete article [ here ].

Незасвоєні уроки Чорнобиля і Фукусіми TOP

Los Angeles Times (США)

Генрі Шукман

Людина не важлива, головне - прибуток? Коли рішення приймаються, виходячи лише з економічних міркувань, втрати можуть бути колосальними. Це наочно демонструє приклад Чорнобиля, пише поет і письменник з Нью-Мексико Генрі Шукман у статті для американського видання The Los Angeles Times.

Наскільки я можу судити з реклами в готелі, де я зупинявся в Києві минулого року, сьогодні головна стаття експорту України – наречені. Але так було не завжди – 25 років тому це була радіація, пише Генрі Шукман. Проблему забруднення внаслідок вибуху на четвертому реакторі Чорнобильської атомної електростанції 26 квітня 1986 року ніколи не буде насправді вирішено, зауважує автор. І наголошує, що ця проблема не лише українська.

Генрі Шукман цитує відомого захисника довкілля Ернста Фрідріха Шумахера, який у 1973 році, коли СРСР сподівався збудувати в Чорнобилі найбільшу в Європі АЕС, сказав: розвиток ядерної енергетики означав би, що «економічні справи людини вирішуються так, ніби люди зовсім не мають значення». Головна теза книги пана Шумахера «Менше – краще» в тому, що «ми дозволяємо економіці взяти гору над філософією, релігією, моральністю, що економіка стала домінуючою ідеологічною силою в нашому світі», пише Генрі Шукман.

І Чорнобиль для пана Шукмана – місце, що уособлює такий підхід, коли «люди зовсім не мають значення». Наслідки аварії такого масштабу подолати неможливо. Чорнобиль, можливо, ніколи не буде очищено, йдеться в статті. Як і японці у Фукусімі, радянська влада створила в Чорнобилі зону відчуження, аби «стримати те, що стримати неможливо», пише автор. Сьогодні ця зона навколо Чорнобиля перетворилася на осередок дикої природи. Місто Прип’ять, збудоване для робітників ЧАЕС, перетворилося на величезний «березовий гай», зауважує автор статті.

Пан Шукман вважає, що меседж тут очевидний: «виселіть людей і природа візьме своє, навіть після ядерної катастрофи». І місця для оптимізму тут немає, адже згідно з останніми дослідженнями, генетично нова екосистема в Чорнобилі зовсім не здорова: хоч там і немає триголових котів, але є ластівки-альбіноси і миші зі спадковим імунітетом до радіації, а також схожі на кущі берези.

На думку автора, катастрофи на кшталт аварій у Чорнобилі і Фукусімі свідчать, що ядерна енергетика не може бути фантастичним джерелом безмежної електроенергії. Усі ми маємо пам’ятати про це щоразу, вмикаючи вдома світло, закликає автор. «Тоді ми дійсно можемо виявити, що менше – це більше, а мало – це справді добре».

Януковичу нагадали, що він не цар Олександр ІІ



Релігійний експерт, політолог Юрій ДОРОШЕНКО наголошує, що Президент України зобов’язаний зустрічатися з представниками всіх релігійних конфесій.

Про це йдеться у переданому УНІАН коментарі Ю.ДОРОШЕНКА з приводу заяви Президента України Віктора ЯНУКОВИЧА про те, що у Чистий четвер він сподівається зустрітися з представниками Всеукраїнської ради церков.

«Президент України не повинен робити послуг народу, виконуючи свої безпосередні конституційний обов’язки, як глави держави. Зустрітися з Всеукраїнською радою церков – це прямий його обов’язок як Президента України, адже ВРЦ – це не окрема конфесія, а представницький орган усіх традиційних церков України. Тут не повинно бути сенсацій», - сказав Ю.ДОРОШЕНКО.

За його словами, глава держави зобов’язаний ставитися однаково до всіх релігійних організацій, які на законних підставах діють в країні. «Він повинен був провести таку зустріч ще рік тому. Бо тепер подається, що він, як цар Олександр ІІ, милостиво дарує нам вольності. Треба зрозуміти, що Віктор Федорович – це не Президент лише віруючих (Української православної церкви) Московського патріархату в Україні, а Президент усіх громадян України, незалежно від їх віросповідання. Це розуміли всі попередні три Президенти України», - наголосив Ю.ДОРОШЕНКО.

На думку експерта, В.ЯНУКОВИЧУ «варто звільнити радників з питань релігії, виходячи навіть із власних міркувань, адже такі підлеглі відверто підставляють свого шефа». «Вони звужують його електоральне поле: затискають Президента навіть не до електорату (УПЦ) Московського патріархату, а ще меншої, просто сектантської групи. Між якимось хлистами чи трясунами. Адже серед віруючих Московського патріархату, як свідчать дослідження, є симпатики, передусім Юлії ТИМОШЕНКО, а також Сергія ТІГІПКА, Арсенія ЯЦЕНЮКА. Не можна на особистих релігійних уподобаннях будувати всю державно-церковну політику», - підкреслив Ю.ДОРОШЕНКО.

Крім того, він звернув увагу на «невідповідність іміджу побожного ЯНУКОВИЧА реальній політиці у стосунку до релігійних організацій». «Реальність говорить про інше. Тепер релігійні організації мають платити за електроенергію майже на 50 відсотків більше, порівняно з минулорічним тарифом! Адже наприкінці квітня Національна комісія з питань регулювання електроенергетики вже вдруге підвищила тариф на електроенергію для релігійних організацій. А ще з 1 липня уряд АЗАРОВА майже вдвічі збільшив ставку оренди державного та комунального майна для церков, релігійних організацій та інших неприбуткових організацій. До речі, зробив він це, внісши зміни до постанови уряду Юлії ТИМОШЕНКО, якою ці ставки зменшувалися. Це все робиться на тлі того, що Президент позиціонує себе глибоко віруючою людиною та можливо навіть за порадами почне сповідатися у прямому ефірі. Дивно, адже хто-хто, а Віктор Федорович мав би знати, що «по ділам їх пізнаєте їх», - вважає експерт.

Ю.ДОРОШЕНКО зауважив, що священнослужителі у зв’язку з таким економічним наступом змушені підвищувати ціни навіть на свічки. «Якщо не вірите, зайдіть у будь-який храм і побачите: за останній рік зросли ціни на свічки, треби, церковну продукцію. Це не тому, що батюшкам приємно дивитися, як парафіяни витягають останню копійку. Просто іншого виходу у них немає – треба покривати комунальні тарифи, платити за газ, опалення, електроенергію. Знаю, що навіть у Києві цієї зими деякі храми не опалювалися – у релігійних громад на це не було грошей» - наголосив Ю.ДОРОШЕНКО.

За словами експерта, представники релігійних конфесій сьогодні очікують від Президента України відвертої розмови та сподіваються, що отримають відповіді, зокрема, і на ці болючі питання. При цьому, як зауважив Ю.ДОРОШЕНКО, залишається небезпека, що зустріч із представниками ВЦР матиме суто протокольний характер і не змінить нічого у державно-церковних відносинах. «Якщо так відбудеться, і Віктор ЯНУКОВИЧ не почує представників Всеукраїнської ради церков, це у свою чергу, ще раз негативно позначиться і на його авторитетові у загальноукраїнських релігійних колах», - переконаний експерт.

Львівська молодіжна референтура КУН вимагає не допустити маршу 9-го травня у Львові TOP


“Львів – місто королів та тисячі левів, культурна столиця України, побудоване Данилом на перехресті торгових шляхів, акумулювало в себе культуру, архітектуру та історію Заходу і Сходу. На цій спадщині виховувались герої, що проливали кров за свою Батьківщину, формувались кістяки організацій та армій, які наводили жах на фашистів, більшовиків, комуністів, а тепер і на бандитів при владі”, – говорить голова Львівської молодіжної референтури КУН Андрій Шпіцер.

Ми побідили !!?

Він називає плани щодо проведення маршу з червоним прапором вулицями Львова 9-го травня цього року проектом бандитської влади, яка таким чином намагатиметься дискредитувати Львів, спаплюжити його імідж.

“Та й справді, – каже Андрій Шпіцер, – проект продуманий дуже вдало: якщо марш пройде успішно, то ЗМІ висвітлять його як втрату національної свідомості львів’ян, якщо ж марш пікетуватимуть, то львів’ян можна буде виставити послідовниками фашизму, проти яких потрібно вести «святу війну»”.

“Дивно інше: такі сміливі «визволителі», а без кількох сотень міліції обійтись не можуть. А ще мене цікавить ось що: зараз, майже абсолютну більшість у львівській раді утримує ВО «Свобода», то де ж вони? Чому не заборонять марш? Складається враження, що відповідь проста: в угоду господарям (які насправді тільки гості, просто призабули це) і для самопіару”, – наголошує голова Львівської молодіжної референтури КУН Андрій Шпіцер.

Експерти: Харківські угоди - провальні з самого початку TOP


Як передає кореспондент УНІАН, 24 з 30 опитаних експертів обрали саме цей варіант відповіді на запитання щодо власної оцінки зазначеної угоди. Лише один експерт вважає їх цілком вигідними для України і ще один думає, що вони не були вигідними, але були вимушеними, бо без знижки на газ українська економіка не змогла б працювати.

Така ж кількість експертів (24) вважає, що у відносинах між двома країнами, інтереси України підпорядковуються інтересам Росії. Тоді як взаємовигідною співпрацею їх бачить один експерт і так само один вбачає підпорядкування інтересів Росії інтересам України. Троє експертів відзначили відсутність активної співпраці.

Найбільшим негативом у двосторонніх відносинах більша частина експертів (18) вважає посилення російського впливу і тиску на гуманітарну політику України. Шестеро експертів наголошують на посиленні політичного та економічного тиску з боку Росії на українську владу з метою блокування євроінтеграції України.

Частина експертів (8) вважає негативом відверте бажання Росії «втягнути» Україну у Митний союз з РФ, Білоруссю і Казахстаном. Поміж тим переважна більшість (24) найвигіднішим для України форматом співпраці з Митним союзом вважає продовження співпраці з окремими країнами Митного союзу на основі укладених з ними угод про вільну торгівлю.

Пропозиція голови уряду РФ Володимира ПУТІНА щодо вступу України до Митного союзу в обмін на істотне зниження ціни на імпортований російський газ, на думку 23 експертів, насправді є зовсім невигідною для України, бо перекриває шлях до більш перспективних напрямків розвитку економіки.

«У мене таке враження, що оця різновекторна політика все більше і більше розтягує Україну на шпагат. Бо з одного боку, начебто з кожним крочком ми все ближче до Європи, а з іншого, з кожним крочком наближаємось до Росії. Але ж шпагат, це не рух, а розтяжка», – підсумувала директор Фонду «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва Ірина БЕКЕШКІНА.


Довідка УНІАН. У квітні 2010 року Президенти України і Росії Віктор ЯНУКОВИЧ та Дмитро МЕДВЕДЄВ домовилися про продовження перебування російського Чорноморського флоту в Севастополі до 2042 року в обмін на 30-відсоткову знижку в ціні російського газу для України протягом десяти років.

Ціла стаття [ тут ].

Суд та справа за розкладом TOP

19 квітня 2011


Розслідування в кримінальній справі проти президента Кучми майже завершено, і матеріал буквально днями буде передано до суду. Таку голосну заяву зробив генпрокурор Пшонка.


Кучмі, наскільки відомо з публічних заяв прокурорських посадовців, з початку й досі інкримінується перевищення повноважень, що потягло за собою важкі наслідки у вигляді загибелі журналіста. Втім, подробиць насправді не знає ніхто, і при передачі до суду звинувачення може бути змінене. Оскільки, наприклад, з пояснень першого заступника генпрокурора пана Кузьміна витікає, що в справі Кучми може розглядатись навіть "змова групи осіб". Оскільки "замовлення" вбивства виключається відсутністю факту оплати замовником злочинної дії виконавцю.


...експертне та медійне середовище також розгледіли в мотивах Януковича при відкритті справи Кучми все що завгодно – від особистої помсти екс-президенту до маніпуляції чутливістю справи Гонгадзе у світі, від кадрових змагань у власній команді до з'ясування стосунків з іноземними спецслужбами...

Усе, окрім щирого прагнення знайти й розкрити правду.

І все це, мабуть, слушно. Бо й Кучма вперше прямо назвав не якусь, а саме російську спецслужбу в контексті власних підозр про природу "антиукраїнської спецоперації". І ім'я найближчого нині підлеглого Януковича – пана Льовочкіна – як "агента" Кучми з відкуповування так званих плівок можна знайти в старих інтерв'ю пана Мельниченка.

І досі ніким з піар-адвокатів Януковича не спростовано версію щодо його особистої помсти за не розігнаний в 2004-му році Майдан. Причому таке припущення компрометує чинного президента не лише нехристиянськими моральними мотивами, а й начебто злочинними намірами, свідками яких, втім, можуть бути той же Кучма і, звісно ж, Литвин…

Врешті, вірно й те, що Україні час хоч би формально закрити справу Гонгадзе і перед своїм головуванням у ПАРЄ, і в контексті перемов про ЗВТ з ЄС...


Аби лише, нехай навіть із політично корисливих мотивів, усі розслідування відбувалися суворо відповідно до закону й процедур, прозоро й без нових перевищень або зловживань повноваженнями.

З відповідним наслідком – повним відновленням свободи слова, думки, політичних свобод і права.

Але сумніви в намірах влади щодо справи Гонгадзе знов поновлюються, коли спостерігаєш хоч би теперішнє чергове загострення стосунків її представників зі ЗМІ й особисто журналістами. Це не лише прихована – економічна – цензура, і не лише тиск на редакції через власників, а й прямі брутальні випади на адресу журналістів, причому не в конкретно-персональному, а узагальненому контексті.


І тут не треба спеціально шукати задокументованих прикладів формальної цензури або чекати нових трупів журналістів. Бо самої атмосфери досить, аби все більш опукло й очевидно-достовірно виглядала версія про те, як колишній президент міг навіть "суто емоційно" – але при тому, що в цій емоції звучала зневага й ненависть, – висловити побажання усунути журналіста. І підлеглі не відмовили начальнику у виконанні побажання, яке не могли зрозуміти ніяк інакше.

У таких умовах засудження найвищого посадовця, чий стиль взаємин з інформаційним середовищем є базовим стилем і сучасної влади – ознака не стільки очищення чи покаяння, як блюзнірства й утилізації застарілого баласту.

Шкода, але доводиться припустити, що справа Гонгадзе, з якої починалося суспільне збурення й вивільнення в Україні початку 2000-х років, яка вже пройшла через купу спекуляцій і недобросовісного використання, тепер може бути вжита для чергового пригнічення й упокорення інформаційного простору країни. І заразом – для "убезпечення" політичного курсу Януковича чи його оточення від критичного погляду журналістів.

І цьому не зарадить навіть фіксація "суттєвого прогресу" в справі Гонгадзе, яка вірогідно відбудеться в Страсбурзі.

Як то кажуть, хотілося б помилитися.

Ціла стаття:
Myroslava Oleksiuk

Рада услід за Думою проти порівняння СРСР із Третім рейхом TOP


Верховна Рада вважає аморальними спроби покласти на Радянський Союз однакову з нацистською Німеччиною відповідальність за розв'язання Другої світової війни.

За відповідний проект постанови №7405 в цілому проголосувало 233 депутати, повідомляє сайт Верховної Ради.

imageДаною постановою прийнято заяву парламенту, в якому ВР висловлює "стурбованість і протест проти спроб деяких політиків, громадських діячів, політичних організацій і рухів применшити історичне значення для України міжнародного військового трибуналу в Нюрнберзі (Німеччина)".


Єдиним конкретним місцем у заяві є така фраза: "Аморальними є намагання покласти на СРСР однакову з гітлерівською Німеччиною відповідальність за її (Другої світової - ІП) розв`язання і тим самим виправдати нацистів, їхніх посібників за вчинені страхітливі злочини проти людства".

Сталін - Гітлеру: "Наша дружба скреплена кровью"

Верховна Рада підтримує прийняту 16 листопада 2010 Третім комітетом Генасамблеї ООН з ініціативи Російської Федерації резолюцію "Неприпустимість певних видів практики, які сприяють ескалації сучасних форм расизму, расової дискримінації, ксенофобії і пов'язаної з ними нетерпимості", в якій містяться прямі посилання на статут і вирок трибуналу.


У цій заяві Дума висловила жаль з приводу того, що ряд європейських держав, які найбільшою мірою постраждали від гітлерівського нацизму, "прикриваючись уявною європейської солідарністю і тезами про свободу слова і зборів, не підтримали прийняту 16 листопада 2010 Третім комітетом Генеральної Асамблеї ООН резолюцію під назвою "Неприпустимість певних видів практики, які сприяють ескалації сучасних форм расизму, расової дискримінації, ксенофобії і пов'язаної з ними нетерпимості".

Ціла стаття [ тут ].

Дурні українці - не розуміють свого щастя! TOP

Україна отримає 9-12 мільярдів прибутку щорічно від Митного Союзу


Чорнобильський посібник з тиранії TOP

The Financial Times (Велика Британія)

Тоні Барбер


Під час вибуху на Чорнобильській атомній електростанції 26 квітня 1986 року автор статті був єдиним західним кореспондентом, який перебував у Києві. Тоді йому було 26 років та він працював у Москві на Reuters. Тоні Барбер згадує, як 25 квітня прибув до Києва, щоб зустрітися із подругою Роною. Тієї ночі працівники ЧАЕС провели експеримент, який вивів із ладу систему автоматичного відключення механізмів на четвертому енергоблоці. І після різкого підвищення температури, о 1:23 реактор вибухнув.

Але ніхто, крім найвищих посадовців Комуністичної партії, КДБ, кількох науковців, лікарів та пожежників, не знав про трагедію ні в Радянському Союзі, ні у світі. Радіація поширювалася, але радянська манія секретності наражала на небезпеку мільйони людей в Україні, Білорусі та інших країнах, розповідає журналіст.

Він сам безтурботно гуляв весняним Києвом наступні кілька днів, не підозрюючи, що зелені пагорби на Дніпром невидимо огортає радіація.

28 квітня він повернувся до Москви на роботу. Там колега розпитував його, чи не помітив він чогось незвичного у Києві. Адже шведське посольство цікавилося у Reuters, чи їм щось відомо про аварію на атомній електростанції в Україні. Проте все виглядало як завжди.

За кілька годин влада Фінляндії та Швеції повідомила про радіоактивну хмару, яка рухалася убік Скандинавії.

І лише через 68 годин радянська інформагенція ТАРС опублікувала невиразну замітку про аварію на ЧАЕС. А згодом була ще одна стаття, в якій йшлося про 2 300 аварій та поломок, що відбулися на атомних електростанціях США лише протягом одного 1979 року. Лицемірство таких повідомлень обурює Тоні Барбера. На його думку, ТАРС займався пропагандою, а не поширенням фактів.

Коли журналіста в американському посольстві перевірили на рівень радіації, виявилося, що джинси, в яких він гуляв Києвом, перевищують допустимий рівень. Їх довелося спалити.

Головним уроком Чорнобильської катастрофи є безвідповідальність авторитарної влади перед людьми. «Демократії помиляються, але тиранії, ізольовані та недовірливі до власних громадян, не цінують ні людських прав, ні самих людей», – пише Тоні Барбер.


Другий урок – слід вимагати від ядерної галузі дотримуватися найвищих стандартів проектування та обслуговування. Адже недосконала конструкція реактора та недостатньо кваліфікований персонал стали причиною вибуху у Чорнобилі. Так само, як брак регулювання зробив можливим подальшу експлуатацію такого старого реактора як на Фукусімі, вважає автор статті.


«Останній урок у тому, що людство недосконале. Людський інстинкт здобувати знання, ризикувати на невідомій території є доблесним та водночас небезпечним. Якби персонал в Чорнобилі не проводив того необдуманого експерименту, можливо, не було б аварії. І мені б не снилися тліюча пара джинсів», – пише Тоні Барбер.

Ціла стаття [ тут ].

Світова преса про Чорнобиль: сила міфу


20 квітень, 2011

imageПро наслідки аварії на ЧАЕС та збір коштів для нового укриття пише ціла низка провідних світових видань. Більшість із них у тому чи іншому вигляді дебатують безпечність та доцільність застосування ядерної енергії.

WSJ: Професор фізики про чорнобильський міф

Американське видання "Wall Street Journal" у середу вміщує статтю Олександра Сича, професора фізики Францисканського університету Стобенвілля, під заголовком Клацнути "Чорнобиль та сила міфу". "Атомні електростанції як зірки, які сяють цілими днями. … Вони цілковито безпечні", - цитує автор президента радянської Академії наук Михайла Стиріковича, який зробив цю заяву у 1980 році.

У статті подібні заяви називають "поширеними" в СРСР у так званий дочорнобильський період, а ядерну енергетику автор називає елементом "культу прогресу", який домінував у ті часи. Ознаки такого ж підходу Олександр Сич побачив і у 1996 році під час заходів, присвячених 10-им роковинам аварії на ЧАЕС.

Автор статті у "Wall Street Journal" наводить аргументи на спростування того, що він називає "міфами" про Чорнобиль: зокрема, про кількість радіації, яка потрапила у довкілля, а також "культ хоробрих екіпажів гелікоптерів, які намагалися зменшити полум’я": "Ці ліквідатори справді були хоробрими та жертовними. На жаль, радянська влада використала їх, щоби створити враження, що щось все таки робиться задля виправлення ситуації".

Автор також закликає Росію наслідувати приклад Литви та України, демонструючи більшу прихильність підвищенню атомної безпеки, а також вносячи справедливий внесок у подолання наслідків Чорнобильської катастрофи. "Щось менше є неприйнятним та буде глибокою образою жертв і справжніх героїв Чорнобиля", - пише Олександр Сич.

FT: прогулянки радіоактивними парками

Британський часопис "Financial Times" вміщує статтю Тоні Барбера Клацнути "Чорнобильський вказівник на тиранію і глупоту".

У матеріалі автор називає перебільшенням прирівняння ситуації на японській АЕС у Фукусімі до того, що сталося на Чорнобильській АЕС.

Пан Барбер згадує квітень 1986 року і пише, що випадково опинився тоді у Києві, завітавши до подруги. За його словами, він був єдиним іноземним кореспондентом у Києві, коли стався вибух на ЧАЕС. Тоні Барбер, так само, як і мільйони людей в СРСР, не знав про вибух, і так само, як і тисячі людей у Києві, провів день вибуху на вулиці: "За радянськими стандартами це було приємне та зелене місто (Київ - ред.), повне парків та пагорбів – зараз невидимо вкритих радіацією".

Тоні Барбер пише, що 28 квітня повернувся до Москви, де працював, і розказував колегам, що в Києві нормальна ситуація.

"Упродовж кількох годин правда спливла на поверхню. Влада Фінляндії та Швеції заявила про рух радіоактивних хмар у напрямку Скандинавії", - йдеться у статті.

Журналіст "FT" пише, що дуже гостро відчув наслідки мовчання радянської влади, коли представник посольства США у Москві перевіряв його лічильником Гейгера.

Тоні Барбер робить кілька висновків із подій 25-річної давнини: по-перше, недемократичні режими більш схильні до безвідповідальної поведінки у часи кризи, їм бракує культури безпеки, притаманної нормальному індустріальному суспільству, по-друге, це усвідомлення того, що ядерна галузь за будь-яку ціну має досягати найвищих стандартів конструювання та спорудження, і, по-третє, – "людське прагнення знань, прагнення потрапити на незвідану територію є одночасно і благородним, і небезпечним".

"Guardian": ядерна панацея чи загроза?

Британська "Guardian" Клацнути пише про нове укриття, яке планують звести над ЧАЕС, та про гроші, які для цього збирають.

"Воно (укриття – ред.) буде таке велике, що зможе накрити Собор святого Павла у Лондоні або Статую Свободи", - пише часопис.

Газета наводить результати міжнародної донорської конференції, де збирали кошти на новий конфайнмент: долучитися зголосилися 28 урядів, а загалом зібрали трохи менше 800 мільйонів доларів. Ще 3 країни, пише "Guardian", не визначилися, це – Японія, Італія та Канада.

Видання описує нове укриття, яке планують побудувати, та пише, що це дозволить владі розпочати демонтування самого реактора через 100 років.

"Укриття має стояти, доки радіаційна загроза зменшиться, або український уряд знайде перманентне сховище для 200 тонн урану та 1 тонни плутонію", - пише "Guardian".

Як зазначає видання, криза у японській Фукусімі змусила інші держави відгукнутися на заклик України надати кошти.

"Guardian" цитує Міхаїла Горбачова, тодішнього президента СРСР, а нині лідера групи з питань довкілля організації "Green Cross International", який наголошує на тому, що ядерна енергетика не є панацеєю, як кажуть деякі оглядачі, у питаннях збереження енергії чи кліматичних змін: "Ціна її ефективності також перебільшена, оскільки її вартість не враховує приховані витрати".

Натомість, британський часопис наводить заяву екс-голови МАГАТЕ, Мохаммеда ель-Барадея, який сказав, що за нинішніх умов атомна енергія є єдиною реальною альтернативою викопному паливу.

Occupation of Ukraine – the road to the cruel Holodomor TOP

Article and Photographs by Victor E. Glasko


Ivan M. Glasko remembers the victims of the Holodomor.

Holodomor – through the eyes of a witness…

November 27, 2010 – the day of the commemoration of the Holodomors of Ukraine. Eighty-eight years have passed since the beginning of the terrible and deliberate creation of the artificial famine by Moskovite Bolsheviks - a genocide which claimed up to ten million lives who`s only fault lay in their love for their nation and a great desire for liberty and respect. Those who survived by God’s mercy and grace are witnesses to this great and disgraceful injustice.

One such survivor of the terror of the Holodomor is Ivan Mykhajlovych Glasko who through his childhood lived through two personal Holodomors.

The first struck in 1929, when the Bolsheviks “de-kulakized” (confiscated the wealth of, arrested and exiled the “Kulaks” – “well-to-do peasants and land owners”) Soviet Ukraine and the ethnically Ukrainian Kuban region where Ivan had the fortune of being born.  Ivan, his mother Maria Antonivna, infant brother Pavlo, and younger sister Nina were exiled to the northern reaches of the Ural Mountains to Novonadjezhdynsk, in the Blahovishchynsk region of the Bashkortostan republic. The communists were unsuccessful in capturing his father Mykhajlo. There, adults were forced to cut down the forests while surviving with insufficient food to feed their children. Brother Pavlo died of starvation before his second birthday.

In 1932, the father – Mykhajlo Prokhorovych – while constantly in hiding was able to locate his family and made an agreement with a Siberian man to have his wife and children returned to Kuban. Unbeknown to them was that they would arrive in Kuban in time to suffer through their second Holodomor.


Mykhajlo Prokhorovych Glasko – 1941 – archival photo

At this point NKVD (secret police) caught Mykhajlo. Only by the petitions of local people of Kuban was he spared exile and forced labour. Mykhajlo was a highly respected self-taught veterinarian and the citizenry were able to convince the NKVD that he would be of greater value if he remained in Kuban. Thus was rescued a future hero of the Soviet era – to this day his cloak hangs in the Museum of the Great Patriotic War (the Second World War) in Volgograd, formerly Stalingrad – It is riddled with twenty-six enemy bullet holes.

Thus the family was condemned to live through the Holodomor, the Great Famine of 1932-1933. At that time Ivan Mykhajlovych was nine, and his sister Nina was eight. Ivan remembers well that the harvest that year was bountiful. He was astonished that authorities would not allow people to store sufficient food to feed themselves. He remembers how the Bolsheviks instituted patrol details around the fields with orders to arrest and even to shoot anyone who would even dare to glean what little the harvest left behind – child and adult alike . He remembers how people were not allowed to leave, even to travel from village to village, in an effort to save themselves from death by starvation (Holodomor).

Ivan also remembers when dogs and cats disappeared from the streets, how afterwards people caught and ate rats, mice, beetles and worms – anything that moved. Once that disappeared then people ate grass. He remembers how his mother would mix sawdust with the flour she managed to hide so that all could have something to eat. He remembers hearing accounts of cannibalism! Ivan remembers when his stomach was bloated, his ribs showed clearly from under his skin and his limbs were little more than skin and bones…

In 2007, I had the opportunity to interview a Ukrainian couple from Przemyśl, Poland. The Huk’s, already well into their eighties, remembered as children hearing about the genocide Holodomor of 1932-1933 – how people were starving to death on the other side of the River Zbruch and how people from Polish Ukraine (Galacia) and Poland, prepared care packages of food to send into Soviet Ukraine hoping to help save some of the people. Bolshevik border guards confiscated the packages at the border.

The same border guards would pull anyone trying to escape the artificial famine off the trains, and even execute them. They remembered a man painfully revisiting accounts of cannibalism. What they found significant is that the Holodomor stopped on the east bank of the Zbruch River, which, at that time was the boarder between Polish and Soviet Ukraine.

Why constantly write about this? So that one does not forget what happened, and to inform others of this grim reality, so as to avoid repetition of such and similar horrors. There is yet another reason – to make known the spirit of the Ukrainian people past and to present an argument against this great offense in the court of history. Documents testify that Stalin, Kaganovych Trotsky and other leading persons of the USSR, had one goal in instituting the Holodomor  - to destroy the backbone of the Ukrainian spirit. Why?


Roman Krutsyk, head of the V. Stus Kyiv Municipal  society “Memorial”, lead the research into the “People’s War”, the stormy prelude to the Holodomor – archival photo

The unknown “People’s War”…

Many have heard that a new Ukrainian Nation temporarily rose up out of the ashes of a dying Tsarist Russia in 1917. On January 22, 1918 the Fourth Manifesto was issued in Kyiv establishing an independent Ukrainian National Republic. A year later the eastern and western halves were united into a single democratic nation.

It is known that shortly there after the Russian Bosheviks declared war on this young nation and that in 1921 it ceased to exist. Truth be told, the Ukrainian people did not surrender that easily and quickly.

For the last three years a small group of like minded people headed by the director of the Museum of Soviet Occupation and the Vasyl Stus Kyiv municipal society “Memorial”, Roman Krutsyk, dedicated their time and personal finances to the examination and recording of countless de-classified official documents and photographs from 1917 through 1932, found in government archives, branches of Ukraine’s Internal Security Services ministry (SBU), of eighteen provinces (oblasts). The H.S. Pshenychnyj Central Government Film Archives and other archival foundations were also scrutinized. This process uncovered invaluable information revealing the hidden truth behind a little known episode in Ukraine’s history – the “People’s War (Narodna Vina)”. Intense research produced up to seventy thousand digital files, which contributed to the creation of twenty-nine posters.

On November 6`th, 2010, the exhibit exposing the stormy events of 1917 through 1932 was opened to the public in Kyiv’s Ukrainian Cultural Centre. On November 7’th, one block to the west, on the southern portion of the Plaza of Independence (Majdan Nezalezhnosty), a crowd gathered with red flags to celebrate the 93’rd anniversary of the October (Bolshevik) Revolution. Speeches lauded the accomplishments of the communist system, belittled those who fought against Bolshevism and blamed the current grim state of affairs in Ukraine on a renewed independence, which ushered in democracy and capitalism. In silence, beyond the police lines guarding the demonstrators, stood an astonished crowd. With good reason a question was raised amongst them: “…will those celebrating remember the Holodomor as one of the great accomplishments of the Soviet era?”

The “People’s War” exhibit was on display through November 10`th, and consisted of declassified documents from all nine provinces of Ukraine of that time, as well as Kuban. Only officially documented materials were used in preparing the exhibit. Attention was given to events that attest to the stormy rebirth of the Ukrainian nation: the epochs of the Central Council, Hetmanat and Directory. Posters were dedicated to information concerning the establishment of the Ukrainian National Republic, Western Ukrainian National Republic, and their unification.  This exhibit also revealed one of the best-kept secrets of the twentieth through early twenty-first centuries - the three invasions of Ukraine by Russian Bolsheviks, which lead to the subsequent Soviet occupation. New research further uncovered Bolshevik repressions of Ukraine, incitement of inter-ethnic hostility between ethnic minorities of Ukraine and Ukrainians, other crimes against humanity, and the destruction of culture and of spiritual values.

Further revelations were made regarding the winter campaigns of the Ukrainian National Republic army and subsequent actions of undergound organizations, insurgent detachments, spontaneous rural uprisings, defensive details leading up to the Holodomor itself. Altogether to this point 268 uprisings were uncovered. According to “Memorial” director, Roman Krutsyk, the disclosed statistics are “far from exact… the number will be much higher” with further research.

Those involved on both sides of the conflict were quoted. Words from Lenin and Trotsky attested to the conviction of Moscovite imperialists that without Ukrainian steel, coal, ore, wheat, salt and access to the Black Sea, the Russian Empire will not survive. In 1920 L. Trotsky himself wrote “Soviet authority in Ukraine was able to solidify its grasp only by Moscow’s might, the great-russian communist Red Army”.

In a confidential report to the head of the Commission for Disbanding Military Formations dated January 30, 1920, flag bearer Stepan Lvivskyj wrote, “the Bolsheviks cannot at all be ranked with humanity, they act as an occupational force in every sense of the word. “The hell with them, those who are starving, let 75% of humanity die out, and those that do not  - execute by firing squad” the head of the Communist center for “Labour and Peasant Inspection and Cavalry”, communist Latynov, remarked in my presence, making known his leading sentiments – “then the remaining 25% will become submissive. We need only Ukraine, we do not need the people.”

In response to this unbridled violence, people resisted however they could. One example is a village uprising, which occurred in the Dnipropetrovsk region (then known as Katarynoslav). The people overthrew the communist authority and advanced against the city of Nikopol. Along the way citizens from other villages joined the force, which then overthrew the communists in Nikopol and set up their own temporary government. Similar uprisings occurred in other regions: in the Chernihiv oblast a police chief and his force rebelled and over threw the communists. There the people set up their own Ukrainian National Republic, which lasted three months.

Another example of this brutal conflict is the actions of three grade seven students in the Kherson area of the Odesa oblast. In 1927 these three girls created their own underground organization, released 17 postcards and published two editions of a hand written newspaper: “A Fire Burns Within - (№1 and №2) – With this Fire We Will Braise the Blood of Drunken Communists!” They spoke out against the establishment of collective farms (Kolhospy) saying, “… good people, soon we all will be dying from hunger!...”

Analysis of given materials clearly reveals immense challenges that the Bolsheviks – Communists faced in the war to occupy Ukraine. The enslavers knew well that when they break the spirit of the people, wipe from memory the true history, change the people’s values and traditions – only then the people will truly become slaves. Thus, in the early half of the twentieth century the new Soviet order dedicated great effort in realizing this goal. As indicated by the Soviet minister of foreign affairs in 1932, Maksym Maksymovych Lytvynov, food became a weapon and the Holodomor came into being.

The exhibition was well received by the media and by attendees alike.  Requests were made to have the exhibition shown in schools and institutes of higher learning of Luhansk, Dontesk (east Ukraine), Odesa (south Ukraine) and other cities. One astonished young man (born 1977) remarked: “… Where did this come from? They did not teach us this in school.” An older lady thanked the organizers for the exhibit saying that this information must be given to all.  Others like a man from Odesa indicated that they know people who would be ready to give additional information and photographs supporting the truth about what happened during the People’s War.

On the basis of the exhibit’s success, organizers sent a letter to the Secretariat of the President requesting that they facilitate the presentation of this exhibit throughout all regions of Ukraine, and make possible a repeat public showing in Kyiv’s Ukrainian Cultural Centre. This  letter was forwarded to Ukraine’s Ministry of Culture which eventually answered that a schedule has been prepared for exhibitions. However, as of April 2011, the tour is yet to materialize.

In the meantime the creators of the exhibition have received letters of recommendation from two highly respected institutions: Ukraine’s Institute of National Memory and the National Academy of Sciences of Ukraine. With the help of private and business financing, the exhibit has already been shown in Kyiv’s Kyiv-Mohylianska University, the city of Brovary, the H. Skovoroda University in Pereyaslav-Khmelnytsk, and in IvanoFrankivsk (west Ukraine) where the provincial government purchased the exhibit and now is circulating it throughout the Ivano-Frankivsk regions cultural and educational facilities. In Boryspyl, near Kyiv, a group of businesses financed the printing of a new set of posters, which they are now exhibiting in the region’s schools. As news of this exhibit spreads, requests for showing it are starting to pour in from many areas of Ukraine including Konotop, Sumy, Chernihiv, Cherkasy, Vinnitsya, Zhytomyr, Rivno and more.

On February 7’th of this year a tri-lingual (Ukrainian, English and Russian) promotional website was opened <http://www.narodnaviyna.org.ua/index.html>, where one may get a taste of this revealing exhibit on the “People’s War”. On April 29, 2011, you may personally view the North American premier of this actual exhibit between the hours of 2:45 p.m. through 9:30 p.m. in the Ukrainian Cultural Centre on 83 Christie Street, Toronto, Ontario as part of the League of Ukrainian Canadians (LUK) and League of Ukrainian Canadian Women (LUCW) National Convention Round Tables (tel. 416-516-8223, email: luc@lucorg.com).

Absolutely worthy of attention, this is a very informative revelation of the little known stormy events of Ukraine’s history, finally revealed, that lead up to one of the twentieth century’s most heinous crimes against humanity – the genocide called the  “Holodomor”.

Stalin`s greeting from year 1937 TOP

Yuriy Lukanov
April 17th, 2011


The Archives of Security Service of Ukraine helped me to find relatives whose existence I did not even suspect. It happened after the publication of my article titled “The Monument of the Murderer on the Graves of His Victims” (in Ukrainian) in «Lb.ua» website about a newly erected monument to Stalin in Zaporizhzhya city. I told the story of my grandfather who was murdered by Stalin’s regime in 1937.


I posted a copy of that article to my personal web site and soon I got a testimonial from my second cousin Marharyta Frolova whose grandfather Kostiantyn Lukanov, born in 1906, was my grandfather’s brother. She wrote that he was also assassinated during the Stalin’s epoch. My father Vadym Lukanov died when I was two and a half years old and my father’s other relatives died as well, so there was no one to tell me his tragic story. Though I knew a bit about the fate of my own grandfather I had no idea that he had any brothers.


Hypothetically an “Anti-Soviet Trotskyi’s Organization” that planned to damage the Soviet Union could have existed in reality. But when I read the protocols of interrogations I realize that only a ten year old naive child would believe such nonsense. KGB investigator Sergeant Voronin (all the officers on that case signed only their last names, no first names, no initials) reported that Kostiantyn Lukanov confessed that he was enlisted in the “Anti-Soviet Trotskyist Organization” by Serhii Stepanov, the factory director.


Supposedly he invited Lukanov to his office, told him the country must be saved, offered Lukanov to became a member of “Anti-Soviet Trotskyist Organization” and Lukanov agreed immediately. Three other members that Lukanov allegedly recruited to the organization agreed to do it so readily as if it was a picnic party and not deadly business. The work of the members of this “criminal gang” was simple – they harmed the production of the factory. However the brutal methods of investigation that were usually used to gain such nonsensical confessions are now well known.

imageIt is one thing when you read in books that Stalin`s courts worked as a conveyor but it is a completely different perception when see with your own eyes the text of the final judgment on a case which consists of … one paragraph. In court Kostiantyn Lukanov denied his previous confessions and did not admit guilt. However, that did not help him: he was executed immediately, on the same day as the court hearing – on 10 April 1938. This is referenced in his file.

Germans killed Anatoliy on the eve of liberation of Mykolaiv by the Red Army. Natalia became an English philologist, married a military interpreter. The couple traveled across the country and even visited Iraq. They finally settled in Moscow. They have two daughters, one of them is my second cousin Margarita.

The criminal case file contains a letter dated November 28, 1958 to the Military Prosecutor of the Odessa region sent by Ivan – the third brother of the executed Lukanovs. He pleaded for their rehabilitation. And his two brothers were finally rehabilitated. However Ivan told his sons very little about this case. His son Mykhaylo Lukanov who is now retired and lives in Mykolaiv said his father until his very death did not lose his fear.

Incidentally, I discovered Mykhaylo’s existence after my publication of grandfather’s history. That was an original greeting to me from Stalin from year 1937.


Complete article [ here ].

Від окупації України до жорстокого Голодомору TOP

Написав Віктор І. Глазко/ світлині Віктор І. Глазко


Іван Глазко пам’ятає жертв голодоморів

Голодомор - погляд очевидся...

27 листопада, 2010 р. – день пам’яті Голодоморів України. Вже сім’десять вісім років минуло від початку жахливого, умисно створено московськими більшовиками, штучного голоду – геноциду який позбавив життя близько десяти міліонів жертв. Провиною загиблих від голоду була лище любов до власної Батьківщини,  прагнення  до волі й самобутності свого українського існування. Ті хто вижили через Боже милосердя, свідчать про цю  ганебну кривду.

Серед тих, хто пережив жахіття Голодомору є Іван Михайлович Глазко. В дитячому віці він зазнав Голодомору двічі.

Перший раз – коли більшовики “розкулачили” Радянську Україну й Кубань, де він мав щастя народитися. У 1929 р. Іванка, його мати Марію Антонівну, немовлятка брата Павла та сестру Ніну було заслано на північний Урал, до Новонадєждінська, що в Благовіщенському районі республіки Башкортостану. Батька Михайла більшовики не спіймали для переселення. На чужині дорослих заставляли вирубувати ліс, а дітям не давали їсти, через що брат Павло не дожив до повних двох років.

У 1932 р. батько Михайло домовився зі знайомим з Новонадєждінська перевезти дружину і дітей назад на Кубань, куди й повернулися, не відаючи щоб пережити другий свій Голодомор.


Михайло Прохорович Глазко – 1941 р. - архівна світлиня

Рівночасно з поверненням сім’ї на Кубань НКВД заарештувало Михайла. Лише завдяки заступництву сусідів його не заслали на схід. Адже він був не аби-яким ветеринаром, хоча й самоуком, тому люди переконали нквдистів в тім, що Михайло Прохорович може бути корисним на Кубані. Саме так було врятовано майбутнього героя совєтської епохи – в музеї Великої Вітчизняної Війни у сьогоднішному Волґограді, колишнім Сталінграді, дотепер висить його шанель, котру протяло двадцять  шість ворожих куль.

Так сім’ї довелося пережити Голодомор 1932-1933 років. Іванові Михайловичові було дев’ять рочків, а сестрі Ніні – вісім. Іван пам’ятає, що в тому році був добрий врожай. Дивувався, що не дозволяли людям з того врожаю харчуватися. Пам’ятає, як більшовики несли варту довкола полів з наказом арештувати або і стріляти дюдей – як дорослих, так і дітей – якби раптом хто наважився збирати втрачені збирачами врожаю на землі колоски. Пам’ятає, як не давали людям виїжджати з краю, навіть з села до села переїжджати, щоб рятуватися від Годоломору.

Також пам’ятає час, коли собаки і коти позникали з вулиць, а потім ловили і їли щурів, мишей, жуків, червів – усе що рухалося. Як не стало й того, то гризли траву. Пам’ятає, як мати домішувала тирсу до муки, яку змогли заховати від більшовицьких шукачів, щоб було що усім попоїсти. Пам’ятає, як обговорювали дорослі випадки людоїдства. Пам’ятає, коли живіт спух, ребра з під шкіри визирали, а руки й ноги були суцільними кістками. Таких спогадів можна описувати безліч.

У 2007-му я мав нагоду розмовляти з українцями у польському місті Перемишлі.     Паньство Гук,  маючи більш як вісімдесять років віку, пам’ятали, що у дитинстві чули про голодомор 1932-1933 рр.: про те, що люди на тому боці Збручу з голоду помирали й бачив, як люди з Галичини й  Польщі готували українцям харчових пакунків для пересилання в радянську Україну. На кордоні більшовицькі прикордонники все це конфісковували.

Звичайним було і таке, що на кордоні більшовики зсаджували з вагонів втікачів від штучно створеного голоду, часто розстрілюючи на місті. Пам’ятають, коли один чоловік болісно згадував про людоїдство. Знаково, що Голодомор зупинився на східному березі ріки Збруч – тодішній кордон між “польською” і радянською Україною.

У когось може виникнути запитання – навіщо про це постійно писати? Відповідь проста: щоб повсякчас пам’ятати самим і іншим дати до відома про правдиві події того часу, аби запобігти повторенню такого чи подібного жахіття. Є й ще одна причина – щоб описати минувшину українського народу, щоб додати фактів до історії про цю велику кривду.

Сталін, Каганович, Троцький й інші чільні діячі СССР, як свідчать документи, мали одну мету голодомору – знищити хребет української душі. Постає питання - чому?


Провідний дослідник виставки “Народна війна”, голова Київського міського товариства “Меморіал” ім. Василя Стуса Роман Круцик – архівна світлиня

Незнана Народна Війна...

Багатьом відомо що Україна тимчасово “воскресла” із попелу вмираючої царської Росії в березні 1917 р. А 22 січня 1918 р. в Києві, Четвертим універсалом було проголошено незалежність Української Народної Республіки, а вже роком пізніше оголошено злуку східних і західних земель в одну демократичну державу.

Знаємо, що більшовики оголосили війну цій молодій державі, й що в 1921 р. вона, УНР, припинила своє існування. Але правдою є те, що український нарід не здався так легко і швидко.

Протягом останніх трьох років нечисельна команда однодумців, на чолі якої директор Музею Совєтьскої окупації, Голова Київського міського товариства “Меморіал” ім.. Василя Стуса Роман Круцик, витратили власні фінансів і чимало часу для того, щоб віднайти і зафіксувати безліч розсекречених офіційних документів  і фотокарток з державних галузевих архівів СБУ від 1917 р. до 1932 р. із вісімнадцяти областей України. Праця велася також в Центральному державному кіноархіві України ім. Г.С. Пшеничного та інших архівних установах. Те, до чого докопались дослідники – безцінна правда в історії України, мало відома картина “Народної війни”.  Результатом перевірки розсекречених документів стали сімдесят тисяч світлин, й створення виставки з 29 плакатів.

Виставка що відзеркалювала події 17 – 32-х рр. минулого століття відкрилася в Українському Домі в Києві 6 листопада 2010 року.  7 листопада на Майдані Незалежности зібрався численний гурт з червоними прапорами для святкування 93-ї річниці Жовтневої Революції. Промови червоних  прославляли досягнення комуністичної системи, папдюжили діяльність борців з більшовизмом, обвинувачували в сучасному тяжкому стані України форму повстання нової незалежної Української держави і вступ демократичної, капіталістичної системи. Поза охороною натовпу міліцією тихо стояли люди, дивлячись на таке дійство з подивом. В них надаремно поставало питання: “чи прихильники свята також згадають про Голодомор як одне з досягнень радянського віку?“

Виставка “Народної війни” тривала до середи 10 листопада. Інформативно вона несла зміст про події зі всіх тогочасних дев’яти губерній України та Кубані. Звернено було увагу на дії бурхливого відродження українства доби Центральної Ради, Гетьманату, і Директорії. В розділах експозиції було подано й інформацію про створення Української Народної Республіки (УНР), Західно-Української Народної Республіки та їх злуки. Виставка також розгорнула найбільш приховану інформацію 20 до початку 21 століття про три військових агресії більшовицької Росії на Україну які призвели до подальшої окупації України. Новодосліджені матеріали  підтверджують факт більшовицьких репресій проти українців, злочинів проти людяності, нищення культури й духовності.

Доступними для відвідувачів стали матеріали про зимові походи армії УНР, про діяльність підпільних організацій, повстанських загонів, селянських збройних повстань, стихійних селянських виступів, і загонів оборони до самого початку Голодомору. У підготовці до виставки приймалися лише офіційно підтверджені документи, й всього експозиція висвітлила перебіг 268 повстань. Проте, за словами голови тов.. “Меморіал” Романа Круцика, статистика яку подали на виставці “ще далеко не повна... вона буде набагато більшою” з продовженням дослідження.

В документах експозиції подано цитати  протидіючих сторін. Від Леніна до Троцького було виявлено чимало фактів прояву московського імперіалізму щодо українського вугілля, сталі, руди, пшениці, солі, доступу до Чорного Моря, без чого Російська імперія приречена...  Л. Троцький писав у 1920 р. що “Совєтьска власть в Україні тільки змогла зміцнитися силою Москви, Червоної Армії й великороссійських комуністів ”.

У таємному звіті до начальника Військової ліквідаційної комісії, 30 грудня 1920 р. хорунжий Степан Львівський писав що "Більшовики не рахуються зовсім з людністю, поводяться, як з окупованою місцевістю в повному розумінні цього слова. Наплювать, що голодують, хай вимре 75% людності, а не вимре, - розстріляємо - виказував переді мною свою провідну думку Голова Комячейки "Рабоче-Крестьянской инспекции І Конной Армии", комуніст Латипов, - тоді 25% стане покірною. Нам потрібна сама Україна, людність не потрібна.”

Обороняючись від тотального насилля, люди діяли, як могли. Для прикладу, на Дніпропетровщині (тогочасна Катаринославщина) повстало село населення якого скинуло більшовицьку владу, й пішло походом на Нікополь. Дорогою до них приєдналися люди з інших населених пунктів. В місті, новостворена громада скинула комуністичну владу і створила свій тимчасовий уряд. У Чернігівській області начальник міліції разом з міліцією повстали проти комуністів. Тамтешні люди створили свою Українську Народну Республіку яка протрималася 3 місяці.

І ще показовим прикладом цієї боротьби є дії трьох семикласників, дівчаток з Херсонської околиці. У 1927 році вони створили свою підпільну організацію, випустили 17 листівок і дві рукописні газети: “Пламя внутри разгорается” (№1 і №2), “это пламя будем тушить кровью пяных комунистов! (“Огонь всередині розпалюється – Цим вогнем будем тушити кров’ю п’яних комуністів”). Поширювали ці матеріали напроти колгоспів, кажучи: “Люди добрі, ми скоро будемо помирати всі з голоду!...”

Аналізуючи подані матеріали, виразно можна бачити, що не легко було більшовикам-комуністам окупувати українців. Проте поневолювачі чітко зрозуміли, що лиш коли зламають душу народу, зітруть із пам’яті правду історії і змінять цінності і традиції – тоді дійсно нарід стане рабом. Саме всі свої сили початку ХХ ст. вони й спрямували в це русло нищення. За словами Комісара закордонних справ Совєтського Союзу в 1932-му році, Максима Литвинова, їжа стала зброєю і створено Голодомор.

Виставка була схвально прийнята ЗМІ і отримала позитивні відгуки відвідувачів із запрошеннями приїхати до Луганська, Донецька, Одеси і в інші регіони України, з метою показати її в школах і вищих навчальних закладах.

Показово, що один молодий чоловік з Миколаєва (1977 р.н.), подивившись експонати, здивовано вигукнув: “... Де це взялось? Нас того у школі не навчали.” А старша жінка подякувала за виставку і сказала, що це обов’язково треба розказати усім. Один мешканець з Одещини виявив що люди звідтіля можуть долучити ще інформацію й світлині, які доповнять правду тих подій.

Ініціатори виставки за результатами проведеної роботи направили листа до Секретаріату Президента України, де просили посприяти можливості показати виставку в усіх регіонах України, і знову репрезентувати її для українців в Українському Домі. Секретаріат передав листа Міністерстві Культури яка відповіла через певним пробігом часу що вже затвердили виставці перелік заходів. Але до цього часу, квітень 2011р., ще ніякі такі заходи відбулися при сприяння міністерсва.

Творці виставки, незважаючи на цього, отримали листів підтримки від двох відзначних установ які оцінили виставку позитивною характеристикою – тобто від Інституту Національної Пам’яті України, і від Національної Академії Наук України. Із підтримкою праватних осіб і підприємців відомість про виставки розширюється. Уже проведено заходів в Києво-Могилянські Академії, в Броварах, в Університеті в ім. Григорія Сковороди в Переяслав-Хмельницьк, і в західні Україні в Івано-Франківськ де обласний уряд купив виставку і зараз возуть виставку по районах і в інститутах. У Бориспилі, біля Києва, підприємці профінансували друк нового комплекту плакатів і на цей час ведуть показів по школах району. Щодня приходуть замовлення від міста, наприклад, таких як Конотоп, Суми, Чернігів, Черкаси, Вінниця, Житомир, Рівно й дальши.

7’го лютого 2011 р. відкрили уеб сайт на трьох мов (українською, англійською, російською) <http://www.narodnaviyna.org.ua/index.html>, на якім можна глянути на діючу виставку “Народна війна”. 29’го квітня, цього року можна особисто бути присутними на вперший показ виставки на північноамериканському континенті між годинами 2:45 пополудне до 9:30 в вечорі в Торонто, Онтаріо, в Українському Домі, вулиця Кристі, 83, підчас спільних з’їздових столів Ліґи Українців Канади (ЛУК) й Ліґи Українок Канади (ЛУ-окК) (тел. 416-516-8223, е-пошта: luc@lucorg.com).

Ця виставка безумовно достойна уваги. Дуже цікаво вона виявляє маловідому, нарешті відкриту, бурхливу епоху історії України – передісторії одної з найжахливіших злочин протів людства в 20’му столітті – геноцид “Голодомор”.

На завершення - часто  чути нарікання на те, що ця велика кривда, навмисний Голодомор зламала «українську душу», а тому є для нас занадто тяжким каменем – наче надія завмерла. Але хочеться вірити, що можна винести й добрі уроки цього періоду. З позицій християнства, Христос сам мав пережити великих кривд проти себе перед тим, як воскреснути, щоб потім усім дарувати спасіння. Велика трагедія перетворилася на вічну перемогу – душа воскресла. Слово Боже нам свідчить про те, що рани яких Він зазнав, залишилися в воскреслому тілі. Залишилися рани від пережитого минулого й у великій душі українського народу, щоб ми не забували про те, що пережили на шляху до свого становлення як нації. А щоб цього не повторилося – маємо пам’ятати все до найдрібнішої крихти.  Так через жорстокого тигеля часу кличе Господь до усіх з допомогою Христовою воскресати. Тільки треба хотіти. Вірую що вже той час. Дай Боже.

Біблія: 2 Книга Хроніки 7:14...

Вигнання біса з історії TOP


imageБорис Соколов

Фільм Леоніда Млєчина "Степан Бандера. Розсекречене життя", показаний по каналу ТВЦ, знятий немов років тридцять тому. Усі радянські пропагандистські штампи, що стосуються Бандери, УПА і ОУН, у фільмі дбайливо повторені. Основна думка зводиться до того, що Бандера і українські націоналісти все життя боролися проти Росії, Радянського Союзу, вбили безліч безневинних людей, свідомо, в силу ідейної спорідненості, співпрацювали з гітлерівською Німеччиною, схвалювали знищення євреїв і самі безпосередньо брали участь в "кінцевому вирішенні", а тому вбивство Бандери совєтським агентом у 1959 році було справедливою розплатою.

Млєчин навіть цілком серйозно стверджує, що мільйони українців, які вирушили працювати до Німеччини на військові заводи нібито на заклик ОУН, внесли величезний внесок у зміцнення обороноздатності Німеччини і тим продовжили війну і злочини гітлеризму. Він також вважає, що опір УПА радянським військам в Україні в 1944-1945 роках допомогло Гітлеру значно затягнути війну і тим самим продовжити страждання народів. Між іншим, добре відомо, ОУН і УПА активно чинили опір відправленню молоді до Німеччини - на цьому грунті у них найчастіше і виникали сутички з німцями. І така політика бандерівців цілком зрозуміла - адже відправка населення в Німеччину підривала їхню соціальну базу. Згадаймо, що наприкінці 40-х років бойова міць УПА була підірвана совєтами насамперед через масові депортації населення Західної України, а не тільки тим, що, як ідеться у фільмі, люди втомилися воювати.

А що вже стосується «вирішального» вкладу УПА в затягування німецького опору, тут можна тільки посміхнутися. Невже Сталін, який мав близько 700 дивізій, міг відчути відсутність на фронті 5 або 10 з них, зайнятих боротьбою з бандерівцями? Та й то це були в основному дивізії НКВД, які на фронті з'являлися рідко.

У фільмі взагалі багато помилок, викликаних тенденційністю автора. Наприклад, він говорить про співпрацю українських націоналістів з поляками перед Першою світовою війною і що нібито в пам'ять про цю співпрацю у Львові було поставлено пам'ятник Адаму Міцкевичу. Тим часом аж до 1939 року Львів був польським містом, де серед населення абсолютно переважали поляки, так що пам'ятник Міцкевичу тут був цілком доречний і ніякого стосунку до польсько-українських відносин не мав.

Млєчин намагається переконати глядачів, що українські націоналісти завжди вважали Росію головним ворогом. Це не зовсім так. Для українських мешканців Галичини найгострішою проблемою були стосунки не з далекими москалями, а з місцевоою польською громадою. Саме з поляками відбувалися найбільш запеклі сутички, в тому числі збройні. Адже і сам Млєчин визнає, що проголошена після розпаду Австро-Угорщини Західно-Українська Народна республіка була знищена саме польськими військами. Можна згадати про фільм "Залізна сотня", знятий уже в постсовєтській Україні. Там під час рейду сотні УПА на захід найогиднішими з усіх українських ворогів виглядають саме поляки. Москалі-енкаведисти теж показані огидними бандитами, але полякам вони явно поступаються. Німці ж там виглядають ворогами, з якими бандерівці борються через потребу, але без ненависті. Та й найбільше знаменитий замах, організований Бандерою, було скоєно не проти совєтського дипломата, а проти польського міністра внутрішніх справ. Головним ворогом ОУН у 30-і роки була саме Польща, а не Совєтський Союз, на території якого активних дій оунівці не вели. А якщо говорити про відповідальність Бандери за злочини проти людства, то він винен аж ніяк не у винищуванні євреїв, а в масовому знищенні поляків на Волині і в Галичині, що здійснювалося в 1943-1944 роках з благословіння керівництва ОУН (винищення було обопільним, при тім - українців вбито в 3 рази більше, ніж поляків; вбивства відбувалися стихійно, спровоковані московською агентурою , а не «з благословіння керівництва ОУН» – заувага Редакції еПОШТИ).

Млєчин представляє справу так, ніби погроми і вбивства євреїв і поляків у Львові влітку 41-го проходили за закликом і за схваленням представника Бандери Ярослава Стецька та інших лідерів націоналістів. Проте ще на слуханнях в американському Конгресі в 1954 році було доказано, що вбивства євреїв і поляків у Львові були організовані німцями вже після того, як український батальйон "Нахтігаль" було виведено з міста, а керівництво ОУН до "остаточного вирішення" жодного відношення не мало. Згідно з документами, оприлюдненими СБУ України під час перебування президента Віктора Ющенка, коли представники гестапо, які прибули до Львова, звернулися до українців, щоб ті влаштували триденний єврейський погром, а політичні і військові власті Німеччини пообіцяли цьому не заважати, лідери українських націоналістів заявили, що «це провокація, спрямована на компрометацію українців погромами, щоб відтягнути енергію українського загалу від боротьби за державну незалежність». Також українські історики знайшли довідку Другого управління КГБ від 16 листопада 1959 року, в якій говориться, як потрібно готувати «лжесвідків злодіянь» батальйону «Нахтігаль».

КГБ взагалі фабрикував чимало документів, які звинувачували українських націоналістів у різного роду злочинах. Насправді Бандера та інші вожді ОУН негативно ставилися до євреїв, вважаючи їх агентами і посібниками большевиків. Однак у своїх директивних листах вони застерігали членів ОУН від підтримки антиєврейських акцій німців, оскільки вони відвертають українців від боротьби проти головних ворогів - большевиків. Багато пересічних членів ОУН, звичайно, брали участь у знищенні євреїв, але точно так само вбивали євреїв і радянські партизани, і бійці польської Армії Крайової. Однак ніхто не намагається на цій підставі оголосити злочинною організацією АК або совєтський партизанський рух (від якого, до речі, неабияк діставалося не тільки євреям, а й мирним мешканцям інших національностей).

Один російський історик не так давно в суперечці про Романа Шухевича висловився в тому сенсі, що раз окремі члени УПА вбивали євреїв та інших мирних жителів, то Шухевич як командувач несе за це відповідальність і повинен бути визнаний злочинцем. Але тоді злочинцями довелося б визнати і чи не всіх радянських маршалів Перемоги, якщо згадати, що творила підпорядкована їм Червона Армія в Німеччині та інших країнах Європи в 1944-1945 роках.

Млєчин визнає, що після розгону німцями уряду Стецька у Львові німці репресували багатьох прихильників Бандери, і протиставляє їм більш слухняного німцям лідера іншого крила ОУН Андрія Мельника, який ніби-то ніяких не санкціонованих нацистами акцій не робив. У дійсності після зайняття вермахтом Києва Мельник спробував створити там український уряд, який точно так само було розігнано німцями, як і уряд Стецька у Львові. І прихильників Мельника німці теж репресували. До всього ж в 1943 році більшість мельниківців перейшло до бандерівців.

Млєчин наполягає на тому, що українські націоналісти постраждали від німців тільки тому, що неправильно оцінили наміри своїх союзників, і тому ніякого співчуття не заслуговують. Але ж репресували їх за цілком конкретні дії - вивішування українських прапорів, спроби створити українське самоврядування, випуск проукраїнських і антинімецьких листівок і т.п. Невже ці дії самі по собі заслуговують на осуд?

Насправді лідери ОУН, які залишилися на волі, включаючи того ж Шухевича, вже в липні 41-го, після ліквідації львівського уряду, чудово зрозуміли, що німці не хочуть незалежної України. Але поки зберігалася надія на перемогу Німеччини, вирішили продовжувати ту співпрацю з німцями, яке було спрямоване проти большевиків, розраховуючи після війни досягти якогось модус вівенді з нацистами. Зі Сталіним ж вони ні на яку угоду не розраховували. А коли в кінці 1942 року стало ясно, що Німеччина війну програє, ОУН зробила ставку на формування УПА, яка в 1943-1944 роках боролася і з німцям, і з поляками, і з совєтськими партизанами, а потім і з Красною Армією.

Млєчин вважає, що формування дивізії СС «Галичина» та 80 тисяч добровольців, які бажали служити в цій дивізії, доказують ідеологічну близькість українських націоналістів і німецьких нацистів. Але відомий американський історик Олександр Даллін, який ні з яких симпатій до ОУН не відомий, ще півстоліття тому зазначав, що головною метою, з якою надходили в "Галичину" добровольці, було отримати зброю, щоб пізніше приєднатися до УПА. Таке число добровольців насторожило німців, які не дуже довіряли в середині сорок третього раптовому спалаху української любові до Німеччини, і всіх добровольців використовувати не стали. Більшість же, що поступили в дивізію "Галичина", згодом дійсно опинилися в лавах УПА.

Млєчин демонізує і післявоєнну діяльність УПА, стверджуючи, ніби туди вербували обманом, погрозами і залякуванням, а також запевняє, нібито українським повстанцям поставляли зброю Англія і США. Насправді УПА була масовою організацією: без реальної, а не вимушеної підтримки місцевого населення вона не могла б вести боротьбу майже дев'ять років. Уже з 43-го року ОУН Бандери декларувала свою орієнтацію на Англію і США, але ЦРУ і британська розвідка звернули увагу на ОУН і прибалтійських "лісових братів" тільки після війни. Їх прагнули використовувати як джерела інформації, але зброю ніколи не постачали. Вичерпання боєприпасів і, головне, крах надій на третю світову війну якраз і стали важливими причинами припинення збройного опору.

Пафос Млєчина в тому, щоб дегероїзувати Бандеру, доказати, що він недостоїн героїчних міфів і повинен бути викинутий з української історії і замінений іншими, більш гідними героями. Але біда в тому, що інших героїв у боротьбі за українську незалежність у 30-50-і роки окрім Бандери, Шухевича та інших керівників ОУН, які в тій чи іншій мірі співпрацювали з нацистською Німеччиною, просто немає. І в цьому відношенні вони не одинокі. Якщо взяти практично всіх керівників національно-визвольних рухів того періоду, то вони співпрацювали або з Гітлером, або з іншими настільки ж несимпатичними режимами.

Арабський визвольний рух співпрацював із Гітлером і Муссоліні. Один із лідерів індійського визвольного руху, Субхас Чандра Бос, спочатку співпрацював з нацистами і створив у Німеччині Індійський легіон, а потім перебрався до Японії, де створив більше численну Індійську національну армію, яка боролася проти союзників. Активно співпрацював з японцями майбутній президент Індонезії Сукарно Ахмед, а лідер бірманського національного руху Аун Сан створив прояпонську Армію незалежності Бірми. Так само багато лідерів антиколоніальних визвольних рухів Азії та Африки отримували допомогу від Сталіна - або безпосередньо, або через підконтрольний йому Комінтерн. Мао Цзедун і Хо Ши Мін - це тільки найяскравіші приклади.

Але всіх цих та багатьох інших лідерів національно-визвольних рухів, винних часом і в етнічних чистках, і в інших злочинах, у своїх країнах шанують і будуть шанувати як героїв, бо з ними пов'язано саме існування цих країн як незалежних держав. Бандера - такий герой для Західної, так в значній мірі і для Центральної України. І ніхто його викидати з історії та деміфологізувати там не буде. Адже якщо прибрати фігури Бандери, Шухевича та інших українських націоналістів, то вийде, що Путін, Медведєв і їх оточення абсолютно праві, коли вважають незалежну Україну таким собі «геополітичним непорозумінням» і прагнуть всіма силами повернути її в лоно імперії. Безсумнівно, треба чесно вказувати і на помилки, і на злочини цих лідерів. Але якщо визнати їх усіх негативними героями історії, то ідеальним світоустроєм слід було б визнати вічне збереження колоніальних імперій, включно з Російською.

Зараз на самій Україні зберігається розкол із приводу Бандери, Шухевича та інших між Сходом і Заходом. І в національно-культурному відношенні Україна буде єдина тоді, коли на Сході визнають героями Бандеру з Шухевичем, а на Заході - радянських полководців-українців Ватутіна та Малиновського. Але для цього має змінитися ще не одне покоління українців.

Переклад із російської

Оголені радикалки: фемінізм в українському стилі TOP

The Guardian (Велика Британія)

Гома Халілі

imageРух FEMEN здобув популярність на сторінках таблоїдів Європи. Це чимале досягнення для жіночої правозахисної організації. Вона була заснована у 2008 році для боротьби із секс-туризмом в Україні, проте коло її інтересів наразі зросло, і тепер активістки FEMEN протестують майже проти всього: від фальшування виборів до забиття камінням іранської жінки. Наступна їхня акція запланована на 26 квітня у зв’язку з річницею Чорнобильської катастрофи.

Речниця організації Інна Шевченко, 20 років, каже: «На початку ми не протестували топлес, але ми усвідомили, що маємо зробити щось справді радикальне. Ми не маємо людей, хто просуває нас чи допомагає, чи великих грошей. Всюди – від телевізійних каналів до журналів – ви бачите оголених дівчат, які щось продають. Ми намагаємося сказати: “Не треба показувати тіло для цього; ви повинні використати його для протесту та боротьби”».

FEMEN нараховує 40 активісток, які протестують топлес, 300 учасниць організації та, як вважають, 30 000 онлайн-прихильників. Осередки руху є у п’яти містах України. Планується відкрити ще один осередок у Польщі на час проведення Євро-2012.


«Чоловіки приїжджають до Києва групами по 100 на два чи три дні та йдуть до нічних клубів знімати дівчат і робити що хочуть. До наших протестів ніхто не говорив про проституцію та секс-туризм в Україні», – каже активістка. На її думку, економічна криза підштовхнула жінок до простутуції, оскільки інших способів заробити грошей немає, а уряд бездіє: «Наша влада зробила все, щоб розвинути секс-туризм – вам не потрібна віза, щоб приїхати сюди. Проституція в Україні незаконна, проте у центрі Києва багато борделів, і міліція знає про них, проте нічого не робить».

Ціла стаття [ тут ].

Українці впевнені, що Янукович не кращий за Ющенка – опитування TOP


Соціологічна служба Центру Разумкова констатує продовження зниження рівня підтримки діяльності політиків, що представляють діючу владу.


Про це йдеться в переданих УНІАН результатах соціологічного дослідження Центру Разумкова.

Вперше з часу виборів Президента України частина респондентів, які вважають, що нинішня влада гірша за попередню (32,5%), перевищила частку тих, хто вважає, що нинішня влада краща за попередню (18,2%), хоча відносна більшість опитаних (41,2%) схиляються до думки, що нинішня влада нічим істотно не відрізняється від попередньої.

При цьому дедалі менше громадян вважають, що стан справ, який зараз склався в країні, є виключно або насамперед наслідком діяльності попередньої влади. Такі відповіді дали чверть опитаних (24,7%). У той же час 38,8% респондентів покладають відповідальність за нинішній стан справ виключно або насамперед на діючу владу.

Рівень повної підтримки діяльності Президента України Віктора Януковича становить 10,6% проти 17,4% у лютому 2011 року, а непідтримки - 49,0% проти 46,4 % -у лютому 2011 року.

Діяльність прем'єр-міністра України Миколи Азарова повністю підтримали 5,3% респондентів, не підтримали - 60,1%. Діяльність віце-прем'єр-міністра Сергія Тігіпка повністю підтримали 7,9% респондентів, не підтримали - 50,1%. Діяльність голови Верховної Ради України Володимира Литвина повністю підтримали 3,6% респондентів, не підтримали - 64,6%. «У порівнянні з лютим 2011 року рівень підтримки цих політиків дещо знизився», - зазначають соціологи, але не наводять дані за лютий.

У квітні 2011 року рівень повної підтримки діяльності лідера партії «Батьківщина» Юлії Тимошенко становив 9,6%, а непідтримки - 60,2%. Діяльність Арсенія Яценюка повністю підтримали 9,8% респондентів, не підтримали - 46,0%.

Соціологічна служба Центру Разумкова проводила соціологічне дослідження з 1 по 5 квітня 2011 року за участю 2009 респондентів, які старші 18 років, у всіх областях України, Києві і АР Крим. Опитування здійснювалося в 132 населених пунктах (з них 79 міських і 53 сільських). Теоретична похибка вибірки не перевищує 2,3%.

За Януковича-президента зараз не проголосувала б і третина українців


Середа, 20 квітня 2011

Якби вибори президента відбувалися наступної неділі, то за Віктора Януковича проголосували б 16,7% українців.

Про це свідчать результати соцопитування, проведеного Центром Разумкова з 1 по 5 квітня 2011 року.

За лідера БЮТ Юлію Тимошенко готові проголосувати 13,3% українців.

За лідера "Фронту змін" Арсенія Яценюка готові проголосувати 10% опитаних, за лідера "Сильної України" Сергія Тигіпка - 6,2%, лідера Компартії Петра Симоненка 3%, лідера ВО "Свобода" Олега Тягнибока 2,8%.

Проти всіх проголосували би 15,2% українців, не брали би участі у виборах 11,5%, вагалися з відповіддю 16,4%.

Дослідження проводилося з 1 по 5 квітня 2011 року. Було опитано 2009 респондента віком від 18 років у всіх областях України, Києві та АР Крим.

Теоретична похибка вибірки (без врахування дизайн-ефекту) не перевищує 2,3% з імовірністю 0,95.

Як відомо, у першому турі президентських виборів у 2010 році за Януковича проголосувало 35,32% громадян, за Юлію Тимошенко – 25,05%.

У другому турі за Януковича проголосувало 48,95%, за Тимошенко – 45,47%.

Українська правда

Неякісний націоналізм TOP

http://www.pravda.com.ua/articles/2011/04/20/6122719/Остап Кривдик
20 квітня 2011


Першою ластівкою дій "Свободи" щодо нових ідейних опонентів став тиск на Український Католицький Університет. Відмова Львівської облради, де домінує ця сила, звільнити УКУ від податку на землю є невипадковою: він є ідеологічною альтернативою до радикалів.

Тут, наприклад, працює один з послідовних критиків радикального націоналізму Ярослав Грицак...

Другою "пташкою" стало недавнє звільнення іншого незручного інтелектуала, активного учасника процесу польсько-українського примирення Тараса Возняка із посади керівника відділу міжнародних зв’язків Львівської міськради за формальними ознаками – "прогули", "запізнення".


Головна підміна понять, вчинена "Свободою" – це її назва. Свобода є центральною цінністю лібералізму. Саме за свободу боролися батьки-засновники США, представники пригнічених націй Європи у 1848-му, антиколоніальні рухи світу у 1950-тих.

І свобода національна там чітко і недзвозначно поєднувалася з свободою особистою.

ВО "Свобода", заперечуючи лібералізм, уподібнює себе Ліберально-Демократичній партії Росії, котра теж не є ні ліберальною, ні демократичною силою. У такому контексті Тягнибок цілком може претендувати на роль українського Жириновського, із аналогічною політичною роллю зручного "ура-патріота".

Свобода народів і людини були гаслом УПА і частиною програми УГВР, змістом рішень 3 Надзвичайного Збору ОУН у 1943 році, світоглядом провідних публіцистів підпілля, таких як Петро Полтава.


"Ідея української нації передбачає пріоритет українців над іншими ідеями, – життя та здоров’я українців над усіма іншими міркуваннями. Якщо на загрозі цим цінностям стоїть дія, яка пов’язана з позбавленням життя вороже налаштованого до українця суб’єкта, звичайно, таку дію потрібно скоювати" Юрій Михальчишин, 12 квітня цього року ...

насмілимося ствердити: "Свобода" є зручною для Партії регіонів опозицією. ВО "Свобода" грає "чорними фігурами" у її шаховій партії влади – замість того, щоб поламати їй гру і нав’язати свої правила на полі, на якому Янукович і Азаров програють, – на полі моральної, а не фізичної сили.

Перший системний момент – це орієнтація на люмпенізовану масу, простий і агресивний популізм з елементами вульгарності, з підміною економічного і соціального етномовними питаннями.


Другий системний момент – це агресія, котра, як відомо, друга сторона страху, і насильство як бажаний засіб.


Третій системний момент – це рейдерство громадських акцій. Один, але далеко не єдиний із зразків паразитування "Свободи" на чужих ініціативах – пікети Шевченківського райвідділу міліції у Києві у липні 2010 року, організовані громадськими організаціями, і 5 свободівців із п’ятьма прапорами при самому вході в РУВС, що попадали в кожен ракурс телебачення.

Владі вигідно, щоб громадські активності асоціювалися саме із політикою, котра має погану репутацію – таким чином можна добре вбивати теми, локалізуючи їх до конкретних політсил.

Четвертий системний момент – робота на пониження репутації і ефективності опозиції. Очевидно, що і "Батьківщина" своїми "тушками", і "Наша Україна" своїми розколами знищили свою репутацію, проте нагадування про це на кожному опозиційному мітингу аж ніяк не сприяє перемозі над Януковичем – хіба що Тягнибок бачить себе політичним "санітаром лісу".


Огульна "окупантська" антирадянська риторика не залишає місця для критичного осмислення радянського спадку і знімає власну відповідальність за СРСР, котрий насправді був самоокупацією українців українцями – галичан у КПРС теж було немало.

Агресивна реакція на російськомовних не дає таким людям шляху для позитивного сприйняття української і транзиту до неї, тисне на тих патріотів України, рідною мовою яких є російська.

Як наслідок, "Свобода" є дуже вдалим "націоналістичним опудалом" для Сходу і Півдня, і не робить нічого, щоб із цього образу вийти. "Примирливі" інтонації влади Януковича (котра насправді ініціювала ідею про "три сорти України" ще у 2004-му) на цьому фоні виглядають виграшно.


Україна є великою – і тому різноманітною державою, уніфікація якої є неможливою. Тому вузькоетнічна ідеологія має перспективу тільки для національних меншин – для прикладу, угорських партій, що представлені у Закарпатській облраді.

Свободівський додержавний виключаючий, а не інтегруючий етнонаціоналізм з методами і риторикою 1930-тих років – ідеологія етнічної геттоїзації, неприйнятна для більшості громадян України.

Етнічні українці є більшістю у своїй країні, і тому не мають права на меншинні ідеології і дії. Саме вони повинні об’єднувати навколо себе інші національності України, інтегрувати їх, шукати діалогу з їхньою історичною пам’яттю, напрацьовувати громадянський мир і вдосконалювати державу.

Партія ВО "Свобода" не має монополії на націоналізм і на українське питання. Ультрагалицький свободівський націоналізм – неякісний і шкідливий для української справи у тому форматі, у якому пропагується зараз. Тому успіх "Свободи" зараз – це поразка української справи.

Досить націоналістичного "совка".

Нам потрібна нерадянська Україна для вільних людей, новий державницький інтегруючий громадянський націоналізм із вирішеними конфліктами минулого і поглядом у майбутнє.

Ціла стаття [ тут ].

В Україні зареєстрована нова політична партія «Мерітократична партія України» TOP

12 квітня 2011 року Міністерством юстиції України була зареєстрована Мерітократична партія України (Свідоцтво № 192). Лідер партії - Ігор Шевченко, відомий юрист та громадський діяч, член Форуму молодих лідерів світу в Давосі (www.shevchenko.ua).

Основою ідеології партії є мерітократія (влада достойних чи достойновладдя, від лат. meritus - достойний та грец. κρατος - влада). В ширшому розумінні поняття мерітократія означає таку систему суспільних відносин, в якій особа оцінюється та отримує визнання виключно за особисті досягнення, а на владні посади обираються та призначаються виключно чесні та найкомпетентніші люди, незалежно від їхньої партійної належності, статі, етнічного чи соціального походження, релігійних переконань чи матеріального стану.

Мерітократична партія України проголошує своєю метою побудову сильної, незалежної та успішної України шляхом створення справедливого суспільства рівних можливостей та гідного життя для всіх, в основі якого лежить ідеологія мерітократичного соціал-лібералізму, тобто від кожного по здібностях, кожному по заслугах, а нужденним по мінімальним потребам.

Саме завдяки мерітократії та соціал-лібералізму Сінгапур протягом одного покоління перетворився з відсталої колонії третього світу в передову країну з надзвичайно високим рівнем життя переважної більшості населення (http://blog.shevchenko.ua/ua/item/10145). По схожому шляху нещодавно пішла і Грузія, яка останніми роками демонструє значні успіхи в своєму економічному та соціальному розвитку.

Більше дізнатись про Мерітократичну партію України, її Програму та принципи побудови можна на офіційному сайті партії www.meritokraty.org

Про сайт "Слово і діло" (www.slovoidilo.com) TOP



Пам’ятаймо: достоїнство, гідність – це зовнішній вияв усвідомлення своїх прав, свого значення, поваги до себе.

Міжнародні організації визначають націю як групу людей, об’єднаних історією, звичаями, дотриманням певних законів і мовою.

В українців украли історію, заборонили звичаї, закони змінили на "панятія" – а нація існує, бо основним націєутворюючим чинником є мова. Саме тому сучасні окупанти та їхні холуї докладають так багато зусиль для знищення української мови, а відтак і української нації. За межами України теж існує банальна українофобія та політика геноциду українців.

Ще в період судової боротьби з АвтоЗАЗом за право на отримання інформації про товар українською мовою, я відчув протидію моїм намаганням донести до українців інформацію про їхні мовні права. Інформаційна блокада проривалась надзвичайно важко. Посильну підтримку надавали знайомі і незнайомі люди, але щиро і професійно. Тому з розумінням сприйняв пропозицію друзів по боротьбі щодо створення інтернет-видання відповідного спрямування. Та сайт не обмежується лише мовно-правозахисною тематикою.

Україна перебуває під окупацією. Ми, українці, не можемо розраховувати на підтримку держави під назвою "Україна". Для неї ми непотріб, тому мусимо розраховувати лише на самих себе.

Запрошую до співпраці усіх небайдужих. Сподіваюсь заданий напрямок діяльності буде підтриманий дописувачами не лише з України.

Володимир Богайчук, редактор, член Комісії людських та громадянських прав Світового Конгресу Українців, керівник проекту.

Табачник і Герман не помічають утисків свободи слова TOP



Білбордики від Мойсея TOP

© Мойсей Фішбейн

© Мойсей Фішбейн


© Мойсей Фішбейн

Co-President of Children of Chornobyl Canadian Fund awarded Honorary certificate of the Ministry of Emergency of Ukraine TOP
On April 20, 201 the Ministry of Emergency of Ukraine issued a decree #399 on awarding Co-President and Co-Chair of the Board of Children of Chornobyl Canadian Fund Ms.Renata Roman with Honorary certificate or her active participation in community work and on the occasion of 25th anniversary of Chornobyl catastrophe in Ukraine.

Children of Chornobyl Canadian Fund (CCCF) is a registered charitable organization. It was established in 1990 to provide humanitarian aid to victims of the 1986 Chornobyl nuclear disaster. Today, CCCF sponsors a variety of projects to improve health care and the general well-being of disadvantaged and ill children in Ukraine. We appeal for your assistance in this cause, and we hope that you will open your heart to those in need.

Співпрезидента Канадського фонду «Дітям Чорнобиля» відзначено Почесною грамотою МНС TOP

22 квітня 2011 року

20 квітня ц.р. Наказом Міністерства надзвичайних ситуацій України №399 за особистий внесок у ліквідацію аварії на ЧАЕС, вагомі досягнення у трудовій і громадській діяльності та на виконання заходів, пов'язаних з 25-ми роковинами Чорнобильської катастрофи Співпрезидент та Співголова Ради Канадського фонду «Дітям Чорнобиля» пані Рената Роман була нагороджена Почесною грамотою МНС.

Діяльність Канадського Фонду «Дітям Чорнобиля» спрямована на надання гуманітарної та медичної допомоги українським дітям, постраждалим від Чорнобильської катастрофи, сприяння покращенню системи медичного забезпечення в Україні через освітні та донорські програми та сприяння зростанню обізнаності міжнародної громадськості про наслідки аварії на ЧАЕС. У рамках роботи Фонду діє низка програм: програма медичної допомоги, яка спрямована на постачання медикаментів, медичного обладнання, харчів та одягу до лікувальних установ та дитячих будинків в Україні з метою лікування дітей та дорослих, постраждалих від Чорнобильської катастрофи; програма «Допоможи нам допомогти дітям», яка спрямована на покращення рівня життя дітей з малозабезпечених сімей та дітей-сиріт, що постраждали від Чорнобильської катастрофи.

Give genocides equal treatment TOP

Canadian Jewish News, Letter to the Editor, 20 April 2011

Misrepresenting where the Ukrainian Canadian Civil Liberties Association (UCCLA) stands with respect to the taxpayer-funded Canadian Museum for Human Rights (CMHR) is impious (“Postcard suggests Jews as pigs, critics say,” April 14). UCCLA wants all 12 CMHR galleries to be thematic, comparative and inclusive. We have never opposed the inclusion of the Shoah in a gallery recalling the many incidents of genocide and crimes against humanity that have befouled history. We are against any group’s suffering being elevated above all others in this national museum. UCCLA has not asked for a Holodomor gallery. And we have never equated the Holocaust with the Holodomor, the genocidal Great Famine of 1932-1933 in Soviet Ukraine, or any other genocide. We reject having any “hierarchy of suffering” implied or advocated in this museum’s galleries and exhibits.

Our postcard does not “paint Jews as pigs.” Introducing the offensive remarks of Islamic extremists and implying we share their views is dishonest. The orchestrated outcry about the Animal Farm postcard reflects the desperation of those who, having failed to counter UCCLA’s legitimate concerns over the proposed contents and ongoing governance of this national institution, are now resorting to bully-boy tactics and name-calling to obfuscate the truth – which is that most Canadians (60.3 per cent) want this publicly funded museum to focus on Canadian stories and human rights, not human wrongs.

Genuine dialogue can still reconcile this controversy. We’re ready to engage. We’re not trying to reopen old wounds or promote the species of distemper that the writer’s misleading commentary did. Israel Asper had a genuinely decent vision of what this museum could become, for Canada and the world. We believe his dream can still be achieved. But it won’t be if all we do is fall upon each other. The distinguished Holocaust scholar, Prof. Michael Marrus, has said recently that the CMHR “needs a rethink.” Exactly right. We’ve been saying so all along.

Lubomyr Luciuk
Director of Research
Ukrainian Canadian Civil Liberties Association

Христос Воскрес! TOP

Вітаємо усіх українців з наступаючими святами. Як Христос воскрес із мертвих, хочеться бачити, що через віру воскреснуть і українці як нація, і починаючи з сьогоднішнього дня відновлять власну індивідуальність, громаду, мову, державу і побудують благословіння. Ми надіємось, що наша вебсторінка буде джерелом духовного зросту українців у всіх куточках планети, як особисто, так і суспільно.

Читайте щотижня www.vidrodzhennya.com i пересилайте друзям.

Ця духовна близькість матері й сина увійде в історію TOP

Марта Онуфрів

Тихим вересневим днем на цвинтарі в с. Гатне Києво-Святошинського району українська патріотична громадськість вшанувала 60-річчя талановитого журналіста, літератора й дисидента Валерія Марченка (16.ІХ.1947-7.Х.1984). Він був одним із тих в`язнів сумління, які не могли змиритися зі совєтською тоталітарною системою, що знищувала національні первні українського народу, перетворюючи його в безлику й слухняну масу. Він належав до тієї когорти непокірних і незламних борців, яких з особливою винахідливістю викінчувало КҐБ.

Такі люди, ніби золото найвищої проби. Поруч з ними маліють так звані державні мужі, які не можуть второпати, яка різниця між національними та своїми, шкурними інтересами, стають гидотними галасливі політики, які продаються за добрячу стопку “зелених”.

Із сумом доводиться констатувати, що перевелися велетні нескореного українського духу. А як хочеться втекти від усієї цієї какофонії цинізму, бруду й запроданства!


І знаходжу в Києві ідеальну місцину: помешкання, в якому з багатьох світлин дивиться неповторний Валерій Марченко. Ми удвох із матір`ю Валерія Ніною Михайлівною, пливе наша некваплива розмова. Подеколи крізь нашарування часу проривається незагоєний материнський біль від утрати єдиного сина: очі зволожуються, переривається дихання. І особливо в таку мить видається, що Валерій поруч з нами, просто фізично присутній.

Перегортаю книги, фотоальбоми. Вчитуюся в заяву президента США Рональда Рейґана з приводу смерті В. Марченка: “Будучи журналістом за фахом, Марченко вже відбув восьмирічний термін ув`язнення – жорстокі в`язничні умови мало не згубили його. Проте в березні цього року він був засуджений до десяти років й п`яти років заслання за те, що писав статті, котрі критикували нещадність радянських таборів і порушення прав людини і прав нації в Україні. Радянська влада відмовила рідним Марченка в їхньому проханні поліпшити умови утримання його в ув`язненні через критичний стан здоров`я [...] Його загибель ставить нас перед фактом трагічного становища людських прав у Радянському Союзі – становища, яке рішуче засуджують всі американці”.

Вшанування Валерія Марченка в Україні

До державного офіціозу Валерій Марченко по-справжньому “не дійшов”, хоч були його круглі дати, про нього друкували книги, писали статті. Свідченням останнього став нещодавній ювілей Валерія, про який начисто забули функціонери від української культури. Либонь, годі дивуватися. Бо ж хіба можуть оцінити українських діячів великого формату випадкові персоналії з Міністерства культури? Та й узагалі з нагородами в Україні діються справжні дива. Частенько званнями “героя” та різними почестями нагороджують людей сумнівної репутації на зразок «правозахисниці» Н. Карпачової, генерального прокурора М. Потебенька, комуністичного бонза А. Мартинюка. Видається, що подібні дійства відбуваються за принципом: і Богу (маненька) свічечка, і чорту (величезна) кочерга.

Хоч трапляються приємні винятки. Минулого року Президент України нагородив Валерія та його матір Ніну Марченко-Смужаницю медалями “За мужність”, І-го ступеня, першого - посмертно. А ось до 60-річчя В. Марченка з`явилося лише декілька статей про нього, зокрема Юрія Хорунжого “Проти імперії брехні повстав Валерій Марченко” (“Літературна Україна”, 2.08.07р.), спогади Григорія Кияшка “З когорти мужніх” (“Літературна Україна”, 25.09.07р.).

Добре, що в Україні збереглося патріотичне коло людей, що є носіями національної пам`яті. Цей елітарний прошарок українського суспільства, в міру своїх можливостей, дбає про увіковічення пам`яті тих, хто боровся й віддав своє життя за Україну.

Уже дванадцять років поспіль на могилі Валерія Марченка збираються представники української інтелігенції, близькі Ніні Михайлівні люди, студентська й шкільна молодь. Настоятель о. Валерій Копійка (УАПЦ) щороку відправляє панахиду. Його змістовними проповідями захоплюються всі присутні. Він навчає молодих, що найвищим проявом шляхетності й духовності є “віддати життя за друзів своїх”. Саме за таким біблійним критерієм він оцінює життєвий подвиг Валерія Марченка. А знає отець-настоятель про Валерія немало з оповідань матері-парафіянки, матеріалів Меморіального музею Валерія Марченка, який відкрито в стінах столичної школи № 175.

У Ніни Михайлівни є свої сентименти до цієї школи, адже в ній учився її син. Їй найбільше хочеться, щоб шкільна молодь виростала високоморальною й цілеспрямованою, дотримувалася Божих заповідей. Саме з цією метою вона подбала про видрук книжки “Вірити і - тільки” (в-во “Коло”, Дрогобич, 2005р.), в якій вміщено декілька нарисів В. Марченка з його глибокими роздумами про Бога, фотоілюстрації тощо. А відкривається ця книжка молитвою “За просвічення розуму”, укладеною самим Валерієм: “Просвіти мене, мій добрий Ісусе, сяйвом душевного світла …”

Цікава історія цієї молитви. Після шести років тюрми суворого режиму його, важко хворого, погнали етапом на заслання в селище Саралжин (Північний Казахстан), де він зблизився з колишнім регентом Троїцької церкви в Тбілісі Валентиною Пайлодзе. Під її впливом Валерій наблизився до Бога.

Мати й син: дивовижна гармонія стосунків

Вочевидь, Валерій Марченко добре знаний українській діаспорі з численних повідомлень і публікацій. Менше про нього знають новоприбулі з України: старше й середнє покоління – через замовчування режимом існування дисидентів, молодше покоління – через відсутність державної політики, спрямованої на виховання українського патріотизму.

Дещо про Валерія Марченка. Зростав у національно свідомій родині, в якій культивувалися порядність і чесність. Мав бистрий розум, тож скоро збагнув облудність комуністичних гасел про рівність, братерство та справедливість. Ще будучи студентом Київського університету, роздумував над трагічною долею української культури, над якою завис зловісний меч під виглядом “злиття народів”. Після закінчення університету працював в авторитетній газеті “Літературна Україна”. Ось яким зринає тодішній Валерій зі спогадів Г Кияшка: “Ставний парубок з русявою хвилястою чуприною, із виразними приязними очима, він не міг не подобатись. Які ж вони глибокі – ті очі, чутливі озерця душі, коли Валерій комусь відверто симпатизував, влучно лагідно кпив, іронізував, сміявся, яка дивна енерґія вихлюпувала з його юначих зіниць у хвилини дружнього спілкування…”

У 28 років його вперше арештувало КҐБ, звинувативши в антирадянській діяльності. Доказом були три неопубліковані, статті В. Марченка “За параваном ідейності”, “Київський діалог” та “Страшний якийсь тягар”. Ось промовиста цитата з його другої статті: “Відсутність елементарної законності, катування, насильства, вбивства без суду і слідства, всілякого ґатунку жорстокості, терор, геноцид – все це з арсеналу боротьби “братів”-росіян проти народу України”.

За “наклепницькі” статті Валерій отримав шість років позбавлення волі в тюрмі суворого режиму та два роки заслання. У концтаборі він шліфував свою майстерність як письменник, публіцист, перекладач. Він почувався навіть щасливим, адже поруч були однодумці, його старші наставники. Майже не звертав уваги на серйозну хворобу нирок, що вкінці призвела його до трагічного кінця. Боліло тільки страждання матері за нього, єдиного сина: “Мамо, пробач мені! (...) Я не хочу приєднатися до тих численних, котрі, не витримавши випробувань і збочивши з путівця моральності, вдаються до рятівного аргументу ”не ми одні такі”. Ти в мене – єдина, і я не бажаю нікого, нічого слухати, що задля біологічного буття біля матері можна перекреслитися духовно. Сподіваюся, й ти по розважливому обміркуванню погодишся зі мною. Невже матері потрібен моральний покруч, який би на питання “чи попередні 30 років жив облудою?” мусив позичувати в Сірка очей... згоджуватись, белькочучи там щось про хворобу, нестерпність? Хіба такого життя бажати синові? Не йму віри! Я не знаю жодного із своїх друзів, хто б так обожнював матір. Але я знаю, моя ненька гідна найвищих найкращих слів. І я не хочу, потятко, щоб ці слова вимовлялися нечестивими устами. Скільки снаги, я дбатиму, щоб цього не сталось. Вчителько, ти ж постійно навчала принциповості, багатьох інших чеснот, з яких складається порядна людина” (відповідь матері після намови КҐБ написати покаянну заяву).

Ці унікальні листи хочеться цитувати й цитувати: “Добридень, люба матусю! І знову радесенький відписую. Зрозуміло, клята моя хвороба вами сприймається з тривогою. Даремно, бо, лежачи, перемелюєш її самотужки, крім того, й лікарі стежать. Так що навряд, чи ваші оті “охи, ахи, пильнуйся” варто видавати підвищеним реґістром... Ти так експресивно журишся, що втратив усіляку надію чимось зарадити лихові”.

Валерій помер в одній із тюремних лікарень Лєнінґрада, куди привезли його з Пермської області. Він гідно пройшов свій страдницький шлях, не плазував й не схиляв голову перед своїми катами, залишаючись вірним сином України. Матері вдалося вирвати мертвого сина з каґебістських лабет і похоронити на цвинтарі поруч зі своїм батьком, професором Михайлом Марченком. Усі – Михайло Марченко, Ніна Михайлівна та її вірний чоловік Василь Смужаниця, вчений секретар Інституту педагогіки - сповна випили чашу переслідувань за репресованого Валерія, пропаґандиста “українського буржуазного націоналізму”.

Із часом листи Валерія ввійшли в скарбницю українського епістолярного жанру, їх зі сльозами на очах перечитують матері. Не одна з них по-доброму позаздрить зворушливій духовній близькості сина й матері, яка, очевидно, увійде яскравою сторінкою в історію дисидентського руху України.

Вперше опубліковано в еПОШТІ 16 листопада 2007

Марченко Ніна Михайлівна

7. 02. 1929 – 15. 04. 2011

imageДобра, усміхнена і мудра мама Валерія Марченка – такою пам’ятатимуть її ті, що спілкувалися і зналися з цією на рідкість світлою людиною. Вона вміла любити і прощати, вислухати і порадити, а часом і наполегливо навчати там, де бачила, що не було кому вчити і виховувати.

Ніна Михайлівна з сім’ї науковця, сама педагог за покликанням, кандидат педагогічних наук. А склалося так, що добре вихований улюблений син Валерій став її вихователем і навернув матір у свою віру. У гнітючій атмосфері 1970-х років то була історія важка і драматична: поєднати працю в державній установі з вірністю синові, засудженому як особливо небезпечний державний злочинець. Син став християнським неофітом, суворо послідовним у своїй вірі, яка не визнавала авторитету влади тоталітарних кесарів. І тут максималізм материнської любові поєднався з синовою вірою. У багатій драматизмом історії українського опору то чи не найяскравіший приклад материнської вірності і безстрашності. Валерій був безкомпромісним, а, отже, приреченим. Мати супроводжувала його на останніх етапах і повідомляла всім про те, як убивають сина, аж до останнього дня 5 жовтня 1984 року. Ціною надзусиль вона таки забрала його тіло і поховала на саму Покрову в рідному селі Гатне під Києвом. Любов перетворювалася у вимогливу віру, яку залишив по собі син як заповіт.

Ніна Михайлівна упорядкувала і видала зворушливі і правдиві книги «Листи до матері з неволі», «Творчість і життя», «Вірити – і тільки!». Вона часто виступала з глибокими і повчальними розповідями про сина. Біля неї гуртувалася молодь і вчилися глибоко розуміти громадянські чесноти, забезпечені діяльною любов’ю. Для Ніни Михайлівни то було не просто вшанування пам’яті ¬сина – то було продовження його справи виховання чесних і сміливих громадян, слово яких сповнене любові до України і віри в Бога. Практично то була наука громадянської активності і відповідальності за долю рідного краю.

За книги про сина Ніна Михайлівна було відзначена премією імені Олени Теліги, а також нагороджена Орденом «За мужність» І ступеня. Вона належала до тих діяльних авторитетних громадян, що дають приклад служіння і залишаються жити в пам’яті поколінь.

Схиляємось у молитві за спокій її доброї душі:

Євген і Валерія Сверстюки, Осип і Надія Зінкевичі, Віктор і Катерина Ющенки, Валентина Попелюх (Стус), Валентина Чорновіл, Микола Плахотнюк, Атена Пашко, Алла Марченко, Семен Ґлузман, Раїса Руденко, Петро Вінс, Андрій Григоренко, Раїса Мороз, родина Антоненка-Давидовича, Наталя Кучер, Василь Овсієнко, Інна Філіппова, Ніна Міщанчук, Ніна Романюк, Вахтанґ Кіпіані, Зіновій Антонюк, Юрій Бадзьо, Світлана Кириченко, Леонід Плющ, Святослав Караванський, Ольга Кобець, Євген і Борис Захарови, Володимир Каплун, Мойсей Фішбейн, Ніна Вірченко і Ростислав Доценко, Олександр Сугоняко, Мирослав Симчич і Раїса Мороз, Йосиф Зісельс, Євген і Галина Пронюки, Мирослав і Люба Мариновичі, Ірина та Ігор Калинці, Стефанія Шабатура, Микола Матусевич, Ольга Гейко, Михайло, Богдан і Ольга Горині, Левко Лук’яненко, Лесь Танюк, Володимир Тихий, Олесь Шевченко, Виталій Шевченко, Василь і Віра Лісові, Галина Севрук, Ірина Жиленко, Людмила Семикіна, Наталка Осьмак, Степан Хмара, Раїса Лиша, Микола та Андрій Горбалі, Ольга і Павло Стокотельні, Григорій Куценко, Андрій і Марія Кочури, Надія Самуляк, Олена Проскура, Сергій Білокінь, Марія Овдієнко, Петро Розумний, Кузьма Матвіюк, Олесь Сергієнко, Богдан Чорномаз, Лариса і Тетяна Крушельницькі, Зорян і Оксана Попадюки, Марія Гель, Юрій Шухевич, Григорій Приходько, Мирослава Зваричевська, Олекса Різників, Галина Могильницька, Ганна Михайленко, Олена Голуб, Євген та Олесь Обертаси, Галина Возна-Кушнір, Рита і Борис Довгані, Іван Русин, Анатолій Русначенко, Марія Овдієнко, Ростислав Семків, Анатолій Кислій, Людмила Голубчик, Володимир Сіренко, Борис Довгалюк, Леонід Фінберґ, Костянтин Сігов, Володимир Мармус, уся школа № 175 імені Валерія Марченка.

ADMINISTRATION, subscribing, unsubscribing, etc. TOP

Myroslava Oleksiuk
-- editor-in-chief

Oxana Bukanova
-- editor

Марта Онуфрів
-- кореспондент
Marta Onufriv
-- correspondent

Діана Мережко
-- кореспондент (Здоров'я)
Diana Merezhko
-- correspondent (Health)

Zenon Chytra
-- story layout

John Heron
-- story layout
-- webmaster www.eposhta.com

Ihor Prociuk
-- story layout and design

We hope you found ePOSHTA informative and will share it with others. Your submissions and suggestions are always welcome.


Use the following e-mail addresses to:

SEND us e-mail:

Subscribe to the ePOSHTA-CanadaUS NewsMagazine:
Is one of your friends forwarding ePOSHTA to you? Why not subscribe directly! Just enter your e-mail in the box below and click on Subscribe Now!.

Unsubscribe from the ePOSHTA-CanadaUS NewsMagazine:
Send an email to:
YahooGroups (which managers our subscriptions) will send you an e-mail -- to which you must reply -- in order to confirm that you want to unsubscribe.

Subscription Issues:
Having difficulty subscribing (or unsubscribing)? Or maybe you want us to add your friends to our newsmagazine? Contact:
Make sure you have "Subscription" in the subject line.

Events, Conferences, Employment:
Send announcements at least two weeks before the event date to: events@eposhta.com
See the guidelines for submitting EVENT announcements.

If you maintain a website of events for your city or region, let us know. We will add a link to your site in our ePOSHTA newsmagazine.

Myroslava Oleksiuk myroslava@rogers.com

Zenon Chytra
John Heron
Ihor Prociuk