If you are having trouble reading ePOSHTA, click here.
Якщо Ви маєте труднощі читати еПОШТУ, натисніть тут.

150 річниця від дня смерті Тараса Шевченка
150th Anniversary of the death of Taras Shevchenko

image
Фото: Над Україною ніч Сергій Марченко, Київ
Taras Shevchenko monument as seen from the back, looking at Taras Shevchenko University, Kyiv.
Photo: Night over Ukraine Serhiy Marchenko, Kyiv

Мені однаково, чи буду
Я жить в Україні, чи ні.
Чи хто згадає, чи забуде
Мене в снігу на чужині –
Однаковісінько мені.
Та не однаково мені,
Як Україну злії люди
Присплять, лукаві, і в огні
Її, окраденую, збудять…
Ох, не однаково мені.

It is indifferent to me, if I
Live in Ukraine or live there not at all,
Whether or not men let my memory die ;
Here in an alien land, mid snows piled high
It will not matter that such things befall.

In serfdom, among strangers was I reared,
And unlamented wholly by my own
In exile I shall die, in grief uncheered,
And to my nameless grave shall pass alone.
No trace of me, alas, will then remain
To see in all our glorious Ukraine,
In all that land of ours that is not ours.
No father will commend me to his son,
To pray for me to God, source of all powers :
" Pray then, my boy ! For us his course was run.
He died to save Ukraine, whom Fate devours. "

It is indifferent to me, I say,
Whether or not that son for me should pray...
But while I live I cannot bear to see
A wicked people come with crafty threat,
To lull Ukraine yet strip her ruthlessly
And waken her amid the flames they set —
Sure, no indifference in me these wrongs beget !

-- Taras Shevchenko (May, 1847, St. Petersburg. In the Fortress)
Translated by C.H. Andrusyshen and Watson Kirkconnell

Рінат Ахметов $16 млрд
Віктор Пінчук $3.3 млрд
Костянтин Жеваґо $2.4 млрд
Ігор Коломойський $2.5 млрд
Генадій Боголюбов $2.5 млрд
Юрій Косюк $1.5 млрд
Олег Бахматюк $1 млрд
Андрей Веревський $1 млрд

Читайте нижче: Уряд власної кишені

March 18 березня 2011
Vol.12 No. 7
People&Culture&Politics&Business

Know someone who'd like a trial copy of ePOSHTA? Send their e-mail address to:
subscription@eposhta.com
with "Subscription" in the subject line.

In this issue:
  Редакційна Сторінка
  Focus
  Фокус
  Opinion
  Незалежний Погляд
  Call to Action
  Заклик до дії
  Events
Send information on social events, conferences, and employment to: events@eposhta.com at least two weeks before the event date. See the guidelines for submitting EVENT announcements.
Links to event postings
  Події
  Programming & Conferences
  Програми і Конференції
  Current Affairs
  Сучасні Пoдії
  Arts & Letters
  Культура
  Ukraine & the World
  Україна і Світ
  Economic Report
  Економія
  History
  Історія
  Society
  Суспільство
  And the King is Nevertheless Naked!
  А король таки голий!
  Religion
  Релігія
  Відгук
  Вічная Пам'ять

Діаспора – Україна: коли почуємо один одного? TOP
До редакці еПОШТИ продовжують надходити відгуки на редакційну статтю «Чи прокинеться діаспора зі зимової сплячки?». Дякуємо за них усім! Саме нижчевміщені відгуки стали поштовхом до написання цієї редакційної статті.

На жаль, мусимо констатувати, що діаспора й Україна вже вкотре не можуть і не прагнуть знайти спільну мову. І найголовніше – виробити та скоординувати спільні дії з метою протистояння антидержавному, антиукраїнському, антинародному режимові Януковича й, вочевидь, поборювання його. Передовсім винним у цьому є провід СКУ, який самоусунувся від процесу об`єднання опозиції в Україні, контактів із протестними рухами. Отже нині Україна існує сама по собі, а діаспора далі вариться у своїму власному соку.

Прикро відзначити, що по обох боках океану – в діаспорі й материковій Україні - панує скрайнє збайдужіння до подій в Україні проводу та пересічних громадян. По все тих же боках океану громадянство, ніби глядачі театру політичного абсурду, відсторонено спостерігають за реалізацією кремлівського сценарію, спрямованого на знищення Української держави. Ніби особисто це нікого не стосується. Ніби Україні не загрожує втрата незалежності, знищення українців на генетичному рівні тощо.

Така кругом панує тиша та благодать! Десь купка навіжених у діаспорі та Україні метушаться, галасують, протестують. А решта, як у безсмертного Тараса Шевченка, дожилася до найгіршого: стала «спати, спати і спати на волі». Щоправда, в нинішній бандюковицькій Україні тієї воленьки залишилася хіба що мала жменька.

Дивно, дуже дивно. Чому переважно діаспорні українці уболівають не за Україну, зрештою - діаспори, а за щось похідне від історичної батьківщини, наприклад, Харківський правопис? Не відають, що твориться в Україні? Не може бути. Адже західна преса, міжнародні правозахисні організації та міжнародні структури раз у раз б`ють тривогу з приводу залучення в Україні органів державної безпеки, прокуратури, так званих правоохоронних органів до розправи над протестним елементом, наступу на свободу слова та зібрань, впровадження цензури в ЗМІ, вибіркового кримінального переслідування, знищення української освіти, закриття українських шкіл тощо.

Окрім того, спостерігається цілеспрямоване зачищення середнього й малого підприємництва задля встановлення в Україні режиму феодального олігархату, при тім – влада повсюдно вселяє страх у душу мало не кожного обивателя. Днями на головних майданах Харкова встановлено, начебто до Євро-2012 телекамери, які записуватимуть все, що там діється, передовсім небажане для антиукраїнської влади. Правдоподібно, досвід Харкова незабаром переймуть усі більші міста України. А це значить, що невдовзі Україна повністю зануриться в авторитарно-жандармський морок, з якого не так скоро вийде.

Так, стурбованість викликає не тільки розчарування й байдужість українців у краю, але й інертність, оспалість діаспорних українців. А перед в діаспорній оспалості ведуть українці Канади. Саме вони під нинішним «вельми розумним» провідництвом КУКу дожилися до того, що зайняли щодо режиму Януковича вичікувально-нейтральну позицію. Мовляв, ми не підтримуватимемо акції протестів діаспорних українців проти режиму Януковича, бо у нас своя логіка, свої міркування!

Ось і сталося, що своєю байдужістю до долі України канадські українці покривають себе ганьбою перед мізерними громадами українців Західної Європи, чисельними США, Австралії, які протестують проти кремлівських окупаційних ставлеників в Україні. Словом, ніби не Канада першою визнала незалежність України. Ніби й не було повоєнної еміграції, яка не переставала боротися за волю України. Ніби, зокрема, не було 10-тисячного маршу в Торонто в 30-річницю вшанування жертв Голодомору. Нині в Торонто, за Великим Кобзарем, «заснули думи, серце спить; і все заснуло...». А приспав громадську ініціативу наш преславний провід КУКу!

Не надто вирвався вперед провід СКУ. Тільки вряди-годи лунають заяви Президента СКУ, здебільшого навздогін подіям антиукраїнського характеру. Виглядає, що СКУ не збирається саморганізовуватися й переформатовуватися задля захисту України. Натомість продовження параду резигнацій кращих із кращих у рядах СКУ засвідчує неабиякі «організаторські» здібності його провідництва. Як це сприймає екзекутива СКУ? Що робить вона для того, щоб зупинити цей украй шкідливий для українства процес?!

Принагідно зазначимо, що кожен провід зобов`язаний і повинен вести за собою громадськість, а не навпаки. Ось як, зокрема, український тлумачний словник трактує слово «провід»: «Спрямовуюча, організаторська діяльність, чого-небудь, кого-небудь; авангардна роль когось, чогось». Отже задавати тон у боротьбі за Україну має наш діаспорний провід, саме він повинен виробити тактику дій, зокрема консолідувати й організовувати українські громади. І лише активний, енергійний, наступальний провід може збудити діаспору!

Безперечно, нашому проводові потрібно негайно виробити нові форми комунікації з діаспорними українцями. Найкращим завжди є старе, часто забуте (ще раз повторимося): виступи по радіо й телебаченню, пресові конференції зі залученням громадськості, народні віче, зустрічі провідників із громадою (але ні в якому разі не скучні й довжелезні звітні збори) тощо.

Принагідно зауважимо, що нашому проводові не подобаються навітъ конструктивна критика чи зауваги українських журналістів. Але це – окрема тема, яку зараз не на часі порушувати.

Так, діаспора може багато в чому допомогти Україні, зокрема на державних і міжнародних рівнях. Однак ми не маємо права закривати очі на те, що творить окупаційна адміністрація в Україні. Ми, діаспорні українці, не повинні чекати того дня, коли впаде злочинний режим Януковича. А кожен день ми маємо, слідом за нашими батьками й дідами, наближати день Всеукраїнської перемоги! Адже всі ми в діаспорі виховувалися в патріотичному середовищі, знаємо правдиву історію України, вміємо шанувати справжніх українських героїв, боремося проти русифікації й русифікаторів! А тому ми повинні докласти максимум зусиль до того, щоб діаспорними категоріями врешті став думати кожен зрусифікований і зденаціоналізований українець, який мешкає чи то в краю, чи опинився в діаспорі. І це – наше архіважливе завдання!

І тільки тоді настане той час, коли Україна (а з нею й еПОШТА) повернеться до Харківського правопису. А нині потрібно підіймати Україну не тільки послуговуючися зрусифікованим Київським правописом, але й російською мовою. Бо лишень таким шляхом наша українська правда може дійти до кожного українця в краю – україно- чи російськомовного. Бо лишень таким чином наша Ненька-Україна вистоїть перед нашими лютими ворогами!

Редакція еПОШТИ

Вищезгадані відгуки на редакційну статтю еПОШТИ «Чи прокинеться Діаспора зі зимової сплячки?» (15 лютого) читайте під рубрикою Відгук.

Identifying and attacking weaknesses of dictatorships - follow the Hryvnia trail

TOP

Walter Derzko

Gene Sharp, a retired professor, has written a book called “From Dictatorship  to Democracy” which has been used as the play book for many colored-revolutions over the past 20 years. It’s available as a free download (www.aeinstein.org/organizations/org/FDTD.pdf). I urge all readers not only to read it but to forward it to colleagues in Ukraine, a country that has followed the reverse path from democracy back to dictatorship in the past year.

In chapter 4, Sharp offers hope when he concludes that all dictatorships have one or more weaknesses “Dictatorships often appear invulnerable. Intelligence agencies, police, military forces, prisons, concentration camps, and execution squads are controlled by a powerful few. A country’s finances, natural resources, and production capacities are often arbitrarily plundered by dictators and used to support the dictators’ will. In comparison, democratic opposition forces often appear extremely weak, ineffective, and powerless. That perception of invulnerability against powerlessness makes effective opposition unlikely.” He goes on to state that: “ The phrase “Achilles’ heel” refers to the vulnerable part of a person, a plan, or an institution at which if attacked there is no protection. The same principle applies to ruthless dictatorships. They, too, can be conquered, but most quickly and with least cost if their weaknesses can be identified and the attack concentrated on them.”

Sharp provides the follow list that is worth reflecting on:

Weaknesses of dictatorships

1. The cooperation of a multitude of people, groups, and institutions needed to operate the system may be restricted or withdrawn.

2. The requirements and effects of the regime’s past policies will somewhat limit its present ability to adopt and implement conflicting policies.

3. The system may become routine in its operation, less able to adjust quickly to new situations.

4. Personnel and resources already allocated for existing tasks will not be easily available for new needs.

5. Subordinates fearful of displeasing their superiors may not report accurate or complete information needed by the dictators to make decisions.

6. The ideology may erode, and myths and symbols of the system may become unstable.

7. If a strong ideology is present that influences one’s view of reality, firm adherence to it may cause inattention to actual conditions and needs.

8. Deteriorating efficiency and competency of the bureaucracy, or excessive controls and regulations, may make the system’s policies and operation ineffective.

9. Internal institutional conflicts and personal rivalries and hostilities may harm, and even disrupt, the operation of the dictatorship.

10. Intellectuals and students may become restless in response to conditions, restrictions, doctrinalism, and repression.

11. The general public may over time become apathetic, skeptical, and even hostile to the regime.

12. Regional, class, cultural, or national differences may become acute.

13. The power hierarchy of the dictatorship is always unstable to some degree, and at times extremely so. Individuals do not only remain in the same position in the ranking, but may rise or fall to other ranks or be removed entirely and replaced by new persons.

14. Sections of the police or military forces may act to achieve their own objectives, even against the will of established dictators, including by coup d’état.

15. If the dictatorship is new, time is required for it to become well established.

16. With so many decisions made by so few people in the dictatorship, mistakes of judgment, policy, and action are likely to occur.

17. If the regime seeks to avoid these dangers and decentralizes controls and decision making, its control over the central levers of power may be further eroded.

 Sharp provides advice, which activists in Ukraine and in the Diaspora should heed: “With knowledge of such inherent weaknesses, the democratic opposition can seek to aggravate these “Achilles’ heels” deliberately in order to alter the system drastically or to disintegrate it.”

The conclusion is then clear: “despite the appearances of strength, all dictatorships have weaknesses, internal inefficiencies, personal rivalries, institutional inefficiencies, and conflicts between organizations and departments. These weaknesses, over time, tend to make the regime less effective and more vulnerable to changing conditions and deliberate resistance.”

What’s the key weakness in Ukraine’s authoritative regime from the above list?

In my opinion it’s the embedded inherent corruption and the resulting money laundering of assets overseas.

Lawyer Robert Amsterdam (http://www.robertamsterdam.com) suggests that one point of attack could be suggests that one point of attack could be the illegal corrupt “show trials” against Lutsenko, Tymoshenko and others. That’s now an international crime that could be prosecuted in the International Criminal Court. Now who will initiate this process?

Hanna Herman, commenting on Ukrainian TV recently said that Ukrainians have no political power because they are not rich like their Russian speaking neighbors. When Vyachyslav Chornovil led us to meeting and to sing patriotic songs, Konsomol functionaries were taking over banks and privatizing businesses. Now these [obscenely] rich people have influence and can dictate political trends, says Herman. … and that wealth gap is their weakness.

Walter Derzko is a Senior Fellow at the Strategic Innovation Lab (sLab), and a lecturer in the MA program in Strategic Foresight and Innovation, Ontario College of Art & Design (OCAD) University in Toronto.

Look below the surface to explore political events TOP
Similar systems dynamics modeling shows that Putinism in Russian and president Yanukowych regime in Ukraine will suffer a similar fate as did the former Soviet Union.

 

Walter Derzko

Two sayings come to mind when trying to access the current uncertainties surrounding the political situation in Ukraine, Russia and the geopolitical situation in the Middle East and North Africa.

The American academic Aaron Levenstein once wrote that statistics are rather like bikinis: “what they reveal is suggestive, but what they conceal is vital.” The same logic, can be applied to politicians and political rhetoric. The second truism comes from American humorist Mark Twain: “It ain’t the things that you don’t know that will get you, it’s the things what you know for sure, that ain’t so.” Grammar aside, it hits the nail on the head.

Let's think back twenty years ago to the collapse of the Soviet Union. If you ask ten people on the street, you’ll likely get as many different answers as to why the Soviet empire collapsed. I’ll bet that most people are unaware the real reason why the USSR is no longer around today and why we never lived to celebrate its one hundredth birthday.

While many would cite corruption, the rise of democracy or the availability of open communications such as the fax machine or photocopiers, those weren’t the key variables or the main game-changing event that triggered the downfall. The main reason why the USSR is now just a foot note in history text books is simple - it went broke! Bankrupt! Throughout the late 1970’s and 1980’s, the American government, thanks largely to the doctrine of former National Security Advisor Zbigniew Brzezinski, along with Saudi Arabia, kept oil prices artificially low to overtly bankrupt Russia, who was spending money like a drunken sailor at the time.

According to Yegor Gaidar, who was the acting prime minister of Russia, the minister of the economy, and first deputy prime minister between 1991 and 1994, this main cause is disclosed in his 2006 book: "The timeline of the collapse of the Soviet Union can be traced to September 13, 1985. On this date, Sheikh Ahmed Zaki Yamani, the minister of oil of Saudi Arabia, declared that the monarchy had decided to alter its oil policy radically. The Saudis stopped protecting oil prices, and Saudi Arabia quickly regained its share in the world market. During the next six months, oil production in Saudi Arabia increased fourfold, while oil prices collapsed by approximately the same amount in real terms. As a result, the Soviet Union lost approximately $20 billion per year, money without which the country simply could not survive.”

Last week former Minister Danylyshyn revealed that there was a secret agreement between President Yushchenko and Yanukovych.

 

Even fewer people are aware of the fact that the KGB and the Communists actively funded Arab terrorists to attack oil and gas pipelines to reciprocate US efforts and raise the price of energy, which Gaidar admits to as well. Back in the 1970's and 80's, experts at the Cybernetic Institutes in Kyiv and Moscow who study system dynamics, predicted the collapse of the Soviet Union by 1990 plus or minus one or two years-not a popular notion at the time. Key people did pay heed. Three years before the collapse of the Soviet Union, Russian and Ukrainian oligarchs started to move their wealth off-shore in 1988-89. These predictions were spot on. Similar systems dynamics modeling shows that Putinism in Russian and president Yanukowych regime in Ukraine will suffer a similar fate as did the former Soviet Union. Although Russia is cheering that oil prices have jumped past the $100 per barrel, and could go as high as the $150 or $200 mark, those levels are not sustainable. As we saw in 2008, we are likely to see a “spike and collapse” scenario for oil and commodity prices, which is bad news to both Yanukowych and Medvedev.

Even fewer people still realize that Ukrainians have the Communists to thank for Ukraine’s independence. Ukraine could have easily been part of some post USSR confederation, but the Communists voted to separate in 1991 along with most others Ukrainians. Why? They were terrified of repercussions from Yeltzin for 70 years of Communist sins. Separating from the USSR would buffer them with immunity from punishment and lustration, as the last twenty years have proven. I’ve heard this story from more than one politician, who served at the time.

Last week former Minister Danylyshyn revealed that there was a secret agreement between President Yushchenko and Yanukovych. In exchange for Yushchenko’s public support of the “vote for none of the above” option in the last election, Yushchenko and his party were promised immunity from prosecution, unlike Tymoshenko. Don’t be surprised if Yushchenko gets nominated to be the next prime minister after Azarov. That would really fragment the opposition and neutralize any criticism of Ukraine coming from the West. The other wild card candidate is little known Minister of Agriculture, Nikolai Prisayzhnuk, who is Yurij Ivanyushchenko’s junior business partner from JSC Ceradon days.

In analyzing today’s situation, we have to factor in the possibility that there are hidden background forces that are driving world events far more then we recognize.

What’s your world view now?

Walter Derzko is a Senior Fellow at the Strategic Innovation Lab (sLab), and a lecturer in the MA program in Strategic Foresight and Innovation, Ontario College of Art & Design (OCAD) University in Toronto.

Member of Parliament Peter Goldring on the Canadian Museum for Human Rights and suppression of Holodomor TOP

Peter Goldring
Member of Parliament - Edmonton East

The Canadian Museum for Human Rights (CMHR) has been the subject of controversy since its first conception due to its apparent focus more on one specific historical tragedy over all others.

On April 23, 1999 I spoke in the House of Commons about the Holodomor, the planned famine inflicted on Ukraine by Soviet dictator Joseph Stalin in 1932-33. I said “Civilization's failure must be put on public display so that we can all see the dark side of humanity and hopefully learn.”

We have a duty to remember, to speak out when we become aware of genocidal acts, and the Holodomor has been mostly misunderstood and ignored for far too long. In the terrible days of 1932-33, when millions of Ukrainians were dying, politicians from countries around the world chose not to speak. They were silent while millions suffered and perished.

We must speak out, at every opportunity.

In July 2008, representing Canada, I was in Kazakhstan, a former Soviet Union country, attending the annual Parliamentary Assembly of the Organization for Security and Co-operation in Europe (OSCE), a 56-country group.

A delegate from Ukraine had introduced a resolution to recognize the Holodomor as genocide, something the Parliament of Canada had already done.

I was informed that Russia, through Turkey and acting with other countries, was working to have the resolution watered down – to either have the Holodomor declared an act of nature, a simple natural famine, or have the resolution defeated completely.

I asked Member of Parliament Oleh Bilorus, head of Ukraine’s OSCE delegation, if he wanted some help in dealing with the resolution.

At the outset of the debate in a Committee meeting, a delegate from France declared “We are politicians, we are not historians! Why should we know of such things?”  It apparently seemed to him that evidence from the past was not relevant to today’s issues.

In the Committee session I addressed the French delegation first. I reminded them that a knowledge of history should be an essential for all politicians.

Then I challenged the Russian and Turkish delegations, reminding them, and all the Assembly, this genocide was not caused by an act of nature, a drought, nor pestilence. This Holodmor, this “murder by starvation of some eight million persons,” this genocide was by the hand of one man – Joseph Stalin, just as the Holocaust murder of some eight million persons was by the hand of one man, Adolf Hitler.

In my visits to Ukraine I have found that the land there is not unlike the land of northern Alberta, which explains why so many Ukrainian immigrants to Canada have settled there. The rich, fertile soil must have reminded them of their homeland. On such rich land, crops do not fail so catastrophically as to cause starvation in such unimaginable numbers. To even suggest that the famine of 1932-33 was caused by an act of nature is wrong. Yet this misunderstanding was repeated in a Montreal newspaper just two years ago.

The OSCE Committee agreed with my comments, and the resolution passed, sent to the full Assembly in its original form.

But in the final plenary session of the full Assembly, Russia again mounted a strong attack on the resolution. The United States delegates had left the Assembly early in order to return home for their Independence Day celebrations, and the Russians felt that, with the Americans gone, they would have enough support.

Again I spoke forcefully, this time before the full Assembly, and in great detail in support of Ukraine and historical truth. After a heated debate the Assembly passed the resolution, to the great pleasure of the Ukrainian delegation.

This attempt to re-write the historical record took place in a far corner of our earth. Russia could have had their way and could have interpreted the Holodomor the way they wished. They had the advantage – and the support of the home country, Kazakhstan. However on this occasion at least the truth prevailed.

When the CMHR was first planned, Ukrainian Canadians were led to believe there would be a permanent exhibit about the Holodomor a horrific time which saw some eight million people die. But apparently plans changed and now there will only be two human rights tragedies with their own permanent display.

Certainly we should not be somehow ranking examples of man’s inhumanity to man. The issue is not eight million dead Jews and others in the Holocaust of World War II, as many as eight million during the Holodomor or the 1.5 million dead in the “killing fields” of Pol Pot’s Cambodia or the million killed in the Rwandan genocide.

The Holodomor was a genocide on the size, scale and relative duration of the Holocaust. It does make sense that this atrocity that impacted so many Canadians (1.2 million of whom are of Ukrainian ancestry, my wife included) be on permanent display at the CMHR – particularly due to the lack of knowledge of this genocide, even by politicians. 

For more than 10 years I have been working to educate Canadians of the importance of remembering the Holodomor.  I spoke in the House of Commons on the topic on April 23, 1999, November 24, 2005, November 23, 2006, November 28, 2007, May 27, 2008, and November 26, 2009. On November 30, 2010, for example, I rose in the House of Commons to say:

We remember today the 8 million who perished in Ukraine’s Holodomor, brought on by Stalin in the 1930’s.

The bitter irony for Ukrainians was that they were murdered by starvation in a land so bountiful that it’s called the ‘Breadbasket of Europe’.

Shamefully, as millions perished in Ukraine, Western nations were silent and some unconscionably even purchased from the Soviets crops that were stolen from Ukraine’s starving farmers.

The importance of speaking about and remembering the truth of the Holodomor, of the Genocide continues here today.

If we do not speak up to support historical truths of mankind’s failings, the dark side of humanity, in Canada and around the world, we risk to repeat, and the former Soviet Union revisionist historians will educate the world with their version of the truth.

We remember today and for all time the Holodomor, the Genocide in Ukraine.

The evil that was the Holodomor is as an example of man’s depravity that must be recognized. Too often our world has repeated the mistakes of history, as politicians and leaders have failed to learn from history.

If anything, the importance of a major display is greater, given that even French politicians don’t know of the issue of the Holodomor, of the genocide in Ukraine. The information on the Holodomor has never had the widespread public awareness of that of the Holocaust due to it happening behind the Iron Curtain of the Soviet Union and being suppressed by Russia to this day, yet it has nearly identical significance. It is up to all of us to properly portray this genocide so that we all can learn to do better for mankind.

Those involved in the Canadian Museum for Human Rights need to revisit the issue and give the Holodomor the permanent exhibit, of equal significance to the Holocaust exhibit, in order for the world to learn. To do otherwise risks having those that do not remember, repeat history’s crimes, or for the world to accept the false history propagated by former Soviet Union historians.

Ya-nuking democracy in Ukraine TOP

imageAlexander J. Motyl

What’s the condition of democracy in Ukraine after one year of Viktor Yanukovych’s presidency? He and his supporters say democracy is alive and well. His critics say it’s dead or decaying. Who’s right?

Obviously, the answer depends on what you mean by democracy.

Here’s a very short and, I submit, non-controversial list of modern democracy’s minimal features:

(1) A balance of power among the executive, the legislature, and the judiciary.

(2) Rule of law rooted in independent courts and a functioning constitution.

(3) Fair and free elections involving genuine parties.

(4) Freedom of assembly and speech.

Finally, the question that’s dearest to Yanukovych: Is this the best way to promote stability and order? The Ukrainian president thinks so, but any political science undergraduate could tell you why he’s dead wrong.

 

Here’s why these features matter.

A balance of power precludes the over-concentration of power in the hands of any one individual or institution — as in a monarchy or dictatorship — and guarantees the independence of courts. Neutral laws determine how those branches of power interact with one another and with society; laws can be neutral only if they are interpreted by an independent judiciary and grounded in a consensual document known as a constitution. The individuals who run the executive and the legislature are not appointed by some power-holder, but, acting as representatives of social and political interests called parties, are elected by the people. Elections and rule of law cannot be meaningful unless citizens and policymakers are able to meet and speak openly and freely.

Where does Yanukovych’s Ukraine stand on this scale? For the sake of convenience, let’s assign scores of 3, 2, 1, or 0 for each of these categories (with 3 representing fully democratic and 0 fully non-democratic) for both Yanukovych and his predecessor, former President Viktor Yushchenko.

(1) Yanukovych has concentrated all power in his hands, thereby making the Parliament a rubber-stamp institution and the courts, anything but independent under Yushchenko, completely subordinate to the all-powerful president’s whims. Yushchenko: 2, Yanukovych: 0.

(2) Under Yanukovych, as under Yushchenko, some laws are honored, some are not. The Constitution and judicial independence are adhered to when it’s convenient for the president and violated when it’s not. Yushchenko: 1, Yanukovych: 1.

image(3) The elections that brought Yanukovych to power were fair and free, but the October 2010 local elections that produced Party of Regions’ hegemony were not. The regime is doing its best to destroy the Yulia Tymoshenko Bloc, to support the extremist Svoboda Party, and to entrench the Party of Regions as the only game in town. Yushchenko: 3, Yanukovych: 1.

(4) As a whole range of independent international observers have noted, freedom of assembly and speech has taken a big hit under Yanukovych. Yushchenko: 3, Yanukovych: 1.

Add up the scores and you get 9 for Yushchenko (out of a possible 12) and 3 for Yanukovych. That’s quite a difference, and Ukrainians feel it. Even if you bump up Yanukovych’s scores by 1 or 2 points — on the grounds that I was just too darned harsh — the trend is still downward. Translated into letter grades, Yushchenko gets a B and Yanukovych gets a D, or possibly a C-minus. He hasn’t yet failed, but he’s failing and might want to consider remedial work in democracy summer school.

Whimsy aside, the important question is this: Is Yanukovych’s Ukraine, with a score of 3, still a democracy or has he ya-nuked it? If you figure that a 6 would be the minimum for a really crummy democracy, then the answer is: he’s ya-nuked it. If you’re inexplicably generous and bump up Yanukovych’s scores by 1 or 2 points, then his Ukraine doesn’t even qualify as a really crummy democracy.

Now, four more questions:

Is this the best way to promote Ukraine’s integration with Europe? Take a wild guess.

Is this the best way to promote Ukraine’s transformation into Belarus? Take an even wilder guess.

Is this the best way to transform Ukraine into a backward province of Russia? Go ahead and hit the ball outta the park.

Ironically, by ya-nuking democracy Yanukovych is also ya-nuking his presidency and, ultimately, Ukraine.

 

Finally, the question that’s dearest to Yanukovych: Is this the best way to promote stability and order? The Ukrainian president thinks so, but any political science undergraduate could tell you why he’s dead wrong. For one thing, every rapid institutional shift is destabilizing. For another, every rapid institutional shift away from democracy is especially destabilizing if citizens are not compensated for their loss of freedom with economic goodies or a feel-good ideology. As Ukrainians know all too well, their living standards are in free fall and their identity is under assault. Ironically, by ya-nuking democracy Yanukovych is also ya-nuking his presidency and, ultimately, Ukraine.

Back in the days of the Cold War, that kind of irrational behavior was known as Mutually Assured Destruction — and the solution to MADness was nuclear disarmament.

So how about dismantling those ya-nukes, Mister President, before you destroy yourself and your country?

Прозріння громадян щодо Януковича наступає дуже швидко – Сергій Соболєв TOP
«Він (Янукович) прийшов до влади, щоб покращити своє особисте життя і свого оточення. Його старший син стоматолог має можливість за 150 мільйонів гривень купити банк»

 

http://www.radiosvoboda.org/content/article/2336342.htm12.03.2011

«Він (Янукович) прийшов до влади, щоб покращити своє особисте життя і свого оточення. Його старший син стоматолог має можливість за 150 мільйонів гривень купити банк», – заявив в ефірі Радіо Свобода голова опозиційного уряду, народний депутат від БЮТу Сергій Соболєв.

[...]

– А от якби Ви вступили в публічну дискусію фактично з візаві, тобто з чинним Прем’єр-міністром як прем’єр опозиційного уряду, що Ви сказали б пану Азарову?

– Перш за все ключове питання, яке повинне було б обговорюватися, – так звані реформи цього уряду, які вони проводили через свою парламентську більшість. Я б із задоволенням поговорив про ці так звані реформи. Про судову реформу, яка знищила судочинство в Україні. Про реформу податкову.

image
Сергій Соболєв, голова опозиційного уряду, народний депутат від БЮТу
Я хотів би побачити, принаймні, хоч одного підприємця, крім тих, хто входить у список «Форбс», чи легше їм стало працювати, чи зменшилися податки, чи зменшувалися перевірки податкових, чи повертають їм в автоматичному режимі податок на додану вартість, як це обіцяв Азаров?

– Із 1 березня говорили, що мало бути так.

– Я думаю, що є достатнім говорити про Податковий кодекс. З задоволенням поспілкувався б з ним про так звану пенсійну реформу, а точніше про підняття пенсійного віку для чоловіків і для державних службовців, які тільки цього й чекають, щоб їм підняли пенсійний вік, бо їм тепер не треба буде бігати і щороку продовжувати термін перебування на державній службі. Тобто, я думаю, що у нас багато питань, які є стосовно так званих реформ, які започаткував пан Азаров.

Із задоволенням задав би питання: так що ж це за реформа енергетичного сектору, яка завершується тільки одним – підняттям тарифів для населення на газ, на електричну енергію, на комунальними платежі без зміни абсолютної якості цих послуг, які надаються, без абсолютного хоч копієчного вкладення держави в енергозбереження, що, нібито, повинні були стимулювати реформи в енергетичному секторі?

Я хотів би побачити, принаймні, хоч одного підприємця, крім тих, хто входить у список «Форбс», чи легше їм стало працювати, чи зменшилися податки, чи зменшувалися перевірки податкових, чи повертають їм в автоматичному режимі податок на додану вартість, як це обіцяв Азаров?

 

А ключове питання я задав би дуже просте і старе: кому на Русі жити добре? Я думаю, що відповідь тут очевидна. Перш за все пану Ахметову, який втричі збільшив свої статки за останній рік, просунувшись на декілька десятків сходинок в рейтингу мільярдерів світу. Я думаю, що на другому місці йде пан Фірташ, який за безцінь прикупив десятки заводів і перш за все заводи, які забезпечують село необхідними добривами. Я думаю, що у цьому списку без сумніву фігурував би перший віце-прем’єр пан Клюєв, який зміг якимсь дивним чином як перший віце-прем’єр в уряді добитися у 200 мільйонів допомоги своєму підприємству. Цей список буде не дуже довгим.

А я хотів би задати питання: як ті 45 з лишнім мільйонів населення, які залишилися після року їх правління, себе почувають у цій країні? Я думаю, що більше ніяких запитань у мене до нього не було б.

– Давайте згадаємо ті часи, коли при владі, в уряді були представники БЮТ і коаліції. На той час актуальна була коаліція. І опозиція, і опозиційний уряд, сформований Партією регіонів, приходили на засідання Кабінету Міністрів час від часу, наскільки я розумію...

– Я щось не пам’ятаю, що вони були на засіданні Кабінету Міністрів.

– Ну, вони вимагали такого права. Я не знаю, чи відбувався тоді діалог поміж владою, яку уособлював в тому числі БЮТ, і Партія регіонів.

– Без сумніву такий діалог відбувався. Я хочу нагадати, що країна з другої половини 2008 року, як і увесь світ, попала у світову фінансову економічну кризу. Тому ми сподівалися, що так само, як це було, наприклад, у тій же Німеччині чи в Польщі, чи в Чехії, чи у Словаччині, чи навіть у США, опозиція, якою тоді була Партія регіонів, зможе стати над ключовим завданням як опорочити владу, буде, принаймні, в ключових питаннях співпрацювати з владою. Ми пропонували усе: від посад в уряді до ключових законопроектів, які, на наш погляд, різко змінили б ситуацію, в тому числі у фінансовому секторі, в економічному секторі, у сільському господарстві. На жаль, наскільки я пам’ятаю, жоден з цих законопроектів не підтримувався Партією регіонів.

Кому на Русі жити добре? Перш за все пану Ахметову, який втричі збільшив свої статки за останній рік. Думаю, що на другому місці йде пан Фірташ, який за безцінь прикупив десятки заводів. Перший віце-прем’єр пан Клюєв зміг добитися у 200 мільйонів допомоги своєму підприємству.

 

Я думаю, що нічого дивного немає, що Україна була тією унікальною країною, де опозиція робила все можливе, щоб країна далі падала у прірву, а не підставляла своє плече для того, щоби допомагати діючому уряду, при чому уряду меншості. Це всі чудово пам’ятають, бо це в історії України був перший уряд коаліційний, але уряд меншості. Принаймні, підставити плече для того, щоб можна було викарабкатися якомога швидше з цієї фінансової економічної кризи, яка панувала тоді у світі.

– А зараз відбувається у вас діалог з урядом, опозиційний уряд чи говорить з урядом чинним, чи щось пропонує, чи такі зустрічі відбуваються?

– Діалог відбувається майже щотижня. На засіданнях опозиційного уряду ми не просто критикуємо дії нинішньої влади, а ми пропонуємо цілий ряд законопроектів, в тому числі ті законопроекти, які є актуальними на розгляді у парламенті. Я хотів би нагадати, що опозиція подала близько двох тисяч пропозицій по так званому Податковому кодексу або, як тоді його Азаров нарік, «податковій Біблії». Я хотів би подивитися сьогодні, хто буде молитися цій Біблії?

Ми пропонували свої пропозиції стосовно пенсійної реформи, яка повинна зводитися не до підняття пенсійного віку, а до принципово іншої системи нарахування пенсій, принципово іншої системи розподілу коштів Пенсійного фонду, накопичень у Пенсійний фонд. На жаль, ми вже відчуваємо, що наступний етап пенсійної вже тепер реформи пройде повз громадян і без врахування точки зору опозиції.

Ми пропонували припинити маніпулювати цифрами, бо хто повірить у цій країні, що інфляція минулого року була трошки більше 9% при такому шаленому зростанні цін на все: від продуктів харчування, комунальних платежів, цін на газ, електрику, транспортні послуги, на все практично? Ми пропонували припинити гратися з цими цифрами, бо за цим стоять мільйони наших громадян. Якщо ви індексуєте на 9%, а реально падіння є рівня життя громадян, на рівень інфляції як мінімум у двічі, а то в 2,5 рази більше, ви фактично дефінансовуєте сотні гривень нашим громадянам.

Хто повірить, що інфляція минулого року була трошки більше 9% при такому шаленому зростанні цін на все: від продуктів харчування, комунальних платежів, цін на газ, електрику, транспортні послуги, на все практично?

 

Ми пропонували їм абсолютно чіткі правила гри стосовно малого бізнесу. Ми були за те, щоб припинити спекуляції на малому бізнесі тих, хто представляє крупний бізнес, а прикривається так званою спрощеною системою оподаткування. Але це не потрібно було уряду. Уряду потрібні були зміни виключно для однієї мети: задавити дрібний бізнес і зробити зелену вулицю виключно для своїх підприємств.

[...]

- Зараз опозиція фактично сіла верхи на одну тему – це пенсійна реформа, яку хоче запровадити уряд, називає це пенсійною реформою. Про неї дуже багато говорять, зокрема пан Тігіпко говорить.

Але цікаво є, чи є якісь конкретні пропозиції від опозиційного уряду, в який спосіб провести пенсійну реформу в інший спосіб, ніж у той, який пропонує чинний уряд, скажімо, для того, щоб не підвищувати пенсійний вік?

Питання дуже дискусійне, тому що усі міжнародні економічні експерти говорять про необхідність підняття в Україні пенсійного віку. Чи міг би уникнути цього опозиційний уряд, якби він був при владі?

– Я хотів би нагадати цифри. Я думаю, що тут Азаров не помилився, коли він заявляв про те, що в результаті підняття пенсійного віку для жінок на 5 років по півроку кожен рік вони зекономлять вже в наступному році для Пенсійного фонду близько 1,5 мільярда гривень.

Після демагогічних заяв Азарова і Януковича про те, що з прийняттям нового Податкового кодексу всі підприємства будуть автоматично отримувати ПДВ, на сьогоднішній день цей список при мільйоні зареєстрованих підприємств в Україні складає 24 (!) підприємства.

 

Я хотів би нагадати пану Азарову, що лише за минулий ріка в таку офшорну зону, як Кіпр, а ми, до речі, двічі пропонували, коли був уряд Тимошенко, денонсувати угоду з Республікою Кіпр про уникнення подвійного оподаткування, що не дало б можливості нашим можновладцям відмивати кошти, не сплачуючи податків, в Республіці Кіпр. Так от, лише Республіці Кіпр, за різними даними, але якщо взяти навіть офіційні дані Нацбанку, минулого року на Кіпр пішло близько 6 мільярдів тільки доларів.

Так от, у мене питання є. Чи варто піднімати на 5 років пенсійний вік для жінок, чи варто все-таки денонсувати цю угоду і створити нормальний клімат для інвестицій в Україні, а не закордон: у Нідерланди, у Вірджинські острови, інші офшорні зони, які існують у світі?

Тому тут питання ключове є ще й таке. Добре, піднімається пенсійний вік для жінок. Це означає, що ці жінки не йдуть на пенсію, не звільняють робочі місця для молоді. Тігіпко вчора заявив про те, що близько 167 тисяч робочих місць тільки наступного року не буде віддано в руки тих, хто очікував, що хтось вийде на пенсію. Врахуйте, що це буде як наростаючий ком кожного року, бо наступного року тільки на півроку підніметься, ще через рік ще на півроку. Тобто, можна спрогнозувати, що за 10 років треба створити додатково як мінімум близько 2 мільйонів робочих місць.

Лише за минулий ріка в таку офшорну зону, як Кіпр, якщо взяти навіть офіційні дані Нацбанку, пішло близько 6 мільярдів тільки доларів.

 

А якщо до цього ще додати жінок, яким на сьогодні є, наприклад, 50 і старше, то їм, згідно з новими пропозиціями до пенсійного законодавства, не буде вистачати пенсійного стажу. Їм десь треба знайти роботу, щоб продовжити цей пенсійний стаж як мінімум на 10 років. Я хотів би побачити, який роботодавець дасть жінці в 54 роки роботу, коли вона захоче її додатково отримати? Або ще, наприклад, краще – у 55 років? І таких факторів можна називати десятки.

Крім того, я хочу привести цифри нашого «геніального» міністра освіти Табачника, який планує скоротити до 42% державне замовлення у вищі навчальні заклади. Хотів би нагадати, що коли в Японії, наприклад, піднімався пенсійний вік, а він на сьогодні є найвищим у світі, там все було зроблено для того, щоби майже 100% випускників шкіл мали можливість далі продовжити навчання, щоб був реабілітаційний період, щоби цих людей не викинути на вулицю, щоб вони мали можливість, наприклад, отримати вищу освіту за спеціальністю або спеціальну якусь освіту. І фактично це багато у чому врятувало у цей час, коли вже звільнялися додаткові робочі місця або створювалися. У нас же навпаки – у нас скорочується кількість робочих місць, у нас зростає рівень безробіття.

Я назву лише одну цифру. У нас 15% трудового населення не пенсійного віку не зареєстрована ніде: ні на біржі праці, вони ніде не працюють. Тобто, у нас фактично 15% громадян є безробітними без будь-якого статусу. От додайте ще цю цифру і те навантаження, яке почнеться після впровадження так званої пенсійної реформи.

А саме ключове – заради чого вона проводилася? Щоб була соціальна справедливість, щоб не було того, що у когось пенсія 40 тисяч, 50 тисяч, 60 тисяч, а у когось пенсія мінімальна. Таким чином пропонувалося обмежити верхню межу пенсій. Як виявилося, «геніальний» уряд не може знайти простого рішення, як же обмежити, наприклад, пенсію депутатів, чиновників вищого рівня, бо, бачите, стаття Конституції забороняє це робити?

Коли це стосується мільйонів громадян, то стаття Конституції не забороняє це робити. А от коли це стосується мільйона обраних, тоді це, виявляється, заборонено! Так заради чого проводиться пенсійна реформа? Заради того, щоби ще менше отримували ті пенсіонери, які на сьогодні є?

Тому я думаю, що Азаров і Янукович просто, на мій погляд, не знають, що їм робити. І це було очевидним в усіх дискусіях, які були протягом цього року. У них немає жодного готового рішення. Таке відчуття, що ці останніх два роки, які вони провели з 10-ти в опозиції (я хотів би нагадати, що Азаров з Януковичем із 10 років 6 були при владі), вони провели тільки для одного – щоби критикувати діючий уряд, забувши про те, що треба хоч щось пропонувати. І тепер по ходу вони думають про те, як експериментувати над країною. Правда, ці експерименти закінчуються дуже і дуже плачевно.

[...]

– Вода камінь точить. Я думаю, що те, що ми робимо, буде мати свої наслідки в найближчий час.

Азаров і Янукович просто не знають, що їм робити. І це було очевидним в усіх дискусіях, які були протягом цього року. У них немає жодного готового рішення.

 

Громадяни ті, які навіть голосували свідомо за Януковича, зрозуміли, що він прийшов до влади не для того, щоби покращити життя мільйонів громадян «вже сьогодні», а щоб покращити своє особисте життя і свого оточення. Бо коли його старший син стоматолог має можливість за 150 мільйонів гривень купити банк, про що свідчить декларація Голови НБУ (він у нього, виявляється, купив банк), то у мене завжди тоді виникає питання: так у нас, може, знову професія стоматолога стала самою популярною в країні, і всім треба поступати на стоматологічні відділення медичних вузів?

Або коли, наприклад, той же пан Фірташ одним розчерком пера отримує 12 мільярдів кубометрів газу і кладе в рік собі два мільярди доларів, ясно, що Янукович розраховується лише з тими, хто фінансував його виборчу кампанію. Але за рахунок кого? За рахунок мільйонів громадян, в тому числі тих, хто голосували за нього. Я думаю, що прозріння наступає дуже швидко. І те, що робить опозиція сьогодні, в тому числі ми як опозиційний уряд робимо свою справу, щоби пояснити це в тому числі в нашому сьогоднішньому ефірі.

– Це ж позиція з відомого українського прислів’я, що треба сісти на березі і почекати, поки небіжчики, ваші вороги, попливуть по річці.

– Ми чекати не хочемо. Саме тому ми цей час і використовуємо для того, щоби максимально напрацювати ті рішення, які ми будемо негайно ухвалювати, як тільки повертаємося до влади.

Я думаю, що ми врахуємо ті помилки, які ми робили, перебуваючи при владі останніх два роки. Я думаю, що ці помилки ми вдало виправимо, розуміючи, що той вотум довіри, який дається громадянами, треба підтверджувати кожного року...

Все інтерв'ю [ тут ]

Голодомори в Украіні, справжня причина TOP
- А хто ж то такі, українці, скільки їх?

- То поневолений Московією і іншими сусідніми державами народ, 50 мільйонів людей, - пояснив прохач.

- 50 мільйонів!!!, і їм треба допомагати!!!, то то не люди!!!

 

07.3.11

Д.Світлий
Політолог

Три останні організовані імперською Москвою голодомори в Україні 1922-1923, 1932-1933, 1947 рр., які забрали більше 10 мільйонів життів, заставили матерів їсти своїх дітей, сприяли розповсюдженню людоїдства, скалічили психіку української нації та, певне, пошкодили навіть її генетику, дотепер неправдиво висвітлюються в різних жанрах мистецтва, в ареалі міжнародного політикуму і в ЗМІ. Імперська Москва приховувала від світу наявність голодоморів, коли масово гинули люди, і один сам цей факт неспростовно свідчить про зацікавленість Московії у знищенні українства та про штучну організацію цього вбивства. Чому підлу брехню розповсюджують організатори голодоморів та їх правонаступники – зрозуміло; чому не усвідомлюють правду, а якщо усвідомлюють, то замовчують, представники української нації, ось питання!

На це питання пора дати правдиву відповідь, хоча деякі аспекти цієї відповіді викличуть проблемні філософські ускладнення; але й тим ускладненням маємо знайти розв’язок.

Для мене першим натяком про справжню причину голодоморів було зауваження Ореста Субтельного у його видатній для українців книзі про нашу українську історію.

Зауваження стосувалося історичного моменту, коли у 1918 р. невеликий загін української молоді став на смерть під Крутами проти московських окупантів України, а сотні тисяч українських дядьків, поховавши рушниці в стріхах своїх хат і повіток, спостерігали за подіями під найпідлішим виправданням своєї такої поведінки: мовляв, нам нічого втручатися, бо нас з наших посад коло ріллі, свиней і гною ніяка влада не скине. Вже неодноразово писав, публікував, що московська влада „справедливо (!)” скинула тих дядьків з тих посад разом зі старими батьками, жінками і дітьми, і то розстріляними, замученими в тюрмах і концтаборах та задушеними голодною смертю мільйонами, на два метри нижче ріллі і гною; і не в могили, а в наспіх вириті канави та ями, як здохлу скотину. Не поспішай, шановний читачу, вжахнутися від окличного слова в лапках у попередньому реченні. Думаю, що я єдиний автор такого слова, бо не зустрічав його у інших авторів. То якраз філософське ускладнення. Але зустрічав майже „синонім” та правдиве пояснення поведінки московитів, яке використаю далі у дещо трансформованому тексті. Про них буде нижче. Цей абзац маю закінчити освідченням: цікавить уже не історія, з нею все ясно; стверджую, що голодомори і інші способи винищення українства в Україні будуть ще, якщо не засвоїмо справжню причину цього явища та не усунемо ту причину. Тому мушу не мовчати!

Про майже „синонім”

Тому „справедливі” голодомори вибірково для нас будуть ще, якщо не встигнемо національно оговтатися і усталити правдиво самостійну українську державу.

 

Декілька місяців тому бачився з професором, на якого посилався в публікації про те, що папа римський десь там у 1918 р. на звернення-прохання до нього своїм авторитетом вплинути на міжнародну політику, щоб допомогти українцям втримати свою державу зреагував так:

- А хто ж то такі, українці, скільки їх?

- То поневолений Московією і іншими сусідніми державами народ, 50 мільйонів людей, - пояснив прохач.

- 50 мільйонів!!!, і їм треба допомагати!!!, то то не люди!!!

Попросив професора, чи не може він підказати друковане джерело стосовно тих перемовин з папою, на яке можна було б посилатися в публікаціях. Він відповів, що знає про них лише з достовірного усного джерела, та сповістив, що бачив в Інтернеті цю інформацію з посиланням на нього (мого співбесідника) і реакцію якогось московита такого змісту: „Правильно про українців папа римський сказав!”.

Про правдиве пояснення поведінки московитів.

Юрій Липа у книзі „Призначення України” цитує англійського професора Кларка, який у 18 столітті був у Криму під час війни і спостерігав як московити нищили пам’ятки античної культури: виламували вікна, двері, розбирали стіни храмів, палаців та з того матеріалу будували казарми і конюшні. І далі Кларк пояснює, що московити ЗМУШЕНІ (!) були це робити, щоб стерти з пам’яті поневоленого народу набагато вищу культуру від своєї варварської, бо якщо цього не зробити, то поневолений народ не зможуть втримати у своєму підданстві. Сьогодні українці та інші народи мають засвоїти, що московська імперія ЗМУШЕНА (!) нищити Україну і її правдиву історію в свідомості українців і світу, щоби встояла їхня імперія і підступно сфальсифікована ними історія, встояла сфальсифікована заради подальших загарбань та експансії імперська месіанська хворобливо-апокаліпсична ідея; і що спокій, мир та людське майбутнє для московитів і сусідніх з ними народів будуть можливі лише після з’яви на мапі світу покаянної демократичної Московії.

Отже, папа свою думку висловив чітко, московити в більшості своїй згідні з папою - більше того, заперечують, що ми окремий від них народ, Путін заперечує існування такої держави як Україна… ну, це чужі. А що з цього приводу наші видатні мислителі говорять про рідний народ!?

Т.Шевченко: „Німії, підлії раби заснули, мов свині в калюжі, в своїй неволі”.

І.Франко: „…замучений, розбитий,

Мов паралітик той на роздорожжу,

Людським презирством, ніби струпом вкритий!”.

Африканські країни проснулися і пруть до свободи, а ми журимося (якщо не спимо) „як свині в калюжі”

 

Л.Силенко: „Хто за свою волю не платить життям, достойного життя не має”, „Душа не може бути щасливою, бачачи вторжників на рідній землі”, „Народ без совісти (без рідної мови, без рідної культури і державності на рідній землі) принижує душу і розум Людства і викликає не співчуття, а погорду зі сторони совісних народів планети Земля”, „Народ, який багатий любов’ю до Вітчизни і бідний ненавистю до її жорстоких ворогів, це безхребетна юрба чревоугодників, театральних гопашників, улесливих пристосуванців”, „Німці, англійці, французи та інші народи не хочуть стояти поруч з українцями. Достойні народи не можуть любити тих, яких вони вважають духовними, політичними і економічними рабами”, „…діти (всякі діти) гордяться тільки тими родичами, які вміли, обороняючи „Я” своє, без вагань гинути у нерівному і рівному бою, гинути, не зрадивши чести дітей і внуків своїх” і т. д. Звичайно, крім цих правдивих оцінок, повчань названі національні вчителі і не названі їм подібні формували не тільки правдиву нашу самооцінку, але й пророчі заклики до свободи з нагадуванням умови її здобуття: „Порив до волі має бути більшим, як порив до життя” (Л.Силенко).

Раби, безвольні скажуть – це поетична та філософська патетика, а ось серм’яжина буття інша…То ж давайте мовою серм’яжини петрати: якщо б навіть злочинній імперській метрополії не було потреби нас, підданих, поневолених знищувати, але обставини склалися так, що продовольства, медикаментів…(засобів існування) на всіх не вистачало б (якесь глобальне лихо, наприклад, а чи потреба революційної індустріалізації), то метрополія себе прирекла б на смерть, чи підлих бездержавних рабів, політичних паралітиків замучених-розбитих, чревоугодників, гопашників…?! Запитання риторичне… А якщо ще й потреба є знищити таких, щоб до „сепаратизму” не дотумкали …А совісні народи, душу і розум яких ми своєю поведінкою принижуємо, що будуть при цьому робити?.. А нічого значимого…То ж з природної і імперської точки зору до мети треба було йти („справедливо!”) за рахунок нелюдей (папа).

Сьогодні від деяких осіб можна почути, мовляв, треба було не чекати голодної смерті і людоїдства, а піти в смертний бій з лютим ворогом, жертв було б менше…Ой ні, тоді було вже пізно… вчасно було отим сотням тисяч дядьків повиймати із стріх рушниці, уздріти справжніх вождів, розігнати Центральну Раду, підняти всенародне повстання і вибити з України окупантів, відродити надійно озброєну національну державу…Так треба було тоді і так треба сьогодні (бо так треба скрізь і завжди!), але тепер обставини дозволяють почати з наступу бюлетенями. І треба поспішати, бо вже майже пізно, а буде таки пізно.

Здача кравчуками-кучмами економічних командних висот задекларованої „незалежної” держави і її інформаційного простору в руки чужинцям (справді самостійною національна держава стає, коли національно-патріотичний середній клас обіймає десь 60 % командних висот, інформаційне поле служить зміцненню державотворчої нації і держави, в основному подолана бідність, а крупний бізнес дбає про національний інтерес), утікання з України семи мільйонів заробітчан, замість повстати на жертовну боротьбу за національну українську державність (повстання народжує вождів!), організування у Верховній Раді ганебного балагану – ці дійства з історичного погляду адекватні вчинкам тих дядьків, що ховали рушниці в стрісі та блюзнірству Центральної Ради (це так об’єктивно, поза емоціями моїми і будь-кого). Тому „справедливі” голодомори вибірково для нас будуть ще, якщо не встигнемо національно оговтатися і усталити правдиво самостійну українську державу.

Відвідувати московську церкву в Україні (насправді імперську чужоземну ідеологічну структуру), купувати московську друковану макулатуру, терпіти блюзнірський балаган у Верховній зраді (замість творення прогресивних законів та державно-захисних ефективних статей кримінального кодексу стосовно порушників конституційних норм мовного режиму, стосовно корупціонерів та інших злочинців), терпіти хамство імперських шовіністів, ухилятися від соборної національно-визвольної (із заробітчанськими жертвами) війни бюлетенями та від готовності до не паперової війни (при необхідності) – це об’єктивно, поза будь-чиїми емоціями, є копання тих канав і ям, в які будуть масово скидати нас…як уже скидали. Африканські країни проснулися і пруть до свободи, а ми журимося (якщо не спимо) „як свині в калюжі” – в цьому справжня причина об’єктивно обумовлених („справедливих” в існуючих реаліях) голодоморів в Україні, попередніх і майбутніх.

Слово на захист Василя Шкляра від ксенофобів та недругів літератури TOP
Нам намагаються вкотре нав’язати абсурдну думку, що повстанці проти ворогів України «насправді» були ворогами українців.

 

http://www.unian.net/ukr/news/news-424731.html
08.03.2011

image Ірена Карпа

Василь Шкляр шокував тих, хто звикли нав’язувати справжнім українцям образи українців фальшивих. Він дратує тих, хто запевняють (і тих, хто в це вірить), ніби кожен з нас належить тільки до якогось з двох канонізованих підмосковською традицією типів: заземлений, затюканий, покірний хохол, якого зручно і приємно смикати за чуб, та хохол хитрий, скупий, котрий переймається лише тим, щоби хтось, бува, не поцупив з його крайньої хати сало.

Безумовно, є серед нас і такі. Але ж це не значить, що не було чи немає інших українців – відчайдушних, жорстких, пристрасних, безкомпромісних бійців не за приватну безпеку і статки, а за національну ідею.

В Україні, де системно і невтомно нищаться українські медіа й культура, планово звужується поле застосування української мови… раптом почали волати про ксенофобію?

 

Галас, що здійнявся навкруг останнього роману пана Шкляра, ґрунтується на тій же імпортованій з північного сходу збоченській традиції, що й повторення анафеми українському гетьманові Мазепі в українських церквах, незрідка ще й побудованих саме цим гетьманом. Нам намагаються вкотре нав’язати абсурдну думку, що повстанці проти ворогів України «насправді» були ворогами українців. І вся ця метушня довкола літературного твору цілком вписується в ширший «реформаторський» контекст, яким, немов павутинням, намагається обплутати суспільство сьогоднішня влада. Це й позбавлення борців за волю України звань героїв України, і «адаптація» підручників з історії й літератури на догоду радянським некрофілам, це й закриття «нерентабельних» україномовних шкіл.

В Україні, де системно і невтомно нищаться українські медіа й культура, планово звужується поле застосування української мови… раптом почали волати про ксенофобію? Ой молодці. Та ще й хто… Пан Красовицький, на чиїй типографії, як повідомлялося в пресі, друкувалися фальшиві виборчі бюлетені, дуетом з господіном Табачником, знаним поборником національних інтересів (дарма що не наших).

Людина, котра бодай мінімально орієнтується в літературі, відразу ж помітить в

Чи варто нагадувати про те, що в Спілки письменників України давно намагаються забрати елегантний будинок на жирній вулиці Банковій?

 

«Залишенці» талановиту авторську стилізацію, оцінить, як акуратно письменник відтворює матеріальні, ідеологічні й мовні історичні реалії, як віддзеркалює в діях та діалогах характери різнобарвних персонажів. Те саме, використане Василем Шклярем слово «жид» до форсованої русифікації України, аж до середини ХХ століття, було тут (і в Білорусі, між іншим) цілком коректним, загальновживаним терміном. Таким же, як у сьогоднішній польській мові. Письменник погрішив би проти історичної істини й художньої достовірності, якби взявся прилизувати лексику та образи своїх героїв. Окрім документів, є ще й живі люди, які все пам’ятають. Чи скоро в нас заборонять слово Голодомор, бо його теж зовсім не було, його Барка вигадав?..

Це вже якась «ламбада» з дальнім прицілом витанцьовується. Чи варто нагадувати про те, що в Спілки письменників України давно намагаються забрати елегантний будинок на жирній вулиці Банковій? То, може, скандал, який висмоктують одне в одного хтозна з яких пальців панове захисники суспільства від «ксенофобського» роману видного члена Спілки, узгоджено діють саме в цьому напрямку? Нічого ідеалістичного, просто практичні люди не задарма комусь сприяють, так би мовити, «інтернаціоналізувати» ласу українську нерухомість в центрі столиці?

Перетворення України в «націю без ідентичності» TOP

01-03-2011

Алекса Чопівська

Ще в перший рік свого правління уряд Януковича вирішив переписати підручники із історії для п’ятого класу, аби «вилучити з них ключові події історії України, зокрема і Помаранчевої революції 2004-05 років», ідеться у статті. Вибіркове викладання української історії та кроки уряду з урізання автономії університетів посилюють занепокоєння щодо руху України подалі від Заходу убік Росії, зазначає авторка статті.

Попередній уряд встиг визначити в підручниках революцію як «помаранчеве диво», пише Чопівська. На думку редактора інтернет-видання «Історична правда» Вахтанга Кіпіані, хоча цій інтерпретації бракує об’єктивності, однак «зовсім вилучати Помаранчеву революцію неправильно». Натомість регіонал Максим Луцький, член парламентського комітету з питань освіти та науки, переконаний, що «Помаранчеву революцію слід стерти з історії за те, що її підбурювачі зробили з країною».

З нових підручників також були вилучені згадки про бій 200 юнаків проти чотиритисячної більшовицької армії під Крутами. Крім цього, автори більше не вважають Українську Повстанську Армію «українськими патріотами, які боролися за незалежність країни від фашистської Німеччини та Радянського Союзу» та взагалі не згадують про «ветеранів-упівців та їхні сім’ї, яких радянська влада висилала у ГУЛАГ та називала “ворогами народу”», зазначає Чопівська.

«Янукович, своєю чергою, минулого місяця запевнив в інтерв’ю: “Ми не будемо нічого вилучати з історії України”», – ідеться у статті.

Автори нових підручників із історії суперечать офіційному погляду на Голодомор як на геноцид українського народу, що затверджений в українському законодавстві. Відтак Голодомор, штучно створений Йосифом Сталіним, внаслідок якого загинули мільйони українців, став у підручниках називатися просто голодом 1932-33 років.

Українська влада таким чином перейняла офіційний погляд Москви, за яким Великий голод стався внаслідок «згубної аграрної політики того періоду» і «був спільним лихом для всіх народів Радянського Союзу».

«Росія активно пропагує свій погляд на Голодомор у так званому “ближньому зарубіжжі”», – зазначає авторка, посилаючись на інформацію із опублікованих WikiLeaks документів. За ними, Дмітрій Медвєдєв надсилав «директивні» листи президентам Азербайджану та інших країн, в яких вимагав невизнання геноциду українського народу.

[...]

Табачник всіляко намагається прилаштувати українську систему освіти до російської. Минулого року разом із Андрєєм Фурсенком він «заявив про заснування українсько-російської робочої групи, яка буде писати спільний посібник для вчителів історії в обох країнах».

Росія хоче створити «спільний інформаційний, культурний та освітній простір», стверджує Кіпіані, а отже, підтримує перегляд підручників із історії, ініційований в Україні. На доказ цього авторка наводить минулорічні слова російського посла в Україні, Михаїла Зурабова: «Я певен, що ми не просто братній народ – ми єдина нація».

Утім це не заважає російській владі утискати українські організації на території РФ. Відтак минулого місяця було закрито Федеральну національно-культурну автономію українців у Росії, а наприкінці грудня з московської Бібліотеки української літератури було вилучено 50 книжок, оскільки це нібито була «екстремістська література».

[...]

Сергій Квіт, президент Києво-Могилянської академії, вважає, що такі реформи повернуть університети до стану радянських часів. «Хоч Україна бере участь у Болонському процесі, що мало б свідчити про її бажання належати до західної системи освіти, Табачник зі своїм новим законом хоче знизити рівень української системи освіти від західної до російської», – вважає він. Крім цього, українське міністерство відмовляється визнавати дипломи докторантів, які ті отримали на Заході, а також вимогу знання англійської мови, яку ставить перед студентами Києво-Могилянська академія.

...«Влада не може мати монополії на історичну пам'ять», – зазначив професор УКУ Ярослав Грицак. Нинішнє керівництво будує історію України в рамках «великого російського наративу» і тим самим «заперечує українську ідентичність», без якої «нація не життєздатна», вважає президент УКУ Гудзяк.

Complete article [ here ].

 
До того, хто не проводить реформ, постукає Реформація TOP
http://www.dt.ua/newspaper/articles/76845#article
«Дзеркало тижня. Україна» №8
04 Березень 2011

Юлія Мостова

image

От ви кажете — реформи. Ну добре... Не кажете, а думаєте. Бо не думати про них не можна: обіцянки світлого майбутнього за перевалом ллються на нас з екранів, магнітол і оголошуються компенсацією всіх труднощів і поневірянь. Саме час перефразувати Юрія Візбора — «Зато мы делаем реформы...»

Насправді реформи — це не просто актуальний елемент президентського піару, що змінив тезу про наведення порядку. І не тільки заспокійливе для західних демократій. Реформи — це об’єктивна потреба української економіки, питання перспективи країни. Саме тому важливо на березі розуміти, чи спроможна влада їх здійснити.

Спробуймо розібратися, наскільки ефективними, глибокими, творчими є президентські реформи, ким вони здійснюються і як, а головне — чи можуть вони, за існуючих підходів, дати очікувані плоди. І чи не стануть слова Станіслава Єжи Леца, винесені в заголовок, перспективою влади?

По-перше,...

Вся стаття [ тут ].

Why is the diaspora silent at this crucial moment? TOP

Halyna Mokrushyna

As a Ukrainian Canadian and simply as a human being I am shocked and angered by the show trial of John Demjanjuk. It is an orgy of political hypocrisy and a very troubling discrediting of an essential human value – justice. The absurdity of this trial would be ridiculous if it was not so tragic. Tragic for John and for those who support him in this ordeal, and I admire their courage and perseverance during all these long years of fight for human dignity.

But what made me decide to express my opinion here is the silence of the Ukrainian diaspora in this crucial moment of history. There are no official statements, no press-releases, no declarations on behalf of the Ukrainian Canadian Congress supporting a Ukrainian who has fallen victim of zealous efforts of those who, skillfully playing on Europeans’ sense of guilt in face of the Holocaust, are trying to wash their responsibility for Nazi crimes with the blood of one of the victims of these crimes. The US deported John Demjanjuk – one cannot but call into question again the objectivity and the sincerity of the American justice system; Ukraine renounced him in 2006 and ignored him completely ever since – no wonder, given the anti-Ukrainian actions of the present government of Ukraine. But nobody can deny John Demjanjuk his belonging to the Ukrainian community, and the community should stand up and protect one of ours.

I understand that the resistance of those who seek revenge for the mass-killing of Jewish people is very strong and that Ukrainians in the West must be cautious in these political games around justice. But I strongly believe that we must also use all the public means that a democratic society puts in our disposition to protest against this blatant violation of the highest human principle of justice. It is not just about John Demjanjuk, it is about our dignity as Ukrainians and our duty as citizens of the free world to voice our indignation of this hypocrite show trial.

John Demjanjuk should not be left alone – he is part of our community, he is one of us. I am honored to belong to the Ukrainian Canadian community that by its achievements, by its patriotism and active civil position taught me a lesson of pride for being Ukrainian after I emigrated from Ukraine in 2002. Part of this lesson was that you have to act, not just complain, and that is the reason for which I decided to write this letter: to ask why the Ukrainian Canadian Congress is not taking on the protest against the unjust trial of John Demjanjuk? Why there are no representatives of the American Ukrainian Congress Committee of America, or UWC, or UCC at the trial? No Ukrainian Canadian journalists to cover the proceedings of the trial?

I might sound naïve to experts in the subtle intricacies of political fights, but I think that protecting the human dignity of one living being, a Ukrainian, one of ours, it is as important as to fight for the memory of those who died in Soviet prisons and famines. I think that John Demjanjuk should know that he is not alone and that the Ukrainian community in Canada supports him, at least I do.

image

Halyna Mokrushyna is a doctoral student in Sociology at the University of Ottawa. She contributes regularly to the Ukrainian programme at CHIN radio recording interviews with Ukrainian artists and intellectuals and producing reports on political and cultural events. She is also a literary translator and is currently working on translating into French the works of the Ukrainian philosopher Pamphil Yurkevych.

Blaming Cogs TOP
This noble gesture was misdirected. ... . Were there no Yanukovich there would be no Tabachnyk.

 

This year’s recipient of Ukraine’s highest literary award, Wasyl Shklar, a determined and patriotic fellow, decided to manifest his disdain for Ukraine’s politics in the humanitarian sphere. He wrote to President Yanukovich:

“I express my respect and request in connection with the Decree awarding recipients of the Shevchenko prize that my receiving the Shevchenko prize be delayed until such time as the Ukrainophobic Dmytro Tabachnyk is no longer in power in Ukraine. My position, Mr. President, is not related to you personally, but as long as Dmytro Tabachnyk is in power, I cannot accept the prize.”

image

This noble gesture was misdirected. What Mr. Shklar failed to recognize was that his disdain was misplaced. Sure Minister Dmytro Tabachnyk deserves nothing but contempt. But he serves at the pleasure of President Yanukovich. Were there no Yanukovich there would be no Tabachnyk.

Recently, the West has started to wake up to the Yanukovich nightmare. Naturally, its concerns, as manifested by the recent comments of VP Biden, are tempered by a certain justification - Ukraine’s unilateral transfer of weapons grade uranium to its “less dangerous” neighbor. After all the West endorsed Yanukovich before the electoral second round and disingenuously acknowledged the propriety of his election. Yanukovich has taken every advantage of the West’s endorsement and moved swiftly to consolidate authoritarian power with little regard for democracy and human rights. Suddenly, another Lukashenko lurks on the buffer of Europe and Russia, this time a buffer of much greater significance.

Ukraine’s Foreign Minister has been quick to rebut any allegations made by the West against the Yanukovich administration. Mendacity was rarely a problem in Soviet diplomacy and Hryschenko has learned that lesson well. In a recent rebuttal to the “Wall Street Journal’s” editorial “Orange Crushed”, the Foreign Minister wrote quite unabashedly: “Since it took office nearly one year ago, the Yanukovich administration has worked tirelessly to advance Ukraine’s democratic ambitions, improve the electoral process, expand the rule of law and begin major program of social and economic reform.”

Seriously, that’s what he wrote. Arresting the opposition, curbing freedom of the press, turning Ukraine into an essentially one party system during the October 2010 local elections judged by anyone who matters as being deeply flawed, making the judicial branch simply an implementer of his policies, all of these phenomena are the attributes of Yanukovich’s one year tenure. In support of “social and economic reform” the Foreign Minister even submits his own statistics, most of which are not verifiable:

“For the first time in Ukraine’s history, influential public figures – from the opposition and the government as well – have to actually face investigation for committing corruption. There are over 360 ongoing criminal investigations on corruption charges against representatives of the current government, 166 of them at a senior level. The bureaucracy is being cut by 30% to 50%. Up to 90% of state-issued licenses for various entrepreneurial activities have been lifted. Bridges and roads are being built. New subway stations are being unveiled. The GDP grew by 4.5%, with an equally good outlook for 2011.”

After all, were Yanukovich truly intent on fighting corruption and criminality, he would have started with himself. Attempting to steal three million votes in the 2004 presidential elections would be merely the first count in an indictment which would prove to be quite lengthy.

 

These numbers are meaningless without some specificity. Thus far the only reports of investigations and prosecutions into high level corruption have identified representatives of the opposition. The reductions in bureaucracy, if in fact accurate, have come only at the expense of the humanitarian sphere, i.e. Institute of National Memory and other institutions germane to making Ukraine in any way Ukrainian. Revocation of licenses means nothing unless they pertain to those illegally procured and building bridges and roads is not an extraordinary function of government.

The GDP figure may be accurate. In any event, largely due to the global economic meltdown Ukraine’s GDP fell by 12% in 2009, essentially because Ukraine’s steel export declined by 16%. Its only possible direction was upward. The world’s economy improved, thus enabling Ukraine to export more steel in 2010, an increase in double figures, and so the GDP grew by a modest 4.5%. None of this had anything to do with Yanukovich or Hryschenko. Still, Ukraine’s current GDP falls far short of what it was in 2008.

Mr. Hryschenko does not offer any evidence of democracy or human rights’ advancement. Because he can’t. Generalizations like “Ukraine’s ultimate success-preserving democracy” with which he concludes his letter are very easy to compose for a man of his diplomatic training. Specific examples are more difficult, particularly when the entire world has witnessed Ukraine’s tremendous regression in that sphere in only one year.

Using Mr. Shklar’s logic, I could submit that the problem with the current situation in Ukraine is the disingenuousness of its Foreign Minister Hryschenko. Sure Hryschenko is as odious as Tabachnyk. But he serves at the pleasure of Victor Yanukovich. Were there no Yanukovich there would be no Hryschenko. Or at the very least a very different one He was normal some time ago. Even Tabachnyk had moments of normalcy in the past. What’s important is to recognize the root of the problem. After all, were Yanukovich truly intent on fighting corruption and criminality, he would have started with himself. Attempting to steal three million votes in the 2004 presidential elections would be merely the first count in an indictment which would prove to be quite lengthy.

March 7, 2011
Askold S. Lozynskyj

Чому мовчить українська діаспора в цей вирішальний історичний момент? TOP

Галина Мокрушина

Мене, як українську канадку і просто як людину, шокує і обурює показовий суд над Іваном Дем’янюком. Це не суд, а справжній розгул політичного лицемір’я і украй небезпечне знецінення фундаментальної людської цінності – справедливості. Цей судовий процес був би по-абсурдному смішний, якби він не був такий трагічний. Трагічний для Івана і для тих, хто підтримує його в цьому тяжкому випробуванні, і я захоплююся мужністю і наполегливістю, які вони проявили за всі ці довгі роки боротьби за людьску гідність.

Проте не це спонукало мене написати листа. Я вирішила написати через мовчанку української діаспори в цей вирішальний історичний момент. Немає жодних офіційних заяв, жодних прес-релізів, жодних виступів від імені Конгресу Українців Канади, які б підтримали українця, котрий став жертвою завзятих зусиль тих, хто, майстерно граючи на почутті провини європейців, викликаної Голокостом, намагаються обмити свою вину за нацистські злочини кров’ю людини, яка була однією з їхніх жертв. Сполучені Штати позбачили Івана Дем’янюка американського громадянства – як же тут не засумніватися у об’єктивності і щирості американського правосуддя? Україна зреклася його в 2006 році і повністю ігнорує його з того часу – чому ж дивуватися, якщо зважити на анти-українські дії теперішнього керівництва України? Проте ніхто не може відібрати у Івана Дем’янюка права належати до української громади, і громада повинна стати на захист одного зі своїх членів.

Я усвідомлюю, що спротив тих, хто прагне помсти за масові вбивства єврейського народу, надзвичайно сильний, і українці на Заході повинні бути обережними у політичних іграх навколо правосуддя. Але я переконана, що ми також повинні вжити всіх громадських засобів, які існують у демократичному суспільстві, щоб виступити проти цього кричущого порушення найвищого людького принципу – справедливості. Йдеться не тільки про Івана Дем’янюка, йдеться про нашу гідність українців і про наш обов’язок громадян вільного світу висловити своє обурення цим лицемірним показовим судом.

Ми не повинні покидати напризволяще Івана Дем’янюка: він належить до нашої громади, він – один із нас. Я вважаю за честь належати до української канадської громади, яка своїми здобутками, своїм патріотризмом і активною громадянською позицією навчила мене бути гордою з того, що я – українка. Вона також навчила мене, що треба діяти, а не скаржитися, і саме тому я вирішила написати цього листа, щоб спитати: чому Конгрес Українців Канади не виступає проти несправедливого суду над Іваном Дем’янюком? Чому на суді немає представника ані від Комітету Конгресу Українців Америки, ані від Світового Конгресу Українців, ані від КУК-у? Чому на суді немає українських канадських журналістів, які б висвітлювали судовий процес?

Я, мабуть, видадуся наївною експертам, які знаються на тонкощах політичних інтриг, але я вважаю, що відстояти людську гідність живої людини, українця, одного з нас, так само важливо, як боротися за збереження пам’яті тих, хто загинув у радянських в’язницях і в голодоморах. Я вважаю, що Іван Дем’янюк повинен знати, що він – не один, і що українська громада Канади підтримує його, якщо не вся громада, то принаймні я.

image

Галина Мокрушина навчається в докторантурі зі спеціальності «соціологія» в Оттавському університеті. Вона працює добровільним кореспондентом української програми на ЧИН радіо в Оттаві: записує інтерв’ю з українськими митцями та вченими і готуює репортажі на політичні та культурні теми. Вона також займається літературним перекладом і зараз працює, зокрема, над перекладом на французьку творів українського філософа Памфіла Юркевича.

 

Справа не в Табачнику чи Грищенку TOP
imageАскольд С. Лозинський

Цьогорічний переможець вищої літературної нагороди в Україні, Василь Шкляр, визначний патріотичний діяч, вирішив проявити своє презирство до політики України в гуманітарній сфері, особливо в галузі освіти. Він написав президентові Януковичу:

"Засвідчую Вам свою повагу і прошу Вас врахувати в Указі з нагоди нагородження лауреатів Шевченківської премії моє прохання про перенесення нагородження мене Шевченківською премією на той час, коли при владі в Україні не буде українофоба Дмитра Табачника.

Моя позиція, пане президент, ніяк не стосується Вас особисто, але поки при владі є Дмитро Табачник, я не зможу прийняти премію.

Цей благородний жест був не по адресу. ... Але він служить в задоволення президента Януковича. Не було би Януковича-- не було би Табачника.

 

Цей благородний жест був не по адресу. Пан Шкляр не в змозі визнати того факту, що його презирство було спрямовано неправильно. Звичайно, міністр України Дмитро Табачник не заслуговує нічого, крім презирства. Але він служить в задоволення президента Януковича. Не було би Януковича-- не було би Табачника.

Останнім часом Захід почав прокидатися від кошмару Януковича. Природно, що висновки, про що свідчать останні коментарі Віце президента США Байдена забілювали певні обгрунтування -- такі як односторонні передачі Україною збройного урану для його "менш небезпечного" сусіда. Як би не було, але Захід підтримав Януковича перед виборами в другий тур і визнав правомірність його обрання. Янукович, прийнявши всі переваги визнання Заходом, швидко перейшов консолідувати авторитарну владу, мало піклуючись про демократію та права людини. І раптом виявилося, що другий Лукашенко ховається на буфері Європи і Росії, і на цей раз буфер має набагато більше значення.

Міністр закордонних справ України не забарився спростувати будь-які звинувачення, висунуті проти адміністрації Януковича Заходом. Брехня рідко була проблемою для радянської дипломатії і Грищенко був спосібний учень. В останньому спростуванні до редакції "Вол Стріт Джорнал", в статті під назвою

"Розчавлений помаранч ", міністр закордонних справ цілком відверто пише:" Від моменту приходу до влади близько року тому адміністрація Януковича невпинно працювала над демократичними амбіціями України, поліпшенням виборчого процесу , розширенням верховенства закону і початком великомасштабної програми соціально-економічних реформ ".

Врешті-решт, були б у Януковича дійсно наміри по боротьбі з корупцією і злочинністю, він би почав з себе. Спроба вкрасти три мільйони голосів на президентських виборах 2004 року була б лише першим кілком у обвинувачувальному вироку, який обіцяє бути дуже тривалим.

 

Серйозно, це те, що він пише! Арешти опозиції, обмеження свободи преси, перетворення виборчої системи України в основному в однопартійну на місцевих виборах в жовтні 2010, утворення судової системи, яка на думку кожного обізнаного є глибоко порочною, що робить судову владу просто реалізатором його політики-- всі ці явища це принади одного року правління Януковича. На підтримку "соціально-економічних реформ" міністр закордонних справ представляє свою власну статистику, більшість даних якої не піддаються перевірці:

"Вперше в історії України впливові громадські діячі - з опозиції , а також, уряду, - дісно піддаються розслідуванням за вчинення корупції. Є більше 360 поточних кримінальних справ по звинуваченню в корупції проти представників нинішньої влади, 166 на високому рівні. Бюрократія скорочується на 30% -50%. До 90% державних ліцензій на різні види підприємницької діяльності були зняті. Мости і дороги будуються. Нові станції метро в даний час відкрито. ВВП виріс на 4,5%, з однаково хорошими перспективами на 2011 рік ".

Ці цифри не мають сенсу без будь-якої специфіки. До цих пір повідомлення про розслідування і кримінальне переслідування на високому рівні корупції стосуються лише представників опозиції. Скорочення бюрократії, якщо насправді точне, пройшло тільки за рахунок гуманітарної сфери, тобто Інституту Національної Пам'яті та інших установ, які сприяли створенню власне української України. Відкликання ліцензій нічого не означає, якщо вони не відносяться до тих незаконно заготовлених, а будівництво мостів і доріг не є позачерговою функцією уряду.

Показник ВВП може і точний. У будь-якому випадку, в основному з-за глобальної економічної кризи, ВВП України впав на 12% в 2009 році, а експорт сталі впав на 16%.Тому єдиний можливий напрямок був тільки вгору. Світова економіка покращилася, що дозволило Україні збільшити експорт сталі в 2010 році на 12% і, таким чином, зростання ВВП на скромних 4.5%. Тим не менш, нинішнє ВВП в Україні далеко не те, що було в 2008 році. Зріст ВВП в 2010 у жодному випадку не можна завдячувати ні Януковичу ні Грищенку.

Пан Грищенко не наводить будь-яких доказів демократії або просування прав людини. Тому, що він не може! Узагальнення типу: "кінцевий успіх України- збереження демократії", яким він закінчує свій лист, дуже легко писати для людини його дипломатичної підготовки. Конкретні приклади складніше, особливо, коли весь світ став свідком величезної регресії України в цій сфері тільки за один рік.

Використовуючи логіку пана Шкляра, я можу уявити, що проблеми з поточною ситуацією в Україні є внаслідок перфідності її міністра закордонних справ Грищенко. Звичайно, Грищенко є одіозна фігура, як і Табачник. Але він служить в задоволення Віктора Януковича. Там, де не буде Януковича-- не буде Грищенко. Або, принаймні це буде зовсім інша особистість. Був же він нормальний деякий час назад! Навіть у Табачника були моменти нормального стану в минулому. Важливо те, щоб визнати корінь проблеми. Врешті-решт, були б у Януковича дійсно наміри по боротьбі з корупцією і злочинністю, він би почав з себе. Спроба вкрасти три мільйони голосів на президентських виборах 2004 року була б лише першим кілком у обвинувачувальному вироку, який обіцяє бути дуже тривалим.

Сумнівне в чарівності тоталітаризму TOP
Свобода - це зовсім не та ціна, яку варто платити за ілюзію правильної влади. Тирани гарантій на якість життя не дають...

 

https://mail.google.com/mail/?shva=1#inbox/1
2e9af4371a2378c

Борис Бронштейн


Тирани вчора і сьогодні

imageУ смутні часи раз у раз виникають суперечки про те, чи добре жити при жорстокій владі та чи потрібна демократія, якщо немає порядку. А оскільки наша країна знаходиться на певному роздоріжжі, дискусії на цю тему ведуться постійно. Ностальгія за господарем країни, який «наведе лад», витає в повітрі. Тренд можна «прочитати» в симпатії до Сталіна. Цей суперечливий персонаж став одним із лідерів проекту «Ім'я Росії» пару років тому. Мільйони росіян голосували за нього, назвавши найбільше значимою персоною в історії країни. І це особисто в мене викликає змішані емоції: всього кілька десятиліть назад цей тиран відправив у табори мільйони невинних...

Багато хто з моїх знайомих із захопленням стежать за розвитком Росії - економіка східного сусіда розвивається, соціальні гарантії та пільги зростають. Доля Ходорковського хвилює далеко не кожного. Співрозмовники розводять руками і стверджують, що це злишки. Якщо за порядок і процвітання потрібно заплатити свободою нелояльних до влади, то так і бути, - така ціна ...

Але все ж таки не все так однозначно з приводу сильного лідера. Навіть дуже аполітичні громадяни не могли не помітити, що по світу прокотилася хвиля повстань і народних хвилювань. Скинуто президента Єгипту, а Лівійський лідер буквально висить на волосині від повалення. Король саудівської Аравії почав неприкрите загравання з народом, використовуючи зовнішню рекламу. Дивлячись з бігбордів, він велично обіцяє роздачу благ. Хвиля революцій розгорається подібно до вибуху, і ніхто з диктаторів вже не відчуває себе комфортно. Здавалося б непорушний як скеля лівійський лідер Муаммар Каддафі зі скромною посадою першого братського вождя і керівника революції, і той не знає, де йому сховатися, і що робити. Понад сорок років Каддафі розробляв власну систему державності, переписував закони і вибудовував систему правління за власним розсудом. У розрізі останніх подій непорушність його авторитету викликає сумніви.

Насправді думка про те, що правління «хазяїна країни» гарантує економічну стабільність, помилкове. За часів правління Піночета були убиті тисячі інакодумців і серйозно порушено цивільні свободи, і все це зовсім не в ім'я звершень. У Чилі в період правління хунти економіка країни відставала за темпами розвитку від середнього показника зростання в країнах Латинської Америки. У тій же Латинській Америці є ще один чудовий приклад незмінного лідера, який повів країну далеко від світлого майбутнього. Мова йде про Кубу і про Фіделя Кастро. До речі, останній виявився вельми небайдужим до атрибуту багатого життя - годинника Rolex. Він незмінно прикрашає руку лідера, створюючи безглуздий ансамбль із аскетичною військовою формою.

Вдаючись у роздуми про сильного лідера, який «наведе лад», варто подумати, що це буде за порядок. І чи буде в ньому місце для всіх?

Свобода - це зовсім не та ціна, яку варто платити за ілюзію правильної влади. Тирани гарантій на якість життя не дають...

Переклад з російської.

 
Пам'ять і повторюваність подій TOP
image

Ректор Львівського національного університету імені Івана Франка.

Міністр освіти і науки України (2007-2010)

11 березня 2011

Іван Вакарчук

"Все минає з тим, аби повернутися", - так писав стародавній мислитель Сенека в одному зі своїх моральних листів до Луцілія.

[...]

Один із найвидтніших мислителів, Іван Франко, у зверненні-завданні до української інтелігенції писав, що мусимо "...витворити з величезної етнічної маси українського народу націю, суцільний культурний організм, здібний до самостійного культурного й політичного життя, відпорний на асиміляційну роботу інших націй, звідки б вона не йшла, та при тім податний на присвоєння собі в якнайширшій мірі і в якнайшвидшім темпі загальнолюдських культурних здобутків, без яких сьогодні жодна нація і жодна, хоч і як сильна, держава не може остоятися."

У новітній історії це була перша хвиля українізації. Якщо б Австро-Угорщина пішла шляхом Російської імперії - шляхом Емських едиктів і Валуєвських та чи не сотні інших указів, що забороняли й нищили українську мову і цим самим програмово гальмували розвиток української культури - то нас, українців, чекала би доля корінного населення Центральної Америки, яке винищили вандали-конкістадори в XV-XVI століттях.

Маємо цей сумний приклад з історії як докір, коли була вщент зруйнована високорозвинена духовна й матеріальна культура народів, що творилася віками. Тобто була по-варварському знищена пам'ять, і тому відродитись уже ніщо не змогло. Народи зникли. Зрештою, насправді, і в Північній Америці неможливе відтворення культури індіанців саме через знищену пам'ять.

Через 70 років - тобто у 20-х роках минулого століття - в Україні набула розвитку друга хвиля українізації, що захлинулася в нечувано жорстоких масових репресіях комуністичного режиму, який успадкував й активно продовжив імперську російську політику заборони українцям права на життя в їхній власній, питомій для них культурі, на власній землі.

Книговидання в УРСР. Скільки російською і скільки українською

У наступні роки головну роль у збереженні національної пам'яті українців відіграли Західна Україна, особливо Галичина, і українська діаспора. Без цієї оази українства та його інституцій сталися б ерозія й насильницьке винищення національної пам'яті. Видатний внесок у збереження й розвиток наших національних традицій зробила Церква, найбільший - Українська Греко-Католицька церква.

Виняткову роль відіграв у збереженні національної пам'яті Український Вільний Університет як осередок української вищої освіти за кордоном, що святкує сьогодні своє 90-ліття.

Вчені з усієї України, які були позбавлені окупаційними режимами своїх кафедр та прав викладати, знайшли в ньому, спочатку у Відні, потім у Празі і пізніше в Мюнхені, можливість вільно творити в царині науки й навчати молоде покоління українців таїн Природи й Людини.

Третя хвиля українізації розпочалася знову через 70 років, у 90-х роках минулого століття, і особливо на початку вже цього - третього - тисячоліття. Так тривало до минулого року. А сьогодні ми знову переживаємо фрустрацію, крах наших сподівань на повноцінне національне життя українців в Україні.

Руйнують усе... Реформування в освіті, що мало на меті її українізацію з проекцією на європейські стандарти, розширення сфери функціонування української мови, відродження національної культури та національного патріотичного виховання. Тепер маємо в розпалі агресивний наступ на все українське...

Завершуючи торкнуся ще одного добре відомого прикладу циклічного процесу - цього разу вже з міфології.

Міфічний володар Коринфа Сізіф, прагнучи безсмертя, здурив смерть та закував її в кайдани і, як він думав, перехитрив богів. Натомість боги скарали його безсмертям: Сізіф змушений вічно викочувати на круту гору величезний камінь, який, щойно досягнувши вершини, скочується вниз.

Ця нескінченна, марна, важка сізіфова праця є застереженням нам, українцям - уже вкотре ми котимо на гору наш важкий камінь, але щось у наших змаганнях діється не так.

Чи нам, українцям, мовчати, виконуючи свою сізіфову працю, сподіваючись на поворот колеса Фортуни, і 70 років чекати наступної фази українізації?

Чи нам зупинити розгубленість і дезорієнтацію в суспільстві, не мовчати й не дати згорнути все те, що так важко було відтворене й напрацьоване в попередні роки, нарощувати пам'ять як про події в Західній Україні, так і про визвольну боротьбу на Сході України, і зокрема про Холодний Яр, яку зупинили голодомором-геноцидом і репресіями, творити по всій державі українські громадські самоорганізаційні структури, подібні тим, що діяли в Галичині в міжвоєнний період, і цим усім зменшити в багато разів період повторюваності явища українізації, суттєво зменшити й амплітуду цих коливань та, врешті-решт, з усіма цими здобутками й нашою системою цінностей знайти через суспільний договір в Україні точку динамічної рівноваги.

Доповідь при врученні "почесного доктора філософії" в Українському Вільному Університеті (Мюнхен, 08.02.2011)

Вся доповідь [ тут ].

 
Щоденник євроатлантиста. Міжнародні відгуки року Януковича TOP

03.03.2011

Альона Гетьманчук

[...]

У своїй останній статті про рік Януковича в The New York Times/ International Herald Tribune я максимально намагалась балансувати. Не знаю, наскільки це помітно в скороченому вигляді, який, власне, і був опублікований в сьогоднішньому номері газети.

Інший погляд: перший рік Януковича

У середу двоє колишніх Послів Сполучених Штатів Америки в Україні поділилися своїм баченням першого року президенства Віктора Януковича в Україні на сторінках International Herald Tribune. Вони стверджували, що євроінтеграційний курс українського Президента стримують його антидемократичні дії. Альона Гетьманчук, директор Інституту світової політики в Києві, долучилася до цієї дискусії.

Після першого року президентства Віктора Януковича може скластися враження, що з однієї держави Україна утворилися дві.

Перша Україна – це та, яку представляють світові Президент та його прихильники. Ця Україна досягла політичної стабільності, реформи в ній йдуть повним ходом. Кампанія проти корупції є чи не найефективнішою в світі. Ця Україна залишається відданою демократичним цінностям, а ті, хто вказує на певні авторитарні тенденції насправді просто намагаються дискредитувати цю Україну на міжнародній арені. Європейська інтеграція залишається пріоритетом для України, проте водночас їй вдалося налагодити зіпсовані останніми роками відносини з Російською Федерацією.

Інша Україна постає в інтерпретації представників опозиції та громадянського суспільства. У цій державі стрімко зростають авторитарні тенденції, згортаються основні права та свободи. У цій Україні Януковичу знадобився лише рік, щоб прибрати до рук усі важелі державної влади – навіть Владімір Путін у Росії працював над цим кілька років. Боротьба з корупцією використовується як прикриття переслідувань політичних опонентів. Ця Україна відновила відносини з Росією лише за рахунок колосальних поступок.

Насправді, те, що кожна зі сторін просуває своє бачення України має кілька переваг.

По-перше, сучасна українська влада турбується про свій імідж в Вашингтоні і Брюсселі – вона не бажає, щоб до України ставилися як до Білорусі-лайт. Вона прагне переконати західних лідерів, що Україна залишається демократичною державою, з тією лише відмінністю, що якщо за Президента Ющенка демократія означала хаос, то за Президента Януковича демократія є синонімом порядку.

Українським можновладцям також важливо, щоб Україну не сприймали як маріонетку Росії. Вони так багато говорять про європейську інтеграцію не в останню чергу тому, що чим швидше їм вдасться зв'язати себе певними зобов'язаннями з ЄС, тим легше їм буде встояти перед тиском РФ, яка намагається втягнути Україну у свої економічні інтеграційні проекти.

Друга перевага – це те, що влада, як би їй цього не бажалося, не може ігнорувати "іншу" Україну. Громадянське суспільство в Україні є набагато активнішим та потужнішим, аніж в будь-якій іншій країні регіону.

Найбільшим викликом для українського громадянського суспільства є уникнути маргіналізації, як це трапилося в Білорусі. Це не так легко, якщо врахувати те, що за перший рік Януковича при владі стало очевидним, що головний інструмент сучасної влади в Україні – це страх.

[...]

Які уроки для себе має зробити Захід після першого року президентства Віктора Януковича?

У Заходу не залишається іншого вибору, аніж мати справу з тими політиками, які наразі є в Україні. Це не означає, що потрібно вести переговори лише з представниками Адміністрації Президента, є й інші урядовці, які відкриті до прагматичного та ефективного діалогу.

Потрібно зробити все, щоб показати антидемократичним ідеологам, що навіть якщо санкції за прикладом Білорусі сьогодні Україні не загрожують, ситуація може докорінно змінитися в будь-який момент.

Допоки Україна все ще хоче вважатися демократичною, європейською державою, а Президент Янукович не хоче, щоб його плутали з білоруським колегою Александром Лукашенком, офіційні представники Заходу повинні докласти всіх зусиль, щоб донести до українського Президента наступний месидж: вони також сподіваються, що Янукович не стане українським Лукашенком, і якщо він серйозно поставиться до таких побоювань та здійснить необхідні кроки, цього ніколи не станеться.

Save BBC World Service from savage cuts TOP
http://www.petitionbuzz.com/petitions/savews/0
Opened on January 26, 2011

THIS PETITION WILL BE DELIVERED TO No. 10 DOWNING STREET ON COMPLETION OF 100,000 SIGNATURES TO DEMAND A COMMONS DEBATE ON THE FUNDING OF BBC WORLD SERVICE.WE NEED TO ACT QUICKLY PLEASE EMAIL EVERYONE YOU KNOW ABOUT THIS PETITION:

WWW.SAVEWS.COM

The BBC World Service, the world's most recognised news service. is facing savage financial cuts forcing huge job losses and the withdrawal of services vital to poverty stricken and war torn parts of the globe.

We, the undersigned, urge the UK Government to:

Re-think its funding to the BBC World Service and hold a Commons debate on the protection of what is one of Britain's foremost and unique sources of soft power and prestige. The Coalition Agreement rightly recognises Britain’s moral responsibility to help the poorest people in the world and makes welcome commitments to increase and protect International Development funding. We consider the BBC's international broadcasting to be a very cost-effective means of development and we call on the Government to treat it in the same manner as development aid.

The Foreign Office reductions in grant aid have caused the BBC to propose (in particular) ending short wave transmissions to some of the poorest regions in the world. These are places where internet access is limited, literacy is an issue and local governments block FM re-broadcasting when it suits their purposes. These essential services must be considered as a priority by both Government and BBC in any review.

The UK Government's e-petition web site appears currently to be closed to new petitions. The UK Government promises it will hold a commons debate if more than 100,000 signatures are received to a No 10 e-petition. Consequently as it is currently impossible to post a No. 10 e-petition we have phrased this petition in line with a No. 10 e-petition in order to demand its official recognition.

Help save Ehor`s life! TOP
imageA child has congenital malformation of the urinary system and cystic disease of both kidneys. In fact, with such abnormality he was destined to die. However, he does live and struggle, his each day being a survival: he is bravely enduring hospital drip and injections. Little Ehor has already had 4 surgical operations, 6 blood transfusions. Now, he is waiting for 3 urological surgeries, but they won`t solve the basic problem. Only kidney transplantation can ultimately help him, which is impossible to do in Ukraine.

Diagnosis: Chronic kidney disease (level 3), multicystic disease of kidneys, pyelonephritis (continuously relapsing course), chronic renal failure (level 2). Post-epicystotomy state. Perinatal hypoxic-ischemic lesion of the central nervous system. Syndrome of increased neuro-reflex excitability, syndrome of tonus malfunction.

German hospital is ready to host Ehor for examination and kidney transplantation. The cost of treatment 50 000 euro (almost 70,000 USD). But it is the only chance for this little boy to survive!

With highest gratitude,
Parents Michael and Svitlana, Kharkiv (Ukraine).

You can contact us for additional information at:
+380572932103, +380677201308, +380636187362, +380931129673

Webmoney:
z807069699250-USD
e807069699250 –EUR

OR

Recipient: Privatbank
Account number: 29244825509100
Interbranch balances: 305299

The only state register of enterprises of Ukraine #: 14360570

Details of payment: charitable aid for Tkachuk S.H. for medical treatment of her son. Card #4405885016605278

 This is not acceptable. The Government of Canada should be advised TOP

New web-site for the international project Chornobyl 25 does not have Ukrainian language option.
Government of Ukraine contribution: US$ 45+22+5.8 million
Government of Canada contribution: US$ 34.9+15.3 million

Опір режиму. Що може робити кожен. Тактика революції-2

TOP
Одразу забудьте про насильство. Не тому, що треба бути пацифістом, а тому що насильство неефективне.

 

http://narodna.pravda.com.ua/politics/4d7
60711d2dac/view_comments/

А. Левус

[...]

І. Інформаційна робота

Сьогодні ми бачимо, що свобода слова зникає. Тому поширення правдивої інформації є мегаважливою задачею. Розгорніть діяльність в інтернеті. Перетворіть свої профілі в соцмережах в незалежні опозиційні медіа. Навіть, якщо у вас немає хисту до журналістики - просто поширюйте лінки про злочини влади та дії опозиції. Відкрийте кілька блогів, зареєструйтесь на сайтах де є можливість коментувати матеріали, зробіть свою базу розсилки по електронній пошті. ...

ІІ. Пропаганда

Будь-яка революція це масовий рух. Інтернету тут не достатньо. Потрібна вулична пропаганда. Не чекайте, що хтось вам подарує агітаційні матеріали. Є багато дієвих, простих та дешевих способів. По-перше, у багатьох з нас є принтери. Роздрукуйте агітаційний матеріал, який вам припав до душі та роздайте по дорозі на роботу чи навчання. Розклейте його у громадських місцях. По-друге, написи на стінах. Особисто я проти спотворення фасадів будинків, але у наших містах достатньо тимчасових парканів біля будівельних майданчиків. Тому балончик в руки і вперед. По-третє, банери та транспаранти - шматок матерії + балончик. Повіcте банер з мосту, чи будівлі поблизу людної ділянки вулиці – і отримаєте повноцінний біл-борд....

ІІІ. Створюйте автономні осередки опору

Шукайте однодумців в соціальних мережах, на роботі чи навчанні, серед близьких та знайомих. Спілкуйтесь, обговорюйте події, плануйте та дійте разом. Остерігайтесь надмірної масовості своєї групи. Оптимальна кількість 7-8 осіб, далі починається розкольництво та фракціювання. Уникайте бюрократизму, протоколів, посад та офіційних зборів. Зосереджуйтесь на тому, що вас об’єднує, а не на пусті дискусії та розмови. Координуйте свої дії з подібними групами чи громадськими рухами. Мережа автономних груп це оптимальна структура для громадянської опозиції.

IV. Бойкот

Не купуйте товарів та користуйтесь послугами у фірм, які пов’язані з режимом. Бойкотуйте їхні ЗМІ. Поширюйте інформацію про такі фірми по соцмережах з закликом до бойкоту. Не співпрацюйте з представниками колоніальної адміністрації. Подумайте над тим, як оптимізувати свій податковий внесок – все одно ці гроші вкрадуть, або вони підуть на боротьбу з нами.

V.Пряма дія.

... Для нас пряма дія це вуличні протести. Не зловживайте малочисельними чи середніми пікетами. Це дискредитує весь рух. Коли ви переконані, що не зможете забезпечити масовість краще проведіть флеш-моб, хеппінінг, вуличну виставу тощо. Креатив часто діє краще за банальну масову акцію....

VI. Тиск на владу

Тисніть на владу завжди і усюди. Подавайте в суди за неналежне виконання вимог законодавства на всіх чинуш, які на це заслуговують. Типові позови легко можна знайти в інтернеті. Ходіть на прийоми громадян, щоб відстояти проблеми свого будинку, вулиці, району. Робіть масові телефонні атаки на чинуш. Пишіть скарги та складайте громадські протоколи. Не забувайте по можливості фіксувати своє спілкування на відео та диктофон. Поширюйте інформацію про ці кроки в соцмережах. Спонукайте інших до щоденного захисту власних прав.

VII. Безпека

Про безпеку під час опозиційної діяльності написано багато, від хрестоматійного «Малого конспіратора» до розлогих інструкцій по інформаційній безпеці. Тому обмежусь нагадуванням шостої точки Декалогу «Про справу говори не з ким можна, а з ким треба»

Кожен з викладених пунктів, мабуть, заслуговує детальнішого розгляду, але інформації про це достатньо ,навіть у відкритих джерелах. Головний висновок цього нарису – дійте тут і зараз! Навіть один у полі воїн є сильнішим за тисячі бариг і чиновників, які тимчасово окупували нашу країну.

Complete article [ here ].

Допоможіть вратувати життя дитині! TOP
image
Ткач Єгор Ткачук 1рік 8 міс.
У дитини вроджена вада розвитку сечовидільної системи і полікістоз обох нирок. Зважаючи на діагноз, дитина взагалі не мала вижити. Проте маля бореться за кожен день, мужньо витримуючи безкінечні крапельниці та уколи. І це при тому, що дитина вже мала 4 операції та 6 переливань крові. Заплановані ще 3 урологічні операції, утім і вони не можуть вирішити основну проблему.

Врятувати Єгора може лише пересадка нирок. В Україні подібні операції не робляться.

Діагноз: Хронічне захворювання нирок 3 ступеня, полікістоз нирок, пієлонефрит (безперервний рецидив), хронічна ниркова недостатність 2 ступеня. Стан після епіцістомії. Перинатальноегіпоксично-ішемічне ураження центрально-нервової системи. Синдром підвищеного нервово-рефлекторного збудження, синдром тонусних порушень.

Німецька клініка погодилася обстежити Єгора і в подальшому здійснити необхідну операцію, яка вартує 50.000 євро (близько 70,000 доларів США). Це єдиний шанс дитини вижити!

Наперед вдячні усім, хто відгукнувся на прохання.

З повагою, батьки Михайло та Світлана.

Тел.: 0572932103, 0677201308, 0636187362, 0931129673.

Реквізити для перерахунку:

Отримувач: Приватбанк (Privatbank)

Номер рахунку: 29244825509100
МФО: 305299
ЄДРПОУ:14360570

Мета платежу: благодійна допомога Ткачук С.Г. на лікування сина. Карта № 4405885016605278

Для клієнтів Приватбанка: поповнення карти № 4405885016605278

Перерахувати гроші за допомогою сервісу WEBMONEY:

z807069699250 - у доларах США
u807069699250 - в українських гривнях
e807069699250 - у евро

Візьміть участь у соціологічному дослідженні TOP
14 березня 2011 року

Від імені Міжнародного інституту освіти, культури та зв’язків з діаспорою Національного університету «Львівська політехніка» звертаємося з проханням до українців IV хвилі еміграції, що проживають в Канаді, взяти участь у пілотному соціологічному дослідженні.

Дане дослідження спрямоване на вивчення особливостей повернення трудових мігрантів на Батьківщину та з’ясуванню чинників та факторів, що можуть вплинути на цей процес.

Для участі у дослідженні просимо Вас заповнити анкету, яку можна завантажити тут: http://www.ukremb.ca/canada/ua/33222.htm. Анкета є аонімною, вся отримана інформація буде представлена в узагальненому вигляді. Заповнюючи анкету оберіть, будь ласка, той варіант відповіді, який найбільшою мірою збігається з Вашою позицією, або вкажіть свій варіант відповіді.

Заповнені анкети просимо надсилати на електронну адресу press@ukremb.ca або на поштову адресу Посольства (310 Somerset Street West, Ottawa,ON K2P 0J9).

Заздалегідь вдячні усім добровільним учасникам соціологічного дослідження. Ваша думка для наш важлива. Переконані, що спільними зусиллями ми зможемо зробити нашу країну - Україну - кращою!

Це не прийнятно. Уряд Канади треба повідомити TOP
Новоий веб-сайт міжнародного проекту "Чорнобиль 25" немає українського інтерфейсу.
Фінансуванні від уряду України: US$ 45+22+5.8 million
Фінансуванні від уряду Канади: US$ 34.9+15.3 million

Links to event postings TOP

Do you maintain a website of events for your city or region? Let us know and we'll add a link to your site in the ePOSHTA newsmagazine.

 Canada

 United States

Please, come and say HELLO! -- March - April TOP

Sunday, March 27

8:30 & 10:30am Titusville, Florida www.thegatewayofhope.com

Sunday, April 3

10:00am Hamilton, Ontario www.crossfireassembly.org

6:00pm Chatham, Ontario www.evangel.on.ca

Friday, April 8

Bearers of Love Annual Banquet Montreal, Quebec
Mike and Sue Nardozza - Tel. (514) 683-3544

Sunday, April 10

10:45am Ottawa, Ontario www.cpcorleans.ca

6:00pm Pembroke, Ontario www.pptchurch.com

USA flagSouth Bound Brook, NJ:  A musical survey of Ukrainian kanty, dumy and religious songs -- Mar. 20 TOP

Ukrainian Heritage Museum of New Jersey

Sunday, March 20, 2011, 2:00pm
St. Sophia Ukrainian Orthodox Theological Seminary
South Bound Brook, NJ

A musical survey of Ukrainian kanty, dumy and
religious songs from the 17th – 19th centuries

featuring songs by

St. Dimitriy (Tuptalo) of Rostov

For information in English, see:
http://uocofusa.org/files/UKR_ Heritage_NJ/saints_sinners_ eng.pdf

For information in Ukrainian, see:
http://uocofusa.org/files/ UKR_Heritage_NJ/saints_ sinners_ukr.pdf

Live call-in show with a modern Ukrainian hero Vasyl Shklyar, author of "Zalyshynets. Chorny Voron" – Mar. 24

TOP

March 24, 2011, 21:00 local Kharkiv time*

Novaya Volna, Radio 91,2 FM, Kharkiv

On-line streaming: http://www.newwave.com.ua

* Note: DST comes into effect on March 27 in Ukraine in 2011, so Ukraine is six hours ahead of EST (instead of the usual seven) until that date, so 9PM in Kharkiv will be 3 PM in Toronto on March 24

Canadian flagToronto: Mother and daughter luncheon celebration -- March 26 TOP

image

Canadian flagToronto: Canadians against Russian autocracy to hold demonstration supporting human rights and democracy in Russia – Mar. 31 TOP

image

Toronto, Ontario – Canadians Against Russian Autocracy are organizing a protest at the Russian Consulate in Toronto at Bloor and Church on March 31, 2011 from 6:30pm to 8:00pm. This will be the first large Canadian contribution to a worldwide movement that protests the anti-democratic nature of the current Russian government on the 31st of every month with 31 days.

Canadians Against Russian Autocracy is calling on the Canadian government to put visa restrictions on all Russian officials personally responsible for oppression and initiate a process of exclusion of Russia from the G8 for its uncivilized and undemocratic deeds.

“With marked aversion, we are witnessing an increasing violation of the Russian Constitution and abuse of human rights by the Russian Government,” explained Ivan Yushin, who immigrated to Canada from Russia and is organizing the protest on March 31. “The Russian Federation has increasingly moved towards autocracy in the last 10 years. The twentieth century taught us that autocracy may easily turn into tyranny and become gravely dangerous to the entire world. Those who ignore this fact and treat the Russian government as representative do so at their own peril.”

Strong denunciation of the above mentioned tendencies by the Canadian government will be in tune with recent decisions of the European Parliament and put more pressure on the Kremlin to restore Constitutional rights to Russians. As a leader in protecting human rights in the world, this sort of action is in tune with Canadian history and tradition.

The Rally in Toronto will be in synch with similar demonstrations taking place in more than 70 Russian cities and more than 10 world capitals in support of Article 31 of the Russian Constitution, which guarantees Russians the right to assemble and protest freely.

Canadians Against Russian Autocracy encourages the Canadian government and Parliament to demonstrate their real support for human rights and democracy and take action.

For more information contact:
Ivan Yushin
647-829-5992
iv.yushin@gmail.com

Canadian flagEdmonton: Annual Pysanka workshop at the University of Alberta -- March 31 TOP
image
Canadian flagOttawa: 'Solodka Darusia' performance from the Ivano-Frankivsk Drama theatre -- April 7 TOP
image
Canadian flagEdmonton: Workshop: The Genocidal Holodomor: Ukraine - 1932-33 -- Apr. 9 - 10 TOP
image
Canadian flagToronto: Ukrainian Music Festival - Antonina Ermolenko (soprano) & Marianna Humelska (piano) -- Apr. 10 TOP
image
 
Canadian flagWinnipeg: Annual Spring Fair -- April 16 TOP
image
Canadian flagТоронто: Вечір Тараса Шевченка -- 25 березня TOP

Наукове Товариство ім. Шевченка в Торонті
і Літературно–мистецьке обє’днання „Слово” при НТШ

запрошують на вечір

 ТАРАСА ШЕВЧЕНКА 

що відбудеться в

п’ятницю, 25 березня 2011 р., о год. 7:30 вечора
в Канадсько-Українській Мистецькій Фундації
КУМФ: 2118-A Bloor St.W., 2-гий поверх
(між зупинками підземки High Park і Runnymede)
Торонто, Он

В програмі:

1. Кілька віршів Тараса Шевченка: Максим Тарнавський

2. Музична інтерлюдія до творів Тараса Шевченка

3. Дещо про мистецтво Тараса Шевченка: Дарія Даревич

4. Розмова при каві, чаю і солодкім

Вступ за добровільними датками.

 
Ukrainian flagЛьвів: Дитячо-юнацький літературно-мистецький конкурс „Іван Труш в поезії та прозі. Історія одного твору” -- до 10 травня TOP
Художньо-меморіальний музей Івана Труша (відділ Національного музею у Львові ім. А. Шептицького) оголошує Дитячо-юнацький літературно-мистецький конкурс „Іван Труш в поезії та прозі. Історія одного твору”.

Умови Конкурсу:

  1. Обов’язкове відвідання Художньо-меморіального музею Івана Труша (за адресою: м. Львів, вул. І. Труша, 28 (кінцева зупинка трамваю №2 по вул. Коновальця)).

  2. Написання літературного твору (поетичного чи прозового) за мотивом одного із творів українського художника Івана Труша.

  3. Від кожного конкурсанта приймається не більше двох творчих робіт.

Вимоги до роботи:

Мова – українська, обсяг – 1-2 сторінки А-4 формату.

На звороті роботи (обов’язково!) вказати: прізвище та ім’я конкурсанта, вік, навчальний заклад, клас/курс і контактний телефон.

Конкурс проводиться у чотирьох вікових категоріях: І категорія – учні 1-4 класів ЗОСШ;

ІІ категорія – учні 5-7 класів ЗОСШ;

ІІІ категорія – учні 8-11 класів ЗОСШ;

ІV категорія – студенти.

Почесне журі конкурсу – члени Львівської організації Національної спілки письменників України. Голова конкурсу – голова Львівської організації Національної спілки письменників України, кандидат філологічних наук Марія Якубовська.

Журі визначає Гран-прі, три призові місця в кожній номінації та спеціальні відзнаки. Переможці нагороджуються грошовими преміями, призами та пам’ятними дипломами.

Роботи приймаються до 10 травня 2011 року за адресою:Художньо-меморіальний музей Івана Труша

вул. І. Труша, 28
м. Львів, 79057

та на електронну скриньку:

Trush-museum@ukr.net
Контакти:(032) 237 04 63
моб.:(099) 26 91 222 (Людмила Співак)

Конкурс проходить за фінансової підтримки Франківської районної організації

ЛМО ВО "Свобода"Подарунки переможцям надають видавництва „Каменяр” , „Растр-7” „Кальварія”

Canadian flagShevchenko Special on The Ukrainian Hour radio program TOP
Like all Ukrainian broadcasters, I have a special Shevchenko program. Music by W. Mota, quartet Yavir, Sad, V Gerello, duet Bandurna Rozmova, Iryna Shynkaruk, M Minsky, and Rybchynsky's poem to Taras. And info re upcoming Shevchenko monument in Ottawa. The program can be heard for another four weeks on http://chinradioottawa.com/ukrainian.html (click on Week Two).

Irena Bell, Producer and Host
The Ukrainian Hour, Sundays 2-3 PM
Radio CHIN - CJLL - 97.9 FM, Ottawa

Last 4 shows can be heard or downloaded at http://chinradioottawa.com/ukrainian.html

Current show streamed on Sundays 2-3 pm at http://chinradioottawa.com/ukrainian.html

DidYouKnow's are on Nash Holos: http://www.nashholos.com/features.htm

and on UkeTube :
http://www.youtube.com/view_play_list?p=8914D5DF7F79B5FB

BBC Ukraine schedule TOP
Weekend World
From Ukraine with Fiona Foster. Available to watch globally on BBC World News:

Friday 18th March at 1640, 1940 and 2240 GMT. Saturday 19th at 0710, 0810 and 1110 GMT.

Fast Track
Available to watch globally on BBC World News:

Saturday 19th March at 0430, 1230 and 1930 GMT. Sunday 20th at 0630 GMT.

Working Lives : Kyiv
Available to watch globally on BBC World News:

Saturday 19th March at 0110 and 1510 GMT, and Sunday 20th at 0910 and 2210 GMT.

One Square Mile: Dnipropetrovsk
Available to watch globally on BBC World News:

Friday 25th March at 1330 and 2030 GMT, and Saturday 26th March at 1030 and 2330 GMT.

http://news.bbc.co.uk/2/hi/programmes/direct/how_to_watch/default.stm

Ukrainian flagПерший Всеукраїнський молодіжний конкурс "Я - творець своєї держави" TOP

Всеукраїнська громадська організація
“Український Незалежний Фонд Інноваційного Розвитку”, Мала Академія Наук України
в рамках діяльності Молодіжного Ресурсного Центру України

оголошує

1-й Всеукраїнський молодіжний конкурс
«Я – ТВОРЕЦЬ СВОЄЇ ДЕРЖАВИ!»

Конкурс проводиться серед представників молоді віком від 15 до 35 років і ставить за мету виявити і залучити талановиту молодь, яка хоче, може і буде активно брати участь у державотворчих процесах сьогодення.

До участі у конкурсі запрошуються:

  • учні старших класів ЗСШ, ліцеїв, коледжів;
  • обдарована молодь в системі позашкільної освіти;
  • учні професійно-технічних училищ;
  • студенти вищих навчальних закладів;
  • молоді науковці та аспіранти;
  • менеджери компаній та власники бізнесу;
  • молоді державні службовці та депутати всіх рівнів;
  • члени Всеукраїнських молодіжних громадських організацій.

Для участі в конкурсі потрібно написати есе об’ємом до 10 сторінок А4 (шрифт Times New Roman, 12 розмір) українською, російською або англійською мовами і надіслати на адресу організаційного комітету:

01034, м. Київ, вул. Рейтарська, 19-б
або на електронну пошту: mrc.konkurs@gmail.com
з приміткою «Конкурс ЕСЕ + Назва обраної Вами теми».

До есе потрібно додати реєстраційну анкету (можна завантажити на сайті МРЦ) та резюме автора у довільній формі.

Ваша творча робота має складатися з двох частин: перша – максимально аналітична з метою висвітлення сучасного стану обраної теми для підтвердження Вашої компетенції; друга – практичні рекомендації, план дій, зміст реформ щодо покращення ситуації за обраною темою, вартість проектних робіт та прогнозований результат у часі та фінансах.

Роботи будуть оцінюватись за такими критеріями: (1) логіка та повнота розкриття теми; (2) самостійність проведеного дослідження; (3) оригінальність, креативність та новизна роботи; (4) обґрунтованість та практичність висновків і пропозицій; (5) наявність посилань на досвід інших країн, які вирішили аналогічні проблеми; (6) можливість оцінки роботи за методом SMART; (7) наявність власного досвіду з досягнення своїх мрій в реальному житті.

За результатами конкурсу есе та анкет буде відібрано 500 учасників для участі у Всеукраїнському форумі «Я – Творець своєї держави» (Крим, літо 2011 р.). З метою заохочення для участі конкурсна комісія відбере кращі роботи для грошового преміювання за кожною темою та проведе нагородження дипломами учасників.

Вибір тем відбувається довільно у відповідності з профільними структурами діючого Кабінету Міністрів України (Міністерства, Державні комітети та агентства, тощо), а також за профілем роботи Комітетів Верховної Ради України V скликання.

Останній термін подання усіх конкурсних робіт, анкет та резюме – 12 квітня 2011 року о 12.00.

Контакти за телефоном:
тел. 099-441-74-95 Дмитро
063-243-48-10 Анатолій
093-246-47-90 Руслан

За додатковою інформацією та новинами конкурсу слідкуйте на сайтах:

www.mrc.net.ua, www.unfir.org, www.man.gov.ua

Open letter to Ukrainian Canadian Congress re decision to award Shevchenko Medal to Prime Minister Harper TOP
March 16, 2011

To the President, Executive Committee, and Board of Directors of the Ukrainian Canadian Congress,

Let us begin by saying how much we respect and appreciate the work you have done over the last several years to improve the professionalism and effectiveness of the UCC in its role as the representative body of the Ukrainian community in Canada. You have worked hard to advance a number of issues of concern to the community before the Government of Canada, including recognition of the illegality of the First World War internment of Ukrainians and others, a process that involved close cooperation with a succession of federal governments. Unfortunately, we fear all of this good work has been seriously compromised by your decision to award at this time the Shevchenko Medal of Freedom to Prime Minister Stephen Harper.

If the Ukrainian Canadian Congress is to remain an effective voice before government and the broader public body, it is crucial that it maintain its political neutrality. The UCC’s ability to influence public policy decision-makers and public opinion in the future will always depend on its ability to gain access to various stakeholders and parties in order to present the community’s concerns and issues, safe in the knowledge that its views will be seen as credible and impartial and received with respect and an open mind.

Quite clearly, by honouring Prime Minister Harper at this time of heightened political partisanship on the eve of a likely federal election, the UCC has tarnished its reputation for impartiality. And, particularly in light of the subsequent revelations of Minister Kenney’s ‘ethnic strategy,’ it has created the impression that the Ukrainian community is a willing participant in political gamesmanship and manipulation.

Moreover, the award was made in a questionably opaque and arbitrary manner, with little regard for the opinions of the broader community. While it may be within the authority the Board to approve such an award in extraordinary circumstances, there is no obvious reason why this particular award could not have followed the usual process, whereby nominations are received, reviewed by a jury, recommended to the Board for approval, and then granted at the Triennial Congress. This process was clearly designed to ensure a thorough review of all candidates in order to maintain the integrity of the award. Unfortunately, the hasty short-circuiting of the established process may raise serious questions about the motivations of the UCC Executive and Board.

We should all welcome a vigorous and transparent debate about the merits of Prime Minister Harper’s selection for the most prestigious award our community can bestow. We believe that this debate should look broadly at his record and commitment to the basic values of democracy and democratic process, human and civil rights, and respect for minorities. These are the values that have been so important in Canadian history and have created the conditions in which Ukrainian-Canadians and our community can flourish and prosper. Respect for these same values is crucial if Canada is to continue to serve as a model of liberal democracy for the citizens of our ancestral homeland as they struggle with Ukraine’s myriad political and civil problems. The Shevchenko Medal should recognize and celebrate these values and principles, and not be used for ephemeral political gain.

In the absence of any debate around this award and in light of the UCC’s flawed process in making the award – to this day there has not been a public explanation of the rationale for it, nor the imperative of doing it at this moment – we fear that the Ukrainian Canadian Congress has seriously tarnished its image and reputation. We feel the UCC should immediately set to work to repair the damage it has caused itself and our community as a whole.

Boris Balan
Gregory Hamara
Toronto, Ontario

Final reading of Ontario Ukrainian Heritage Day bill March 24

TOP

image

The bill will be proposed for second and third reading in the Ontario Legislature on March 24th. If unanimously passed it would proclaim September 7th in each year Ukrainian Heritage Day in Ontario.

This bill is significant as it celebrates our Ukrainian heritage and recognizes the contributions of generations of Ukrainians to Canada.

The bill was introduced by Gerry Martiniuk, MPP for Cambridge and is co-sponsored by Donna Cansfield, MPP for Etobicoke Centre and Cheri DiNovo, MPP for Parkdale-High Park.

UCC-Ontario Provincial Council provided input during the drafting of the bill and solicited feedback from community leaders across the province.

Bill 155 An Act to proclaim Ukrainian Heritage Day

Preamble The first official Ukrainian immigrants, Vasyl Eleniak and Ivan Pylypiw, arrived in Canada on September 7, 1891. Soon afterwards, Ukrainian immigrants began arriving in Ontario in larger numbers and today Ontario is home to more than 336,000 Ukrainian Canadians. There are over 1.2 million Canadians of Ukrainian descent across the country.

Many Ukrainians fled their homeland to find freedom from oppression and a better life in Canada. Both Ontario and Canada, by way of the Holodomor Memorial Day Act, 2009 and the Ukrainian Famine and Genocide(“Holodomor”) Memorial Day Act (Canada), have recognized the genocide by famine that occurred in Ukraine from 1932 to 1933 under the Soviet Communist regime of Joseph Stalin. On August 24, 1991, the Ukrainian parliament declared Ukraine as an independent democratic state from the Soviet Union. Canada was the first nation in the Western world to recognize Ukraine’s independence.

Ontarians of Ukrainian descent have left and continue to leave a historic mark on our province. Their contributions span communities across Ontario and are reflected in our economic, political, social and cultural life. Ukrainian Canadians have played an important role in the development of Ontario into one of the most desirable places in the world to live and have contributed to making Canada the great country that it is today. It is important to recognize and celebrate these contributions.

Therefore, Her Majesty, by and with the advice and consent of the Legislative Assembly of the Province of Ontario, enacts as follows:

Ukrainian Heritage Day
September 7 in each year is proclaimed as Ukrainian Heritage Day.

Commencement
This Act comes into force on the day it receives Royal Assent.

Short Title
The short title of this Act is the Ukrainian Heritage Day Act, 2011.

Yvan Baker
President,
Ukrainian Canadian Congress - Ontario Provincial Council
(647) 352-3494
uccontario@gmail.com

Momentum becomes unstoppable as fifteen more Liberal MPs seek a prominent Holodomor gallery in the Canadian Museum for Human Rights TOP
March 9, 2011

Ottawa – Today, an additional fifteen Liberal MPs added their names to “The Statement of Liberal Members of Parliament on the Canadian Museum for Human Rights” calling for the establishment of a permanent zone (gallery) on the Holodomor (Ukrainian Famine-Genocide) in Canada’s national human rights museum.

The fifteen new Liberal Members of Parliament are (in alphabetical order):

John Cannis, M.P. (Scarborough Centre)
Hon. Denis Coderre, M.P. (Bourassa)
Sukh Dhaliwal, M.P. (Newton–North Delta)
Marc Garneau, M.P. (Westmount–Ville-Marie)
Mark Holland, M.P. (Ajax–Pickering)
Hon. Maria Minna, M.P. (Beaches–East York)
Brian Murphy, M.P. (Moncton–Riverview–Dieppe)
Hon. Shawn Murphy, M.P. (Charlottetown)
Joyce Murray, M.P. (Vancouver Quadra)
Bernard Patry, M.P. (Pierrefonds–Dollard)
Todd Russell, M.P. (Labrador)
Mario Silva, M.P. (Davenport)
Michelle Simson, M.P. (Scarborough Southwest)
Hon. Judy Sgro, M.P. (York West)
Lise Zarac, M.P. (LaSalle–Émard)

This brings the total number of Liberal Members of Parliament that have publicly called for a permanent zone (exhibit) on the Holodomor in the Canadian Museum for Human Rights to thirty.

Unfortunately, as of yet, Canadian Heritage Minister James Moore has not responded to this statement, which at this point thirty of his Parliamentary colleagues have signed onto.

image

February 23, 2011
Statement of Liberal Members of Parliament on the Canadian Museum for Human Rights

The publicly funded Canadian Museum for Human Rights (CMHR) located in Winnipeg was established by Parliament through amendments to the Museums Act in 2008 and is set to open its doors in 2013.

The purpose of the CMHR is to explore the subject of human rights, with special but not exclusive reference to Canada, in order to enhance the understanding of human rights, to promote respect for others and to encourage reflection, discussion and the taking of action against hate, oppression, and crimes against humanity.

One of the fundamental and most basic of human rights is the right to nourishment—the right to food. In the case of the Holodomor, this was the first genocide that was methodically planned out and perpetrated by depriving the very people who were the producers of food, of their nourishment. What is especially horrific is that the withholding of food was used as a weapon of genocide and that it was done in a region of the world that was known as the “breadbasket of Europe.”

The Holodomor—the famine-genocide perpetrated by Soviet authorities from 1932-33 against the Ukrainian people—has been recognized as such by the Parliament of Canada, and provincial legislatures in Saskatchewan, Manitoba, Alberta, Ontario, and Quebec. Canada, with a population of 1.2 million Ukrainian Canadians, was the first country to enact federal legislation to annually mark the Holodomor on the fourth Saturday of every November.

The Canadian Museum for Human Rights presents an opportunity to illustrate the promise and the importance of human rights, but sadly part of its mission will necessarily also be to educate Canadians about the consequences of denying those rights. The Holodomor is as graphic and moving an illustration as can be imagined of the denial of the basic Human Right to Food. It is a story that is well known and well understood in the Ukrainian Canadian community since there are few families in that community who were not touched in some way by this man-made catastrophe, but it is not as yet widely known or understood in the broader Canadian community. A gallery devoted to the issue of the Human Right to Food as illustrated by the experience of those who were denied this basic right through the famine-murder of the Holodomor would fit precisely within the mandate of the CMHR and would forward its important mission.

It is particularly appropriate that the CMHR, located in the city of Winnipeg with over 100,000 Ukrainian Canadian residents, in a province whose prairies were largely settled by Ukrainian farmers at a time when their Ukrainian peasant counterparts in Ukraine were being starved to death, include a permanent zone (gallery) on the Holodomor.

We federal Liberal Party Members of Parliament hold that this publicly funded national Canadian museum should create and operate a permanent gallery dedicated to the Holodomor, and that the Board of Directors of the CMHR should embrace and include respected members of the Ukrainian Canadian community with expertise in the Holodomor.

It was the Jewish-Polish scholar Raphael Lemkin, known as the “Father of The Genocide Convention” who coined the term “genocide” when referring also to the Holodomor in his 1944 book Axis Rule in Occupied Europe. Unfortunately, the full extent of this horrific “genocide by famine” of millions of Ukrainians was suppressed behind the Iron Curtain during the subsequent 58 years by the Kremlin’s communist regime.

By taking a leadership role in establishing a permanent gallery for the Holodomor, Canada would encourage post-communist countries that are now our economic and security partners to begin to more critically address the human rights violations and genocidal crimes perpetrated in the name of communism and to cease the Holodomor denials which continue to this day.

By having the Holodomor in a permanent zone (exhibit) in our national human rights museum, Canada would fulfill its traditional role in leading the world in the promotion of human rights.

How genocide should be represente​d in the Canadian Museum for Human Rights TOP

http://www.nt.am/newsday.php?p=0&c=0&t=0&r=0&year=2011&month=02&day=25&shownews=
1036872&LangID=1#1036872
February 24, 2011

Roger W. Smith
Chair, International Institute for Genocide and Human Rights Studies

Toronto, Canada—The Canadian Museum for Human Rights (“CMHR”) is planning to have twelve permanent zones or galleries. According to the CMHR’s website, there will be a zone devoted to the Holocaust and a “Mass Atrocity” zone, immediately adjacent to it, which will feature detailed information on many other mass atrocities that have taken place worldwide.

The prominence given the Holocaust with its own separate gallery, and the as yet unclear status of the other cases of “Mass Atrocity” is causing considerable concern within some communities. It raises questions as to which cases will be included, how much space will be allotted to each case, what their content will be, if they will have a permanent or only temporary exhibit, and how these decisions are made.

This article discusses these concerns from the perspective of the International Institute for Genocide and Human Rights Studies in Toronto, a Canadian research institute devoted to human rights and genocide studies and education for nearly thirty years.

The CMHR was the vision of Can West founder Izzy Asper as a place where Canadian students could visit to learn about human rights. He launched the CMHR as a private initiative on April 17, 2003, the 21st anniversary of signing of Charter of Rights and Freedom. On April 20, 2007, Prime Minister Stephen Harper announced the Government of Canada’s intention to make the CMHR a national museum, the first created in over 40 years. Then on March 13, 2008, Bill C-42, An Act amending the Museums Act received Royal Assent in Parliament, with support from all political parties, creating the Canadian Museum for Human Rights as a national museum. The CMHR’s stated mission is, in part, to establish a national and international destination—a centre of learning where Canadians and people from around the world can engage in discussion and commit to taking action against hate and oppression…. inspiring research, learning, contributing to the collective memory and sense of identity of all Canadians… to explore the subject of human rights, with special but not exclusive reference to Canada, in order to enhance the public’s understanding of human rights, to promote respect for others and to encourage reflection and dialogue.

It is the world’s reaction to genocide and other gross violations of human rights that has helped bring about the modern human rights revolution, culminating in the UN Convention on the Prevention and Punishment of the Crime of Genocide on December 9, 1948, and the Universal Declaration of Human Rights on December 10, 1948. Therefore, to explore the subject of human rights, it is critical to examine the gross violation of human rights and its relationship to genocide.

The phenomenon of genocide is complex, and its ramifications are global and devastating for humanity at large. We may approach the subject by studying cases of genocide individually—such as the Holocaust, the Armenian or Rwandan Genocides, or the Holodomor—or we may deal with them comparatively. Individual case studies by nature are narrow. They are self-contained discourse and, as such, are of limited value for scholarship and education. In their general thrust, they are descriptive, and inherently do not allow for the illustration of common denominators of several cases.

Comparison, on the other hand, is essentially an analytical task. The characteristics of genocide can be brought out in the interplay of such common denominators. Only the comparative approach can yield carefully delimited generalizations about the nature and mechanics of genocide as a general problem of humanity. Even though generalizations distilled from comparative studies reflect the common features and characteristics among the cases being compared, their elaboration does not need to exclude other features that are not common. One need not limit one’s self to the quest for common denominators in order to do justice to the comparative method. By taking into account those factors that are rather uncommon, one may in fact underscore the importance of the common features.

Yehuda Bauer, Professor of Holocaust Studies at the Hebrew University of Jerusalem, and academic advisor to Yad Vashem, noted in a speech given at Clark University on April 23, 2009 that the origins of the UN Genocide Convention, go back to a Polish-Jewish lawyer and jurist named Raphael Lemkin, who first began writing about all this in the 1930’s, before the Shoah of the Jews; Lemkin’s model was not Jewish but Armenian, harking back to the Armenian Genocide of 1915 and an earlier genocide against the Herero tribe in southwest Africa in 1903-04. His was truly a comparative approach to genocide.

However, genocide is an extremely emotional issue. Often, people engaged in the field of genocide and human rights have a personal relationship with these traumas. In addition, the members of each group feel that their own trauma is unprecedented, the most important, and tend to inflate their experience to the level of historical uniqueness, as they naturally feel their own pain more immediately. Thus, it is understandable that the reactions to the CMHR’s announced allocation of galleries have been polarized and adversarial.

We are aware that the museum is still a work in progress. We also acknowledge its challenges in meeting the desire of various groups to be included in the framework of the museum, as well as the desire of some to exclude others from it. There must be a scientific and scholarly basis for the CMHR’s decision-making process, including the designation of its galleries. It is our belief that the comparative approach to various cases of genocide, based on the principle of inclusiveness, provides such a scholarly standard, whereas allocating a whole gallery to only one case, while lumping all others into a single gallery called “Mass Atrocity,” relativizes and thereby trivializes those other cases. Moreover, the comparative approach will help those Canadians, who have genocide and the gross violation of human rights as part of their history, share their traumatic experiences with their fellow Canadians and the world at large. The comparative approach will enhance the public’s understanding of the complexities of the gross violation of human rights, promote respect for others, and encourage reflection and dialogue.

There is a further benefit, not to say an imperative, to the comparative approach. By exploring genocide in a comparative manner, we can begin to see its patterns. When we see and understand those patterns, we have the ability to predict the conditions by which genocide may occur. Once we have the ability to predict when genocide may occur, then we have the possibility of preventing it.

In conclusion, it is recommended that the CMHR convey, as part of the universal experience, the historical, political and moral lessons of genocide in an inclusive, holistic and comparative manner. Anything less would do a grave disservice to its stated mission and would become of concern to the conscience of all Canadians.

In this respect, we should remember the words of Raphael Lemkin, the man who coined the term “genocide” and struggled for the acceptance of the United Nations Genocide Convention, described in his personal memoir his own involvement in this field:

I understood that the function of memory is not only to register past events, but to stimulate human conscience.

UCC welcomes appointment of Dr. Lindy Ledohowski to Human Rights Museum board TOP

Ottawa, ON-March 17, 2011

The Ukrainian Canadian Congress (UCC) welcomed the appointment today of Dr. Lindy Ledohowski to the Board of Trustees of the Canadian Museum for Human Rights.

"Dr. Ledohowski brings excellent subject matter expertise and a wide perspective to the Museum's Board of Trustees," said Ukrainian Canadian Congress National President Paul Grod. "The UCC has been asking for a re-constitution of the Board, and this appointment is an important first step in the right direction."

The Ukrainian Canadian Congress has asked the Government of Canada to:

  1. Reconstitute the Museum's Board of Trustees;

  2. Conduct an independent  review of the Museum's design, layout and content in a public and transparent manner to ensure that it is decided upon and displayed in a fair and equitable manner;

  3. Ensure that the contents of the CMHR be reviewed by a newly appointed, independent and impartial Content Advisory Committee; and

  4. Make sure that all work and procurement relating to content, design or that may impact on these aspects, be immediately suspended until its design, layout and content has been publicly presented.  

Ukrainian World Congress calls upon Ukrainian government bodies to stop their destructive course on Ukrainian language education TOP
March 8, 2011

The Ukrainian World Congress is deeply concerned with reports in the Ukrainian press of the threatened closing of educational institutions that offer Ukrainian language instruction in the Luhansk and Donetsk oblasts, namely Ukrainian Schools #77 and #44 in Makiyivka, School #19 in the urban village Horniak, School #3 in Lysychansk, School #15 in Krasny Luch, School #111 and the Ukrainian Humanitarian College in Donetsk that have been reported in the Ukrainian press.

Alleging such concerns as optimization of the school system, lack of financing and the low number of students in these schools, Ukrainian government bodies are planning to close Ukrainian schools in the Luhansk and Donetsk oblasts. As a result, school children would be denied the right to education in the state language.

“The Ukrainian World Congress calls upon the Ukrainian government bodies to stop their destructive course on Ukrainian language education in the Luhansk and Donetsk oblasts, and to act in accordance with Article 10 of the Constitution of Ukraine that clearly states the Ukrainian language is the state language of Ukraine and that the state ensures the comprehensive development and functioning of the Ukrainian language in all spheres of social life throughout the entire territory of Ukraine,” said UWC President Eugene Czolij.

Why Fukushima isn't a rerun of Chornobyl TOP

http://www.edmontonjournal.com/news/Fukushima+rerun+Chornobyl/4453910/story.html
March 17, 2011

Japan's response has been swifter, more candid than the Soviets' 

David Marples

The crisis at the Fukushima Dai-Ichi nuclear power station in Japan caused by the effects of the recent earthquake and tsunami have led many analysts to make comparisons with the disaster at Chornobyl, Ukraine, 25 years ago.

Two schools of thought have emerged. The first, propagated mostly by scientists, including spokespersons of the International Atomic Energy Agency and World Health Organization, is that not only are the two situations not directly comparable, but also the effects of Chornobyl have been greatly exaggerated. Fox News talk-show host Glenn Beck reiterated their remarks that the death toll from Chornobyl is between 40 and 75 people.

The second school perceives the Japanese situation as similar in scale to Chornobyl (a place some readers may know by the Russian-style spelling Chernobyl, which was common at the time of the accident), albeit with different causes. The media generally have been alarmist because there is no obvious solution to the overheating of reactor cores at Japan's BWR reactors. Both the French and British governments have advised their citizens to consider leaving Tokyo, and the United States describes the radiation leaks as "lethal."

Are the two accidents directly comparable? And have the lessons of Chornobyl assisted the Japanese in dealing with problems at Fukushima Dai-Ichi?

Certainly there are some valid points of comparison. Both reactor complexes are relatively close to a major city: Chornobyl was built 137 kilometres north of the Ukrainian capital Kyiv, which had a population of 2.5 million in 1986. Fukushima is 220 kilometres from the Japanese capital Tokyo, which has a greater metropolitan population of 13 million. Chornobyl was planned as a six-reactor, 6,000-megawatt structure; Fukushima currently has six reactors with an installed capacity of 4,700 MW.

Both cases raise questions about building a major nuclear power complex relatively close to a major population centre so that when an accident does occur, the safety of the public is largely dependent on the direction of the wind.

In both instances, evacuations were conducted.

The Soviet Union expanded an evacuation area from 10 km to 30 km from the destroyed fourth reactor, initially moving about 135,000 people. Japan has evacuated 70,000 people from an area in a 20-km radius and advised some 140,000 who live in a radius of 20 to 30 km from the station to remain indoors.

At both locations, material was deposited onto the reactors from above by helicopters, though this procedure was soon abandoned at Fukushima because of the high levels of radiation -up to 400 millisieverts or 40 rem an hour. (By comparison, the average person only receives about 0.46 millisieverts a year).

Also, at both locations the accident was not confined to a single reactor. At Chornobyl, the graphite fire initially spread to the roof of the third reactor building. At Fukushima, the authorities have had to deal with problems, including fires and steam explosions at four reactors -one at a suppression pool for spent fuel rods.

Both countries used military reservists to help control the reactors. The Japanese are using 50 workers in rotation. In the U.S.S.R., firemen and first aid workers bore the brunt of the initial impact with 31 reported deaths at the fourth reactor site.

However, the comparisons end here. In virtually all other respects, the Japanese situation diverges sharply from that at Chornobyl.

In the first place, Japan's plants are better constructed with significantly more attention to safety and levels of accident defence. Although Fukushima is ranked by the International Atomic Energy Agency as an accident at level 6 (Chornobyl was 7), its consequences have been greatly reduced by the containment levels over the reactor. The Chornobyl reactor was built with a light containment structure that was obliterated by two hydrogen explosions in the early hours of April 26, 1986.

Afterward the Soviet authorities maintained total silence for almost 40 hours. The population of Pripyat (about 45,000) three kilometres to the north was outdoors on the morning of the accident, oblivious to the rising levels of radiation other than some fishermen and farmers who burned their feet on the soil. Two weddings were held in the city that same afternoon. By contrast, Japan conducted a prompt evacuation.

The Tokyo Electric Co. has been criticized for tardiness in releasing information about radiation levels. However, more than 240,000 people have reportedly been given potassium iodide tablets to combat radioactive iodine that may have been released into the atmosphere.

After Chornobyl, because of the failure to take such a basic precaution, more than 6000 children contracted thyroid cancer in Belarus and Ukraine, the most affected of what were then Soviet republics. At least 20 died as a result.

The Japanese have welcomed offers of external assistance from other countries in dealing with such an unpredictable situation, though they have used their own resources to try to cool their reactors, using sea water applied by hoses and robots to measure radiation levels.

The U.S.S.R. rejected all offers of outside aid other than that of American tycoon Armand Hammer (a friend of the Soviet leadership), who was instrumental in sending bone marrow specialist Robert Peter Gale to carry out transplants on heavily contaminated victims.

Whereas the Japanese have alarmed some western observers by permitting the reactors to overheat, risking a meltdown, rather than risk the lives of workers, the U.S.S.R. used volunteers in the zone for 30 days, and then switched to the deployment of some 600,000 army reservists, some of whom stayed in the contaminated areas for up to six months. Once the army was on the scene, all health information was classified and heavily restricted. Although thousands later died with familiar symptoms of radiation sickness, their deaths were attributed to other causes.

The enormity of Chornobyl as a disaster was greatly compounded by Soviet secrecy, which even 25 years later has resulted in a bitter international dispute as to the current and future death toll.

However, it is with the causes of the two accidents that the largest distinction lies. Chornobyl was a result of a dangerous graphite-moderated reactor that became unstable if operated at low power. Fundamental mistakes by inexperienced operators conducting a foolhardy experiment followed the shutdown of seven separate safety mechanisms. Thus design flaws and human error were equally in evidence.

At Fukushima, the forces of nature were the decisive factor: the 9.0-scale earthquake and subsequent tsunami. The consequences, already significant, reflect the dictum that nuclear power stations cannot be made safe from all the elements, no matter how unique and tragic the Japanese situation may be.

David Marples, a professor of history at the University of Alberta, is one of the world's leading experts on the Chornobyl disaster. He has written three books on the subject.

Світовий Конґрес Українців закликає владні структури України припинити нищівний курс щодо україномовної освіти TOP
8 березня 2011 р.

Світовий Конґрес Українців висловлює свою глибоку стурбованість у зв’язку з загрозою закриття в Луганській та Донецькій областях низки освітніх закладів з українською мовою навчання, а зокрема таких, як українські школи №77 та №44 у Макіївці, №19 в селищі міського типу Горняк, №3 у Лисичанську, №15 у Красному Лучі, №111 та Український гуманітарний колегіум у Донецьку, про що представлена інформація в українській пресі.

Мотивуючи свої дії так званою оптимізацією шкільної мережі, браком фінансування та неукомплектованістю учнями відповідних шкіл, владні структури України планують закрити українські школи в Луганській та Донецькій областях. Це б позбавило школярів права навчатися державною мовою.

“Світовий Конґрес Українців закликає владні структури України припинити нищівний курс щодо україномовної освіти в Луганській та Донецькій областях та діяти згідно зі ст. 10 Конституції України, у якій явно стверджується, що державною мовою в Україні є українська мова та що держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України,” – заявив президент СКУ Евген Чолій.

Канадійка фінансує проекти закупівлі медичного обладнання для дітей в Україні TOP
10 березня 2011 р.

Невдовзі дитячі лікарні в Україні отримають допомогу в рамках проекту Фонду Анни Мазуренко «Здоров’я Дітей», що здійснюється Медичним комітетом Асоціації випускників Канадсько-Української Парламентської Програми (КУПП). Фонди на реалізацію проекту належать покійній Анні Мазуренко з Торонто, що впродовж усього свого життя була волонтером та активним членом осередку Українського Національного Об’єднання Канади в м. Торонто. Проекти Фонду Анни Мазуренко «Здоров’я Дітей» забезпечують медичним обладнанням дитячі лікарні в Україні. Вже 10 березня 2011 р. заплановано проведення презентації першого проекту у м. Львові.[…]

В рамках першого етапу проекту для дитячих лікарень Львова закуплено медичне діагностично-лікувальне обладнання на суму 719 000,00 грн. Обладнання отримають відділення інтенсивної терапії недоношених новонароджених Львівської обласної клінічної лікарні, Західноукраїнський спеціалізований дитячий медичний центр, Львівський обласний дитячий психоневрологічний диспансер та Львівська міська дитяча клінічна лікарня.

Проект Фонду Анни Мазуренко «Здоров’я Дітей» започатковано в 2010 р. Він передбачає технічне оснащення дитячих лікарень в Україні сучасним діагностично-лікувальним обладнанням (дихальними апаратами для новонароджених, аналізаторами газів крові, нейрофізіологічним діагностичним обладнанням), забезпечення їх витратними матеріалами та проведення навчальних тренінгів для лікарів та медичних сестер у відділеннях. Обладнання, що закуповується, є новим та унікальним для потреб регіону.

Особливістю проекту є узгоджена дія Медичного комітету КУПП, практикуючих лікарів, керівників дитячих лікарень, представників локальних адміністрацій охорони здоров’я при виборі необхідного медичного обладнання. Таким чином увагу в проекті сфокусовано на специфічних потребах кожної лікарні зокрема.

Д-р Олександр Миндюк, головний лікар Західноукраїнського спеціалізованого дитячого медичного центру, всіляко сприяв проекту. На жаль, його недавня передчасна смерть означає, що він не зможе оцінити значення проекту та його позитивний вплив на життя дітей в Україні. Пам’ять про нього та пам’ять про Анну Мазуренко буде продовжувати жити завдяки дітям, що отримуватимуть допомогу в рамках цього проекту.

Перед смертю д-р Олесь Миндюк приготував короткі слова вдячності та шани Анні Мазуренко. Він написав “Щедрість наших сестер та братів в Канаді продовжує мене вражати. Їхня великодушність та повна посвята Україні є свідченням міцності цієї гілки українського родоводу. Ми, що живемо на землі нашого родинного дерева, продовжуємо зміцнюватись при підтримці, що отримуємо від наших сестер та братів зі своєї другої Батьківщини. Тож нехай Канада та її Українці ростуть та процвітають на віки”.Для отримання детальнішої інформації прошу контактувати:

п. Ігор Бардин, Торонто
Президент, Фундація Кафедри Українських Студій
tel.: 1-416-234-9111
bardyn@mbzlaw.com

д-р Антін Кушнір, Львів
Голова медичного комітету Асоціація випускників КУПП
тел.: +380(67)789.39.94
cupp.alumni@gmail.com

Російська православна церква: Каддафі має право придушувати заколоти силою TOP

У РПЦ підтримали та схвалили дії Муаммара Каддафі, заявивши, що влада має право придушувати заколоти силою. Таку заяву зробив відомий своїми скандальними ініціативами протоієрей Всеволод Чаплін.

Вся стаття [ тут ].

У Росії вкладники забирають гроші з банків TOP
http://zik.com.ua/ua/news/2011/03/11/276443

За січень 2011 обсяг депозитів населення в російських банках зменшився на 88,3 мільярда рублів, в доларовому еквіваленті це $ 3,1 млрд.

Росіяни перестали нести гроші в банки: у січні вперше за два останні роки приплив депозитів населення в російські банки змінився відтоком. Більшість експертів вказують на фактор сезонності – мовляв, у січні грошей у народу просто немає. У той же час банки різко знизили прибутковість вкладів, і важко припустити, що люди цього не помітили, – пише «Дело».

Відтік поки щоневеликий: за січень 2011 року – 0,9%, але в «живих» грошах це означає, що росіяни зняли з депозитів 88,3 мільярда рублів ($ 3,11 млрд). На 1 лютого в банках знаходилося 9,7 трильйона рублів ($ 341,55 млрд), статистика за лютий поки не відома.

Висунуто три версії. Перша – сезонна. У січні люди роблять великі покупки, розповідає президент агентства «Качалов и колеги» Ігор Качалов (аналізує споживчий ринок), купують меблі, машини, роблять дорогі подарунки. Тому їм просто нема що відкладати на рахунок.

Дійсно, до кризи в січні банки показували погану статистику, але в 2009 р. був приплив в 3,2%, а в минулому році – того більше: 6,9%.

Друга гіпотеза говорить про те, що криза завершилася, люди перестали відкладати на «чорний» день і почали витрачати.

Нарешті, третя гіпотеза констатує очевидне: відсотки за депозитами серйозно впали, зберігати гроші в банках невигідно, інфляція вище. Про те, що власники вкладів не заробляють, а втрачають, відкрито кажуть у російському Агентстві зі страхування вкладів.

У січні українська банківська система, на відміну від російської, продовжила фіксувати приплив коштів населення. Так, за підсумками січня 2011 р. рахунки українських банків фізособи поповнилися на 5,16 млрд грн (близько $ 650 млн).

IEU features traditional handicrafts of the Ukrainian people TOP
Crafts and small-scale manufacture of common articles of daily use, farm implements, clothing, home furnishings, and, in pst centuries, arms as well were widely practiced in Ukraine from the earliest times. Crafts were highly developed in the ancient states on the northern Black Sea coast. At the beginning of the 1st millennium AD crafts began to be separated from farming and specialized, and there were two basic branches of craft manufacture--iron making and pottery. In the Princely era the urban crafts differed from the rural crafts in their more complex production process and the higher quality of their product. In the large cities there were close to 60 distinct crafts: specialized branches of metallurgy, blacksmithing, arms manufacturing, pottery, carpentry, weaving, linen and wool cloth making, and others. Crafts specializing in ornamental products such as clothes, church and palace decorations, icons, and jewelry were highly developed. The Mongol invasions caused the crafts to decline. The earliest revival of the crafts occurred in the Principality of Galicia-Volhynia, where in the second half of the 14th century and the first half of the 15th century guilds appeared in the cities and towns governed by Magdeburg law. The largest crafts center was Lviv, where by the second half of the 15th century there were already over 50 crafts and by the first half of the 17th century, 133 crafts. At the same time traditional folk handicrafts developed in village communities...

Learn more about the traditional handicrafts of the Ukrainian people by visiting:

http://www.encyclopediaofukraine.com/featuredentry.asp

or by visiting:

http://www.encyclopediaofukraine.com and searching for such entries as:

CRAFTS
CERAMICS and Pottery
WEAVING
EMBROIDERY
KILIM WEAVING
WOOD CARVING

ABOUT IEU: Once completed, the Internet Encyclopedia of Ukraine will be the most comprehensive source of information in English on Ukraine, its history, people, geography, society, economy, and cultural heritage. With over 20,000 detailed encyclopedic entries supplemented with thousands of maps, photographs, illustrations, tables, and other graphic and/or audio materials, this immense repository of knowledge is designed to present Ukraine and Ukrainians to the world.

At present, only 21% of the entire planned IEU database is available on the IEU site. New entries are being edited, updated, and added daily. However, the successful completion of this ambitious and costly project will be possible only with the financial aid of the IEU supporters.

Become an IEU supporter

http://www.encyclopediaofukraine.com/donor.asp

and help the CIUS in creating the world's most authoritative electronic information resource about Ukraine and Ukrainians!

New culture segment on Kontakt TV TOP

We invite all those who understand Ukrainian and are interested in Ukrainian culture to watch a new weekly TV segment "OCHYMA KUL'TURY" -- "EYE ON CULTURE" on KONTAKT TV.

Edmonton, Sunday, March 20, Shaw Cable, 3:00 pm.

The Kontakt program airs in

  • Toronto and southern Ontario, Saturdays at 1:00pm
  • Vancouver, Sundays at 10:00am

Кому вигідна дискредитація Шевченківської премії? TOP
http://surma.moy.su/publ/1-1-0-2791
10.03.2011

Оксана Климончук

imageВасиль Шкляр. Фото Андрія ШМАТОВА

Мабуть, ще не обходилося присудження Шевченківської премії без скандалу. Здебільшого скандалили через кулуарні домовленості в Комітеті з присудження премій чи (потім) через затримку з виплатою грошей, як це трапилося з Марією Матіос.

Цього року скандал набув дещо іншого відтінку. Розгорнулася кампанія з компрометації Шевченківської премії. Уперше за часів незалежності президент держави не пішов вручати цю престижну нагороду (це зробив прем’єр Микола Азаров), а в галузі літератури її взагалі не було: лауреат премії письменник Василь Шкляр попросив у листі пана Януковича не видавати щодо нього указ про нагородження, доки Дмитро Табачник посідатиме чиновницьке крісло міністра освіти. У літературних колах вчинок Шкляра оцінюють по-різному – головним чином вважають, що письменник вчинив правильно, проте дехто дорікає за надмірну шанобливість, висловлену в листі на адресу Януковича (“засвідчую Вам свою повагу”; “моя позиція, пане Президенте, ніяк не стосується Вас особисто”).

ШКЛЯР ПОВІРИВ У ДОБРОГО ЦАРЯ?

imageХудожникові й драматургу Лесю Подерв’янському позиція Шкляра здалася дещо наївною, бо “в його вчинку простежується типова віра в доброго царя і поганих бояр”.

– Але всім відомо, чим закінчується віра в доброго царя, - сказав він. - Нас іще в школі вчили, що закінчується вона 9 січня і розстрілом мирного населення, яке в нього повірило. Хто ж поставив цього Табачника на посаду міністра, як не Янукович? Тож, гадаю, Шкляреві, безперечно, треба було брати гроші (премію).

Відповідно, у ЗМІ розгорнулася кампанія з дискредитації нагороди, яку підтримали ті, хто проти неї виступав традиційно.

Письменникові Юрію Андруховичу взагалі «смердить» від премії, бо вона «оповита конфліктами, доносами, інтригами, у неї зла аура і зла карма».

Проте якщо не буде державної премії, вважає Подерв’янський, то вона має виплачуватися з якихось приватних фондів. Але ці фонди теж мають свої інтереси...

- Не відомо, що краще – державна чи приватна премія, каже художник-драматург. - Чорт його зна. А те, що придерлися до роману Шкляра… Ну, в Україні так завжди було і буде, бо українці – народ заздрісний і дріб’язковий. Покажіть мені ідеальних людей для комітету, зберіть їх разом… (Сміється.)

imageПРЕМІЮ НАМАГАЮТЬСЯ ДИСКРЕДИТУВАТИ

Голова Комітету з присудження Шевченківських премій Борис Олійник переконаний, що хтось таки хоче дискредитувати ідею премії.

– Це я знаю напевне. Але більше нічого сказати не можу. У комітеті ми зробили все, що належить. Решта – мене не цікавить. Вам, мабуть, збоку видніше, кому і що не подобається в премії. Усе!

ШКЛЯР НАВЧИВ УКРАЇНСЬКУ ІНТЕЛІГЕНЦІЮ, ЯК СТАВИТИСЯ ДО ЯНУКОВИЧА

imageДмитро Павличко гадає, що Шевченківську премію хочуть зробити такою, якою вона була в радянські часи.

– Комітет з присудження премії хочуть зробити слухняним знаряддям – так, як було за радянських часів, - сказав він. - Ви ж знаєте, тоді голова Шевченківського комітету ходив у ЦК і там радився, кому давати нагороду. І давали тим, кого називав ЦК. Часто ходили до Шелеста, Щербицького (перших секретарів ЦК КПУ). Правда, за часів Шелеста, давали й дуже заслуженим людям, але якось нагородили Микиту Хрущова… Ми повернулися в часи Української Радянської Соціалістичної Республіки. Президент Віктор Янукович абсолютно потоптав права цього комітету. Він міг виступити й сказати: «Мені цей твір не подобається, але оскільки Шевченківський комітет схвалив премію, то вважаю, її треба дати». Тут має бути виявлена пошана до волі творчих людей – видатних митців, які входять до Шевченківського комітету. Але цього нема. Хтось написав, що в романі Шкляра є якісь антиросійські, антирадянські мотиви… Це дурня повна! Василь Шкляр написав історичний роман. Автор відкрив глибину української трагедії. Коли на початку ХХ століття Україна піднялася, щоб будувати своє незалежне життя, червоні та білі агресори з Росії - Денікін і Муравйов - знищили УНР. То питання: як ми маємо називати сьогодні Денікіна і подібних до нього? Щоб писати про цю пролиту кров, треба бути чесним, як Василь Шкляр. А він написав дуже чесний твір. Цей твір виділяється не лише з тих, що були висунуті на премію. Тепер він ще більше читатиметься. Наші політичні воріженьки, які ніяк не хочуть гинути на сонці, самі не розуміють, що роблять… Гадаю, після цього частина Шевченківського комітету розійдеться, бо бути в комітеті, яким командує хтось згори, – значить, лицемірити. Борис Олійник – комуніст, але в даному випадку він вчинив як український патріот. Я його зустрів і подякував йому. І він не пожалів, що дав цю премію, навпаки – у розмові зі мною він пишався тим, що члени комітету вчинили так, як їм казала совість. Василь Шкляр зрозумів, що не можна одержувати премію від уряду, у якому працює такий українофоб, людина з прихованою філософськи обумовленою ненавистю до всього українського, як Дмитро Табачник. Шкляр зробив правильно, гадаю, так само мали б зробити й інші. Тим, хто цього ще не зробили, мало б бути соромно в Каневі (де прем’єр-міністр Азаров вручав премії. – Авт.). Гадаю, Шкляр навчив сьогодні українську інтелігенцію, як ставитися до президента Януковича. Сам Віктор Федорович не поїхав на вручення. Як на мене, він вчинив мудро – може, вирішив замислитися над цією проблемою (щодо Табачника. – Авт.).

ЯК БРАТИ ПРЕМІЮ З РУК, ЯКІ ПАХНУТЬ ТАБЧНИКОМ?

imageЄвген Сверстюк називає дії сьогоднішньої влади совєцькими.

– Це все треба розглядати в контексті загальної профанації влади в усіх її структурах, - зазначив він. - Влада не дотримується законів і принципів. Це суто совєцький стиль – дати, наприклад, звання академіка, а потім десь комусь у кабінетах це не сподобається, - взяти й забрати. Саме з подачі ксенофоба Табачника все переглянули... Гадаю, цей чоловік не може мати абсолютно ніякої авторитетної думки. Як на мене, рішення Шевченківського комітету є цілком компетентним. Його ж склад затверджено Януковичем, він навіть декого відсіяв, тож мав би прислухатися до рішень. Ігнорування думки комітету – це вже рівень культури президента. Янукович не поїхав вручати премію особисто. Мабуть, щоб не наговорити дурниць, яких завжди наговорює... Як на мене, Василь Шкляр має рацію, відмовившись від нагороди. Було б добре, якби отримувати премії з рук, які пахнуть Табачником, відмовилися й інші. Це цілком нормальна громадянська позиція.

АГРЕСІЮ ДО ШКЛЯРА ВИЯВЛЯЮТЬ НАЩАДКИ ТИХ, ХТО УБИВАВ

imageПисьменник Тарас Прохасько пропонує урочисто закрити Шевченківську премію.

– Від цієї премії справді неприємно попахує через інтриги, непрозоре, нечітке ставлення до неї, - заявив він. - Вважаю, найправильніше було б урочисто закрити цю премію, як певний етап у історії української літератури й почати щось зовсім інше. Як на мене, Шкляреві слід було відмовитися від премії пізніше, після того, як президент підписав наказ. А виходить, що йому фактично ніхто ніяку премію не присуджував, Янукович усе дуже гарно розіграв… Щось дивне відбувається з цією премією… Бо незрозумілим є ставлення держави до літератури, до премії і зрештою до самого Шевченка. Кажуть, премія має обговорюватися на народному рівні. Виникає питання, а як саме? У нас ніколи не було відомо, хто як вирішує, кому присудити премію. Члени комітету дуже рідко можуть сказати те, що вони думають... У творі Шкляра я не знайшов ксенофобських речей, але розумію людей, яких цей твір може вразити. Бо коли внукові чи синові кажуть, що його батько або дід був убивцею, катом, а потім ще й розказують, у який спосіб за це його покарали, - то їм це неприємно слухати... Тому зрозуміло, звідки конфлікт. Україна поєднала різних людей, у нас жертви й кати живуть поруч. Звідси й агресія, бо хто захоче визнавати це?!

Письменницю Ірину Магрицьку переслідує міліція TOP

http://gazeta.ua/articles/ukraine-newspaper/372822
Газета по-українськи" №1180
23.02.2011

Олена ТАЛАЄВА

imageЗа документальний фільм про Голодомор Ірину Магрицьку нагородили орденом княгині Ольги ІІІ ступеня

18 лютого сусідів луганської письменниці 49-річної Ірини Магрицької опитали міліціонери. Дізнавалися, чи вживає алкоголь і наркотики, чи не порушує громадського спокою, хто приходить додому до Магрицьких. На дії правоохоронців літераторка поскаржилася до міліції та прокуратури.

— На початку лютого був 130-річний ювілей Климента Ворошилова, — розповідає. — У Луганську виділили 60 тисяч гривень на реконструкцію пам’ятника маршалу в центрі міста. Але це зовсім новий монумент, який не потребує реставрації. Голова облради Валерій Галенко на сесії сказав, що варто перейменувати Луганськ на Ворошиловград.

У день ювілею ”червоного маршала” письменниця презентувала свою книжку ”Справжній Ворошилов”. У ній розповідає, що він був ініціатором знищення донського козацтва 1921 року. На ХVIII з’їзді ВКП(б) говорив: ”Ми пішли свідомо на голод, тому що нам потрібний був хліб”. З ініціативи Ворошилова перед війною винищили 36 тис. офіцерів Червоної армії.

— Після виходу книжки мене й почала перевіряти міліція, — продовжує Ірина Магрицька.

2008-го місцеві правоохоронці збирали про неї інформацію.

— Два роки тому з чоловіком Олександром зробила фільм про Голодомор на Луганщині. Тоді Ющенко розпорядився, аби облрада виділила кошти на картину. Мені дали 13 тисяч гривень. Я 300 сіл об’їздила, аби записати очевидців. Але мій фільм у Луганську не сподобався.

Ірина Магрицька викладає філологію в Східноукраїнському університеті. За документальну стрічку про Голодомор її нагородили орденом княгині Ольги третього ступеня.

Відбулося урочисте відкриття виставки живопису Любомира Медвідя TOP
Д. Скринник-Миська

4 березня 2011 року о 16:00 у Національному музеї у Львові ім. А. Шептицького (пр. Свободи, 20) відбулося урочисте відкриття виставки живопису заслуженого діяча мистецтв України, народного художника України, академіка Академії мистецтв України – Любомира Медвідя.

Живописна творчість Л. Медвідя — яскравий феномен сучасного мистецтва України. «Новий проект «Ремінісценції», хоча й відрізняється від усього створеного Л.Медвідем раніше, але, безсумнівно, є продовженням тем, над якими художник працював усе життя. Своєрідним стрижнем творчості мистця як у ранніх роботах, так і у пізніших масштабних серіях, є тема Блудного Сина, людини як вічного подорожанина.

Драма «Людського Блудного сина» у вселюдському масштабі створює певне смислове тло для сприйняття «Ремінісценцій» як цілості – і водночас вона розщеплюється на «малі», індивідуалізовані драми. У диптиху «Земля» це антагонізм Жіночого (чуттєвого, інтуїтивного) та Чоловічого (логічного, раціонального). У диптиху «Дебет-Кредит» це деградація людського існування до певного шаблону, того, що може бути калькульоване, інвентаризоване. У «Персоні з кліткою» - приреченість людини на обмеження та самообмеження власної свободи. У «Полустанку» та «Шезлонгах» – вічне очікування, начебто беззмістовне, але по суті підпорядковане динаміці і катастрофізму всесвіту».

Навчальний комплекс з української мови як іноземної «КРОК-1» TOP
imageМіжнародний інститут освіти, культури та зв’язків з діаспорою Національного університету «Львівська політехніка» випустив навчальний комплекс з української мови як іноземної «КРОК-1».

Авторами даного видання є Олеся Палінська та Оксана Туркевич, а вийшло воно під загальною редакцією Ірини Ключковської - кандидата педагогічних наук, доцента, директора МІОК.

Навчальне видання побачило світ завдяки фінансовій підтримці Благодійного фонду Fondation Vidrodgenia, засновником якого є Богдан Гаврилишин).

Міжнародний інститут освіти, культури та зв’язків з діаспорою висловив щиру подяку Фонду, зокрема Богданові Гаврилишину, за розуміння і допомогу у виданні навчального комплексу з української мови як іноземної «КРОК-1». Адже вивчення української мови – це не лише потужний фактор збереження національної ідентичності українця за кордоном, але й джерело пізнання України.

[…]

Навчальний комплекс складається із:

  • посібника (книги для студента), який містить тексти і діалоги на різноманітні теми, граматичну інформацію, вправи для закріплення лексичних і граматичних навичок, завдання для спілкування у групі, домашні завдання, граматичний довідник, у якому систематизовано й узагальнено матеріал, поданий протягом курсу, контрольні завдання для перевірки вмінь і навичок.

  • методичного посібника (книги для викладача), у якому викладено загальні принципи роботи з посібником для студента, а також поурочні методичні поради;

  • комплекту карток із вправами для закріплення вивченої лексики і граматики; на звороті карток – ключі й пояснення;

  • компакт-диска із аудіофайлами (записами слів, текстів, діалогів, пісень) та електронними варіантами методичного посібника для викладача, міні-словника до уроків, граматичного довідника у форматі PDF.

  • Навчальний комплекс був апробований у ряді українознавчих центрів, зокрема в університетах України, Німеччини, Польщі, Канади, Великої Британії.

Видання було презентоване на Міжнародній конференції «Львів для української мови у світі», що пройшла 21 – 22 лютого ц.р. Учасники конференції, фахівці із української мови як іноземної, дали високу оцінку виданню.

Колектив авторів МІОКу працює над створенням наступних навчальних посібників серії «КРОК» для вивчення української мови на рівні А2+ та В1, а також над іншим навчально-методичним забезпеченням з української мови як іноземної.

Ознайомитися з даним повідомленням Ви можете в мережі Інтернет за цим посиланням: [ тут ]

The great grain robbery TOP
http://agronomyukraine.blogspot.com/2011/03/great-grain-robbery.html

The Ukrainian parliament is one step away from endorsing legislation which is believed will monopolise the grain market to favour a handful of companies with close links to the government. The move which gives a free hand over grain export policy and price regulation to a state agency was blasted by the IMF, World Bank and the European Bank for Reconstruction and Development, as well as trade associations and grain traders themselves. The international lending organizations warned Ukraine’s Prime Minister Mykola Azarov about the possible consequences of such a move. "We consider that this law, if endorsed, will create a state monopoly on grain exports and will virtually remove private grain traders from the market," reads the letter sent by the lenders. The IMF warned the government that receipt of the next tranche of its financial package will be conditional upon Ukraine bringing its grain market into compliance with WTO standards. The Grain and Feed Trade Association (GAFTA) has urged the WTO to question such legislation, which it says, “prevents fair competition.”

The American Chamber of Commerce also called upon the Ukrainian leadership to intervene, suggesting President Viktor Yanukovych should veto the law once it is passed by the Verkhovna Rada. Several major American companies, such as Cargill, operate on Ukraine’s grain market. Encapsulated in two draft laws, the changes will allow only so-called state market operators to export grain; others could export only if they make advance payments for not less than half of the shipment requested. Experts warn that the consequences of this step could be foreign investors ceasing all business operations in the market, or even quitting Ukraine, while some may file lawsuits against the government.

“The new draft law is just another example of selective justice, but now applied to the grain market by the current leadership. While in theory any trader could apply for a permit to export, it is clear that it will be granted only to insiders, and the tendering process will remain as opaque as it is with contracts for EURO 2012,” said Hryhoriy Nemyria, Yulia Tymoshenko’s foreign policy advisor.

“The draft law shows that the government has embarked upon a course to monopolise grain export,” Tamara Levchenko, a Ukrainian analyst said. “The proposed legislation contradicts other laws,” Mykola Vernitsky, an analyst with the Kyiv-based ProAgro consultancy concluded. Independent associations were even more outspoken. Volodymyr Klymenko, the president of Ukraine’s Grain Association, was sharply critical of the new draft law, saying its aim is to get rid of private grain traders. “They have invested in Ukraine’s agrarian sector for 20 years: brought investment, built or modernised grain silos, constructed facilities for loading grain, cultivated soil – and now they are all told to get out of the market,” he said to the Kyiv Post weekly. Mr Klymenko highlighted several examples of billions of hryvnas disappearing from state grain companies’ coffers, such as Khlib Ukrainy or the Agrarian Fund. One of them, KhlibInvestbud, received a disproportionately large quota, while international grain traders, such as Cargill, received nothing.

Mr Klymenko said that Agriculture Minister Mykola Prysyazhnyuk declined to comment about the ownership of KhlibInvestbud’s 39 percent stake, which is in private hands. “I hope for a miracle,” he said, “but I think the quotas on wheat export will stay, maybe even until summer.” Traders have already sustained considerable losses from grain quotas introduced last summer, which left thousands of tonnes rotting in silos and loaded on ships. Export restrictions were put in place despite the harvest being the third largest in Ukraine’s history. Ukraine is among the world’s ten largest exporters of grain. Mr Klymenko estimated that a monopoly on grain exports will deprive government coffers of an additional $3 billion this year as world prices for grain have risen steeply.

US pro-democracy groups to sound alarm about election law TOP
http://www.kyivpost.com/news/politics/detail/99974/
March 16, 2011

Yuriy Onyshkiv

Two U.S. democracy organizations may end their involvement in a Ukrainian working group tasked to develop a new election law after last fall’s flawed local vote.

Sources say the withdrawal, if it happens, would be in protest of the working group’s failure to adhere to international standards of democracy, openness and fairness.

Representatives of the National Democratic Institute and International Republican Institute are not commenting. But knowledgeable sources, who requested anonymity because they were not authorized to speak publicly, said a decision could come within days.

The working group on election reform is chaired by President Viktor Yanukovych, blamed for holding local elections last October that did not meet democratic standards in the assessment of international and domestic observers.

Yanukovych, of course, has weak democratic credentials. He was the beneficiary of a rigged 2004 presidential election, overturned by the Orange Revolution and Viktor Yushchenko’s election that year. Moreover, the Yanukovych administration is criticized for favoring postponement of parliamentary elections to 2012, instead of 2011.

Sources said that a joint statement by the U.S. institutes could be issued in coming days, in which both announce their decision to stop participating in the working group, which was described by one source as being run like a “Potemkin village.”

Such a pullout could deepen criticism that Yanukovych, since taking power more than a year ago, is reversing democratic progress.

However, sources say the National Democratic Institute and International Republican Institute may resume activity if the group improves openness to all interested parties, including the opposition, and makes a more honest effort to develop and endorse acceptable draft electoral legislation.

In an opinion piece published in the Kyiv Post on Feb. 25, NDI’s director in Ukraine, Kristina Wilfore, wrote that “last fall’s local elections were a great disappointment for many non-partisan election watchers who had hoped that bad elections in Ukraine were a thing of the past. Unfortunately, three months into the [election law] reform effort, the president’s initiative looks to be equally disappointing.”

Yanukovych countered such criticism by starting a working group in November to bring the electoral legislation in line with generally accepted international democratic standards.

The chairman of the group is Justice Minister Oleksandr Lavrynovych. Other members include: deputy presidential administration chiefs, Andriy Honcharuk and Olena Lukash; director of the National Institute for Strategic Studies, Andriy Yermolaev; chairman of the Central Election Commission, Volodymyr Shapoval; deputy CEC chairman, Andriy Mahera: CEC member Mykhailo Okhendovskiy and parliament deputy Volodymyr Pilipenko.

The press service of Ukraine’s Justice Ministry reported on March 16 that the working group had completed its concept of a future law on parliamentary elections.

“According to the minister, the concept of law was developed with the participation of representatives of all parliamentary factions, as well as deputies belonging to no faction, and representatives of international and domestic NGOs,” Lavrynovych’s spokeswoman said.

But sources close to the working group said that many of its members have not seen the draft legislation, nor have their suggestions been openly welcome.

Okhendovskiy, seen as loyal to Yanukovych, defended the process, saying: “At the working group meeting, members discussed only the main aspects that should be taken into account in preparing the new version of the parliamentary election law. The text of the law itself was not discussed. The text of the law will be prepared taking into account proposals expressed during the group’s meetings.”

But in the opinion piece published in the Kyiv Post last month, NDI’s Kristina Wilfore wrote:

“The government, which formed this election law drafting commission unilaterally, has not fully welcomed major opposition parties or non-partisan civic organizations. While some members of the opposition and civil society have been included during later meetings of the working group, their belated participation is not a substitute for substantial involvement. Furthermore, the working group remains a heavily pro-government body.”

She added: “As for transparency, debate, deliberation and drafting – the group’s central functions – are going on behind closed doors, where participants lack the ability to make real decisions.

At the first meeting, those gathered were told that the president would make all decisions on the new law and that its basic structure had already been determined and was non-negotiable. Group members also learned they could not suggest topics for discussion or be informed on how topics were chosen. There have been no drafts to review and no explanation of how the group’s comments are being integrated into the drafting process.”

Wilfore concluded: “In a Jan. 30 interview with The Washington Post, Yanukovych pledged his intention to hear a broad range of international and domestic voices as part of the reform process, which NDI and others applauded. But that seems to have fallen on deaf ears.”

onyshkiv@kyivpost.com

Sevastopol: Russian fleet stirs passions in Ukraine TOP
http://www.bbc.co.uk/news/world-europe-12665037
8 March 2011

Daniel Sandford

imageLast April the Ukrainian government signed an agreement allowing Russia's Black Sea Fleet to continue using Sevastopol as a base.

Amid angry scenes in the parliament in Kiev, it extended Russia's lease until 2042, in exchange for cheaper gas.

[...]

A strategic military port

From the many viewpoints in the city you can look down on the inlets of the famous natural harbour.

Nestling in the shelter of the hills you can see the dark grey Russian ships, often moored alongside ships of the small Ukrainian navy.

Sevastopol was founded by Russia in 1783 and has remained an important strategic military port ever since.

In nearby Balaklava an extraordinary James Bond-style submarine cave was carved into the seacliffs.

But in 1954, when the Soviet Union seemed inviolable, the Crimean peninsula was transferred for administrative purposes from the Russian Soviet Republic to the Ukrainian Soviet Republic.

When Ukraine broke away from the Soviet Union in 1991 it took Crimea, and Sevastopol, with it.

The Soviet Navy split up. Officers had to decide whether to serve in the Russian Navy or the Ukrainian Navy.

One of those who chose to serve his native Ukraine was former Captain Vadim Makhno.

On a bluff overlooking the harbour he told me that he understood that Sevastopol was not very Ukrainian, but he explained that it was not in his countrymen's nature to give things up.

"I can't imagine a mechanism which will let Sevastopol become a part of Russia without blood being spilt," Captain Makhno said.

"Nobody here thinks seriously about attacking Russia, but to just give something away is impossible. The Russians need to think about whether they really need the fleet here."

[...]

Complete aerticle [ here ].

Writer takes stand against Tabachnyk TOP
http://www.kyivpost.com/news/nation/detail/99513/
Mar. 11, 2011

Oksana Faryna

A winner of a prestigious literary prize declines the award in protest over Ukraine's controversial education minister.

image
Novelist Vasyl Shkliar refuses to accept the Shevchenko Prize, the nation's top literary prize, until Dmitry Tabachnyk is no longer education minister
Ukrainian writer Vasyl Shkliar could have marked the March 9 anniversary of Taras Shevchenko’s 1814 birth with a $32,000 prize and honorable celebrations on Chernecha Hill in Kaniv, where the great poet was buried in 1861.

Instead, the 59-year-old author stayed at home, watched the ceremony on TV, wrote a synopsis for his future film, put flowers at Shevchenko’s monument in Kyiv and drank coffee.

Shkliar was nominated for the Shevchenko prize for his novel Black Raven, or Zalyshenets, a story about the fighting between Ukrainian nationalists and the Bolsheviks in the 1920s.

But the author refused to accept the nation’s biggest award in culture and art, which was established in 1962, until “Ukrainophobe” Dmytro Tabachnyk, the minister of education and science, youth and sport, loses his job.

“There were a lot of protests against Tabachnyk in society,” Shkliar said. “People came out against him in Crimea and Donbas, not to mention western Ukraine. But it turned out that nothing can help. People gave up. Some intellectual stagnation and indifference occurs that we can nothing do anymore.”

Complete article [ here ].

Jailhouse watch: many former top officials remain in jail for months TOP

http://www.kyivpost.com/news/nation/detail/99516

Peter Byrne and Kateryna Grushenko

Editor’s Note: Experts say excessive pre-trial imprisonment is a major human-rights problem in Ukraine,where suspects can be jailed for up to 18 months before trial. The practice violates democratic principles that call for speedy, fair and public trials as well as the presumption of innocence until proven guilty.

More than 40,000 people in Ukraine are imprisoned without trial. The Kyiv Post will keep track of this issue through this new feature called “Jailhouse Watch.”

Rights groups say many cases amount to political persecution.

Go here to see the whole table. http://www.kyivpost.com/data/images/All.jpg

image

More than a dozen former officials from the previous government remained in pretrial detention on March 10, as a Zaporizhia court prepared to try nationalists jailed for defacing statues of Soviet leaders Joseph Stalin and Felix Dzerzhinsky, the first director of the Soviet Union’s secret police.

Former government officials currently behind bars include former Interior Minister Yuriy Lutsenko, former acting Defense Minister Valeriy Ivashchenko, former Customs Service Chief Anatoliy Makarenko and Ihor Didenko, former deputy head of Naftogaz.

More than a dozen more former government officials, including former Prime Minister Yulia Tymoshenko, have been questioned in various criminal investigations opened by state prosecutors and the Security Service of Ukraine since President Viktor Yanukovych took office on Feb. 25, 2010.

Some are being held in pre-trial confinement, while others, such as Deputy Justice Minister Serhiy Korniychuk, have been released pending trial.

A report published on Feb. 28 by the Ukrainian Helsinki Human Rights Union and the Kharkiv Human Rights Protection Group considers many of the cases to be political persecution, a charge that law enforcement agencies and President Viktor Yanukovych’s administration deny.

Former high-ranking government officials in jail:

Yuriy Lutsenko, former interior minister.
Arrested in December for alleged misappropriation of state assets.
Pretrial detention extended to April 26.

Valeriy Ivashchenko, former acting defense minister.
Arrested in August on suspicion of abuse of office.

Kyiv’s Pechersk district court is scheduled on March 16 at 3 p.m. to begin hearing the preliminary arguments in the case.

Hryhoriy Filipchuk, former environment minister.
Arrested in December on suspicion of abuse of office.

Viktor Kolbun, former deputy pension fund board chairman.
Arrested in November on suspicion of exceeding authority.

Mykola Petrenko, director Ukrmedpostach.
Arrested in December on suspicion of abuse of office.

Tetyana Hrytsun, former state treasury deputy head.
Arrested in July on suspicion of abuse of office.

Oleksandr Danyevych, former state treasury deputy head.
Arrested in July on suspicion of abuse of office.

Anatoliy Hrytsenko, former Crimean Parliament speaker.
Arrested in January on abuse of office charges (illegally allocating land plots).

Volodymyr Rabotnyov, former deputy transportation minister.
Charged with revealing state secrets. Remains under house arrest.

Trial of Tryzub activists

The prosecutor’s office of Zaporizhia region on March 4 announced that its criminal investigation into the Dec. 28 decapitation of a bust of Josef Stalin is complete. Police in January arrested nine members of the Tryzub nationalist group, jailing all but one of them in pre-trial detention. The men were originally suspected of blowing up the bust of Stalin in Zaporizhya late on Dec. 31, but the suspected perpetrators of that crime have not been identified.

Police on Jan. 9 detained Vasyl Labaichuk, Andriy Zanuda, Edward Andryushchenko, Roman Khmara, Pylyp Taran, Vitaly Vyshnyuk, Yuriy Ponomarenko, Anatoly Onufriychuk and Vasyl Abramiv for decapitating the Stalin statue days before the explosion. All nine men are jailed on hooliganism charges in January.

The civil society portal Maidan.org.ua on March 7 quoted Andriy Parubiy, a lawmaker within the Our Ukraine parliament faction, as saying Vyshnyuk has been released to a tuberculosis clinic for medical attention pending trial.

Zaporizhia prosecutors on Jan. 10 arrested two members of a second nationalist organization, Svoboda, Yuriy Hudymenko and Artyom Matvieyenko, on similar charges for allegedly daubing paint in May 2010 on the statue of Dzerzhinsky.

Ukraine’s criminal code defines hooliganism as “a flagrant violation of public order motivated by overt disrespect for society, accompanied by particular impudence or exceptional cynicism.” If convicted of the offense, the men could be fined or sentenced to jail for up to three years. Lawyers for the defense say their clients had no intention of insulting society or expressing disrespect since the overwhelming majority of Ukrainians consider Stalin and Dzerzhinsky as enemies of Ukraine.

The Ukrainian Helsinki Human Rights Union, a human-rights watchdog, says the two cases resemble Soviet-era political show trials, which were aimed at intimidating the population and undermining the law in the country. Ex-Naftogaz, ex-customs officials in jail Former Naftogaz and State Customs officials have been jailed since last summer for their roles in ex-Prime Minister Yulia Tymoshenko’s acquisition 11 billion cubic meters of natural gas from RosUkrEnergo. Naftogaz reportedly dropped the claim after Tymoshenko left power, allowing RosUkrEnergo to reclaim the gas.

Ihor Didenko, former deputy head of Naftogaz.
Arrested in July on suspicion of abuse of office.
A Kyiv appeals court on Feb. 7 extended Didenko’s pretrial confinement to March 10.

Taras Shepitko, former deputy head of the Kyiv regional energy customs service office. Arrested in July on suspicion of abuse of office.

Anatoliy Makarenko, former Customs Service head.
Arrested in July on suspicion of abuse of office.
Kyiv Appeals Court on Feb. 7 extended Makarenko’s pretrial confinement to March 10.

Tax protesters face trial

Lawyers representing eight defendants charged with destroying public property on Independence Square in Kyiv during protests against the tax code last fall said on March 3 that police have finished their criminal investigation. Serhiy Melnychenko, Oleh Akhtyrskiy, Oleksandr Mandych, Roman Fedchuk, Ihor Harkavenko, Oleh Zaplatkyn, Serhiy Kostakov and Vitaliy Gruzinov are accused of causing $25,000 (Hr. 200,000) worth of damage to granite tiles on the square with tent pegs, which protesters used on Nov. 22 to erect eight tents. Some are also accused of doing $340 (Hr 2,711) worth of damages to the metal fence on Maidan, making a dent and breaking a mirror of the two cars parked on Maidan.

Oleh Levytsky, a member of the Ukrainian Helsinki Human Rights Council monitoring, said heavyhanded treatment of defendants represents political persecution. “One of the accused, Ihor Harkhavenko, didn’t even arrive at the tent city in Kyiv until Nov. 25, after the tents were erected,” Levytsky said. “The pretrial investigation has resembled a public relations campaign to show the ‘criminal face’ behind the tax code protests.” Artyom Belov, Harkhavenko’s lawyer, said that “the decision to target these individuals looks like an attempt to frighten other civic activists. I can find no other explanation.”

Oleksandr Danylyuk told the Kyiv Post in January that he and other protest organizers were questioned by police in late December. “We have information that the police put pressure on some people to say that opposition deputies paid them to raise a ruckus,” Danylyuk said. Manduch and Harkavenko spent weeks in pre-trial detention before released on appeal. Zaplatkyn and Kostakov remain in jail.

Vaclav Havel: Ukraine ‘a dictatorsh​ip in gloves’ TOP

http://www.kyivpost.com/news/nation/detail/99333/
March 8, 2011

Yuliya Raskevich

Vaclav Havel, the former president of the Czech Republic and one of the world’s leading democracy activists, said that post-communist Eastern European nations are still stuck in the authoritarian past.

image
Traditionally dressed women applaud former Czech President Vaclav Havel during Viktor Yushchenko's inaugural ceremony in Ukraine's parliament in Kyiv 23 January, 2005.Viktor Yushchenko was sworn in as the third president of post-Soviet Ukraine, capping months of political turmoil that saw the strategic nation turn away from traditional Russian influence and toward the West. AFP PHOTO POOL / SERGEI SUPINSKY

Speaking with CNN about pro-democracy revolts in the Middle East and Northern Africa, Havel went on to point out that democracy is still fragile on the European Union’s eastern borders. He described Russia, Belarus and Ukraine as “dictatorships in gloves.”

“I think that the authoritarian elements that we can observe in Russia and in a much worse way in Belarus and now in a certain way in Ukraine are of a different nature than the pure totalitarian system as we remember it,” Havel said.

Havel added: “They are different because they are more sophisticated and are motivated by economic interests. It's a dictatorship in gloves. But it is also necessary to come to terms with this. I would say it's a typical post-communist phenomenon.”

In 1989, Havel helped lead the successful “Velvet Revolution” against communist rule in Czechoslovakia. Later he became president of the Czech and Slovak Federal Republic, from 1989-1992, and the Czech Republic from 1993-2003. In power, Havel laid the foundations for multiparty democracy and was a staunch proponent of NATO expansion into former Warsaw Pact countries.

Coming from an icon of the anti-communist movement, the words of Havel add to growing Western disenchantment with Viktor Yanukovych’s first year as Ukraine’s president.

Complete article [ here ].

Уряд власної кишені TOP

http://lb.ua/news/2011/03/02/86540_Uryad_vlasnoi_kisheni.html
2.03.2011

Татяна Чорновіл

В британському уряді 18 офіційних мільйонерів. В українському – принаймні офіційних – лише декілька. Разом з тим, не є секретом: спосіб життя, що його веде більшість наших урядовців, не відповідає їх деклараціям.

image

Фото: Макс Левін

І є значно більш шикарним, ніж спосіб життя їх британських колег. Втім, Україна – не Британія. Наша країна регулярно отримує величезні транши МВФ, бере різноманітні кредити та запозичення. Все це – під безпосереднім керівництвом чиновників, що самі мають колосальні статки. Далеко не завжди зароблені в бізнесі. Чи розуміють це ті, хто веде з ними переговори в Брюселі, Вашингтоні, Стразбурзі?

Ще до приходу в уряд Азарова, більшість нинішніх міністрів могли собі дозволити «Майбахи» та «Лексуси», квартири у найдорожчих будинках Києва та дачі в Конча-Заспі, Криму. А за неповний рік, вони так старанно працювали на власні кишені, що в КМУ вже час організовувати «Клуб мільярдерів». Неофіційний, звісно.

Lb.ua розпочинає цикл публікацій на тему «Уряд мільйонерів». Передовсім – досліджуючи випадки, коли члени КМУ були помічені в сумісництві по виконанню службових обов’язків і лобіюванню власних інтересів чи родинного бізнесу.

За пляж Азарова заплатив бюджет

Прем’єр-міністр Микола Азаров.

Під час призначення на посаду голови Уряду Микола Азаров подав декларацію, в якій вказав: прибутків за 2009 отримав лише 304 тисячі, його родина - 73 тисячі.

Попри такі порівняно невисокі статки, прем’єр також задекларував квартиру в найдорожчому будинку столиці - на Софійській площі.

Пізніше стало відомо: родина Азарова володіє чималою кількістю елітної нерухомості – будинками в Криму та Конча-Заспі, санаторіями в Гурзуфі та Карпатах. Історія набуття цієї нерухомості вельми цікава. Ще за часів президента Кучми, коли Микола Азаров очолював податкову, був створений Благодійний фонд «Професіонал». Микола Янович тоді візував документи, що надавали цьому фонду різноманітні преференції. Так, фонд реалізовував конфісковане податковою майно, збирав «благодійні» пожертви гноблених митарями підприємців, відчужував майно податкової - санаторії в найкращих курортних місцях України. В результаті був сформований «непоганий» стартовий капітал, яким нині оперує син Азарова Олексій. Як доказ – майже всі об’єкти колишнього «Професіоналу» нині знаходяться під управлінням ВАТ «Група Розвиток», де Азаров-молодший - голова ради директорів.

Батько - з висоти своєї посади – минуло річ допомагав сину, чим міг. Наприклад, за ініціативою Миколи Азарова заступнику міністра молоді і спорту Вадиму Сисюку було доручено розпорядитися 150 мільйонами бюджетних коштів. Ці гроші були виділені для будівництва хокейних арен. І не може бути випадковим збігом обставин те, що цей самий Сисюк є засновником азаровської ВАТ «Група Розвиток», яке займається реконструкцією льодового стадіону «Авангард».

Іще приклад. В якості субвенцій на розвиток Криму, урядом було ініційовано виділення з держбюджету 500 млн. гривень. Частину коштів витратили на берегоукріплювальні роботи в місті Гурзуф. Чому саме Гурзуф? Чому не Форос¸ не Симеїз, скажімо? Бо Олексій Азаров будує в Гурзуфі, на території санаторію, що колись належав податковій, шикарний 16-ти поверховий готель – «Пушкін плаза». І державні кошти йому знадобилися, щоб виконати дорогі роботи з облаштування набережної та платних пляжів навпроти готелю.

image

«Пушкін плаза»

Але це все – дрібниця, порівняно з тим, що Микола Янович пролобіював призначення на посаду міністра фінансів молодшого партнера родинного бізнесу – Федора Ярошенка. Працюючи в ДПА за часів Президента Кучми Федір Олексійович допомагав накачувати активи в Благодійний фонд «Професіонал». Згодом, за помаранчевої влади, був офіційно працевлаштований в правонаступнику «Професіонала» - благодійному фонді «Гарант» (на той час «Професіонал» передав всі свої активи «Гаранту»).

Нині у Ярошенка дуже делікатна робота. Адже лише міністерство фінансів достеменно відає: які обсяги зовнішніх запозичень має наша держава, куди йдуть мільярдні кредити МВФ, “Внєшторгбанку”, ЄБРР.

До речі, в другому уряді Віктора Януковича цей же напрямок «вів» Микола Азаров. Досі невідомою є доля отриманого в той період кредиту в мільярд доларів від «Морган стенлі». Кредит призначався для будівництва доріг.

Пастух бізонів

Перший віце-прем’єр Андрій Клюєв - офіційний мільйонер. В 2009-му, згідно декларації заробив, 10,5 млн. грн. На рахунках в банку мав 87 млн. Неофіційно, він - мільярдер.

Вважається, що саме під контролем Клюєва (і з благословення прем’єр-міністра) працюють «фірми-бізони». Це - підприємства, що ввозять в Україну нафтопродукти без сплати податків. За неофіційними даними, від діяльності одного такого «бізона» – ТОВ «Лівелли», лише за останній рік бюджет України недоотримав 1 млрд. доларів прибутку.

Азаров з Клюєвим активно лобіювали діяльність «родичів» «Лівелли», ще в 2007 році під час другого прем’єрства Януковича. Нині ж голова КМУ наполягає: «Лівелла» - його «головний біль». Можемо не погодитися, адже «Лівелла» активізувалася лише тому, що в травні минулого року уряд відмовився від судових позовів (поданих урядом Тимошенко), що мали на меті припинити діяльність «бізонів». Це й відкрило шлях до багатомільярдних розкрадань.

За оцінками експертів, майже половина нафтопродуктів заходить в Україну без сплати податків. Попри це роздрібні ціни на бензин не зменшуються, навпаки - ростуть.

Окрім контролю теми «бізонів», злі язики Клюєву приписують ініціативу розпиляти мільярди так званого «Національного проекту» з розвитку в країні альтернативної енергетики.

Що насправді відбувається в цьому секторі, наочно демонструє приклад Судакської ВЕС.

Мис Меганом поблизу Судака – сумна картина: більше сотні нерухомих, розібраних, розбитих вітряків височіють на його схилах. Хоч кілька років тому це називали дорогим бюджетним проектом з альтернативної енергетики, що мав забезпечити електроенергією весь Судак. Однак, як тільки «роздерибанили» бюджетні кошти, про станцію забули.

image

Мис Меганом

А нині не чужі до пана Клюєва фірми знов отримують чергові державні гроші на проекти з альтернативної енергетики. Одна з таких – близьких до Андрія Петровича – структур має вже близько 200 млн. грн. держдопомоги на будівництво сонячної електростанції в Криму.

Відповідне рішення прийняла урядова комісія, яку Клюєв очолює особисто (!).

До всього, бізнес Клюєва розраховує, ще на 900 млн. грошової підтримки в інших проектах з альтернативної енергетики.

Але і це ще не все. За ініціативи Андрія Петровича, уряд скасував усі податки на ввезення в країну устаткування для альтернативної енергетики; також - декларування об’ємів, та характеристики цього устаткування під час проходження кордону. Є ризик: це зроблено для того, щоб завезти в Україну – бюджетним коштом – різний, перепрошую, мотлох, який через пару років лежатиме в руїнах, як і вітряки на горі Меганом.

«Бурите, Шура, бурите»

Микола Злочевський, міністр екології та природних ресурсів за 2009 рік задекларував просто смішні доходи ( 245 тисяч грн.) Це – на тлі задекларованого гігантського будинку (1 тисяча кв. метрів) та шикарних автомобілів ( Ролс-ройс і Бентлі).

Авжеж, розкішні засоби пересування - не дивина для нафто-газового барона, яким насправді є Микола Злочевський. Його «спеціалізація» - видобуток вітчизняного газу. А міністерство, що він очолив, видає ліцензії на цей видобуток. Отже міністр отримав можливість видавати їх сам собі. Так він і робить. А чого скромничати, якщо аналогічно вчиняв у 2003-2005-их роках, коли керував Державним комітетом природних ресурсів України? Тоді «найсмачніші» ліцензії потрапляли до афілійованих з ним фірм. Сьогодні поведінка Злочевського не змінилася - близька йому приватна компанія «Укрнафтобуріння» минулоріч відібрала у «Нафтогазу» найбільше вітчизняне родовище газу – «Сахалінку».

Щоправда, апетити Злочевського обмежуються амбіціями колег по партії, які пасуться на тому, відтак – теж потребують ліцензій на видобуток корисних копалин.

Відомо: нині міністерство активно видає ліцензії фірмам, що входять в орбіту одіозного Юрія Іванющенко.

Треба посадити конкурента – звертайтесь в юридичну фірму

Анатолій Могильов, міністр внутрішніх справ - один, згідно декларації, з найбідніших міністрів. 2009-го заробив лише 62 тис. 380 грн., члени його родини – 24 тис. грн.

В дійсності, за часів перебування на посаді, його матеріальний стан значно покращився. За короткий строк розжився на шикарний автомобіль «Каділак», який йому начебто подарували.

Разом з тим, при міністрі Могильові міліція стала витрачати набагато більше коштів на закупівлю всього «необхідного». Бронежилети, прилади для вимірювання сп’яніння , «Візири» подорожчали втричі порівняно з минулим роком. Це при тому, що прем’єр-міністр Азаров запевнює громадськість: в країні рекордно низька інфляція.

image

Фото: Макс Левін

Втім, автомобілі «Тойота камрі» коштували міліції на третину дорожче ніж у найкрутішому автосалоні. Хто заробив на такій різниці в цінах?

Певно, знає той, хто в МВС відає закупівлями. Це - макіївець Дмитро Ворона, що не лише близький до Василя Джарти (працював заступником міністра, коли Джарти очолював Мінприроди), а й мав бізнес-стосунки з нинішнім міністром МВС.

В офіційній біографії міністр чомусь не вказав, що в його кар’єрі був період бізнес-діяльності. Так, 2005-го він заснував в Макіївці юридичну фірму «Щит». В 2006-тому діяльність Могильова поширилась і на Київ, так з’явилася, ще одна фірма - «Київський регіональний юридичний центр». В той період в засновниках центру засвітився Дмитро Ворона. Нині і у «Щита» і у «Юридичного центру» помінялися засновники, тепер у них один юридичний власник - Лещук Олена.

Очевидно, після призначення в МВС Могильова у його юристів краще пішов бізнес, адже ще одне авторитетне макіївське «пташеня» - Ігор Жовтобрюх відірвався від своїх золотих копалень в Закарпатті та очолив нікому не відомий «Київський регіональний юридичний центр».

«Казнокрад»

Дмитро Табачник, міністр науки, освіти, молоді та спорту ніколи не мав власного бізнесу. Разом з тим, працевлаштовуючись в уряді оприлюднив декларацію, в якій показав чималий дохід – 831 тисячу грн. В банках у Табачника тоді лежали 4, 5 млн. грн. Зрозуміло, Дмитро Володимирович лише привідкрив «завісу», адже він - знаний колекціонер творів мистецтва, антикварної холодної зброї.

Звідки гроші на таке недешеве хобі?

Його колега Борис Колесніков з цього приводу висловився однозначно: «Казнокрад, що не створ у своєму житті ніякого бізнесу. Що він взагалі може робити крім того як книжки і картини і так з небагатих українських музеїв тирити?»

Ось і конкретний приклад: якось з Львівського державного архіву зникло 39 листів Михайла Грушевського, які згодом сплили в руках у Дмитра Табачника.Випадково?

Молодший брат Дмитра Табачника Михайло - бізнесмен. Однак злі язики радять не розмежовувати діяльність двох братів. Навіть на дамбі в Конча-Заспі їх будинки стоять поруч, за одним парканом.

image

Фото: Макс Левін

До речі, Михайло Табачник - один з власників ТОВ «Інтерспорт», яке володіє землею, що потрібна НСК «Олімпійський» для проведення Євро 2012. Довгі роки уряд бодався з цією фірмою, намагаючись повернути землю, але «Інтерспорт» розуміючи, що сидить на золотих яйцях не здавався – торгувався до останнього. Домовитися вдалося лише нинішньому уряду. Стало відомо, що ТОВ «Інтерспорт» віддає свої землі в суборенду НСК «Олімпійському» до 2012 року. В цій історії насторожує той факт, що публічно не було оголошено: яку суму Міністерство науки, освіти, молоді та спорту - очолюване Табачником-старшим заплатить фірмі Табачника-молодшого.

Міністр солдатських пайків

Офіційні доходи міністра оборони Михайла Єжеля є порівняно невеликими. Влаштовуючись на посаду міністра, подав у Верховну Раду декларацію, «засвітивши» річний убуток у 287 тисяч грн.

Однак автор дозволить собі припустити: не такий міністр бідний, як малює в декларації. Адже армія потребує харчів, палива, шкарпеток. Багато чого купує армія у приватних фірм. Це вигідні для бізнесу замовлення і нині майже всі вони потрапляють в одні сіті, в одну бізнес-структуру, яка складається з фірм-клонів, що мають різні назви, але одну адресу, телефон, споріднених засновників та директорів.

Хто в нинішньому уряді лобіює інтереси цього бізнес-угруповання? Якщо знати: одна фірма з цього привілегійованого бізнес-павутиння - ТОВ «Органіка плюс» - мала в засновниках дружину Єжеля – Наталю Климентівну, здогадатися неважко.

image

Фото: Макс Левін

Наталя Єжель почала годувати солдат, ще за другого прем’єрства Януковича. В наступному уряді Тимошенко «Органіка плюс» реорганізувалася – відбулося клонування на кілька споріднених структур, що продовжили постачати армії харчі, а також паливні матеріали. З конкурентами це бізнес-угрупування розправлялося нещадно, в проведених операціях відчувалася рука талановитого військового стратега. В хід йшла таємна зброя - касторка. Цей чудо-препарат потайки доливали конкурентам в казани з армійською кашею. В результаті, цілі гарнізони капітулювали в туалети, а фірми Єжеля переможно займали звільнений плацдарм. Бізнес йшов чудово, аж поки прем’єр Тимошенко не ввійшла в жорстку конфронтацію з президентом Ющенком. Тоді вона розповіла громадськості про космічні ціни на ковбасу для солдат - з голосним скандалом з посади полетів міністр оборони Юрій Єхануров.

А фірми-постачальники дорогої ковбаси, просто помінявши назви, годують солдат й за уряду Азарова. І навряд щось може похитнути позиції міністра-годувальника. Адже Єжель,як виявилося, є близьким (тільки не смійтеся!) до Юрія Іванющенка. Більше того – він потрібен «Родині». Навіщо? Бо активно відчуджує землю Міноборони в Балаклаві – аби старщому сину гаранта було куди розбудовувати шикарну яхтову марину.

Далі буде

Бенкет шакалів над розтерзаною українською літературою TOP

imagehttp://www.unian.net/ukr/news/news-425298.html
11.03.2011

Анатолій Крим

Мишача істерія «протестувальників» проти романа Василя Шкляра «Чорний Ворон» гідно продовжила традиції «фаллопошуку» в сучасній українській літературі. Спадкоємці Валуєва укотре оголосили світові: ніколи в Україні не буде нічого українського, і рівень української культури, вкарбований в усі телеканали країни образами співучого ректора і зоряного трансвестита, що косить під хохляндського месію, став державним еталоном «художності», порушувати який не дозволено нікому. Навіть письменникам. Точніше – особливо письменникам, бо не дай Боже, нація, яка вже розучилася читати, знову зануриться в вихолощений світ літератури.

Здавалося б, прочитавши «Чорного Ворона», я мав би образитися двічі. Перший раз за національною ознакою, другий – за ознакою своєї приналежності до російської літератури. Більш того, я міг би зробити все, щоб письменник пом`якшив, нівелював найбільш різкі сторінки романа – адже, користуючись довірою автора, я читав роман ще в рукописі. Не приховаю, дискусія була, і я попереджав свій колегу, яку реакцію викличе його роман. Але Василь Шкляр був непохитний у своїй правоті, і я визнав, що, врешті-решт, будь-який твір ми зобов`язані судити за законами і силою таланту самого автора.

Що ж до граду звинувачень, то, по-перше, у мене виникла величезна підозра, що переважна більшість викривачів роман не читали і відповідно до радянської традиції гуртом крикнули: «Але засуджуємо»! А не читали вони тому що, по-перше, не знають мови, якою написаний роман, а по-друге, тому що вся їх, вибачте на слові, «ідеологія» стоїть на двох тезах: щоб суспільство забуло про існування «мови», якою можна створювати добротну літературу, а вже якщо не виходить заборонити писати українською книжки, то бити і топтати ногами все, що виходить за рамки хуторянства і жлобства.

Проте не залишає гірке відчуття, що у запалі суперечки ми «з водою виплеснули дитину». Я кажу про художню цінність роману, бо ніхто з критиків – навіть тих, хто прийняв роман на ура – не відзначив зворушливу сцену, рівної якій я не пригадую в українській літературі всього двадцятого сторіччя. Це сцена, коли герой з дружиною і дитиною, марно намагаючись знайти прихист у будинках переляканих єдинокровців, знаходять його у бідної єврейки Єви. Написана пером майстра, ця сцена постає для мене певним продовженням всіх біблейських суперечок, вирішенням багатьох тисячолітніх конфліктів, коли національне на мить зникає і людина залишається як у перші дні створення світу – абсолютно голою, а відчуття її спочатку прості і зрозумілі – доброта, любов, співчуття.

Безперечно, роман має яскраво виражений націоналістичний характер. Мабуть, це було головним надзавданням автора, який, розповідаючи історію повстанців Холодного Яру, наполегливо довбе в тім`я мільйонам етнічних українців, які й сьогодні, як за часів майже сторічної давності, в страху замкнули двері і вікна, намагаючись пережити непевні часи. Холодноярські повстанці могли вибрати життя, могли розчинитися в натовпі гречкосіїв, могли емігрувати і плодити по світах чималу діаспору, але вони вибрали смерть. Це історична правда. Вони знали, що їх тавруватимуть як зрадників, бандитів, тавруватимуть свої ж, у яких від українства залишилося лише коротке «-ко» насамкінці прізвища, але вони все ж таки вибрали смерть, бо знали: свобода не падає манною небесною з неба, за свободу треба битися. Альтернатива свободі – тільки рабство. Або смерть. І якщо бути вже дуже упередженим критиком романа в частині його історичної правди, то у нас є можливість подивитися на ті події двадцятих років не через сторінки радянських підручників (які сьогодні, злегка відредагувавши, продовжує тиражувати міністерство освіти), а вивчивши реальні документи, які автор і подає на сторінках свого твору. Так, історія залишила свідчення про те, що багато комісарів і чекістів мали єврейські прізвища, що більшовики із своїми імперськими ідеями дали фору багатьом російським імператорам, і саме тому загони Червоної гвардії вбивали і знищували все українське, не даючи розпастися улюбленому дітищу Петра – Російській імперії.

Врешті-решт, це право Шкляра вважати Чорного Ворона патріотом, а не бандитом. Як і право кожної нації вибирати своїх героїв. Нагадаю, що після Другої світової війни англійці чинили опір створенню незалежної держави Ізраїль. І тоді в повітря злетів готель «Кінг Девід» з англійськими офіцерами, топили кораблі, вбивали окупантів. З погляду англійців, майбутній прем`єр Ізраїлю Менахем Бегін як один з найбільш активних учасників опору був безсумнівним бандитом і терористом. Але чому ж в Ізраїлі його вважають патріотом, героєм? Та тому, що він боровся за свободу свого народу! Так чому ж в цьому праві відмовляють героям українського опору?

А хто ж у нас оголошує себе захисниками своїх народів, яких, на їх думку, образив автор?

Набір «захисників» вельми убогий. Завсідники телевізійних політтеатрів, які давно викликають роздратування у будь-якої мислячої людини, політологи «в цивільному», нікому не відомі «консультанти» і «знавці літератури». Особисто я, коли бачу серед цих панів дебелу шияку одного із захисників мого народу, постійно здригаюся і думаю: оцей суб`єкт і є привід для найближчого погрому! А що спільного у голови незрозумілого «русского блока» з моїм другом видатним російським письменником Віктором Єрофєєвим? Національна спільність? Навряд чи в нинішньому світі це принципово. Відтоді, як сталінські кати фриновські й авербахи знищили в ГУЛАГу Осипа Мандельштама і Всеволода Мейєрхольда, національна ідентифікація втратила свій сенс. Світ поділився на таланти і заздрісну сволоту, на святих і вбивць, на людей чесних і продажних. Тому радісні вигуки «вурдалаківських» газет, що «справа Шкляра» розбиратиметься в Європарламенті сам депутат Мирський, який, звичайно, «не чув як співає Карузо, але знає, що співає дуже погано, тому що сусід Ізя йому наспівав», це подальший бенкет шакалів над великою і розтерзаною українською літературою.

Та все ж історія про нескореного отамана Ворона не закрита. У цьому яскравому і талановитому романі мені не вистачає прямішої відповіді на головне питання: так хто ж винен у тому, що Україна не відбулася як держава в двадцятих роках минулого сторіччя? Чому не відбулася і на початку століття двадцять першого, де ніби і прапор національний є, і гімн, і навіть в парламенті деякі депутати сміють говорити «на мові»? З чекістами єврейської національності автор розібрався. І з російськими окупантами – теж. Та ж надто скупо помітив, як поступово закривалися двері своїх же селян перед повстанцями, як свої відмовляли своїм в шматку хліба, в даху. Очевидно, не хотів втоптувати в багно бідних, забитих, неписьменних, із живою пам`яттю про кріпаччину. Лише дорікнув, що не зрозуміли вони, про яку міфічну волю ці повстанці написали на своєму стягові. А цікаво було досліджувати ціну сором`язливого умовчання, щоб відповісти на запитання: а що ж нині? Чому ж сьогодні та давня холодноярська історія, про яку не знали цілі покоління, хвилює лише вузьке коло?

Під час телевізійного шоу, де роман «Чорний Ворон» був підданий анафемі, «в одному окопі» з нащадками ревкомівців і комісарів сидів син поета, який віддав своє життя за свободу України. Що це? Політична сліпота? І вже зовсім розвеселив успішний видавець, пояснюючи, що слово «жид» в дев`ятнадцятому столітті звучало не так образливо, як у двадцять першому. Чи знає цей видавець, хто написав найблискучішу статтю про Тараса Шевченка, якого вельми складно запідозрити в любові до євреїв? Навряд чи. Адже статтю написав один із засновників сіонізму Володимир Жаботинський. Націоналіст віддав належне націоналістові. Захисник єврейського народу оспівав захисника народу українського. І на цьому час припинити ігри на національних почуттях. Тому що слова «жид», «москаль», «хохол», «лях» у творах Гоголя, Шевченка, Достоєвського і, звичайно ж, Василя Шкляра, це не стільки визначення національності, скільки характеристика огидних національних рис, на які хворий будь-який народ на нашій планеті.

І останнє. Працюючи в Союзі письменників не один рік, я завжди з цікавістю спостерігаю, як після літніх канікул в письменницькому житті зростає інтригуюча нота: висунення на Шевченківську премію! За кількістю скандалів, пошуків штовхачів, карколомних трюків з рецензіями одного висунення вистачило б на голлівудський блокбастер. Воно й зрозуміло. Дуже великий авторитет премії, яку не завжди давали за талант, а за колишніх часів доводилося стояти в живій черзі, немов за імпортним гарнітуром, який обов`язково одержиш, коли прийде твоя черга. Але з цікавістю спостерігаючи і за лауреатами, і за мінливим складом Шевченківського комітету, завдяки своїй прихильності до комедії, я постійно напередодні березневих урочистостей замислююся над питанням: а прийняв би премію свого імені Тарас Григорович з рук київського генерал-губернатора?

І все-таки наступного року все буде набагато веселіше, цікавіше. Тому що «Чорний Ворон» підняв планку премії на таку висоту, з якої ми, можливо, побачимо нову Україну. Ту, про яку мріяв і Тарас Григорович, і впертий отаман, який загинув в лісах Холодного Яру.

Хроніка українського самашествія (письменницьке розслідування) TOP

http://www.istpravda.com.ua/articles/2011/03/14/31194/
14.03.2011

Марія Матіос

"Не питала я дозволу в Ліни Василівни Костенко на "оренду" у цьому матеріалі її найточнішого визначення теперішнього всесвітнього часу - самашествіє...". Ексклюзив "Історичної правди".

Доповідна Начальнику Держави Самашедших

Копія: Президентові України В.Януковичу

(із ексклюзивним запитанням: хто і коли за ТАКЕ відповість?)

Копія: притомним людям

Я, Марія Матіос, що має необережність бути Українським письменником у час нездорово - виняткової уваги діючої влади до письменницького ремесла, не без відваги і внутрішнього спокою усім допитливим, здогадливим, наївним, інформованим і не дуже доповідаю наступну інформацію, здобуту легальним, конституційним шляхом - публічними зверненнями, листами, буковинською впертістю, тимчасовою втратою працездатності і необхідністю самій собі, а також тисячам зацікавлених відповісти на запитання "Що це і як це було зі мною?".

Бо на черзі вже ви. Чи будь-хто, на кого влада завжди тримає якогось свого цибенка, щоб вказувати йому, якому "фалосу" пора оголосити "ату!". 

Від міліції вимагають розібратися, чому Матіос порівняла обеліск із фалосом

Отже, у спецоперації під кодовою назвою "Держава Самашедших проти одного метафоричного слова в окремо взятому реченні",  проведеної правоохоронними органами країни упродовж  листопада 2010 - лютого 2011 року, за моїми підрахунками (докази додаються, докази не є вичерпними) були задіяні:

-  Генеральний прокурор України,

-  3 (три!) заступники Генерального прокурора України,

-  начальник ГУ нагляду за додержанням законів при провадженні оперативно-розшукової діяльності, дізнання та досудового слідства Генеральної прокуратури України,

-  міністр внутрішніх справ України,

-  2 (два!) перших заступники міністра МВС,

-  начальник відділу ДОЗР МВС України,

-  начальник УМВС у Львівській області,

-  3 (три!) заступники начальника УМВС та інспектор управління громадської безпеки ГУМВС у Львівській області,

-  2 (два!) заступники начальника ГУМВС України у м. Києві,   

-  начальник та 2 (два!) заступники начальника, а також дільничний інспектор Печерського РУ ГУМВС у м. Києві,

-  прокурор Львівської області,

-  прокурор м. Києва та  прокурор Печерського району м. Києва,

-  колектив  видавництва у м. Львові,

-  мешканці 9-поверхового житлового будинку у м. Києві,

-  голова та заступник Голови Комітету з Національної премії України ім. Т.Шевченка,

-  Печерська районна у м. Києві держадміністрація комунальних підприємств по утриманню житлового господарства,

-  адресне бюро при ГУ МВС України у м.Києві,

-  мешканці села Розтоки на Буковині,  

-  мешканці дачного кооперативу у м. Києві,

-  Івано-Франківський муздрамтеатр ім. І.Франка,

-  Голова Верховної Ради України,

-  народні депутати України,

-  вітчизняні та світові ЗМІ,

-  громадські організації,

-  сотні відомих і невідомих фанів українського слова,

-  Президент України.

Але, будучи людиною дуже скрупульозною, допитливою і впертою, пропоную всім, кого так само, як мене, мучить запитання "А що буде з Україною далі?" і кому не ліньки взяти олівець до рук,  на підставі документів пересвідчитися, що в цій унікальній спецоперації правоохоронної системи України проти одного письменника брали участь:

10 (десять!) генералів,

9 (дев'ять) полковників,  

1 (один) майор,

1 (один) старший лейтенант

і співробітник ГУ МВС з не встановленим мною військовим званням, але не нижче

                                                                        [...]

Та Кримінального Кодексу не вистачить на одного українського "писателя", якщо за нього беруться "три богатирі": вулиця Банкова, Дмитро Табачник і вся правоохоронна система. Ну, що там ще в сагайдаках, хлопці? Бракує хіба що би лише плагіату. Тому й роблю уточнення про Амоса Оза.

                                                                        [...]

Але останнім часом я думаю, що навіть найточніший бухгалтерський облік світового "самашествія" у бездоганному його "маркуванні" Ліною Василівною, явно шкутильгатиме у порівнянні із проявами специфічного українського єзуїтства "партером" української влади стосовно осіб, які "тримають оборону" в Україні по-українськи іще живими, не зважаючи на люте бажання "освітнього" міністра Табачника здійснити державну "автаназію" тих, хто є носієм і володарем найнебезпечнішої зброї у світі - Слова.

Особливо, якщо це слово Українське. Політичному "партерові" навіть сьогодні, 2011 року, в Україні мало мертвих. Коли би Україна "не абортувала" за останні 20 років своїх майбутніх ейнштейнів і фройдів поза межі Вітчизни, вони би мали неміряні можливості для досліджень у сфері феноменальних патологій інтелектуальної спроможності (IQ) теперішньої гібридної комуно-буржуазної влади.

                                                                        [...]

І, о святі небеса! Я розчарувала Президента, бо він із непідробним "зворушенням" для себе дізнався, що він, Президент України, виявляється, ще влітку минулого року звільнив мене з роботи, що підтвердила навіть суддя Київського адміністративного суду Власенкова внаслідок чотирьох судових засідань. Так і повторила наказ по Шевченківському Комітету, слово у слово: підставою для звільнення є Указ Президента України від 12 липня 2010 року. Та що там суддя Власенкова! Навіть всезнаюча Ганна Миколаївна про моє звільнення у підвідомчому їй підрозділі нічого до сьогодні не знала і доповість про ситуацію Президентові завтра!

                                                                           [...]

І ось отут і виникає ота цитата, що сказав мені про жіночу інтуїцію один совісний чоловік, якого я наївно запитала: "А чому міліція не прийшла до мене додому, добре знаючи, де я живу?" - "А чому 9 березня у Каневі під час вручення Шевченківської премії спрацювала пожежна сигналізація? Ви знаєте, що таке психологічна обробка клієнта?" - запитанням на запитання відповів мені, думаючи, що я аж така здогадлива: "Та ви дякуйте Богові, що вони на один день запізнилися!" - "Чому?" - "Та тому! У вас є передпокій? Є! У вас є під стіною батарея взуття? Є! А з тої "батареї", з якогось чобітка, буває білі пакетики випадково під ноги "гостям" випадають. Вам же приходив лист із колишньої роботи звільнити кабінет від особистих речей і забрати трудову книжку? Приходив. А подивіться на дати. А співставте їх. А в творчому кабінеті в особистих речах, знаєте, скільки всякого можна знайти? І може, би були знайшли. Так вас у своєму кабінеті від червня минулого року не було. Не було ж?" - запитав, ніби похвалив.

                                                                        [...]

Після розмови з Президентом і після Печерської прокуратури я встигла дати єдиний коментар пресі - "Високому замку" (цитата вище). А пізно ввечері мене забрала "швидка допомога"....

 Але я була "щаслива" цілий місяць. Я дивилася, як із крапельниці в мене вливається по сльозинці здоров'я, - і я увесь цей час, підбадьорюючи сама себе,  повторювала  слова мого 76-річного тата, казані крізь сльози, але казані дуже твердо, коли він у дні розшуків мене міліцією цілими днями не відходив від телевізора:

"А ти скажи їм усім, що не на таку напали! Скажи, що ти зроблена нормальним здоровим фалосом - і у тебе стане сили! Так і скажи! Бо може, вони на тебе розгнівалися за те, що ти не догодила їм трохи коротшим словом, яке вони розуміють ліпше?! ".

Хіба я можу розчарувати свого тата? Він пережив воєнне дитинство, колгосп, побудову комунізму, три інфаркти, тепер утішається розквітом демократії. Дай Боже, йому здоров'я на скільки ще сам захоче. З такими татами не варто боятися!

Цю роботу - страх -  ми залишимо іншим.

Марія Матіос
Поет, прозаїк, публіцист, лауреат Державної премії України ім. Тараса Шевченка за роман "Солодка Даруся" (2005)

Вся стаття: http://www.istpravda.com.ua/articles/2011/03/14/31194/

Реформи «лайт» TOP
«Президентство Ющенка показало українцям, що наша країна не готова покращувати свою політичну систему, опираючись на баланс повноважень. Найбільш ефективною моделлю для нинішньої України є авторитаризм... Інакше не буде реформ, а лише гонитва за владою».Юрій Мірошниченко (представник Президента у парламенті)

 

http://ukrrudprom.com/digest/Reformi_layt.html
09-03-2011

Після першого року президентства Віктора Януковича збулося багато із найгірших очікувань, зазначається у редакційній статті. Хоча рік тому багато хто вважав його кращим вибором, аніж Юлія Тимошенко, більш передбачуваним, президентом, який забезпечить бажану стабільність.

Однак згортання демократії, переслідування та ув’язнення опозиції, зосередження влади у руках президента, зростання цензури в медіа, тиск на неугодні громадські організації – все це призвело до переведення України у рейтингу Freedom House з категорії «вільних» до «частково вільних» країн.

[...]

У статті наводиться думка журналіста Сергія Сидоренка про те, що Янукович та його команда отримали бажану стабільність. Президент практично не має перешкод для реалізації своїх задумів: у парламенті переважають його прихильники, Конституційний суд та судова влада загалом під контролем, місцева влада та правоохоронні органи лояльні до глави держави. Навіть опозиція не має достатньо сил, щоб протистояти йому. При цьому рейтинг Януковича залишається досить високим.

Але на ділі такі чудові обставини чомусь не призводять до ефективних реформ: «Президент та його фан-клуб продовжують розхвалювати кожний закон як зорієнтований на “реформи”, проте нове законодавство не запровадило системні або структурні зміни. Натомість законодавчі кроки демонструють спроби зміцнити владу нинішнього режиму та його прибічників (читайте “олігархів”)», – йдеться у статті.

[...]

Уряд також декларував проведення «так званої адміністративної реформи». Однак механічне скорочення кількості установ від понад сотні до кількох десятків не покращило їхньої ефективності та не знизило забюрократизованості. Завдання у них залишилися ті самі, їх лише перерозподілили. Аналогічна ситуація із міністерствами – змінилася їхня кількість. Проте колишні міністри отримали нові посади голів департаментів чи керівників нових державних органів. Скорочення торкнулися найнижчого рівня і часто – молодих фахівців, яких держава навпаки повинна була б втримувати.

Ще під час передвиборчої кампанії минулого року аналітики стверджували, що олігархи, які просувають Віктора Януковича на найвищу посаду, дбатимуть про європейський вибір України, оскільки зацікавлені у нових ринках для своїх товарів. Однак на практиці ці люди підтримують лише ті зміни всередині країни, які їх збагачують (як, наприклад, новий Податковий кодекс), і навряд чи відіграватимуть прогресивну роль. Як і Партія регіонів: змінювати корумповану державну систему – не в її інтересах, оскільки ця система сьогодні для представників партії є «найкоротшим та найлегшим шляхом до їхнього шматка пирога», зазначається у статті.

... Хоча якщо взяти до уваги минуле Януковича та його кар‘єру, то розраховувати на зміни в принципі було не дуже реалістично, зазначається у статті.

Ціла стаття [ тут ].

Журналісти Буковини звернулися до керівництва держави, Карпачової, Відаля та Лубченка з приводу устисків свободи слова і гласності у Чернівецькій міськраді

TOP

http://bukinfo.com.ua/index.php?mcmd=shownews&lid=14346
12 березня 2011

+ Фоторепортаж

МОВОЮ ОРИГІНАЛУ

Президенту України В. Януковичу
Голові Верховної Ради України В.Литвину
Прем’єр-міністру України М.Азарову
Уповноваженому Верховної Ради України по правам людини Н. Карпачовій
Міжнародній правозахисній організації «Репортери без кордонів» Е.Відаль
Голові Національної спілки журналістів України І.Лубченку

image

ЗАЯВА

«Яка така секретна і закрита інформація озвучується у сесійній залі, що вона не може стати доступною для громади, котра обирала і міського голову і депутатський корпус?». Чому коли більшість депутатів поставила вимогу поновити трансляції, думка цих людей була також проігнорована.

 

Ми, керівники видань і журналісти Чернівецької області звертаємося до Вас через кричущі факти утисків свободи слова з боку Чернівецького міського голови Миколи Федорука та депутатської меншості, яка його підтримує.

Віднедавна телеканал «Чернівці», у якому Чернівецька міська рада має пакет акцій розпочав регулярні трансляції засідань сесії міської ради. Це нововведення, спрямоване на більшу поінформованість громади міста, виборців, котрі делегували представляти свої інтереси депутатів від різних політичних сил у органи представницької влади, викликало неабиякий інтерес та схвалення усіх без винятку чернівчан. Люди нарешті повірили, що дії міської ради, котра донедавна працювала в режимі закритого акціонерного товариства, стануть прозорими для громадян міста.

Проте, коли депутатська більшість почала ставити гострі запитання, котрі стосуються спрямування бюджетних коштів та питання фінансового стану на таких бюджетоутворюючих комунальних підприємствах як «Калинівський ринок», «Чернівціводоканал», Департамент містобудування тощо, трансляцію сесій у прямому ефірі заборонили. Зроблено це було в ієзуїстський спосіб: міський голова дав вказівку своїм технічним службам, без яких трансляція неможлива, не з’являтися до сесійної зали.

Бригада тележурналістів, що була готова транслювати сесію так і не змогла приступити до роботи. Мешканці Чернівців, і ми, представники засобів масової інформації, хочемо запитати у міського голови: «Яка така секретна і закрита інформація озвучується у сесійній залі, що вона не може стати доступною для громади, котра обирала і міського голову і депутатський корпус?». Чому коли більшість депутатів поставила вимогу поновити трансляції, думка цих людей була також проігнорована. Невже у Чернівецькій міській раді вирішується більш важливі і фінансовоємні питання, аніж у Верховній раді, де постійно ведуться прямі трансляції? Для кого тоді спрямоване гасло, яке міський голова Микола Федорук зробив своїм виборчим брендом - «Спільними зусиллями»? Чиїми зусиллями? Депутатів і громади чи міського голови і тих керівників окремих комунальних підприємств, котрі роками грабують місто?

«Я нікого не боюся, крім Бога» - заявив у останньому телезверненні чернівецький очільник. Це неправда. Виявилося, що він як вогню боїться свободи слова і вживає всіх заходів щоби у стінах мерії її максимально обмежити. Окрім цього, існує неофіційна заборона міського голови підлеглим йому чиновникам давати будь-які інтерв’ю засобам масової інформації.

Шановний пане Президенте, пане голово Верховної Ради України, шановний пане Прем’єр-міністр, вельмишановні представники вітчизняних і міжнародних організацій, просимо вас дати належну оцінку фактам порушення Конституції України щодо свободи слова у стінах Чернівецької міської ради.

З повагою і надією

А. Гаргаля, журналіст

С. Сулима, головний редактор газети «Свобода слова», власний кореспондент газети «Голос України»

Д. Вербицький, головний редактор газети «Лібертатя кувинтулуй»

В. Китайгородська, редактор газети «Буковинське віче»

Л. Чередарик, головний редактор газети «Версії»

С. Зарайський, власний кореспондент УНІАН в Чернівцях, керівник порталу «БукІнфо»

З. Подкидишев, старший редактор Чернівецького представництва всеукраїнської газети «Експрес»

О. Пантюхін, голова правління міської громадської організації «Права людини», журналіст

А. Романцов, головний редактор газети «Час 2000»

Н. Синюша, заввідділу інформаційних, аналітичних, публіцистичних програм ЧОДТРК (Чернівецька обласна державна телерадіокомпанія)

В. Карлащук, заступник головного редактора ВСРУ Національної радіокомпанії України

Д. Миронюк, головний редактор газети «Ва-Банк»

Р. Клим, журналіст газети «Свобода слова»

В. Старик, член Національної спілки журналістів України

Іноземці можуть покинути президентську групу з виборчого законодавства через профанацію TOP
http://www.kyivpost.ua/politics/article/inozemci-mozhut-pokinuti-prezidentsku-grupu-z-viborchogo-zakonodavstva-cherez-profanaciyu-1.html
16 березня 2011

Юрій Онишків

Впливові американські організації, що беруть участь у президентській групі з розробки нового прогресивного виборчого законодавства можуть вийти з групи, оскільки вважають, що робота групи — це побудова “потьомкінських сел”.

Представники Національний демократичний інститут (NDI) та Міжнародний республіканський інститут (IRI) можуть вийти з робочої групу при президентові Вікторі Януковичу, сказали Kyiv Post джерела, близькі до групи на умовах анонімності, оскільки офіційне рішення має бути озвучене найближчими днями.

За словами джерел, представники NDI та IRI розглядають можливість вийти з цієї робочої групи у протест проти непрозорого та одностороннього розгляду концепції виборчого законодавства та проектів законів про вибори.

Утім, як зазначають джерела, які наближені до NDI та IRI, ці організації можуть передумати виходити з робочої групи, якщо побачать реальне бажання української влади при розробці виборчого законодавства враховувати пропозиції всіх учасників цієї робочої групи, а її робота буде прозорою.

Робочу групу з питань удосконалення законодавства про вибори при президентові України було створено у листопаді минулого 2010 з ініціативи президента, і вона повинна була привести виборче законодавство у відповідність до загальноприйнятних міжнародних демократичних стандартів.

Головою робочої групи є міністр юстиції Олександр Лавринович. Крім нього, до цієї робоцої групи ввійшли ще заступники голови Адміністрації президента Андрій Гончарук та Олена Лукаш, директор Національного інституту стратегічних досліджень Андрій Єрмолаєв, Голова Центральної виборчої комісії Володимир шаповал, його заступник Андрій Магера і член ЦВК Михайло Охендовський, нардеп Володимир Пилипенко та інші.

16 березня прес-служба мінюсту повідомила, що дана робоча група завершила роботу над концепцією майбутнього закону про вибори народних депутатів

“За словами міністра, концепція закону розроблялася за участю представників усіх депутатських фракцій Верховної ради, позафракційних народних депутатів, представників міжнародних та вітчизняних неурядових організацій”, - цитує слова Лавриновича його прес-служба.

Як стверджують джерела Kyiv Post, учасникам робочої групи навіть не показали проект цього закону. Засідання цієї робочої групи не було достатньо відкритим для представників опозиції та їхніх пропозицій.

"На засіданні робочої групи обговорювались лише основні аспекти, які повинні бути враховані при підготовці нового тексту закону про вибори народних депутатів. А про сам закон мова ще не йшла. Його текст буде ще готуватись з урахуванням тих пропозицій, які висловлювались на засіданнях робочої групи", - сказав у коментарі Kyiv Post Охендовський.

У лютому директор українського філіалу NDI Крістіна Уілфор у своїй колонці для Kyiv Post говорила про формальність існування даної робочої групи, яка по суті ні на що не впливає і до думки її учасників прислухатись не поспішають.

За словами Уілфор, влада в односторонньому порядку сформувала робочу групу з підготовки виборчого законодавства і не запросила до неї опозиційні партії та громадські організації.

“Щодо прозорості, то обговорення, розгляд і підготовку реформи — основні обов'язки групи — відбуваються за закритими дверима, притому учасники не можуть ухвалювати справжніх рішень. На першому засіданні [групи] присутнім заявили, що всі рішення, які стосуються нового законодавства, ухвалить президента, а базова структура законопроекту вже визначена і не обговорюється”, - описувала формальність існування цієї робочої групи Уілфор.

За її спостереженнями, учасники групи не можуть пропонувати теми для обговорення чи дізнатись, як визначаються ці теми, а також незрозуміло, як судженні групи включаються в процес підготовки реформи.

Шевченка Заповіт уже не політкоректний TOP

http://maidan.org.ua/static/news/2011/1299705071.html
9 березня 2011

Нове в шевченкознавстві

Василь Овсієнко.

9 березня 2011 року в Каневі Ніколай Азаров (котрий родом із Калуґи), з превеликою втіхою закликав нас, підвладних йому українців, молити Господа за Вкраїну «в останню, тяжкую минуту». Бо вона вже, на його думку, настала. І сказав, що це такий «Заповіт» Шевченка. Коли ті слова з іншого вірша: «Чи ми ще зійдемося знову?».

У Національній опері «Заповіт» цього року вперше за роки незалежності не співали. Не велено було. Його процезурували: Олексій Паламаренко (боязкий син Героя України Анатолія Паламаренка) пропустив слова:

Як понесе з України
У синєє море
Кров ворожу… отойді я
І лани, і гори –
Все покину і полину
До самого Бога
Молитися… а до того
Я не знаю Бога.

Бо це, бачите, «розпалювання міжнаціональної ворожнечі». Кримінал. Заклики до насильства над владою, яка відчуває себе ворожою українському народові.

Якщо влада Азарова-Януковича доживе до наступного березня, то «Заповіт» не тільки не співатимуть на офіційних «ушануваннях», а й не читатимуть навіть у такому куцому варіянті. Тоді доведеться Миколі Матусевичу і Мирославу Мариновичу знову прориватися на сцену і заводити «Заповіт», як це вони вчинили у Київській філармонії 1977 року. І 23 квітня заарештовані були як члени Української Гельсінкської Групи.

Нагадаю, що минулого 2010 року Янукович, старанно, по складах читаючи промову на могилі Тараса Шевченка в Каневі, мимоволі зробив відкриття в геометрії:

…Возвеличу
Малих рабів отих німих!
Я на сторонІ кОла їх
Поставлю слово.

У Шевченка досі було «і на сторОжі кОло їх». А сторони доти мали трикутники, чотирикутники, многокутники… Коло сторін не мало.

Що візьмеш із цих чужинців – дрімучих неуків і невігласів, які вперше на своєму віку побачили вірші нашого Шевченка! Вони з іншої культури.

Точніше, вони поза будь-якою культурою взагалі.

Від Табачника та інших чиновників вимагають сплатити рахунки

TOP

http://www.unian.net/ukr/news/news-425300.html
11.03.2011

Анна Ященко

Сьогодні сповнюється рік, як українською освітою керує Дмитро Табачник. Уже через кілька днів після його призначення Україну захлеснула хвиля “АнтиТабачної” кампанії, студенти відправляли опудало Табачника потягом до Москви, і навіть на квиток грошей не пошкодували, депутати реєстрували проекти постанови про його звільнення з посади міністра, а заступник голови АП Ганна Герман заявила, що добровільна відставка Табачника була б корисною для нової влади.

Вона запевняє, що Янукович ніколи не підтримає “реформ Табачника” (тільки чому він його тримає?), нардепи та облради продовжують вимагати відставки міністра-“українофоба”, а студенти – масово протестувати проти його новацій.

Сумну річницю студенти відзначили акцією під Міністерством освіти «Табачник, сплати за рахунками!»

Щоправда, власне під стіни приміщення Міносвіти їм потрапити не вдалося. Паркан, який Табачник всупереч настанові Азарову поставив цього літа, сьогодні наглухо зачинили перед молоддю. Тож їм довелося мітингувати на тротуарі. Причому Табачника оберігали численні міліціянти разом з курсантами Академії МВС.

image

– За цей рік Табачник нічого не зробив доброго для української освіти, а всі його дії були спрямовані на те, щоб більше знімати грошей зі студентів, – вигукував у рупор вихованець Харківського національного університету ім. Каразіна. – Студентам намагалися “пропихнути” платні послуги, протягнути закон “Про вищу освіту”, який дозволяв кожен рік збільшувати плату за навчання. Поставили паркан біля свого міністерства, на який витратили понад 100 тисяч гривень... І тепер студенти прийшли з рахунками до пана Табачника.

У цей час до гучномовця підходить керівник Департаменту вищої освіти міністерства Ярослав Болюбаш.

– Я не розумію, чого ви тут зібралися, але те, що я почув, це повна необізнаність...

Чиновник розповідає про переваги нового законопроекту про вищу освіту, який саме в цей час у стінах міністерства розглядає робоча група: “Як забирають автономію вузів? Чи можна забрати те, що було? Мова йде про розширення. Ви вчитайтесь!”

– Як ви оцінюєте діяльність Дмитра Табачника за цей рік? Які досягнення міністерства? – запитую в пана Болюбаша.

– Як я можу оцінювати роботу міністра? Я можу сказати про те, що зроблено Департаментом вищої освіти.

І чиновник знову нахвалює новий законопроект про вищу освіту.

– Ми не хочемо щоб ваше міністерство переглядало історію України, щоб не було ніяких спільних комісій з Росією, – озвучував вимоги молоді аспіранти. – Не хочемо запровадження платних послуг. Не хочемо хабарництва...

– Ніяких екзаменів немає. Є бал вузу. Він працює на творчі спеціальності... Зараз нема кому вступати на заочне відділення...

image

Передати для Табачника чек від студентів на суму в 10 мільйонів гривень “за пропущені пари, під час яких вони ходили на акції протесту проти недолугих ініціатив міністерства”, чиновник відмовився.

Тож цей та інші виставлені Табачнику рахунки хлопці причепили на гострі шпилі огорожі.

image

Підтримати студентів прийшов і український письменник Сергій Пантюк. Ми поцікавилися його оцінкою діяльності Табачника на посаді міністра.

– Ця істота є “смотрящим” від російської кліки. І не Табачник звітує Януковичу, а Янукович звітує Табачнику, скільки зробили шкоди цим хохлам, – розповідає Пантюк. – Для мене справа честі бути тут. Тим паче що я тато першокласника. Я бачу, як школа негативно сприймає ці так звані “зміни”. Були класи по 20 учнів, стали по 32. Книжок немає, все тягається з Інтернету. Чим відрізняються негідники від нормальних людей? Нормальна людина виходить – негідник ховається за парканом, бо він боїться. Але всі паркани падають – рано чи пізно... Їхнє правління – це остання відрижка старого світу, Росії, яка сама на гарні розпаду. Українська ментальність – це віл. Вола гнуть, гнуть, але тут муха вкусила, тут батіг вдарив, тут копнули ногами – і тоді цей віл зривається. І тоді з’являється Гонта і Залізняк, і все змінюється.

Ми, у свою чергу, спробували дослідити, як змінилася українська освіта за рік керування Табачника.

Мовне питання: у фаворі суржик

Табачник затято просуває російську мову в українській освітній простір. З його приходом екзамен з української мови при вступі до вузу став необов’язковим, було скасовано іспит з української мови при завершенні бакалаврату та під час вступу до аспірантури. У структурі МОН ліквідували підрозділ сприяння освіті рідною мовою. Згодом Табачник заявив, що до шкіл треба повернути окремий курс російської літератури, відновити підготовку викладачів російської мови, “зарубіжну” літературу перейменувати на “світову”, “де російська література займатиме найбільший обсяг – три чверті навчального процесу”.

Водночас Табачник пообіцяв спростити програму з української мови. “Розвантажити” школярів чиновник чомусь вирішив шляхом викидання з навчальної програми сучасних українських письменників.

Він також дозволив вишам здійснювати навчання іноземців будь-якою мовою, мовляв за останні 5 років в Україні відбувався відтік іноземних студентів, і виною тому – українська мова. Але про якість української освіти і про співвідношення ціни якості пан міністр якось не замислився. Дарма...

Міжнародний XI конкурс знавців української мови імені Петра Яцика опинився під загрозою зриву, бо Міносвіти «одноосібно вийшло з числа організаторів конкурсу».

А згадати проекти мовної і літературної концепцій від Табачника!

“Опублікований документ фактично дає підстави для того, щоб у сфері освіти російська мова користувалася невиправданими перевагами, суттєво зменшуючи стимули до вивчення державної української мови не тільки представниками інших національностей, які мешкають на території України, а й українцями”, – зробили висновок експерти після вивчення концепції мовної освіти.

На думку політолога, публіциста Тараса Возняка “головна мета міністра Табачника – не захистити російську, якою і так володіють усі 100% українців, а не дати поширитися українській, заблокувати можливість українській молоді повноцінно вивчати українську мову, а відповідно – творити українську цілісну політичну націю... “Таким чином українську мову вчили при СРСР, - сказав він. - Фактично ми отримаємо на виході людей, які не знатимуть ніякої мови, крім начебто російської, точніше – суржику. Суржику і на устах, і в головах”.

Історія: знову совок

Спочатку Табачник узявся за підручник з історії України. Навіть статтю написав про те, яким має бути такий підручник, серед іншого запропонувавши визнати лідерів ОУН-УПА Степана Бандеру і Романа Шухевича колабораціоністами.

У ході телефонної лінії газети “Аргументи і факти в Україні” Табачник назвав визначення Голодомору геноцидом українського народу “вигадкою українських істориків”. За його словами, голод був штучним, але не був геноцидом.

Згодом чиновник вирішив писати спільний українсько-російський підручник з історії. Але самі історики обох країн заявили, що це нереально. Табачник не відступав і взявся за написання спільного з Росією вже посібника з історії для вчителів.

“Зміст таких посібників покликаний формувати схвалювані державою стереотипи. Такі самі стереотипи, які формував, наприклад, “сталінський Короткий курс історії ВКП(б)”, вперше виданий у 1938 році, – заявив доктор історичних наук Станіслав Кульчицький. – Ясна річ, що в цьому спільному посібнику будуть і українські автори, і російські, але в ньому буде російська точка зору на події за всі 12 віків нашої історії. Тільки російська!.. Не можна сумніватися, що такий посібник буде випущений, схвалений нашим міністерством і пущений в оборот. Це підрив історичної освіти й національної пам’яті”.

До того ж історику за освітою та ще й з корочкою доктора наук Табачнику варто було б знати досвід інших держав, де спільні підручники не прижилися. Приміром, ідея франко-німецького підручника провалилася, і ним сьогодні ніхто не користується. Бо, як казав Кульчицький, “у кожного народу свій погляд на ту чи іншу битву, яка відбувалася між ними. А битв між німцями і французами було багато. Між Росією і Україною було теж багато всілякого...”

Але поки ведуться розмови навколо майбутнього спільного посібника-підручника, у новому підручнику з історії України вже немає згадки про Героїв Крут.

Вища освіта: повернення до корупції?

Табачник зажадав від студентів грошей, переконуючи, що платні послуги – це ознака цивілізованості. Але славнозвісна постанова Кабміну №796 обурила вихованців ВНЗ по всій країні. За підрахунками ватажків студентських організацій, тоді на акції у різних містах України вийшло близько 24 тисяч студентів. Під тиском молоді владі довелося від цієї ідеї відмовитися.

У вступній кампанії теж відбулися зміни. Табачник захотів повернення вступних іспитів, але на такий різкий крок усе ж таки не наважився. Проте суттєво підвищив вагу шкільного атестату при вступі. Він і понині наполягає на запровадженні “балу вузу” при вступі, нібито для творчих спеціальностей. Але в законопроекті цього чітко не прописано. Тож “бал вузу” кожен ректор зможе тлумачити на свій розсуд. А який ректор не хоче повернення іспитів?

Окрім “балу вузу” в законопроекті від Міносвіти, зареєстрованому дружком Табачника депутатом Луцьким, прописали й критерій визначення статусу ВНЗ – кількісний. Якби закон прийняли в такій редакцій, Києво-Могилянська академія мала б стати коледжем.

До речі, Табачник оголосив війну академії. Він не захотів затверджувати правила прийому на 2011 рік, бо там прописано сертифікат ЗНО з англійської для всіх випускників. Воно й не дивно – у статуті вишу зазначено, що одна з робочих мов – англійська. Але шанувальнику російської Табачнику англійська чомусь не до вподоби. Чи не тому, що він сам нею не володіє? Не дозволяє Табачник академії здійснювати й підготовку докторів філософії. Хоча саме Могилянка першою в Україні відкрила бакалаврські иа магістерські програми, за якими сьогодні працюють усі виші країни.

Скандальні вибори ректора в Донецькому національному університеті без участі Табачника теж не обійшлися.

Наслідки звільнення керівника Українського центру оцінювання якості освіти Ігоря Лікарчука, який розбудовував і запроваджував ЗНО в Україні, та затвердження на цій посаді заступника міністра Табачника Ірини Зайцевої (особи, яка не володіє літературною мовою), ще дадуться взнаки після проведення вступної кампанії.

Держзамовлення цього року суттєво зменшиться. Табачник спочатку пообіцяв урізати його на 42%, згодом цифра зменшилася до 10-15%. Що буде в результаті – невідомо. Підставою для скорочення державного замовлення міністерство вбачає зменшення чисельності випускників школи, але згідно з законом, кількість студентів, навчання яких фінансується з бюджету, залежить від загальної кількості населення України, а не від кількості осіб, що закінчили школу в останній рік.

Школа: від 11-річки до “оптимізації”

Основна подія в житті середньої освіти – перехід на 11-річку. При цьому 5-річних малюків зобов’язали отримувати обов’язкову дошкільну освіту. З тим, що в Європейському Союзі немає жодної країни, де здобуття повної середньої освіти тривало б менше 12 років.

Потім з’явилася мода на закриття українських шкіл, особливо на Донбасі, під недолугою назвою “оптимізація”. Нещодавно звітуючи в парламенті, Табачник заявив, що в Україні нараховується 605 шкіл, де навчаються від 1 до 10 дітей. А закривають чомусь школи на Донеччині й Луганщині, де вчаться по 100 і більше учнів. Наприклад, в українській школі в Макіївці навчається 404 учні, а її чомусь хочуть закрити.

Азаров нібито заборонив закривати школи, заявивши: «Це наша турбота, якщо не вистачатиме коштів, узяти на себе фінансування таких малонаповнюваних шкіл». Але покращення життя вже сьогодні вони теж обіцяли...

P.S. Табачник на посаді міністра міг би стати гарним каталізатором українізації. У відповідь на його проросійську політику фахівці-освітяни, студенти і всі небайдужі громадяни мали б активно поширювати моду на все українське, що змело б таких табачників та його покровителів з Олімпу... Поки що цього не відбулося.

Поки що...

День вшанування пам’яті жертв Куренівської трегедії TOP
image
Пам'ятник загиблим внаслідок Куренівської трагедії, відкритий у березні 2006 року.

Трагічні події, що отримали назву Куренівська трагедія, відбулися у Києві 13 березня 1961 року, коли потужний селевий потік з Бабиного Яру крізь прорвану дамбу затопив один із столичних мікрорайонів - Куренівку - і викликав численні жертви.

Тривалий час причини та наслідки трагедії замовчувалися радянською владою. І лише після здобуття незалежності України ми відкриваємо цю трагічну сторінку нашої історії, читаємо спогади свідків.

Як вважають фахівці, головною передумовою виникнення аварії стало ухвалення у 1950 році виконкомом Київської міськради рішення заповнити Бабин Яр відходами виробництва Петровських цегляних заводів, розташованих поблизу. Непридатні для цегельного виробництва земляні породи змішувалися з водою й у вигляді пульпи по трубах відводилися у відроги Бабиного Яру. Всього за 10 років у такий спосіб до відрогів Яру було намито понад 4 мільйони кубічних метрів ґрунту. Загальна площа намиву склала близько одного квадратного кілометра. Шар намиву сягав 30 метрів.

Намив виконувався на висоті від 40 до 60 метрів над рівнем великого промислового та житлового району Києва — Куренівки — але замість бетонної дамби було споруджено земляну, яка не відповідала ані проекту, ані нормам безпеки. Пропускна спроможність протиповеневого стоку складала лише 0,5 куб. м за секунду, що було недостатньо для виключення можливості аварії.

11 – 12 березня 1961 року через дамбу почали переливатися струмки води, однак заходів для термінового зміцнення дамби чи евакуації людей з небезпечної зони вжито не було. О 9.20 13 березня дамбу прорвало, і маса рідкої пульпи ринула вниз. Початкова висота валу сягала 14 метрів, а швидкість — 5 метрів за секунду. О 9.30 пульпа дісталася Куренівки та залила площу близько 30 гектарів. В районі вулиці Фрунзе висота валу зменшилась вдвічі. Поступово розріджена пульпа ставала твердою, мов каміння. Вже в такому вигляді висота цієї маси місцями досягла трьох метрів.

Потік перевертав і відносив автомобілі, автобуси, трамваї, валив стовпи електричних мереж, рвав дроти. Один із автобусів зіткнувся з вантажівкою і запалав. Пульпою було практично повністю знищено трамвайне депо імені Красіна, кілька десятків його працівників загинули.

Куренівська катастрофа знищила 22 приватні одноповерхові будинки, 5 двоповерхових, 12 одноповерхових будинків державного фонду, два гуртожитки.

[...]

Після катастрофи у відрогах Бабиного Яру ще залишалося понад три мільйони кубічних метрів пульпи. За наказом спеціальної комісії, вода, що зібралася у відрогах через трубовід, яким надходила до Бабиного Яру пульпа, вже у зворотньому напрямку відкачувалась до кар'єрів цегельних заводів, а потім потрапляла до річки Сирець.

У той же час в Яру проектувалися та будувалися нові захисні споруди, зокрема, капітальна бетонна дамба. Частина пульпи, що затопила Куренівку, вже у затверділому стані поверталася самоскидами назад, використовувалася для засипки Яру. Було споруджено нову капітальну дамбу 172 метри завдовжки і 25 метрів заввишки, тобто таку, яку передбачав первісний проект початку 50-х років. На гребені дамби висадили молоді тополі.

Згодом через заповнену частину яру було прокладено дорогу з Сирця на Куренівку (частина нинішньої вулиці Олени Теліги), влаштовано парк.

У березні 2006 року, до 45-ї річниці катастрофи, у парку відпочинку, створеному на місці Бабиного Яру, було відкрито пам'ятник загиблим у вигляді двох кам'яних плит і дзвону між ними. Крім того, біля входу до колишнього трамвайного депо ім. Красіна (нині - Подільське депо) встановлено пам'ятник загиблим працівникам підприємства. У музеї депо є експозиція з фотографіями та іншими матеріалами про Куренівську катастрофу.

Хто не стане «тушкою» TOP

http://ua.glavred.info/archive/2011/03/07/112541-3.html
07.03.11

Мілан Лєліч

[...]

В умовах масового пошуку народними обранцями «нових можливостей» «Главред» спробував з'ясувати, чи є у стані опозиції люди, які не перейдуть на бік ворога ніколи і ні за що. Зробити це ми вирішили шляхом опитування самих опозиціонерів, пропонуючи їм назвати відповідні прізвища «тих, хто не зрадить». На диво, робили вони це дуже неохоче, а то й взагалі відмовлялися говорити. «Я можу ручатися тільки за себе, - сказав один бютівець і після паузи додав - та й то не повністю ...» Ті, хто погоджувалися говорити, настійно просили їхніх прізвищ не вказувати - щоб не накликати на себе гнів товаришів або когось із них не «підставити» або не виглядати нерозумно, якщо «передбачення» не справдиться.

Серед тих, хто не піде в тушки, наші співрозмовники найчастіше називали представників партії «Реформи і порядок» (ПРП), що входить до складу БЮТ, особливо її керівництво: Сергія Соболєва, Володимира Бондаренка, Володимира Філенка, Ігоря Гриніва, Остапа Семерака. Зазначимо, що за рік перебування в опозиції ПРПісти проявили себе гідно: з дев'яти депутатів від ПРП у коаліцію чи ПР не пішов записуватися ніхто, лише Руслан Богдан був виключений з фракції БЮТ місяць тому, оскільки підтримав продовження повноважень парламенту. Та й у цілому внутрішньоблокові позиції ПРП виглядають непогано: її лідер Соболєв очолив тіньовий уряд, інші ПРПісти отримали в ньому портфелі, що додає їм крапельку мотивації залишатися в опозиції.

Наступну групу депутатів, чиї імена нам називали найчастіше, можна назвати «силовиками»: генерал-майор СБУ Андрій Кожем'якін , ветеран Афганістану Роман Забзалюк , екс-заступник голови СБУ Олександр Скибинецький і генерал-полковник Микола Петрук . «Це все люди військові, для них зрада - великий злочин», - приблизно так описували вищезазначених нардепів їхні колеги. Справедливості заради відзначимо, що близько місяця тому «Главреду» в режимі «не для друку» повідомили, що Кожем'якін до літа нібито має намір перейти на бік більшості, проте жодного підтвердження цієї інформації ми не змогли отримати.

Повністю впевнені бютівці в надійності віце-спікера Миколи Томенка . «Микола точно від нас не втече, у нього і так часто оригінальна позиція з різних питань, але ми до цього давно звикли», - сказав один з біло-сердечних.

Також називали нам прізвища Василя Кравчука , який серйозно постраждав під час «кривавого четверга», його друга Сергія Саса, Юрія Одарченка (зайняв місце голови київського міськпартосередка «Батьківщини» замість виключеного з БЮТ Анатолія Семиноги).

А ось за жодного з нашоукраїнців нам так ніхто і не зміг поручитися (таких особистостей, як Арсеній Яценюк чи Анатолій Гриценко, в розрахунок не беремо, вони давно пішли в самостійне політичне плавання, і їхні мотиви співпраці з владою дещо відрізняються від мотивації рядових нардепів). ...

Та й відданості згаданих вище бютівців надто вже вірити не варто, чому за приклад є розказана «Главреду» Тарасом Чорноволом повчальна історія: «Був я на ефірі з одним із бютівців, назвемо його депутат «Ікс». Так він мене з піною біля рота викривав за зраду, кричав, що це найстрашніший гріх, Юлю захищав як свою рідну матір. Наступного дня зранку заходжу до сесійної зали, а там саме Литвин каже:

Україна стає заповідником для російського криміналітету TOP

http://cun.org.ua/ukr/content/view/3130/33/
11-03-2011

Володимир Манько

“Російські кримінальні авторитети почуваються в нашій країні як у себе вдома тому, що серед представників найвищого політичного керівництва України вони знаходять собі подібних”, – переконаний голова Секретаріату Головного Проводу Конгресу Володимир Манько.

На його думку, чинній українській владі хоча б із міркувань збереження іміджу держави треба забороняти в’їзд на територію України кримінальним авторитетам. Проте такими “дрібницями” влада не переймається. “Проти одного із відомих бандитів, який з’явився нещодавно в Києві, в США порушено кримінальну справу, його розшукує Інтерпол, – говорить Володимир Манько. – А в Україні, яка є членом Інтерполу, цей кримінальний авторитет почувається вільно”.

“Я переконаний, що лише націоналістична влада спроможна буде і видворити російських кримінальних авторитетів з України, і розібратись із власними”, – наголошує голова Секретаріату Головного Проводу Конгресу Українських Націоналістів.

Tymoshenko: Ukraine lost $3-4 billion from Ukrtelecom's sale TOP
http://www.interfax.com.ua/eng/eco/63100/
March 13, 2011

Batkivschyna Party leader and former Ukrainian Prime Minister Yulia Tymoshenko has said that the state has lost $3-4 billion from the "shadow privatization" of Ukraine's fixed-line telephone monopoly Ukrtelecom.

"Today, on a landmark day of the government's anniversary, they [sold] Ukrtelecom too," she said at a press conference in Kyiv on Friday, while commenting on the results of the privatization tender.

"According to my estimates, the country has lost at least three or four billion dollars due to the shadow privatization of Ukrtelecom," Tymoshenko said.

She said she was convinced that Ukrtelecom had been sold "by agreement."

"I think that very soon we will be able to take everything back," Tymoshenko said.

As reported, Epic Services Ukraine (ESU) LLC, a Ukrainian subsidiary of Austrian concern EPIC, and the State Property Fund (SPF) of Ukraine on March 11 signed an agreement to sell a state-owned stake (92.79%) in Ukrtelecom for UAH 10.575 billion (around $1.3 billion).

Over the next 60 days the buyer is to send the balance of UAH 9.535 billion (the purchase sum minus the UAH 1.05 billion ESU provided as a bid deposit). Half of the sum is to be transferred within 30 days.

Open letter re the situation on the grain market of Ukraine TOP

OPEN LETTER

from the Ukrainian League of Industrialists and Entrepreneurs,

Ukrainian Agrarian Confederation, Ukrainian Grain Association

to top officials of Ukraine

regarding the situation on the grain market of Ukraine

Kyiv, March 14, 2011

Industrialists and entrepreneurs are concerned over the state and future of the agrarian complex of Ukraine due to the negative trends emerging at a time when the country’s business community and government should be using modern methods for management and promoting development should be rallying around the implementation of the provisions of the Program of Economic Reforms for Ukraine for 2010-2014 regarding agriculture.

Government decisions passed recently are unjustified, disagree with the experience in agriculturally developed countries and are leading to excessive and non-transparent administration of the agrarian complex and reduction in investment attractiveness and competitiveness.

Particular pressure under these conditions is being put on the Ukrainian grain market, which in recent years, through cooperation between government and business, including foreign capital, has achieved great success and recognition and made Ukraine one of the top grain-producing countries in the world.

Nevertheless, despite the disparity with global experience, opposition from agricultural organizations and warnings from the Anti-Monopoly Committee and Ministry of Justice of Ukraine, the Cabinet of Ministers Resolution from Dec. 13, 2010 No. 1254 “Certain issues regarding the execution and registration of foreign economic contracts” that  essentially introduced a monopoly by the State Agrarian Exchange on the execution and registration of foreign economic contracts for basic agricultural products.

Of particular concern, given their distinctive autonomy from the official position of the government, are several recent draft laws of Ukraine the main provisions of which may destroy the basic foundations of the organization and functioning of agricultural, particularly grain, markets, and proven practices introduced over the past 20 years.

Several draft laws of Ukraine have been very negatively received in Ukraine and abroad, including: No. 8053 “On amending the Law of Ukraine ‘On state support of agriculture in Ukraine’ (concerning export of goods subject to state price regulations)” and No. 8163 “On amending the Law of Ukraine ‘On grain and the grain market in Ukraine” (concerning grain export through foreign economic agreements (contracts)”.

The key common features of these bills are the attempt to monopolize the markets for agricultural exports, discrimination of leading exporters, which are major investors in the creation in Ukraine of modern agrarian logistics and processing systems, by imposing on them non-core functions and obligations which is practiced nowhere else in the civilized world.

Monopolization of agricultural, including grain, markets, eliminating competition in procurement, especially of grain on the domestic market of Ukraine for further export will lead to catastrophic loss of income for producers and, consequently, to the progressive degradation of the agricultural sector of Ukraine.

The adoption of these bills will cause irreparable damage to Ukraine’s already tarnished image as a country with a market economy and rule of law because the regulations introduced by them would violate the rights of investors to benefit from the proper use of investment, which is a sign of expropriation.

The ULIE, UAC and UGA are categorically against the destruction of market institutions, non-transparent management of administrative processes and monopolization in the agricultural sector of Ukraine that would result from the adoptions of the abovementioned laws.

The IMF, World Bank, EBRD, GAFTA, EBA, American Chamber of Commerce and the U.S.-Ukraine Business Council have issued special statements to the country’s top officials – President, Chairman of the Verkhovna Rada and Prime Minister – expressing their deep concern over these bills.

In order to prevent the irreversible consequences that may result for Ukraine should these and other bills be passed that contain similar unacceptable and harmful provisions for the further development of the agricultural sector in Ukraine, we propose:

President of Ukraine Viktor Yanukovych:

Require officials of Ukraine in their work to strictly adhere to the provisions and requirements of the Program of Economic Reform for Ukraine for 2010-2014 on agriculture, including the need to declare on behalf of the government the rejection of forced interference in price setting and sale, including export, of agricultural products, as a guarantee against the adoption today and in the future of bills such as No. 8053 and No, 8163, and other regulations that could return Ukraine to the sidelines of global economic development and cause irreparable damage to the European integration efforts of the country’s leadership.

Chairman of the Verkhovna Rada of Ukraine Volodymyr Lytvyn:

Initiate parliamentary hearings in April 2011 on the situation on the grain market of Ukraine and prospects for its development, with broad participation by professional agricultural organizations, representatives of agribusiness, investors, international institutions and agricultural producers.

Prime Minister of Ukraine Mykola Azarov:

1. Review Cabinet of Minister Resolution No. 1254 from Dec. 13, 2010 “Certain issues regarding the execution and registration of foreign economic contracts” and remove the provisions that established a monopoly by the State Agrarian Exchange on the execution and registration of foreign economic contracts for basic agricultural products and provide other commodity exchanges the right to engage in such activities.

2. Establish closer communication with parliamentary committees in order to prevent the initiation and adoption without government notice of draft laws that are contrary to the provisions and requirements of President Yanukovych’s Program of Economic Reforms for Ukraine for 2010-2014 on agriculture, and may cause considerable damage to the state economy, as in the case of draft laws No. 8053 and No. 8163.

3. Restart the work of the Coordinating Council on Agrarian Issues under the Cabinet of Ministers of Ukraine with participation by agricultural organizations.

A. K. Kinakh, President of the Ukrainian League of Industrialists and Entrepreneurs
L. P. Kozachenko, President of the Ukrainian Agrarian Confederation
V. H. Klymenko, President of the Ukrainian Grain Association  

USUBC NOTE:  The three organizations listed above called a meeting in Kyiv yesterday of their members and others concerned about the agribusiness economic development of Ukraine to discuss the very alarming situation found on the grain market of Ukraine today.  The OPEN LETTER above was agreed to at the meeting.  The U.S.-Ukraine Business Council (USUBC) attended this meeting and endorsed the OPEN LETTER above.

NOTE: Unofficial English translation

Китайці стали багатшими за українців TOP
... коефіцієнт Джині, який характеризує ступінь нерівномірності в розподілі доходів між найбагатшими і найбіднішими громадянами країни, в Україні вищий, ніж у Китаї.

 

http://www.dt.ua/newspaper/articles/77182#article
«Дзеркало тижня. Україна» №9, 11 Березень 2011

Олекса Підлуцький

Рівень валового національного доходу (НД) Китаю в розрахунку на душу населення за паритетною купівельною спроможністю (ПКС) перевищив аналогічний показник України: за підсумками 2009 року він становив у нашій країні 6180 так званих міжнародних доларів, а в КНР — 6890 дол. Ці дані нещодавно оприлюднила аналітична служба Світового банку. При цьому ще 2008 року на одну українську душу припадало 7270 дол., а на китайську — 6280. Проте Київ провалився в яму світової економічної кризи, а Пекін її вдало перестрибнув. За абсолютним же НД на душу, перерахованим за офіційним обмінним курсом відповідно юаня та гривні до долара США, розрив іще більший: 2800 дол. в Україні і 3650 — у Китаї.

image
Прожитковий мінімум
durdom.in.ua

Національний дохід на душу населення за ПКС, який показує, скільки товарів і послуг може отримати на свої доходи пересічний житель тієї чи іншої країни (якщо, звичайно, весь той НД піде не на розвиток виробництва, оборону чи інші потреби держави, не пов’язані безпосередньо із споживанням громадян), — це украй складний для розрахунку показник. Адже треба з’ясувати рівень цін на всі основні види товарів і послуг, з допомогою спеціальних коефіцієнтів урахувати їхню якість (наприклад, середня ціна медичних послуг в Україні безумовно нижча, ніж, скажімо, в Сполучених Штатах, але навряд чи знайдеться експерт, який насмілиться стверджувати, що якість цих послуг в обох країнах аналогічна). Крім того, слід визначити питому вагу різних товарів і послуг у споживчому кошику пересічного громадянина кожної країни світу. Відтак, уже протягом багатьох років Світовий банк публікує дані про НД за паритетною купівельною спроможністю із затримкою на рік…

І чи вдасться українським металургійним підприємствам з безнадійно застарілою і майже не оновлюваною виробничою базою в найближчі роки хоч якось утримувати свої позиції в боротьбі не лише із старими, а й із новими, китайськими, конкурентами — велике питання.

 

Можна, звичайно, стверджувати, що насправді ситуація не є аж такою сумною, бо в Україні реальний національний дохід значно вищий від офіційно декларованого за рахунок великих масштабів тіньової економіки, а «зарплат у конвертах» українці отримують набагато більше, ніж китайці. Це й справді так, проте, з іншого боку, коефіцієнт Джині, який характеризує ступінь нерівномірності в розподілі доходів між найбагатшими і найбіднішими громадянами країни, в Україні вищий, ніж у Китаї. Тож для нас настав час відмовитися від стереотипів про злиденних китайців, згодних „гарувати цілий день за жменьку рису“.

Загалом Китай, на темпах економічного розвитку якого не позначилася остання світова економічна криза, стає останніми роками дедалі небезпечнішим конкурентом України на світових ринках, пропонуючи порівняно низькотехнологічну продукцію за низькими цінами в усіх куточках Землі. Українським виробникам не страшна експансія дешевого китайського одягу, взуття та побутової техніки на світових ринках — ми не тільки не виготовляємо такої продукції на експорт, а й уже давно практично втратили свій внутрішній ринок цих товарів. Проте в останні роки Китай перетворився з великого імпортера продукції чорної металургії на експортера — за рахунок створення нових дуже значних виробничих потужностей у цій галузі.

Нині Пекін пропонує на світовому ринку чорні метали переважно низьких переробок — саме ту продукцію, яка забезпечує (принаймні поки що) найбільшу частку експортних надходжень нашої країни. І чи вдасться українським металургійним підприємствам з безнадійно застарілою і майже не оновлюваною виробничою базою в найближчі роки хоч якось утримувати свої позиції в боротьбі не лише із старими, а й із новими, китайськими, конкурентами — велике питання.

Втім, світ не зійшовся клином на Китаї. Давайте подивимося, як виглядають „успіхи“ України, зафіксовані в статистиці Світового банку, порівняно з нашими найближчими і трохи дальшими сусідами — країнами Європи та СНД. Тут ми можемо привітати себе з іще одним „досягненням“ — НД на душу населення за ПКС Албанії перевищує український. 2009 року він сягнув у цій країні, яка протягом багатьох десятиріч була найбіднішою в Європі, 8300 дол. Узагалі Україна нині впевнено посідає за цим показником, який доволі повно відображає рівень економічного та соціального розвитку країни, передостаннє місце в Європі.

Узагалі Україна нині впевнено посідає за цим показником, який доволі повно відображає рівень економічного та соціального розвитку країни, передостаннє місце в Європі.

 

Вельми слабкою втіхою може слугувати хіба що те, що позаду нас, та ще й із великим відривом, залишається наша сусідка Молдова — 3010 дол. Стосовно інших наших безпосередніх сусідів, то для Румунії цей показник становить 14460 дол., для Угорщини — 18570, Словаччини — 21600, Польщі — 18440, Білорусі — 12740, для Росії — 18350 дол. Нас обійшла навіть досі розділена навпіл Боснія та Герцеговина (8680 дол.), яка до того ж кілька років тому пережила криваву громадянську війну.

Серед 15 пострадянських країн ми посідаємо «почесне» дев’яте місце. Окрім уже згаданих Росії та Білорусі, Україну випереджають Естонія (18890 дол.), Литва (16750), Латвія (16510), Казахстан (10320), Азербайджан (9020) і Туркменистан (6980 міжнародних доларів). За нами, крім Молдови, — Вірменія (5410), Грузія (4700), Узбекистан (2910), Киргизстан (2200) і Таджикистан (1950 дол.).

П’ятірку ж найбагатших країн Європи складають Люксембург — 59550 дол. на душу населення за ПКС у 2009 році, Норвегія — 54880, Швейцарія — 46990, Нідерланди — 39780 і Швеція — 38590 дол.

Звичайно, 2009 рік, пік світової економічної кризи — не найвдаліший для України. За даними того ж Світового банку, національний дохід на душу населення за паритетною купівельною спроможністю в Україні за останній час був найвищим 2008 року і досягнув тоді 7270 міжнародних доларів. А за попередньою оцінкою аналітиків Центрального розвідувального управління США, валовий внутрішній продукт України на душу населення за ПКС у 2010 році становив близько 6700 дол. США і збільшився порівняно з попереднім роком приблизно на 300 дол. Проте криза болюче вразила не лише Україну, а й майже всі країни світу, однак економічні втрати від неї в більшості країн нижчі, а темпи післякризового відновлення вищі, ніж у нас.

Отож, вивчаючи статистику Світового банку, мимоволі згадуєш обіцянку Віктора Федоровича Януковича вивести протягом кількох років Україну до 20 найрозвиненіших країн світу. А ще чомусь настирливо приходить на пам’ять старе українське прислів’я про тих, хто думкою багатіє.

Україна без цукру і гречки TOP
http://zik.com.ua/ua/news/2011/03/11/276463
11 березня 2011

Віктор Біщук,
Західна інформаційна корпорація

imageНе потрібно бути фахівцем з економіки, аби зрозуміти, що з українським селом коїться щось не те. Щоразу вищі ціни на продукти та зникнення з полиць магазинів цукру або гречки є набагато переконливішими аргументами, аніж запевнення високопосадовців про те, що все гаразд. -AAA+

І коли черговий очільник українського уряду звинувачує в шаленому стрибку цін якихось напівміфічних змовників, то він правий лише частково.

Латиноамериканський сценарій

Фермер в Україні – явище не надто поширене. Адже заробляти гроші в Україні на банківських спекуляціях або ж на чорній металургії набагато простіше, аніж вирощувати зерно чи буряк. В результаті, лише минулого року загальна кількість фермерських обійсть у країні, за даними Держкомстату, скоротилася щонайменше на півтисячі. За даними Світового банку, на 2009 рік в Україні з зареєстрованих 43 тис. фермерських господарств, лише 26% були прибутковими, а 74% – ледве животіли.

І винна у такому становищі, як вважає президент Асоціації фермерів та приватних землевласників України Ярослав Кардаш, сама держава. «Величезної шкоди сільському господарству України завдає повний хаос у державних стратегіях розвитку аграрного сектора в Україні. Внаслідок цього Україна рухається по латиноамериканському шляху – формування величезних «латифундій», які практично не займаються виробництвом продуктів харчування – овочами, картоплею, плодово-ягідними культурами. Якщо і сіються зернові, то вони використовуються для виробництва, приміром, етилового спирту, адже реалізація спирту набагато рентабельніша, аніж вирощування зернових. Якщо говорити про олію, то також пріоритет надається технічним культурам, які у вигляді сировини продаються за кордон замість того, щоб перероблятись всередині країни на готову продукцію. Тобто, Україна усе більше стає схожою на колоніальний придаток для країн чи-то Європи, чи-то Азії», – каже він.

На думку генерального директора Асоціації «Український клуб аграрного бізнесу» Володимира Лапи, спроби державного регулювання аграрних відносин в Україні здійснюються неякісно. «Мета благородна, а наслідки такі, що фермер сам і страждає. Регулювання є в будь-яких країнах, але воно повинне бути розумним. Тому зараз незрозуміло, коли буде важче – чи з регулюванням, чи без регулювання», – стверджує фахівець.

Усе на продаж

Ситуація ще більш ускладниться з скасуванням мораторію на купівлю землі. Нагадаємо, в кінці лютого провалилася спроба опозиції продовжити заборону на продаж землі до 2015-го року. Такий розвиток подій в умовах повного безладу в законодавчому полі є, на думку Ярослава Кардаша, абсолютно неприпустимим. Експерт переконаний, що перш ніж скасовувати мораторій необхідно прийняти відповідні закони, які б регулювали ринок землі, і вони б мали проходити публічне обговорення, як і Податковий кодекс.

Саме скасування мораторію ще нічого не означає, стверджує Володимир Лапа, питання в тому, що буде на заміну: «Одна справа, коли буде дозволено купувати землю фізичним особам, інша справа – юридичним. Так само незрозумілі функції іпотечної установи, незрозумілі функції державного земельного фонду. Якщо ми хочемо, щоб земельний ринок позитивно вплинув на виробників, то мають бути доступні іпотечні програми, адже зараз фермеру потрібно три-чотири роки стукати, щоб почути, що грошей немає. Має бути рівний доступ фермерів до державного фінансування, має бути якесь державне регулювання. Проте зараз я не переконаний, що ситуація буде розвиватись саме в цьому напрямку».

На визначальну роль держави у ситуації з продажем землі наголошує і інший експерт – директор Центру економічного розвитку Олександр Пасхавер.

За його словами, якщо в Україні запрацює ринок землі, ситуація на продовольчому ринку може суттєво покращитися.

«Але лише в тому випадку, якщо держава не почне знову грубими методами регулювати виробництво продукції і ціни на продаж. Проте в уряді досі немає єдності стосовно того, які обмеження встановити на володіння землею», – каже Пасхавер.

Фактор посередника

Справжньою карою для українських фермерів є присутність на ринку величезної кількості різноманітних посередників. Так, за даними Асоціації фермерів і приватних землевласників України, через домінування на харчовому ринку переробників і посередників, українські фермери щорічно втрачають 50-60 млрд. грн.

Яскравим прикладом паразитування на праці фермерів є спроби потужних лобістів в українському уряді «протягнути» рішення Верховної Ради про державну монополію на експорт зерна. Так, законопроекти №8163 «Про внесення змін до Закону України «Про зерно і ринок зерна в Україні» та №8053 «Про внесення змін до Закону України «Про державну підтримку сільського господарства України» дають державі право єдиного експортера зерна.

Прагнення влади під час кризи взяти під свій контроль механізми експорту зерна є цілком прийнятним у випадку, якщо такі зусилля робляться для усунення монополістів на цьому ринку. Жодна європейська країна не усувається повністю від регулювання ринку харчової промисловості. Проте в реаліях України це може призвести до того, що селян змусять продавати своє зерно за низькими закупівельними цінами і тоді вартість хліба в країні може зрости в кілька разів.

Проте це не зупиняє ані ініціаторів даного законопроекту, ані слухняних депутатів більшості у Верховній Раді, які готові, не вникаючи в деталі схвалити будь-яку ініціативу Кабміну. На думку аналітиків, даний законопроект буде прийнятий на найближчому сесійному засіданні ВРУ.

Невтішні перспективи

Незграбні спроби влади за допомогою ручного управління, в кращих традиціях радянської планової економіки нормалізувати ціни матимуть лише тимчасовий ефект. Адже замість того, аби лікувати причину хвороби, урядовці намагаються лише замаскувати симптоми.

Бездумне ігнорування владою потреб селян та фермерів протягом 20-ти років незалежності сьогодні привело до абсурдної ситуації. Країна, на території якої зосереджено 30% світових чорноземів – 42 мільйони гектарів, змушена експортувати гречку чи цукор для того, аби погасити ажіотаж населення та заповнити порожні полиці в магазинах.

Ще одна серйозна проблема сільського господарства України – дуже низька ефективність сільського господарства та наднизька продуктивність праці. Наприклад, у Польщі, Чехії, Словаччині м’ясо коштує в 1,5 рази дешевше аніж у нас. Молоко та сири коштують на 30% дешевше, ніж в Україні. Відсталість виробництва породжує дороговизну товару. А це в умовах відкритого ринку веде до неконкурентоздатності українських аграріїв.

Після вступу України до Світової організації торгівлі (СОТ), українські виробники не виживуть без підтримки держави: «Якби у нас працював державний механізм стимулювання пошуку напрямків виробництва продуктів, важливих для усього людства, а це, в першу чергу, екологічне виробництво, тоді можна говорити про якісь перспективи України на ринку СОТ. Проте, сьогодні все виглядає так, що країни Європи, застосовуючи квотування та надлишкову вартість спрямовують Україну у нішу постачальника сировини. А це небезпечний шлях для українських виробників. Вони будуть відтіснені на маргінес європейськими компаніями», –переконаний Ярослав Кардаш.

Не все ще втрачено?

Проте сьогодні ситуація не є критичною, природні умови та світова кон’юнктура цін дають Україні можливість таки скористати з свого унікального географічного та економічного положення у світі.

На думку Ярослава Кардаша для того, аби ситуація не переросла в критичну, потрібно, перш за все, напрацювати зрозумілу прозору аграрну політику в країні, дати економічну основу товаровиробникам і сприяти розвитку сілких територій. «Влада має сприяти у придбанні нової техніки, стимулювати екологічні методи культивування тих чи інших культур», – каже експерт.

Аграрний сектор України дуже давно очікує на своїх реформаторів, здатних реалізувати потенціал надбагатих українських земель. Такий шлях – одна з небагатьох можливостей для України реалізувати себе в жорстких конкурентних умовах посткризової світової економіки. Проте наразі селянам та фермерам залишається лише вдовольнятись залишками від розподілу державних пріоритетів фінансування.

Найкращою ілюстрацією для становища в сільському господарстві сьогодні є закинуті села, та сотні тисяч гектарів необробленої землі. Так, за даними управління Держкомзему у Львівській області, лише на Львівщині у 2010 році простоювало понад 170 тис. га ріллі. Для будь-якої європейської країни, це було б непростимою розкішшю. У нас це є нормою, яка й є відповіддю на питання про всі наші аграрні біди.

Укртелеком продано! Чи виграла Україна? TOP

http://www.bbc.co.uk/ukrainian/news/2011/03/110311_ukrtelecom_sold_ok.shtml
11 березень, 2011

image
Особливості продажу Укртелекому цього разу були такими, що потенційних стратегічних інвесторів, тобто, телекомунікаційні компанії, було якось відсунуто від конкуренції.-І льдар Газізулін, експерт

Особливості продажу Укртелекому цього разу були такими, що потенційних стратегічних інвесторів, тобто, телекомунікаційні компанії, було якось відсунуто від конкуренції.-І льдар Газізулін, експерт

Один із лідерів опозиції, колишній прем'єр-міністр України Юлія Тимошенко сказала, що державну телекомунікаційну компанію "Укртелеком" було продано нинішнім урядом за низькою ціною, що суперечить інтересам держави.

Пані Тимошенко твердить, що, за її підрахунками, від цього продажу Україна втратила як мінімум 3-4 млрд. доларів.

Власником майже 93 відсотків акцій Укртелекому стала компанія ЕСУ, дочірня компанія австрійського інвестиційного консорціуму EPIC. У п'ятницю ЕСУ і Фонд держмайна України підписали договір купівлі-продажу на суму 10 мільярдів 575 мільйонів гривень - понад мільярд доларів.

Як повідомив журналістам голова ФДМ Олександр Рябченко, протягом 60 днів покупець має перерахувати на рахунки Фонду дев'ять з половиною мільярдів гривень, які залишилися. Один мільярд гривень ЕСУ перерахувала як завдаток за участь в конкурсі.

Уповноважений представник ЕСУ Вольфганг Херитш, який підписав від імені компанії договір, відмовився від коментарів пресі.

Компанія ЕСУ стала єдиним претендентом на купівлю майже 93 відсотків акцій Укртелекому, що стало причиною застосування Фондом держмайна процедури оцінки вартості пакету акцій компанії. Експертна оцінка на 75 мільйонів гривень перевищила встановлену ФДМ стартову ціну приватиційного конкурсу, проведення якого було призначено на 28 грудня минулого року.

Колишній голова Фонду держмайна, перший заступник голови спеціальної контрольної комісії парламенту з питань приватизації Олександр Бондар вважає, що реальним власником Укртелекому стане людина, наближена до президета.\

[...]

Конкурс без конкурентів

Утім, коли минулого року Фонд державного майна оголосив про початок чергового конкурсу, його голова говорив принаймні про 6 компаній, які виявили інтерес, серед яких, за словами Олександра Рябченка, були і західні, і російські, і українські компанії.

Проте наприкінці 2010-го року з’ясувалося, що єдиним претендентом на купівлю Укртелекому є компанія ЕСУ, яка запропонувала лише на 10 гривень більше за ту суму, у яку Укртелеком оцінили у ФДМУ.

[...]

Купівля на продаж?

Оглядачі одразу ж припустили, що єдиний претендент діє в інтересах третьої сторони, яка згодом і стане кінцевим власником Укртелекому.

Експерт Міжнародного центру перспективних досліджень Ільдар Газізулін сказав напередодні, що у самій практиці купівлі для перепродажу немає нічого поганого, якби не припущення, що у даному разі сама схема покликана зменшити вартість компанії, яка могла б бути дещо іншою у разі проведення конкурсу із багатьма учасниками:

Вся стаття: [ тут ].

Honoring a friendship bonded in defense of human Rights from St. Petersburg, Russia to Washington TOP
image
image

Robert A. McConnell

While February is Black History Month , a month when attention is given specifically to the contribution of Afro-Americans to our country, our society, and culture, March is the month that Ukrainians worldwide honor Taras Shevchenko. For Ukrainian-Americans, both months are a time of reflection on a very special and unique friendship between one of Ukraine's greatest historical figures, Taras Shevchenko, and a famously talented black American, Ira Aldridge.

Although both men died in the 1860s, one in Russia and the other in Poland, and though both are little known to the general public in America, both of their images are present in the capital city of the United States. A mere two and a half miles apart here in Washington DC stand monuments to Taras Shevchenko and to Ira Aldridge. The first was born a Ukrainian serf who was purchased out of bondage in order for his immense talents to blossom; the second was born a Negro in New York who, because of the color of his skin, had to leave his country to find the full glory of his God-given talent.

At the corner of 22nd and P streets in Northwest Washington stands the figure of Taras Shevchenko, a monument to the man, his writing, his profound commentaries on human dignity, pleas of help for the plight of the downtrodden and his aspirations for his country, struggling under tsarist repression. Engraved in the granite is his hope for Ukraine: "When shall we get our Washington, to promulgate his new and righteous law?" On the other side of the city stands The Ira Aldridge Theatre on the Howard University campus, constructed in memory of a great thespian talent and as a symbol of challenges overcome, paths revealed for other talents to follow.

Portraits of both men hang in that theater, portraits painted by Taras Shevchenko and donated to Howard University in 1967 from the archives of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the United States.

Born a serf in Ukraine, Shevchenko was destined for a lifetime of servitude. Yet when his owner left Ukraine for St. Petersburg, Russia, he took the young Shevchenko along. In St. Petersburg, Shevchenko's artistic talents were revealed. In 1838, the city's artistic circles succeeded in raising 2,500 rubles to purchase Shevchenko's freedom. Once free, he became a student at the Imperial Academy of Arts and his artwork and poetic writing flourished. His poems glorified Ukraine and demanded freedom and justice for all oppressed nations and classes of people.

Shevchenko returned to Ukraine in 1845 to find great injustices. His poems criticized the tsarist regime and chided the aristocracy's oppression of the peasants. For these expressions, he was arrested and deported from Ukraine to exile in a remote part Asian Russia, incarcerated in a military penal facility and, by the decree of the Tsar, denied writing and drawing materials. Despite the Tsar's orders and the incarcerations terrible cost to his health, Shevchenko secretly composed some of his most powerful works while imprisoned and in political exile. Moreover, at the same time, Shevchenko's Ukrainian and Russian friends, including Count and Countess Fyodor Tolstoy, worked to secure his freedom again. Finally, ten years after his arrest, Shevchenko was released. Forbidden to return to Ukraine, he returned to St. Petersburg, where he soon met the American Ira Aldridge.

Although Aldridge had been born in New York, as his immense talents became apparent, he found his opportunities limited due to the significant discrimination against blacks. He chose to emigrate to England in 1824 and began acting in small London theatres. Receiving notice and praise, he was soon performing in England's finest theatres and began to tour outside London. By 1852, Aldridge, the first black to act in white roles in Shakespeare's plays, left for his first European tour. Receiving acclaim everywhere he traveled, he returned to London a theatric hero.

In 1858, Aldridge accepted an invitation from the Russian Imperial Theatre to perform in St. Petersburg. Shevchenko attended the opening performance and the two men were introduced.

There are numerous letters and notes commenting upon their meeting and friendship. One of Tolstoy's daughters, Katherine, served as an early translator between Aldridge and Shevchenko and wrote about the experience and their friendship. Shevchenko attended Aldridge's performances. Aldridge visited Shevchenko's studio and posed for the artist. They visited one another often and spent time in the same social circles, one that included many artists, performers, intellectuals. Their friendship was unique since they had in common not only the creativity of their personalities and their love of the arts, but their shared experiences of social oppression and their dreams of a better future for their people. Though free, famous, with powerful friends, living in the world of Russian aristocracy, neither seemed able to forget his past, the plight of his people.

Those who wrote about their friendship noted that they often sang together. Aldridge greatly appreciated the sorrowful and melodic Ukrainian songs that captured the unfortunate plight of the people of Ukraine. Shevchenko, in turn, loved the songs of the Negro South, no doubt to great extent for the same reasons. When Aldridge returned to England, he took with him a portrait of Shevchenko by a Russian artist. Aldridge returned to Russia several years later but by then Shevchenko had passed away. Between 1861 and 1866, Aldridge made several tours of the tsarist empire including three trips to Ukraine, to Shevchenko's homeland, trips that had been denied to the great poet, artist, and patriot. Ira Aldridge never returned to the United States, however, he did live to know of President Lincoln's Emancipation Proclamation and the end of the Civil War.

of these men, historic giants in their artistic fields and in their messages about the struggles of mankind for dignity and the perseverance of individuals, died on foreign soil far from their homelands. Aldridge's body remains in Poland. Eventually, Shevchenko's body was returned to Ukraine from Russia. Their unique friendship remains a story for the ages; it is fitting that among the monuments to their lives and contributions there are the two in Washington, DC, just two and a half miles apart. A friendship that brought them together thousands of miles from here, eventually finds them in the capital of Aldridge's native land, respected and honored, with Shevchenko's question still unanswered: when will Ukraine get its "new and righteous law?"

At the ancient city of Kamyanets-Podilskiy, the wall's the thing TOP

http://www.washingtonpost.com/wp-dyn/content/article/2011/03/10/AR2011031005711.html
March 13, 2011

John Pancake

image

The walled Ukrainian city of Kamyanets-Podilskiy, which has repelled nearly a millennium's worth of invaders, flings open its doors these days to tourists armed only with tickets. (Yelena Kovalenko)

Looking across the gaping stone canyon at the ancient walled city of Kamyanets-Podilskiy in southwestern Ukraine, you can imagine what it must have felt like to ride up to this place at the head of an invading horde.

It would have been a sinking feeling, as deep as the gorge in front of you.

[...]

The walls are still there today, but now this enchanting city welcomes tourists. And if you want to get inside the ancient fortress, all you need is a ticket that costs less than $2.

[...]

It may come as something of a surprise that such a massive and well-preserved bastion stands in Ukraine. But if Mesopotamia is the cradle of civilization, the lands of present-day Ukraine are probably the cradle of conquest. Much of the land is rich and flat, perfect for farming and war. Scythian, Mongol, Tartar, Cossack, Russian, Polish, Turkish, Lithuanian, Austrian, Hungarian, Swedish, English, Greek and German armies have all come this way.

Which is why people in Ukraine have spent a lot of time building walls. The country holds more than 300 citadels and castles. They range from walled monasteries along the Dnieper River to Genoese towers on the Black Sea, built to guard trading outposts.

[...]

Wandering the cobbled streets, you can see the Windy Gate (remembered as the place where a breeze had the audacity to pluck off Peter the Great's hat in 1711) and the partially reconstructed Polish Gate, which guards a ford in the river. There's the old city hall, which now houses three small museums, and the ruins of a 15th-century Armenian church. The facade of the Cathedral of Sts. Peter and Paul cradles a 17th-century minaret built when the Turks ruled the city. When the Poles got the town back by treaty in 1699, they decided not to knock it down, but topped it with an 11-foot golden statue of the Virgin Mary.

Complete article [ here ].

Професор Шимон Редліх: "Шептицький заперечував расистське мислення" TOP

http://www.istpravda.com.ua/articles/2011/03/3/28812/
03.03.2011

"Коли в Ізраїлі говориш щось хороше про українців, люди відразу нападають. На мене неодноразово вже нападали. З поляками так само, проте найгірше з українцями. Так, українці теж убивали євреїв, але ж не всі. Мене врятувала українка".

Професор Шимон Редліх (Szymon Redlich) народився у 1935 році у Львові, молодість провів у Бережанах. Врятований під час Холокосту українською сім'єю, в 1950 році емігрував до Ізраїлю. Закінчив Єрусалимський і Гарвардський університети. Він дав інтерв'ю католицькому журналу "Тиґоднік Повшехни" про свій досвід здобуття історичної правди щодо глави УГЦК (1901-1944) митрополита Андрея Шептицького. З дозволу польської редакції ІП переклала цей матеріал.

- Пане професоре, чому зацікавилися митрополитом Андрієм Шептицьким?

- У 1985 році мене поросили приготувати доповідь на міжнародну конференцію в Університеті Торонто на тему: "Шептицький і євреї під час ІІ Світової війни". Саме тоді я відкрив для себе проблему стосунків  між євреями, українцями і поляками у Східній Галичині.

До цього я не займався даною темою, але від тоді постійно до неї повертаюсь, а моя доповідь у розгорнутому викладі була перекладена і опублікована у різних країнах.

- Звідки така дослідницька вірність Шептицькому?

- Я займаюся справою надання йому титулу Правдника Світу. Шептицький врятував - особисто або через людей своєї церкви - близько 150 євреїв. На сьогодні з них у живих залишилося вісім або дев'ять осіб. А те, що титул іще досі не був наданий, вважаю великою несправедливістю.

[...]

Понад 2200 українців є Праведниками Світу

З моєю допомогою було приготовлено та переслано у грудні 2005 року до Яд ва-Шем апеляцію про відновлення праці комісії. Потім професор Гутман (Gutman) та ще один історик, член комісії Праведників і я написали лист, якого 27 квітня 2006 року передали голові Яд ва-Шем, пану Авнерові Шалеву.

Комісія залишила хвіртку - можна повернутися до розгляду справи, якщо будуть нові матеріали. А я саме знайшов дещо, що не було розглянуте комісією.

- Що це таке?

- Серед іншого це, скажімо, пасторський лист Шептицького "Про милосердя", подібний до відомого листа "Не вбивай". Опублікований він був уже давно, на шпальтах католицького журналу в Канаді, але комісія його не розглядала.

Написано листа у червні 1942, коли гітлерівська політика щодо євреїв стала цілком зрозуміла. Рішення про остаточне розв'язання, зараз вже знаємо про це майже на 100%, було прийнято між жовтнем-груднем 1941 року. Вважаю, що Шептицький тільки через кілька місяців усвідомив, які насправді наміри мають німці та що відбувається насправді. І саме тоді написані були ці два пастирські листи.

У листі про милосердя не випадково так багато цитат із Старого Заповіту, з пророків і з Книги Мудрості, достосованих до актуальної трагічної ситуації. В пункті 48 звертається до свого народу, до своїх вірних, до українців з проханням, аби були готові посвятити життя для врятування ближнього.

В пункті 49 однозначно осуджується будь-яке вбивство людини: "Кожен ближній є братом і є частиною людської родини". В контексті тодішнього часу звучить це сильно та драматично. 

[...]

- Що ж тоді стало не перешкоді у признанні Митрополитові титулу Праведника?

- Кільки років тому Яд ва-Шем озвучила список звинувачень. Сьогодні, ймовірно я б не отримав цього матеріалу. Можливо хотіли мене переконати? Не знаю. Але це цікаво є те як люди пов'язані із Яд ва-Шем у своєму мислені зацикленні.

Перше звинувачення: Шептицький підтримував організацію дивізії СС. А у єврея все, що пов'язано із літерами "СС", пробуджує тільки злі емоції. Мій коментар: тут не потрібно логічно думати, тут грають роль емоції.

[...]

- Для нього після Бога найважливішою справою була самостійна Україна.

- Я би навіть сказав, що ця справа була на одному щаблі з Богом. Я історик, єврей, і я це все уявляю приблизно на одному щаблі. Він був українським націоналістом, я не заперечую цього, але водночас він був надзвичайним гуманістом.

Це трагічна постать, що розривалася між одним та іншим. У цьому полягає його трагедія, а не в тому, що він підтримав німецьку політику стосовно євреїв. Він рятував євреїв.

Друге звинувачення: порятунок євреїв був другорядною справою в усій діяльності Шептицького. Щоб так думати, треба бути ідіотом. Зрозуміло, що як митрополит він мав багато інших справ.

image
Роман Марія Олександр граф Шептицький – так звучало його світське ім’я. Він обрав українську ідентичність та духовну кар’єру. За часів Австро-Угорської імперії він був, зокрема, віце-маршалком Галицького сейму.

Третє звинувачення: Шептицький був найважливішою політичною постаттю, політичним авторитетом України, таким собі супер-політиком, і тому він відповідає за аморальну поведінку українців. Моя відповідь така - він ніколи не був політичним лідером. Він був релігійним і моральним лідером, але не політичним.

Є ще одне звинувачення: Шептицький публічно не закликав українців не вбивати євреїв. Мовляв, чому у пастирських листах "Не вбивай" і "Про милосердя" він не написав чорним по білому "не вбивайте євреїв"?

Відповідаю: так думати може тільки той, хто не знає історії тих часів. Якби він написав "не вбивайте євреїв", то всі ці листи були б конфісковані, а сам він – заарештований.

[...]

- А претензії щодо антисемітських висловлювань Шептицького?

- Такою тоді була християнська теологія – тобто вона також була частиною всього цього комплексу. Рабин Львова, Давид Кахане, якого врятував Шептицький, згадував розмову у бібліотеці собору Св. Юра. Шептицький процитував відомий вислів: "Кров Його нехай впаде на нас і наших дітей". Наступного дня за ці слова, як згадував Кахане, митрополит вибачився. Сказав те, що сказав, але обдумав і виправив самого себе.

Ще звинувачують, що він не втручався, коли у перші дні німецької окупації українці почали погроми у Львові. Це факт. Натовпи українців повбивали тоді кілька тисяч євреїв у Львові та сусідніх містах та містечках. Але спробуймо поставити себе на місце Шептицького.

[...]

Так. Коли в Ізраїлі говориш щось хороше про українців, люди відразу нападають. На мене неодноразово вже нападали. З поляками так само, проте найгірше з українцями.

- Бо "українці йшли з Гітлером"?

- Так, і українці вбивали євреїв. Але ж не всі. Мене врятувала українка.

ДОВІДКА: Андрей Шептицький

Постать греко-католицького митрополита Львова Андрея Шептицького (1865–1944) – на сьогодні духовного авторитета для багатьох українців – викликає різні емоції. Проводиться робота з метою його беатифікації, з іншого боку – його звинувачують в націоналізмі та співпраці з німцями.

Андрей Шептицький походив з родини, що проживала на польсько-українському кордоні, і представники якої вибирали різні релігійні та політичні шляхи. Його брат був польським легіонером і генералом Польського Війська, племінник – офіцером запасу та римо-католицьким священиком, загинув у Катині.

Під час Першої світової війни був ув’язнений росіянами, а у 1918 році з початком польсько-українського конфлікту митрополит підтримав ідею створення незалежної України.

У 1939 році, коли було укладено радянсько-німецький договір, митрополит почав відігравати дедалі важливішу роль – і дедалі частіше він мав робити прагматичний вибір, вже безпосередньо пов’язаний із політикою.

Ще в серпні 1939 він засудив націонал-соціалізм. Після того як Львів перейшов під владу СРСР, він рекомендував священикам бути лояльними до нової влади (та передбачаючи, що може стати жертвою НКВС, таємно висвятив свого наступника – єпископа Йосипа Сліпого).

Коли почалася війна між Третім Рейхом та СРСР, Шептицький підтримав – як і багато українців – Гітлера, вірячи, що останній зробить можливим створення незалежної України. Після того, як німецькі війська ввійшли до Львова, він написав привітальне звернення до Вермахту, а в липні 1941 р. від свого імені та від імені українського народу направив до Гітлера декларацію про підтримку будівництва "нового порядку в Європі".

Проте, незважаючи на тиск з боку свого оточення, він не закликав українську молодь вступати до української дивізії Військ СС у 1943 році. А також не підтримував - але й не засуджував - діяльності УПА. Але у всіх пасторських листах завжди засуджував вбивства та вбивців.

Тоді ж він створив організацію допомоги євреям, завдяки якій було врятовано щонайменше кілька сотень осіб (у своєму будинку митрополит переховував двох рабинів). Він також виступав на їхній захист в листі до Гіммлера (у лютому 1942 року), а також до окупаційної влади – як відомо, безрезультатно.

Шептицький помер у листопаді 1944 року.

Двічі, у 1958 і 1962 роках, було зроблено спроби його беатифікації, але Ватикан відхиляв прохання. Вже протягом кількох років нова пропозиція про беатифікацію розглядається у Ватикані.

http://www.istpravda.com.ua/articles/2011/03/3/28812/

Ukraine's Orange Revolution leaves bitter aftertaste - video TOP
image

Yanukovych caught in lie about existing fence barrier set up on Майдан Незалежності (Independence Square)

http://news.bbc.co.uk/2/hi/programmes/newsnight/9404678.stm

Більшість українців вважають, що Україна йде не туди – опитування TOP
01.03.11

Більше половини населення України (55%) не довіряють Президентові України Віктору Януковичу. Про це свідчать результати опитування компанії GFK Ukraine, пише УНІАН.

Так, згідно з даними опитування, Янукович продовжує втрачати довіру українців. Якщо в травні 2010 року на 13% більше громадян довіряли Президентові, ніж не довіряли, то в січні 2011 року на 27% більше громадян не довіряло Президентові, ніж довіряли. Загалом тепер 55% українців не довіряють Президентові України.

Також 54% українців переконані, що сьогодні країна в своєму розвитку рухається неправильним шляхом. Лише на думку 15% опитаних справи в Україні загалом розвиваються в правильному напрямі. 31% не змогли визначити свою думку з цього питання. У всіх регіонах переважає частина громадян, які вважають сьогоднішній шлях розвитку країни неправильним. Серед жителів Києва такої думки дотримуються 56%, Західного регіону – 73%, Північного – 69%, Східного – 52%, Південного – 38% і Центрального – 31%. У Південному і Центральному регіонах відносна більшість респондентів не змогли висловити своє ставлення до цього питання (40% і 47% відповідно).

Зазначимо, опитування проводилося 17-30 січня 2011 року. Загальна вибірка становить 1000 респондентів віком від 16 років. Вибірка є репрезентативною для населення України за статтю, віком, регіоном проживання і розміром населеного пункту. Опитування проводилося методом особистого інтерв'ю.

Turn on Ukraine! TOP
imageAlexander J. Motyl

Note: As President Viktor Yanukovych announced Ukraine’s new public relations campaign at the World Economic Summit at Davos — “Turn on Ukraine!” — Minister of Education, Football, Historical Truth, Grammar, and Spelling Dmytro Tabachnyk was espied distributing glossy brochures to all assembled. Your correspondent managed to get his hands on one. It’s reprinted here in its entirety, as a public service, without the photograph of President Yanukovych swimming across the Yangtze River with Mao Zedong.

Welcome in a Wonderful Country of the Ukraine!

Europe tourists wanting new experiences of beauty, peace, and loving are coming to a Ukraine!

Ukraine is jewel of world! Ukraine is having land! Ukraine is having air! Ukraine is having disrobing especially in spring womans!

Ukraine is having very happy and all the time laughing peoples who are loving you!

Ukraine is many cultured and many tongued!

Ukrainians are speaking all tongues of a world: like Russian and all other tongues of a world!

Ukrainians are loving all poets of a world: like Chekhov and all other poets of a world!

Ukrainians are loving all artists of a world: like Chekhov and all other artists of a world!

Ukrainians are loving all writers of a world: like Chekhov and all other writers of a world!

Ukrainians are loving all composers of a world: like Chekhov and all other composers of a world!

Ukrainians are loving all football kickers of a world: like Chekhov and all other football kickers of a world!

Ukraine is having the wonderful cuisine: like the Chicken Donetsk and all other cookings of a world!

Ukraine is having the wonderful climate! Ukraine is having suns and never the clouds!

Ukraine is having the wonderful beaches in Lugansk! (Sorry, for visiting of Crimea beach, please for to speak to Moscow travel agency.)

Ukraine is having a wonderful mountains! (Sorry, a mountains being temporarily under the repair due to the political pollutions of Lvov.)

Ukraine is having the total democracy! President is loving people, and people is loving a President!

Ukraine is being total free! Everyday Ukrainians are declaring the deep freedom by loving a President!

In a Ukraine anybody can becoming president — even Tabachnyk!

Ukraine is having a total education! Tabachnyk is also being the proffessor!

Ukraine is living very rich! The chicken is being in every pot of Ukraine!

Ukraine is center of Europe! Two hours with the plane from Paris! Twenty hours with the tank from Berlin! One step across a border from the fraternal Russia!

Ukraine womans and Tabachnyk do anything to make the Europe tourists happy!

Ukraine is being the democracy! Ukraine is having the order!

Europe values is Ukraine values!

If you be coming to Ukraine for an experience of the lifetime, you will never be wanting to be leaving!

P.S. When asked by your correspondent whether he really believed European tourists would go for such a pitch, Minister of Education, Football, Historical Truth, Grammar, and Spelling Tabachnyk answered that Hosni Mubarak, Ben Ali, Muammar Qaddafi, Bernie Madoff, Vladimir Putin, Gerhard Schröder, Jacques Chirac, and Silvio Berlusconi had already agreed to serve on the Turn on Ukraine! Board of Directors. Barack Obama had been invited, but had not yet replied.

Про інтелектуалів TOP

http://tsn.ua/analitika/pro-intelektualiv.html
Львів, 2 березня 2011

imageЮрій Винничук

Не знаю, як вам, а мені вже пахне весною. З нетерпінням чекаю обіцяного президентом у Давосі всеукраїнського стриптизу: "Приїжджайте, коли почнуть роздягатися жінки і цвісти каштани". Можна тільки уявити, як на цей заклик попре уся сексуально стурбована Європа в Україну, набивши валізи презервативами і сувенірами. Збуджені туристи будуть гасати Хрещатиком і чіплятися до дівчат з криком: "Увікни! Увікни!" Адже, на їхню думку, це чудове українське слово мусить означати лише одне: "Роздягайся!"

Ганна Герман на обіцяних "голих бабів" відреагувала скромно: "Я не жінка, а політик". Чим відразу виключила себе зі складу жінок, які будуть навесні роздягатися. Хоча раніше ми чули зовсім інші версії її статевої приналежності: "Я справді сильна жінка", "Це кажу вам я – жінка, яка впливала на дуже багатьох людей", "Як ви смієте, я жінка!", "Я вам не жінка!" і т.п.

Одне слово – сумбур замість музики, як сказав класик сталінізму.

"Я повністю згоден з пані Герман, яка говорить, що для українців слово "російський" є образою. Але для росіян це набагато більше образа, краще нас називати дебілами і педерастами, ніж "українцями "."
--Віталій Храмов, лідер Кримської "козачої общини "Соболь"".

Ну, в принципі, я не проти.
-- Юрій Винничук, автор

 

Але тема мого спічу не гендерні проблеми, а інтелект. Раптом ні з того ні з сього регіонали згадали і про таку дрібничку. "Ми поводимося як інтелектуали", – заявили все та ж заїжджена Золота Платівка нашого президента після того, як було визначено лауреатів Шевченківської премії.

До самої премії ще повернемося, але слово "інтелектуали" мене якось насторожило. Невідомо чи це слово коли-небудь вдасться вимовити гаранту, але окремі члени партії уже всерйоз взялися за наші мізки. Єлєна Бандарєнка теж поквапилася блиснути інтелектом у Шустера і потрясла аудиторію словами: "Я могу с вами говорить часами о Манчини, но не факт, что кому-то из присутствующих в зале Манчини нравится... Поэтому давайте не навязывать свои музыкальные вкусы всем остальным".

Важко уявити собі кількагодинну дискусію щодо творчості Генрі Манчіні, бо це ж усе таки не Пучіні, не Пічіні, не Паганіні, не Беліні, не Камбіні і не Керубіні. Це автор музики для фільмів і мультиків, зокрема й для "Рожевої Пантери". І якщо хтось хоче, аби його вважали за інтелектуала, то назвав би якесь інше прізвище.

image

Але такий уже стиль. Зірка усіх шоу Ганна Герман теж потрясла інтелектом, коли реагуючи на обшуки в українській бібліотеці у Москві, заявила: "Ми не ображаємося, що у Франції нема української бібліотеки". У Москві ж вона все таки є! А у такій цивілізованій Франції – катма! Але тут наша жінка-не-жінка трішки не допрацювала, бо у Франції українська бібліотека таки є і не одна. Перша – Бібліотека імені Симона Петлюри в Парижі. А друга – у Сарселі, де знаходиться Наукове Товариство імені Т. Шевченка. І за всю історію цих бібліотек там ще не було жодного обшуку і вилучення націоналістичної літератури.

Про ще одного інтелектуала Болдирєва ми уже вели бесіду. І ось після мого огляду його віршованої творчості сталося дві знаменні події: президент нагородив його орденом "За заслуги III ступеня", а сам Болдирєв став відрікатися від окремих своїх творінь і все списувати на однофамільця. Правда, у цього однофамільця, теж графомана, не виявилося таких проникливих творінь, як "Проститутка ты моя проституточка", або "Посижу у фонтана с пивком, Сзади голос: "Какого, б..я, х..ра!.." І нема серед його творінь вірша:

Галиция - нарост на теле Украины.

На дерева стволе, как чага или хост.

Пока он соки пьёт - лишь гриб он, если ж ныне

Его отрезать - он лекарство. В рост

Пойдёт любовь её к нам, наша к ней.

Благослови, Господь, расстаться поскорей!

Тобто інтелект, як бачите, зашкалює. На недавньому шоу "Большая политика" Болдирєв знову плів нісенітниці про Мазепу, плутаючи "руський" і "русский". Чим у черговий раз довів, що вислів Ганни Герман "Ми поводимося як інтелектуали" дещо перебільшений.

Але повернемося до Шевченківської премії. Там інтелектуали, яких затвердив сам президент, вляпалися відразу у два скандали. Дві з чотирьох премій отримала Національній опера: за постановку опери Вінченцо Беліні "Норма" і особисто солістка цієї ж столичної опери Лідія Забіляста. Але скандал не стільки в цьому, як у тому, що журі, начебто, голосувало одноголосно. А тим часом, виявилося, що це далеко не так.

Та найбільший скандал гряде з приводу присудження премії Василеві Шкляру за роман "Залишинець". Отут можна чекати громів і блискавок. Першу артпідготовку зробили штатні васали Табачника. "Писающая Циля" как объект анализа" волає Алєксандр Зубчєнко, "Шевченковскую премию в этом году дали антисемитскому и ксенофобскому роману одного ''литературного Тягнибока'', доповнює його Алєксандр Чалєнко. І обоє обсмокчують цитати, в яких фігурують жиди, москалі й пісяюча Циля.

За принципом "Нє чітал. Но асуждаю!!!" свій гнівний голос подав інтелектуал Олександр Фельдман. Що він роману не читав, коню ясно, бо не видушив із себе жодної свіжої думки, а повторив лише те, що вже процвірінькали бдітєльниє таваріщі. Навіть про "літературну тягнибоківщину" не забув згадати.

Не буду тут наводити цитати, читачі їх самі легко знайдуть в інтернеті, як і сам роман. Але звернімо увагу на те, що так обурило представників братніх народів. У першу чергу це вирази "жид" і "москаль". Хоча перше слово є нормальним літературним виразом для усієї Європи, окрім Росії. В Україні і самі євреї ніколи себе євреями не називали, а коли у 1939 прийшли визволителі в Західну Україну й оголосили усіх жидів євреями, то ті довго не могли оговтатися, бо слово "єврей" для галицького жида було образливим. Про це, між іншим, згадує й Хрущов.

І тільки тому, що російською мовою слово "жид" є образливе, українців змусили відректися від нього. Але чому лише українців? Чому не поляків, чехів, словаків? Якщо так далі піде, то регіональні дамочки заборонять нам вживати слово "врода", бо російською воно звучить як образа.

Товариш Фельдман не вперше бачить антисемітизм і ксенофобію там, де її нема. І якщо у Шкляра чекістами є здебільшого євреї, то так воно й було. Це факт, а не антисемітизм. Ніхто ж не боронить євреям у голлівудських фільмах показувати українців ледь не головними виконавцями Голокосту.

Та євреї є різні. Український поет Мойсей Фішбейн колись сказав: "Якби я жив у той час і був навіть не молодою людиною, я б усе одно пішов до Української повстанської армії. УПА була єдиною армією, яка воювала за незалежність України. До якої армії ще я, український поет, міг піти!"

Дивно, що товариш Фельдман не засудив цього висловлювання. А коли Ян Табачнік проникливим зором помітив прояв антисемітизму у Миколи Томенка, Мойсей і тут не змовчав: "Маестро... Ви погрожуєте почепити жовту шестикутну зірку, щоб заявити світові про антисемітизм нової української влади? Що ж маю почепити я, щоб заявити світові про україножерство в Україні? Що маю почепити я, щоб заявити світові про те, що українців в Україні перетворено на національну меншину, а мою рідну українську мову в Україні упосліджено? Що маю почепити я, лавреат премії імені Василя Стуса, щоб заявити світові, що один із Стусових гонителів, головний Кучмин адміністратор досі не покаявся? Що маю почепити я, щоб заявити світові про антиукраїнський погром, який багато років чинило Ваше оточення?"

При цьому він нагадав: „Чому ж Ви не чіпляли жовту шестикутну зірку тоді, коли Кучма називав євреїв "жидами", "жидьонишами"?"

Хочеться те саме запитати у Фельдмана? А чому ви тоді змовчали?

Зараз Фельдман комбінує, яким чином зробити так, щоб Шкляр тієї премії не отримав. Пісяюча Циля не дає депутату спокійно спати.

А ось на "95 кварталі" Маша Распутіна заявила, що "ми всє русскіє" і Київ – це російське місто. Хтось її в антиукраїнізмі звинуватив? А що було б, якби, скажімо, в Чехії якась німецька співачка дозволила собі те, що Маша і заявила, що Прага німецьке місто, а чехи насправді німці? Був би гучний скандал. Але не в нас.

Це тільки у нас лідер кримської "казачьей общины "Соболь"" Віталій Храмов може заявити: "Но почему мы на Украине должны ходить не в Русскую Православную Церковь на Украине, а в УПЦ Московского Патриархата? Я полностью согласен с госпожой Герман, которая говорит, что для украинцев слово "русский" является оскорблением. Но для русского это гораздо большее оскорбление, лучше нас называть дебилами и педерастами, чем "украинцами".[Ред.переклад: Але чому ми в Україні повинні ходити не в Руську Православну Церкву в Україні, а в УПЦ Московського Патріархату? Я повністю згоден з пані Герман, яка говорить, що для українців слово "російський" є образою. Але для росіян це набагато більше образа, краще нас називати дебілами і педерастами, ніж "українцями ".]

Ну, в принципі, я не проти. От тільки, щоб чалєнки не ображалися.

Любов і ненависть (білбордик від Мойсея)

TOP

http://www.radiosvoboda.org
http://www.radiosvoboda.org/content/popup/2335089.html

image
© Мойсей Фішбейн

Is the proposed cure worse than the malady in the Ukrainian Greek Catholic Church in Canada?

TOP
In an article “The Lament of the Ukrainian Catholic Church in Eastern Canada” in the Ukrainian Catholic newspaper “Progress” (Jan 9, 2011), Rev. Deacon Peter Filipowich focuses on arguably the biggest challenge facing the Ukrainian Greek Catholic Church (UGCC) – falling attendance. Michael Wawryshyn, argues that while correctly identifying the need to address this issue, Filipowich espouses radical solutions that if even partially implemented would eliminate the Ukrainian aspects of the UGCC’s identity. “Progress” refused to publish Michael Wawryshyn’s examination of the consequences of Deacon Peter Filipowich’s proposed solution.

Michael Wawryshyn wonders: “So far, no Ukrainian Catholic hierarch, as far as I know, has reacted either positively or negatively to Filipowich's article, even though Filipowich is an ordained clergyman. Are we to assume that the hierarchs condone his position?”

Reply to Father Deacon Peter Filipowich’s article in the newspaper “Progress”, January 9, 2011. The Lament of the Ukrainian Catholic Church in Eastern Canada
http://sainteliaschurch.blogspot.com/2011/01/lament-of-ukrainian-catholic-church-in.html

By Michael Wawryshyn

Rev Deacon Peter Filipowich must be commended for highlighting the challenge that is threatening the very existence of the Ukrainian Greek Catholic Church (UGCC) in Canada – falling attendance. This problem, I should add, exists in our Church, in all countries where it has been established, apart from in Ukraine. The same issue also faces the Ukrainian Orthodox Church. Unfortunately, the leadership of both of these respective Churches has not addressed this challenge in a systematic, organized fashion.

Although Deacon Peter recognizes the problem, his proposed solutions leave much to be desired. Even partially implemented, they would eliminate the Ukrainian aspects of the UGCC’s identity and ultimately could lead to the virtual destruction of a 1000-year-old way of worshipping God.

Filipowich strongly asserts that the Ukrainian aspect of our Church is at the heart of the problem. He also insinuates that this “narrow” identity is detrimental to our future existence and that it is somehow un-Canadian and un-Christian. His argument ignores the fact that our community is a founding settler people and an integral part of the Canadian social fabric. Many aspects of the Ukrainian Canadian background, including the social, historical, cultural, and religious, have been integrated into the multi-faceted Canadian identity. The Ukrainian culture’s integral role in Canada is illustrated through landscape books and calendars that feature Ukrainian churches, especially in the Prairie Provinces. Several Ukrainian Churches have been designated as Canadian historical treasures, including St. Georges in Dauphin, Manitoba, St. Michael’s in Gardenton, Manitoba and St. Josaphat’s Cathedral in Toronto. The Ukrainian Shumka Dancers of Edmonton are as much a Canadian dance company as the Royal Winnipeg.

Furthermore, though Ukrainian is not an official language of Canada, it is nevertheless spoken daily by thousands of Canadians. The fact that our Churches promote Ukrainian cultural activities and use the Ukrainian language does not make them “un-Canadian.”

The assertion of Deacon Filipowich that to survive “the Church must present a new face, one that is open to all, not just Ukrainians” can also be challenged in light of the role played in the history of our Church by non-Ukrainians. Father Philip Ruh of Belgium ancestry, a leading Ukrainian church architect, served as a cleric in our Church. His architectural gems can be seen across Canada and in the Eastern Eparchy, in St. Catharines and in Grimsby, Ontario (the latter, for some unknown reason, has been put up for sale by the current bishop, Stephan). Likewise, a significant number of our clergy over the years were not ethnically Ukrainian. One such priest, Rev. Brian Keleher now serves our people in Dublin, Ireland. While in the Toronto Eparchy, he was a chief advisor to the late Bishop Isadore. Many parishes also have a significant number of members who are ethnically non-Ukrainians; some of them have served and are serving in leadership roles in their respective hromady.

Filipowich attributes dwindling attendance in our Churches largely to the language issue, arguing that the Ukrainian language “has become a means of exclusion rather than inclusion.” Yet, the Roman Catholic Churches were filled when Latin was the “lingua franca.” French is used exclusively in Quebec churches, yet attendance is at a historic low, and the use of English in most of Canada’s Christian churches has not kept the pews filled. It is obvious that we must look to other reasons when trying to reverse the decline in membership.

Filipowich asserts that our Churches in the Toronto region are filled with “grey heads” and lack a younger element. This is not the case in certain parishes, such as St. Elias in Brampton and St. Demetrius, which are headed by dynamic and devoted pastors, Rev. Roman Galadza and Rt. Rev. John Tataryn, respectively. These parishes offer a broad range of activities – social, cultural and spiritual – for all ages. As a result, they attract older parishioners and younger families alike.

The Ukrainian element has enriched and not detracted from parish life and attendance in these churches. The Ukrainian language is used and both have skilfully blended the English language into services and general church activities in response to the needs of their worshippers. Similarly, on the whole, most of our parishes have tackled the language issue very well by adapting to the needs of their parishioners.

To ensure that the true causes for dwindling attendance are fully identified and addressed, we need a thorough assessment within the Church, something along the lines of a “Royal Commission.” Since our sister Church – the Ukrainian Orthodox Church of Canada (UOCC) is facing the same problem and there is much commonality, we should collectively tackle the membership issue. We can use as an example presented to us by the Ukrainian Catholic and Orthodox Church (of Ukraine–Kyiv Patriarchate) in the city of Kolomaya, where they have agreed to jointly build a church, of the kind of co-operation that can be achieved when the will is there.

Secondly the laity must assume a greater role, as the current problems are too complex to be tackled by the hierarchy alone. This should logically lead to a greater sharing of responsibility and decision-making within our Church. Thirdly, the training and education of both our clergy and laity must be enhanced, particularly with regards to the uniqueness of our Church. Few are cognizant of the way in which our Ukrainianism, spirituality and Church rites are closely interwoven.

Finally, we must develop an evangelization strategy. Contrary to Rev. Filipowich’s assertion, our first responsibility is to look after our own. It is important to reach more of our most recent immigrants from Ukraine. In addition, there are more than a million Canadians of Ukrainian origin, among them a very great number who are not affiliated with the Church of their ancestors, and many who have lost ties with the Christian Church. These are the people our Church should focus on attracting. Once we have done this, then, as Filipowich writes, we can “make disciples of all nations.”

It is my hope that my comments on this crucial issue will stimulate others to contribute their thoughts so that we can move towards a positive solution and, at the same time, possibly have Deacon Filipowich revise his stance on this crucial issue.

Michael Wawryshyn is a long-standing Canadian-born community activist who is currently president of the Ukrainian Canadian Professional and Business Federation and a member of the Ukrainian Catholic Brotherhood at St. Nicholas Ukrainian Catholic Church in Toronto.

Rome and Moscow TOP

http://www.insidecatholic.com/feature/rome-and-moscow.html
March 9, 2011

George Weigel

Russian Federation president Dmitri Medvedev's recent visit to the Vatican, which included an audience with Pope Benedict XVI, is being trumpeted in some quarters as further evidence of a dramatic breakthrough in relations between the Holy See and Russia, and between the Catholic Church and the Russian Orthodox Church. While I wish that were the case, several recent experiences prompt a certain skepticism.

In what were called "elections" in December 2010, Belarusian president Alexander Lukashenko was returned to office. Virtually all international observers regarded the "elections" as fraudulent and condemned Lukashenko's post-election arrest and jailing of candidates who had dared oppose him. Yet shortly after the results were announced, Patriarch Kirill I, the leader of Russian Orthodoxy, sent a congratulatory message to Lukashenko, whom he praised for having "honestly served the whole country and its citizens"; "the results of the elections," he wrote, "show the large amount of trust that the nation has for you."

image
Patriarch Kirill's praise of the dictator Lukashenko, like his forays into Ukrainian politics, suggest the unhappy possibility that the Russian Orthodox leadership is functioning as an arm of Russian state power, as it did from 1943 until 1991.

Coddling autocrats is not, unfortunately, unknown in Christian history. What is new, however, is the Moscow patriarchate's repeated claims that Russian Orthodoxy is the sole repository of the religious identity of the peoples of ancient "Rus" (Russians, Belarusians, and Ukrainians) and their principal cultural guarantor today. That close identification of ethnicity and Russian Orthodoxy raises serious theological questions, even as it crudely simplifies a complex history involving multiple cultural and religious currents.

More disturbing still were remarks made in Washington in February by Metropolitan Hilarion, the Moscow patriarchate's "external affairs" officer -- Russian Orthodoxy's chief ecumenist. Hilarion is an impressive personality in many ways: He is entirely at home in English, he displays a nice sense of humor, and his curriculum vitae includes a large number of publications and musical compositions. Yet when I asked him whether the L'viv Sobor (Council) of 1946 -- which forcibly reincorporated the Greek Catholic Church of Ukraine into Russian Orthodoxy, turning the Greek Catholics into the world's largest illegal religious body -- was a "theologically legitimate ecclesial act," Hilarion unhesitatingly responded "Yes." I then noted that serious historians describe the L'viv Sobor as an act of the Stalinist state, carried out by the NKVD (predecessor to the KGB); Hilarion responded that the "modalities" of history are always complicated. In any event, he continued, it was always legitimate for straying members of the Russian Orthodox flock (as he regarded the Ukrainian Greek Catholics) to return to their true home (i.e., Russian Orthodoxy).

Throughout the meeting, Hilarion smoothly but unmistakably tried to drive a wedge between Pope Benedict XVI and Pope John Paul II (whom two patriarchs of Moscow, both KGB-connected, refused to invite to Russia). He also suggested that Benedict's calls for a "new evangelization" in Europe, including a recovery of classic Christian morality, could be addressed by joint Catholic-Russian Orthodoxy initiatives. Yet, in what seemed a strange lack of reciprocity, Hilarion also spoke as if the entirety of the former "Soviet space" is the exclusive ecclesial turf of the Russian Orthodox patriarchate of Moscow.

Some clarifications are thus in order.

The Catholic-Russian Orthodox dialogue clearly needs theological recalibration. If Russian Orthodoxy's leadership truly believes that a 1946 ecclesiastical coup conducted by the Stalinist secret police is a "theologically legitimate ecclesial act," then there are basic questions of the nature of the Church and its relationship to state power that have to be thrashed out between Rome and Moscow. Serious theological issues are also at stake in the Moscow patriarchate's insistence on a virtual one-to-one correspondence between ethnicity and ecclesiology, a position Rome (which does not believe that genes determine anyone's ecclesial home) cannot share.

Second, the relationship between the Russian Orthodox leadership and the efforts of the Medvedev/Putin government to reconstitute the old Stalinist empire, de facto if not de iure, has to be clarified. Patriarch Kirill's praise of the dictator Lukashenko, like his forays into Ukrainian politics, suggest the unhappy possibility that the Russian Orthodox leadership is functioning as an arm of Russian state power, as it did from 1943 until 1991. If that is not the case, it would be helpful if Patriarch Kirill and Metropolitan Hilarion would make that clear, in word and in deed.

COMMENT:

NeoSoviet Russia

The Soviet Union never underwent a Nuremberg and decommunization. 40 percent of the current rulers are former KGBers. Most Russians were thoroughly programmed by the atheistic Soviet curriculum and many, for instance, yearn for a Stalin return. The regime is riddled with corruption and wanton disregard for life. Journalists given to exposing these problems are strangely prone to government-sponsored poisonings and other types of death or disappearings.

The Soviet Union faked its death in the early 90s. Read KGB Defector Golitsyn's "New Lies for Old".

The neocons should wake up and stop pretending the Soviet Union is dead, Communism no longer a threat, and we won the Cold War. Until we get serious and insist Russia open the Soviet archives, so that all Communist collaborators (including Orthodox clergy, as well as Western fifth columnists) can be identified and excised from power, we can only expect a revisiting of the spectre of totalitarianism.

Susan , March 09, 2011
http://www.insidecatholic.com/feature/rome-and-moscow.html

Україна повірить у себе лише тоді, коли повірить у себе її Церква TOP
http://www.radiosvoboda.org/content/article/2337870.html
14.03.2011

Мирослав Маринович

image

Львів – Поданий нижче текст – це роздуми мирянина про обрання нового Глави Української Греко-Католицької Церкви, яке розпочнеться 21 березня цього року.

[...]

Тільки така Церква, яка пізнала джерела своєї сили й уміє «великого бажати», спроможна вивести Україну з її фатальної вторинності, з її непереборної звички мавпувати поведінкові моделі, запозичені зовні. Україна повірить у себе лише тоді, коли повірить у себе її Церква.

Духовно скріплена й адміністративно сконсолідована Церква неминуче вийде на розв’язок своїх внутрішніх проблем. Можна і треба говорити про шкідливість духовно хибного шляху «підгорецьких отців», але живильне для них середовище – в інерційності нашого духовного життя, в комфортній респектабельності галицьких греко-католицьких громад. Отже, вихід у тому, щоб наше церковне життя було не застиглим, а паломницьким. Треба перекинути через плече наплечник, напитися джерельної, справді життєдайної води – і в дорогу, в нелегке духовне паломничання. Але для цього потрібен той натхненний і бадьорий, хто й очолить колону прочан.

Перед Українською Греко-Католицькою Церквою як перед Церквою справді світовою з потужним діаспорним сегментом стоїть постійне завдання скріплювати своє внутрішню єдність. Ми покликані не лише жити духовно об’єднаним життям, шануючи нашу різноманітність. Ми ще мусимо враховувати, що наші громади в Україні та на поселеннях прямують до єдності різними історичними дорогами. Тому нинішній стан світової УГКЦ – це зріз розмаїтої історичної, еклезіальної та душпастирської тяглості, який вимагатиме від нового Глави Церкви особливої чутливості, второпності та добрих знань.

Я мрію про те, щоб моя Церква ще більше служила людині. Проте тут ідеться не тільки і не стільки про соціальну дияконію. Церква відповідальна за спасіння своїх вірних, а тому повинна подбати про якість їхньої віри. Часом навіть страшно від думки, якою мішаниною забобонів, реліктів язичництва та ошмаття ідеологій захаращена та частина нашої душі, в якій перебуває наша віра! Останні два десятиліття надали людям свободу вірити, але все ще не навчили, як саме. Проте така ситуація вочевидь загрозлива. Адже ґанджі нашої віри безпосередньо впливають на якість тих рецептів, якими ми прагнемо оздоровити наше приватне й суспільне життя. Якщо суспільство не бачить, що воно затруєне гріховними «шлаками», то наш обов’язок як Церкви їх перед ним розкрити. Тому християнська освіта – не лише катехизація у вузькому значенні цього слова, а й формування широкого християнського світогляду, що стає основою правильної життєвої постави, – буде на порядку денному нового Глави Церкви незмінно.

Церква не може сподіватися на перепочинок і в плані свого суспільного служіння. Упродовж двадцятиліття незалежності криза в Україні стала доволі тривалою, що викликало в одних людях – тотальну зневіру у власній державі, в інших – всеохопний гнів і потребу помститися знайденому чи уявному ворогові. І одне, і друге є сигналами тривоги для Церкви, які вона зігнорувати не сміє. Якщо народ починає соромитись своєї Землі-Матері, зневірено зрікається її мови чи одвічних традицій, Церква зобов’язана бути їй заступницею. А коли народ впадає в агресивний язичницький патріотизм, вона мусить по-батьківськи остерегти його.

[...]

Великі завдання стоять перед Церквою і в плані оздоровлення української влади. Адже хвора держава є загрозою для суспільства, для Церкви і для себе самої. Нинішній Президент і його владна команда крок за кроком згортають демократичні свободи й планомірно ослаблюють усі інституції та осередки громадянського суспільства, які займають щодо влади незалежну позицію. Оскільки УГКЦ за означенням є структурою, що не підлягає прямому втручанню з боку влади, вона, без сумніву, перебуває на списку тих інституцій, що їх найближчим часом будуть відповідно «зачищати». Як правильно Церкві захистити себе й тих, хто їй довірився?

[...]

Отож, для Церкви немає «перехідних періодів», що їх краще якось-там перечекати. Для неї усе земне життя – це один невпинний перехідний період із «долини печалі» у Царство Боже. І коли від внутрішньої порочності слабне держава, Церква тим більше не має права вичікувати, обмежуватись мізерним, миритись із малодушним. Адже саме тоді для Церкви наступає її «зоряна мить»: щоб стати народові чи не єдиною опорою, вона мусить стрепенутися, випростатися і сміливо «піти по воді».

Мирослав Маринович – колишній політв’язень, проректор Українського католицького університету

Вся стаття [ тут ].

Дискусія редакційної статті: «Чи прокинеться Діаспора зі зимової сплячки?»

TOP
Подаємо відгуки на редакційну статтю еПОШТИ «Чи прокинеться Діаспора зі зимової сплячки?» (15 лютого):

Вельмишановний(на) Редакторе еПОШТИ!

Пересилаю мою відповідь і кілька думок на вашу статтю «Чи прокинеться діаспора зі зимової сплячки?». Стаття дуже змістовна і актуальна. Одначе, вже в третьому розділі, досить критично засуджуються проводи діаспорних організацій, що не зовсім відповідає правді. Критична заувага є справедлива, але не на вірну адресу, бо суспільство не менше спляче, як і провідники.

«А як, зокрема, в українській діаспорі відносяться до правдомовних і безкомпромісних журналістів? На загал не тільки без належної поваги, але й вішають на них ярлики зразка «скандальний», «контроверсійний», «воює з церквою», «очорнює провід діаспори» і т.д. Особливо не полюбляють надто докучливих «писак» діаспорний провід, бо, бачите, декому вони заважають. . . На загал наш провід мало що реаґує на українські ЗМІ, на публікації журналістів. А хотілося б навпаки.»

Стосовно критики "писаків" провідниками, то хіба тільки "писаків", бо статті, тих пару журналістів, які ще є на нашому терені, не знаю випадку, щоб хтось їх критикував. Правдою є, що більше статей поміщується авторів з України, які є деколи інтенційними, або двозначними, які заслуговують на мудру відповідь.

Третій розділ:

«Отже ширший діаспорний загал не бере жодної участі у виборах проводу, виробленні ним напрямків діяльності.». . . «Справді дивно, що з нинішнього діаспорного проводу ніхто не хоче почути думку громадянства з того чи іншого приводу, не прагне залучати молодше покоління до активного громадського життя.»

Тут іде мова, про брак зв’язку провідників зі спільнотою. Це питання, не тільки є всім на умі, а також і на язиці. Як і чим можна зацікавити громаду, щоб прийшла на Загальні Збори? Чому вона так приспана, це окрема тема. Не знаю, як у Канаді? В Америці, гостина кавою і солодким, не дуже вже помагає у фреквенції (залученню кількості – від Редакції) на Зборах, більше успішним є подача обіду. Отож, де ж провід має шукати того Громадянства? Відносно питання молоді, на жаль, є дуже малий відсоток, навіть патріотичної молоді, яка працює, або має бажання працювати у громадській, чи політичній ділянці.

Я можу сказати, що я народився в США майже 60 років тому, і виростав з тими людьми, які вже тепер є старшого віку. Редакція про них пише: «Варто пригадати, що їхні попередники з тепер уже старшого покоління таки влаштовували пресові конференції із залученням громадськості, всілякі віче, зустрічі з українською громадою (не для слухання сухих звітів).»

Мені видається, що Редакція, не взяла під увагу 50-літню різницю часу, який являється найбільшою нищівною силою кожної еміграції. Проте українська еміграція, в порівнянню з іншими є, ще дуже живуча, але збайдужіла. Чому? Бо національну свідомість не тільки батьки виховують, а також школа, церква, а найбільше рідна держава, яка, на жаль, не оправдала себе по цьому питанню – існуючий стан в Україні, тільки впливає від`ємно на еміграцію.

Вкінці Редакція пише: «Однак діаспорним пріоритетом має стати порятунок України». Хіба ж можна заперечити, що у минулому століттю, діаспора не захищала прав нашого народу всіми її доступними засобами, коли він був поневолений? Але тепер, коли він свідомо допоміг чужинцям узурпувати владу, чим йому можна допомогти? Якщо він зрозуміє свою помилку й буде готовий піти слідами африканських народів, то, без сумніву, що діаспора допоможе.

Наш роль у діяспорі зберегти національну свідомість, культуру, рідну мову, нашу правдиву історію та пошану до наших героїв, які віддали життя за цю волю. Ми повинні впливати на політиків наших урядів, щоб допомагали Україні. Ми мусимо бути готові допомогти Україні коли вона вийде ще раз з тих обставини, які не дозволяють їй бути по-справжньому незалежною, самостійною українською державою. Діаспора надала свою поміч у 1990-их, у 2004 та 2010-му і, вона беззастережно допоможе новообраній владі з національним змістом, яка розумітиме потреби народу та істину розбудови української незалежної держави.

Я погоджуюсь з редакцією, що «І всі ми відповідальні за долю Української держави, за яку віддали життя сотні тисяч кращих синів і дочок України!»

В останньому розділі редакція запитує, «Утім, чи прокинеться українська діаспора зі зимової сплячки? Так, коли громадою розбудимо наш провід!» Я навпаки ставлю питання «Коли наш провід знайде ключ розбудити громаду?» Може журналісти допоможуть в цьому розбудженню!

Михайло Козюпа
Голова ГУ ООЧСУ (Головна Управа Організації Чотирьох Свобод України)


Дорога Редакціє еПОШТИ!

Ось натрапила на допис студентки з України в Чикаго - Дарії Каленюк. Я-просто вражена прочитаним. Скільки емоцій! Важко повірити, що молода людина, народжена та вихована не за "совєтской власті", а фактично у вільному суспільстві, може так думати. І такі люди приїжджають закордон, долучаються до різних програм, здобувають тут якісь престижні в Україні дипломи та сертифікати й повертаються в Україну, щоб ставати там ЛІДЕРАМИ. Там їх обирають, поважають, бо вони з досвідом та освітою"з-закордону"! На мою думку, таких лідерів в Україні є досить (чєрванєнкі, парашенкі, жванії і далі по-списку), тих, які гордо оголошують, що в першу чергу вони є "людьми, а не українцями", для яких правда про наших Героїв - підла, для яких ідея нації - страшна й ворожа, бо їхньою ідеологією є "займатись улюбленою справою, можливість мати власне гніздечко та створити родину"... Все це, звичайно, можна робити і без правдивої історії, і без Бандери, чи Мельника, і без питання визнання Голодомору і без української мови.

За що ж тоді загинули Крутянці, Петлюра, Шухевич й Бандера, молодь з ОУН-УПА? За кого загинув в Сибіру мій дід? За кого загинув на Тернопільщині брат мого другого діда? І за кого й за що моя мама,-дитина ворогів "савєтскава народа", з 2-ох років виховувалася в дитячому будинку? А могли б спокійно жити, їсти дешеву совєцьку ковбасу й виховувати ковбасників!

Невже просто змарнували дорогоцінний Божий дар - життя? І за кого? За тих, для кого нині заклик "Слава УПА!", чи "Слава Бандері!" є небезпечнішим, ніж "рускій - втарой гасударствєнний"?!

Святіший Патріарх Філарет вірно сказав, що "70 років пролєтарскій плуг орав землю і мозок українців". Так орав, що за ті десятиліття нація породила й, на жаль, продовжує народжувати нащадків "совєцьких людей" з совєцьким мисленням. Саме ці люди нині, на руку 5-ій колоні України, закладають суспільству мислевіруси про неважливість приналежності до української нації, про національну ідею, про небезпеку "націоналізму", про національних героїв і т.д. Одним словом, космополіти-кар`єристи, які беруть приклад з тих малоросів й безбатченків, є нині при владі в Україні й своїми діями підтримують ту владу.

Виникає запитання, якщо це є ідеологія щасливих людей, то чи за Україну, її мову, її історію та правду - варто боротись? І хто це буде робити в Україні, коли її очолюватимуть такі "лідери"?

Наталя Ярова


Редакції еПОШТИ! Ґратулюю д-рові Юрієві Мончаку з Монтреалю («діяспорникові» з другого покоління. нзродженому в Канаді) за добре написаногo листа до еПОШТИ 23-го лютого, особливо про нашу русифікацію української мови.

Лев Іваськів («діяспорник» з другого покоління. нaроджений в Америці)

Помер Іван Андрійович Гель

TOP

image

Прощання з Покійним відбудеться у соборі Святого Юра у місті Львові у п’ятницю 18 березня 2011 року.

Публіцист, правозахисник, активний учасник національно-визвольного і греко-католицького руху з 60-х років донині, організатор самвидаву, видатний громадський і політичний діяч.

Народився 17 липня 1937 року в селі Кліцко Городоцького р-ну Львівської обл. Помер 16 березня 2011 року у Львові після другого інсульту. Тривалий час хворів на цукровий діабет.

Батько – колишній вояк УНР, потім голова "Просвіти" в селі, був головою колгоспу, одночасно співпрацюючи з підпіллям ОУН, за що в 1950 році був засуджений на 20 років. Мати – зі старовинної української інтеліґентної родини з глибокими традиціями національно-визвольної боротьби. Першу сутичку з совєцькою владою Іван мав у 13 років, коли під час арешту батька енкаведисти побили матір і самого Йвана, який намагався захистити батьків.

Першим свідомим актом громадянської непокори була публічна відмова вступити в комсомол, за що в 1952-му, після закінчення першої чверті 10-го класу, Івана вигнали з Комарнівської школи. Закінчив вечірню школу в Самборі. Спробував було вступити у Львівський університет, але його документів не прийняли, мотивуючи тим, що він син бандерівця. Працював слюсарем на Львівському заводі автонавантажувачів.

1956-59 Гель служив у війську. Після демобілізації намагався вступити на юридичний факультет, але туди йому дорога була закрита. Вступив на заочне відділення історичного факультету Львівського держуніверситету. На другому курсі перевівся на вечірній відділ, працював слюсарем на Львівському електровакуумному заводі.

Тоді ж Іван Гель розпочав громадську діяльність. 1961, на сторіччя з дня смерті Т.Шевченка, разом зі своїм другом поклав терновий вінок до його пам’ятника в Києві.

У цей час познайомився з Михайлом Горинем, який уже був знайомий із київськими шістдесятниками Іваном Світличним, Іваном Дзюбою, Євгеном Сверстюком, Василем Симоненком та ін.. Почав виготовляти і розповсюджувати самвидав: "Стан і завдання українського визвольного руху” Євгена Пронюка, “Що таке поступ” Івана Франка (з критикою Леніна), “Вивід прав України”, "Україна і українська політика Москви" та ін. Тоді ж Горинь і Гель формулюють свою програму як "боротьбу за державність України".

24 серпня 1965 року, будучи студентом шостого курсу, Гель заарештований. У березні 1966 засуджений за ст. 62 ч. 1 і ст. 64 КК УРСР («антирадянська агітація і пропаганда», «організаційна діяльність») до 3 р. таборів суворого режиму.

1966-1968 карався в таборах Мордовії, де познайомився з багатьма учасниками демократичного руху в СРСР. 1967 двічі звертався до Президії Верховної Ради з листами на захист Української Греко-Католицької Церкви та з вимогою скасувати ст. 62 КК УРСР.

Після звільнення Гелеві не дали можливості прописатися у Львові та відновитися в університеті (диплом одержав аж у 1991 р.). Жив у м. Самбір. Там видрукував у самвидаві і розповсюдив 11 книжок, у тому числі "Серед снігів" Валентина Мороза, яка включала всю його публіцистику й поезію (передмовою до книжки була стаття самого Геля "Тоталітаризм, український рух і Валентин Мороз"), працю Івана Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?", збірку віршів Миколи Холодного "Крик з могили", книжку листів Михайла Гориня з неволі, багато статей.

7 грудня 1970 р. Іван Гель виступив на похороні Алли Горської в Києві. У зв’язку з цим мав на роботі сувору догану за "прогул". У листопаді 1970 послав до Верховного суду УРСР заяву протесту проти вироку в справі В. Мороза.

12 січня 1972 року Іван Гель заарештований вдруге. У серпні засуджений за ст. 62 ч. 2 КК УРСР на 10 р. таборів особливого (камерного) режиму, 5 р. заслання, визнаний особливо небезпечним рецидивістом. Термін відбував у Мордовії (Сосновка) та в Пермській обл. (Кучино), заслання – в Комі АРСР, Троїцько-Печерський район, селище Милва.

У таборах Гель брав участь у багатьох правозахисних акціях і голодівках, зокрема, в голодівці з вимогою статусу політв’язня. Одна з його голодівок тривала 100 діб: домагався реєстрації шлюбу зі своєю фактичною дружиною Марією, матір’ю їхньої доньки Оксани (1964 р.н.). 1975 шлюб був зареєстрований. Усього Гель голодував понад 300 діб.

Іван Гель – автор книжки "Грані культури". Написана в ув’язненні в 70-х, вона розповсюджувалася в самвидаві, нелеґально потрапила за кордон і вперше під псевдонімом Степан Говерля була видана у Лондоні 1984 тамтешньою Українською Видавничою Спілкою. В Україні книжка "Грані культури" під справжнім іменем автора видана у Львові 1993. Автор дає глибокий аналіз становища української культури і нації в умовах російської окупації.

Уже в період "перебудови", 17 січня 1987 року, Гель повернувся в Україну. Рік жив у рідному селі, працював пастухом. Весною 1987 разом з В.Чорноволом, М.Горинем, П.Скочком відновлює журнал "Український вісник", стає його відповідальним секретарем. Співзасновник Української ініціативної групи за звільнення в’язнів сумління. У 1987 р. створює і очолює „Комітет захисту Української Греко-Католицької Церкви”, редагує журнал "Християнський голос", організовує перші масові релігійні та політичні акції в Галичині, зокрема, збори 250 тисяч вірних УГКЦ 19 вересня 1989 року біля собору Святого Юра у Львові – тоді катакомбна Церква легалізувалася і дістала офіційне визнання. Брав активну участь у створенні "Меморіалу" і Народного Руху України, добився перед обласною владою офіційного визнання УПА воюючою стороною в ІІ Світовій війні.

1990-94 Іван Гель був першим заступником голови Львівської обласної Ради народних депутатів. До 2002 року очолював обласну комісію відновлення прав реабілітованих.

2002 року нагороджений Орденом Ярослава Мудрого V ступеня, до Дня Незалежності 2006 р. – орденом Ярослава Мудрого ІV ступеня. Указом Президента України № 759/2009 від 18 вересня 2009 року за вагомий особистий вклад у відродження Української Греко-Католицької Церкви з нагоди 20-ї річниці виходу її з підпілля нагороджений орденом Свободи.

І.Гель – автор сотень публікацій у пресі з найважливіших суспільних питань, у яких завжди займав принципову високоморальну національну позицію.

Вічна пам’ять і слава великому подвижникові українського духа.

 

Бібліоґрафія:

І.

Степан Говерля. Грані культури. До серії “Політичні лекції для української молоді”. Вступне слово – Богдан Стрельбицький. Мистецьке оформлення – Ростислав Глувко. – Лондон: Українська видавнича спілка, 1984. – 184 с.;

Іван Гель (Степан Говерля). Грані культури. – Львів, Наукове товариство імені Т.Шевченка у Львові. – 1993. – 216 с.

Гель Іван. Історія сіл Кліцка та Якимчиць: Короткий нарис. – Львів: Каменяр, 2003. – – 157 с., 28 арк. іл.

Іван Гель. Генерал Янус. Прогнозоване фіаско Євгена Марчука // Україна молода, 1999. – 19 жовтня.

Дні національної ганьби // Україна молода, 2003. – 22 лютого.

Квартет самозванців // Україна молода, № 204 (3478), 2008. – 30 жовтня.

Використаний Рух: Відкритий лист Борису Тарасюку і К // Україна молода, 2009. – 3 березня.

Україну завалили політичні повії // Україна молода, № 194 (3959), 2010. – 19 жовтня; те ж: День, 2010. – 19 жовтня: http://www.bezbrehni.com/article/gel_politychni_poviyi/

ІІ.

Хроника текущих событий.— Амстердам: Фонд имени Герцена, 1973, вип. 16-27.— С. 123, 354; 473.

ХТС.— Нью-Йорк: Хроника, 1974, вип. 28-31.— С. 23, 24; вип. 33.— С. 11-12; 1976, вип. 39.— С. 30, 68; вип. 42.— 35; 1977, вип. 44.— С. 44, 53-54; вип. 47.— С. 98; 1978, вип. 49.— С. 24-25; 1980, вип. 54.— С. 56.

Український правозахисний рух. Документи і матеріали УГГ.— Торонто-Балтимор: Смолоскип, 1978.— С. 84, 139, 327.

Вісник репресій в Україні. Закордонне представництво Української Гельсінської групи. Редактор-упорядник Надія Світлична. Нью-Йорк. 1980–1985 рр. – 1980: 1-20, 5-20, 8-19, 10-18; 1981: 1, 2, 3, 5; 1982: 1-22, 4-34, 5-40, 6-27, 9-11; 1984: 5-22; 1985: 5-23, 10-16.

Л.Алексеева. История инакомыслия в СССР. Вильнюс-Москва: Весть, 1992.— С. 20, 23, 25. (Перше вид. 1984 р.).

Г.Касьянов. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960–1980-х років.— К.: Либідь, 1995.— С. 23, 47, 51, 55, 86, 94, 122, 129.

А.Русначенко. Національно-визвольний рух в Україні.— К.: Видавництво ім. О.Теліги.— 1998.— С. 12, 21, 42, 152, 154, 156, 165, 178, 186, 203, 215, 225, 263, 280, 291.

Тарас Батенко. “Я повстаю, отже, я існую...”. Політичний портрет Івана Геля. (Нариси з історії українського руху опору кінця 1950-х – початку 1990-х років). – Львів: НТШ, 1999. –  224 с.

Архів ХПГ: Інтерв’ю, дані Б.Захарову в 1999; В.Кіпіані та В.Овсієнку 25.06, 18.08, і 11.09. 2003 р.

Захаров Борис. Нарис історії дисидентського руху в Україні (1956 – 1987). / Харківська правозахисна група; Худож.-оформлювач Б.Захаров. – Харків: Фоліо, 2003. – С. 4, 16-17, 20-22, 24, 72-73, 80, 84-85, 87, 89, 97, 129-130.

Михайло Горинь. Листи з-за ґрат (До друку підготували І.Гель, О.Горинь і В.Овсієнко. Передмова І.Геля).– Харків: Харківська правозахисна група, Фоліо, 2005. – 288 с., фотоіл.

Міжнародний біоґрафічний словник дисидентів країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР. Т. 1. Україна. Частина 1. – Харків: Харківська правозахисна група; „Права людини”. – 2006. – С. 127-130).

Християнський голос. Збірник пам’яток самвидаву Комітету Захисту Української Католицької Церкви // Редактори передруку Василь Горинь, Микола Дубас, Галина Теодорович. – Львів: Видавництво Українського Католицького Університету, 2009. – 670 с.

Рух опору в Україні: 1960 – 1990. Енциклопедичний довідник / Передм. Осипа Зінкевича, Олеся Обертаса. – К.: Смолоскип, 2010. – С. 132-134.

Борис Захаров, Василь Овсієнко. Харківська правозахисна група.
16. 03. 2011

ADMINISTRATION, subscribing, unsubscribing, etc. TOP

Myroslava Oleksiuk
-- editor-in-chief


Oxana Bukanova
-- editor


Марта Онуфрів
-- кореспондент
Marta Onufriv
-- correspondent

diana
Діана Мережко
-- кореспондент (Здоров'я)
Diana Merezhko
-- correspondent (Health)


Zenon Chytra
-- story layout


John Heron
-- story layout
-- webmaster www.eposhta.com


Ihor Prociuk
-- story layout and design

We hope you found ePOSHTA informative and will share it with others. Your submissions and suggestions are always welcome.

eposhta-CanadaUS@yahoogroups.com
or
myroslava@rogers.com

Use the following e-mail addresses to:

SEND us e-mail:
eposhta-CanadaUS@yahoogroups.com

Subscribe to the ePOSHTA-CanadaUS NewsMagazine:
Is one of your friends forwarding ePOSHTA to you? Why not subscribe directly! Just enter your e-mail in the box below and click on Subscribe Now!.

Unsubscribe from the ePOSHTA-CanadaUS NewsMagazine:
Send an email to:
eposhta-CanadaUS-unsubscribe@yahoogroups.com
YahooGroups (which managers our subscriptions) will send you an e-mail -- to which you must reply -- in order to confirm that you want to unsubscribe.

Subscription Issues:
Having difficulty subscribing (or unsubscribing)? Or maybe you want us to add your friends to our newsmagazine? Contact:
subscription@eposhta.com
Make sure you have "Subscription" in the subject line.

Events, Conferences, Employment:
Send announcements at least two weeks before the event date to: events@eposhta.com
See the guidelines for submitting EVENT announcements.

If you maintain a website of events for your city or region, let us know. We will add a link to your site in our ePOSHTA newsmagazine.

Editor-in-Chief:
Myroslava Oleksiuk myroslava@rogers.com

Layout:
Zenon Chytra
John Heron
Ihor Prociuk