Сильна Україна - сильна діаспора
або Роздуми над відгуками, надісланими на еПОШТУ

Приємно, що на редакційну статтю «Чи прокинеться діаспора зі зимової сплячки?» (http://www.eposhta.com/newsmagazine/ePOSHTA_110215_world.html#ed31) надійшли з різних країн цікаві відгуки, в яких немало конструктивізму: від мешканця України, трудового еміґранта Західної Європи, діаспорних українців Канади й США. Отже маємо певний спектр бачення діаспорних проблем, деяких взаємних претензій, а навіть звинувачень.

Відгуки є свідченням того, що порушувана на еПОШТІ тема торкається кожного, хто хоче зберегти українську самобутність на поселеннях, а то й не байдужий до долі України. Прикметно, що висловлені думки є діаметрально протилежні. Утім, можемо констатувати, що українська діаспора нагально потребує отримати відповіді на актуальні запитання: хто ми, куди йдемо, які наші пріоритети, зрештою, що робити? І саме це спробує зробити еПОШТА.

Передовсім кожному українцеві потрібно збагнути, що наша діаспора не може довго існуватиме без духовного підживлення з української України, без двостороннього контакту з нею. Бо, зазвичай, процес асиміляції чужомовного середовища є настільки всеохопним і наступальним, що його практично не можна зупинити, а лишень сповільнити. У нашому випадку – сповільнити завдяки спільним зусиллям України та діаспорних надбудов

Зазначимо, що існування Української держави, та ще й процвітаючої було б ефективним стимулом не тільки для затримання національної ідентичності в діаспорі, але й збереження нею постійного зв`язку з історичною Батьківщиною.

Прикро відзначити, що за останні два десятиріччя ситуація в діаспорі міняється не на користь українським державницьким силам. Річ у тому, що відходять у засвіти останні представники жертовної й надзвичайно патріотичної повоєнної еміґрації (політичної). Навпаки: їхні діти й онуки – вже не революційні романтики, а холодні праґматики – зайняті своїм кар`єрним зростанням в англомовному середовищі; вряди-годи згадують про своє українське коріння. І нічого більше. Щодо четвертої хвилі (економічної) еміґрації, то назагал вона вражена бацилою байдужості.

Існують певні винятки, але вони підтверджують те чи інше правило або загальну тенденцію. Напрошується сумний висновок: діаспорний загал разом зі своїм проводом щораз більше відчужується від України. Вочевидь, таке відчуження може досягти навіть критичної точки, коли в Україні, не дай Боже, надовго запанує донецько-бандитський авторитаризм. Звичайно, тема взаємовідносин діаспора - Україна складна й потребує детальнішого дослідження. А тому наша стаття є лише спробою накреслити контури таких взаємин, зокрема зосередивши увагу на вище згаданому духовно-гуманітарному аспекті.

Утім, існує не менше важливий політичний аспект, теж двостороннього характеру. Прикметно, що українці на поселеннях і навпаки українці в краю, закидаючи один одному існуючі й неіснуючі огріхи, забувають, що в перспективі без України як держави ніхто і ніде не рахуватиметься з українською діаспорою. Як не дивно, але мало хто заглядає в таке сумне майбутнє. А деколи навіть складається враження, що ми, українці, зумисно робимо все можливе, шоб безслідно щезнути з лиця Землі.

Варто наголосити на тому, що у зв`язку з новим потужним валом еміґрації з країн Азії, Африки та Латинської Америки вплив української спільноти на політичне життя країн свого поселення катастрофічно падає. Отже рано чи пізно вся ця багатомільйонна еміґрантська маса витіснить українців із останніх політичних бастіонів, внаслідок чого ми можемо опинитися в ролі етнічних марґіналів.

Зокрема нинішнє зухвале судилище в Мюнхені над нещасним Іваном Дем`янюком, галас навколо депортації з США Калимона та ін. є свідченням не тільки втрати реакції світового українства на антиукраїнські подразники, але й безперешкодне нагнітання в світі (уже вкотре!!!) неймовірної антиукраїнської істерії. Як виглядає, остання має здатність циклічно повторюватися й, правдоподібно, не скоро закінчиться. Може статися так, що в переспективі українська діаспора не встоїть перед суворими викликами часу.

Будемо відтвертими: нині московськими неоімперіалістами та їхніми посіпаками розв`язано широку антиукраїнську кампанію, в якій українців хочуть повернути до стану національного безпам`ятства. На наших очах здійснюється зухвалий антиукраїнський наступ на українців Росії, безкарно розв`язаний кремлівськими карликами; московські пахолки донецько-реґіонального розливу вбивають душу українського народу (на наших етнічних землях, в Україні!!!) – знищують рідну мову, українську культуру, національну церкву, тобто зачищають українців на генетичному рівні.

Так, Україна й світове українство переживають складні часи. Становище майже катастрофічне. Потрібно знайти вихід. А він є: мобілізувати зусилля всього українства на порятунок України!

Бо тільки сильна українська Україна, збудована на демократичних засадах із верховенством права, може й повинна стати надійним захистом не тільки своїх громадянам, але й діаспорних українців. І саме за таку Україну ми, світове українство, маємо продовжити боротьбу! Іншого нам не дано!

Зазначимо, що діаспора має вести боротьбу за оновлену Україну на трьох відтинках: міжнародному, державному та діаспорному. Чому тільки на трьох, практично всіх міжнародних? Бо донецький олігархат лише боїться жорстких міжнародних санкцій: втрати західних грошових вливань і ринків збуту, замороження особистих рахунків у світових банках, втрати власного нерухомого майна в багатьох країнах світу, стати безвиїзними з України, закриття кордонів для своїх синів і дочок тошо.

Звісно, в цій боротьбі діаспорі відводено надзвичайно важлива роль: бути речником не тільки світового українства, а й стероризованої, обкраденої України. Тільки українська діаспора, використовуючи авторитет світової надбудови СКУ, контакти з неукраїнськими ЗМІ, а також міжнародників українського походження, може переломати катастрофічну ситуацію в Україні. Передовсім це потрібно здійснити з метою формування активного громадянського суспільства, опозиційного руху нового зразка. Усе це, в кінцевому висліді, призведе до усунення від влади антиукраїнської олігархії донецько-кримінального штибу.

Отже досить ліаспорним провідникам вдавати, що нічого жахливого не діється в Україні. Досить надіятися на те, що посіпака Кремля В. Янукович та іже з ним одумаються й стануть українськими державниками. Не стануть! Саме СКУ повинен так самоорганізуватися, щоб на кожен антиукраїнський крок, захід чи дію миттєво реаґували в ОБСЄ, Раді Європи, ЄС, ООН тощо. Потрібно завалити міжнародні структури скаргами, заявами, петиціями СКУ про злочини промосковської влади. Знаємо, що СКУ має достатньо коштів, щоб для цього найняти кваліфікованого працівника.

Нещодавні революційні події, які відбулися й далі відбуваються на Близькому Сході показали величезну силу протестних акцій. На жаль, СКУ досі не закликав світове українство до акцій протесту під посольствами й консульствами України. Кожен такий протест - тривожний сиґнал не тільки для антиукраїнської бандократії, яка позасідала на Печерських пагорбах (і не тільки), але й голосний дзвіночок для міжнародних структур, неукраїнських ЗМІ.

Зазначимо, що еПОШТА неодноразово подавала пропозиції СКУ, як покращити працю. Усе даремно. Бо діаспорний віз все на тому ж безнадійному бездоріжжі. Найвища пора СКУ вдатися до рішучих дій!

Однак про державний рівень. Провідники діаспорних надбудов у країнах українського поселення повинні безпосередньо інформувати уряди своїх держав, парламентаріїв про ситуацію в Україні, закидати їх зверненнями з приводу кожного кричущого випадку замаху на українську ідентичність, свободу слова, зібрань, переслідувань за політичною ознакою тощо. Саме українська діаспора повинна вимагати від урядів країн свого поселення ініціювати й реалізувати введення найжорстокіших міжнародних санкцій проти найвищих посадовців антидержавного, антидемократичного, антинародного, антиукраїнського режиму Януковича.

Насамкінець про діаспорний рівень. До речі, для його реалізації варто б самоорганізуватися найактивнішим представникам середнього й молодшого поколінь. Шодо діаспорних українців, то передовсім ідеться про системно скоординовані акції протесту під посольствами й консульствами України у країнах свого поселення. Переконані, що масовими протестними акціями можна було запобігти прийняттю багатьох угод, зокрема Чорноморської, які діють на шкоду інтересам України, знахабнілому наступові донецького бандостану на українство, псевдореформам, переслідуванню за національною (українською) й політичною ознаками, цензурі, придушенню громадянських свобод та ін. Байдужість української діаспори тільки на руку донецькому україножерству! Від цього також потирають руки короновані неоімперщики Кремля, зокрема знахабнілий до краю головний московський піп Кіріло.

Саме до боротьби за Україну нас, українців, закликав і далі закликає Великий Кобзар:
Борітеся - поборете:
Вам Бог помагає;
За вас сила, за вас воля
І правда святая!

President Viktor Yanukovych has returned Ukraine to its authoritarian ways, says Taras Kuzio

Taras Kuzio

In other words, Ukraine will stabilize at "partly free," the semi-authoritarian status that Freedom House gave it throughout the Leonid Kuchma era and to which it returned in 2010 after Yanukovych's first year in office.

An alternative viewpoint that's gaining ground is that Ukraine will decline further to "not free," the full authoritarian status that independent Ukraine has never held. If this were to take place, Ukraine would join the eight authoritarian CIS countries (Russia, Belarus, Azerbaijan, and the five Central Asian states) that are classified as "not free" by the U.S.-based rights watchdog.

The Yanukovych administration has moved farther down the path of authoritarianism in only one year in office than Kuchma did in a decade. Both administrations resorted to taking political prisoners. Under Kuchma, members of UNA-UNSO (Ukrainian National Assembly-Ukrainian People's Self-Defense) were imprisoned for their alleged involvement in the March 2001 riots. Under Yanukovych, former Prime Minister Yulia Tymoshenko and her former cabinet members are either under arrest or threatened with criminal charges.

Under Kuchma, elections were falsified in 1999 and 2004 -- on both occasions with the assistance of Yanukovych at the local and national levels. Under Yanukovych, local elections were falsified last year. Free elections can only be trusted to democratic forces such as Yushchenko, under whose watch high-quality elections were held in 2006, 2007, and 2010. Yanukovych is destroying the institution of free elections that brought him to power.

In the 2002, 2006-07, and 2010 parliaments, Kuchma and Yanukovych both sought to bribe, coerce, and blackmail opposition deputies to defect to the ruling coalition. Usually these were business leaders in the opposition, whether members of the Liberal Party in 2002 led by Volodymyr Shcherban or the Party of Industrialists and Entrepreneurs led by Anatoliy Kinakh in 2007.

The Communist Party (KPU) never entered government under Kuchma, but has joined both coalitions established by Yanukovych: the anticrisis coalition in 2006-07 and Stability and Reforms since 2010. The neo-Stalinist KPU is antireform and anti-Western, and therefore any coalition that includes such a political force cannot honestly be described as "reformist."

There has also been regression on national identity questions. The KPU and Yanukovych's Party of Regions voted against the 2006 law on the 1933 artificial famine (Holodomor) and the pages on the famine on the presidential website were removed on February 25, 2010, the day Yanukovych was inaugurated. In 2003, by contrast, Kuchma launched an international campaign to support the designation of the Holodomor as an act of genocide.

Collapse of independent institutions

Parliament became a rubber-stamp institution under Yanukovych for the first time in its history, because Kuchma never had a stable majority. Yanukovych's Stability and Reforms coalition has bought in 50 opposition deputies, giving it more than 260 in total in the 450-seat Verkhovna Rada.

The courts are in far worse condition today than under Kuchma. Supreme Court Chief Justice Vasyl Onopenko told the "Kyiv Post" that "courts as judicial bodies and judges have lost their independence. This is a direct threat to the judicial protection of human rights."

Yanukovych has marginalized the Supreme Court as personal revenge for its December 2004 annulling of his second-round election victory. In a February 11 interview with the BBC, Yanukovych again repeated that the Supreme Court had infringed the constitution in 2004 when it annulled his election and that he had won a "free election."

Under both Kuchma and Yanukovych, the unreformed "siloviki," or security forces -- the Security Service (SBU), the Interior Ministry (MVS), and the Tax Police -- have been used against the political opposition and independent media.

Prime Minister Mykola Azarov led the Tax Police throughout its first seven years of existence (1996-2002). The SBU under Yanukovych has adopted authoritarian tactics against academics, NGO activists, politicians, and journalists for the first time since under its predecessor, the Soviet Ukrainian KGB, in the pre-Gorbachev era.

In the 1990s the MVS was more under democratic control than today, as its Internal Troops had been taken away in 1991 and transformed into a National Guard. But these were returned to the MVS in 2000 and have, like in other postcommunist systems, become the president's praetorian guard. On November 28, 2004, the MVS troops were ordered to Kyiv by Prime Minister Yanukovych, over Kuchma's head, to violently suppress the Orange Revolution. But they were turned back by the army.

Journalists disappear

Under Kuchma the murder of journalist Heorhiy Gongadze became an international scandal after a tape recording was released in which the president allegedly ordered Interior Minister Yuriy Kravchenko to violently beat Gongadze. What is less well known is that journalist Ihor Aleksandrov was also killed in 2001 in Donetsk when Yanukovych was governor of the region.

Last month, "The Washington Post" asked Yanukovych about Kharkiv editor Vasyl Klymentyev, who disappeared only seven months after Yanukovych was elected. The MVS assumes he has been killed. Yanukovych nonchalantly replied, "Many journalists disappear all over the world."

Media censorship took place under Kuchma, but the situation is worse today. What differentiates the Kuchma and Yanukovych presidencies was that total censorship under the former was impossible because of the strength of the opposition, inside and outside parliament, and pluralism within the ruling elites.

Yanukovych refuses to acknowledge that democratic regression is taking place on his watch and, in this, he is similar to Kuchma. But, in five areas -- political repression, parliamentary independence, media censorship, the use of the "siloviki," and quality of elections -- democratic regression is worse under Yanukovych than it was under Kuchma. If it continues, it will lead to Ukraine becoming ranked as "not free" by the end of Yanukovych's first term in office, following Kyrgyzstan, which dropped after its 2005 Tulip Revolution from "partly free" to "not free" in 2010.

Taras Kuzio is an Austrian Marshall Plan Foundation visiting fellow at the Center for Transatlantic Relations, School of Advanced International Studies, Johns Hopkins University. The views expressed in this commentary are the author's own and do not necessarily reflect those of RFE/RL

Jaroslaw

http://www.worldaffairsjournal.org/new/blogs/motyl/Viktor_Yanukovych_Revolutionary
Feb 18, 2011

Alexander Motyl

President Viktor Yanukovych’s rhetoric has recently taken a scary turn. At a February 2nd Polish-Ukrainian economic meeting in Warsaw, he spoke like a bona fide revolutionary committed to forcible change from above. To be sure, given his decidedly casual relationship to language, words, and meaning, the Ukrainian president may not have understood just what he was saying. On the other hand, he just may have. And if he did, Ukraine — and the rest of the world — should be prepared for a significant increase in coercion, instability, and conflict.

All revolutionaries share several characteristics. First, they insist on the need for total change. Second, they claim to be empowered by some higher force — the class, the nation, the race, or God. Third, they insist that the opposition must be destroyed — for the good of the revolution and the higher force that inspires it. And last, they blame their own failures on traitors. Look at the writings of Robespierre, Lenin, Stalin, Hitler, Mao, and the Ayatollah and you’ll find all these features. Why? Because they go together. If you believe you have the right to transform a society completely, then you must appeal to some abstract force for legitimacy, as real people would never opt for total change. If you believe you know exactly what must be done to improve society, then all who oppose you must be enemies of the revolution and of the higher force you represent. If, despite your superior wisdom, things go wrong, then the fault cannot be yours. It must be the work of devious wreckers.

Consider Yanukovych’s comments in light of the above:

1. The need for total change: “The country must be changed, it must be changed; its face must be changed. We must change our approaches by, as they say, 180 degrees. And we’ll do it.”
   
   
2. Empowerment by an abstract higher force: “The Ukrainian people is wise — it knows what to do … We get our stimulus from the Ukrainian people.”
   
   
3. Opposition must be destroyed: “When such a strong, crushing blow is delivered to the bureaucratic system, it obviously reacts with like force.”
   
   
4. Failures are caused by traitors: “They lie without conscience, twisting facts; with the money they stole they hire hirelings in Europe, the USA, and within the country … and confuse the whole world and Ukrainian society.”

If we take Yanukovych’s comments seriously (and since he’s president, we should, shouldn’t we?), then they amount to nothing less than a call for “revolution from above” — that is, total change initiated and carried out by the state in the manner of a “great leap forward.” Such a goal should worry Ukrainians and the rest of the world, not just because revolutions from above are always coercive and always violent (after all, people always resist and their resistance must be crushed) — but, no less important, because they do not work. The three prime examples of revolutions from above are Stalin’s, Hitler’s, and Mao’s. Each of them changed his country completely — and almost destroyed it, and its neighbors, in the process. If this is what Yanukovych has in mind for Ukraine, then heaven help it.

Україна з реформ уже не зрушить!

Now, I’m sure that Yanukovych’s people will say that I’m overreacting — that the president was just talking tough. Could be. On the other hand, his alarmingly total appropriation of super-presidential power was anything but rhetorical. And, if Yanukovych just wants to talk tough, why talk tough like a fanatical revolutionary? Why not talk the tough talk of reform, democracy, and liberalism? Why not state that 180-degree shifts are necessary in a few areas — such as government corruption, rent-seeking by highly placed state functionaries, and outright theft, graft, and shakedowns by the president’s buddies — and that society, culture, education, business, democracy, and other policy areas need adjustments? Maybe by 10 degrees, maybe by 20 or 30, maybe even by 90 — but surely not by 180. Why not eschew the language of “crushing blows,” and instead speak calmly of providing incentives to change behavior? Why not admit that even the president can make mistakes? Why not, finally, fess up that mendacity is not exactly foreign currency to his cronies? (Are you listening, Hanna Herman?)

What’s behind this outburst of revolutionary talk (especially as Yanukovych’s foreign minister has just published an article castigating Yulia Tymoshenko for being — you guessed it! — a revolutionary)? It’s possible that Yanukovych is desperate, having come to realize that his presidency is a complete failure and that, unless he does something really big quickly, he will soon follow in former Egyptian President Hosni Mubarak’s footsteps. It’s also possible that sultanism has gone to Yanukovych’s head. Now that he’s concentrated all the powers of the state in his own hands, he may believe that, like Robespierre, he’s been anointed by destiny to bring happiness and virtue to humanity, even if cooler heads in his own cabinet are against it. Finally, it’s possible that Yanukovych has decided that his presidency is beyond salvaging, but that tough-guy talk just might salvage his image.

Take your pick. Alas, whatever the interpretation, it is Ukrainians who will pay the price for Yanukovych’s gross mishandling of their country.

Останні дні підприємницького Майдану, так само як і весь період після нього, виявився корисним не тільки для влади, яка заходилася наполегливо “запрошувати” на допити учасників. Цей період був використаний підприємцями для роздумів, очищення і формування стратегії.

На ранок після нічного знесення наметів і фейєрверку, влаштованого владою з нагоди ветування створеного владою ж Податкового кодексу, у кафе над Майданом сиділи підприємці і міркували, що робити далі. Це були ті самі люди, хто мерз у наметах в найперші дні акцій протесту. Тоді було ухвалено обмежитися прес-конференцією в УНІАН, постежити за подіями і визначитись із стратегією. За цей час бізнесмени допомагали відбиватися від міліції своїм колегам, налагодили адвокатську допомогу, відсіяли тих, хто виявився засланим козачком. Після цього було вирішено створити Раду підприємців при парламенті і визначитися з лідером. Вибір був очевидний: Наталія Королевська, голова парламентського комітету з підприємництва, при цьому член комітету реформ при президентові. Славу своєрідного омбудсмена економічних свобод вона заслужила ще в листопаді-грудні, коли учасники Майдану потрапляли до неї в парламентський комітет просто з вулиці. Сама – в минулому бізнесмен, сьогодні – не парламентська тушка, що говорить багато.

Необхідність в існуванні такого органу назріла давно. По-перше, Рада – це, перш за все, майданчик для законодавчих ініціатив, інструмент як публічного захисту прав і свобод підприємців України, так і зворотного зв`язку із суспільством у сфері економічної політики держави. Сам статус Ради при парламенті дає можливості для лобіювання інтересів малого і середнього бізнесу. За задумом творців, він формується знизу і не має політичного забарвлення. Від інших подібних організацій Рада відрізняється тим, що до неї ввійшли представники реально діючих підприємницьких організацій.

По-друге, подібна Рада в майбутньому може бути не тільки каналом комунікації з владою, а й єдиним координаційним центром у разі подальших акцій. Нагадаю, що слабким місцем підприємницького Майдану була роз`єднаність, лідери часто говорили не в один голос, то додаючи, то урізуючи основні вимоги. Рада при парламенті включає підприємців-піонерів Майдану і тому зберігає авторитет колишньої координаційної ради (на думку експертів, найавторитетнішої з численних керівних структур Майдану) і не залишає сумнівів у здатності організувати нові протести. На сайті Ради є докладна інформація про повноваження, структуру, проблеми бізнесу та шляхи їх рішення. Автори структурували і оформили те, що спочатку було ініціативою підприємницького співтовариства.

[...]

Наталія Королевська, народний депутат України, співголова ради підприємців:

ТІЛЬКИ ПІДПРИЄМЦІ МОЖУТЬ ПРОВЕСТИ НАРОДНІ РЕФОРМИ

Ідея створити незалежний майданчик для діалогу людей справи і владою народилася на Майдані. Це мав бути орган, який не був би ні під владою, ні під будь-якою іншою політичною силою.

... До Ради ввійшли близько двохсот підприємницьких організацій і профспілок. Він представляє людей, які дають 16% ВВП, 1 мільйон робочих місць і 11 мільярдів відрахувань до соціальних фондів за рік. Це люди, які зацікавлені працювати легально і жити в цивілізованій країні. Я хотіла б наголосити, наша мета – не протистояти владі, а відвернути помилки. Ціна кожного промаху дуже висока. Наше завдання – побудувати інноваційну економіку, а зробити це можуть тільки реальні підприємці. ...

Євген Шаповаленко, координатор підприємницького руху Львівщини, співголова Ради підприємців:

АБО ВЛАДА НАВЧИТЬСЯ НАС СЛУХАТИ, АБО МИ ЗНОВУ ВИЙДЕМО НА МАЙДАН

[...]

Рада спирається на реальну підприємницьку ініціативу, багато хто був учасником підприємницького Майдану. На жаль, ми так і не вийшли на постійний діалог з владою. Але наша мета – не протидіяти владі. Навпаки, ми організувалися, щоб допомогти владі уникнути чергових ляпів і помилок. Це в наших інтересах і інтересах всього суспільства.

Ми хочемо створити цей майданчик діалогу при Верховній Раді, тому що саме тут приймаються закони. Ми вже підготували положення про Раду підприємців і передали відповідні документи керівництву Верховної Ради. Сьогодні є два шляхи розвитку ситуації. Якщо керівництво парламенту підтримає нашу ініціативу, Рада підприємців стане унікальною трибуною, завдяки якій законодавці зможуть з перших рук дізнатися про проблеми підприємців, і матимуть можливість своєчасно реагувати на них. Якщо наша пропозиція не буде прийнята, то нам нічого не залишається, крім як виходити на площі і відстоювати наші інтереси.

[...]

Святослав Швецов, в.о. голови київської міської профспілкової організації «Столиця-регіони»:

ПО ВСІЙ КРАЇНІ ЙДУТЬ ТОТАЛЬНІ ПЕРЕВІРКИ ПІДПРИЄМЦІВ

[...]

Дві найболісніші точки Податкового кодексу, які вже виявили себе. Перше – завдяки праву проводити контрольні перевірки без попереджень і узгоджень по всій країні йдуть тотальні перевірки підприємців. Друге – широко розрекламоване так зване автоматичне повернення ПДВ не працює, тому що за критеріями, розробленими урядом, компаній, які б їм відповідали, в нашій країні просто не існує.

[...]

Олег БАГАН

Сучасні виклики перед Ук­раїною мають різні рівні розвитку та якості впливу. По-перше, українська нація і країна мають розбалансовану, навіть розірвану ідентичність (між націоналізмом і малоросійством, проросійським цивілізаційно-культурним імперством). По-друге, наша держава не має стійких і тривалих історичних тра­дицій (це зумовлює масову орієнтацію на чужі політико-правові вартості і загальну хаотичну громадянську поведінку). По-третє, наші нація і культура постали на цивілізаційній межі між Європою і Євразією, і це систематично провокує світоглядні, духовні, ціннісні і моральні розлами в українському суспільстві (своєю чергою така ситуація є постійним ментальним джерелом українського анархізму (отаманщини), деструктивності і соціальної атомізації). По-четверте, українська нація (принаймні останніх три століття) історично розвивається без своєї стійкої еліти, яка або асимілювалася в чужі культури, або винищувалася імперськими сусідами (це закономірно призводить до «вихлюпування» на вершини українського політикуму випадкових, несформованих, неушляхетнених елементів, від Шевченкових «дядьків отєчества чужого» починаючи, і сучасними олігархами й політиканами закінчуючи). По-п’яте, у ширшому геополітичному і цивілізаційному контексті українська ідея є слабкою і хиткою через загальну недоформованість її органічного цивілізаційного простору – Середньої Європи (макрорегіон між Балтикою і Балканами, між Альпами і Чорним морем, який регулярно розривали «вітри історії» ще в античну епоху, а потім агресивні імперські сусіди – германський світ, Оттоманська імперія, Російська імперія). По-шосте, сучасна епоха глобалізації застала Україну з вищеописаними проблемами власного самоорганізовування, а її виклики вимагають від кожного народу велетенських мобілізаційних зусиль політичного, морального, інтелектуального, культурного характеру, таких зусиль, які наразі українська недоструктурована, недогартована нація виявити не може. Звідси – загальна розгубленість в українському суспільстві, розростання в ньому примітивного космополітизму, апатризму, відсутність самостійницької політики глибшого сенсу, розвиток психології клієнтизму (цивілізаційного наймитства), культурної вторинності, вульгарного масовізму.

[...]

Відтак український суспільно-політичний розвиток 1990-2000-х рр. набув гігантських ознак і характеристик імітаторства: відбувається доволі цинічна «гра в демократію», яка з приходом до влади Партії регіонів цілковито загрожує перейти у гру проти демократії, але демократичними методами. Колосальним стимулом для такого псевдодемократичного розвитку України є близька присутність і подібні, спокусливі для багатьох, моделі розвитку Росії, яка після приходу до влади В.Путіна і його середовища перетворилася на величезний плацдарм псевдодемократії та реального авторитаризму. Широка присутність в українському суспільстві, і головне, серед його панівних, олігархічних верств, денаціоналізованої, малоросійської свідомості і ментальності, що захоплено копіює все російське, сприяє процесам прискореного наближення до зразків російської псевдодемократії. У такий спосіб, якщо й надалі українське державне керівництво буде підігравати неоімперським планам Росії, Україна загрожує перетворитися у потужний фактор зміцнення у просторі цілої Євразії агресивного авторитаризму, що вестиме міжнародну авантюрну стратегію на відтворення «Імперії Чингісхана» – мрії російських імперських теоретиків геополітики та ідеологів нового євразійського тоталітаризму від князя Ніколая Трубєцького (1890-1938) до сучасника Алєксандра Дуґіна.

[...]

Сучасна геополітична стратегія Кремля виходить від засновків класичної геополітичної теорії (Ф. Ратцель, Ф. Нойман, Х. Макіндер, А. Мехен, Н. Спайкмен, К. Хаусхофер, К. Шмітт та ін.) та з концепцій ідеологів євразійства, теорії, сильно забарвленої російським імперіалізмом та шовінізмом (К. Трубецькой, П. Савіцький, Н. Алєксєєв, Г. Флоровський, Л. Ґумільов, які в основному спиралися на ідеї російських слов’янофілів та консерваторів – А. Хом’якова, К. Аксакова, Н. Данілєвського, Ф. Достоєвського, К. Лєотьєва та ін.). Піддавши класичні геополітичні теорії відповідному переакцентуванню й «вирівнюванню» під власну догматику, ідеологи типу А. Дуґіна створили власну концепцію новітнього російського експансіонізму. Вони надали цій концепції виразних ознак містичності й есхатологічності в дусі відвічної боротьби Добра і Зла («Добром», і то глибинно істинним, зрозуміло, виступає Росія, а «Злом» – «проклятий Захід»). Ця боротьба означає протистояння суходільної Євразії з її епіцентром – Хартлендом, тобто рівнинними територіями Північної Євразії (Росії), – і Атлантики, Римланду (берегових земель), концепцію яких в основному виражають Велика Британія і США як типово морські держави, які контролюють всі стратегічно важливі геополітичні точки у Світовому Океані, наче оточивши Євразію. Завданням Росії, і царської, і совєтської, і сучасної, було і є розірвати це «кільце Анаконди» (А. Дуґін), мобілізувати зусилля всіх континентальних народів (тих, що приймуть російську цивілізаційну місію, іноді – кабалу) для священної війни проти ліберально-постпротестантського, мондіалістського Заходу.

[...]

Деякий спад інтересу США до Середньої Європи, тобто до зони, де геополітичні устремління і стратегічні плани Євразії та Заходу відісторично перебувають у постійному зіткненні, призвів до то, що Росія після 2001 р. (терористичні атаки на США, війни в Афганістані та Іраку, які перекинули всю увагу Вашингтона на мусульманський світ) розпочала свій новий геостратегічний наступ у цьому макрорегіоні. Він має кілька напрямків і рівнів. Передусім Росії йдеться про міцне і надійне «пришпилення» двох постсовєтських православних східнослов’янських країн – України і Білорусі – до «єдиного цивілізаційного простору». Це завдання планується вирішити одночасно шляхом політичного тиску, інформаційної русифікації, нафто-газових впливів, шляхом більшого культурного і конфесійного проникнення в ці країни.

Через витворення специфічних союзницьких стосунків з Німеччиною планується досягнути більших можливостей для впливів у північній частині Середньої Європи – в зоні Балтійського моря, в Польщі і Чехії. Власне, появу такого неоднозначного лідера на вістрі польського політикуму, як Дональд Туск з його несподіваною лінією міжнародних ініціатив, і можна вважати результатом цих московських зусиль. Нагадаємо, що завжди в класичних геополітичних доктринах Німеччини і Росії як головне і самозрозуміле ставилося одне завдання: як «проковтнути» Середню Європу (Польщу), щоб вона не заважала «правильно» керувати Євразією.

[...]

Отже, комплекс країн і народів, які творять Середню Європу, дуже помережаний етнічно і фрагментований державно (завелика кількість дрібних держав, що, порізнені геополітичними тенденціями, не можуть проводити одну стратегічну лінію розвитку макрорегіону), реально є вирішальним геостратегічним фактором у відвічному змаганні Євразії (Хартленду) і Атлантики (Римланду) за планетарне домінування. Історично цей середньоєвропейський простір зазнавав систематичних руйнівних ударів з боку різноманітних кочівників з Євразії, які вривалися до нього через гігантський степовий коридор, що тягнеться від рівнин Монголії до мадярської пушти. Цим коридором упродовж століть вихором йшли кіммерійці, скіфи, cармати, гуни, авари, болгари, мадяри, печеніги, кумани, хозари, монголи і татари, фатально перешкоджаючи осілим народам Середньої Європи (венедам, балтійцям, слов’янам, дакам, фракійцям, бастараам, іллірійцям та ін.) сформувати міцні основи протодержав і культур. З протилежного боку, із заходу і півдня, середньоєвропейський простір зазнавав перманентного тиску цивілізацій еллінів і римлян, пізніше – кельтів і германців. Однак цей наступ завжди мав конструктивний струмінь, він давав плідні поштовхи до органічного зростання народів і їхньої цивілізаційної трансформації. Прикладом можуть бути даки, які під впливом римського світу сформували доволі якісну державу і цивілізацію; слов’яни, які спочатку зазнали потужного духовного і цивілізаційного впливу кельтів, потім їх по-державницьки дисциплінували давні германці і, врешті, пізнавши культурні уламки Римської імперії, вони перейшли до вищих форм цивілізаційного життя, заснували свої перші держави у 7–10 ст.

Ця ще неусвідомлювана боротьба за Середню Європу між Заходом і Євразією, між таласократичним (торговельним, морським, індивідуалістським) світом і телурократичним (консервативним, деспотичним, суходільним) світом на Х ст. дала свій вельми разючий результат. У просторі Середньої Європи поступово сформувалися чотири – п’ять могутніх і великих держав – Болгарське царство, Угорське королівство, Київська Русь, Польська держава (потім – складна і велика Річ Посполита) і Сербське царство. Усі вони постали на ґрунті дуже оригінального культурного синтезу західних і східних традицій; усі були багатоетнічними за складом; усі творили вельми складні і самобутні форми самоуправління і самоорганізації. Нарешті, у період з 14 по 18 ст. усі ці держави стали жертвами з боку євразійських деспотій – Турецької та Московської імперій. Водночас для усіх цих п’ятьох народів державницькі і культурні традиції, які вони органічно запозичили від цивілізацій Середземномор’я (через Візантію) і від германського світу, відчутно змужнілого в епоху готики, завжди були життєво важливими чинниками для збереження власної ідентичності в умовах протистояння євразійським вихорам. Саме європейське Середньовіччя з його могутнім духовним струменем християнської Церкви, феодалізмом, етикою лицарства і шляхти, з його розвиненим почуттям індивідуалістської самоорганізації, міським правом і культом законності назавжди спаяло народи цілої Європи – від атлантичного узбережжя Португалії і фіордів Норвегії до Чорного моря і соснових пущ Лівонії. Тому пізніше, у 18 ст., коли у краї Середньої Європи приходила по-німецьки дисциплінована і по-французьки освічена деспотична Москва, її не приймали середньоєвропейці (чи то поляки з литовцями, чи українці з білорусами, чи серби з румунами), глибинно відчуваючи, що це не справжня Європа, що це лише Євразія під машкарою Європи. Тому таким жорстоким завжди було утвердження Росії у цьому просторі: тотальний терор і докорінна русифікація білорусів та українців у 17–18 ст., розгром польської держави і польського визвольного руху, який повторювався принаймні 5 разів – у 1794, 1812, 1831, 1848 і 1861 роках і супроводжувався бандитськими нищеннями Католицької та Унійної Церков, фактичними етнічними чистками і масовими виселеннями в Сибір; балканські народи уникли такої долі лише тому, що західним державам, передусім Британії, вдалося зупинити російський наступ на цьому напрямку. Навіть у ХХ ст., коли Москва під маскою поширення соціалізму накинула свою гегемонію усій Середній Європі, її реальні впливи і їхніх маріонеток, як вітром здуло з простору цілого регіону, як тільки-но похитнулася військова і політична могутність Москви.

Історичний досвід підказує зробити такий висновок: на 17 ст., після падінь балканських держав, єдиного угорського королівства, послаблення Речі Посполитої, Середня Європа перетворилася на маргінальний простір для Заходу і на простір для експансії зміцнілої Москви; як з одного, так і з другого боку, починають з’являтися різноманітні політичні ідеологеми та міфи про нібито «відвічну відсталість» Середньої Європи, неспроможність її народів до державного будівництва, про їхню «історичну вторинність», навіть «дикість». Москва успішно деконструює історичну ідентичність православних білорусів та українців, хитро привласнивши з допомогою розумувань православних фанатиків із Києво-Могилянської Академії їхню давню історію і культуру і створивши незабаром теорію єдиного дерева чи колиски, з якої вийшли три східнослов’янські «брати». Ефективність цієї теорії перетворила відтак «великоросів», як почали себе штучно називати московіти, у суперетнос, здатний до гігантський асиміляцій інших народів під гаслом «Тре­тього Риму», «православної ойкумени», «слов’янського покликання» і т.ін.

Неможливо визначити історичний період, коли до правителів та політичних еліт провідних держав Західної Європи і Росії прийшло усвідомлення визначної ваги, яку геополітично має Середня Європа, однак перші свідомі дії щодо цього явно з’явилися у кінці 17 ст. Відтоді політика Заходу і Сходу щодо Центру Європи мала завжди зверхній, підступний, деструктивний зміст і характер.

Україна як найбільш органічне продовження Київської Русі у духовному, ментальному, культурному і геополітичному планах фактично перебуває у найважливішій географічній зоні Середньої Європи. Це центральна держава цього простору. Відтак боротьба за Україну була завжди надзвичайно жорстокою – від татаро-монгольських спустошень до Голодомору 1932–33 рр. Головними чинниками, що визначають виняткове геостратегічне розташування України є такі:

а) особливо протяжна берегова лінія на Чорному і Азовському морях (реально українці заселяли ще ширше Причорномор’я, аж до Кубані, але ці території, як відомо, відійшли на сьогодні до Росії) ;

б) природні багатства майже усіх українських теренів;

в) всебічна відкритість до різних світових просторів, що дає великі можливості для торговельних зв’язків;

г) «зіпертість» на Карпати українського простору, який у такий спосіб отримує опорну завершеність;

д) рівнинність більшості української етнічної території, через що нація має постійну можливість для просторового розвитку;

е) значний географічний потенціал, велика мережа зручних рівнинних рік, поєднання географічних зон лісу, лісостепу і степу, що сумарно забезпечує загальну внутрішню динаміку саморозвитку етносу і простору.

Великою проблемою для успішного геополітичного розвитку України була її історична недоформованість як морської держави і країни, приблизно половинна перетятість її простору, що унеможливлювало гармонійний і перспективний розвиток. Український етнос, попри його вітальне стремління до Півдня, завжди ніби відтинали від моря різноманітні кочівники й імперські утворення – печеніги, хозари, половці, монголи, Кримське ханство, Москва. Відтак, завоювання українцями степового Причорномор’я – це надважлива історична задача і геополітичне завдання.

У сьогоднішньому змаганні наддержав та блоків держав за домінування планетарного значення Україна повинна зайняти позицію конструктивного моделювання геополітики майбутнього з відмовою від орієнтацій прихованих імперських змагань. Виходячи з описаного вище, її аксіомами геополітичного і цивілізаційного розвитку мають бути такі:

1. всебічне виховання власної української середньоєвропейської ідентичності через налагодження різнопланових зв’язків політичних і культурних із державами усієї Середньої Європи;
   
   
2. максимальне плекання власної традиціоналістської, героїчної, ідеократичної національної свідомості і культури;
   
   
3. оптимальне використання геополітичного потенціалу української географії у напрямку Великої Чорноморської дуги – пріоритетні союзницькі зв’язки на південь в діапазоні Балкани – Туреччина – Кавказ – Закавказзя – Іран – Середня Азія; ...
   
   
4. налагодження системи союзницьких геополітичних зв’язків з ключовими державами світового цивілізаційного поясу Rimland, оскільки Україна як типово морська держава і національний тип ментальності об’єктивно спрямована на зближення з країнами, що виражають ідею індивідуальної свободи і соціальної відкритості та динаміки, а це: США, Канада, Велика Британія, Франція, Іспанія, Швеція, Японія, ПАР;
   
   
5. вибудовування системи протидій російському цивілізаційному наступові і тискові, який несе в собі загрози не тільки національно-культурній асиміляції для українства, а й цілковитої руйнації його духовно-ментальних основ. ...Майбутня велика гра головних світових імперій – США, Китаю, Росії, Індії, Бразилії – передбачає різні сценарії. Зараз зусилля останніх чотирьох спрямовані на те, щоб не допустити абсолютного домінування США на планеті. ...
   
   
6. принцип зближення і стимуляції щодо розвитку тюркськомовного світу, який може стати згодом значним фактором-важелем для перебудови геополітичної ситуації в Євразії...

Для реалізації усіх цих геополітичних концепцій потрібна політична монолітність самої України, усвідомлення її політичною елітою власних національних інтересів в геостратегічній перспективі. Перебування при владі проросійської, малоросійської за духом і мисленням Партії регіонів унеможливлює будь-який позитивний геополітичний і цивілізаційний розвиток України. Тому зараз особливої актуальності набуває другий принцип з геополітичних українських аксіом: «максимальне плекання власної традиціоналістської, героїчної, ідеократичної національної свідомості і культури». Лише революційне оновлення українського суспільства і ментальності в дусі пробудження національної гідності і всеохопного утвердження принципів національної наступальності може змінити цю критичну ситуацію.

Ціла стаття:[ тут ]

24 Heures (Швейцарія)
16:19 16-02-2011

Тетяна Івженко

Фото: president.gov.ua

Софію Київську готуються передати Московському патріархату до приїзду патріарха Кирила? Скандал навколо історичної пам’ятки православ’я може дестабілізувати ситуацію в усій країні, стверджують експерти. Наразі Софію передають міністерству культури, а свої причини для побоювань щодо цього мають і світські, й релігійні організації в Україні – пише Тетяна Івженко в російській «Независимой газете».

«Український уряд днями прийняв рішення про виведення комплексу історичних споруд «Софія Київська» з підпорядкування міністерству регіональної політики з подальшою передачею пам’ятки міністерству культури», – пише Тетяна Івженко. Це спричинило скандал. Є припущення, що влада у такий спосіб створює умови для домінування Української православної церкви Московського патріархату (УПЦ МП). За словами політологів, з цієї причини ситуація у країні може дестабілізуватися.

Таке рішення, пояснюють чиновники, допоможе зберегти святиню православ’я Софію Київську, якій цього року минає 1000 років. Вона внесена до Світового переліку пам’яток культурної спадщини людства ЮНЕСКО. Проти підпорядкування виступили представники багатьох громадських і релігійних організацій. Одні побоюються забудови заповідної зони, інші – передачі Софії Московському патріархату. За словами голови комітету Верховної Ради з питань культури й духовності Володимира Яворівського, у такий спосіб, напевне, триває підготовка до можливого приїду до Києва на Великдень патріарха Кирила. Минулого року мінкульту вже підпорядкували Києво-Печерську лавру. Тоді церква спробувала забрати будівлі й території у національно-культурного заповідника. Представники ж Московського патріархату стверджують, що йдеться про церковну власність, яку експропріювала держава. Схожа ситуація й навколо Софії Київської.

Боротьба за Софію, нагадує автор статті, між Київським і Московським патріархатами триває з початку 1990-х років. Найбільше ситуація загострилася у 1995 році. Тоді, незважаючи на заборону влади, траурна процесія під час поховання першого патріарха Київського та всієї Русі-України Володимира (Романюка), пішла до Софійського собору. Проти віруючих кинули війська й ОМОН. Відтоді влада в Україні намагається бути рівновіддаленою щодо всіх церков. Богослужіння у Софії дозволили тільки у найбільші свята і за участі всіх церков, які виявили таке бажання. Влада створила Нацкомісію з питань релігії та діяла за її посередництва. Однак Віктор Янукович під час адмінреформи скоротив цю комісію, передавши її повноваження мін культу, йдеться в статті.

Як стверджують колишні співробітник відомства, чинний президент взяв курс на «болгарський сценарій» об’єднання церков. Тобто офіційний статус одержать лише визнані церкви, у разі з православ’ям – тільки УПЦ Московського патріархату. Можливо, припускає один з екс-чиновників, влада ліквідує Київський патріархат та Українську автокефальну православну церкву, адже такі спроби раніше вже були. У разі затвердження нового проекту закону «Про свободу совісті та релігійні організації» Московський патріархат зможе претендувати на всі культові споруди у країні, пише Тетяна Івженко.

Влада «ризикує порушити з такими зусиллями створений протягом останніх 16 років міжконфесійний баланс», наводить автор статті слова керівника Української соціологічної служби «Український барометр» Віктора Небоженка. За його словами, передача Софії Київської в управління мінкульту справді розглядається експертами та суспільством як підготовка до посилення позицій МП. Можливо, парламент підтримає і новий закон. «У нас уже знецінений статус законодавчого рішення, депутати проголосують за найекзотичніший закон, – цитує експерта автор статті. – Але інша річ, що суспільство не сприйме таку реформу. Кількість прихожан Київського та Московського патріархатів несуттєво відрізняється, і з того і з того боку – по кілька мільйонів людей. Їхні релігійні почуття й переконання – найбільш горючий матеріал, який тільки можна собі уявити».

Оригiнал матерiалу: [ тут ]

Wolodymyr Derzko

Like me, you are likely wondering; Who is next?

In his book, Gaidar writes: "The timeline of the collapse of the Soviet Union can be traced to September 13, 1985. On this date, Sheikh Ahmed Zaki Yamani, the minister of oil of Saudi Arabia, declared that the monarchy had decided to alter its oil policy radically. The Saudis stopped protecting oil prices, and Saudi Arabia quickly regained its share in the world market. During the next six months, oil production in Saudi Arabia increased fourfold, while oil prices collapsed by approximately the same amount in real terms. As a result, the Soviet Union lost approximately $20 billion per year, money without which the country simply could not survive. (see http://bit.ly/gDR578)

To my great surprise and amazement, my blog post on the 40 early warning signals that could lead to the collapse of Putinism and the Viktor Yanukovych regime has gone viral on the Internet, after being translated into Russian and reprinted in a pro-democracy Russian newspaper.

If you Google the phrase: “Канадский политолог назвал 40 признаков распада России”, you’ll find over 33,400 distinct hits. Is that enough to cause a revolution? Well, I don’t know. Conditions and circumstances are different in each country. In Egypt, it was triggered by the death of a businessman who set himself on fire, and only 100,000 people on Facebook, who rallied on the first day of the uprising.

In Ukraine, demonstrators are poised to hit the streets in late February and in the spring, according to Democracy Watch. After all, Ukrainians are a pragmatic lot. Who wants to miss the New Year and Christmas celebrations and go demonstrate in the dead of winter, without any logistic and backup support (transportation, tents, food, warmth, water and even Orange Revolution symbolism on coffee mugs, shirts, scarves etc. to maintain morale and to collect extra funds). What we saw during the Orange Revolution took years to plan and finance.

Have you noticed the key, big difference between Egypt’s uprising and the Orange Revolution?

However, not a single peep was heard from anyone in either the Yushchenko government or the West or Ukrainians in the diaspora, demanding investigations by Interpol or Transparency International into off-shoring of assets and money laundering from corrupt Ukrainian politicians and oligarchs. Instead of focusing almost exclusively on “feel good” human rights issues, which are important but not game-changing, some diaspora efforts should be focused in this area-which could produce immediate results.

Money laundering is a hot button issue with all politicians in North America and Europe. And we have the talent to tackle this one.

The Ukrainian World Congress is and has been headed by smart, competent lawyers. In talking to ordinary people in Ukraine, stories of oligarch riches, corruption and bribes are well-known and documented in various credible media investigative reports.

Maybe after a while, apathy sets in and everyone takes it for granted. Ukraine’s central bank cites the figure of $100 billion parked in Swiss banks alone - likely a conservative estimate. In 2010 alone, $30 billion left Ukraine. And what about Cyprus, the UK, US and banks in Belize?

The easiest way to force a regime change in Ukraine is to cut off the funding to the Party of Regions, which comes primarily from only several oligarchs. Freezing their assets or imposing visa sanctions on them or their children would be crippling. This is what Boris Nemtsov is demanding from U.S. members of Congress for corrupt Russian politicians, implicated in the death of Sergei Magnitsky. Accusations of money laundering and sanctions won't come from Ukraine-actions need to be initiated in the West.This would severely cramp their lifestyles and the opportunity to hobnob with the super rich elites in Davos, Switzerland, Morocco, London or Paris, which they cherish the most.

Walter Derzko is a senior fellow at the Strategic Innovation Lab (S-Lab) at OCAD University in Toronto and teaches at the MA program in Strategic Foresight and Innovation (SFI) at OCAD University in Toronto.

http://risu.org.ua/en/index/monitoring/society_digest/40710
14 February 2011
Kyiv Post

In recent weeks, I have spent a lot of time talking about dignity, in various contexts and before different audiences. The topic of dignity is eternal — it responds to the question of who we are and who we are called to be. While interesting to some as a philosophical abstraction, the phenomenon of dignity is compelling to all in its concrete dimension. This holds true for our life in contemporary Ukrainian circumstances.

My discussion with Kyiv managers and business owners, as part of the BiznesCredo project launched on Feb. 3 at Kyiv’s Opera Hotel, was focused on the topic “What is the cost of dignity?” Creativity, crisis and pressure, essential aspects of business, frame the issue. Entrepreneurs are influential people. Through their activity they can raise – or crush – people’s dignity.

Our discussion concerned less the regular aspects of business – efficiency, processes, profits – than the spiritual question in the minds of entrepreneurs. The more difficult the administrative decisions, the deeper the spiritual quest and desire to answer some of the hardest questions: Am I doing what is right and what is the ultimate goal?

Or in the direct words of one participant: “Is giving a bribe a sin?” The conversation was about the philosophy or rather the spirituality of business. Together we reflected openly on issues that underlie the surface questions, looking for plausible, if not compelling, answers.

Now and again every manager or business owner has to make difficult and unpleasant decisions. In this regard the topic of cynicism came up. Cynicism is when a person makes a decision without considering its real consequences, particularly its effect on other people.

The way we make decisions either inspires or belittles our counterpart, either builds or destroys his/her dignity. One can say “no” in many ways – by showing one’s power (“because I said so”) or by asking someone to participate in a dialogue.

This is not an easy art, but it must be mastered. The journey is as important as the point of arrival. There is no definite line between where truth (righteousness) ends and begins – rather, it is connected to interpersonal factors. This is not a relativistic statement but rather a relational one. Truth is not so much “what” as “who” and the very relationship between two “whos,” i.e. persons.

As a historian I often peruse history for answers to questions about life today. Ukraine’s problems are associated with social atomization. Throughout many decades interpersonal human trust and communication were destroyed. The vulnerability and risk necessary for authentic relationships required a sacrifice that became next to impossible. The experience of past violence remains in the memory of most Ukrainians. History has traumatized us.

A striking example is the history of 20th century Lviv, the city I live and work in. The Jewish population was exterminated during the war. Poles were deported at its end, and Ukrainians were decimated throughout the war and afterwards purged by the Soviet authorities. A city of 300,000 inhabitants in 1939 was left with 50,000 or 60,000 native residents in 1945.

By 1985, through urbanization half a million rural western Ukrainians and the importation of close to 100,000 Russians and many eastern Ukrainians, Lviv’s population rose to a daytime level of one million. Obliteration and engineered growth: From 300,000 to 50,000 then to 1,000,000 in less than 50 years!
Such brutal and radical transformation cannot be assimilated in the span of two generations, especially when people do not have the freedom for mourning, remorse and the arduous and subtle process of reconciliation. Such assimilation entails not simply rational and conscious processes but deep spiritual, psychological, and emotional experiences of trauma, displacement and radical change. These, in turn, influence all aspects of life, including business.

In Lviv, less than 10 percent of its residents can say that my parents and grandparents were born in this city. The urban fabric, social discourse, and city culture needed for fruitful business in Lviv are only slowly being reestablished.

The 2008 crisis, which followed a period of optimism and high expectations, caused the business world to lose faith. The pressures felt especially by small- and medium-sized businesses lead to gloomy outlooks. To overcome fatalist attitudes attention and energy need to be directed toward long-term processes and not toward epiphenomena.

Life’s challenges are less overwhelming when we accept that we never can control everything and overcome our sense of hopelessness and guilt. In other words, we must not allow external challenges to capture our inner life, instead maintaining our God-given inner freedom and peace. It is important to fight evil, but it is even better to witness. A witness does the right thing whether or not the outcome is guaranteed. When the circumstances do not allow for the desired result, we should not judge ourselves in a self-destructive manner morally or professionally.

During a lecture at Lviv’s Ukrainian Catholic University where I serve as rector, Krzysztof Zanussi argued that a true businessman is someone who has gone bankrupt at least four times. Without hope for the future, it is impossible to risk to be fully honest, open, and truly creative.

Many Ukrainian businessmen are masters at swimming against the current, but they are tempted by conformism. The strength of the current and the lack of ways to resist it and steer the desired path can be discouraging. Often our decision to be conformists is related to an inner feeling of predestination — we think there is no other way out and thus we reject bold, creative solutions.

A broader perspective, one which shows that fatalism is ultimately false and that the future can be different, is needed in order to swim against the current. When we have wisdom — that is life experience that reveals broad possibilities— we can be nonconformists.

It is important to maintain the posture of freedom. I think that in Ukraine today the most important struggle is the one for inner space. Checking our inner microcosm is vital: Have we allowed circumstances to dictate our lives? When we are free inside, then there is no inevitability to swim downstream.

The issue of social responsibility is becoming more and more important for Ukrainian companies. Many of them are signing the Charter of the United Nations. Social responsibility is also related to charity. Charitable organizations often ask themselves whether they should take donations from Ukrainian oligarchs. Our university is faced with the same issue.

Only 15 percent of our budget is covered by tuition fees, while the rest is from donations. We started building a university campus and we need $4 million to 5 million every year for construction. I believe that the donations should be accepted. The director of the Washington-based Kennan Institute, Blair Ruble, recently said to me: “For me it is more important what the money is used for than where or whom it came from.”

In the Ukrainian reality it is vital to remember that a donation cannot buy absolution. But repentance, which is required for absolution, can be manifested in a donation. Can any money be considered a donation? Not if it is at the cost of moral principles or if the donation is an investment. Then it is no longer a donation. Ukraine still has a long way to go to realize the impact and responsibility of capital.

I believe that social responsibility and charity is an expression of love to others, and I am certain that Ukrainians are no less capable of expressing this love than anyone else. No country has a monopoly of the virtue, just as no nation has a monopoly of the vices.

http://www.kyivpost.com/news/opinion/op_ed/detail/97458/
Feb. 17, 2011

We cannot compromise on independent, free media

Valentyn Nalyvaichenko

The attempt by the current government to persuade the world that there are no limitations on freedom of speech in Ukraine is a common Soviet-era reaction to a huge problem.

It is abhorrent when the international community points out significant setbacks of democratic norms in Ukraine, but President Viktor Yanukovych’s administration pretends to be blind and seeks to blame others. These tricks are widely known.

I am deeply troubled with the current government’s attitude and response. Whom do they cheat – themselves, us, or the whole world?

They have effectively stopped the development of the country and turned it back to the times of censorship and lies. Recently, Freedom House excluded Ukraine from its list of free countries, and Reporters Without Borders states that, in 2010, Ukraine lost 42 positions in terms of freedom of speech. Only narrow-minded people fail to see these obvious setbacks.

This was the first significant setback for Ukraine since 2004. We have grown tired of useless statements about democracy and European integration. Not only does the opposition in Ukraine demand the restoration of democracy, but democracy in itself is a principle that cannot be molded by the current government officials.

We not only speak about the problem, but also know how to deal with the issue. It is of utmost importance that the world not be indifferent, nor silent, about the anti-democratic situation in Ukraine. Violations of democratic liberties and the harassment of the opposition, civic activists and media – must stop today! We cannot compromise on free and independent media. The truth must be told. We will continue to fight for these principles.

Valentyn Nalyvaichenko, chairman of the political council of Our Ukraine party, is the former head of the Security Service of Ukraine.

February 23, 2011

 Askold S. Lozynskyj

Ukraine’s Ministry of Foreign Affairs under the current leadership of  Kostiantyn Hryschenko has taken a position which is difficult to understand. After all, despite the overwhelming closeness of President Yanukovich’s  regime to the Russian Federation,  Ukraine remains an independent country. One of the functions of its Foreign Ministry and it adjunct diplomatic missions throughout the world is to look out for the welfare of Ukrainians residing and functioning as communities in other countries.

At the Ukrainian parliament Mr. Hryschenko stressed that fault lay with the Ukrainian community in Russia, among other procedural infractions, for “failing to convene annual meetings of members of the UUR.” This assertion manifested not only sycophancy but ignorance since under the by-laws of the UUR, meetings (conventions) of members are to be held on a quadrennial basis. Mr. Hryschenko speaks often with little regard for the facts, but manages to shroud errors with a loud tone and a self-assured visage. Some call it arrogance. Ukraine’s parliament did not know any better, but word leaked out. The UUR leadership repudiated the Minister’s remarks. 

The issue is not Mr. Hryschenko’s errors. For some time he and his representative, Ukraine’s Ambassador to Moscow, Volodymyr Yelchenko have been plotting to compel the Ukrainian community in Russia to reorganize by  forming  a new structure entirely accommodating both to Russian and Ukrainian policies, which do not differ much these days. But the concept of a non-governmental organization being formed and functioning as a conscience of the community, yet subservient to government pressure is vigorously opposed by the leaders of the Ukrainian community in Russia and rightly so.

During last year’s commemoration of the Holodomor, Ukraine’s Foreign Minister Hryschenko issued a statement which was read by his ambassador in the United States at St. Patrick’s Cathedral in New York during a commemorative program organized by the Ukrainian-American community. Naturally, the term genocide was omitted from the statement, but, perhaps even more significantly, Mr. Hryschenko went out of his way to emphasize the suffering of other peoples throughout the Soviet Union. That may have been a Christian approach, albeit historically incorrect and insensitive to their own people, were it initiated by leaders of Ukraine’s churches. But this was the statement of Ukraine’s Foreign Ministry. The statement concluded by calling upon the participants to pray for all the suffering. 

The irony was so palpable that, at the conclusion, a former high ranking member of Ukraine’s diplomatic corps, pointed out to me privately, that this was the first time in more that fifteen annual observances at St. Patrick’s Cathedral, that there was no commemorative statement from the president of Ukraine and that the only official Ukrainian government statement attempted to pass over the Holodomor’s Ukrainian specificity. I managed to grab a diplomat from Ukraine’s Embassy and cynically requested that he pass on to both the Ambassador and Mr. Hryschenko, that in the future Ukraine would be better served if statements on the Holodomor were simply prepared by the Diaspora community.

While the post program banter at St. Patrick’s was personally cathartic, unfortunately, Ukraine’s position regarding the Ukrainian community in Russia is damning. The community, perhaps naively, looked for support from the government of Ukraine. When Hryschenko and Yelchenko sided with the Russians and conspired with the Russians to mold the Ukrainian community in Russia’s and contemporary Ukraine’s image, the Ukrainian community in Russia was doomed with no future as a legitimate non-governmental voice and conscience of Ukrainians in Russia.

Similarly if Mr. Hryschenko remains on top, there is no future for Ukraine’s current Ministry of Foreign Affairs. It should simply rename itself -- the Ukrainian Desk at the Ministry of Foreign Affairs of the Russian Federation. But then Victor Yanukovich would not be a president and Mr. Hryschenko would not be a minister. And so the farce continues.

http://www.washingtonpost.com/wp-dyn/content/article/2011/02/22/AR2011022206333.html
February 22, 2011

NOTE TO EGYPT et al: Democratic revolutions, even when successful, must be defended for years after the euphoric crowds leave the streets. Autocratic forces can regroup and even use democratic institutions to make a comeback. Freedoms can erode as old habits return. Malign neighbors can intervene.

Take Ukraine, whose Orange Revolution in 2004 was as thrilling in its own way as Cairo's Tahrir Square - but where all those forms of backsliding are underway. While Western attention is focused on the exciting upheavals in the Middle East, a strategic European country of 50 million people may be creeping out of the democratic camp.

The retreat is led by Viktor Yanukovych, the same politician whose victory-by-fraud in a presidential election touched off the Orange rebellion.

[…]

The Obama administration has not ignored these problems. In a strong statement in December, it said the prosecution of Ms. Tymoshenko and her aides "gives the appearance of selective prosecution of political opponents." But during a meeting of the U.S.-Ukraine Strategic Partnership Commission last week, Secretary of State Hillary Rodham Clinton did not publicly mention the political abuses, even as she signed an agreement under which the United States will help Ukraine develop shale gas.

The United States should be pressing harder to stop the democratic erosion. One way to do so is to explicitly link further progress in economic relations with Ukraine to improvements in human rights - and to urge the governments of the European Union to follow suit.

Complete article: http://www.washingtonpost.com/wp-dyn/content/article/2011/02/22/AR2011022206333.html

Юлія Тимошенко, екс-прем'єр-міністр уряду України, лідер БЮТ та ВО "Батьківщина"

Вони будують Україну без України

Хосні Мубарак пішов. Майже після тридцятирічного правління країною. Після десятиліть тотального контролю за всіма інститутами державної влади та суспільства. Після багатьох років повної монополії на істину.

Диктатура впала. Бо її час минув. Бо народ вийшов на вулиці. Бо набридло.

Диктатор пішов безславно. Хоча мав шанс здобути вдячність від нації і заслужити на історичний спомин нащадків, як який-небудь Хеопс чи Тутанхамон. Навряд чи мумію Мубарака виставили б у знаменитому Каїрському музеї, але, принаймні, він мав нагоду залишитися в історії Єгипту як діяч, що допоміг країні піднятися з колін, стати справжнім демократичним лідером арабського світу.

Він пішов, бо не врахував одного фактору, про існування якого в своїй власній країні, мабуть, і не підозрював – волі людей, їх почуття гідності та права на громадянський спротив, їх права на перемогу у протистоянні з диктатурою. Як говорить одне єгипетське прислів’я: перша крапля дощу може бути початком цілої повені. Він не розгледів цієї краплі. І програв.

В Мубараку останніх днів ми можемо побачити долю всіх диктаторів світу. Яким би ти не видавався собі сильним та незламним сьогодні, завтра – ти слабкий, немічний і нікому не потрібний. Бо владі, заснованій на фальсифікаціях та примусі рано чи пізно приходить кінець.

Розсипаються вщент непорушні кам’яні мури. І проклинає тебе народ, який ще вчора вдягав у рушники твої портрети. І дула танків вірної та відданої армії поволі розвертаються у бік президентського палацу. І соратники, які ще вчора запевняли тебе в тому, що ти найкращий та найсильніший, сьогодні говорять, що "треба тікать"... І руки, які вчора кидали тобі квіти, готові жбурнути в твій бік каменюку, видряпану на площі Тахрір.

Це відбувається дуже швидко і несподівано для тебе. Бо ти – диктатор. Бо ти заслужив таке прощання. Це – закон сучасного світу. Це закон ХХІ століття.

Світ уже не той. Люди, які мають Інтернет і супутникову антену, а тому добре знають, що таке воля, свобода і права людини, все менше і менше здатні прощати диктатурі. Це раніше для того, щоб заробити на гнів усього суспільства треба було, як мінімум, організувати геноцид – голодомор та розстріли цілих верств населення.

Можна аналізувати, хто, зрештою, прийде до влади у Єгипті. Чи вдасться країні побудувати справжнє громадянське суспільство, чи навпаки – належить пройти через чистилище чергової ортодоксії. Я дуже сподіваюсь, що молодь і особливо динамічний середній клас Єгипту не дадуть вкрасти свою революцію і зможуть зробити відповідальний вибір в ім’я демократичного майбутнього своєї країни і всього регіону. Сьогодні ж доведено, що народ перемагає тоді, коли піднімається з колін. Тоді, коли хоче перемогти. І це ще одне непорушне правило, яке діє і на берегах Нілу і на схилах Дніпра.

І ще про одне, важливе. Влада диктаторів дуже боїться відкритого суспільства, правди, критичного мислення та альтернативної точки зору, вона несамовито боїться самої інформації як такої. Що ж, у мене для них погані новини.

Події у Єгипті та в Тунісі показали, що правда та інформація виступили проти диктатури. А це дуже сильні супротивники. Перемогти їх неможливо. І це ще одне правило сучасного світу, яке диктатори ігнорують. Революція в Єгипті стала, можливо, першою в світі революцією соціальних мереж. Проти Мубарака і диктатури виступили Facebook, Twitter і Google. Це така зброя, у порівнянні з якою спецполк президентської охорони, прокуратура та служба безпеки просто картонне опудало.

Були спроби обмежити протестувальників в Єгипті у доступі до інформації. Вимкнули Інтернет, відключили мобільний зв’язок, заарештували представника компанії "Google" в Єгипті. Ну й що? Безінтернетний Twitter з’явився в повсталому Каїрі менш ніж за добу з допомогою вже згаданого Google. І майже всі дії мітингувальників координувалися з Інтернету. А з ним змагатися дуже важко, майже нереально (Вікторе Федоровичу, Інтернет – це такі "бумажки", що Вам час від часу заносить Ганя Герман J),

Отак от, Вікторе Федоровичу. "Почую кожного" – це не з вашого передвиборчого плакату, це з twitter-a. Він працює за такими законами і, на відміну від Вас, виконує свої "передвиборчі обіцянки"...

...Я вітаю народ Єгипту з першою здобутою мирною перемогою у протистоянні з диктатурою. І бажаю країні сфінксів та пірамід процвітання, успіхів та щастя. Хай у вас все складеться добре. Нехай у вас буде так, як завжди було у Шарм-ель-Шейху (до акул), але плюс справжня свобода і справедливість. Успіх, якщо докласти всіх зусиль, неодмінно прийде. Тому я кажу: привіт, Новий Єгипте, прощай, диктатуро...

P.S. Минулого тижня Віктор Янукович, спілкуючись з журналістами, запитав: хіба я схожий на людину, яка чогось боїться?... Ту ж саму фразу сказав і Мубарак два тижні тому...

Ага, схожий...

Петро Камінь, Товариство "Мале Коло", Партія середнього класу "Українські Інтереси", для УП

[…]

Я не згоден з політикою президента тому, що в ній немає місця ні моїм дідам, ні мені, ні онукам.

Немає місця дідам – бо були вони проти колективізації і не носили червоних знамен.

Бо не забули вони про коні свої і віялки до смерті.

І голод 33-го рахували не так як він – за книжками. Через померлих синів своїх голод вони рахували (братів батькових померло в 32-му та 33-му – п’ятеро).

Немає місця дідам, бо до смерті не погодились на "колгоспне" добро в обмін на "своє".

Що життя "хутірське" однією великою родиною міняти не хотіли на життя в Радянськім Союзі зі Сталіним на чолі.

Не мали місця вони у його пісні "Спят кургани тьомниє" . Бо не хотіли, щоб "…руку дружби подали, і повели в забій". Хіба вирватись з рабства колгоспного хотіли – погодитись могли на це. Через "пашпорт".

[…]

Для нас, сучасників – де місце в політиці президента? У бізнесі малому, який "малим" називають через непотрібність для уряду? Чи в відкритті підприємництва, яке законно відкрити неможливо через засилля чиновників, експертиз, дозволів і заборон?

Можливо у Португалії на будівництві місце наше? Бо наше будівництво – хіба в космосі розпочати можна через державну дозвільну "процедуру".

Може у тих лісах, які передалися лозінським і продовжують передаватись, незалежно від прізвищ президентів? Безкоштовно, собі рідним, в оренду на 4 роки. А потім – ще на 49-ть?

А онукам нашим – де місце відведено нашим президентом? На шахтах та металургійних комбінатах олігархів без всякої надії звільнитись від вічного пошуку шматка хліба?

Або на тих іноземних підприємствах Польщі, Росії, Китаю та інших, які для нас він називає інвестиціями і тягне з усього світу?

[…]

Питань до президента – більше чим достатньо. Однак чи потрібні вони президентові, що не любить народ, який його обрав?

Йому подобається бути президентом – я бачу це по задоволеному виразу обличчя. Подобається, що думки Його довго і смиренно чекають камери телебачення.

Однак народові потрібен батько, який любить своїх дітей. Спокійних і нервових, розумних і не дуже, чорнявих і білявих. Всіх.

Вважати його за президента лише тому, що хтось раніше обрав – велика помилка. Адже ціна кожного дня його ЗЛОчинного правління буде коштувати народові не одного десятка років надзвичайно тяжкої праці.

Один продаж "Укртелекому" , який лишить армію військового зв’язку і перекладе все на приватника – чи можна оцінити в грошах? Як і продаж землі , який закінчиться тільки всеукраїнським рабством і голодом?

А поки що його голови адміністрацій "розчерком пера" віддають собі землю біля річок, в мальовничих місцях, приміром, Новоград-Волинського водозабору. Ви чули щось про це, пане президент. Ви ж обіцяли "почути кожного"?

Мовчу про закінчення приватизації обленерго, інших життєво важливих об’єктів.

Хочу нагадати шановному пану президенту: це не його комора, а наша. І комірника народ все одно притягне до відповідальності.

А взагалі, я вдячний Віктору Федоровичу! Він добре проводить мобілізацію українців. Гуртує їх не по днях, а по годинах. Результат не змусить себе довго чекати.

[…]

Те, що Янукович сьогодні ще при владі – тільки прикре непорозуміння. Адже всі його дії направлені проти народу і тому не можуть бути підтримані в принципі.

Кажу впевнено: я не боюся президента і його твердолобого оточення.

Я боюся наслідків їхнього правління. Адже це стиль роботи саранчі, після якого з України залишиться випалена земля.

Цього Віктору Федоровичу ніхто не дозволяв.

Петро Камінь, Товариство "Мале Коло", Партія середнього класу "Українські Інтереси", для УП

Ціла стаття: [ тут ]

http://www.radiosvoboda.org/content/article/2314047.html
19.02.2011

Борис Тарасюк

Позиція української влади щодо діаспори наштовхує на думку, що для неї – влади – було б краще, якби українців за кордоном взагалі не було.

Спілкування з українцями-громадянами Російської Федерації під час мого нещодавнього перебування у Москві підтвердило ці сумні здогадки.

Фактично, реальним завданням нинішньої влади є «освоєння ресурсів», що дісталися їй внаслідок перемоги на виборах та подальших маніпуляцій із законодавством. А громадяни сусідньої держави, які чомусь вважають Україну своєю Вітчизною, – це не ресурс, який можна «освоїти», монетизувати і покласти на рахунок в офшорі. Навпаки, вони потребують підтримки з боку України – і дипломатичної, і матеріальної. А отже, перетворюються для влади на зайвий тягар, на який у міру можливості не варто звертати увагу, а якщо вже звернути, то обмежитись популістськими деклараціями.

Таке ставлення напряму випливає зі стосунків нинішньої влади і громадян, що склалися в Україні. Громадяни цікавлять владу у двох випадках: по-перше, підтримки її на виборах, а, по-друге, – незаважання їй у період між виборами, наприклад різноманітними акціями протесту.

Зрозуміло, що діаспора в обох випадках є для влади нецікавою. Ставлення до діаспори, на превеликий жаль, не є також вагомим аргументом для пересічного виборця, тому й тут у влади фактично «розв’язані руки» щодо байдужого ставлення до українства за кордоном.

Характерним показником ставлення влади до діаспори є надання можливості молодим діаспорцям здобувати освіту в навчальних закладах своєї історичної батьківщини. Наприклад, в Польщі власники «посвідчення поляка» можуть безперешкодно вступати до польських університетів, навіть користуватися пільгами на навчання в порівнянні з громадянами Польщі. Не дивно, що тисячі громадян іноземних країн, одержавши польську освіту, дедалі більше утверджуються в усвідомленні своєї польської ідентичності і в міру можливості допомагають у просуванні інтересів Польщі.

В Україні ж до вищих навчальних закладів на державне замовлення вступають одиниці закордонних українців, та й цю мізерну квоту зараз із усіх сил намагається скасувати «міністерство Табачника».

Українці діаспори недостатньо поінформовані про можливість такого вступу, та й сама можливість є доволі примарною: численні бюрократичні перешкоди зводять нанівець зусилля потенційних абітурієнтів із діаспори.

Зневажливе ставлення до українців за кордоном

На тлі такої картини цього літа парламентська більшість відхилила мій законопроект про внесення змін до деяких законів України щодо права закордонних українців на безкоштовне здобуття вищої освіти в Україні, згідно з яким закордонні українці були б урівняні в правах із громадянами України при вступі до українських ВНЗ. Тобто, нинішня провладна більшість на прикладі негативного голосування за цей законопроект чітко продемонструвала своє ставлення до діаспори.

Таку ж ситуацію можемо спостерігати і в інших царинах. Українська держава не здатна ані домогтися від Росії виділення коштів на освітні програми українською мовою для російських українців, ані самостійно профінансувати такі програми. Власне кажучи, ставлення до потреб українців у Росії, як і українців за кордоном взагалі, відверто зневажливе. Як тут не згадати слова колишнього президента Кучми, який під час візиту до Нижньовартовська звернувся до українців Ханти-Мансійського автономного округу Росії фразою: «Я обращаюсь к хохлам: Росія вам, як мати, а я – батько!». Припускаю, що нинішнє керівництво навряд чи ставиться до закордонних українців із більшою повагою.

Така ситуація не може залишатися без гідної оцінки демократичного суспільства. Тема підтримки українців за кордоном повинна з’явитися на порядку денному вітчизняної політики, стати предметом обговорення як серед опозиційних, так і серед владних кіл.

Що стосується моєї позиції, то робив і продовжуватиму робити все можливе для того, щоб проблеми діаспори вийшли з «тіні», в якій вони нині незаслужено перебувають, і були нарешті вирішені в дусі цивілізованої європейської державницької політики.

Борис Тарасюк, народний депутат (НУНС), голова Народного Руху України, колишній міністр закордонних справ

http://www.internmentcanada.ca/The_Affirmation_of_Witness.pdf

Розпорядження Кабінету міністрів України напередодні Різдва (5 січня 2011) про реорганізацію Національного науково-дослідного інституту українознавства при Міністерстві освіти і науки викликало занепокоєння серед української західної діяспори. Названий інститут, під керівництвом проф. Петра Кононенка, рішено реорганізувати, додаючи до нього дослідження всесвітньої історії.

Цей наказ Кабміну є черговим наступом уряду на визначні освітні й наукові інституції України й іде впарі з тим, що останньо відбувається в Росії, де відверто забороняється діяльність культурно-освітніх установ української меншини, при мовчазній згоді уряду Віктора Януковича. Як відомо з преси, з приводу подій в Росії, відбулася в Газі зустріч президента Світового Конґресу Українців, Євгена Чолія, з Кнутом Фоллебеком, Верховним комісарем національних меншин Організації безпеки і співпраці в Європі та з його найвищими дорадниками.

Отже, погром українства відбувається спільно – в проросійському уряді України й у самій Росії, де, мабуть, ця акція зупинення демократичного й наукового розвитку в Україні, планується й оркеструється. Все робиться гарячково, без віддиху, щоб використати атмосферу загального шоку в Україні, внесеного новим урядом, і відвернути увагу від своїх серйозних внутрішніх і зовнішніх помилок. Виконується жорстко та з небезпечними для держави і її громадян наслідками.

Прикладом цього параноїчного поспіху є „реорганізація”, яка насправді означає постепенне послаблення й остаточне ліквідування національних наукових інституцій в Україні, які формують обличчя нації – нації століттями окупованої, експлуатованої, фізично десяткованої й принижуваної різними зайдами й українофобами.

Ми не маємо раціонального вияснення для чого накидати програмі інституту українознавства дисципліну неспоріднену. Далеко логічнішим і навіть інтеліґентнішим для міністерства було б відкрити окремий інститут досліджень „всесвітньої історії, якщо міністр освіти, науки, молоді й спорту, Д. Табачник, так щиро цікавиться вселюдською історією чи історією сотворення світу. Міністр Табачник і прочі міністри, мабуть, неуссвідомлюють, яке це широке поле оті історії та скільки інститутів і фондів було б потрібно для серйозних досліджень всесвітньої історії?!

В дійсності справа не в турботах уряду Януковича про долю всесвітньої історії, а в тому, що уряд України стурбований існуванням та високим академічним рівнем деяких навчальних закладів у державі, як, наприклад, Національний університет „Києво-Могилянська академія”, Український католицький університет та їм подібні та Інститут українознавства, про який тут мова. Але міністрові Табачникові, чи його спонсорам, які дають табачникам директиви, покищо бракує відваги безпардонно закрити ці установи, тому роблять це хитріше, єхидніше, щоб елітарне в Україні знищити й українську культуру звести до колгоспних і парубоцьких стандартів, або переорієнтувати її на російські штампи.

Це, що сьогодні заіснувало в Україні лякає, бо нагадує атмосферу совєтсько-російської окупації Української Народної Республіки в 1920-их; нагадує атмосферу безправ’я, процесів і судів над членами вигаданих спілок визволення України; створює враження приходу чекістського законодавства, як це назвав Грушевський. Примушує згадати про ліквідування Української Академії Наук, закривання бібліотек і нищення архівів та видань Академії. І, врешті, лякає протестними самогубствами Хвильового й Скрипника.

Все робиться нечистими руками, руками відкрито ворожими до суті держави й народу, який схопили й окупаційно правлять ним. Правлять з ненавистю до нього й до землі на якій живуть і багатіють, а власника тієї землі примушують шукати хліба на чорних роботах у часто бідніших країнах. Робиться все з цинізмом під маскою „реформ” та „реорганізацій” на свою користь.

Ми занепокоєні українофобним стилем „експериментів” влади, бо якщо їй вдасться здійснити свої дальші наміри при пасивному спогляданні втомленого й заляканого громадянина й його еліти, яка має труднощі бачити й знайти рятувальну мову, то ця лявіна задусить усе слабке, що на її дорозі.

Недуга цієї влади переходить у пошесть, проти якої необхідно шукати ліків; шукати „зілля на людське божевілля”, як писав Тичина про большевицьку революцію в 1917-му, й зупинити цей розгул, цей середньовічний шабаш „відьом, чортів і чаклунів”.

Дорогий друже. Долучаєшся ТИ до Мережі Самозахисту? Все більше охоплює Україну Мережа Самозахисту. Ми хочемо її зробити глобальною та безмежно дієвою. Щоб так сталося, потрібна лише наша спільна воля та дії кожного відповідно затверджених правил. В мережу може входити будь-яка доросла людина, будь-якої професії.

Заповни Анкету про участь в мережі:

1. Прізвище, Імя, по батькові _______

2. Адреса проживання _________

3. Контактні телефони __________

4. Електронна адреса __________

5. Рід занять ______________

6. Далі постав «так» чи «ні», відповівши на наступні запитання:

7. Я буду входити в мережу як активний член, при цьому зможу виїжджати із групою швидкого реагування по виклику певної особи, щоб її захистити ________

8. Я зможу в групі швидкого реагування виконувати відео чи фото знімки _______

9. Я зможу в групі швидкого реагування виконувати роль адвоката ________

10. Я зможу керувати групою швидкого реагування __________

11. Я в Мережу Самозахисту буду входити як пасивний член, а саме: на моєму робочому місці буде висіти знак, про належність до мережі, та що я знаходжуся під захистом системи. Якщо виникне необхідність, то я зможу викликати групу допомоги в будь-якому місті ____

12. Я зможу щомісяця перераховувати гроші на утримання мережі в розмірі, наприклад, 20 грн __________

Дану анкету із відповідями вишли, будь ласка, на два адреса :

sankrai@ukr.net, а також aaa77748@mail.ru, Тел 067 382 33 56, 096-3891937

http://blogs.pravda.com.ua/authors/pantyuk/4d5d8aed4f8ad/
17.02.2011

Битва за книгарню "Сяйво" триває!

21 лютого 2011 року о 12:00 під стінами книгарні вул. Червоноармійська (Велика Васильківська), 6 (м. Київ) відбуватиметься акція громадської непокори "Книгарня "Сяйво" – остання барикада української культури!"

З дня рейдерського захоплення "Сяйва" минув 1 рік, 365 днів триває облога стін відомої книгарні, за цей період ініціативна група захисників національної культурної спадщини, до складу якої входять лідери Української асоціації видавців і книгорозповсюджувачів, лідери ГК "Форум порятунку Києва", українські письменники та видавці ініціювали та провели понад 10 громадських заходів, мітингів протесту, прес-конференцій тощо. З моменту захоплення порушено та до цих пір триває 15 справ в судах України.

Do you maintain a website of events for your city or region? Let us know and we'll add a link to your site in the ePOSHTA newsmagazine.

 Canada

• Alberta [Province wide - Ukrainian Canadian Congress - Alberta Provincial Council]
• Edmonton, AB
• Montreal, QC and vicinity
• Ottawa, ON
• Saskatchewan [Province wide - Ukrainian Canadian Congress]
• St. Catharines, ON [Ukrainian Canadian Congress events]
• Toronto, ON [Ukrainian Canadian Congress events]
• Vancouver, BC

 United States

• Illinois [Statewide - Ukrainian Congress Committee of America]
• New York - New Jersey

Folk! Synopsis

Folk! opens the door to the underground world of Ukrainian folk dancing in present-day New York City. Filmmaker Roxy Toporowych guides the audience through a fun-filled whirlwind of Ukrainian culture, Ukrainian-American life, and her one true obsession of folk dancing.

After a journey through folk dance history, Roxy meets legendary choreographer Roma Pryma Bohachevska, and joins her dance company as they prepare for a sold-out performance in New York City.

As tragedy strikes, the company struggles to pull the show together. With tensions high and bodies out of shape, we follow the dancers through an uphill battle of body and mind, as everyone pursues the passion to Folk!

Повна інформація: [ тут ]

Повна інформація на сайті: [ тут ]

Introduction:

The Ukrainian Catholic Education Foundation teaches North Americans about the academic and financial needs of Ukrainian Catholic educational institutions in Ukraine. In a sincere commitment to personal involvement and high standards, UCEF works with these institutions hands-on to meet present needs and develop resources for the future. Through grant and endowment programs, distribution of books and teaching materials, and collaborative volunteer projects, emphasizing foreign exchange of students and faculty, we foster the communion of Ukrainian Americans and Canadians with the Ukrainian nation and of Roman Catholics in the West with the largest Eastern Catholic Church.

Report to: Executive Director of UCEF North America

Employment offer:

The Ukrainian Catholic Education Foundation based in Toronto is seeking a dynamic, highly motivated individual with extensive experience in the non-profit and/or corporate sector to develop a nationwide fundraising campaign serving the educational needs of the Ukrainian Catholic community. The Managing Director-Canada would answer to the Executive Director UCEF North America, and would work closely with clergy and lay leaders as well as strategic partners in various universities and institutes of higher learning. Duties and responsibilities would include:

• Developing a nationwide and regional fundraising plan for major donor outreach in Toronto, Montreal and Winnipeg with eventual expansion to British Columbia, Alberta and Saskatchewan.
  
  
• Recruitment of competent high impact volunteers, philanthropists and corporate leaders for a Capital Campaign
  
  
• Solicitation of major charitable gifts for Ukrainian Catholic educational programs
  
  
• Preparation of annual organizational budget and staff work plan with a clear delineation of staff responsibilities and a process for evaluating staff performance
  
  
• Regular reporting to the North American Executive Director on execution of fundraising plan, deliverables & progress vis-à-vis campaign targets
  
  
• Management of office staff
  
  
• Close contact and coordination with local support committees
  
  
• Fostering an effective dialogue with Ukrainian Canadian bishops, clergy and prominent lay leaders to ensure growth and strengthening of the Foundation’s brand and prominence throughout Canada

Qualifications:

• An appreciation for and willingness to support the UCEF’s mission.
  
• Experience in managing a team of people.
  
• Must be a leader, a person who takes the initiative – a “self-starter.” Must be able to manage a staff and various key relationships.
  
• Ability to plan, prioritize, handle multiple tasks simultaneously, and work independently.
  
• Organized and efficient.
  
• Flexible to changes in tasks and environment.
  
• Willing to travel 25-50% of time and as required.
  
• Experience in developing and managing a budget, financial bookkeeping and financial planning and operations.
  
• Education level: College degree or higher.
  
• Respect for the Magisterium of the Catholic Church.
  
• Must be a team player.
  

Compensation and benefits:

The compensation for the individual hired will be based on experience and qualifications. The UCEF has a reputation for compensating employees well, particularly compared to other religious and not-for-profit organizations. Our rewarding compensation practices are rooted in our Foundation’s commitment to professional excellence.

For further information please contact the Search Committee, c/o Ihor Shust at 215-947-2795 (sihor@verizon.net).

The Paul Yuzyk Award for Multiculturalism recognizes individuals who have made exceptional contributions to multiculturalism and diversity in Canada. Nominations are now being accepted from the public, and to be considered for the 2011 award, nominations must be postmarked by March 1, 2011. The award is open to all Canadian citizens and permanent residents.

The winner will receive a certificate of honour signed by the Minister of Citizenship, Immigration and Multiculturalism at an awards ceremony in June 2011. In addition, he or she will choose an eligible, registered, not-for-profit Canadian organization or association to receive a $20,000 grant.

Check out the promotional video on YouTube:

http://www.youtube.com/watch?v=-7gmQ4xy_m4

For more information about the Paul Yuzyk Award for Multiculturalism, including eligibility requirements and the nomination process, please visit www.cic.gc.ca/paulyuzyk or call:
1-888-77 MULTI (1-888-776-8584).

January 25, 2011 -- The International Centre for Policy Studies welcomes young professionals to hone their skills by interning at the Centre.

Successful applicants will complete a rigorous selection process before being invited to work at Ukraine’s top non-government think-tank. ICPS interns will be guided by top professionals in fields ranging from international politics and government policy development to economic theory and consumer behaviour.

If you believe that you have the right qualifications, determination and attitude to work at ICPS, forward your resume and a short covering letter to mjose@icps.kiev.ua. Sorry, we do not accept phone calls.

Canadians are dismayed by the Canadian Museum for Human Rights, and its baffling decision to disregard 70 years of human rights violations by the Soviet Union.

Members of the Central and East European Coalition (CEEC), representing over 3 million Canadians, are calling for an independent review of the contents of the CMHR, the reconstitution of its Board of Trustees and an embargo on any further or incremental funding for this deeply flawed museum. 

The CEEC fully agrees with the goals that Mr Stuart Murray, President and Chief Executive of the Museum for Human Rights espoused in his recent letter to the Hill Times.  Where we diverge from his views is his stubborn stand not to dedicate a full and permanent sector to close to a century of Human rights violations by the Soviet Union.  We are dismayed that the hard lessons learned by our communities will be passed on to future generations in diminished form.  The violations by the Soviet Union provide greater insight into the subject matter than any other.  All of the examples that Mr. Murray cites-- gender issues, the rights of persons with disabilities, sexual orientation, children’s rights, women’s equality, labour rights, poverty, racism, language rights, age and migration/immigration have no greater juxtaposition for comparison than 70 years of a society immersed in Soviet repression.   

The Holodomor, Katyn, Mass deportations of Baltic peoples, the Gulag Archipelago of slave labour camps, the Berlin Wall, Hungary 1956, Czechoslovakia 1968, and so on are all tragic episodes of one  monstrous event.  This fact seems to be lost on Mr Murray and his Board.  To callously ignore or diminish Soviet repression in this National Museum will also marginalize or outright ignore the dedicated efforts of hundreds of thousands of Canadians who fit the criteria set by Mr. Murray –i.e.  “human rights champions and everyday victors who have fought tirelessly and persevered in the fight for human rights.”

We are not asking for the exclusion or replacement of the two groups that Mr. Murray has chosen to emphasize, but ask for appropriate inclusion of Soviet repression.  We only need to remind Mr Murray that more than 1 out of 10 Canadians is here in Canada as a direct result of the actions of the Kremlin to show its impact on Canada and our history. 

 Mr. Murray claims that the museum will inspire debate and dialogue and leave visitors with a sense of hope. Not so.  The present debate swirling around this museum regarding the absence of Soviet repression will prevail and visitors will leave the museum mystified by the museum’s selective agenda.  Canada and Canadians deserve better treatment of this sacred topic.    It's time for the Minister of Heritage to replace the Trustees and management with Canadians who fully understand Human Rights, its history and goals.

Central and Eastern European Council
Markus Hess, Chairman 

Minister James Moore with UCC President Paul Grod .

On February 15, 2011, the Ukrainian Canadian Congress met with the Honourable James Moore, Minister of Canadian Heritage, to discuss the concerns of the Ukrainian Canadian community regarding the Canadian Museum for Human Rights.

The Ukrainian Canadian Congress delegation that met with Minister Moore included Ukrainian Canadian Congress National President Paul Grod and UCC Executive Director Taras Zalusky. 

"We had a candid and frank discussion with Minister Moore regarding our community's difficulty with the Canadian Museum for Human Rights.  Specifically we expressed concern over the governance, content and layout of the museum.  Despite assurances that the content has not been finalized, the museum is proceeding with procurement based on the discredited report of the Content Advisory Committee where the Holodomor and Canada's First National Internment Operations are not displayed permanently and prominently in their own zone," stated Ukrainian Canadian Congress National President Paul Grod. 

Specifically, the Ukrainian Canadian Congress is asking the Government of Canada to:

1.    Reconstitute the Museum's Board of Trustees

The UCC calls upon the Minister of Heritage to disband and replace the Board of Trustees with appointees who are impartial and representative of Canadian society.

2.    Independent Review

Conduct an independent review of the design, layout and content of the Museum in a public and transparent manner to ensure that the museum's content and design is decided upon and displayed in a fair and equitable manner; That the contents of the CMHR be reviewed by a newly appointed, independent and impartial Content Advisory Committee and that all work and procurement relating to content, design or that may impact on these aspects, be immediately suspended until its design, layout and content has been publicly presented. 

3.   Suspend Incremental Funding

Suspend any further funding for the Museum until issues surrounding the governance and content of the Museum are reviewed, and furthermore require the suspension of any procurement that is predicated on a design, layout and content until an independent review is concluded. That no further funding be extended to the museum (by any branch of government) until these issues are resolved.

Commenting on Heritage Day, UCCLA's chairman, RW Zakaluzny, said:

"Today is an appropriate day for recalling the many millions of people who came to Canada fleeing oppression in their homelands, who then made this country their own, and whose descendants have contributed so much to the creation of an inclusive, welcoming and democratic society here.

"Whether they were east Europeans fleeing Communist tyranny, or Vietnamese, Chinese, Cambodians, Tibetans and others escaping similarly oppressive regimes in East Asia, Canada has been enriched by those who came here seeking, and finding, freedom. We hope that the new national museums, namely the Canadian Museum of Immigration (Pier 21) in Halifax, and the Canadian Museum for Human Rights (CMHR) (Winnipeg) will pay particular tribute to these heroic people, victims of Communism, who never gave up the hope that someday their homelands would be free, continue to struggle to secure that end, but who, in the meantime, have given so much of themselves to building up a prosperous Canada.

"Their suffering, their endurance, their dreams and their triumphs must be the central stories told in our national museum.

www.uccla.ca
www.twitter.ca/uccla

http://www.uppermichiganssource.com/news/story.aspx?list=~\home\lists\search&id=582766
02.18.2011

BERLIN (AP) — A German prosecutor has opened a murder investigation against a key witness in John Demjanjuk's trial on allegations the man may have been involved in mass killings at the Nazis' Treblinka concentration camp.

Munich prosecutor Hans-Joachim Lutz told The Associated Press on Friday the probe is based on statements from former guards that Alex Nagorny, 94, took part in shootings at the camp in occupied Poland in 1941-42.

[...]

Demjanjuk's trial broke new legal ground in Germany, with prosecutors for the first time charging a suspect with accessory to murder based on the theory that if someone acted as a guard in a death camp, like Sobibor, they had to be part of the mass-execution process — even with no evidence of participation in a specific killing.

Complete article: [ here ]

22 MPs representing a wide spectrum of political parties including Conservative, Labour, Liberal Democrats, SDLP and Democratic Unionist Party, called on the British government to impose visa sanctions and asset freezes on the Russian officials who killed Sergei Magnitsky, a 37-year old anti-corruption lawyer who represented a British investment firm.

The motion was introduced by Chris Bryant MP, a Shadow Justice Minister and former Minister for Europe. The motion was also signed by Rt Hon Malcolm Rifkind MP, former Foreign Secretary under Prime Minister John Major, and current Chairman of the Intelligence and Security Committee, Denis MacShane MP, Former Minister for Europe under Prime Minister Tony Blair and Nicholas Soames MP, former Minister for Defence under Prime Minister John Major

(http://edmi.parliament.uk/EDMi/EDMDetails.aspx?EDMID=42195&SESSION=905).

British lawmakers condemned the wide-spread corruption that lead to the torture and death of a Sergei Magnitsky. Mr Magnitsky was arrested and imprisoned by senior Russian police officials, who he exposed a month before to his arrest, with the embezzlement of US$230 million of state taxes.

The Sergei Magnitsky visa sanctions EDM (No 1183) reads:

“This House commemorates the life of Sergei Magnitsky, an anti-corruption lawyer arrested and tortured to death in Russian custody on 16 November 2009, while defending a British organisation investing in Russia; condemns the fact that no investigation into his torture in custody or into police corruption has been opened in Russia despite appeals from leading human rights and anti-corruption organisations and foreign governments;… and calls on the Government to exclude from the UK and freeze assets of those Russian officials involved in Sergei Magnitsky’s arrest, torture and death and the US$230 million corruption he uncovered."

The strong support in the House of Commons for the Magnitsky visa sanctions comes just days ahead of an official visit to the UK of Russian Foreign Affairs Minister Lavrov. This visit comes at a time of a marked deterioration in Russian-British relations following the expulsion from Russia of Luke Harding, a Guardian newspaper journalist who had received wide recognition for exposing corruption in the Russian government.

[...]

William Browder, CEO of Hermitage Capital, the firm that Magnitsky represented in Russia, said:

Last week, Chris Bryant MP prepared an extensive 1,000-page dossier with evidence of the involvement and collusion of 60 Russian officials in the arrest, torture and death in police custody of Sergei Magnitsky and will submit it to the UK Home Secretary Theresa May. He called on Theresa May to ban entry into the UK for those 60 Russian officials. Mr Bryant MP also called on the British government, to formally proscribe these Russian officials as “economic terrorists” under the Terrorism Act for their role in harming British economic interests.

Despite ample evidence of abuse, the Russian government has refused to admit to the crimes of torture committed by its officials and claimed that Magnitsky died of “natural causes”. Furthermore, Russian police officers directly involved in Magnitsky’s arrest and torture in custody were promoted and given top state honours on the one-year anniversary of his death last November.

In response to the on-going impunity of Magnitsky’s torturers in Russia, Russian human rights activists have called upon the EU and US governments to take steps to create legal consequences for Russian officials in Magnitsky’s case on their territories. Last month, three UN Special Rapporteurs – on Extrajudicial Killings, Against Torture, and for the Independence of Lawyers and Judges – formally raised Magnitsky’s case with the Russian Federation. The investigation by the UN Rapporteurs is currently ongoing.

List of UK MPs who signed Sergei Magnitsky EDM in the House of Commons:

Conservative Party MPs :

1. Bottomley, Peter
2. Dorries, Nadine
3. Halfon, Robert
4. Rifkind, Malcolm
5. Soames, Nicholas

Democratic Unionist Party MP:

1. Shannon, Jim

Labour Party MPs:

1. Bryant, Chris (Primary Sponsor)
2. Campbell, Ronnie
3. Caton, Martin
4. Clark, Katy
5. Corbyn, Jeremy
6. Flynn, Paul
7. Glindon, Mary
8. Hopkins, Kelvin
9. MacShane, Denis
10. McDonnell, John
11. Sheridan, Jim
12. Singh, Marsha
13. Smith, Nick

Liberal Democrats MPs:

1. Brake, Tom
2. Pugh, John

Social Democratic and Labour Party MP:

1. Durkan, Mark
   
   

By Andrew Osborn

[...]

Set in 74 hectares of prime land near the Black Sea coast with its own vineyard, the palace is reported to be almost eight million square feet and has its own helipad. Other features include an indoor cinema, a summer amphitheatre, a casino, swimming pools, a gym and a clock tower. Sergei Kolesnikov, the businessman who claims the palace is Mr Putin's, has likened the structure to a palace built for Russia's Tsars outside St Petersburg. He said that the Russian prime minister had personally approved the design and materials.

Mr Kolesnikov has called on President Medvedev to investigate his controversial claim. "A palace is being built on the Black Sea coast for the personal use of the Russian prime minister," Mr Kolesnikov wrote in his original letter. "As things stand, the cost of the palace is $1 billion. The funds were mostly raised through a combination of corruption, bribery and theft," he said. It was in President Medvedev's powers, he added, to show ordinary Russians that everyone was equal before the law including Mr Putin. Mr Putin's spokesman has dismissed the allegation out of hand however, as has Mr Kozhin, the Kremlin official whose signature allegedly appeared on the original contract. President Medvedev has not responded to the allegations either, at least not publicly.

But Mr Kolesnikov, who said he was involved in the project himself until 2009 when he was removed for raising concerns about corruption, is sticking to his story and pictures of the lavish residence have appeared on a Russian whistle-blowing web site. Mr Kolesnikov said that a state construction company was being used to build the palace and that state funds had been illegally diverted to the project.

[...]

Complete article [ here ]

Monday, February 14, 2011

by Vladimir Socor

German industry is joining a trend among West-European producers selling military equipment to Russia’s armed forces. NATO and the United States are silent bystanders to this growing trend, which challenges the Alliance’s defense posture and planning, as well as the US’s hitherto trend-setting role in the Alliance.

On February 9 in Moscow, the Chairman of Dusseldorf-based Rheinmetall Defence, Klaus Eberhardt, signed with Russian Defense Minister, Anatoliy Serdyukov, an agreement whereby Rheinmetall will design and equip a troop training center in Russia. The center is to be co-located with Russia’s main artillery training range at Mulino near Nizhny Novgorod on the Volga. It will enable Russian brigade-sized units to test combat readiness for combined-arms operations, using Rheinmetall’s state-of-the-art equipment to simulate realistic battlefield conditions and assess troop and staff performance.

In addition, Russia’s defense ministry and Rheinmetall agreed to negotiate the establishment of a joint enterprise on Russian territory for “maintenance, servicing, and modernization of armaments and military vehicles (‘tekhnika’)” (Interfax, RIA Novosti, February 9; www.rheinmetall.de).

Rheinmetall becomes the first Western company to endow Russia with a modern center for troop training. According to Igor Korotchenko, chief editor of the Natsionalnaya Oborona (National Defense) journal and member of the advisory Public Council of Russia’s Defense Ministry, Russian forces will gain access to best-practice German training methods thanks to the Rheinmetall-equipped center (RIA Novosti, February 14).

Rheinmetall, one of Germany’s largest producers of military equipment, was also approached by Russia’s defense ministry in 2010 for the possible sale of a manufacturing license for armor plate. This may have some connection with the February 9 decision (see above) to negotiate toward a joint enterprise in Russia for modernizing military vehicles (the Russian military term “tekhnika” customarily denotes armored vehicles).

Rheinmetall can look back at a tradition of military cooperation with Tsarist and Bolshevik Russia, including on training ranges. In 1904-1905, the company supplied artillery ammunition for the Russian army during the Russo-Japanese war (www.steinhaeusser.info). Following the 1922 Rapallo Treaty and 1924 Berlin Treaty of Friendship between Germany and Soviet Russia (both documents directed against Poland), Rheinmetall became one of the German concerns that started producing battle tank prototypes, for field testing at Russia’s training range near Kazan on the Volga. Those prototypes led to mass production of German tanks after 1933 (www.achtungpanzer.com)

Concurrently with the Rheinmetall deal, Moscow has announced the intention to put Ka-52 combat helicopters on the French Mistral-class warships it plans to procure. France and Russia signed the inter-governmental agreement on procurement of the Mistrals on January 25 (see EDM, January 26). Moscow made clear all along that it was interested in procuring the Mistrals as an offensive platform for Russian armored vehicles and helicopters. Russia’s military is currently testing Ka-52 helicopters for take-off and landing aboard amphibious platforms, preparatory to adapting that helicopter type for use aboard Mistral-class ships. The Ka-52 is equipped to carry 23 millimeter (mm) and 30 mm caliber cannon, anti-tank guided missiles, air-to-air missiles, and gravitational bombs of up to 500 kilograms (weapons mix depending on mission). The Russian military has chosen to provide these details via a television channel specifically dedicated to Russia’s “near abroad” (NTV “Mir,” February 13).

Under Russia’s military doctrine and organization, naval forces are auxiliary to ground forces, to be used in support of ground operations in the event of hostilities. This indeed was the role of Russia’s Black Sea Fleet in the 2008 invasion of Georgia. In a hypothetical crisis or possible hostilities at some future time, Mistral warships would enable Russia to threaten some Black Sea or Baltic country with a coastal landing, in addition to a ground force attack. The mere prospect of opening a second front from the sea would tie down some defending forces there, thinning out the defenses against a ground attack. Essentially, the Mistral can become an instrument for maritime supremacy and intimidation vis-a-vis Russia’s maritime neighbors, including NATO member and partner countries.

While announcing the Rheinmetall deal, Russia’s defense ministry reconfirmed the go-ahead to implement the agreement with Italian Iveco to set up a joint enterprise in Russia for serial production of Lynx light multi-purpose armored vehicles (Interfax, February 9). These are gradually to replace Russia’s own BTR-80 and Tiger armored vehicles. Apart from the Mistral deal, France is negotiating with Russia over the “Felin” “soldier of the future” infantry combat kit, and Safran-Sagem avionics for Russian fighter planes. These deals would involve sale of batches of the French equipment to Russia, along with licenses for joint serial production on Russian territory (see EDM, January 3, 4).

Western-assisted upgrades of Russian forces will necessitate corresponding NATO measures to adapt defense posture and contingency planning. Allied countries selling military equipment to Russia are thus posing a challenge to the Alliance itself. Ironically, these same countries have dragged their feet regarding contingency planning.

Some in NATO take comfort from assumptions that Russian personnel lacks the necessary training or even overall military competence for using advanced Western equipment effectively; or that the Russian military is incapable of waging a major war, or conducting two local wars simultaneously. This comfortable assessment was offered for discussion in NATO following Russia’s 2009 Zapad and Ladoga major offensive exercises near Poland and the Baltic States. The same assessment noted, however, that Russian forces are undoubtedly capable of conducting effectively one conflict at a time on Russia’s western peripheries. According to documents just made public through WikiLeaks, a group of Allies including Poland, the Baltic States, the Czech Republic, and Romania criticized NATO’s passive response to Russian military exercises, and called for steps to reinforce the credibility of NATO defense guarantees. The US ambassador reported sympathetically to Washington about the Central European allies’ concerns, according to the WikiLeaks material from November 2009 (Die Welt, February 14, 2011).

However, West-European sales of advanced military equipment to Russia will further strengthen the latter at the expense of some NATO members and partner countries, which Moscow regards as its “near abroad.” NATO Secretary-General, Anders Fogh Rasmussen, steadfastly opposes debate within NATO on military sales to Russia. The Obama administration seems to avoid this issue in order to protect its “reset” of relations with Russia. The US Congress can, however, step into this vacuum of authority, and consider the impact of West European military sales to Russia upon the security of US allies in NATO and partners in Europe’s East.

http://www.telegraph.co.uk/news/worldnews/europe/russia/8333751/Alexander-Lebedev-tells-
Vladimir-Putin-Russian-spies-are-trying-to-steal-empire.html
19 Feb 2011

Andrew Osborn, Moscow

Alexander Lebedev said he had been asked to pay seven-figure bribes to stop the harassment  Photo: BLOOMBERG NEWS

Alexander Lebedev, the Russian oligarch, has accused a group of spies and policemen of plotting to steal his multi-billion pound business empire in an open letter to Vladimir Putin, the prime minister.

The 50-year-old owner of The Independent newspaper titles and the London Evening Standard said his Moscow-based banking empire was under serious attack and that he had been threatened with jail unless he left the country.

"Thank God there have been no grenades or plastic explosives so far," he wrote.

"(But) we are dealing with an organised mafia group acting on the pretext that it is "carrying out orders from above."

With an estimated £1.9 billion to his name, Mr Lebedev is thought to be the 40th richest man in Russia controlling a sprawling banking empire which has assets in the airline, housing, and agricultural sectors as well as shares in Novaya Gazeta, a famous liberal opposition newspaper.

But Mr Lebedev said a gang of corrupt FSB secret service agents and policemen were trying to take it all away from him in an elaborate criminal conspiracy tied to a small bank he used to control. The same gang had already perfected their scheme to steal "a minimum of" £3.1 billion in similar raids in the past, he claimed. 

Complete article [ here ]:

"Боячись правди, німецький суд і прокурори, подальше відвертаються від справедливості, бо відмовляються вимагати від Росії та України Досьє 1627, 1,400 сторінковий протокол слідства НКВД/МВД щодо мене."

      Як я був дитиною, Сталін засудив мене на смерть штучним Голодомором. Німці взяли мене як українця у складі радянської армії в полон,  де хотіли вбити мене голодом і рабством.  ЗСА та Ізраїл обманом звинувачували мене як “Івана Ґрозного.”  В результаті, я просидів вісім з половиною років в тюрмі і п’ять років в камері смерти.  Хоч я був невинний, але кожного з тих 1,800 днів, які я провів у камері смерти, я боявся, що загину з причини неймовірного обману й політичних мотивів зкорумптованих прокурорів та суддів, котрі не шукали справедливости.

     Тепер, на схилі днів мого життя, Німеччина, держава котра з нещадною жорстокістю убила мільони невинних людей, пробує знищиити мою гідність, мою душу, мого духа, і врешті, моє життя.  Робить вона це шляхом показового політичного судового процесу, де осуджує мене, українського селянина, за злочини скоєні Німеччиною під час ІІ-гої світової війни.  Замість судити справді винних німців і фольксдойчерів, вибрали мене, чужинця, котрий перебував у брутальному  військовому полоні.  Німецька зброя тортур, задіяних  у цьому судовому процесі включає приховування виправдовувальних доказів, фальсифікацію історії, впровадження так званих “юридичних принципів”, які дотепер не існували в німецькому праві, змови з обманцями-прокурорами в Ізраїлі та ЗСА, та нерозсудливу байдужість до кожного аргументу чи виправдовувального доказу, які були представлені моїми оборонцями і повинні вже були завершитись моїм звільненням.

     Боячись правди, німецький суд і прокурори, подальше відвертаються від справедливості, бо відмовляються:

1.   вимагати від Росії та України Досьє 1627, 1,400 сторінковий протокол слідства НКВД/МВД щодо мене.

2.     вимагати від Росії та України  Досьє 15457, протокол слідства щодо Ігната Данильченка, і особливо протокол його допиту щодо мене, проведеного на бажання  американських властей  в 1983-1984.

3.     вимагати, щоб була проведена кваліфікована експертиза високоякісних фотографій підпису на документі 1391-Травники, який фальшиво приписують мені.

4.     прийняти як історичний факт, що нацисти голодом катували військополонених українців таких як я, щоб 3.5 мільони з них загинуло.

5.     прийняти як історичний факт, що, на підставі незаперечних доказів з багатьох країн та свідків, військополонені в Травниках були справді примушені під загрозою смерті до виконання розпоряджень та були страчені за спробу дезертирства.

6.     прийняти як історичний факт, на підставі цілого запротоколування в судах ЗСА та Ізраїлі, що мене вже раніше оскаржували і виправдали та звільнили за ці ж самі злочини, котрі приписують мені тут, у Німечині.

     Я вижив усупереч жорстокості Сталіна та нацистської Німеччини, як і несправедливому смертному вирокові Ізраїля та ЗСА.  Я пережив неймовірні  сталінські страхіття і смерть Голодомором,  в нацистських таборах - смерть з голоду і випадки людоїдства, а в ізраїлській тюрмі – смерть через повішення. Теперішний суд це - тільки остаточне виконання цих несправедливих та страшних смертних вироків.

Мені не залишилось нічого іншого, як показати світві, якою пародією виявився цей суд. Тому, повідомляю, що якщо цей суд не візьме до уваги  наявні історичні факти і не використає свої повноваження, щоб розшукати додаткові вирішальні для мене докази (яких ще не розглядав суд), а також не стане обов’язком для нього (суду) добитися справедливости, замість створювати політичний цирк, то я через два тижні проголошую голодівку.

Іван Дем’янюк

Іван Дем’янюк молодший:

“If the Germans are interested in justice, they will simply ask the Russians and the US to turn over all the evidence including Soviet Investigative file 1627 on my father and the missing Danilchenko reports. They have the access to evidence and we do not. This case has been fraught with government cover-up and prosecutorial misconduct and fraud over the years. So far, this trial has been just another chapter of the same injustice.”

“Testimonies and official Nazi war records prove Soviet POWs faced starvation by the millions or were coerced to serve or face execution for desertion. It is abhorrent for Germany to now make its former prisoners and victims responsible for the crimes committed by Germans who in many cases were acquitted or never tried by Germany. This is not about justice being better late than never. Rather, it is Germany’s continued utter failure to accept responsibility for destroying the millions of people it captured.”

John Demjanjuk Jr.

Ні!  Не будемо мовчати але вимагати

Aкція почалася Cобороною Панахидою перед Пам'ятиком Голодомору на подвір'ю Центру УAПЦ . До престолу стали  Владики Кир Петра Cтасюка УГКЦ та о. Миколи Cердюка  - голова Консисторії УAПЦ,  разом з п’ятьма отцями обох церков  та з участю української громади  та австралійських політиків.

Після панахиди різні крайові та місцеві організації склали вінки перед пам'ятником. Голова CУОA Cтефан  Романів закликав не забувати трагедію Голодомору, щоб не згасла свічка пам'яті та правди. Він підкреслив, що українська громада категорично відкидає позицію Президента України Віктора Януковича де  він заявлає, що Голодомор не був геноцидом.

Aвстралійські політики спільно з головою CУОA запалили Cвічку Моління.

Виступили з промовами також Преосв. Владика Петро,  Нік Манікус представник прем'єра австралійської столиці, який згадав, що австралійський парлямент вже від 1980-их років згадував про Голодомор у свої переговорах та в 2008 році порушено в парляменті резолюцію в якій згадується, що Голодомор був геноцидом. Виступала також Cенатор Ґаррі Гамрі та політики Брендон Cміт та Cтефан Долроз.

Відбулася мистецька частина: - Бандурист Петро Деряжний виконав “Думу” присвяченy пам’яті жертвам Голодомору, гість з Нової Зеляндії Юрій Гладун виконав пісню “ Україно проснись”, а пані Aнна Довірак продеклямувала вірш на тему сучасних подій в Україні.

Відтак під проводом музики та повстанських пісень учасники вирушли до Посольства України в Aвстралії . Прапори, транспаренти, звук українських пісень надали добрий  настрій. – “Ні!  Не будемо мовчати але вимагати” від Президента, щоб була пошана до Консутитуції і що треба припинити теперішну анти-контститатуційну дію, вимагаємо  щоб негайно припинити  переслідування науковців й патріотичної молоді. Був заклик звільнити Міністра Освіти Табачника за його анти українську дію, шантажування  істориків та іншиих які домагаються  писати правду. - Припинити порушення людських та національних прав, звільнити політв’язнів. Це були позиції які виголосив  Голова CУОA та повідомлено присутніх, що делегація йде до Посла України в Aвстралії пана Валентина Aдомайтіса, щоб передати Меморандум та Резолюції (див. нижче) до Президента України В. Януковича. Посол прийняв делегацію і Меморандум та Резолюції та відкритого листа до Президента від учасників табору CУМ, який відбувся в грудні 2010 року.  Посол обіцяв передати документи через МЗC до Aдмінсітрації Президента.

До учасників промовляли Марян Ткачук, Орися Cтефин, Христина Бейлі. Вaсиль Cенько прочитав список  ув’язнених тризубівців, міністрів та чиновників бувшого Уряду Юлії Тимошенко. Вимагали їх звільнення.

Емоційні учасники почали кричата гасла “Україна має бути українською” - Це обов'язок Президента, “Не діліть Україну”, - “Є одна Україна” , “Ганьба Табачнику” та інші.

Відтак всі переїхали під Aмбасаду Російської Федерації. Голова CУОA C. Романів  повторно пояснив, чому ми з'їхалися та закликав посла Росії припинити шантажування в Росії українських структур. Виступи М. Ткачука, П.Кобрина та інших  давали запал. Ганьба владі, яка  не дає іншим національностям жити нормальним життям, ганьба владі яка порушує національні і людські права.

Демонстрація, яка складалася з трьох частин задемонструвала, що українська спільнота Aвстралії,  яка  колись і тепер буде обстоювати українську позицію, буде виносити на ширший австралійський політичний та суспільний світ вищезагадні справи  під гаслом – “Головне - не мовчати”.

Альбоми знимок:
https://picasaweb.google.com/marichka.halaburda/AAC1#
https://picasaweb.google.com/marichka.halaburda/AACAlbum2#
www.flickr.com/photos/moravski/sets/72157625976396695/
http://www.youtube.com/watch?v=7wH-ipMW93o

МЕМОРАНДУМ

Про глибоку тривогу української діаспори в Aвстралії
з приводу численних порушень прав і свобод в Україні
за перший рік президентства Віктора Януковича 

        В Україні в лютому 2010 в результаті виборів,  за мінімальної підтримки виборців  та за наявності значної кількості протестних голосів,  прийшов до влади представник опозиційної Партії Регіонів. Віктор Янукович став президентом країни, поміж іншим,  завдяки здобуткам попереднього процесу демократизації країни, яка кульмінувала у всенародній Помаранчевої революції. Варто нагадати, що вона  вибухнула внаслідок фальсифікації волевиявлення народу нинішньою владною Партією  Регіонів. Заява В.Януковича закордонним журналістам, що він виграв  всі останні 4-5 виборів в Україні,  суперечить історичним  фактам.

    Українська організована спільнота в демократичних державах світу співпереживає  всі перемоги й поразки, успіхи та біди своїх братів та сестер в Україні. Українці за кордоном глибоко уболівають за розвитком молодої держави Україна, яка тільки  нещодавно скинула тоталітарне ярмо. Вони  безкорисливо  помагають захистити права і свободи, відродити пам’ять  і розвивати економічний добробут українців у своїй новітній  державі.

Ламання присяги і Конституції

   Обраний президентом В.Янукович  присягав рукою на Пересопницькому євангелії перед Богом і всім народом, що він зобов’язується боронити суверенітет і незалежність України,  обстоювати права і свободи громадян, додержуватися Конституції  і законів України.  А в Конституції записано, що Президент є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності, прав і свобод людини і громадянина.

  З першого дня  на посаді глави держави В.Янукович порушив чинне законодавство, в тому й Конституцію й президентську  присягу перед усім народом. Почавши від розширення власних повноважень, він став здійснювати новий курс політики, який різко відходив від політичних здобутків попередніх національних урядів.  Підписані в Харкові сумнівні угоди щодо продовження на десятиліття  перебування Чорноморського флоту Росії на території України були нашвидкуруч ратифіковані  голосами  проросійської більшості у парламенті. Президент різко призупинив політику наближення України до стандартів свободи й безпеки в Європі, заявивши про його небажання стати членом НАТО й обравши незрозумілу доктрину «позаблоковості» України.  Цими кроками  він серйозно обмежив суверенітет держави і  завдав великої шкоди національним інтересам України, зокрема стосвно безпеки країни.

   Команда президента В.Януковича нашвидкуруч провела у жовтні 2010 вибори до місцевих рад,  перед тим законодавчо  обмеживши можливості вільного волевиявлення громадян, проти чого гостро виступила українська демократична і міжнародна громадськість. Таким чином правляча Партія Регіонів забезпечила собі в більшості областей ще більшу концентрацію влади у руках В.Януковича. Він став представником виключно великого олігархічного капіталу на території України, яка записала у своїй програмі згортання демократичних тенденцій та відродження радянських тоталітарних практик, переважно у вигляді наслідування найгірших російських зразків. Флагманом проросійського курсу президента Януковича  став сумновідомий Дмитро Табачник, якого з демонстративно  й точно визначеною місією поставили на чоло нині вже суперміністерства освіти, культури, спорту й туризму. Влада набрала  загрозливо  тоталітарних рис, обсадивши всі ключові посади в прокурорській та судівській системі людьми з Донецька, членами регіональних кланів і вірних не законові, а особисто президентові та бiзнесінтересам.

Порушення прав і свобод людини

         Правоохоронні органи України в 2010 році проявляли політичну заагажованість, і влада їх використовувала для обмеження, а то й придушення громадської активності та відкритої розправи  з політичною опозицією. Нині під прикриттям боротьби з корупцією перебуває під слідством ціла низка політиків: попередній прем’єр Ю.Тимошенко, чотири міністри, багато посадовців попередньої влади. Дехто змушений за кордоном шукати політичнoго притулку перед вибірковим переслідуванням з боку влади. До затриманих, зокрема у зв’язку з учасниками протестних майданів, запідозреними нібито в міфічних «терористичних» намірах,  правоохоронці застосовують жорстоке насильство,. Про це інформують незалежні та гідні нашої довіри українські та закордонні правозахисні організації.

    Уперше після довгих років в Україні відновився журналістський  рух, який поставив собі за мету відстоювати  права журналістів у боротьбі проти державної цензури. Над журналістами центральних та регіональних засобів масової інформації дедалі частіше силові органи, за вказівками згори, застосовують акти  насилля: з метою залякування затримують особу, проводять недозволені обшуки, нічні допити й стеження за особами. Така практика застосовується не тільки супроти журналістів, але проти багатьох інших осіб, активістів, які не піддаються контролю влади.

   Небаченим для практики демократичної держави є факт, що керівник СБУ В.Хорошковський, який є водночас найбільшим медіа-власником країни з тісними зв’язками у Москві, використовує державну посаду  для обмеження прав мовлення конкуруючих каналів.  Державному суверенітету України загрожує той факт, що громадян переважно годують дебілізуючим ідеологічним контентом із сусідньої держави, колишнього гегемона з претензіями на відновлення московської сфери впливів.

   Яскраві приклади жорсткої поведінки силових органів ще свіжі  в нашій пам’яті: затримання в аеропорту Бориспіль керівника київського філіалу німецької Фундації Конрада Аденгауера  Ніко Ланге;  «профілактична» розмова агента СБУ з ректором Українського Католицького Університету у Львові д-ром Б.Гудзяком  з вимогою «присмирити» студентство, яке піднімало хвилю протесту проти  насадження проросійського міністра освіти і його втручання в освітній процес; стягнення з поїзда директора музею-меморіялу «Тюрма на Лонцького» Руслана Забілого, цілоденний допит його  у стінах СБУ, конфіскація його персонального комп’ютера і всіх особистих документів, що вилилося у фіктивне обвинувачення в розголошенні «державної таємниці», тобто оприлюдненні  архівних документів, які і так усім доступні; звільнення директора Галузевого архіву СБУ  відомого історика  В.В’ятровича і всіх  його молодих колег; позбавлення праці  без якогось обґрунтування  керівника  Сумського архіву історика Генадія Іванущенка, відомого дослідника визвольних змагань українців Слобожаншини;  затримання цілого гурту членів молодіжного націоналістичного об’єднання  «Тризуб» у зв'язку з пошкодженням бюста Й.Сталіна у Запоріжжі, знущання над ними. Досі  залишаються  невиясненими  претензії  органів влади щодо дій останніх.

    Ось неповний, але показовий перелік  випадків  жорсткого ставлення влади Януковича до інакодумців, опозиціонерів, студентів, науковців, журналістів. Вони свідчать про масштабні правопорушення з боку влади. Вони інспіровані ідеологічною складовою, бо мають за мету закрити рот народові, обмежити свободу критичної думки й  право користуватися своїми політичними та  громадянськими правами, в корені підрубати бажання створювати ефективну опозицію, яка бореться за усунення теперішньої донецької влади і за заміну її новою, демократичною та україноцентричною.

Наступ на мову та історію

   Перший рік президентста В.Януковича характеризується не тільки жорстокішою  поведінкою влади супроти громадян України, але й силуваним поверненням гуманітарної політики після 5-річної «помаранчевої українізації» в радянське минуле. У сфері історичної пам’яті запроваджено цензуру історії. Зокрема, за вказівкою міністра освіти  Д.Табачника зі шкільних підручників вилучено інформацію про видатних постатей та окремі події з визвольних змагань, які визначені ним особисто  як антиросійські.  Робляться системні спроби не лише зупинити доступ до архівів КГБ, але й вилучити з академічного обігу історичні документи. Проходить активна реанімація радянських міфів, реабілітація злочинів комуністичної тоталітарної системи, політика історичної пам’яті уніфікується із російським неосталіністським баченням. 

Відбувається відновлення радянської топоніміки, закриваються національні музеї, наприклад -  Музей УНР в київському Будинку вчителя, де колись засідала Центральна рада, перший вільний парламент незалежної України. Центральна влада чинить тиск на працівників культурних, музейних установ з вимогою вносити корективи і ліквідовувати експозиції, присвячені різним етапам боротьби за незалежність України.

     Президент Янукович з перших днів свого владарювання  публічно  й офіційно відмовився від  юридичної кваліфікації Голодомору як акту геноциду проти української нації, перекресливши таким чином багатолітню  освітню та дипломатичну роботу  в світі українських громад та працівників МЗС України. Він таким чином виявляє зневагу до тих держав, які законодавчо визнали Голодомор 1932-33 року геноцид злочином проти людства . Це водночас і глибока непошана Януковича  до мільйонів жертв геноциду українців, спричиненого  імперською політикою штучного виморювання голодом  непокірних й антикомуністичних українців, зокрема вільних та працелюбних селян.

     Поставивши керівником Українського Інституту Національної Пам’яті партійного історика-комуніста і  позбавивши Інститут статусу державного виконавчого органу, президент свідомо й з політичною метою  позбавив  цю  інституцію своєї основної місії – відродити національну пам’ять української нації, здеформованої століттями поневолення.  Таким чином влада позбавила   велику когорту   істориків, економістів та юристів,  а також діячів культури  можливості поглибленого дослідження  Голодомору  за державної підтримки. Це зроблено з наміром  поступового викорінення цього злочину Москви зі свідомості народу та  міжнародної громадськості.  Президент, який веде таку  селективну «національну» політику у сфері історичної пам’яті, протиставляє себе українському народові.

Злочин Голодомор стався в Україні  майже 80 років тому, але пам’ять про його природу, його наслідки і його виконавців залишається навіки з нами. Ми цю правду доведемо до відома всього світу на знак  перестороги, для того, щоб з ненависті та люті до народу жодна влада  не повторювала подібного злочину.

   У Верховній раді України  зареєстровано різні  законопроекти, які  мають за мету послабити державний статус української мови, прирівняти до неї фактично російську мову, а також витіснити з радіоефіру українську пісенну та музичну продукцію, скасувавши обов’язкову квоту  50% для  пісень українських авторів та композиторів. 

    Нова влада на чолі з міністром освіти веде відкритий наступ до обмеження університетської автономії, відкриває знову доступ корупції до системи вищої освіти. Скасовано цілий ряд норм, запроваджених попереднім урядом,  які підвищували якість української освіти. Нині в гуманітарний сектор впроваджується широке вивчення російської мови, культури, історії як «природної» для українців. Усе ці кроки гальмують реформи освіти за європейськими стандартами, намагаються  повернути освіту в радянське минуле, що   в результаті зупиняє подальший поступ освіти та виховання молоді України  та її інтеграцію з європейським освітнім простором.

Утиски українців у Росі 

    Конституція України зобов’язує президента  та  уряд також дбати про задоволення національно-культурних і мовних потреб українців, які проживають за межами України, в тому й в сусідній Росії.

    Конфіскація історичної літератури з української бібліотеки в Москві, наступ на ліквідацію незалежних громадських об’єднань українців у Російській Федерації,- це яскраві факти реального ставлення влади Путіна-Мєдведєва до українців, де б вони не жили.  Коли ставлення влади Януковича  до українців у своїй  державі можна назвати  дискримінаційним, то  годі від неї сподіватися, що вона стане на захист українців у світі, тим більше в Росії. Росія із стратегічного партнера з допомогою Януковича та його однодумців перетвориться на фактичного володаря на «нашій не своїй території».  Відсутність адекватної реакції офіційного Києва на обмеження прав українців у Росії  є свідченням про те, як президент розуміє і реалізує конституційні права українців у інших країнах світу.

Церква й держава в Україні 

     Стаття 35-та Конституції нормує  взаємини між державою і Церквою. В Україні Церква і релігійні організації відокремлені від держави, жодна релігія не може бути визнана державою як обов’язкова.  Саме  Українська Церква за довгі періоди нашої бездержавності була останньою  та єдиною структурою, навколо якої народ гуртувався, яка сприяла консолідації і розвиткові української нації, її історичної свідомості, традиції, була одним з головних творчих осередків української культури, духовної  та матеріальної.

   В роки новітньої незалежності традиційні Українські Церкви – УАПЦ, УПЦ КП, УГКЦ та різні протестантські конфесії – відновлювали  свої ієрархічні структури і стали на шлях  духовного відродження та морального оздоровлення народу. Традиційні  християнські Церкви започаткували між собою екуменічний діалог і заявляли про свою готовність прагнути до відновлення давньої єдності на основі Володимирового благочестя. Єдина РПЦ  в суверенній Україні намагалася з підтримкою та втручанням  Кремля  зберегти свої впливи на території України,  підпорядкувавши  відламок УПЦ Московському патріярхатові.

   За  попередніх президентів в  Україні  склалася доброзичлива атмосфера між державою та Українськими  Церквами, при  деяких святкових нагодах першоієрархи Церков та інших конфесій виступали разом,  за кращу долю народу творили спільну молитву в княжому соборі св.Софії. З приходом до влади Партія Регіонів різко зупинила  політику духовної  консолідації. Всі сигнали з боку церковних ієрархів залишено без уваги. Натомість  президент публічно став надавати  явну перевагу в усіх державних  заходах  і всіляке сприяння  лише одній єдиній Церкві –  РПЦ та її  місцевій митрополії п.н.  УПЦ МП. Це  не менш болючий удар по духовному суверенітеті українського народу, ніж дозвіл ЧФ залишатися в Криму, як і відмова регулювати церковні відносини за помісним правом, за давнім правом  церковної  автокефалії, яку першим на нашій землі встановив за князювання Ярослава Мудрого великий Київський  митрополит Іларіон, перший з роду українського.  

Рік згортання демократії і втрати суверенності

      Україна, на щастя, не живе лише за ідеями та політикою нової влади Партії Регіонів. Ідеали свободи, національних та людських прав, людської гідності й добробуту для всіх, а не для горстки заможних і владоймущих, успадковані від попередніх поколінь, в тому і від покоління Помаранчевої революції, залишаються серед переважної більшості українців  живими. Громадськість в Україні, в тому зокрема студенти й малі та середні підприємці, інтелектуали й письменники  активно протиставляються  антидемократичній та антинаціональній політиці влади. Тисячі  небайдужих українців до майбутнього своєї держави беруть участь в акціях  протесту.

Їхні справедливі вимоги знаходять широку підтримку також з боку світової української діяспори. За згортанням демократичних процесів і  дедалі глибшої втрати суверенітету української держави з тривогою спостерігає демократичний світ. Вибілювання кроків президента, уряду та проросійської більшості у парламенті, як  це роблять речники влади,  викликає здивування у світі і наштовхується на гостру критику демократичної громадськості в Україні й за кордоном.

Вимоги до гаранта Конституції України

  Єдина з НАРОДОМ УКРАЇНИ організована українська  громада у світі  спостерігає за скочуванням теперішньої влади до авторитарних методів керування, до поновленого процесу обмеження прав і свобод українців, до відкритої русифікації, до поступової здачі національного й духовного суверенітету на користь  сусідньої  Росії, яка прагне відродження своєї втраченої гегемонії над колишнім простором СССР і соцтабору.

   Ця громада, яка складається з вільних українців та патріотів своєї  далекої Батьківщини,   глибоко стривожена таким станом в Україні та  інформує про нього західний світ. Вона активно солідаризується  із більшістю українського народу, яка незгодна з теперішнім курсом влади, і закликає владу прислухатися до законних вимог українських громадян:

Громада вимагає від президента та уряду дотримуватися Конституції  України, захищати державний суверенітет і територіальну цілісність України та обороняти права та свободи усіх українців як у своїй державі, так і за  її межами.

Громада вимагає, щоб влада  шанувала право опозиції  на самоорганізацію, та відмовилася від репресій опозиційних політиків.

Громада закликає президента забезпечити свободу думки, слова і пересування в Україні, припинити силуваний курс на поновну русифікацію та радянізацію системи освіти.

Громада вимагає від влади підтримати  бажання відродити свою історичну пам’ять, наново визначити свої стосунки з сусідами в дусі взаємного визнання та історичного примирення; шанувати  жертви тоталітарних репресій та Голодомору, відзначати своїх національних героїв.  

Громада  протестує проти підтримки  президента України Януковича  лиш одної  Української Православної Церкви Московського Патріярхату. Вимигаємо від Президента рівного ставлення до всіх віровизнань України, як цього вимагають статті Конституції України

Cоюз Українських Організацій Aвстралії
Канберра, Aвстралія
19-го лютого 2011

МІТИНГ ПРОТЕСТУ
ПРОТИ ДІЙ СУЧАСНОЇ ВЛАДИ В УКРАЇНІ НА ЧОЛІ З В. ЯНУКОВИЧЕМ
CКЛИКАНИЙ  В КAНБЕРРІ , AВСТРАЛІЇ
CОЮЗОМ УКРАЇНСЬКИХ ОРГAНІЗAЦІЙ AВCТРAЛІЇ
З УЧАСТЮ ШИРОКОГО КОЛА ПРЕДСТАВНИКІВ
УКРАЇНСЬКОЇ ГРОМАДИ AВCТРAЛІЇ
19 лютого 2011 року

РЕЗОЛЮЦІЯ

Ми, українська громада Aвстралії,  як частина багатомільйонної зарубіжної діаспори народу України  з великим занепокоєнням спостерігаємо за розвитком небезпечних подій в нашій Батьківщині. Приєднюючись до багаточисельних протестів представників світового українства і як патріоти і громадяни України висловлюємо рішучий протест режиму діючої влади на чолі з Президентом Януковичем та проголошуємо наступні вимоги:

До Меморандуму - Про глибоку тривогу української діаспори в Aвстралії з приводу численних порушень прав і свобод в Україні за перший рік президентства Віктора Януковича долучаємо слідуючі постанови:

1.             Припинити політичні репресії проти опозиційних політичних партій,             громадських організацій, діячів культури і мистецтва. Припинити використання             адміністративної машини з метою розправи та залякування.

2. Негайно звільнити з-під арешту усіх затриманих опозиціонерів (список додається), змінивши, якщо закон вимагає подальшого розслідування, запобіжний захід з утримання під вартою на м’якший.

Забезпечити об’єктивне та прозоре розслідування порушених справ виключно  рамках закону та без застосування адміністративного тиску чи будь-якого

іншого впливу на правосуддя.

3.             СБУ припинити тиск і переслідування опозиційних патріотичних сил і             виконувати свою першочергову функцію в державі – займатись її безпекою!

4.             Припинити ревізію історії України, зокрема відміну звань Героїв України             Степана Бандери та Романа Шухевича.

5.             Відновити роботу музеїв, архівів і дослідницьких інститутів у вивченні             правдивої історії нашого народу.

6.             Відкликати свою минулорічну ганебну заяву в Стразбурзі перед Радою Європи,             в якій ви заперечили факт Геноциду українського народу, порушивши             відповідний Закон України.

7.             Провести відкритий аналіз причин і наслідків так званих «Харківських угод»,             які були підписані вами минулого року.

8.             В судовому порядку розглянути злочинну антидержавну діяльність чинного             міністра освіти, молоді і спорту Д. Табачника, зокрема:

            а)             порушення Закону України Про державну мову – під його егідою статус                         російської мови набув офіційного поширення на рівні державної;

            б)            антидержавні реформи у галузі вищої освіти, які спрямовані на                                     знищення української науки і освіти, обмеження доступу до надбань                                     світової науки та культури, поверняння України в сферу впливу                                     імперської ідеології сусідньої Росії;

            в)             перевидання підручників з історії України в угоду колишнім гнобителям                         нашого народу, замовчування злочинів світового масштабу та                                                 фальсифікація історичних фактів і документів;

            г)             вилучення з підручників української літератури творів про Геноцид                                     українського народу та період визвольної боротьби, роль УПА у Другій                         світовій війні;

            д)             суттєве скорочення фінансування одного з найпрестижніших                                                 українських ВУЗів – Києво-Могилянської академії, в результаті чого                                     даний заклад вимушений скоротити близько 40% викладацького складу;

            е)             безпрецедентні неодноразові і публічні українофобські висловлювання                         цього антиукраїнського держслужбовця, які можна трактувати як розпалювання міжнаціональної і міжрелігійної ворожнечіта зазіханняна територіальну цілісність України;

            є)             закриття україномовних шкіл в Україні.

9.                Чітко дотримуватись чинної Конституції щодо релігійних прав і свобод,.

            а)            Протестуємо проти підтримки  президентом України Януковичем лиш однієї  Української Православної Церкви Московського Патріярхату. Вимигаємо від Президента рівного ставлення до всіх віросповідань України, як цього вимагає Конституція України.

            б)            Вимагаємо від президента України Януковича  державного забезпечення та належної охорони собору св. Софії в Києві від передачі для вжитку лише однією конфесією, а саме Українською Православною Церквою Московського Патріярхату. Собор св. Софії вагома українська святиня і для збереження  церковно-конфесійного миру вимагаємо від президента України Януковича  визнати належність св. Софії всім українським християнським конфесіям - спадкоємцямЦеркви св Володимира.

            в)            Протестуємо проти підтримки  президентом України Януковичем лише однієї  Української Православної Церкви Московського Патріярхату. Вимигаємо від Президента рівного ставлення до всіх віросповідань України, як цього вимагає Конституція України.

11.             Заборонити діяльність комуністичної партії, яка несе повну ідеологічну, моральну і матеріальну відповідальність за вчинені і повністю доказові масові злочини проти власного народу. Зважаючи на повністю підконтрольну законодавчу владу та доступ до доказової інформації, ця відповідальність  за відсутності її дій лягає на діючу владу.

12.             Припинити наругу над Конституцією України, в судовому порядку розглянути порушення, які відбулися під час останнього голосування у ВР щодо змін до Основного Закону України, а також проаргоментувати причини для продовження терміну дії виконавчої і законодавчої гілок влади в Україні.

13.             МЗС України негайно адекватно відреагувати на останні події, направленні проти української громади в Росії, зокрема обшуки і закриття української бібліотеки в Москві та повну реорганізацію громадських і культурних об’єднань українців в Росії.

Постановляємо:

1.             Направити цей Меморандум та  Резолюцію Президенту України В. Януковичу через Посольство України в Aвстралії. Ці вимоги адресуємо саме Президенту В. Януковичу, оскільки усі гілки влади в Україні зараз перебувають під впливом і відповідальністю очолюваної ним політичної сили – Партії Регіонів.

2.             Донести зміст цієї резолюції, а також текст документа „ Меморандум -Про глибоку тривогу української діаспори в Aвстралії з приводу численних порушень прав і свобод в Україні за перший рік президентства Віктора Януковича", прийнятих членами CУОA, до відома усієї міжнародної громадскості.

3.            Закликаємо усіх українців, усі українські організації та усі проукраїнські сили приєднатися до цієї резолюції.

Слава Україні!

Управа Cоюзу Українських Організцій Aвстралії
Канберра 19-го лютого 2011

Відкрите звернення 
Президії Української Вільної Академії Наук (УВАН) у Канаді
до Кабінету Міністрів України

В справі деукраїнізації України

Достойні Члени Кабінету Міністрів України!
Дня 5 січня 2011 року Кабінет Міністрів України виніс рішення в поточному році реорганізувати Національний науково-дослідний інститут українознавства при Міністерстві освіти і науки України в Національний науково-дослідний інститут українознавства та всесвітньої історії.

В цьому Зверненні до Вас, як інституція, яка займається українознавством і працює в свобідних наукових обставинах, хочемо висловити наші побоювання щодо дальших наслідків планованої Вами „реорганізації” Інституту українознавства в Києві та взагалі освітньо-наукової політики Вашого Кабінету й цілого державного апарату з Президентом на чолі. Влада, яка за один рік свого функціонування показала, що вона на дорозі до часів панування в Україні російських царів а після них большевицької окупації України в 1920-му.

Базуючись на дотеперішніх ходах цього уряду, його постепенного затирання слідів української державности, освіти й науки в державі, найновіша „реорганізація”, ми переконані, має далекосяжний приціл і може, перекинувши наголос дослідів з українознавства на всесвітню чи будь-яку іншу історію, послабити та вкінці елімінувати українознавство як окрему наукову дисципліну. Не будемо тут входити в незугарність такої комбінації двох неспоріднених дисциплін. В додатку, комбінації дуже коштовної для держави, яка „обрізує” бюджети державним університетам хіба для того, щоб могти фінансувати „всесвітню історію”.

Існує небезпека, що Кабмін, або якась інша урядова установа або особа, може, як це було за совєтських часів в Україні, заборонити й усунути з полиць університетських і публічних бібліотек видання вищеназваного Інституту українознавства. Наприклад, таких праць, як дослідження з питань розвитку теорії українознавства, підручники для дошкілля, початкових і середніх шкіл та матеріяли для вищих навчальних закладів України, де запроваджено вивчення українознавчої дисципліни.

В небезпеці знайдуться такі публікації Інституту як 40 великоформатних томів наукового, громадсько-політичного, культурно-мистецького, релігійно-філософського та педагогічного журналу Українознавство й 24 томи Збірника наукових праць, які Інститут видав за останнє десятиріччя. Ці видання це великий вклад не лише в українознавство, але також у споріднені галузі державобудівництва – в промисловість, господарство, літературу, загальну науку й мистецтво України. В додатку, це значний внесок у світову україніку та в міжнародний престиж української науки, якщо це існує на робочому столі теперішньої влади.

Боїмося, що всі ці надбання опиняться на державному індексі, як це було в 1930-их (за большевицької окупації) з виданнями Української Академії Наук і  Всеукраїнської Академії Наук та тим, що слідувало – арештами, засланнями й розстрілами академіків, письменників, мистців та всіх хто незалежно думав.  

Ми вважаємо, як це, зрештою, водиться в демократичних і себешануючих державах, що право на реорганізування, планування й підвищування рівня наукової праці академій, інститутів та університетів має керівництво самої інституції, а не державна бюрократія, а тим більше, коли вона має очевидно чужі інтереси й завдання перешкодити цій праці і  в кінцевому  результаті  паралізувати й ліквідувати цю працю.

Це, що тепер відбувається в Україні – це не лише неакадемічне трактування прав українських освітніх і наукових закладів, але відкрите й грубе російщення України. Це антидержавна й антиконституційна поведінка влади вузьких регіональних інтересів. Робота, спрямована на викінчення народу – його мови, культури й себевияву; це поведінка окупаційної влади, яка не лише захитує громадську рівновагу й елімінує толерантність і співпрацю між меншинами в державі. Ця влада доцільно створює конфліктні ситуації в суспільстві, щоб дати собі право втручатися, коли й де їй потрібно, а в критичних моментах навіть запрошувати чужу допомогу. 

Такою ми бачимо небезпеку політики Кабінету міністрів України,  тактику його „реорганізувань”, „реформ”, обмежень бюджету вищим освітнім закладам, відсування на марґінес ролі української мови в усіх сферах культурного й державного життя й спілкування, легковажне ставлення до матеріяльної нужди сільського й робітничого населення та негуманне й незаконне трактування людських прав. Метою насильного накидання українському народові (та всім меншинам, які живуть в Україні) вартостей, поведінки та звичок однієї, в цьому випадку  російської, меншини є нічим іншим, як постепенним вбивством автохтонного народу та звести його до заляканої, послушної маси без власного національного обличчя.

Президія УВАН у Канаді

Вінніпеґ, 14 лютого 2011

Ukrainian Academy of Arts and Sciences in Canada
235 McGregor Street
Winnipeg, MB Canada R2W 4W5
Tel. (204) 942-5095
E-mail: uvan@mts.net

16 лютого 2011

Версія для друку Коментарі 16

Членів американського Конгресу занепокоєні станом політичних свобод в Україні.

Про це заявила співголова українського кокусу у Конгресі, конгресмен з Огайо Марсі Каптур після зустрічі з міністром закордонних справ України Костянтином Грищенком і послом в США Олександром Моциком, повідомляє "Голос Америки".

За її словами, найважливішим питанням, яке обговорювалося, звичайно, було "наше занепокоєння станом політичної свободи і розвитком демократії в Україні".

"Наш фокус насамперед був на питанні політичних свобод. У останньому дослідженні, проведеному Freedom House, Україна опустилася з категорії "Вільних" у категорію "Частково вільних держав". Це пов’язано з тиском на ЗМІ і придушенням свободи слова, з маніпуляціями у судовій системі і з нечесно проведеними виборами", - зазначила Каптур.

"Ці проблеми особливо непокоять членів американського Конгресу. І той факт, що Freedom House понизив Україну у рейтингу, є серйозним свідченням погіршення ситуації. Ми висловили свою думку у розмові з міністром та послом. Ми сподіваємося що вони нас почули", - уточнила конгресмен.

"У мене склалося таке враження, що пан Грищенко, можливо, не повною мірою зрозумів глибину нашого занепокоєння. Я сподіваюся, що під час подальшої роботи Комісії зі стратегічного партнерства, те, що ми сказали, таки буде почуте українською стороною", - заявила вона.

З американської сторони на зустрічі були також присутні конгресмен Левін, конгресмен Гейстінгс і конгресмен Квіклі.

Українська правда

Myroslava Oleksiuk
www.eposhta.com

Prof. Timothy Snyder (left) with members of the McGill Ukrainian Students’ Association, following his book signing and lecture.

MUSA Montreal: The McGill Ukrainian Students’ Association (MUSA) held a one week-long Holodomor exhibit at the McLennon Library from January 24 to 28. The exhibit coincided with a lecture by Prof. Timothy Snyder of Yale University and presentation of his recent book Bloodlands at McGill’s Leacock Building. The exhibit was coordinated by MUSA vice-president Marta Cybulsky.

The exhibit is one of many events organized by MUSA for the 2010-2011 term.  In November, MUSA sent two students delegates - MUSA president Alyssa Paterson and SUSK executive member Adriana Luhovy (recipient of the UCC Youth Leadership Award) to participate in the 23rd Triennial National Ukrainian Canadian Congress held in Edmonton, Alberta.  Also in November, MUSA organized the showing of the award-winning internment documentary film Freedom Had A Price on McGill campus, in preparation for students travelling to the official opening of the Spirit Lake Interpretive Museum in Amos, in Northern Quebec, this March.

The annual MUSA caroling to many Ukrainian families was held in January. This also serves as a fundraiser for the club’s ongoing projects. In January, the traditional pre-Trembita and a pre-Malanka student socials were held, with students coming to Montreal from Toronto, Kingston and Ottawa.

MUSA currently has over 300 student members. The club holds monthly meetings with the Concordia Ukrainian Students Union (CUSU), whose current president and Plast member is Matthew Ramsey.  Both clubs have joined the rest of the community by participating in the postcard drive, insisting that both the 1932-33 Famine-Genocide and Canada’s First National Internment Operations be given a permanent and prominent place in the Canadian Museum of Human Rights in Winnipeg, a museum partially funded by the Canadian government.

In November, Kalyna Franko was elected president of MUSA for the next term.

MUSA and CUSU, both members of the Ukrainian-Canadian Students’ Union (SUSK), will be sending their delegates to the upcoming SUSK Congress to be held in June in Ottawa. The SUSK Congress booklet is being prepared by Adriana Luhovy. She is currently inviting short articles from member SUSK organizations. For further information, MUSA may be contacted at musa@ssmu.mcgill.ca

http://www.radiosvoboda.org/content/blog/2313947.html
18.02.2011

Валентина Аксьонова

Вирішила відвідати могилу Шевченка у Каневі. Поет, як завжди, дивився на новоприбулі автобуси і «лани та кручі» з Чернечої гори. Все як і було десятки років тому, і нібито нічого не змінилось Піднімаючись сходами до могили Кобзаря, переживала ті самі почуття, що й у шкільні роки. Ось зараз покладу квіти на могилу. Піду в музей і порину у світ народного оспівування поета. Та цього разу музей зустрів мене інакше. Нині відвідувачам про велич постаті Шевченка розповідають стримана експозиція, сірі стіни та граніт. Про що ж тепер говорить одна з найважливіших експозицій в Україні – не зрозуміло. До кого вона говорить, – ще більша таємниця.

Ми більше не любимо Шевченка. Ні, точніше ми любимо його, але камінно-гранітно та гіпсокартонно. Загалом, ми любимо його холодно. Але саме так треба шанувати Шевченка, на думку архітектора Лариси Скорик, керівника проекту перебудови музею. Так шанують, по-сучасному, по-європейському, гадає вона. А все, що було в музеї до фундаментальної перебудови – це, за словами архітекторки, «мальовидло».

А саме таке «мальовидло», у 30-х роках минулого століття насправді задумав творець автентичного проекту музею Василь Кричевський. Його задум музею у стилі модерн, навпаки не мав стриманих кольорів, і мав більше національних стильових рис, ніж проект Скорик.

[...]

Єдине, за що можна подякувати проектувальникам – це справді капітальну реконструкцію будівлі музею, вона високого рівня. Але в гонитві за сучасністю та європейськими лініями автори проекту загубили українську ідентичність, загубили власне мету, з якою існував усі ці роки музей Шевченка на Чернечій горі, загубили його неповторне наповнення та дух, що царював у залах музею.

Тепер з музею зникла пам'ять народна – більше не знайдеш на стендах фотографій тих, хто приїздив сюди вшанувати пам'ять поета, – цілими класами, групами, піонерськими загонами. Більше не знайдеш портретів Шевченка, що їх вишивали українські жінки довгими ночам, – так ніби вишивали ікону….

Такі зміни в музеї Шевченка руйнують ланцюжок пам’яті та традиції українського народу, який їхав з усієї України та світу до Канева. Їхав з однією метою - доторкнутися до енергетики Великого Кобзаря, і вкотре подякувати Богу за те, що ми – українці.

У мережі з'явилася повна відеоверсія творчого вечора Ліни Костенко у Харкові у рамках презентації її роману "Записки українського самашедшего".

Минулого тижня тур відомої української поетеси Ліни Костенко містами України раптово перервався.

Причиною такого несподіваного рішення авторки стало непорозуміння з львівськими критиками.

Зустрічі з жителями Кривого Рогу та Острогу були перенесені на невизначений термін, а у Львові - скасовані взагалі.

Разом з тим, напередодні скасування туру Ліна Василівна провела зустріч у Харкові - в Театрі опери й балету. Тут був справжній аншлаг - до театру прийшли 2 тисячі глядачів і ще близько тисячі - не змогли потрапити до зали.

Нині в усіх бажаючих з'явилася можливість "побувати" на зустрічі з поетесою - Арсен Аваков виклав на YouTube відеоверсію творчого вечора Ліни Костенко у Харкові.

За словами видавця Івана Малковича, це перше повне, якісне, професійно зняте й змонтоване відео з Ліною Костенко.

18 лютого 2011 року

Міністерство освіти і науки України та Ліга українських меценатів повідомили Посольство України, що сімнадцять представників Канади стали переможцями Х Міжнародного конкурсу з української мови імені Петра Яцика, який проводився серед учнів з числа представників української діаспори у 2010 році.

Загалом, на конкурс подали свої роботи 23 учасники з Канади, зокрема з англо-українських шкіл - Springfield Heights School та Chief Peguis Junior School у Вінніпезі, Української суботньої школи імені Митрополита Андрія Шептицького та Української суботньої школи імені Митрополита Іларіона в Монреалі, а також Української суботньої школи імені Лесі Українки в Оттаві.

Юні знавці української мови з Канади зайняли такі місця:

Springfield Heights School (м.Вінніпег)

2-й рік рік навчання

• Ерин Роговські – 1 місце;
• Пілон Спенсер – 2 місце.

3-й рік навчання

• Ольга Шкуропат – 2 місце;
• Ніколина Удод – 3 місце;
• Ніна Дубик – 3 місце;
• Тара Гаджі-Аббасі – 3 місце;
• Михайло Мейзон – 3 місце.

Chief Peguis Junior School (м.Вінніпег)

7-й рік навчання

• Оксана Совінська – 1 місце.

9-й рік навчання:

• Христина Яцевич – 1 місце.

Українська школа імені Митрополита Андрія Шептицького (м.Монреаль)

3-рік навчання:

• Наталія Данч – 1 місце;
• Данило Кульчицький – 1 місце;
• Віталія Хміль – 1 місце;
• Гуменний Павло – 2 місце;

5-й рік навчання:

• Любов Семенюк – 1 місце.

6-й рік навчання:

• Софія Свірська – 1 місце.

Українська школа ім. Митрополита Іларіона (м.Монреаль)

8-й рік навчання:

• Андрій Скоць – 1 місце.

Українська школа ім. Лесі Українки (м.Оттава)

7-й рік навчання:

• Соломія Хабурська – 2 місце.

Переможцям конкурсу будуть вручені Дипломи Міністерства освіти і науки України та Ліги українських меценатів.

Це вже вдруге, коли представники Канади беруть участь у конкурсі української мови імені Петра Яцика. За результатами попереднього конкурсу в Канаді були три переможці. І це особливо приємно відзначати, оскільки більшість свого життя ідейний натхненник конкурсу Петро Яцик прожив саме в Канаді.

Закликаємо вчителів усіх канадських шкіл, де ведеться вивчення української мови, заохочувати своїх учнів брати участь у наступних конкурсах української мови та здобувати перемогу.

Embassy of Ukraine in Canada
310 Somerset Street West, Ottawa, ON K2P 0J9
Tel.: (1-613) 230-2961. Fax: (1-613) 230-2400

Oleg Voloshyn, Director for Information of the Ministry of Foreign Affairs of Ukraine, wrote in the EUobserver (8 February) that “what is happening in Ukraine today can be described in one word: “stabilisation,” claiming that under former President Viktor Yushchenko there was allegedly “mayhem”, “lawlessness” and “chaos.” In a script that could have been penned from the desk of Belarusian President Alexander Lukashenko, Mr Voloshyn wrote, “Two years ago Ukraine was in a very bad place, bordering on anarchy.”

President Yanukovych took things even further, alleging that Western journalists are paid to write critical articles and that the Czech authorities were bribed to grant political asylum to the former Minister for the Economy, Bohdan Danylshyn.

The Apologists

Two North American sympathisers, Bruce Jackson and Adrian Karatnycky, have also gone on the offensive claiming that democratic regression in Ukraine has been exaggerated. They seek to convince people that Mr Yanukovych is in reality a “good tsar” who is seeking the best for Ukraine. The so-called American Institute in Ukraine even wrote in the Kyiv Post that Mr Yanukovych should receive the Nobel Peace Prize, perhaps not realising that he had joined the Chinese-led boycott of the recent ceremony that awarded it to dissident Liu Xiaobo.

Mr Jackson seeks to convince us that President Yanukovych is sincere in his anti-corruption campaign. Not surprisingly, nothing is said about the huge VAT fraud or the practice of awarding contracts, without public tender or competition, worth hundreds of millions of euro for infrastructure projects, for the UEFA EURO 2012 football tournament, to companies from the President’s home oblast in Donetsk (see Inform Issue 182). He also ignores the fact that Mr Yanukovych privatised in a highly corrupt manner the mansion Mezhyhirya outside Kyiv. It is therefore comical to see Mr Jackson suggest in an interview in Den (8 February) that Mr Yanukovych does not seek “money, preferences or personal awards.”

Mr Jackson states that he believes that Ms Tymoshenko is “guilty” of corruption but remains unsure if Ukraine’s courts could provide a fair trial. He is right. The Prosecutor General’s Office and judiciary are both controlled by the President. The new Prosecutor General, Viktor Pshonka, famously admitted, “Of course, I am a member of the president’s team.” Mr Jackson seeks to convince us that Mr Yanukovych is highly concerned that “corruption is hurting his country” but fails to see the irony in the fact that corruption is flourishing while trumped-up criminal charges are directed at the leader of the opposition, Yulia Tymoshenko, and her allies.

Corruption is endemic in Ukraine. As the Financial Times blog (7 February) put it, “investors say that shakedowns by officials and non-transparent dealings are growing to unprecedented levels.” In huge swathes of Ukraine’s economy, from energy through to agriculture, corruption is not being reduced but permitted to flourish in a country where the president has absolute power and therefore full responsibility for what takes place on his watch.

Foreign-owned companies are again subjected to unfair competition in what resembles a return to practices that were common under President Leonid Kuchma. In July 2004, two oligarchs, Rinat Akhmetov and Viktor Pinchuk, privatised Ukraine’s largest steel producer Kryvorizhstal in a tender that blocked the participation of foreign investors.

Eighteen months later the Tymoshenko government instigated the sale of the plant to ArcelorMittal for six times the 2004 knock down price. Last year, threats were made on the behalf of rapacious oligarchs embedded in the Yanukovych administration, to take back Kryvorizhstal. The process was only stopped by an international outcry supported by the American Chamber of Commerce and European Business Association.

Meeting Mr Yanukovych this month, Mr Jackson reveals that the president told him that Yulia Tymoshenko would not be imprisoned. It is rather odd that the president would know the outcome of a court trial unless it was politically directed and motivated. Surely, the rule of law presupposes innocent until proven guilty.

Removing Yulia from the political affray

The political motivation of the anti-Tymoshenko “corruption” campaign is clear from three vantage points:

· The first is that it is revenge for what Mr Yanukovych sees as his personal humiliation in 2004, and over the succeeding five years, when she was the most ardent opponent of Mr Yanukovych and the Party of Regions.

· The second is that an anti-corruption campaign cannot be taken seriously unless all fourteen Ukrainian governments, five parliaments and four Presidents are investigated – not just one former government headed by Mr Yanukovych’s main political opponent.

· The third is that the authorities aim to indict Ms Tymoshenko with criminal charges and thereby prevent her from standing in parliament next year and for the presidency in 2015 – continuing a policy introduced in the fraud-marred 2010 local elections when her Batkivshchyna party was prevented from standing in Kyiv and Lviv.

The strategy is to prevent Ms Tymoshenko from again becoming a threat to Mr Yanukovych’s re-election (in the 2010 Presidential election he barely scraped through with only a 3 percent margin) and to ensure Ukraine’s oligarchs and corrupt gas deals are no longer threatened.

In reply, the Yanukovych camp claims that the anti-corruption campaign is not selective and that hundreds of cases have been brought against their officials. If this is correct, how many of their ministers have been summoned for questioning? How many have been arrested and detained? What are the charges?

The reality is that Mr Yanukovych’s campaign is even selective within the former “orange” camp, as seen by the fact that Arseniy Yatseniuk and Viktor Yushchenko, leaders of Front for Change and Our Ukraine respectfully, have not been targeted. Mr Yatseniuk is likely to enter the 2012 parliament but belongs to the “constructive opposition” whose business leaders, such as Oleksandr Tretiakov and Mykola Martynenko, already vote with the ruling coalition in parliament.

None of this registers with the Kyiv authorities, which will continue to pay for opinion pieces to be placed touting well-trodden Yanukovych messages of “stability” and “anti-corruption.” The administration and its Western spin doctors can protest as much as they want but European and US viewpoints have already been taken. The international community is not stupid. It knows that the authorities are not sincere about combating corruption and that the country is experiencing democratic regression, one element of which is the political repression of the opposition. The game is finally up.

http://www.kyivpost.com/news/nation/detail/97465/
Feb. 17, 2011

Yuriy Onyshkiv and Mark Rachkevych

“I think the root of all evil is rampant, systemic corruption that has permeated all structures at all levels,” Security Service of Ukraine chief Valeriy Khoroshkovsky told Mirror of the Week newspaper in 2008, then last November he repeated to European Union officials that “corruption at all levels” is the nation’s biggest impediment to reform. If government would clean up its act, business experts and political analysts believe, the nation’s wealth would be far greater and spread much more widely than it is now. In the illustrations above, from left, questions have been raised about policy and spending with respect to Euro 2012, Kryvorizhstal and privatization, the grain trade, RosUkrEnergo and the gas trade, Ukrtelecom, the value-added tax and the oil trade.

Ever wonder why most Ukrainians live so poorly although the nation is one of the world’s leading exporters of steel, chemicals, weapons and food? Experts blame ubiquitous corruption and insider dealing that cost the nation billions of dollars each year. Future generations will pay for today’s graft as the nation sinks more heavily into debt.

Ukraine’s reliance on foreign loans has raised its public debt to $54 billion, even as the government still hopes to tap up to $12.1 billion more in loans from the International Monetary Fund.

But does the nation really need to borrow so heavily?

No, say a growing number of economists and investment bankers. If Ukraine’s government would stop interfering heavy-handedly in the market, end subsidies and sweetheart deals for insiders and clamp down on financial fraud, there would be no need to rack up debt that future generations will have to pay off, some argue.

“Corruption makes us poor,” said Oleksandr Paskhaver, president of the Center for Economic Development. “If we eliminate corruption even on the lowest levels – bribes to tax authoritties, police, etc., the sum would be much greater than the IMF loans.”

Putting a price on Ukraine’s losses is difficult, but the sums are staggering.

The international financial watchdog Global Financial Integrity estimates that the financial system leaks $10.75 billion a year through the deliberate under-pricing of exports, overpricing of imports and the purchase of non-existent services – assisted through offshore tax havens in Cyprus, the Seychelles and the Cayman Islands. All are designed to ensure that profits are held offshore and out of reach of the Ukrainian tax system.

Put another way, the government’s public debt of $54 billion is roughly 40 percent of the nation's annual gross national product. It’s about $20 billion more than the government’s annual budget for its 46 million citizens.

In human terms, the lost money is a big reason why everything from universities to hospitals to roads are not as good as they could be, why pensions are meager and why – when faced with an uncompetitive economy – six million Ukrainians choose to live abroad, according to the World Bank.

Nearly nine million of the nation’s 14 million pensioners live on $120 a month, while as many as a third of Ukrainians are mired in abject poverty.All of this is happening in a nation that is one the world’s top exporters of steel, ore, grain, chemicals and arms.

"The losses to the budget on non-transparent privatizations, grain export limitations, fictitious VAT [value-added tax] return and the like over the last several years amount to billions of hryvnia," said Oleksandr Zholud, senior analyst at the International Center for Policy Studies.

Experts have identified the following areas as some of the biggest reasons why the national economy is in such sad shape for most Ukrainians as a cadre of billionaires grows even wealthier:

Shady privatization

Independent Ukraine has a long and horrible history of selling state-owned assets in non-competitive, non-transparent ways to insiders often at cut-rate prices. This practice effectively deprives the state treasury of a large amount of revenue, easily in the billions of dollars, had the enterprises been sold through competitive bids.

In fact, the only shining example of a clean, competitive privatization came in 2005. It was actually a re-privatization championed by then Prime Minister Yulia Tymoshenko. Mittal Steel (today ArcelorMittal) repurchased Kryvorizhstal, the nation’s largest steel mill, for $4.8 billion – six times the price paid the year before by a team representing government-connected Ukrainian billionaires Rinat Akhmetov and Viktor Pinchuk.

Viktor Yanukovych was prime minister during the earlier privatization derided as a sham. Now, as president, he appears to be returning the nation to the familiar path of opaque sales of state assets.

Ukrtelecom, the state telecoms monopoly and one of the few big government assets left, is close to being sold uncompetitively, Vasyl Yurchyshyn, director of economic programs at the Razumkov Center said. Ukrainian investment bankers say the deal appears to be greased for Epic, an Austrian investment house.

Bidding rules prevented some of the world’s leading telecoms from even attempting to buy the asset As a result, the sole bid came from Epic. An appraiser set the final price at roughly $10 million more than the $1.3 billion starting price. If the deal gets closed, Epic stands to buy Ukrtelecom at $500 million less than analysts say Ukraine could fetch in a competitive tender.

“Everything has been decided and the sale will proceed,” said Oleksander Valchyshen, an analyst at Investment Capital Ukraine. “But the fact that it is not taking place at an auction demonstrates that [Ukraine] is not welcoming real strategic investors.”

In 2010, Ukraine sold only $137 million worth of state assets, 83 percent shy of targets. Two assets sold last year – locomotive maker Luhanskteplovoz and fertilizer producer Severodonetsk Azot – had single bidders.

Analysts believe Ukraine could have gotten more for them. For instance, Luhanskteplovoz sold for $7 million less than for what the same buyer paid three years earlier. Meanwhile, Severodonetsk Azot sold for 45 percent less than book value.

“On average, whenever the government sells an asset to a single buyer, it losses one-third of the market price, but that depends on the specific sale,” said analyst Zholud.

RosUkrEnergo

Swiss-based gas trader RosUkrEnergo says it is a legitimate business that performed a needed role as gas-trading intermediary between Russia, Ukraine and Central Asia.

Critics – including ex-Prime Minister Yulia Tymoshenko, Russian Prime Minister Vladimir Putin and the U.S. government – have raised questions about the company's transparency, its beneficiaries and its purpose.

Many argue that RosUkrEnergo's billions in profits came at the expense of the nation for the benefit of a few insiders.

Euro 2012

The government has embarked on a no-bid process for jobs and projects to overhaul the country’s outdated transportation and other infrastructure leading up to the Euro 2012 soccer championship. And it’s doing so mostly with borrowed public funds. As little as 20 percent of Euro 2012-related expenditures might come from private investors.

Two of Ukraine’s richest billionaires, Rinat Akhmetov (L) and Victor Pinchuk meet during an economic forum in Kyiv on May 18. Their attempt to acquire the nation’s largest steel mill for $800 million in 2004 fell apart the next year, when the Orange Revolution team of President Viktor Yushchenko and Prime Minister Yulia Tymoshenko took the steel plant back and resold it for $4 billion more in a rare open, competitve sale of state assets. (UNIAN)

Organizers had planned to use $5 billion of state government money but the current plan envisions $18 billion of government money.

The result? Runaway costs.

The cost of building the Lviv stadium has doubled from Hr 1.12 billion to Hr 2.3 billion, said AnatoliyVolovenko, the stadium’s construction manager., on Feb. 8. And reconstruction of Kyiv’s Olympic Stadium may double to $600 million, making it one of Europe’s most expensive stadiums.

One glaring, but relatively small, examples of oddly spent public money involves the purchase of 10 wooden benches for a Kharkiv metro station worth close to $8,000 apiece.

“There’s certain manipulation at work here. I don’t understand their current policy of holding non-competitive bids,” said Yuriy Pavlenko, the former minister of family, youth and sport. “Their approach is absolutely non-transparent.”

Borys Kolesnikov, the vice prime minister in charge of Euro 2012, has justified non-competitive bids because of time constraints. But Pavlenko and other experts say that the Yanukovych-controlled parliament could have easily streamlined public procurement laws – allowing Ukraine to get more bang for the public money spent.

Picking favorites

The government is also on the verge of shorting itself on billions of lost export income as a result of grain export quotas in place since last summer. Then it granted a disproportionate share of export quotas, more than half, to just three domestic companies.

The affair has been “unjustified, untransparent, and unfair,” according to the American Chamber of Commerce in Ukraine.

The 2010 harvest was the third largest in Ukrainian history. The chamber said a handful of preferred grain companies are suspiciously being granted the lion’s share of export quotas. The quotas are in place until June 30.

But things could get much worse soon: the state could end up monopolizing the grain market altogether, running counter to the nation’s international trade commitments.

According to Volodymyr Klymenko, the head of the Ukrainian Grain Association, a proposed law may force grain traders to buy from a state company instead of directly from farmers.

Klymenko summed up the losses this way: “What is clear is that Ukraine could have raised $4.2 billion exporting grain from last season’s crop. Instead, Ukraine exported only $1.4 billion worth of grain due to export restrictions. At the end of the day, Ukraine missed out on $3 billion due to the destructive state policy in the agriculture sector.”

Duty-free oil

Experts say hundreds of millions of dollars in tax revenue were lost last year because an obscure firm was permitted to import, duty-free, massive volumes of oil and related products. The firm, Livella, would have owed the state more than $375 million worth of import duties, according to Ukraine’s anti-monopoly committee, had the taxes been charged.

The company stopped importing oil after protests from competitors and business lobbyists.

“At a time when the government takes difficult and unpopular decisions [such as cutting public spending], the [duty and tax-free import privileges exploited by some companies] not only allows certain companies to evade paying taxes, but also distorts free competition on the Ukrainian fuel market, threatening investment in this sector,” read a recent Chamber of Commerce letter to government authorities.

Value-added tax

By far one of the biggest boondoggles has been the government’s value-added tax refund program. It is designed to make Ukrainian exports more competitive by rebating the VAT to exporters. However, the government’s chronic unwillingness or inability to pay exporters what they are owed has fueled suspicions of corruption involving fictitious companies. Some firms get VAT refunds, others don’t – and the government decides.

The issue is an impediment to investment. Vice Premier Serhiy Tigipko said the government owed $1.2 billion to exporters as of December 2010 on top of more than $2 billion in VAT bonds it issued in September 2010 to companies it owed.

Ukraine’s largest steel mill, ArcelorMittal Kryviy Rih, alone was owed $288 million in value-added tax refunds as of Dec. 31

British Ambassador Leigh Turner this month criticized the whole process.

“Some companies receive it quickly, some receive it slowly, and some companies do not receive them at all. Unfortunately, there is an opinion, that how quickly you receive the VAT refund may be influenced either by political connections or corruption. Clearly, this is a catastrophic situation for the business climate,” Turner said.

Government is correcting the problem, according to Iryna Akimova, the president’s top economic adviser.

“We improved the VAT refund system and introduced fines that the state has to pay in case of delays. There is also an automatic VAT refund system for exporters that meet certain criteria,” Akimova said.

But government has a dismal track record in delivering on its promises.

A case in point is ArcelorMittal, the steel giant. Its general director, Rinat Starkov, summed up 2010 this way: “We’re ready to invest in the modernization and further development of production. Unfortunately, the automatic VAT refund system hasn’t been put in place and VAT arrears remain a serious obstacle not only to development but also for the normal functioning of the enterprise.”

Exactly how many billions of dollars that Ukraine loses through corruption, insider dealing or simply bad governance is difficult – if not impossible – to calculate.

But it seems clear to many experts that borrowing from the IMF would be unnecessary if government would simply clean up its act.

“I doubt Ukraine needs IMF loans now,” Razumkov Center's Yurchyshyn said.

“It is correct to say that had the Ukrainian government been more efficient in generating income from privatization, lifting grain quotas and the like, IMF money would probably not be needed.”

sKyiv Post staff writers Yuriy Onyshkiv and Mark Rachkevych can be reached at onyshkiv@kyivpost.com and rachkevych@kyivpost.com.

http://www.kyivpost.com/news/opinion/op_ed/detail/97204/

January 2011 saw a wave of detentions, searches, interrogations of members of the organizations Svoboda [the Freedom Party], Tryzub and other similar organizations. At first the talk was of suspicion of having carried out the explosion of the bust of Josef Stalin in Zaporizhya late in the evening of Dec. 31.

However, later these suspicions were discarded and there have been no reports of those responsible for the explosion being found. At the end of Jan. 9 members of the Tryzub were in custody over the beheading of the same bust of Stalin on Dec. 28: Vasyl Labaichuk; Andriy Zanuda; Edward Andryushchenko; Roman Khmara; Pylyp Taran; Yury Ponomarenko; Vitaly Vyshnyuk; Anatoly Onufriychuk and Vasyl Abramiv.

All of them were detained between Jan. 8 and 19 and charged under Article 296 § 2 of the Criminal Code (hooliganism carried out by a group of people). It was reported that the detainees had all their things removed and were issued instead light clothing, that they were given virtually nothing to eat and that some of them were beaten, and that the police had put obstructions in the way of them seeing lawyers. The question of a preventive measure was reviewed considerably longer than the three days set down by law. All nine accused were remanded in custody.

On Jan. 10 a member of the Zaporizhya branch of Svoboda, Yury Hudymenko, was detained over a criminal case reinstated by the regional prosecutor under the same Article 296 § 2 of the Criminal Code.

[...]

Yet the accused had no intention of insulting society, expressing disrespect since the overwhelming majority of society have a negative attitude to Stalin and Dzherzhynsky as the organizers of mass murder and protested against the erection of the bust of Stalin by the Zaporizhya communists. In both cases, the motive was entirely clear – to express their attitude to Stalin and Dzherzhynsky.

[...]

It became common to burn the State flag in the USA during the period of mass protests against the Vietnam War at the end of the 1960s. In 1968 a federal law was passed on respect for the American flag. Analogous laws were passed in the majority of states. These laws qualified the public burning of the national flag as dishonour and a criminal offence.

After the application of these laws, the case reached the U.S. Supreme Court. In 1989 the Supreme Court in the case of Texas vs. Johnson judged that the burning of the flag as a form of protest is guaranteed by the First Amendment and therefore all laws which ban such actions are unconstitutional.

[...]

We can also apply the European mechanisms for protecting human rights: freedom of expression is defended by Article 10 of the European Convention. The actions of those accused of hooliganism fall under that Article. The actions of the agents of the state in response constitutes interference in exercising freedom of expression and, in accordance with Article 10, must be based on the law “in the interests of national security, territorial integrity or public safety, for the prevention of disorder or crime, for the protection of health or morals, for the protection of the reputation or rights of others, for preventing the disclosure of information received in confidence, or for maintaining the authority and impartiality of the judiciary” and “be necessary in a democratic society.”

We would note that the reaction of the communists and their supporters to the daubing of part on the monument to Dzherzhynsky; the erection of a bust of Stalin; the reaction to the beheading of the bust of Stalin are also ways of expressing their views. That is, in these cases, we are dealing with political discussion and actions linked with this. In accordance with European Court of Human Rights case law in the area of political discussions, Article 10 leaves no room for restriction of freedom of expression.

In order to establish whether there has been a violation of Article 10 one needs to determine whether the interference was well-founded. That is, firstly, whether it pursued a legitimate aim. If so, then, secondly, whether the interference was proportionate to the aim pursued. And thirdly, if so, whether the interference was necessary in a democratic country (for example, whether it was an adequate reaction to an urgent public need).

[...]The charges of hooliganism must be dropped and those involved released from custody.

Complete article: [ here ]

http://en.rsf.org/ukraine-death-threats-against-website-11-02-2011,39535.html
11 February 2011

Reporters Without Borders is deeply shocked by the scarcely veiled death threats against independent journalist Serhiy Leshchenko that were expressed by Vyacheslav Pikhovshek, a PR consultant who supports President Viktor Yanukovych, in an opinion piece published in the pro-government newspaper Izvestiya v Ukrayine.

Leshchenko is an influential journalist who often writes about corruption for Ukrayinska Pravda, a news website founded by Georgiy Gongadze, an outspoken reporter who was murdered in September 2000.

In his article, published on 26 January, Pikhovshek claimed to be “concerned” about Leshchenko’s fate, likening his position to Gongadze’s in 2000 and suggesting that he was best-placed to be the next journalist murdered in Ukraine. He went on to say that the opposition could be in favour of murdering Leshchenko so that the blame could be put on the government.

“These comments are despicable and dangerous,” Reporters Without Borders said. “Suggesting that Leshchenko could suffer the same fate as Gongadze is a barely disguised death threat, one that is particularly revolting as the people behind Gongadze’s murder have still not been brought to justice although ten years have gone by.”

The press freedom organisation added: “The comments are all the disturbing because they come from someone who is close to the government. They are a form of manipulation designed to intimidate and silence Leshchenko. They also implicitly try to blame Gongadze’s murder on the opposition.”

It is also significant that Izvestiya v Ukrayine’s editor, Yanina Sokolovska, who was a ruling party election candidate, refused to publish Leshchenko’s response in its entirety. She was ready to publish a version from which all criticism of the government had been removed, but Lechenko declined.

“European democratic principles provide for the right of reply,” Leshchenko responded. “The newspaper you edit published an article in which I was portrayed as a journalist who should be killed for bringing the government into disrepute. I would like you to give me the opportunity to publish in your newspaper a complete response to this article, without any censorship.”

Reporters Without Borders calls on Izvestiya v Ukrayine to have the honesty and decency to publish Leshchenko’s response, and to refrain from carrying such irresponsible and violent articles as Pikhovshek’s in the future.

In the same country » Ukraine:

• Journalist recovers some equipment, police keep CDs and DVDs 10 February 2011
  
• hose behind Georgiy Gongadze’s murder still unpunished 10 years later 10 February 2011
  
• Access to information law promulgated but attacks on journalists continue 7 February 2011
  
• Spy chief’s vice closes on two TV stations 15 December 2010
  
• Truth blocked again in Gongadze murder investigation
  
  

February 17, 2011

Kyiv – On February 16, 2011 investigators for the SBU interrogated historian Ruslan Zabily in Kyiv in connection with a criminal investigation initiated against him on September 9, 2010 alleging "disclosure of state secrets." The computer hard drives confiscated from Zabily during his original detention and interrogation have not been returned.

Ruslan Zabily is the director of the National Museum and Memorial to Victims of Occupational Regimes "Prison on Lonsky" in Lviv. This was the first interrogation of Zabily by the SBU since September 8, 2010, when the SBU detained him, and also conducted searches at the "Prison on Lonsky” Museum, confiscating computers and other materials.

According to Zabily, investigators on February 16, 2011 were most interested in acquiring the names of historians, with whom he collaborates concerning research on the Ukrainian national liberation movement during the 20th century. Investigators also were interested in the sources of electronic copies of NKVD documents from 1930-1940. In Ukraine, these documents are no longer available to researchers. However, they can be easily found on international websites, including http://www.kgbdocuments.eu/. This is a Lithuanian-Latvian-Estonian maintained
website where such documents are available.

Zabily stated that he believes that archival documents concerning the criminal activities of the punitive and repressive Soviet system, that organized not only the persecution of individuals but also mass exterminations in concentration camps and prisons, should not be classified. ”It is socially important information for understanding our past. Making these documents available will help prevent authorities from manipulating and falsifying history for their political ends.”

In an interview with RFE/RL, Zabily stated:"Whatever the outcome, positive or negative, we need to know the facts first of all as citizens. Equally, historians have every right to professionally evaluate the past and decide for themselves. Unfortunately, the absence of government policy in such important matters is the reason that the debate on the critical problems of the past lead to escalation of tension in society. "

Despite pressure from the Ukrainian Security Service, Zabily is convinced that this spring the “Prison on Lonsky” Museum will still open a new exhibition on repression of Ukrainian dissidents.

"The exhibition should have already been open to the public. However, because the SBU seized our research materials, the work has stalled. But I hope that we will nevertheless finish, " the historian and museum director stated.

According to Zabily, the lion's share of the exhibition will focus on the organizations and individual dissidents who were active during Soviet times in Lviv, as well as major figures in the national liberation movement, who were incarcerated at the Lonsky prison.

It is to be recalled that the case of Ruslan Zabily became a major international incident when hundreds of historians around the world and over a hundred more in Ukraine signed petitions in his defence after Zabily was detained on September 8, 2010 and a criminal investigation was launched against him. Subsequently, Canadian Prime Minister Stephen Harper visited the “Prison on Lonsky” Museum and met with Zabily during his trip to Ukraine in October 2010.

http://risu.org.ua/en/index/all_news/community/temples_church_property/40705/
14-02-2011

The Cabinet of Ministers decided to pass the complex of historic buildings "Sophia of Kyiv" to the jurisdiction of the Ministry of Culture and Tourism. So reported the press-service of the Cabinet on 14 February.

At the same time, the Ministry of Finance was instructed to pass to the Ministry of Culture budget allocations for the maintenance and development of "Sophia of Kyiv."

"The transfer of "Sophia of Kyiv" to the jurisdiction of the profile ministry which has an appropriate scientific and methodical basis and is authorized to represent Ukraine in matters of historic and cultural heritage in the international relations, is to facilitate the development of the reserve, conducting of scholarly-historical research and practically strengthen the reserve status of the priceless heritage of the princely times," reads the report.

As it was reported earlier, Premier Mykola Azarov earlier stated that museums and reserves should be in the jurisdiction of a profile ministry which should ensure their preservation and development.

Sophia of Kyiv, which is a monument of the age of the Kyivan Rus, is included in the list of the world heritage of YUNESCO, has been in the jurisdiction of the Ministry of Regional Policy, Building and Housing.

As RISU reported on 8 February, the National Reserve "Sophia of Kyiv" sent a letter to the President with a call to protect the greatest Christian Shrine of Ukraine from destruction. The letter was signed by hundreds of people including foreign scientists who joined the address. According to the authors of the letter, the re-subordination of Sophia will lead to destabilization of the work of the reserve, elimination of the existing effective system of management and will threaten the preservation of the world and national cultural heritage."

Batkivshchyna Party leader Yulia Tymoshenko believes Ukraine must instill a sense of national pride and dignity in its citizens.

"If we have an inferiority complex then we are all on our knees. As Lina Kostenko said – this is a bad position from which to start. I would like for this feeling to disappear on a genetic level," Yulia Tymoshenko said tonight on a talk show on channel TVi.

Yulia Tymoshenko recalled that there is no historical basis for this.

"The geographical center of Europe is in Ukraine – in Zakarpattia. When there was still no constitution anywhere, the first constitution was written by Pylyp Orlyk, if I remember correctly, 70 years earlier than the American constitution. And our Zaporizka Sich was essentially a republican organization, at a time when there were monarchies all around and nobody thought about freedom, electing leaders or other important aspects of democracy. So it’s pathological that Ukrainians have an inferiority complex," she believes.

But she ironically pointed out that only the current leaders should have an inferiority complex. "Our government should really have an inferiority complex among normal people in Ukraine, but for some reason this doesn’t happen," she said.

Dr. Roman Kalytchak, Assistant Professor, Ivan Franko National University of Lviv, Ukraine

This article is the text of a seminar presented on February 18, 2011 by Dr. Kalytchuk, visiting scholar at the Petro Jacyk Program for the Study of Ukraine, Munk School of Global Affairs, University of Toronto.

The steady development of the Ukrainian state is most hindered by the country’s weak institutional framework. One of the reasons for this is a crisis of the entire governance system, including the regional level. Presently, the Ukrainian regions are merely de-concentrated units of the central executive branch. The state administration at the regional level lacks efficiency, transparency and accountability, and is subject to frequent reshuffling. Meanwhile, the weak regional assembly is highly politicized and used by political forces to gain the power in Kyiv. Thus, the search for a more appropriate territorial and administrative framework is under way in Ukraine and the decentralization is often seen as a prescription for addressing governance inefficiencies.

See the complete article [ here ].

http://www.maidan.org.ua/static/news/2011/1298060556.html
18-02-2011

Репортаж блогера http://frankensstein.livejournal.com

Удень біля будинку  школи № 2 відбувся перший мітинг протесту. Батьки учнів обіцяють стояти до кінця і виходити стільки разів, скільки буде потрібно. Про такі речі в Донецьку я ще не чув.

Біля другої години зібралося осіб 150. При тім, що у школі навчається 370 дітей, це непоганий показник. На мітингу були учні, вчителі, випускники, батьки та представники різних громадських організацій. Багато тримали в руках плакати.

Представники громадських організацій закликали людей не здаватися, і відстоювати свої права. Обіцяли надавати всіляку допомогу. В інших районах Донецька мають намір закрити ще декілька шкіл. За словами громадських діячів, в Міносвіті розроблено план масового скорочення навчальних закладів в Україні, і обкатку його розпочинають з Донбасу, як із найбільш лояльного до влади регіону. Подивитися на реакцію, спробувати. Сьогодні Донецьк - завтра вся країна.

Виступав і директор школи Володимир Юрченко. Говорив те ж саме, що й мені двома днями раніше - офіційно рішення про закриття школи не прийнято. Але слова його потонули в шумі обурених криків. Ніхто не хотів слухати явну брехню.

А ось як маються справи насправді. Каже викладач української мови та літератури.

Можна було б повірити цій жінці і прийняти версію, що директор Юрченко просто боїться репресій і тому бреше. Але все виявилося прозаїчніше. Просто під час мітингу з'ясувалося, що Володимир Юрченко в учительській вимагає скласти списки учасників акції протесту - учнів і вчителів. Вимагає від колективу мовчанки та підпорядкування. Запам'ятайте це обличчя. Ця лице зрадника, брехуна і посібника рейдерів. Ця людина заслуговує на суд.

Найсмішніше, що представник райвно (районного відділу народної освіти) на прізвище Скалдіна тут же фактично спростовувала слова Юрченко, не заперечуючи того, що школа повинна закритися. Аргументи її відверто вражали. Виявляється, справа в тому, що... дітей привозять у школу на машинах. Нібито всі ці діти прописані в інших районах і повинні ходити в інші школи. Крім того Скалдіна нарікала на низькі показники школи на змаганнях та олімпіадах. Здивовані батьки казали, що ніякі олімпіади в школі зовсім не проводяться і брати участь просто ні в чому. Це ще одне підтвердження того, що школу вбивали штучно і директор Володимир Юрченко був у цьому посібником.

Пристрасті киплять. Батьки вимагають скоротити замість шкіл райвно і змінити в школі директора.

Iнтерв'ю з одним із батьків - відео.

"Ми за цю владу голосували, вона нас зрадила!"

Більше фото і відео http://frankensstein.livejournal.com/145583.html

У Донецьку батьки дітей, які навчаються в українській школі №111, заявляють про готовність до самоспалення у разі закриття цього навчального закладу.

Як передає кореспондент УНІАН, про це свідчить напис на плакаті, з яким батьки прийшли сьогодні до будівлі Петровської районної ради, де на сесії мало обговорюватися питання про закриття школи №111, і якій навчаються їхні діти.

Ініціативна група з батьківського комітету в кількості 14 людей прийшла до райради з плакатом: «Якщо нас не почуєте, ми себе підпалимо, але школу №111 закрити не дамо».

За словами батьків, вчора вони зустрічалися з головою Петровської районної ради Станіславом ПОЛНИМ, але їхні переговори «нічого не дали». За словами батьків, що С.ПОЛНИЙ сказав, що грошей в бюджеті на утримання школи немає. Батьки відзначили, що його підтримала і завідувачка районного відділу освіти Лариса ФЕОФАНОВА, яка пояснила, що «економічно і географічно вигідно закрити саме цю україномовну школу, наповнену на 57%». Керівники району сказали батькам, що школу планують перепрофілювати під готель, або виш, або резервний дитячий садок. Разом з тим, за словами батьків, жителі району знають, що днями губернатор області Анатолій БЛИЗНЮК заявив на прес-конференції, що в регіоні цього року планується закриття трьох вишів, тому відкриття нового вишу «не узгоджується з політикою обласної влади». Відкриття резервного дитячого садку також недоцільно, оскільки в районі вже є раніше закрита школа №109, і є будівля колишнього дитячого садку, де поки що розміщується «швидка допомога», вважають батьки.

«Це шкурницьке питання. Районний відділ освіти зараз веде підрахунки про наповнюваність шкіл. Наша школа виглядає не гіршою за інших, у неї наповнюваність вище 50%, і це не 30%, як потрібно для закриття школи. Тут просто потрібна територія — у нас дуже зручна територія, в центрі району, двір хороший, школа тепла. Тому тут зовсім інший інтерес», - переконані батьки.

[...]

На питання УНІАН про те, які будуть їхні подальші дії у разі ухвалення на рівні району рішення про закриття 111-ї школи, батьки відповіли: «А далі наші дії — підемо до керівництва області, міста.. І там підпалимо себе. Палитимемо. Біля виконкому. Що робити, якщо нас не чують».

Як повідомляв УНІАН, у Донецькій області в 2011 році планується закриття 26 загальноосвітніх шкіл, або 2,5% від загальної кількості шкіл. За інформацією прес-служби Донецької облдержадміністрації, закриття навчальних закладів відбуватиметься згідно із розробленою «Регіональною дорожньою картою з оптимізації мережі бюджетних установ і витрат місцевих бюджетів на їх утримання».

Загальна проектна потужність шкіл, намічених на закриття в 2011 році, становить 7182 учні, фактична наповнюваність - 2099 учнів. Таким чином, середня наповнюваність кожної з них - 30%.

[...]

8 лютого в Донецьку відбувся мітинг-протест учнів української школи № 136 та їхніх батьків проти закриття цього навчального закладу.

У мерії Донецька закликали політиків «не розпалювати пристрасті» навколо закриття шкіл у місті.

Ціла стаття: [ тут ]

У Донецьку батьки і учні української школи №136 у Будьонівському районі запобігли закриттю свого навчального закладу, довівши місцевій владі необхідність повноцінного функціонування цієї школи.

Як передає кореспондент УНІАН, батьки учнів школи №136 заявили, що сьогодні на загальношкільних зборах було ухвалено рішення про те, що в школі на наступний навчальний рік набиратимуться як перші, так і десяті класи.

За їхніми словами, на зборах були присутні, крім батьків, учнів і педагогів школи, голова Будьонівської районної ради Віктор КАРЦЕВ, депутатська комісія райради, журналісти, представники громадських і партійних організацій.

Представники місцевих органів влади переконалися, що до школи, дійсно, подано багато заяв батьків з проханням прийняти на навчання їхніх дітей в перші і десяті класи.

В.КАРЦЕВУ передали особисто до рук низку заяв батьків, і він запевнив, що всі учні будуть прийняті до цього навчального закладу. Голова райради пообіцяв батькам на зборах, де були присутні близько 150 чоловік, завтра ж видати розпорядження райвно про повноцінне функціонування української школи №136 у новому 2011-2012 навчальному році.

Ціла стаття: http://www.pravda.com.ua/news/2011/02/22/5947921/

Тарас Стецьків

Олеже!

Маю сумний обов’язок звернутися до Тебе як українець до українця, як свій до свого – сподіваюся, що історія наших стосунків, базованих на взаємній повазі, дає мені право на це.

Спільне голосування фракції ВО "Свободи" у Львівській міській раді разом з Партією Регіонів проти Українського католицького університету мене обурило і стривожило. Вважаючи це прикрим непорозумінням, породженим надмірними амбіціями молодих обранців, я був переконаний, що Ти і Твої справжні патріоти-однопартійці негайно виправлять ситуацію як кричущо несправедливу і сутнісно антиукраїнську (уявляю собі як тішилися табачники з нашої дурості).

Цього не сталося. Всупереч обіцянкам депутатів від ВО "Свободи" і Партії Регіонів за три тижні вивчити питання і винести позитивне рішення щодо нього (мовляв, була порушена процедура), Твої однопартійці вирішили знову відкласти рішення і влаштувати громадські слухання. Якщо це сталося через Твою зайнятість і неналежну увагу до цього важливого питання – рекомендую швидко виправити помилку, провести широке внутрішньопартійне обговорення щодо позиції міських депутатів і, головне, вибачитися перед львів’янами. Перед лицем спільного ворога ми не маємо права тратити час і зусилля на дрібну помсту і взаємопожирання, ми мусимо творити єдиний український народний фронт, щоб звільнити нашу землю від орди, – і тільки тоді настане час для партійної конкуренції на благо України.

Якщо ж тут йдеться принципову позицію несприйняття Українського католицького університету і фронди проти нашої Церкви, то мушу нагадати наступні очевидності:
1. Українська Греко-католицька Церква завжди була форпостом українськості та нашого духу;
2. Освіта є головним пріоритетом української справи, нашою перепусткою в майбутнє;
3. Український католицький університет є гордістю нашого рідного міста і окрасою всієї України; допомагати сподвижникам, що творять цей феномен, мусить бути найвищою честю для кожного з нас.

Пишу про це з болем, та сподіваюся, що Ти знайдеш мужність виправити помилки.
Перед нами тяжка боротьба, Україні потрібна наша єдність і мудрість.

З повагою,
Тарас Стецьків

Слава Україні!

http://inozmi.glavred.info/articles/5112.html
17-02-2011

www2.maidanua.org/news/view.php3?site=maidan&bn=maidan_free&key=1297892622&trs=-1

Алєксандр Сємьонов

«Кнопкодавів» треба садити? Делегацію польського сейму у Верховній Раді розвеселили голосування «за себе й за того хлопця». У багатьох європейських країнах парламентарі за таке несуть кримінальну відповідальність. Тоді як у Росії та у Партії регіонів в Україні пропонують навіть законодавчо закріпити голосування депутатів картками їхніх колег – пише Алєксандр Сємьонов у статті в російських «Новых известиях».

«Як депутат Верховної Ради голосує за своїх колег, поляки побачили з ложі у залі засідань, де вони сиділи», – пише Алєксандр Сємьонов. Гості зі сміхом знімали цей дивний для них процес на відео- та фотокамери, зазначає автор статті. Самим нардепам весело не було. Вони невдоволено поглядали у бік ложі. За словами сенатора сейму Лукаша Абгаровича, у них за таке депутатів позбавили б мандату й ними зайнялася б прокуратура.

У Польщі народним обранцям справді заборонено голосувати за інших колег. Ще десять років тому використання чужої картки прирівняли до шахрайства й передбачили за це до семи років позбавлення волі. Така практика є й у Литві. А парламентарі Норвегії навіть зрозуміти не можуть – як це можна проголосувати «не за себе». Водночас у російській Держдумі «колективне голосування» процвітає. Спікер Боріс Ґризлов пропонував боротися з депутатськими прогулами. Про заборону використання чужих карток навіть не йшлося. У Санкт-Петербурзі місцеві депутати взагалі запропонували узаконити такі голосування. Цікаво, зазначає автор статті, що й у Верховній Раді деякі депутати від Партії регіонів висунули аналогічну ініціативу. Проти виступають опозиційні депутати. Колишній кандидат у президенти та екс-спікер парламенту Арсеній Яценюк пропонує взяти приклад із європейців: запровадити кримінальне покарання за голосування за «прогульників». Якщо внести таку поправку, це найперше вдарить по «регіоналах». «Тому, – пише автор статті, – ініціатива пана Яценюка навряд чи знайде підтримку. А отже, європейські депутати ще довго зможуть сміятися з особливостей пострадянської демократії».

http://www.unian.net/ukr/news/news-421681.html
17.02.2011

Депутат Європейського парламенту, керівник делегації Європарламенту зі зв`язків з Україною Павло КОВАЛЬ вважає, що останні події в Україні не наближають країну до ЄС.

Як передає кореспондент УНІАН, таку думку він висловив, відповідаючи на питання Інституту Горшеніна. Відповіді європейського депутата були озвучені сьогодні на «круглому столі», проведеному інститутом на тему відносин України, Росії і ЄС.

П.КОВАЛЬ у своїх відповідях зазначив, що Європейський Союз, і особливо деякі члени Європейського парламенту, з тривогою спостерігають за Україною. Останнім часом, за його словами, дуже багато з`являється інформації, що Україна дрейфує у бік російської моделі «суверенної демократії». «Я вважаю це надмірним спрощенням. Ці голоси точно чутні в лобі ЄС, оскільки українська опозиція, як і раніше, дуже активна в Брюсселі. Але поки було б занадто говорити, що Україна недемократична країна», - сказав П.КОВАЛЬ. Він висловив думку, що Україна залишається демократичною країною, проте нинішній владі потрібно пройти ще дуже довгий шлях.

Водночас П.КОВАЛЬ не виключив, що серйозна робота і досягнення, здійснені українцями останніми роками, можуть нівелюватися. Зокрема, він розповів про розчарування і побоювання багатьох європейських політиків щодо відмови Генеральної прокуратури лідеру “Батьківщини” Юлії ТИМОШЕНКО відвідати Брюссель.

«Недостатня здатність викликати довіру може привести Україну в нижчу лігу країн, які викликають постійне занепокоєння з боку ЄС. У нас вже загорілося жовте світло: організація Freedom House у своєму рейтингу віднесла Україну до категорії країн з частковою демократією», - зазначив він.

У свою чергу керівник представництва Фонду Конрада Аденауера в Україні Ніко ЛАНГЕ, виступаючи безпосередньо на «круглому столі», зазначив, що за останній рік відносини між Україною і ЄС пройшли три стадії. Перша стадія, за його словами, полягала в очікуванні того, що новий Президент продовжить курс на євроінтеграцію. «Був великий кредит довіри новій владі», - сказав експерт.

На другій стадії відносин ЄС, за словами Н.ЛАНГЕ, зрозумів, що риторика української влади про інтеграцію України до ЄС не співпадає з практичними діями. Він зазначив, що за наявності більшості у парламенті можна було б дуже швидко вирішити багато питань, які сьогодні заважають інтеграції країни до Євросоюзу. Саме на цьому етапі з`явилися критичні оцінки європейських політиків стосовно України.

Н.ЛАНГЕ підкреслив, що сьогодні відносини України і ЄС перейшли у третю – найнебезпечнішу стадію. За його словами, сьогодні європейські політики почали відкрито говорити про проблеми з демократією в Україні, що негативно може позначитися на процесі зближення. Він підкреслив, що поки що не відомо, що буде далі, але цілком очевидно, що рік тому багато європейських політиків очікували кращої ситуації, ніж та, що розвивається сьогодні.

http://www.unian.net/ukr/news/news-421647.html
17.02.2011

Оксана Климончук

Держава і суспільство повинні усвідомлювати, що МП хоче розширювати свій вплив, гадаючи, що вона є чимось на зразок православного Ватикану... Дії цієї релігійної організації справді лякають...

Кабмін передав комплекс історичних споруд «Софія Київська», який є частиною Національного історико-архітектурного заповідника «Києво-Печерська Лавра», до сфери управління Міністерства культури. Раніше Софія перебувала у віданні Міністерства регіонального розвитку та будівництва.

Здавалося б, яка різниця, якому відомству належить Софія Київська, але громадськість, а також наукових співробітників заповідника, неабияк стурбувала передача Софії з одних рук в інші, адже маємо сумний досвід господарювання Московського патріархату в Києво-Печерській Лаврі (цей заповідник належить Мінкульту).

Та оскільки влада в Україні сьогодні проявляє симпатії тільки до однієї з конфесій – відомо якої, то, напевне, побоювання громадськості небезпідставні.

Керівник Національного комітету підтримки ЮНЕСКО – ІКОМОС, колишній заступник міністра культури Микола Яковина розповів нам, до чого може спричинити передача Софії в руки Мінкульту.

Пане Яковино, Софію Київську Кабмін передав у підпорядкування Міністерству культури. Чому це так стурбувало громадськість столиці?

За нормальних умов, коли б не було політичного підґрунтя, передачу Софії Київської треба було б уважати за благо. Проте громадськість має вагомі підстави побоюватися, що це ще один крок у втіленні концепції «російського світу», яка нахабно та брутально впроваджується в порушення чинної Конституції та всупереч національним інтересам України...

Чи знаєте ви напевне, що Московський патріархат має намір вселитися в Софію, яка вважається святинею українців?

Ще за прем’єрства Юлії Тимошенко робилися спроби надати приміщення Софії православній церкві, що перебуває під Московським патріархатом. І вже тоді висловлювалися побоювання – що як зайдуть, то вже не вийдуть звідти.

А в чому для Софії небезпека, якщо там відправлятимуться церковні служби?

Науковці ще на початку дев’яностих років зробили висновки, про які я сам доповідав на генеральній конференції ЮНЕСКО в 1993 році. Вони були стурбовані станом фресок, шедеврів монументально мистецтва, крім цього, у нас найбільше мозаїчне зображення Божої Матері. А це ХІ століття.

Регулярні богослужіння зумовлюватимуть коливання температур, підвищення вологості, вібрацію, що згубно позначається на мозаїці та на фресках.

Останнім часом стан Софії нормалізувався – не було, дякувати Богові, війн, за нею загалом добре доглядало Міністерство регіонального розвитку і будівництва. У цьому відомстві є свої архітектори, дизайнери, реставратори... Реконструкція Софійського майдану, обмеження руху транспорту біля самої Софії сприяли цій нормалізації. Хоча нове будівництво, зокрема, споруд на Володимирській, 20-22, облаштування спа-салону на Рильському провулку змінили гідрогеологічний баланс. І це погано вплинуло на Софію...

ЮНЕСКО хоче, аби всі культурні пам’ятки в Україні, які перебувають під його егідою, були зосереджені в одних руках. Водночас там розуміють, що таке Московський патріархат, не уявляють, як монахи можуть нищити святині…

Я теж не розумію, що таке Московський патріархат. Принаймні він до Софії Київської жодного стосунку не має.

Хоча дії цієї релігійної організації справді лякають. На жаль, наша влада, схоже, їм потурає. Логіка тут не працює. Як у Миколи Куліша: «Ви серйозно чи по-українському?»

Як, на вашу думку, Міністерство культури поводитиметься з Софією?

Я не можу сказати, оскільки я там уже не працюю…

Ще пару місяців тому я б порадів, якби Міністерство культури вповноважили опікуватися цією пам’яткою. Рішення про таке підпорядкування випливає з українського законодавства (11 років тому було прийнято відповідний закон про охорону культурної спадщини). Україна залишається на мапі Європи чи не єдиною державою, де сфера охорони культурної спадщини розпорошена. Мабуть, комусь так було зручно...

Тобто зроблено все законно... То чи виправдані ваші побоювання, якщо ідеться лише про один “сумний приклад” – Лавру?

Боюся, що, швидше за все, так само буде і з Софією...

Держава і суспільство повинні усвідомлювати, що Московська патріархія хоче розширювати свій вплив, гадаючи, що вона є чимось на зразок православного Ватикану.

Але сучасній церкві це просто непотрібно, навіть протипоказано. Даруйте, функції церкви – спасати душі, а не захоплювати за допомогою напівлегальних загонів так званих “казаків” те, що їм не належить.

Щодо Лаври… Стан печер зараз тривожний. Там завжди був своєрідний мікроклімат і ніколи не було стільки мікроорганізмів, як з’явилося в останній час... Це, звісно, шкодить мощам святих. Монахи не знають, як усе це доглядати...

І взагалі цілий комплекс пам’яток під загрозою. Доводиться боротися із зсувами, з’являються нові будівельні об’єкти... Я вже не кажу про те, що завдано непоправної шкоди історичному ландшафту…

І як, на вашу думку, має діяти громадськість? Чого вимагати від влади?

Повної прозорості в усіх їхніх діях, заходах і процедурах. Суспільство має знати, які плануються реорганізації, заходи покращення стану пам’яток. Які кошти можуть виділятимуться на це. Як цими коштами розпоряджатимуться. Якщо будуть нові призначення, то за якими критеріями добиратимуть кадри. Хто це буде – фахівці чи підставні особи, котрі просто займатимуться нелегальною передачею об’єктів з одних у інші

.

http://www.unian.net/ukr/news/news-421860.html
18.02.2011

Маша Міщенко

Історик Забілий знову приїхав у Київ на допит СБУ… “Для мене як для історика цікаво зрозуміти умови та обставини, за яких люди потрапляли в агентурно-бойові групи”...

Львівський історик Руслан Забілий, що займається дослідженням діяльності ОУН-УПА, якого п’ять місяців тому раптово затримала СБУ, вилучила комп’ютер та документи, звинувативши в розголошенні держтаємниці, знову приїхав у столицю на допит в СБУ.

Нагадаємо, що і суспільство, і політики однозначно тлумачили це затримання – як тиск на вченого, котрий займається історією визвольного руху. Ми поставив Русланові кілька запитань.

Руслане, після вашого затримання п’ять місяців тому голова СБУ Валерій Хорошковський казав, що ви мали доступ до секретної інформації, зокрема, володіли списком сексотів, котрі працювали на КДБ (проти УПА). Чи справді ви мали ви такий доступ? І чи втрималися від спокуси зняти копію списку “стукачів”?

Я працював виключно з тими документами, які були в архіві СБУ. З іншими таємними документами, зокрема з тими, про які ви кажете, я не мав можливості працювати. На жаль, в Україні багато документів залишається недоступними для науковців...

Сфера моїх наукових інтересів – історія УПА, визвольного руху. Я переглянув дуже багато матеріалів, пов’язаних з ОУН та УПА, у тому числі щодо карально-репресивної системи, спрямованої проти визвольного руху. Але агентурою я не займався. Тим більше що в кожного історика є розуміння професійної етики. Історик, який публікує інформацію, бере на себе відповідальність за її оприлюднення. Я цього не робив.

Невже вам не цікаво, хто особисто “зливав” УПА?

Самі списки людей не кажуть ні про що. Для мене як для історика було б цікавішим зрозуміти умови та обставини, за яких люди потрапляли в лабети НКВД-КГБ. Цікаво було б дослідити, що робили ці агентурно-бойові групи. Чесно кажучи, ще до того, як я займався музеєм “Тюрма на Лонцького”, я мав можливість спілкуватися з деякими реальними агентами. Це були люди похилого віку, котрі хотіли розповісти, що з ними сталося та як ламалося їхнє життя. Я таку інформацію не оприлюднював... Це життєві історії, п�