З приходом до влади донецького олігархату українців щораз більше трясе, а найдужче - від псевдореформаторських порухів головного одержавленого тіла та його наближених з мафіозного угрупування під вивіскою «Партія реґіонів».

Чого очікувати пересічному українцеві від навали псевдозаконотворчості «реґіоналів»: Податкового, Житлового та Трудового кодексів, пенсійної й адміністративної реформ? Відповідь однозначна: витіснення кожного громадянина України за межу виживання!

Податковий кодекс: бідні стануть злидарями, скоробагатьки– мультимільярдерами

Передовсім зазначимо, що за інформацією українського омбудсмана, «згідно стандартів ООН 78% населення України живе за межею бідності». Не менш невтішні наступні дані: «відповідно до рейтингу Transparency International, за індексом сприйняття корупції Україна займає 134 місце зі 180 країн. Поруч із Україною в рейтингах знаходяться такі сусіди, як Гондурас, Тоґо, Конґо, Венесуела, Зімбабве та Танзанія». Коментарі зайві!

Безперечно, українську економіку можна б оживити за рахунок створення нових робочих місць, зокрема перезапуском зупинених фабрик і заводів. Саме такі заходи могли б із часом забезпечити не тільки великі надходженння в державну скарбницю, але й підвищення добробуту пересічного громадянина. І ще: шляхом впровадження нових технологій. Та ба! Ні перше, ні друге не приваблює «проффесіоналів» із Партії реґіонів, рівно ж – підконтрольних їм власників потужних промислових комплексів. Бо донецький олігархат повністю влаштовує нагромадження мільярдних статків за рахунок прихватизації та безпощадного визиску найманих робітників. Ховаючи майже всі доходи в офшорні зони, промислові магнати практично уникають сплати податків Україні, Відомо, що за півроку з України олігархи вивезли в офшорні зони 28,7 млрд. доларів , що складає більше половини витрат держбюджету України на 2011 рік. Прикметно, що понад 80% вивезених з України коштів припадає на Донеччину.

У своїй перевиборчій програмі так званий президент В. Янукович обіцяв надати податкові канікули середньому й малому бізнесу. Вкоротці виявилося цілком протилежне: податкові канікули мали б наступити для найбагатших, які й без того потопають у надмірних розкошах.

Утім, нічого дивного немає в такій метаморфозі головного пахана: у молодості донецький блатняк хвацько зривав хутряні шапки зі своїх земляків, нині ж успішно спеціалізується у вішанні «локшини» на вуха своїх терплячих громадян.

Однак зі страху перед новим Майданом В. Янукович таки наклав вето на ухвадений Верховною Радою Податковий кодекс, забравши з нього найбільше дискримінаційні для малого бізнесу положення.

Схоже, що епопея з Податковим кодексом, яка триває майже півроку й нещодавно вилилася в Майдан-2, далека від завершення. Не виключено, що всупереч перемовинам В. Януковича, М. Азарова з провідниками підприємців антинародна влада таки вдасться до махінацій навколо Податкового кодексу, накинувши середньому й малому бізнесам непосильні побори.

Нині в Україні спостерігається вкрай критичне ставлення провідників опозиції до податкових нововведень, в цілому – громадянського суспільства. Якось про це публічно заявив лідер партії «Фронт змін» Арсеній Яценюк: «Новий Податковий кодекс націлений не на те, щоб розвинути українську економіку, а щоб вичавити з неї побільше».

Опосередкованим свідченням вищесказаного є відсутність у Податковому кодексі податку на багатство. Наскрізь брехлива й облудна влада умотивовує це тим, що, мовляв, не може достеменно встановити вартість олігархічних палаців, пароплавів, яхт, автомобілів, літаків і геліокоптерів, земельних обшарів у тисячі гектарів.

Принагідно зазначимо, що в цивілізованих державах податками обкладають саме багатіїв, забезпечуючи таким чином доволі терпиме життя соціально незахищених верств населення.

Утім, кожному відомо, що братки донецького розливу дорвалися до влади для того, щоб дорешти пограбувати багатства України, а то й прихопити міжнародні позики, вкинувши народжених і ненароджених українців у величезну боргову яму МВФ.

Житловий кодекс: кожен може опинитися без даху над головою

Варто згадати, що в цивілізованих країнах громадян не викидають на вулицю, а малозабепеченим надають дешеві соціальні житла. Що ж до сьогоднішньої донецько-бандитської влади, то від неї не можна очікувати турботи чи крихти милосердя. Позаяк з неї так і випирає неприкритий цинізм і паталогічна жадоба до збагачення.

Однак у Житловому кодексі владний цинізм просто зашкалює: необмежені штрафи за прострочену оплату комунальних послуг (0,1% за кожен день) із примусовим відселенням боржників, а навіть викиненням їх на вулицю. До речі, під останню катеґорію можуть потрапити особи старшого віку й багатодітні родини.

Не менше драконівські нововведення передбачається й для несплатників кредитів під житло: погашення боргів за комунальні послуги й кредити відбуватимуться за рахунок попередніх банківських внесків. Вочевидь, у ближчій чи дальшій перспективі такий власник разом із родиною опиняться на вулиці.

Окрім того, відбуватиметься примусове виселення без 100% згоди мешканців з будинків, які підлягають реконструкції або потрапляють під знесення. Місцева влада залишає за собою право розселяти будь-де кожного мешканця. У випадку відмови мешканця через нерівноцінне житло чи надто віддалений район його житло примусово викуплять, а він сам опиниться... під тим же відкритим небом.

Трудовий кодекс: узаконення новітнього рабства

Передовсім у проекті Трудового кодексу відсутні будь-які демократичні норми, через що представники незалежних профспілок назвали його «здачею інтересів трудового народу». А саме: відносини між роботодавцями й найманими працівниками реґулюється не колективним договором, як було передше, а нормативним актом авторства самого власника, що, звісно, піде на користь лише останньому; ліквідовано комісію по трудових суперечках, яка захищала працівників, дозволено відеоспостереження за місцем роботи працівника; впроваджено «за бажанням колективу» (читати: роботодавця) 12 годинний і довший робочий день (замість загальноприйнятого  восьми- годинного), звільнення в малих підприємствах з попередженням не за 2 місяці, а за 2 тижні; право роботодавця посилати у відпустку без збереження заробітної платні тощо.

Окрема наголосимо на тому, що більшість положень Трудового кодексу є грубим порушенням прав людини та суперечить Європейській соціальній хартії, яка покликана захищати права найманих працівників.

Звідси напрошується висновок: правлячий олігархат повсякчас посягатиме на право кожного працюючого українця бути вільною людиною, насильно накидаючи новітню форму рабства.

Пенсійна реформа: влада посягає на найдорожче– життя

В Україні гряде Пенсійна реформа, яку чиновники тримають під секретом. По країні поповзли чутки про підвищення пенсійного віку не тільки для чоловіків (з 60 до 62-65 років), але й для жінок (з 55до 62-65 років), про збільшення трудового стажу для майбутніх пенсіонерів.

Звісно, в розвинених країніх поріг пенсійності значно вищий, ніж в Україні. Наприклад, у Канаді та США працюючі обох статей ідуть на пенсію в 65 років, однак середня тривалість життя тут значно вища – відповідно 79 і 78 р.

Натомість середня тривалість життя в Україні за останні 11 років катастрофічно зменшилася: жінки доживають до 73 років, чоловіки – 63, 5. Варто згадати ще про одну надто небезпечну тенденцію: Україна є першою серед країн Європи за темпами вимирання населення.

Замість того, щоб реаґувати на тривожну статистику, Янукович і Ко далі підтримують «елітних» громадян, надаючи їм захмарні зарплатні і не менш захмарні спецпенсії. Наприклад, народний депутат - помимо всіляких матеріальних пільг - щомісяця отримує 15тисяч гривень, тоді як найменша зарплатня в Україні (без відрахувань на податок і в пенсійний фонд) складає всього 922 гривні, це - при прожитковому мінімумі 875 гр.(!). Не менше кричущим розшаруванням є начислення пенсій: для пересічних громадян - 45% від середньої зарплатні, «елітним» (державні службовці, працівники прокуратури, судів, міліції, СБУ, колишні народні депутати, міністри та їхні підлеглі) - 80% (!). До всього ж після так званої Пенсійної реформи очікується значне зменшення пенсій пересічних громадян, особливо непрацездатних, людей з обмеженими фізичними можливостями.

Коли ж антинародній владі таки вдасться прийняти так звану реформу зі збільшенням пенсійного віку, то вкоротці виявиться, що до заслуженого відпочинку доживатиме незначна кількість жінок, а чоловіків – виключно одиниці. А це значить, що більшість працюючих узагалі не доживатиме до пенсії. Таким чином, проблема пенсійного забезпечення донецьким паханатом буде вирішена раз і назавжди.

Адміністративна реформа – узурпація влади В. Януковичем

Прикметно, що адміністративну реформу оприлюднили по-злодійськи, посеред ночі. Згідно з нею так званий президент отримав необмежену владу: призначати прем`єр-міністра, віце-прем`єрів, міністрів і їхніх заступників та інших високопосадовців. Утім, жодних нових людей на владному олімпі так і не з`явилося, лишень перетасовали колоду з доволі одіозних персоналій донецького-кримінального штибу. Цікаво, що поза сферою інтересів владного паханату опинилися нещодавні спільники – комуністи й народники-литвинівці. Не менш цікавим є той факт, що «вкрай потрібному» В. Литвину, голові Верховної Ради, залишили єдину фішку: посаду голови Державної прикордонної служби для його рідного брата Миколи Литвина.

На думку Юлії Тимошенко, «адмінреформа – це політичні чистки. Ось що з цього приводу вона сказала: «Так голосно заявляли про скорочення чиновників і зараз вичищають з уряду і усіх органів влади всіх, хто не є членами Партії регіонів. Це стосується не тільки опозиції, а й членів коаліції».

Утім, із приводу недемократичності ухвалених владних ініціатив лунають перестороги, зокрема з уст наукового керівника Фонду «Демократичні ініціативи» Ірини Бекешкіної:«Реформи, які робляться «вночі» завжди будуть викликати нові «Майдани».

Відомо, що розрекламоване скорочення на 50% держапарату не призведе до жодної економії, а навпаки – до збільшення витрат, особливо на утримання так званого ґаранта Конституції. Бо окрім прокладення елітної траси до Межигірського історичного комплексу, який він нахабно прихватизував, а нині споруджує там і паралельно в Києві вертолітні майданчики, передбачається оснащення головного пахана України новими транспортними засобами у вигляді трьох літаків. І не тільки.

Ось як фактично виглядатиме «економія» від впровадження так званої адмінреформи: у бюджеті-2011 витрати президента збільшаться на 40,9%, Генпрокуратури на 77,8%, на утримання резиденцій, ведення мисливського господарства – на 50,5%, санаторно-курортних закладів – на 82%, поліклінічне обслуговування депутатів, керівників – на 20%, стаціонарне медичне обслуговування депутатів, керівників – на 62,6%.

І про найголовніше, задля чого проводиться «адмінреформа»: концентрація якомога більше впливу та контролю за грошовими потоками в руках супердовірених і супернаближених донецьких братків до головного тіла  - віце-прем`єр-міністра і міністра інфраструктури України Бориса Колєснікова, першого віце-прем`єр-міністра економічного розвитку і торгівлі України Андрія Клюєва, міністра енергетики і вугільної промисловості Юрія Бойка. Ось що насправді криється за так званою адмінреформою, що як грабунок донецька орда накидає Україні!

Утім, бульдозерній владі варто б урешті засвоїти уроки Помаранчевої революції: народ вдихнув свободу на повні груди! І рано чи пізно боротиметься за неї до повної перемоги!

Редакція еПОШТИ

http://www.worldaffairsjournal.org/new/blogs/motyl/A_Ukrainian_Martin_Luther_King
Jan 20, 2011

Alexander J. Motyl

Now that Americans have finished celebrating Dr. Martin Luther King Jr. Day, it may be worth asking whether Ukraine could ever get such an inspired, and inspirational, leader.

It certainly deserves to. The current crop of democratic leaders is mediocre at best and shabby at worst. They can issue statements and bang their fists, but they are unlikely to move people to self-sacrifice and solidarity.

The Orange Revolution showed that Ukrainians can be mobilized into a nationwide movement professing humanitarian goals, community, and nonviolence. Yulia Tymoshenko and Viktor Yushchenko had their chance to be world-historical figures, but they blew it, preferring the political low ground to the moral high ground.

The failure of the Orange leaders has many reasons, but surely one of the most important was their personal inability to view politics from an irreproachable ethical vantage point. What distinguishes Martin Luther King, Mohandas Gandhi, the Dalai Lama, Desmond Tutu, Vaclav Havel, and Nelson Mandela from run-of-the-mill politicos is their ethics — their strong sense of right and wrong and their willingness to place the good of the community ahead of personal gain.  

Ukraine deserves to have a Martin Luther King, if only because Ukrainians so strongly resemble African Americans. Both peoples were held in humiliating captivity until the 1860s; both suffered savage discrimination and systematic violence in the last 150 years; both still experience the very similar consequences of their national traumas — from broken homes and broken cultures to dysfunctional males and overburdened females to excessive pride and excessive humility.

Back in the 1960s, during the heady days of the civil rights movement, some black Americans sought solutions in violence. The system seemed unalterably racist and ripe for smashing. Some Ukrainians may be tempted to respond the same way. The Yanukovych regime appears determined to transform Ukraine into a Slavic version of the Jim Crow American South, in which the knout rules, thugs go unpunished, and Ukrainian language, culture, and identity are confined to “Colored Only” waiting rooms. The temptation to strike back may be strong, but it should be resisted. Ukrainians must understand that violence is not only wrong but also ineffective, leading tyrants to crack down and reinforce their own ugly rule.

Dictators don’t fear bullets; they fear numbers. Dr. King, the Mahatma, the Dalai Lama, Bishop Tutu, Mandela, and Havel have shown that nonviolence and people power work. And most Ukrainians, at least those that spent weeks freezing on Kyiv’s Independence Square during the Orange Revolution and the Entrepreneurs’ Rebellion, know that too.

Charismatic, inspirational leaders cannot be predicted. Somehow, almost magically, they just emerge. Who would have expected an obscure Baptist minister in Atlanta to change America? Who would have imagined that a lawyer in South Africa would end British rule in India? Or that a writer of absurdist plays would bring down communism in Czechoslovakia? Such unpredictability is good news, however, as it means that, no matter how hard the Yanukovych regime cracks down on the current crop of leaders, it will never be able to find the future visionary.

The other bit of good news is this: Inspirational leaders emerge when the times are tough, when times demand inspirational leaders. The uglier the Yanukovych regime becomes, the likelier the appearance of a Ukrainian Martin Luther King. Ukrainian democrats may take heart. Sooner or later, they too shall overcome.

Ilko Kucheriv Democratic Initiatives Foundation

The Lutsenko Affair -- The criminal case against Yuriy Lutsenko was first initiated on November 9. Based on the results of a pre-trial investigation, Lutsenko was accused of appropriating state property in particularly large volumes and abuse of power.

Both accusations concerned Lutsenko’s former personal driver Leonid Prystuplyak, whom the ex-minister presumably conferred several ranks illegally, registered his driving experience as that of a police officer and granted him a number of privileges. The pre-trial investigation into this case was closed on December 13 and Lutsenko was detained on a writ of non-flight from the country.

On December 26, Lutsenko was detained for involvement in a different affair. While serving in the post of minister of internal affairs, Lutsenko allegedly extended the term of shadowing the driver of the former first deputy of the head of the SBU Volodymyr Satsiuk illegally in the case of the poisoning of ex-President Viktor Yushchenko.

However, the court ruling of December 27 concerned the previous case of Lutsenko’s driver. The court said its decision to take Lutsenko into custody was motivated by the fact that the accused dragged out the process of acquainting himself with the case materials.

Accordingly, in order to take Lutsenko into custody the law enforcers opened another case against the former minister. In the opinion of Ukrainian commentators, such actions point to the lack of professionalism of the law enforcers and suggest that they applied legally dubious methods.

Besides that, experts say there is a possibility that another case may be opened that will most likely concern the holding of Police Officers’ Day in 2009 and Lutsenko will be accused of squandering state money.

At the same time, such a number of cases against the former ministers and the method by which they are initiated and conducted clearly testify to the absence of sufficient evidence of criminal acts committed by Lutsenko.

Political component of the accusations […]

The recent detainment of former First Deputy Minister of Justice Yevhen Korniychuk and Director of the UkrMedPostach state enterprise Mykola Petrenko and the fact that a search warrant was put out for the former head of the National Treasury of Ukraine Tetyana Slyuz corroborates this assertion.

Moreover, political commentators point to the particular selectivity that law enforcement bodies apply. On the one hand, there are practically no members of the current ruling power among accused civil servants with the exception of the head of the State Customs Authority Viktor Bondar, who was detained on December 24 and then released on December 28.

Given this fact, the accusations against Bondar were most likely an attempt to show that the law enforcers are seemingly investigating violations by members of both the previous and current governments.

In the opinion of experts, the ruling power puts before itself several questions when opening a criminal case. First of all, in the cases of Yulia Tymoshenko and Yuriy Lutsenko the accusations are personal vendettas.

Secondly, in this way the ruling power is trying to obstruct the activities of the leaders of the opposition forces and prevent them from running in future parliamentary elections by opening criminal cases against them.

Thirdly, President Viktor Yanukovych will clearly exploit such cases to demonstrate that the current government is conducting an anti-corruption campaign.

[…]

Beyond that, it can be predicted that criminal accusations against members of the former government will continue to be initiated in the future and may possibly affect only the proponents of Yulia Tymoshenko.

Conclusions and recommendations

In conclusion, the detainment of Yuriy Lutsenko in custody for two months point to the lack of professionalism of Ukraine’s law enforcement bodies and confidence in proving the fault of the former minister of internal affairs. At the same time, the continued opening of criminal cases against representatives of the opposition that formerly held high government posts is testimony to the selectivity and politically motives of the current ruling power. Acting in this way the ruling power is attempting to “kill two birds with one stone” by removing its main political opponents from the scene and demonstrate its commitment to the fight against corruption. Accordingly, the law enforcement bodies should conduct investigations into the cases opened against Yuriy Lutsenko within the bounds of the law, refrain from abuse of power and conform to the principles of openness and publicity. In turn, the ruling authority should cease the practice of making criminal accusations solely against members of the former government and guarantee objectivity and non-prejudice in the review and hearing of cases that have already been filed.

http://blogs.fco.gov.uk/roller/turnerenglish/
24 January 2011

Leigh Turner

Which is the country which is most free in the CIS (Commonwealth of Independent States. Ukraine is a participant state)?  Can we say confidently that it is Ukraine?  Or how about a new pretender to that crown – Moldova? 
 
There are many ways to measure freedom, some more objective than others.  As I noted in a recent blog on human rights, one can often get a feel for the degree of freedom in a country as soon as one arrives at the airport.  But such impressions are inevitably subjective.
 
That makes the Freedom in the World 2011 Survey produced by US-based non-governmental organisation Freedom House, an important document.  The survey attempts to form an objective assessment, giving countries scores of between 1 (good) and 7 (bad) for political rights and civil liberties respectively, producing a potential top score of 2 and a potential bottom score of 14.  It then groups countries into Free (scoring 2-5 points); Partly Free (6-10); and Not Free (11-14).  In 2005 Ukraine became the first, and so far the only, CIS country which Freedom House classed as Free, with a score of 5 for the period 2005-10.  For 2011, Ukraine’s score slips by one point to 6, placing it in the “Partly Free” category, with the same score as Moldova.  Moldova, meanwhile, is on an upward trajectory having seen its score rise from 8 in 2009 to 7 in 2010 and 6 in 2011.  Freedom House explains the fall in Ukraine’s score by “deteriorating media freedom, secret service pressure on universities to keep students from participating in protests, government hostility toward opposition gatherings and foreign non-governmental organisations, and an increase in presidential influence over the judiciary”.
 
One may debate the methodology used by Freedom House.  But the report is important for several reasons:
 
-  it is a reminder that improvements in political rights and civil liberties are not always linear.  A super chart (below) prepared by my embassy colleagues shows how, for Ukraine, Belarus, Russia, Moldova and the CIS as a whole, the Freedom House ratings have moved around, often significantly, since 1992.  This is the political equivalent of “you’re only as good as the last hamburger you served”.  In other words, countries which have achieved gains in freedoms must keep working ceaselessly to maintain them.  This is true in Ukraine, the United Kingdom or anywhere else;
 
- Ukraine has only slipped one point in the rankings from 2010 to 2011, but this has taken it down a category from “Free” to “Partly Free”.  The fact that Moldova now has the same score means that both can, in theory, argue that the Freedom House ratings show them to be the most democratic countries in the CIS.  It will be fascinating to see who scores most highly next year;
 
- whatever your opinion of the methodology, Ukraine’s descent into the “Partly Free” category will reinforce concerns about the development of democracy and freedom of speech.  The fact that the country has slipped only one point shows that there is everything still to play for and – I hope – that Ukraine can restore its position in the “Free” category next year. 
 
The challenge for the Ukrainian authorities now is to do everything they can restore Ukraine’s “Free” rating by demonstrating respect for political rights and civil liberties in the year ahead. If that means we are now going to see a fierce competition between Ukraine and Moldova for the title of “Most Free Country in the CIS”, so much the better.

http://www2.maidan.org.ua/news/view.php3?site=maidan&bn=maidan_free&key=
1295789905&trs=-1

Виступ Л. Лук’яненка в столиці України на Софіївській площі у день
відзначення свята Соборності 22 січня 2011 року.

http://www.youtube.com/watch?v=YNhIk3tTpMc&feature=player_embedded

Шановні громадяни України!

Вітаю Вас із святом Соборності!

Я належу до покоління тих синів української нації, які боролися проти російської комуністичної імперії за українську національну свободу. Ми не шкодували ні своєї свободи ні власного життя, бо Україну любили всією душею і підпорядковували себе ідеї боротьби. Ми вивели Україну з-під влади Москви і переможно завершили кількасотрічну боротьбу наших героїчних попередників.

Проголошенням незалежности наше покоління виконало свою історичну місію. Далі завдання ваше – молодшого покоління - наводити лад в українському національному домі. І ви, як не прикро це говорити, не справляєтеся з цим завданням. З одного боку ви розумні і активні політики і нібито любите Україну, а з другого - ви найбільше любите себе. Боретеся не за справедливість, духовне і економічне відродження України, а за високі посади у владі. Кожен з вас мріє за будь-яку ціну піднестеся над іншим, випхати того першого. Ви всі свої сили напружуєте для поборювання таких же патріотів України, а разом опускаєте Україну все нижче й нижче.

Не берете ви приклад зі своїх попередників.

На свято Соборності ви не запросили до слова нікого з політв’язнів. Немає у вашому списку ні Олеся Шевченка, ні Василя Овсієнка, ні Миколи Горбаля, ні Богдана Гориня, Василя Лісового і ще небагатьох живих, які поки що не переступили поріг до іншого світу. Ви самі штовхаєтеся один перед одним за першість виступити і показати себе перед багатотисячним зібранням народу і, виступивши, тут же сходити зі сцени і покидаєте майдан, кудись поспішаючи. Людей, що приїхали з різних куточків України і хотіли почути відповідь на питання: що будемо робити далі, залишаєте без відповіді.

Розказуєте про любов до України і свого народу. Може і любите. Але найбільше любите себе. Коли б ви любили менше себе, то в боротьбі авторитетів відступили б на друге місце і сприяли б спільній перемозі. Ви не дбаєте про спільну перемогу. Ви дбаєте про найвище висунення своєї особи. Україна йде на дно. Ви своїми ногами штовхаєте її ще глибше, аби підстибнути вище за ближнього патріота.

Не ваше покоління побудує справедливу і незалежну Україну, бо ви не готові йти на жертви задля України. І мені гірко, бо смертями і безмежними муками щирі сини України добилися проголошення незалежності держави, а ви неспроможні вгамувати владолюбство та зменшити жадобу слави і тим сприяєте ворогам руйнувати Україну. Ви навіть у День Соборності неспроможні разом відсвяткувати єдність.

Якщо кожен з вас задля об`єнання патріотичних сил не відступить на друге місце, то вельми скоро доведеться стати перед судом духовних батьків української нації за руйнацію України.

І не викрутитеся! І не виправдаєте себе жодним лукавством!

Бо чорна руїна України не прийме ваших виправдань!

Почуйте це зараз від мене!

Ваш Левко Лук’янеко

Ініціативна група Координаційної ради з питань захисту української мови, розглянувши проект Концепції мовної освіти в Україні від 27 грудня 2010 року, поданого на сайті Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України (далі – проект Концепції), дійшла до таких висновків:

1. У вступній частині проекту Концепції цілком слушно окреслено вплив глобалізації на гуманізацію освіти. Ґрунтовно доведено актуальність концепції. Водночас, не сформульовано чітко мету Концепції (її підмінено поняттям «мета вивчення мов», що викликає додаткові запитання).

2. У поданому проекті Концепції не наведено визначення термінів, якими послуговуються автори тексту: державна мова, рідна мова, іноземна мова, мова меншин тощо. Цей чинник зумовить в подальшому проблеми щодо належного вживання понять і гострі суперечки довкола одного й того ж терміна. Звертаємо увагу й на некоректність використання не встановленої на законодавчому рівні категорії «мовні меншини», що не вживається ані в європейських правових актах, ані в національному законодавстві України – на відміну від традиційного терміну «національні меншини».

3. Не відповідає Конституції пропоноване Концепцією визначення російської мови як «мови міжнаціонального спілкування, однієї з поширених міжнародних мов». Не є зрозумілою доцільність наголошення на цьому в проекті Концепції мовної освіти, що повинна орієнтуватись насамперед на потреби української держави та суспільства. До того ж це твердження є дискусійним, тому його впровадження не є компетенцією цієї Концепції.

4.Сумнівною є юридична техніка абзаців 8 і 9 проекту Концепції стосовно характеристики ролі української та російської мов в Україні. Структура (послідовний виклад) та стилістична специфіка кожного з абзаців сприяють принципово відмінному і навіть протилежному сприйняттю обох зазначених мов, що порушує вимогу однозначності у сприйнятті рівнозначних понять і категорій. Окрім того, з позицій рівності захисту звертає на себе увагу сумнівне виокремлення у тексті Концепції російської з-поміж інших мов національних меншин.

5. Проект Концепції (зокрема, її завдання) базується на методиках викладання іноземних мов, що є виправданим для написання програми для вивчення, проте не відповідає змісту й стилістиці офіційного документа. ... У тексті Концепції повинно бути проголошено необхідність подолання наслідків багатосотлітнього колоніального становища України та постійного і систематичного лінгвоциду української мови з боку авторитарних режимів, що контролювали українську територію. Повинно також бути закріплено принцип «позитивної дискримінації» на користь української мови для усунення негативних наслідків лінгвоциду.

6. Не є виправданим відображення в тексті проекту Концепції тези про багатонаціональність («Україна є полікультурною і багатонаціональною державою») України – як суб’єктивного оціночного судження, що нині не відповідає історично утвердженому вітчизняному критерію багатонаціональності і, до того ж, суперечить сучасним етнодемографічним реаліям України, зокрема останнім соціологічним дослідженням національного складу населення держави.

7. Не викликає заперечень теза про те, що «вільний вибір мови навчання є важливою характеристикою демократичного суспільства та концепції мовної освіти в Україні». ...Пропонуємо відобразити в Концепції зазначений механізм вибору мови, доповнивши таким твердженням: «У школі і класах з українською мовою навчання всі предмети (крім іноземної мови) повинні викладатися українською мовою. Для шкіл національних меншин має зберігатися пропорційне співвідношення вивчення рідної мови й української (половина годин навчання рідною мовою, половина – українською), причому кількість годин державної мови має зростати поступово».

8. В поданому тексті відсутні прогнозовані результати впровадження в життя проекту Концепції, тому не зрозумілою лишається її справжня мета. Вважаємо, що більше навантаження в питаннях вивчення мов національних меншин, які проживають в Україні, має покладатися на майбутніх посадовців публічної адміністрації, які навчаються у вишах за державним замовленням від певного регіону. Освітяни мають робити акцент на тому, що такі особи під час отримання освіти повинні поглиблено вивчати не лише державну мову для досконалого володіння нею, але й мови національних меншин, які є в цьому регіоні. ...

9. На загал, Концепція є нагальною, водночас вона містить багато суперечливих питань, не конкретизує завдання, які ставить перед собою профільне міністерство в досягненні власних цілей, також не сформульованих. Також поданий проект Концепції, на жаль, не визначає, у який саме спосіб всім національним меншинам буде надано можливість рівною мірою та належним чином оволодіти українською мовою як державною та мовою міжнаціонального спілкування.

Важливим питанням є й те, хто саме з освітян, науковців та представників громадськості був залучений до створення Концепції? Громадськість має знати, який досвід та освіту має ця людина, наскільки вона є компетентна в питаннях мовної політики і засад формування національно орієнтованої освіти в Україні й до кого громадськість може звертатись стосовно зазначених в проекті Концепції питань.

Експерти Координаційної ради з питань захисту української мови, Семененко Л. Л., голова Координаційної ради з питань захисту української мови, канд. філол. наук, ст. викладач кафедри юридичного документознавства НАВС.

Ющук І. П., заслужений діяч науки й техніки України, проф., канд. філол. наук, завідувач кафедри Київського міжнародного університету.

Курінний О. В., ст. викладач кафедри міжнародного права і спеціальних правових наук НаУКМА, експерт Центру політико-правових реформ.

Вся стаття: [ тут ]

http://blogs.fco.gov.uk/roller/turner/
25 січня 2011

Leigh Turner

Яка країна є найбільш вільною серед країн СНД (Commonwealth of Independent States)? Чи можемо ми впевнено сказати, що це Україна? І що можна сказати про нового претендента на цей титул – Молдову?
 
Існує багато способів визначення свободи, деякі з яких є більш об’єктивними, ніж інші.  Як я відзначив  у недавньому блозі про права людини, рівень свободи в країні часто можна відчути одразу після прибуття до аеропорту. Проте такі враження є неминуче суб’єктивними.
 
Це робить річний звіт «Свобода в світі -2011», здійснений американською неурядовою організацією Freedom House, важливим документом. Це дослідження є спробою сформувати об’єктивну оцінку, даючи країнам  бали від 1 (добре) до 7 (погано)  за політичні права та громадянські свободи відповідно, що потенційно надає найвищу оцінку у 14 балів за цими двома показниками. Потім країни поділяються на групи: вільні (які набрали від 2 до 5 балів), частково вільні (які набрали від 6 до 10 балів) та невільні (які набрали від 11 до 14 балів). У 2005 році Україна стала першою, і до цього часу єдиною країною СНД, яку  Freedom House визначив як “вільну” і яка набрала 5 балів за період з 2005 по 2010 роки.   У 2011 році Україна опустилася на одну сходинку, отримавши 6 балів, що переводить її до  «частково вільної» категорії, з такими ж показниками, як і Молдова. У той же час траєкторія Молдови рухається вгору від 8 балів у 2009 році, до 7 балів у 2010 році та 6 балів у 2011 році.   Freedom House пояснює падіння показників України « погіршенням свободи засобів масової інформації, тиском силових структур на університети, щоб утримувати студентів від участі у протестах, вороже ставлення уряду до опозиційних зібрань та міжнародних неурядових організацій, а також збільшення президентського впливу на судову систему». 
 
Можна сперечатися щодо методики Freedom House.  Але цей звіт є важливим з декількох причин:

• Він  є нагадуванням, що процес зміцнення політичних прав і громадянських свобод не є лінійним. Чудова таблиця (надана нижче), розроблена моїми колегами з  Посольства,  демонструє, як з 1992 року змінювалися, часто дуже істотно, рейтинги  Freedom House для України, Білорусі, Росії, Молдови та СНД у цілому. Це своєрідний політичний еквівалент принципу «ти настільки ж гарний, як і останній гамбургер, який ти подаєш». Іншими словами, країни, які досягли поступу у зміцненні свобод, повинні продовжувати невтомно працювати, щоб зберегти їх. Це стосується України, Великої Британії та будь-якої іншої країни;
• Україна втратила лише один бал у рейтингах за 2010 - початок 2011 року, але це й стало причиною того, що Україна опустилася з категорії «вільна» до категорії «частково вільна». Той факт, що Молдова отримала такий же бал, означає, що обидві країни в теорії можуть говорити про те, що рейтинги Freedom House демонструють їх найдемократичнішими серед країн колишнього Радянського Союзу. Буде цікаво спостерігати, яка з цих країн отримає вищий бал наступного року.
• Яким би не було Ваше враження про методику дослідження, перехід України до категорії «частково вільна» ще більш підсилить занепокоєння щодо розвитку демократії та свободи слова. Той факт, що країна опустилася на одну сходинку, вказує на те, що все ще є за що боротися, і я сподіваюсь, що наступного року Україна відновить свою позицію у категорії «вільна».

Зараз основне завдання для українських посадовців – зробити все, що в їхніх силах в цьому році, щоб відновити рейтинг України як «вільної», демонструючи повагу до політичних прав та громадянських свобод. Якщо це означатиме, що ми побачимо запекле змагання між Україною та Молдовою за звання «Найвільніша серед країн пострадянського простору», це буде лише на краще.

Vasyl Pawlowsky

For years, Ukraine has been going through mock reforms and in my opinion they always seem to do so as a knee-jerk response to something that is troubling the West. In short, it always seems to be not a carrot that works but a fairly large stick, somewhere along the lines of a two-by-four. During the entire Presidency of Viktor Yushchenko, it seems like no approach whatsoever was taken, and most of the world looked to Ukraine as the poster-child of democracy and it slowly made some progress, though much of it was in fact window-dressing. Yushchenko's crusader like attitude towards the Holodomor, was great, but what else, if anything, regarding Ukraine's future was accomplished?

Ukraine's poster-child status was deserved, but somehow, the West is also partially respsonsible for Yushchenko's demise, and never held up a big enough stick to either Yushchenko or to Tymoshenko, who because of their egos could never put the interest of the nation first. In the not so distant past, one of the biggest sticks that was always held over Ukraine's head was the Jackson-Vanik Ammendment which was lifted in November of 2005.

This was an important change, particularly to US-Ukraine relations regarding trade; however, the promises of the “orange leaders” from the Maidan (Independence Square), never materialized, and no one was held to their promises. (Alhough this is not only a problem in Ukraine's democracy, but in all democracies.) Somehow, it seemed to me, as well as to those at the Democratic Initiatives Foundation, that Ukrainians had come to think that democracy is about elections, and they had forgotten that the most important period is really the inter-election period. Regardless of where we live, we are all too familiar with what the majority of politicians will tell their electorate in order to get elected. I will not delve into the period that I have heard some coin the “orange honeymoon”, but would like people to think about what has been happening in the last few months and more particularly since Ukraine's reversion to the 1996 version of Ukraine's Constitution in October of 2010.

One of the greatest matters that will strike a chord with any long-term Ukraine watchers and advocates of democratic progress and development is that the Rule of Law is essential!

The disregard for any law in Ukraine, has during its nearly twenty years of independence, been commonplace, unfortunately as are commonly accepted principles between what is right and wrong when dealing with businessmen and more particularly civil servants, who 90% of the time put their personal interests before those required by the positions they are supposed to carry out! The contempt for the law, seems to have been happening even more now than under what some poltical activists in Ukraine called Kuchmizm, in the period leading up to the Orange Revolution.

While I do not condone violent uprising in Ukraine as a way of bringing about the needed changes, it is a prospect that seems to become increasingly realistic if the current authoritarian trends continue to be exerted further and further. People are now being pushed and jostled a little harder than Kuchma dared to push! The decisively anti-national, and socio-economically erosive policies are in fact, riling people in Ukraine to the point that I have on more than one occasion, on various Ukrainian fora,  seen it being asserted that peaceful means of resistance are no longer considered to be a viable option.

As pointed out by the publisher of ePOSHTA, Myroslava Oleksiuk on a discussion list which prompted me to write this piece, “Former ambassador Dr. Yuri Shcherbak confirmed this when he was in Toronto last month. He believes the situation will not be changed without violence.”

However, given the current state of the Ukrainian national psyche (see analysis in Oleh Tolkachov’s article in Ukrainska Pravda), such drastic developments may, even now, seem to be hard to imagine.

One of the greatest problems in Ukraine is what I would call a leadership vacuum. There is neither a viable leader nor a group that have completely clean hands. So many deals in Ukraine are made or broken on compromise. Until such a group appears on the scene - that is without compromise and one that not only has leadership and vision but one that knows how to channel to the population a vision of Ukraine, the country will remain a place that is economically plundered by a few, while the greater portion of the population ekes out an existence. This group must not only have wide appeal, it must be ready to take on a leadership role including a long term strategy for the nation, and then, and only then will it be possible to move in the right direction! A direction, that appeals not only to Ukrainians living in Ukraine, but those who live beyond Ukraine's borders and includes patriotic Ukrainian values not only of Ukrainian citizens, but those of the Ukrainian diaspora - individuals who collectively have a better understanding of democracy than most Ukrainians in Ukraine. This may in fact still take a generation or two, and I know it's not as quick as we would like to see Ukraine change for the better, but is the closest realistic scenario. But there is the chance, that no such leader or group will ever appear?

Since, I have returned to live in Canada, in 2009, I have heard and seen countless examples of low level professionalism in our community. As one friend and fellow broadcaster has said, on numerous occasions, “There are many Ukrainians who are top professionals in their fields, but once they are in the church hall, the local SUM or Plast branch, their professionalism is left at the door!” Think about it for a moment, and I am sure that you all know a few people who are just like that. Our communities somehow too, lack a vision, and when someone does voice their opinion and put forth a vision they are put down by those who are at the helm of our various communities around the globe.

While, this is not always the case with our national organizations, who have a budget to operate and have in the past and still do hire extremely qualified individuals, this does not happen at the regional levels. There, nearly everyone has a mindset that non-profit organizations making money to be self-supportive in furthering their cause, and the cause of the community at large, is somehow a bad thing. It is simply not true. All organizations have a board, which often is for the most part slapped together pell-mell and made up of members who are there by default. Many younger people in the community have become disenfranchised by the community, because a resistance to change by older members. I'm not talking about older being octogenarians, I'm talking about many of my own peers who are in their forty-somethings. The status-quo is good enough for them, so therefore it must be alright for everyone else. Is it?

I'm not sure why this is the case, but it is a problem that the community has to figure out how to deal with. Maybe, it's lack of creativity, or maybe simply it is their insular vision, that hampers them in realizing what is truly going on in Ukraine and even in their own back yards. Or maybe it is that they are not in touch with the world in general? Meanwhile, adversaries of Ukrainian nationhood and culture are doing everything and using all contemporary means possible to discredit both Ukraine and Ukrainians wherever they reside on the face of this earth.

I am certain that there are many who have forgotten the days, when the world was fed a great deal of political rhetoric about how things are so good in Ukraine. It is possible that the same people and those who in Ukraine's nearly twenty years of independence have somehow forgotten, or never learned to read between the lines in all spheres of contemporary Ukrainian life, and began to see Ukraine through rose-coloured glasses once it gained its independence. Why is this? It is my opinion, that they and others like them have never fully understood the root of many of the problems and undercurrents in Ukraine.

When I visited Ukraine for the first two times in 1990, I too had a certain expected perception of what the country would be like - though my perception over the last twenty years has developed to be a more realistic one - Ukraine with problems that most Canadians, Americans and Europeans cannot even fathom or begin to understand, because many have simply been tourists, and business people who are seldom shown or told about the realities of Ukraine.

So may I propose for 2011 that the entire Ukrainian community that is concerned about Ukraine, as an independent nation, rethink their approaches not only to Ukraine, but to our communities.

For Ukraine, our leadership has to lobby at an official level with tenacity and willingness to ensure that bigger sticks are used in keeping Ukraine in line in the area of human rights, press freedoms, and most importantly the rule of law. Somehow, it seems that anytime Ukraine cries about its problems the world comes to the rescue with assistance in the form of a blank cheque. That blank cheque and any other assistance, including bilateral trade agreements in the future, requires not only strings attached, but iron chains.

For our communities, we have to think about the younger people in the community who want to try something new, different and innovative. Some of their ideas may even be considered risky, by conservative members of the community, but if it contributes to the common good, then we must nurture a younger generation, many, who have turned their backs on the community and not without reason!. To those individuals in the community who can contribute in a positive way, be it in their actions or financially, to do so and the youth and supporters of innovative community projects should be given carrots, so they continue to do so.

Journalists and broadcasters, must professionally inform not only the Ukrainian community globally about important issues, but also politicians, the media and common individuals who are not indifferent to Ukraine or its people, history or culture regardless of where in the world they are. We should in turn demand that the international community carry a bigger stick when it comes to dealing with Ukraine, as opposed to them responding to their mock reforms and lack of adherence to rule of law and human rights. The carrot, is of a color which the current regime holds a disdain for, will not work in initiating any change in Ukraine. They need to be not only beaten with a two-by-four by the international community, but society within Ukraine, must learn how to beat those who do not live by the rule of law with not only a two-by-four, but with the iron that comes out of foundries of those who have become wealthy beyond belief.

http://www.kyivpost.com/news/opinion/op_ed/detail/95300/#ixzz1Bz74Pf47
Jan 20, 2010

Anders Aslund

With Yanukovych supremely in charge, one question is whether he' ll remove Prime Minister Mykola Azarov.

The economic situation in Ukraine is quite easy to assess. President Viktor Yanukovych is fully in charge, and he is quickly consolidating power.

So far he is balancing between two oligarchic groups – the so-called RosUkrEnergo group and the Donetsk clan. The big question is whether he will continue to do so, or oust the oligarchs to build his own power hierarchy.

Yanukovych has been surprisingly keen on fulfilling the requests of the International Monetary Fund, Ukraine’s biggest lender. But the president complies with the letter of the agreements, rather than with the spirit.

Economic growth is likely to stay around a respectable, but not very impressive, 5 percent a year. Yanukovych’s most delicate international task is to negotiate the association agreement with the European Union.

His personal relationship with Russian Prime Minister Vladimir Putin is terrible, and Putin seems determined to steer both gas and oil transit away from Yanukovych’s Ukraine.

Yanukovych’s political position is very strong and no domestic threat to him is apparent at present. His main goal is, obviously, his personal political power.

Yanukovych’s political position is very strong and no domestic threat to him is apparent at present. The next parliamentary elections are scheduled for October 2012.

Until then, it is difficult to discern any challenge to Yanukovych. His main goal is, obviously, his personal political power.

<The Ukrainian government has just been changed and slimmed down. In terms of structure, this makes much more sense. The balance between the RosUkrEnergo camp (billionaire co-owner Dmytro Firtash, Energy Minister Yuri Boiko, presidential chief of staff Serhiy Lyovochkin and Security Service of Ukraine chief Valeriy Khoroshkovskiy) and the Donetsk group (wealthy and influential businessmen Rinat Akhmetov, Andriy Kliuev and Boris Kolesnikov) appears to be maintained, while Speaker Volodymyr Lytvyn, socialist and Communist Party cronies are gone.

With Yanukovych supremely in charge, one question is whether he will remove Prime Minister Mykola Azarov. My suspicion is that he will do so, because Yanukovych has appointed Sergei Arbuzov as chairman of the National Bank of Ukraine and two other young loyalists as heads of the State Tax Administration and the tax police.

All these three appointments undermine Azarov, and probably also the recent change of health minister. Now Azarov only has the weak minister of finance left. I would not be the least surprised to see both go soon.

Yanukovych undermined Azarov by vetoing the tax code and changing it substantially. Azarov has repeatedly objected to raising the retirement age, which Yanukovych supports publicly. My guess, thus, is that Azarov will leave within the next few months.

If Azarov would be ousted, I think that Deputy Prime Minister Sergiy Tigipko is likely to take his place, not because he is strong but because he is weak. Yanukovych wants a prime minister who is a moderator rather than a force in his own right, and he does not have any person purely of his own to appoint as yet.

An elderly woman begs for money as pedestrians pass by in central Kyiv on Jan. 13. A sign on her chest says: “Help for treatment of my eyes.” This scene is not unusual in Ukrainian cities, where the economy remains poor for most of the nation’s 46 million citizens. (AP)

The two obvious front-runners are Boiko and Klyuev, but either’s appointment would mean that one of the two leading camps had won over the other, and that would make Yanukovych a hostage of the winning camp, which would not suit him. Therefore, I think that both these two strong men are excluded. Yanukovych could not care less about democracy and freedom, while he is greatly concerned about his reputation in the West.

So far, he has arrested at least 10 of Tymoshenko’s top officials, and one former minister after another is being arrested or coming under investigation. Although corruption probably could be alleged, the actual arrest reasons are predominantly political. Yanukovych follows the example of Putin and Lukashenko, but faster and more successfully.

Yanukovych does not care about the details in economic policy. He focuses on the main features: reasonable macroeconomic stability and decent economic growth. He is likely to target an economic growth of 5 percent a year. He desires to streamline and simplify state administration and regulation, while he is not prone to pursue any anti-corruption program.

He stands out as a representative of a handful of big businessmen from eastern Ukraine. A number of big enterprises in coal, electricity, telecommunications and chemical industry are likely to be privatized in the next few years, but they are all likely to be sold at favorable prices to businessmen close to Yanukovych.

The biggest question is whether Yanukovych will continue to balance the big Ukrainian businessmen close to him who currently dominate his government or whether he will take them out.

Yanukovych appears adamant that the IMF standby loan agreement must be followed to the letter, if not to the spirit. The agreement was concluded in July and it is supposed to last for two and a half years. It gives Ukraine a credit of $15 billion.

So far, Ukraine has received two tranches, and the government is likely to continue to do what the IMF requires to give Ukraine $1.5 billion a quarter.

The IMF controls the budget deficit very firmly, and checks that the exchange rate is reasonable for the current account balance, while inflation lingers at 10 percent a year and its reduction does not appear to be a priority.

The tax code was adopted, and Yanukovych incorporated almost all the protesters’ demands after the first version was adopted and Yanukovych then vetoed it. This appears a political knockout for the opposition. The tax system is hardly improving or deteriorating because of these changes, revealing no real interest in systemic improvement.

Apart from the IMF financial stabilization program, Ukraine’s only big international project is to negotiate a substantial deep and comprehensive free trade agreement with the European Union, which is likely to be completed within a year or so.

Yanukovych’s problem, however, is to comprehend European values. He has refuted NATO membership. Russia offers no alternative in either regard, because the Russia-sponsored customs union with Belarus and Kazakhstan is not really operative. Moreover, Russia is trying to reduce its extensive transit of oil and gas through Ukraine by all means. Moreover, given the poor relationship between Yanukovych and Putin, Ukraine appears to tilt to Europe after all.

The biggest question is whether Yanukovych will continue to balance the big Ukrainian businessmen close to him who currently dominate his government or whether he will take them out. My mind is open.

Anders Aslund is a senior fellow at the Peterson Institute for International Economics in Washington, D.C.

By Walter Derzko

If you only read the headlines of most newspapers, the perception you would get is that Russia is a rising regional power with ambitions of becoming a global super power again.

A public 2009 Canadian military foresight report summarizes the following: "Since 1999, Russia has been experiencing an economic revival largely based on its oil and natural gas exports. Unlike the USSR, modern Russia is not challenging the world order, only the current power distribution." It concludes: Wanting to be a player on the world stage again, Russia will pursue continued relations with Europe, NATO, and the United States in order to prevent marginalization and help recreate Russia as at least a regional power. For the foreseeable future, Russia will not aggressively challenge the United States or its allies."

In fact, this vision of Russia may be overly optimistic. The reverse may now be true.

In reality, both Russia and Gazprom, the state-owned gas company, are both quietly going broke, which the mainstream media and experts ignore. But wait a minute, you ask? Isn't Russia selling oil and gas like there is no tomorrow? Yes, but that is Russia's strength for the time being and its Achilles Heel in the medium and long run.

Russian Energy Minister Sergiy Shmatko admitted last November that the Russian oil sector had reached the point where it needs immediate reforms and a reduction in the tax burden, in order to prevent a rapid decline of oil production, starting in 2011-2012. This sector, meanwhile, generates over 40% of Russia's export revenues, so that reducing the tax burden on the oil sector when Russia is already carrying a budget deficiency in the area of 10% is a very challenging task indeed. Coupled with tumbling oil production, we may see another collapse of both oil and gas prices in the near future. Europe is not as dependent on Russian gas as it once was. It now has other options, such as liquefied natural gas from Qatar and shale gas from Poland and Ukraine within the next five years.

Gazprom also carries a very heavy debt load, and can sustain stability only if its revenues increase, which looks unlikely. Russia had already depleted most of its sovereign wealth fund reserves, and is running budget deficiency 9-12% per year. Under these conditions it will have no resources for bailing out Gazprom. The recovery of the gas market in Europe will not be sufficiently fast, and will not produce sufficient demand to offset emerging competition from Central Asia, Azerbaijan, Qatar, and possibly Poland and Ukraine in European markets.

Remember too that oil price manipulation (keeping oil prices artificially low for a decade) was a geopolitical weapon that was successfully used by the USA (Zbigniew Brzezinski and the Reagan Administration) in an attempt to bankrupt the former Soviet Union. It worked.

Back in the 1970s and 80s, cybernetic experts in Kyiv and Moscow using system dynamics modeling, predicted the collapse of the Soviet Union due to low oil prices, by 1990 plus or minus one or two years - not a popular notion at the time, but key people did pay heed. Two years before the collapse of the Soviet Union, Russian and Ukrainian oligarchs started to move their wealth off-shore in 1988-89.

Similar systems dynamics modeling shows similar collapse signals and that Putinism in Russian and President Yanukovych's regime in Ukraine will suffer a similar fate as did the former Soviet Union.

These geopolitical and economic developments may lead to the economic collapse of Gazprom in the short term and the Russian Federation during the second half of the current decade. Russia already defaulted on sovereign debt in the 1980s and won't hesitate again to leave foreign bond holders with worthless paper. Such a collapse, even if it won't impact on the territorial integrity of the Russian Federation, will essentially weaken Russia. It could lead to the rapid escalation of ethnic tensions in the Northern Caucasus, massive infiltration of Chinese migrants into Siberia, and growing separatist movements that will fill the power vacuum. Its ability to play the role of the superpower may be diminished at the regional level and over a larger geographical area, which includes Moldova, Ukraine, Russia, Kirgizstan, Tajikistan, Armenia, Georgia, and Azerbaijan, which may become unstable. The cause of such instabilities are still existent "frozen" conflicts in Transdnisteria, Abkhazia, South Ossetia, Karabakh, and border disputes in Central Asia. So far, all these conflicts remain "frozen" because of Russia's heavy military grip. As this weakens, the probability of cross boarder and internal conflicts grows.

A new energy wild card has come into the mix. A new US biotechnology company Joule Unlimited has received a patent on a genetically modified E coli bacteria that can use only carbon dioxide (CO2) and sunlight to generate refined hydrocarbons including gasoline, jet fuel and diesel at a cost of $30 per barrel. So who do you think Europe will be buying oil products from in the future? High priced Russia ?

So if the worst case scenario takes hold in Russia, similar to conditions before the collapse of the Soviet Union, why would Ukraine want to strengthen its economic and political ties with Russia, a losing horse?

See more here at http://bit.ly/fDyi3m

Walter (Wolodymyr) Derzko is a Senior Fellow at the Strategic Innovation Lab (sLab), and a lecturer in the MA program in Strategic Foresight and Innovation, Ontario College of Art & Design (OCAD). http://smarteconomy.typepad.com

http://www.kyivpost.com/news/opinion/editorial/detail/95303/
Jan 21. 2011

One of the world's top news channels only scratches the surface during its almost week long coverage of Ukraine. It’s great to see CNN, one of the world’s top news channels, dedicating nearly a week’s worth of special coverage to Ukraine through its i-List series, which aired Jan. 17-21.

But it’s been disappointing to see CNN’s PR-ish and superficial coverage, showing a Ukraine hardly recognizable to its citizens.

[...]

One report featured Deputy Prime Minister Borys Kolesnikov hyping up Ukraine’s promising agriculture sector. There was no mention of unjustified grain export quotas and non-transparent barriers that have caused huge losses for foreign investors.

Another episode showed a happy and smiling Kyiv police officer learning English in preparation for the Euro 2012 soccer championship. It didn’t mention recent crackdowns on the political opposition, let alone the longstanding problems with police brutality, corruption and racial profiling.

A CNN spokesperson said an upcoming episode will feature a Yanukovych interview, with him saying his government wants “political and economic stability… and sees the balance between East and West differently than his pro-Western predecessor [Viktor Yushchenko].”

CNN said the i-List series on Ukraine is sponsored by the Ukraine Economic Reform Fund. ...

Complete article: [here]

http://www.day.kiev.ua/298823

Віра НАНІВСЬКА, директор Міжнародного центру перспективних досліджень

Міфи, за якими живе Україна сьогодні, блокують її суспільний, економічний, політичний розвиток, формулюючи неправильні проблеми і ставлячи хибні завдання. Їхнє існування робить неможливим вирішення реальних проблем. Розвінчування цих міфів життєво необхідне для України.

Міф 1. Реформи в україні непопулярні

Міф 2. Бізнес в україні — це злочинець і кровопивця

Міф 3. Україна мала таку ж допомогу втрансформації, як і інші країни

Міф 4. Україні потрібна децентралізація

Міф 5. В Україні занадто жорсткий контроль

Міф 6. Янукович і його команда наведуть порядок

Міф 1. РЕФОРМИ В УКРАЇНІ НЕПОПУЛЯРНІ

Українці не просто хочуть, а спраглі реформ, які принесуть зміни на краще, проте їх в Україні ще навіть не розпочинали. Під гаслом реформ чиновники сподіваються залишити все без змін: можливість тероризувати населення та красти з бюджету. Історія з Податковим кодексом — яскрава ілюстрація цього. Податкова реформа в теперішньому вигляді є закономірно непопулярна. Бізнес виступає проти Податкового кодексу, представленого як радикальна реформа, але насправді він шкідливий для бізнесу. Бізнес звинувачують у небажанні та неприйнятті реформ. Насправді він бореться з тим, що все залишається, як є: податкова адміністрація — репресивна, великий бізнес — у тіні, малому бізнесу треба продовжувати хитрувати.

За індексом економічної свободи, тобто щодо умов для інвестицій і підприємництва, 2010 року Україна посіла 162-ге місце зі 179-ти, опинившись позаду Білорусі, Росії та Узбекистану. Це жахливий доказ того, що через майже двадцять років після краху комунізму економічна свобода в Україні відсутня. За даними Міжнародного валютного фонду, у 2010 році ВВП на особу в Україні становить 2 542 дол. США, тим часом як у Росії — 8 693 дол. США, а в США — 46 400 дол.

Не дасть бажаного результату — не забезпечить ефективного державного управління — і адміністративна реформа, що нібито розпочалася. По-перше, скорочення не змінить якості державної адміністративної машини. По-друге, скорочення не буде, тому що воно розтягнено на цілий рік і ніяким чином не допоможе владі. Окрім того, скорочення дуже дороге: пенсіонер, якого скорочують, має одразу отримати десять місячних зарплат, не пенсіонер — три. По-третє, оголошення реформи, яка не має плану і не може відбутися, вже деморалізувало залишки працюючих державних службовців.

Хоча державні службовці, яких мають звільнити, не вийдуть на вулиці, як бізнес, і не почнуть розказувати, чим вони займалися в уряді, очевидна нерозумність адміністративної реформи ще більше знизила популярність реформ в Україні.

Всі говорять про те, що істинним мотивом цієї реформи є концентрація влади. Але в цьому якраз немає нічого поганого. Україна давно страждає від відсутності концентрації влади. Концентрація управління за пріоритетами є дуже потрібною і важливою. Чотири віце-прем’єри — це чотири стратегічні пріоритети: інфраструктура, соціальна сфера, регіональний розвиток та економіка-торгівля.

Проблемою є те, як бачиться забезпечення ефективної роботи державної адміністрації для виконання пріоритетів: через скорочення. Це неможливо, самі скорочення не можуть змінити якості державної служби. Тільки через жорстке визначення нових стандартів роботи державного апарату і конкурсну відповідність стандартам можна досягти ефективного управління та необхідного скорочення.

Всі визначені пріоритети є очевидно необхідними для країни, крім єдиного, який є неповним. Економіку та торгівлю потрібно інституційно поєднати з інтелектуальним потенціалом нації, якщо ми хочемо мати інноваційну економіку: НАУКА (дослідження) створює інновації, що перетворюються на нові виробництва, ПРОМИСЛОВІСТЬ виробляє нові продукти, що перетворюються на товари, ТОРГІВЛЯ, перетворює товари на гроші (для науки теж).

У всіх реформах наразі ми бачимо системну проблему відсутності інформаційної кампанії під час підготовки реформ. Йдеться про кампанію не радянського типу, коли на з’їзді ЦК КПСС проголошують остаточну істину, а європейську кампанію — широкі консультації із зацікавленими сторонами, робота з аргументами опонентів, мобілізація прибічників реформи.

Базова реформа, без якої не обійдеться Україна, — це ліквідація уламків радянських державних інституцій і створення на їхньому місці демократичних та ринкових.

Щодо податків і підприємництва, то Україні потрібна одна-єдина реформа — абсолютна мінімалізація взаємодії бізнесу з владою та державний контроль над податковою службою, який зробить корупцію дуже небезпечною.

Міф 2. БІЗНЕС В УКРАЇНІ — ЦЕ ЗЛОЧИНЕЦЬ І КРОВОПИВЦЯ

Бізнес, малий і великий, несе на своїх плечах утримання України. Коли приватний бізнес з’явився в незалежній Україні як новий суспільний клас, він одразу став основою сучасної економіки України, проте ані радянська машина державного управління економікою, ані радянське суспільне стереотипне сприйняття бізнесу як злочинця і кровопивці досі не змінилися.

Бізнес, який займається виробництвом, торгівлею, створює робочі місця, додану вартість, наповнює бюджет країни, вже живе в нових ринкових умовах. Але оскільки в Радянському Союзі не було ані приватної власності, ані бізнесу, ба більше — така діяльність вважалася злочинною, політично важливим і гостро необхідним для держави було підтримання у суспільстві ставлення до підприємця як до куркуля та кровопивці.

Сьогодні саме бізнес утримує державу: підприємець самостійно працює і дає роботу іншим, сплачує державні борги та податки, завдяки яким держава утримує владу, міліцію, армію, податкову інспекцію, збиткові державні підприємства, платить пенсії та соціальну допомогу.

Підтримування тоталітарного іміджу бізнесу-кровопивці — умова політичного виживання нереформованої корупційної бюрократії. Ще в СРСР було розроблено ідеологічну машину для знецінення приватної ініціативи. Нереформований державний апарат живе за рахунок бізнесу, а виживає — завдяки ідеологічному знищенню його.

Результати опитування Центру «Соціс» на тему «Реформи, бізнес та політика», проведеного 2007 р. на замовлення МЦПД, свідчать, що хоча більшість громадян вірить у примат приватної власності, хоче чесної конкуренції й уже адаптувалася до умов вільного ринку, українці досі перебувають у полоні радянських стереотипів і ліво-популістських гасел щодо грошей, великої приватної власності й бізнесу. Цей розрив між внутрішніми цінностями громадян і звичними стереотипами очевидний, коли респонденти повторюють ідеологічні штампи, що залишилися з радянських часів, але принципово інакше відповідають на запитання про особисті плани та пріоритети. У підсумку ми живемо в стані соціальної шизофренії, що заважає нам розібратися із власними установками й відповідно будувати своє майбутнє. Ми готові важко працювати, щоб купити авто, будинок, відкрити свою справу, й водночас повторюємо, як папуги, зношені гасла «Забрати й поділити!».

74% українців вважають, що держава повинна захищати приватну власність і заохочувати розвиток національного бізнесу, але це не заважає майже 70% громадян підтримувати гасло реприватизації об’єктів великого бізнесу в Україні.

73,5% переконані, що бізнес сприяє підвищенню добробуту суспільства, і водночас 50,4% опитаних вважають, що нагромадження грошей у руках бізнесу робить бідними державу й громадян.

50% респондентів хочуть відкрити свою власну справу, майже 40% мали досвід підприємництва або надавали послуги, а підприємці й банкіри — найбажаніші професії для дітей і онуків. Проте понад 38% українців вважають, що великому бізнесу вдалося домогтися успіху нечесними способами, одержуючи пільги або, ще гірше, обкрадаючи державу. Великий бізнес пов’язують з корупцією й збереженням непрозорих правил гри (65%); із прагненням заробити побільше й утекти за кордон (56%).

Ставлення народу до приватної власності парадоксальне: «своя» власність бажана й недоторканна, а чужу, особливо велику, можна піддавати сумніву. Настільки ж двозначне ставлення до бізнесу й підприємництва. З одного боку, народ негативно сприймає роль великого бізнесу в сучасній Україні, а з другого — приватна власність вважається найефективнішою. Більшість людей висловлюють готовність зайнятися підприємництвом або працювати на приватному підприємстві. Третина українців вважає, що великий бізнес має брати відповідальність за здійснення економічних реформ і вирішення соціальних завдань.

Роль бізнесу вже є ринковою і демократичною, а його імідж — радянський і тоталітарний. За винятком пострадянського простору в світі практично більше немає країн, де сприйняття бізнесу суспільством є негативним. Навіть у Китаї та на Кубі розуміють, що без розвитку бізнесу суспільство приречене на занепад, бідність та авторитаризм. Лише Північна Корея досі підтримує негативний експлуататорський імідж бізнесу. Але навіть її уряду дуже важко пояснити своїм громадянам, чому без злочинного бізнесу вони не мають що їсти, а їхні південні сусіди та компатріоти — одна з найбільш розвинених та заможних країн світу.

Міф 3. УКРАЇНА МАЛА ТАКУ Ж ДОПОМОГУ В ТРАНСФОРМАЦІЇ, ЯК І ІНШІ КРАЇНИ

Однакові умови трансформації — це ширма, якою ЄС прикриває свій не-вибір України. Технічна та фінансова допомога, що надається країнам-кандидатам і країнам із перспективою членства, кардинально відрізняються.

Рішення про приєднання Польщі, Угорщини, Чехії, Словаччини та балтійських країн до ЄС було прийнято попри невдоволення Росії. Політична воля керівництва найбільших держав ЄС була основою для відновлення ЄС у кордонах Європи 1939 року. Недовіра населення у новоприєднаних країнах до ЄС — 32% в Литві, 44% в Естонії та 53% в Латвії за дослідженням Eurobarometer «Осінь-2004» не відіграла ключової ролі. Україну ЄС не розглядав як можливого кандидата на приєднання — до 1939 року вона була у складі СРСР.

Україна ніколи не мала від ЄС таких порад, умов та вимог при наданні технічної допомоги, які ставили за завдання приведення у відповідність до європейських українських державних інституцій. Перед Україною ЄС ніколи не ставив вимоги інституційних змін. Лише пояснити, якою має бути державна політика та яким має бути демократичний державний апарат, недостатньо для того, щоб він працював. Однакові стартові можливості для всіх країни — це ілюзія. Поки Польща, Угорщина та інші країни-кандидати працювали над упровадженням Aquis communautaire, використовуючи обов’язкову систему всіх необхідних інституційних змін для виконання умов вступу до ЄС, Україні пояснювали, що таке лібералізація.

Гроші фінансової та технічної допомоги йшли в Україні на громадянське суспільство, на допомогу в приватизації, але не на зміну державних інституцій та приведення їх у відповідність до європейських. Проте радикальна трансформація державних інституцій була найважливішою у процесі європейської інтеграції країн-кандидатів. Оскільки у ЄС не було жодних планів вводити Україну в свою державну спільноту, то і завдання такого перед українцями не ставилося — лише поради покращання, посилення та вдосконалення, які дозволяли посилюватися, легітимізувати свою корупційну активність та чутися дуже впевнено в переговорах з ЄС українським чиновникам.

Міф 4. УКРАЇНІ ПОТРІБНА ДЕЦЕНТРАЛІЗАЦІЯ

Всі говорять тільки про децентралізацію, в той час як в Україні взагалі не існує централізованого державного контролю над виконанням Конституції, дотриманням прав людини, збереженням територіальної цілісності та національної безпеки.

У демократичних країнах децентралізація співіснує з політикою централізації та забезпечення національного інтересу. Представники державної влади на місцях забезпечують контроль за виконанням Конституції, захистом національного інтересу, територіальної цілісності, національної безпеки та загальнонаціональних програм, наданням якісних державних послуг та дотриманням прав людини. Місцеві громади мають повну автономію у плануванні та виконанні свого бюджету та соціально-економічних програм розвитку своєї території. Обидві функції забезпечені окремими адміністративними апаратами (наприклад префекти і ради у Франції).

В Україні державні інтереси на місцевому рівні не представлені в інституційних формах. Нібито існують представники Президента — голови обласних і районних адміністрацій, але вони повністю втиснуті у функції колишніх секретарів обкомів та райкомів. Вони залишилися «господарниками» з усіма виконавчими органами, які були в обкомах та райкомах, та не стали контролерами від імені Президента щодо Конституції і всіх прав людини, гарантом яких є Президент. Нові реалії — місцеве самоврядування — відібрали у цих колишніх секретарів обкомів та райкомів право на створення та виконання бюджету.

Абсурдність української територіальної адміністративної структури в тому, що місцеве самоврядування має конституційне право на бюджет і на свої рішення, але не має виконавчого апарату для їхнього здійснення. Тому делегує це право державним адміністраціям, які мають виконавчі органи, що залишилися від обкомів та райкомів. Абсурдність продовжується, коли місцеве самоврядування делегує також виконання бюджету. В українській державі не існує органу, який контролював би його виконання. Абсурдність продовжується в тому, що ніхто не винний — просто ми пристосовуємося до уламків радянської адміністративної системи, яка була дуже розумною, точно націленою на забезпечення тодішньої політичної системи. Ми живемо в уламках і не поставили перед собою запитання, що треба змінити, щоб наша адміністративна система відповідала і забезпечувала потреби нової політичної та соціально-економічної системи, в якій ми живемо.

Абсурдність продовжується в тому, що ми звикли говорити: не все так було погано, і не треба казати, що це треба міняти. Ми навіть не уявляємо, що можемо вимовити страшні слова: «Ліквідувати уламки радянської адміністративної системи, незважаючи на те, що вона прекрасно працювала для радянської політичної системи!».

Міф 5. В УКРАЇНІ ЗАНАДТО ЖОРСТКИЙ КОНТРОЛЬ

Існують два різні види контролю: 1) державний контроль над державним бюджетом і державним апаратом та 2) державний контроль над громадянами та бізнесом. Те, що ці два контролі перемішані, не дає можливості поставити питання про відсутність контролю над державними ресурсами і над поведінкою державних службовців. Замість боротися за зменшення контролю над населенням і бізнесом, треба боротися за збільшення контролю над державним апаратом і державними ресурсами.

Державний контроль над державним бюджетом, поведінкою державних посадовців в Україні відсутній, а те, що називають занадто жорстким контролем, є найчастіше необмеженим мародерством щодо державного народного бюджету, приватного бізнесу та громади. Чиновники поводяться, як мародери після перемоги, що знають про абсолютну безкарність своїх дій.

Після здобуття Україною незалежності 1991 року в державі відбувся перехід від однопартійної до багатопартійної політичної системи, було відновлено приватну власність, конституційно забезпечено свободу слова — відбулася економічна та політична лібералізація держави. Як наслідок виникли нові суспільні класи, які були заборонені як злочинні за радянських часів: опозиційні до влади політичні партії, приватний бізнес, забезпечені бюджетом самоврядні громади, громадянське суспільство.

Проте лібералізація економічна і політична без жодних планів радикальної зміни державних інституцій призвела до лібералізації, тобто безконтрольності, цих державних інституцій. Поступово бюрократи на всіх рівнях — від сільради до Кабміну і президентської адміністрації — зрозуміли, що мають у своїх руках ключі від скринь зі скарбами, і ніхто не контролює, що вони роблять з ключами та скринями. З кожним днем і роком посилюється усвідомлення величезної прибутковості державної служби, гарантованості матеріальної вигоди й абсолютної безкарності за її отримання.

Відсутність державного контролю за використанням державних ресурсів веде до тотальної корупції, підриває основу політичної стабільності та призводить до постійної нестачі грошей на державні потреби. А відсутність державного контролю за адміністративними процедурами та поведінкою державних службовців неминуче призведе до незадоволення громадян, недовіри до Президента, політичної нестабільності в Україні.

Міф 6. ЯНУКОВИЧ І ЙОГО КОМАНДА НАВЕДУТЬ ЛАД

Існують два способи навести порядок:

— репресивний: забезпечити стабільність, порядок та виконавську дисципліну через обмеження свободи і реставрацію командно-адміністративної системи, через масові регулярні розстріли непокірних та концтабори;

— демократичний: забезпечити стабільність, порядок та виконавську дисципліну через введення жорсткого контролю за владою та завершення демократичної перебудови державних інституцій у відповідності до демократичної та ринкової політико-економічної системи.

Оскільки Президент досі не робить ні першого, ні другого, порядку він навести не може.

Президентська команда діє в ідеології першого — репресивного — напрямку, але не додумує його до кінця. Повністю запровадити обмеження свободи та реставрувати командно-адміністративну систему можливо лише при запровадженні масових регулярних розстрілів та концтаборів. Оскільки друга частина є неможлива, то й перша частина не спрацює.

Щодо демократичної дисципліни та порядку, Президент Янукович і його команда цілком спроможні створити повноцінно діючу ефективну демократичну систему державного управління, якщо відділять завдання створення жорсткої вертикалі виконавчої влади від демократичного регулювання ринкової та політичної конкуренції.

http://www.politdumka.kiev.ua/interview/508--l-r-.html
19 січня 2011

Всі уже там збагнули, хто такий Янукович і жодних ілюзій уже не мають... Якщо у Януковича і оточення вистачить розуму зупинитися хоча б на такій напівдемократії і не доводити до диктатури, то санкцій не буде. Але боюся, хлопці уже відчули запах крові...

Ігор Лосєв, доцент Києво- могилянської академії

[...]

Я би не покладав великих сподівань на Захід, бо він є корисливим у своїх міркуваннях і часто спокійно обмінює права людини і демократію на нафту і газ. Тому не треба чекати, що Захід нам допоможе. Цілком можливо, що не допоможе. Якщо згадати, що США установили дипломатичні стосунки з комуністичним СРСР під час Голодомору в Україні. Втихомирити і схаменути українську владу може лише реально сам український народ. Скажімо у тій же самій комуністичній Румунії жодна із Західних країн не могла вплинути на Ніколае Чаушеску. Але прийшов момент, коли на нього вплинув румунський народ. Сподіваюся, що так само відбудеться і в Україні, але не в кривавий спосіб, а більш цивілізовано. Народ має сказати своє слово. Єдине, що політики мають бути гідні довіри і поваги народу, а для цього потрібно поставити інтереси суспільства на перший план, а вузькопартійні інтереси уже потім. Крім того, політикам треба бути реалістичними і самокритичними. Ось я нещодавно прочитав в газеті «Україна молода» інтерв»ю з колишньою прес-секретаркою Віктора Ющенка Іриною Ванниковою. Так ось вона пояснює той факт, що колишні міністри в уряді Тимошенко за квотою Ющенка не переслідуються зараз режимом, бо вони мовляв «білі і пухнасті» і нічого не крали. Тобто це такий прозорий натяк, що усі ці люди, які нині переслідуються(правозахисники, журналісти, науковці, підприємці, письменники) і репресуються владою або хабарники, або злодії і корупціонери. Така позиція навряд чи викличе симпатію в людей, які бачать що відбувається. А відсутність солідарності з жертвами фактично поліцейського режиму в Україні ще більше відверне від таких політиків. Так не можна поводитися. А така поведінка позбавить «Нашу Україну» навіть примарних шансів відродитися. Політикам треба бути чесними і принциповими і тоді народ за ними піде.

Олександр Мотиль, професор політології (США)

«Чорні списки» складає Рада Європейського Союзу, точніше міністри зовнішніх справ країн-членів. В Раді мають неабиякий вплив Німеччина, Франція, Італія, які з прихильністю ставляться до Росії і не хотітимуть ображати Путіна . І навряд чи там ухвалять якісь санкції стосовно Путіна та на його союзника Януковича.

З Лукашенком простіше. Він самодекларований диктатор. Білорусь мала і не дуже важлива економічно для Європи, відносини Білорусі з Росією напружені. Отже Європі легко ставити заборону на Лукашенка.

Янукович самодекларований ентузіаст Європи, самоназваний «демократ». Україна важлива для Європи, а відносини України з Росією близькі. Європарламент може закликати до накладання заборони на «януковичів», але Рада ЄС навряд чи погодиться в теперішніх обставинах. Інша річ, якщо режим явно спровокує кровопролиття, хоч і тоді , скоріше, можуть занести міністра внутрішніх справ України до чорного списку , а не самого Януковича.

Вся стаття: [тут]

http://www.ut.net.ua/Columns/50/6580
4 січня, 2011   

В’ячеслав Брюховецький

Уже майже два десятиліття українська освіта перебуває в стані лихоманки змін – новими міністрами та відповідним їхнім уподобанням чиновницьким оточенням. І все це твориться без жодного уявлення про перспективу. Вже не йдеться про стратегічний план – мова про відсутність будь-якого, хоча б чернеткового, начерку. Тому так легко міняються щораз орієнтири, переставляються бакени, до штурвала дориваються нові керманичі. «Дайте порулити», – волають вони в передчутті процесу перерозподілу бюджетних коштів: «Тому дам, тому дам, а тому не дам… Це тобі, а це мені, а це ще мені…» І наша освіта стала схожою на корабель, у якого вийшло з ладу навігаційне обладнання…

Ми говоримо про неймовірну кількість вищих навчальних закладів. А хто ж це такий мудрий свого часу розпорядився чи не кожному ПТУ дати (мало не вирвалося: продати…) статус вишу якогось там рівня?

Ми говоримо про корупцію в освіті, а хтось вирішив, що її можна побороти лише незалежним зов­нішнім тестуванням, призначення якого полягає зовсім в іншому. А ось чи хтось за ту корупцію в нас покараний?
Ми говоримо про алкоголе-, тютюно- та наркозалежність підлітків. А міністерство келійно визначає найвидатніших з української молоді й посилає тихесенько їх, кращих із найкращих, на Всесвітній фестиваль молоді та студентів до Південної Африки. Глиби розуму й таланти – переважно депутати, члени «ума, честі та совісті» й за сумісництвом родичі можновладців. Але вони не хочуть тихесенько, вони показують тій Європі, хто в Україні тепер Лєнін… Європа не витримала, й групу делегатів в стані алкогольного сп’яніння не допустили на борт літака у Франкфурті–на–Майні. Міністр, щоправда, обіцяв обов’язково покарати тих, хто не любить тишком-нишком. Та не чути – чи то руки короткі, чи попросили найпросунутіші політичного притулку...

Надоїдливі професори вимагають університетської автономії. Та міністр знає, як їх угомонити (сам дослужився до професора!) – увести в університети армійські статути й приставити до кожного студента по єфрейтору, щоб пильно стежити, чи бубонять віддано, чистячи зуби: «І утром ото сна восстав, чітай бєз усталі устав»… І шоб на чєловєчєском язикє. А то їм уже, блін, англійську давай!

Чим же пояснити сучасний стан освіти? Це ж не просто феномен Табачника… Тут же якісь вагоміші підстави… Знаєте, мені навіть шкода часом міністра. Увійдіть у його шкуру…

От кажуть, що знижується успішність у вишах. Так є ж просте рішення, впевнений наш міністр, – щоб студенти не пропускали лекцій. Як при Союзі було? Староста здійснював перекличку. Не прийде хто разів три – і вже «неуд.» забезпечено. Дисципліна. І нічого, бачите, і до міністрів дослужилися… От ще б примусити студентів конспектувати ретельно. Як ми колись класиків…

Або деякі освітні керівники не вміють керувати колективом і тому «умнічають»: дайте нам автономію, дайте нам права… А ми вам – спеціальну комісію з 32 наших людей, які в будь-яку хвилину: «А подайтє сюда Ляпкіна-Тяпкіна!»

Шкода Табачника! Невтямки йому, що не примусиш студентів слухати недолугого доцента або й професора, навіть якщо перші перебуватимуть в аудиторії. А я не знаю випадку, щоб лекції цікавого викладача студенти пропускали. То, може, треба братися з іншого кінця?

А щодо грізної комісії з перевірки лояльності ректорів, то чи не продуктивніше було б із тих же таки ректорів створити комісію бодай для окреслення стратегії розвитку сучасної освіти. І чи не час уже збагнути, що без свободи в університетах не виховаємо ми свободолюбної нації?!

Але будьмо великодушними – не висуваймо суворих претензій до нещасного міністра. По-пер­­ше, незмигно див­­ляться хазяї з Білока­­­­м’я­­ної – щось не так, одразу зімнуть на табаку. А по-друге, ну об’єктивно існує ж стеля. І це вже не залежить від людини підневільної, бо плінтус і є плінтус.

Та, зрештою, нічого нового й дивного в личині Табачника немає. Нещодавно професор Володимир Панченко в газеті «День» проникливо показав пов’язаність діяльності нашого міністра зі спадщиною своїх родаків Михайла Юзефовича і Валентина Маланчука. Ці упирі намагалися вбити кілок в українську душу. Не вийшло. І не вийде! Чим ці двоє закінчили, знаємо: один – загальним презирством (сучасники не подавали йому руки), другий – у випарах Бахуса спочив під парканом.

Табачник же – нешлюбне дитя цих двох україножерів. Доктор Серафікус, якого з блиском виписав Віктор Домонтович, мріяв про народження дитини чоловіками без посередництва жінки. І, здається, такий експеримент відбувся – завдяки нашому міністрові.

А що ж українська освіта? Табачники приходять і відходять. А нам треба не перечікувати лиху годину, а працювати. Повторюся: важливо не те, що вони зроблять, а що зробимо ми. Йде прекрасне молоде покоління, і наше завдання – допомогти кожному утвердитися як особистість, що представляє потужну європейську націю.

Michael Kulyk, Cawaja Beach, ON writes:

I called Mr. Moore's Ottawa office this morning to voice my opinion and my concerns of Mr. Moore's lack of leadership on this issue.

I told his office that a genocide in which 25,000 men, women and children were dying per day is something that should be included in a publicly funded "human rights" museum, and to make sure his office couldn't say; "We haven't received any calls about this."

Please call and/or email Mr. Moore and tell him you're not happy with his lack of action on this issue and to make sure he can never say; "We haven't received any calls or emails about this."

Tri-Cities Office:

James Moore MP
2603 St. John's Street
Port Moody, BC, V3H 2B5
604.937.5650
moorej@parl.gc.ca

Ottawa Office:

James Moore MP
House of Commons
Ottawa, ON, K1A 0A6
613.992.9650
moorej@parl.gc.ca

The Global Museum on Communism (www.globalmuseumoncommunism.org) and the Victims of Communism Memorial Foundation in Washington DC is now developing a large multimedia online documentary project on the GULAG for the museum that will be edited by Anne Applebaum and will launch in June of this year.

Along with interviews with historians, including Robert Conquest, we are searching for GULAG survivors in North America who might be willing to give on camera interviews about their experience.

If you know of any survivors in your communities, I would appreciate it if you could send contact information for them to me. This is the the last moment to capture these stories on tape - so your help would be greatly appreciated!

Many thanks in advance!

Marcus Kolga President & CEO Liefa Communications Realworld Pictures +1 416 833 5553

Dear Ladies and Gentlemen,

We are pleading for your help. A tragic misfortune occurred in the community of Kiev-Mohyla Academy. Our student Zhenia Anhel (21 years old) was diagnosed with myelomonocytic leukemia (M4). We can save Zhenia if we quickly collect a necessary amount of money (250 000 EUR) for his treatment abroad. Zhenia’s parents are pensioners and are unable to fund this by themselves. We will appreciate any help.

Current information about Zhenia’s condition and donations will be posted on the web page www.helpangel.com.ua.

Yours faithfully,
Kyiv-Mohyla Academy’s Student Committee Chair
Egor Stadnyi

For further details please contact:

Olena Betliy
Director of the Center for Polish and European Studies
Kyiv Mohyla Academy
+38 095 137 7743
history.ukma@gmail.com

Egor Stadnyi
Student Committee Chair
+38 096 905 5743
estadniy@gmail.com

Iryna Ivanivna Yurechko
Faculty Coordinator
044-425-14-20
iriv@ukma.kiev.ua

Accounts for money transfer

For individuals from Ukraine: you can donate directly to Zhenia mother’s pension account: Anhel Mariya Mykolaivna, number of the card:4627087834471890.

For legal persons and for payments from abroad:

UAH
ОДЕРЖУВАЧ: приватбанк
НАЙМЕНУВАННЯ БАНКУ: приватбанк
НОМЕР РАХУНКУ: 29244825509100
МФО: 305299
ЄДРПОУ: 14360570
ПРИЗНАЧЕННЯ ПЛАТЕЖУ: благодійна допомога АНГЕЛ МАРІЇ
МИКОЛАЇВНІ
на лікування сина АНГЕЛА ЄВГЕНА
№ 4627087834471890
Ідентифікаційний код 1915922443

USD
BENEFICIARY: Anhel Mariya Mykolaivna
Relief Fund for her son Evhen
ACCOUNT: № 26258614433539
BANK OF BENEFICIARY: privatbank
Dnipropetrovs’k, Ukraine
Swift code: pbanua2x
INTERMEDIARY BANK: jp morgan chase bank
Chase Metrotech Center
7th floor
Brooklyn, NY
11245 USA
CORRESPONDENT swift code: chasus33
ACCOUNT: 0011000080

EUR
BENEFICIARY: Anhel Mariya Mykolaivna
Relief Fund for her son Evhen
ACCOUNT: № 26258614433443
BANK OF BENEFICIARY: privatbank
Dnipropetrovs’k, Ukraine
Swift code: pbanua2x
INTERMEDIARY BANK: jp morgan AG
Frankfurt/main, Germany
Swift code: chasdefx
CORRESPONDENT ACCOUNT: 6231605145

DISCLAIMER: ePOSHTA has not verified the accuracy or truth of the above content. Potential donors should carefully evaluate the information BEFORE making a donation.

Lubomyr Luciuk

Mr. Murray admits, publicly, that 2 of the 12 galleries (zones) in the publicly funded Canadian Museum for Human Rights will be dedicated, permanently, to the Holocaust and to aboriginal stories.

LISTEN IN:
http://www.cbc.ca/thestoryfromhere/episode-update/2011/01/21/january-19-2011/

Yes, all 12 galleries are permanent (they are, after all, made of bricks & mortar!) but their contents will fluctuate (I think). Only two are permanently and prominently giving privileged, preferential space to 2 groups, yet all taxpayers will be paying for this partiality, in perpetuity.

Listen to the interviews. Post a comment. Vote on the comments there already. But, most importantly, CONTACT YOUR MP and PROTEST against the way the contents and governance of this museum have been organized.

All 12 galleries should be thematic, comparative and inclusive (i.e. a Genocide Gallery would deal with the Holodomor, Shoah, Armenian Genocide, Rwandan Genocide, other Crimes of Communism), a Canadian Internment Zone with WW I, WWII and the Quebecois in 1970, and so on....

What's fair is fair - and since we own this museum (we are paying for it) the management should listen to us (and they are not). So please act now and speak to your MP and write them a letter and copy that to:

Minister of Canadian Heritage
the Honourable James Moore, MP
House of Commons
Ottawa, Ontario, K1A 0A6

(OHMS printed in the upper right hand corner of the envelope means no postage required).

To: Individuals with an Interest in Ukraine

I am writing to solicit your ideas and assistance in identifying potential host organizations for a group of Legislative Fellows scheduled to arrive in the United States in early April from Ukraine, Russia, and Georgia.

Specifically, in collaboration with the U.S. Department of State, Bureau of Educational and Cultural Affairs, the American Councils for International Education (ACTR/ACCELS) is seeking host organizations for 33 Legislative Fellows from Ukraine, Russia, and Georgia in government themed mini-fellowships across the country from April 3 - April 30. Another 33 Legislative Fellows are scheduled to be placed in one-month fellowships slated to begin in late summer/early fall.

Host organizations would include, but are not limited to, Congressional offices, state legislatures, city halls, other federal, state and/or local government offices, and non-governmental and non-profit organizations.

The 66 Legislative Fellows will be traveling to the United States as part of the federally-funded Legislative Fellows Program (LFP). Initiated in 2005, under the auspices of the Legislative Education and Practice program, the LFP affords talented and promising young professionals from the three aforementioned countries the opportunity to gain practical experience in, and exposure to, the United States government and the American political process.

LFP Fellows are competitively-selected public servants between 25 and 35 years of age drawn from diverse backgrounds. They are college educated (many have advanced degrees in law or international studies), have solid professional qualifications, and speak fluent English as demonstrated by a TOEFL (Test of English as a Foreign Language) exam. They are eager to learn how Americans address issues such as energy, public advocacy, legislative reform, rule of law, civil society, infrastructure, human rights, health care, drug control, forest protection, and other related topics, so that they may better their own societies.

Further, the LFP is a unique program in that it does not just provide foreigners the opportunity to experience the U.S., but also encourages U.S. hosts to travel overseas. Accordingly, the LFP provides funding to enable up to 45 Americans selected from among the host organizations to travel outbound on reciprocal visits.

American Councils has invited me to assist, in a consulting capacity, in identifying potential host organizations. Accordingly, I am contacting you to explore whether you might be able to serve as a host organization or can refer me to others who might be interested.

There are no out-of-pocket costs to be a host organization.

The Fellows will be available to work a full-time schedule and will receive a stipend, health and accident insurance, mentoring, and support throughout the entire period of their fellowship from American Councils and the State Department.

However, host organizations are asked to have a staff person who can supervise and coordinate the schedule of the Fellow as well as help design a project or portion of a project for the Fellow to complete during his/her time in the United States. That project should enable the Fellow to learn about one or more aspects of the United States government or civil society structures and processes relevant to the LFP’s goals and the Fellow’s professional background.

Ideally, the host organization will also assist in finding a local host-family for the Fellow.

Upon request, I would be happy to provide additional materials that provide more details about the Legislative Fellows Program or to answer any questions that you might have. You can also find information on-line at: http://apps.americancouncils.org/lfp.

Again, please let me know if you might be interested in serving as a host organization, have suggestions on specific governmental offices or non-profit organizations to approach, or can provide me with any contacts for prospective host organizations.

Please feel free to share this inquiry with others.

I look forward to hearing from you and thank you.

Sincerely,
Ken Bossong
Returned U.S. Peace Corps volunteer
(Ukraine ’00-’03; Group #17)
Co-director, Ukrainian-American Environmental Association
Day: 301-270-6477 x.11
kbossong@hotmail.com

Термінова розсилка, викликана репресивними
діями органів влади в січні 2011року.

1. Заява Координаційної ради Асамблеї громадських організацій малого та середнього бізнесу України 19.01.2011р. [ тут ]
   
   
2. Асамблея громадських організацій просить направити такі телеграми щодо неправомірних дій з боку міліції щодо Запрудського Ігоря. [ тут ]
   
   
3. Візьміть на озброєння. Захист Рімми [ тут ]
   
   
4. Дві заяви на незаконні дії міліції. [ тут ]
   
   
5. Черговий напад на ринок. [ тут ]
   

29 січня 2011р.

1.     Безстрокова акція протесту.

 1 лютого розпочинається нова хвиля акцій протесту малого та середнього бізнесу України проти неправомірних, репресивних кроків органів влади, непрофесійних або навмисних дій по розробці  та введенні шкідливого для країни податкового кодексу, та інших законів, які фактично знищують економіку України,  середній клас та створюють рай для олігархів.

Очевидно, що влада тепер добре підготувалась до масових акцій, і дуже їх боїться. Тому треба чекати, що нас будуть намагатись розпорошити, повести за псевдолідерами, вимотати наші сили та нейтралізувати справжніх лідерів. Уже зараз використовується репресивний апарат прокуратури, міліції, СБУ, інших контролюючих органів для залякування, фабрикування кримінальних справ чи оформлення підписки про невиїзд, виклики на допити під час проведення масових акцій.

Нам необхідно протиставити цьому організовану, чітко сплановану тактику протидії. Масові акції не відміняються, навпаки вони повинні стати важливою складовою нашої боротьби за свої права. Проте треба усвідомлювати, що під час таких акцій ми несемо великі витрати. Тому проводити їх треба після серйозної підготовки та мобілізації максимально сил, забезпечувати масовість.  Потрібно чітко поставити завдання, узгодити вимоги та план проведення такої акції. Недопустимо  існування кількох центрів керівництва. Це тактика, яку успішно задіяли провладні та опозиційні політтехнологи  під час підприємницького майдану в листопаді 2010 р.

Під час проведення акцій треба чітко дотримуватись законодавства та не йти на поводу у політиканів, які намагаються завоювати дешевий авторитет,  та провокаторів від влади. Будь-які протиправні дії будуть використовуватись для масових репресій. Нинішня влада готова на все, щоб втримати владу в своїх руках і зацікавлена в дестабілізації обстановки не менше ніж політична опозиція, що дасть змогу ввести пряме президентське правління та ввести надзвичайний стан.

Учасникам та організаторам треба бути пильними, передбачити власну охорону, триматися групами біля добре знайомих людей, при виявленні підозрілих осіб видворяти їх з натовпу,  ізолювати без застосування фізичної сили. При потребі звертатись до правоохоронців. Обов’язково  фотографувати таких осіб. При загрозі розгону чи провокацій взятись попідруки, створивши живий ланцюг, не давати проникнути всередину провокаторам. При потребі сісти компактно на землю.  Вести відео та фотозйомку та передавати при можливості негайно в Інтернет, особливо при загрозі вилучення відеоапаратури. Прямо з місця подій передавати по телефонах та в Інтернет факти протиправних дій для негайної розсилки в Інтернеті та в ЗМІ.

При проїзді до місця здійснення мітингів чи інших масових акцій, фіксувати всі дії правоохоронців, які перешкоджають проїзду. Обов’язково записувати прізвище, звання, № нагрудного знаку, № автомобіля, тощо, скласти акт про перешкоджання реалізації конституційних прав громадян на протест.  Фотографувати та аналогічно передавати інформацію по Інтернету та телефону.

Використовувати інші форми протесту.

Страйк - податковий страйк - так як податковий кодекс, як і інші закони, прийняті з грубими порушеннями, повинен вступити в силу не раніше ніж 2012 р. Платити податки по старому, та не допускати до перевірок жодні з контролюючих органів. У випадку намагання провести перевірку оголошувати про переслідування за громадянську позицію та порушення конституційного права на протест.

Оголосити про те, що в  зв’язку з фактами, коли люди в формі видаючи себе за правоохоронців підкидали вибухівку, наркотики, зброю сторонніх в приміщення допускати не будемо.

Оголосити про те, що з травня 2010 р. Асамблея веде  так звану чорну книгу, де збираються факти неправомірних дій чиновників, кожен, хто буде перевищувати своє службове становище та зловживати, попаде в цю книгу і рано чи пізно понесе заслужене покарання, як нацисти понесли  покарання після 1945  р.

Створюється  фонд взаємодопомоги. З цього фонду буде надаватися допомога постраждалим від репресій, в тому числі чиновникам, які відкрито виступили проти системи та відмовились від виконання злочинних наказів.

Примітка. Тим, хто попав у чорний список, або відносно кого є інші негативні факти, в тому числі негативна реакція підприємців, така допомога надаватись не буде.

Збирати інформацію щодо власності чиновників, їх спосіб проведення дозвілля, наявність коханок, де відпочивають, скільки раз на рік їздять за кордон і з ким. Їх  афери та злочинні оборудки. Особливо нахабних проводити додому під наглядом,  фіксувати коло друзів та наближених. Робити інші аналогічні кроки, які робить чиновництво щодо нас.  Робити все виключно в рамках законодавства.

Проводити інші акції: наприклад - одночасно подати листи в податкову чи інші служби, з вимогою роз’яснити якесь питання та вимагати дати відповідь у встановлений термін, одночасно прийти в податкову та заполонити всі кабінети з вимогою роз’яснити те чи інше питання. Таким чином заблокувати роботу цих органів.

Проводити автопробіги, обмін делегаціями, проведення спільних зборів, мітингів та прес-конференцій.

Шукати союзників, вести роз’яснювальну роботу, підтримувати вимоги інших категорій громадян: по законам про вищу освіту, які знищують самоврядування в Вузах та повертають корупцію, по пенсійному, трудовому, житловому  кодексам.

Проводити «круглі столи», подавати вимоги до місцевих органів влади щодо перегляду Податкового кодексу, інших вимог, про відставку Кабміну тощо.

Проводити одночасно по всій Україні  флеш-моби, наприклад проїзд на протязі півгодини з включеними гудками на максимально низькій швидкості,  безперервне ходіння по пішохідних переходах. Тощо.

Самозахист. Взяти на озброєння досвід підприємців України. Організувати оповіщення, розбити на ділянки (десятки, ряди) обрати відповідального, визначити умовні сигнали (свистки),  СМС, тощо за якими всі учасники безстрокової акції припиняють роботу та збираються в умовленому місці. Створювати мобільні групи з активістів, юристів, депутатів, журналістів для виїзду на місце здійснення протиправних дій чиновників.

   Створити загони самозахисту. Розробити план блокування та фіксації протиправних дій, визнати незаконними рейди та “наїзди” так званих вовчих зграй - ОБЕЗ, що більше нагадують облави SS разом з шульцполіцаями на окупованій українській землі.

Закликаємо не боятись. Бояться вже нас. Закликаємо готуватись до вирішальних акцій весною, коли дозріють інші категорії населення. Закликаємо не мовчати, активно протестувати.

Оголошуємо піст на хабарі та штрафи. Використайте ці гроші на відстоювання наших прав, допоможемо немічним та бідним, нашим колегам, які потрапили в біду.

А корупціонер нехай поголодує.

Оголошується «піст» на хабарі. Вивісити на робочих місцях таблички:  «Плачу податки - не даю хабарів!»

 26.01.2011р.  Асамблея ГО МСБ України

2.      РЕЗОЛЮЦІЯ VIIІ Асамблеї ГО малого та середнього бізнесу України 25 січня 2011р.
  http://pidpr.com/load/rezoljucija_viii_asambleji_go_malogo_ta_serednogo_
biznesu_ukrajini_25_sychnja_2011r/1-1-0-980

3.      Листівка проти репресій.
http://pidpr.com/load/listivka_proti_represij/1-1-0-1001

4.      Актуальне: Влада робитиме все для того, аби розбити другий
Майдан підприємців http://nacija.info/?article=1663&edit

5.      Як діяти, коли прийшли на перевірку із податкової інспекції
http://pidpr.com/load/jak_dijati_koli_prijshli_na_perevirku_iz_podatkovoji_inspekciji/1-1-0-1000

6.      Олександр Томасєвич. Позов по пенсіних внесках 25 01 11
http://pidpr.com/load/oleksandr_tomasevich_pozov_po_pensinikh_vneskakh_
25_01_11/1-1-0-998

7.      Теорія взяття влади http://pidpr.com/load/teorija_vzjattja_vladi/1-1-0-997

8.      Сонет 2413 http://pidpr.com/load/sonet_2413/1-1-0-996

9.      Пропозиції до проекту ЗУ «Про заходи щодо законодавчого забезпечення реформування пенсійної системи»
http://pidpr.com/load/propoziciji_do_proektu_zu_pro_zakhodi_shhodo_
zakonodavchogo_zabezpechennja_reformuvannja_pensijnoji_sistemi/1-1-0-995

10.    ПЕНСІЙНИЙ ГЕНОЦИД. В. Миколенко
http://pidpr.com/load/pensijnij_genocid_v_mikolenko/1-1-0-993

11.    Всеукраинский союз ученых-экономистов Концепция налоговой реформы
http://pidpr.com/load/vseukrainskij_sojuz_uchenykh_ehkonomistov_
koncepcija_nalogovoj_reformy/1-1-0-992

12.    До об’єднаної партії мають увійти не лише відомі політики,
а й нові люди – А. Гриценко 
http://pidpr.com/load/do_ob_ednanoji_partiji_majut_uvijti_ne_lishe_
vidomi_politiki_a_j_novi_ljudi_gricenko/1-1-0-991

13.    Страсті по Податковому кодексу або Про що мовчить "буржуазія" http://www.pravda.com.ua/columns/2010/11/19/5586713/

14.    Політика для чайників або Стислий курс політ-анатомії http://www.pravda.com.ua/columns/2010/12/10/5661207/

15.  Просимо розповсюдити інформацію
  http://pidpr.com/load/prosimo_rozpovsjuditi_informaciju/1-1-0-987

16.  Листівка до 1 лютого. Редакція хмельниччан.
http://pidpr.com/load/listivka_do_1_ljutogo_redakcija_khmelnichchan/1-1-0-983

17.  Влада готує реванш для підприємців
http://pidpr.com/load/vlada_gotue_revansh_dlja_pidpriemciv/1-1-0-982

18.  Право на восстание. http://pidpr.com/load/pravo_na_vosstanie/1-1-0-981

19.  КОНСТИТУЦІЙНИЙ СУД про право на правову допомогу
http://pidpr.com/load/konstitucijnij_sud_pro_pravo_na_pravovu_
dopomogu/1-1-0-979

20.  Свавілля міліції. 21.01.2011 Відео.
http://pidpr.com/load/svavillja_miliciji_21_01_2011/1-1-0-978

21.  Для організації роботи збираємо кошти. Щоб  перемогти, будемо направляти для перемоги 10% свого доходу. Лише при таких обставинах зможемо здійснити задумане. Див.
http://pidpr.com/load/pro_nadkhodzhennja_ta_vikoristannja_koshtiv_
asambleji/1-1-0-698

22.  Розсилку підготовили члени Асамблеї та актив. Якщо є зауваження, прохання повідомити за адресою aaa77748@mail.ru

В Івано-Франківську 12-річна дівчинка чекає на серйозну операцію. Розумниця і красуня Таня Мацюк захворіла раптово. Почала стрімко худнути, блідла, швидко втомлювалася, тілом пішли синці.

Діагнозом лікарі приголомшили - апластична анемія. Йде ураження кісткового мозку, а саме стовбурової клітини, яка є фактично родоначальником всіх кровотворних клітин. Цей діагноз практично є несумісний з життям дитини.

Останні аналізи, проведені в Кракові, показали, що братик Тетяни Миколка не зможе виступати для неї донором, як про це думали раніше лікарі. У зв'язку з цим дівчині потрібне лікування за кордоном.

Ціна такого лікування коштує від 70 тисяч доларів до 200 тисяч євро. Батьки назбирали тільки 220 тисяч гривень і потребують Вашої допомоги.

По всій Україні відгукнулися добрі люди, які телефонують Марії, мамі Тетянки, пересилають гроші поштовим переводом чи на рахунок в банку.

Завдяки цим небайдужим людям зібрано вже приблизно 390 тис. грн. Дякуємо всім!!!

Реквізити для надання допомоги у гривні:

Одержувач: Приватбанк
Найменування банку: Приватбанк
Номер рахунку: 29244825509100
МФО: 305299
ЄДРПОУ: 14360570
ПРИЗНАЧЕННЯ ПЛАТЕЖУ: поповнення картки №6762462052660377 благодійна допомога на лікування дитини

Реквізити для надання допомоги у доларах США:

BENEFICIARY Mariya Matsyuk
ACCOUNT 4405 8850 1640 3229
BANK OF BENEFICIARY Privatbank Dnipropetrovs'k, Ukraine
SWIFT CODE PBANUA2X
INTERMEDIARY BANK JP Morgan AG Frankfurt/Main, Germany
SWIFT CODE SHASDEFX
CORRESPONDENT ACCOUNT 623 160 5145

Cистема мгновенных денежных переводов любых сумм из любой страны "СONTACT"

Страна: Украина
Город: Ивано-Франковск Ивано-Франковской области
Получатель: Батюк Галина Владимировна
Адрес пункта получения платежа: Укрсоцбанк, Отд.№347 г. Ивано-Франковск, ул.Волчинецкая 225-А

Контакты для передачи секретного контрольного номера платежа, а также его суммы: моб. тел. +38067 99 63006, e-mail: katkaif@gmail.com

(Примечание: Галина Батюк – волонтер семьи Тани Мацюк)

Адреса для грошових переказів:
76006 Івано-Франківськ, вул. Стуса, буд.7, кв.40 Мацюк Марія Петрівна

При здійсненні грошового переказу прохання проінформувати нас зручним для вас способом!

e-mail: tyanhel@ukr.net
тел. 091-926-02-57

DISCLAIMER: ePOSHTA has not verified the accuracy or truth of the above content. Potential donors should carefully evaluate the information BEFORE making a donation.

Шановні співвітчизники, дорогі у Христі!

Бажаю пояснити вам відсутність офіційних представників Української Греко-Католицької Церкви на урочистостях з нагоди Соборності України в місті Києві. Чи можливо одночасно брати участь у відзначеннях об’єднання українських земель на різних майданчиках міста? Краще щоб ми усі, незалежно від того, де знаходимося, звернулися до Господа і сказали:

Боже, нам єдність подай!

Слово «соборність» означає «єдність». Чи можна святкувати соборність, якщо ми не є об’єднані?

Боже, нам єдність подай!

Ідеальним було б, якби усі ми, від найстаршого до найменшого, разом, в одному місці, зібралися і заспівали український гімн або принаймні вигукнули: «Слава Україні!» Але чи було б це щирою маніфестацією об’єднаної України, якщо ми роз’єднані, якщо наші серця не б’ються в один такт.

Боже, нам єдність подай!

Наші діди і батьки високо цінували соборність. Майже сто років тому вони це довели ділом. Вони були готові навіть життя за неї віддати. А що ми готові сьогодні за неї пожертвувати?

Боже, нам єдність подай!

Слово «соборність» походить від слова «собор», тобто храм, до якого сходяться всі люди, незважаючи на різні прикмети, що можуть їх розділяти. Чи не було б добре у день відзначення Соборності України стати одним собором?

Боже, вислухай благання:
Нищить незгода наш край.
В єдності сила народу!
Боже, нам єдність подай!

до Вашої уваги - "ЗАЯВА ПРАВЛІННЯ ОБ’ЄДНАННЯ УКРАЇНЦІВ РОСІЇ ТА ПРАВЛІННЯ ФЕДЕРАЛЬНОЇ НАЦІОНАЛЬНО-КУЛЬТУРНОЇ АВТОНОМІЇ УКРАЇНЦІВ РОСІЇ", що її отримала та розповсюдила у Німеччині Центральна Спілка Українців Німеччини

Центральна Спілка Українців Німеччини виступила 18го січня 2011 року з заявою щодо скасування указу про присвоєння Степанові Бандері звання Героя України.

Українська Правда від 18.11.2011

"Представники громадських організацій українців у Європі обурені скасуванням указу про присвоєння звання Героя України Степану Бандері"
http://www.istpravda.com.ua/short/2011/01/18/15960/

Прихильники ВО Свобода в Німеччині долучаються до цих заяв і вимагають негайного припинення протиправних дій з боку керівництва РФ та припинення утискання Українців на теріторії теперішньої РФ!

Слава Україні!

Олексій Ємельяненко
Німецьке представництво
ВО "Свобода"

http://www.diaspora.svoboda.org.ua/

Do you maintain a website of events for your city or region? Let us know and we'll add a link to your site in the ePOSHTA newsmagazine.

 Canada

• Alberta [Province wide - Ukrainian Canadian Congress - Alberta Provincial Council]
• Edmonton, AB
• Montreal, QC and vicinity
• Ottawa, ON
• Saskatchewan [Province wide - Ukrainian Canadian Congress]
• St. Catharines, ON [Ukrainian Canadian Congress events]
• Toronto, ON [Ukrainian Canadian Congress events]
• Vancouver, BC

 United States

• Illinois [Statewide - Ukrainian Congress Committee of America]
• New York - New Jersey

Born in May of 1992 in Khodoriv, a small city outside of Lviv, Ukraine, he immigrated to the US with his parents and younger brother Vasyl in 2000. Both brothers are graduates of St. Nicholas Cathedral School and current students at St. Ignatius High School. Active in the community, Volodymyr is a multi-talented young man; an active member of the American Ukrainian Youth Assn., a dancer with the Hromovytsia Ukrainian Dance Ensemble and a talented and developing young artist with dreams of becoming an architect. This dream is showcased in his paintings and drawings featuring cathedrals, churches, and familiar buildings from his childhood. Recognizing their son’s talents, Volodymyr’s parents encouraged his studies with professional artists including Yulia Tkachuk, Anatolij Khmara, Walter Monastyretsky, and Father Jim Vorwoldt. Volodymyr’s artwork has been featured in the Summer 2010 St. Ignatius Magazine “Gallery” and his work received the highest winning bid at the St. Ignatius Annual Auction.

Volodymyr has completed a number of portraits, including his father Bohdan and his teacher Father Jim Vorwoldt. Incredible in their detail and depth, it might be easy to mistake the pencil drawing for a black and white photograph. Volodymyr’s artistic eye and talent have allowed him to master this art.

Vasyl Ilchуshyn, Volodymyr’s younger brother, will lend his talent to the event by playing the piano at the exhibit opening night.

Bringing innovative and original ideas to their work, young artists remind us that Ukrainian culture lives on in them. It is important for these new emerging talents to be supported in a culture that strives to maintain their traditions with each new generation. The Ukrainian National Museum hopes to provide that environment and deepen its relations with the youth of the community for future endeavors.

The Ukrainian National Museum
2249 W. Superior St.
Chicago, Il

Hours: Thursday through Sunday, 11 am to 4 pm

Admission: Adults $5.00, Children under 12 - Free.

Driving instructions available at www.ukrainiannationalmuseum.org.

Free parking adjacent to the museum. Call (312) 421-8020 for information.

Former debutantes are especially invited
to take part in a special presentation

We are proud to inform you of the approaching successful completion of the Ukrainian Art Song Project’s Alberta-sponsored endeavour, presenting the 55 Art Songs of Yakiv Stepovyi, one of Ukraine’s first modernist composers. We invite you to join us for the premiere of this comprehensive collection, recorded on 2 CDs by today’s finest classical musicians.

The Paul Yuzyk Award for Multiculturalism recognizes individuals who have made exceptional contributions to multiculturalism and diversity in Canada. Nominations are now being accepted from the public, and to be considered for the 2011 award, nominations must be postmarked by March 1, 2011. The award is open to all Canadian citizens and permanent residents.

The winner will receive a certificate of honour signed by the Minister of Citizenship, Immigration and Multiculturalism at an awards ceremony in June 2011. In addition, he or she will choose an eligible, registered, not-for-profit Canadian organization or association to receive a $20,000 grant.

See the YouTube video [ here ] which promotes the award. Embed the video into your website, and forward the link to your colleagues, friends, and family.

For more information about the Paul Yuzyk Award for Multiculturalism, including eligibility requirements and the nomination process, please visit
http://www.cic.gc.ca/paulyuzyk
call 1-888-77 MULTI (1-888-776-8584).

ePOSHTA is seeking a translator from Ukrainian to English.

The assignment would be to translate a weekly article ranging from 900 to 1500 words. Interested candidates please contact myroslava@rogers.com.

Пошук перекладача

Редакція еПОШТИ пошукує перекладача з української мови на англійську для перекладу щотижнево статті в обсязі 900-1500 слів. Зацікавлених просимо звертатися за додатковою інформацією на ел адресу: myroslava@rogers.com.

On this the Feast of Jordan which is the final day of the Ukrainian Christmas season, the Ukrainian Canadian Congress addressed some of the inaccuracies being reported with regard to the Canadian Museum for Human Rights.

"We are disappointed with both the tone and timing (on Ukrainian Christmas Eve - January 6) of the statement from the Canadian Museum for Human Rights responding to described misconceptions in the media," stated Ukrainian Canadian Congress President Paul Grod. "We appreciate the assurances made by Mr. Stuart Murray [CEO of the Museum] at a recent Ukrainian Malanka event in Winnipeg, that the Holodomor genocide will be clearly, distinctly and permanently displayed at the museum. However, let's be clear that there is no permanent zone or gallery planned for Holodomor or Canada's First National Internment Operations. The Holodomor exhibit is slated to be part of a general "Mass Atrocities" zone together with some 50 other incidents or events."

Myth: The Museum has promised a permanent and prominent gallery for the Holodomor that will be a distinct and separate and comparable to other zones such as the Holocaust or Aboriginal zone.

Fact: There is no expressed intention on the part of the Museum to set up a permanent zone dedicated to the Holodomor, or, for that matter, to Canada's first national internment operations. Both topics may be treated as subjects in other galleries but, unlike the Holocaust, or Aboriginal displays, neither will have a distinct gallery or zone. At present, there are only 2 galleries that are permanently assigned as referenced above.

Myth: Content and layout of the Museum has not been finalized.

Fact: In a recently issued Tender for Media and Technology services (dated January 10, 2011), the Museum's content is presented in the scope of services. Furthermore, purchasing commitments are being made on that basis.

Myth: Equating the Holodomor and other genocides to the Holocaust lessens the power and significance of the Holocaust, by characterizing it as just one among many 'nationalist' crimes against ethnic minorities.

Fact: There is significant pedagogical value of having both the Holocaust and the Holodomor displayed equitably and comparably in the museum. As historians such as Timothy Snyder (recent book titled Bloodlands) have noted, the methods that Stalin's Communists first developed in Ukraine and elsewhere in the Soviet Union were in fact the prototypes of Nazi methods of extermination. The Holodomor tells the story of one of the most ruthless dictators in modern history Joseph Stalin. It is an event that is still not widely recognized as a massive criminal undertaking. While the Holodomor may not have been as refined and efficient as the Holocaust in its killing, the result was no less devastating.

The museum should attempt to set out the known facts that point to those who have escaped attention and responsibility for other crimes against humanity. In this respect there can be no clearer modern example than the Ukrainian Holodomor.

Telling the Holodomor story distinctly will ensure that people are informed and can appreciate the brutal nature of crimes perpetrated by Joseph Stalin. It is appalling that people still idolize Stalin, the hammer and sickle as well as other symbols of the Soviet regime which were responsible for mass genocides, crimes against humanity and other massive human rights violations, having claimed the lives of tens of millions of people. Yet the Museum has made no mention of the crimes of communism, the Soviet regime nor those of Joseph Stalin.

"At our December meeting with Mr. Murray, we asked the Museum to issue a statement clarifying that there will in fact be a distinct and permanent zone dedicated to the Holodomor and Canada's First National Internment Operations. To date we have not received any such assurances, only generic statements about inclusiveness," stated Alexandra Chyczij, Chair of UCC's Human Rights Task Force. "The Ukrainian Canadian Congress is committed to seeking fair and equitable treatment for victims of the Holodomor and other crimes of communism whose stories risk being hidden away at this new taxpayer funded museum. We call upon the Museum management to cease all procurement processes that impact the content or layout of the museum until it is publicly presented and vetted through an objective and transparent process, which is serious lacking today."

The Canadian Museum for Human Rights has received over $130 million dollars in subsidies from the federal, provincial and municipal governments and is scheduled to continue to receive at least $22 million in operating funding in perpetuity to be funded by Canadian taxpayers.

For more information , please read the UCC document: CANADIAN MUSEUM FOR HUMAN RIGHTS - A CALL FOR INCLUSIVENESS, EQUITY AND FAIRNESS

Lubomyr Luciuk

If the Canadian Museum for Human Rights were truly committed to telling human rights stories, particularly Canadian ones or those less well known, there could be no principled objection to it. Sadly, it’s not. For example, the final report of its Content Advisory Committee recommended the allocation of a disproportionate share of permanent exhibit space to Jewish suffering in the Second World War. That partiality was demonstrated by the 48 references to the Holocaust this document includes, compared to only 1 about the genocidal Great Famine of 1932-1933 in Soviet Ukraine, the Holodomor. Likewise ignored were the results of the public survey Mr Arni Thorsteinson submitted on 31 March 2008 to the Honourable Josée Verner, MP, then Minister of Canadian Heritage. Reportedly, Canadians rank-ordered themes they wanted addressed at the CMHR as follows - Aboriginal (First Nations), 16.1% ; Genocides, 14.8% ; Women 14.7% ; Internments,12.5% ; War and Conflicts, 8.7% ; Holocaust, 7% ; Children, 5.9% ; Sexual Orientation, 4.9% ; Ethnic Minorities, 3.8% ; Slavery, 2.9% ; Immigration, 2.6% ; Charter of Rights, 2.3% ; Disabilities, 2% and Universal Declaration of Human Rights, 1.8%.

Echoing those findings we recommended that all 12 of this museum’s galleries (or zones) be thematic, comparative and inclusive. One zone, for example, could deal with Canada’s internment operations. Those afflicted not only eastern Europeans in 1914-1920 but Japanese, Italian, and German Canadians in 1939-1945 and some Quebecois in 1970. Explaining the baneful consequences of The War Measures Act upon several different Canadian communities during the course of the 20th century highlights the need for vigilance in defence of civil liberties in times of domestic and international crisis. Another gallery could compare the many genocides that have befouled human history. Placing the Shoah in context, as Professor Timothy Snyder does in his much-applauded volume, Bloodlands, would remind us that while the word “genocide” was invented during the Second World War the act itself is neither modern nor, sadly, unlikely to reoccur. Doing that has considerable pedagogical value.

How to explain that the Crimes of Communism – which the Tories have claimed they have a special interest in commemorating - weren’t even referenced by the Content Advisory group? Everyone knows that Stalin and his satraps murdered millions more than Hitler, a point underscored in Professor Norman Naimark’s outstanding new book, Stalin’s Genocides. Yet that Soviet dictator is not named, not once. Nor are Mao Tse Tung’s atrocities acknowledged even though the Chinese Communists slaughtered about the same number as Hitler and Stalin did, combined. And what about Imperial Japanese barbarities, like the infamous “Rape of Nanjing”? It’s left out, as it is in most Japanese textbooks, even as the Holodomor is currently being cut out of Ukraine’s. Should a Canadian museum, even indirectly, succour deniers?

Being inclusive and equitable takes nothing away from hallowing victims of the Shoah. As over two dozen well-supported museums and educational programs dedicated exclusively to this Jewish tragedy already exist in Canada (and hundreds more internationally) this tale is already told, often and well, in no danger of being forgotten. But the catastrophe that befell many millions of non-Jews enslaved or murdered by the Nazis – including the Roma, Catholics, the disabled, Poles, Ukrainians, Soviet POWs, homosexuals and others – will be obfuscated if only the one community’s suffering, great as it was, is elevated above all others.

Responding to mounting criticism, the museum’s boosters have insisted that the Committee’s submission, while important, is only one of many sources being considered as the museum’s final contents are developed. Alas, they speak with forked tongues. For while it may well be true that the contents of the museum are “not set” two of its twelve galleries are permanently and prominently giving privileged space to the recounting of aboriginal tales of injustice and to the Shoah. All other crimes against humanity are lumped together in a “Mass Atrocities” gallery, so consigned to inferiority. Funding this kind of partiality is not acceptable in a taxpayer-funded national institution that the Conservatives first attached to the public teat and from which it has, ever since, been sucking generously, not likely to ever be weaned.

Until the controversy over this museum’s contents are resolved, and the composition of its appointed board members made more truly representative of Canadian society, Mr Harper’s government should reject calls for increased funding for this boondoggle and begin a truly inclusive consultation process with the many communities who want to ensure that the Canadian Museum for Human Rights meets its stated goal of “contributing to the collective memory and sense of identity of all Canadians.” All Canadians, not some.

Dr Lubomyr Luciuk is director of research for the Ukrainian Canadian Civil Liberties Association (www.uccla.ca) and a recipient of a 2010 Shevchenko Medal.

http://www.jamestown.org/programs/edm/single/?tx_ttnews[tt_news]=37395&tx_ttnews[backPid]=27&cHash=ef05124843
January 24, 2011

Pavel K. Baev

The low down on Russia’s failures ..for all those who think Putin is doing a great job—Walter Derzko

The privilege of addressing the opening session of the World Economic Forum (WEF) in Davos is valued highly by the Russian President, Dmitry Medvedev, who interprets this as international recognition of the business correctness of his “modernization” course. Following today’s bombing of Domodedovo airport in Moscow, the presidential administration announced that Medvedev’s trip to Davos will be postponed. Last year French President, Nicolas Sarkozy, lashed out against the greed and irresponsibility of bankers, but Medvedev is unlikely to elaborate on that idea of restoring the “moral dimension” of capitalism, which is not that prominent in Russian state-and-crony capitalism. In the many economic gatherings in 2010, including the G8 and G20, APEC and his own Yarolslavl forum, Medvedev did not have much to say, except perhaps arguing half-heartedly for abandoning the US dollar as the universal currency. The key opinion on this matter belongs, however, to the Chinese, and President Hu Jintao visiting the US last week reduced this opinion to the slightest of hints about the possible appreciation of the Yuan (www.gazeta.ru, 20 January 20). Medvedev, therefore, is likely to insist that resumed growth in Russia is a force in the global recovery from the not-so-bad crisis and to court investors (Rossiyskaya Gazeta, Kommersant, January 22). 

This think-positive perspective has been painted in every official speech by the Russian leadership in the last few months, but it stands in sharp contrast to the warnings of the WEF experts about the inadequacy of existing institutions for managing the evolving crises in the global system (Vedomosti, January 12). In fact, Russia is a perfect example of a broken model of growth based on ever-rising rent and corresponding inflow of capital, and an honest assessment of the damage inflicted by the crisis could have been a valuable contribution to the Davos debates. No such reckoning with reality will happen because Russian officialdom remains in denial of the economic trajectory, which the grandmaster of Russian economists Yevgeny Yasin defines as stagnation caused by bureaucratic pressure on business activity (Ezhednevny Zhurnal, January 20).  

The sluggish 3-4 percent growth means that even by the end of the year Russia will not reach pre-crisis levels, so the goal of doubling GDP, reiterated by the Kremlin many times, will be postponed indefinitely (www.newsru.com, January 18). The main stimulus for sustaining even this statistically but not economically significant growth is the expansion of state investments and budget spending, but inflation has accelerated even more and a double digit level is predicted by many experts (Nezavisimaya Gazeta, January 19). The crucial determinant for the Russian economy is the upward trend in world oil prices, which have crossed the psychologically important threshold of $100 per barrel. The undeserved inflow of revenues will help in reducing the budget deficit, but no boost in business confidence is discernible (www.forbes.ru, January 20). This “good news” has only added to the anxiety about the depressing effect of high oil prices on global growth and over the consequences of the inevitable bursting of yet another petro-bubble (RBC Daily, January 19).

One sensational deal in the Russian energy sector announced on the eve of Medvedev’s “have-no-fear” performance in Davos is the birth of the “Bolshoi Petroleum” alliance by an exchange of shares between BP and Rosneft (Vedomosti, January 17). Moscow commentators suggest that BP, which has a long and unhappy history in the Russian market, is desperate to book some new reserves because its market capitalization has plummeted after the “Deepwater Horizon” disaster in the Gulf of Mexico (Kommersant, January 17; www.forbes.ru, January 18). As for Rosneft, the partnership with a Western “major” will help in whitewashing its reputation tainted by the very dubious acquisition of assets confiscated in the course of the politically-driven bankruptcy of Yukos. Prime Minister, Vladimir Putin, who orchestrated that “special operation” in 2003-2005, personally supervised the deal with BP negotiated by his trusted lieutenant, Igor Sechin, who is in charge of the energy sector in his post as Deputy Prime Minister and chairs the Rosneft board (Novaya Gazeta, January 18).

Medvedev needs to lift another shadow from that old abuse of power, and in Davos he seeks to demonstrate that the investors’ attitude has not changed after the harsh verdict in the crudely fabricated case against Mikhail Khodorkovsky, the former owner of Yukos, and his partner Platon Lebedev (www.gazeta.ru, January 19). Some investors indeed have zero memory, and a rush of speculative capital was registered last week on the Moscow stock exchange as the oil “futures” began to sky-rocket (Kommersant, January 22). This, however, is a symptom of the persistent “oil curse” rather than an indication of strength in the Russian economy (Vedomosti, January 19). Some investors, who are contemplating Medvedev’s proposition on “modernization,” may be unimpressed by Khodorkovsky’s plight, but they have to take into consideration the rot spreading from the oil and gas business. Investing in a walled high-tech enclave is one thing, but partaking in the construction of a Potemkin village camouflaging a huge corruption scam is certainly another. Medvedev’s pet-project of Skolkovo is supposed to be a symbol of Russia’s modernization, but he can just as innocently suggest that suburban nouveau riche palaces along the Rublevskoe highway are a symbol of Russia’s prosperity.

Russia’s political system remains resolutely anti-modernization as its incentive system is centered on extracting exorbitant profits by tapping into unaccountable money flows at very low risk (Vedomosti, January 21). Medvedev’s “modernization” discourse pretends to offer an alternative model of connecting with global innovation and production chains, but it merely provides a cover for Putin’s deeply corrupt system of privatizing the administrative rent. It was in Davos that Medvedev first presented his investor-friendly attitude in February 2007, and quite probably this WEF session will mark the closure of his failed leadership. This failure is determined not by the conditions of the power-sharing deal with Putin, or by such character flaws as a lack of guts; most of all, it is caused by the non-existent interest in change in the bureaucracy and also within the society. The system of predation and paternalism still has some reserves for prolonging its life-cycle, but when those are exhausted – it will be too late to cry “Change!”

Toronto, Ontario -The Central and Eastern European Council of Canada is calling on The Canadian Government and all Canadian politicians to join the international community in condemning the recent arrest and imprisonment of Russian opposition leader and former Deputy Prime Minister, Boris Nemtsov, along with hundreds of other pro-democracy activistsduring a peaceful demonstration in Moscow on New Year's Eve, by Russian security forces.

Similar demonstrations have been held in Russia on the 31st of every month with 31 days in support of Article 31 of the Russian Constitution, which guarantees Russians the right to assemble and protest freely.

This most recent crackdown on pro-democracy activists is the latest in a series of Kremlin measures targeting democracy and the rule-of-law in Russia and follows the recent, internationally condemned, political show trial of former Russian businessman, Mikhail Khodorkovsky. Canadian Minister of Foreign Affairs, Lawrence Cannon, recently characterized the Khodorkovsky verdict as a "worrying signal."

Mr. Nemtsov spoke at the August, University of Toronto, Black Ribbon Day Conference (sponsored by the CEEC) about the erosion of freedom and democracy in Russia and warned against an increasingly oppressive, authoritarian Kremlin. 

The Eastern and Central European Council represents nearly 4 million Canadians of Eastern and Central European heritage and includes as members, the Councils and Congresses of the Ukrainian, Polish, Hungarian, Slovak, Estonian, Latvian and Lithuanian communities in Canada.

Ottawa – The persecution of human and democratic rights leader Boris Nemtsov continues in Putin’s Russia. On January 2, 2011, Boris Nemtsov, leader of the democratic opposition movement Solidarity and Russia’s Deputy Prime Minister from 1997-1998, was sentenced to a maximum 15 days imprisonment as allowed under Article 19.3 of the Administrative Offenses Code (“disobeying police”). He was arrested on December 31, 2010 and held until January 2, 2011 at Tverskoe police station in a 1.5 by 3 meter concrete cell, without a window, bed or mattress.

On January 2, 2011, Moscow Judge Olga Borovkova forced Boris Nemtsov to stand for the duration of the four hour trial, disregarding thirteen defense eye-witnesses as well as refusing to allow a video of Nemtsov’s arrest as evidence.

Liberal MP Borys Wrzesnewskyj (Etobicoke Centre), who introduced Nemstov during his participation via Skype at the First Annual Black Ribbon Day Conference at the University of Toronto’s Munk Centre in August 2010, commented:

“I was hopeful that the international outcry after Boris Nemtsov’s arrest back in September 2010 was enough to persuade Russian authorities to step back from their trampling of democratic rights and their disregard for the right of assembly afforded by the Russian constitution. It appeared that Russian authorities were finally getting the message and were allowing peaceful demonstrations on the 31st of every other month. This latest crackdown certainly reinforces the conclusion that Russia’s democratic space is shrinking fast and Putin’s Russia is well on its way towards a new dictatorship.”

Other opposition leaders and activists sentenced in connection with the rally on Triumfalnaya Square include: Ilya Yashin of Solidarity (5 days), Kirill Manulin of Another Russia (8 days), Konstantin Kosyakin of Left Front (10 days), and Eduard Limonov of Another Russia (15 days). All of them spent New Year’s in police detention. In all, 68 people were arrested at the rally in Moscow and more than 50 people at a similar opposition rally in St. Petersburg.

M.P. Wrzesnewskyj is renewing his call on the Canadian Government, and particularly Foreign Affairs Minister Lawrence Cannon, to make clear to Russian authorities that the campaign of arrests and imprisonments of human and democratic rights activists such as Mr. Nemstov must cease. The Russian people’s constitutional right to democratic assembly must be guaranteed.

December 31, 2010

This week's removal of more than 110 pounds (50 kilograms) of highly enriched uranium followed a pledge by Ukrainian President Viktor Yanukovych to get rid of all of his country's highly enriched uranium by April 2012. The material will be blended down in Russia, rendering it useless for bomb making.

[...]

The summit deal also has the United States building a $25 million "neutron source facility" nuclear research project for Ukraine, the administration said. The facility will be able to produce 50 different types of medical isotopes, using only low-enriched uranium.

[...]

The removal operation completed Thursday involved 21 specially designed casks for the uranium to be flown on five flights from three cities. The operation was delayed for days by ice storms in Ukraine. The U.S. also helped deliver some of the replacement fuel to Ukraine.

The uranium came from three research facilities, in Kyiv, Sevastopol and Kharkiv. The U.S. also helped Ukraine remove a slightly larger amount of spent uranium by rail in May. An additional amount of uranium remains in Ukraine, but the U.S. said the material was on track to be removed by the April 2012 deadline.

[...]

Complete article: [ here ]

Complete article:[ here ]

http://www.jamestown.org/single/?no_cache=1&tx_ttnews%5Btt_news%5D=
37309&tx_ttnews%5BbackPid%5D=13&cHash=abeb26a6b7
January 3, 2011

Vladimir Socor

On Christmas Eve (December 24, 2010), the Kremlin and Elysee Palace jointly announced a definitive agreement for Russian procurement of two French Mistral-class power projection warships, with two more planned for a follow-up stage. Presidents Dmitry Medvedev and Nicolas Sarkozy exchanged congratulations over this deal and on the Christmas season by telephone. Separately, the Elysee Palace described the deal’s consummation as a victory for France and its naval industry, with 1,000 French jobs guaranteed for the first two ships in the four years ahead (Interfax, Agence France Presse, December 24, 25, 2010). Sarkozy’s long-time friend and leading French pundit, Andre Glucksmann, however, termed the Christmas-eve announcement as intended to distract public attention from a “dirty” affair (The New York Times, December 29, 2010).

In parallel, a number of bilateral arms deals between NATO countries and Russia are now being consummated, without reference to their impact on the Alliance’s defense planning, or the security interests of NATO member and partner countries that border on Russia. A political precedent, the French Mistral deal seems to have opened a floodgate of arms sales to Russia by West European arms industries (see Part Two). These deals were in the offing before NATO’s Lisbon summit on November 20-21, but Russian confirmations were held in abeyance until the summit was over. In this regard, the Lisbon summit may indeed have marked a “historic” watershed, though not in the sense conveyed in the immediate post-summit euphoria.

Mistral-class warships are designed for offensive power-projection through amphibious landings and air assault, using the combat helicopters and armored vehicles aboard in support of ground-force operations. Under Russia’s military doctrine, as well as command arrangements in the Black Sea and the Baltic, naval forces are regarded as support for ground forces in the event of offensive operations on land. Such was also the Russian Black Sea Fleet’s role in the August 2008 invasion of Georgia, following which the Kremlin decided to procure Mistral-class warships for exponentially enhanced ship-to-shore attack capabilities.

A warship in this class carries 16 combat and troop-transport helicopters, some 70 armored vehicles (or alternatively two dozen battle tanks), and 750 ground troops with craft and hovercraft for amphibious landing. The ratios of helicopters to armor to troops aboard are flexible ratios, depending on mission. The Russian side has announced its intention to put Ka-29 and Ka-52 helicopters on Mistral-class ships after the procurement. Moscow has yet to announce what solution it considers for the armor aboard ship. Russian Defense Ministry top officials are publicly disdainful of the quality of Russian armored vehicles, and are shopping for Western models. Thus, it should not come as a surprise if Moscow decides to seek a West European armored vehicle model to put aboard the Mistral.

Under the Christmas-Eve announcement, a consortium of two French shipyards will build these warships jointly with Russia’s United Shipbuilding Corporation (OSK). Construction is due to start at the Saint-Nazaire shipyard in 2011, with the first ship to be delivered by the end of 2013 and the second by the end of 2014. According to OSK’s spokesman, the Russian side would contribute 20 percent of the construction work for the first ship, and 40 percent for the second. This claim seems wishful thinking and has not been corroborated by the French side thus far. Paris will certainly do its utmost best for French jobs, although not for security in Europe’s East. The third and fourth warships are planned to be built at OSK shipyards in Russia under French licenses. Moscow intends to deploy one ship of this class with each of Russia’s four fleets (Baltic, Black Sea, Northern, and Pacific) (Interfax, December 25; RIA Novosti, December 30, 2010).

Russia’s Defense Ministry claims to have set aside the funding for the first two ships in the ministry’s procurement budget. It would, again, not come as a surprise if this claim is exaggerated and the French side ends up financing part of the work on credit. The procurement costs are estimated at $650 million to $720 million per ship for the first two ships to be built in France (Rossiyskaya Gazeta, December 28; Interfax, RIA Novosti, December 30, 2010).

Controversy over transferring advanced technology to Russia had affected the Franco-Russian bargaining, particularly over the Mistral’s command-control-communications systems. In early December 2010, French Prime Minister Francois Fillon relented, to Moscow’s apparent satisfaction. Following his talks with Medvedev and Russian Prime Minister, Vladimir Putin, in Moscow, Fillon announced that France is “ready to transfer the technology to Russia, if it wins the tender” (Agence France Presse, December 9, 2010). OSK’s spokesman declared full satisfaction on this score after the joint Kremlin-Elysee announcement (Interfax, December 25, 2010). Fillon will be remembered for opposing the NATO-Georgia membership action plan at the Alliance’s 2008 summit, explicitly arguing that such a plan would change the balance of power to Russia’s detriment.

Moscow had announced its decision to procure Mistral-class warships in the fall of 2008, immediately after its invasion of Georgia, and linking its decision directly to the lessons learned from that war. To make Paris nervous, Moscow announced an international tender for procurement of warships of this class in August 2010, and confirmed the sham tender in October. Shipyards from the Netherlands, Spain, and South Korea expressed interest. This move helped to goad France into agreeing the terms and finalizing the Mistral deal in December, only two months after Moscow’s ostensible confirmation of this Potemkin tender.

Details of the operation were provided to The Associated Press by the National Nuclear Security Administration.

[...]

The summit deal also has the United States building a $25 million "neutron source facility" nuclear research project for Ukraine, the administration said. The facility will be able to produce 50 different types of medical isotopes, using only low-enriched uranium.

[...]

The removal operation completed Thursday involved 21 specially designed casks for the uranium to be flown on five flights from three cities. The operation was delayed for days by ice storms in Ukraine. The U.S. also helped deliver some of the replacement fuel to Ukraine.

The uranium came from three research facilities, in Kyiv, Sevastopol and Kharkiv. The U.S. also helped Ukraine remove a slightly larger amount of spent uranium by rail in May. An additional amount of uranium remains in Ukraine, but the U.S. said the material was on track to be removed by the April 2012 deadline.

[...]

Complete article: [ here ]

"We are concerned about the politicization of the legal system, which is indeed happening. Ukraine is a complicated country, a country we would like to be good friends with, but the rapprochement with Ukraine is rather complicated by several trends that we can see," he told reporters in Brussels on Wednesday on his way to Kyiv.

In particular, commenting on the criminal case against former Prime Minister Yulia Tymoshenko, the deputy assistant secretary of state said that the name of the politician is not important, it is the general trend of the prosecution of former government officials, who are now in opposition, that matters.

This raises the question of whether the legal system is indeed controlled by political processes, he said. According to the official, it is not so important whether it concerns Tymoshenko or not, compared to the general context of the events in Ukraine. He said that all this affects relations between the United States and Ukraine.

Commenting on the granting of political asylum by the Czech Republic to former Ukrainian Economy Minister Bohdan Danylyshyn and the possible isolation of the Ukrainian authorities in this connection, the deputy assistant secretary said that the United States is a long way from holding discussions about the isolation of the Ukrainian government. However, the Czech government's decision should be a signal showing how Europe and the international community views these processes, he said, noting that existing problems would be discussed during his visit to Ukraine. Melia expressed confidence that Ukraine's success depends on the reliability of its legal system. It affects the international investments, the prestige of Ukraine in the world, he said.

The U.S. representative also noted that the dialogue with the Ukrainian authorities is very active and frank. In particular, he recalled that in

July 2010 a working group on democracy was set up, which has already held a meeting with the representatives of several ministries.

До відома Президента СКУ Евгена Чолія, членів екзекутиви СКУ, членів Комісії Людських і Громадянських Прав СКУ і тих українських патріотів, кого доводилося захищати в Україні впродовж останніх п`яти років

Про мою резиґнацію з голови Комітету у справах
України Комісії Людських і Громадянських
з 1-го лютого 2011 року

Достойні Пані й Панове, шановні співтовариші по правозахисту, дорогі друзі-патріоти в Україні!

Украй нездорова ситуація, яка витворилася навколо Президента СКУ Евгена Чолія, передовсім його недемократичні методи урядування, змушують мене вдатися до публічної резиґнації. Водночас як безкомпромісний і чесний журналіст вважаю своїм обов`язком першою забити тривогу в українських ЗМІ з приводу цих негараздів.

Бо нині наш провід має об`єднувати нас, діаспорних українців, навколо порятунку України, зокрема захисту жертв терору за політичною й національною (українською) ознаками, а не проводити особисті баталії в діаспорі з потрібними українській справі персоналіями.

Безперечно, головною причиною надто упередженого ставлення п. Чолія до мене як правозахисника-журналіста є моя гостра громадянська позиція щодо антиукраїнського режиму в Україні, а також серія критичних статей в інтернет-газеті еПОШТА на запізнілу й малоефективну реакцію Президента СКУ Евгена Чолія в контексті наступу В. Януковича на демократію в Україні, в тому числі – знищення української ідентичності.

Варто відзначити, що приводом для переслідування мене послужив телефонний допит (перед моєю поїздкою в Україну, вересень 2010р.), заініційований Президентом СКУ для з`ясування завдань і потреб очолюваного мною Комітету. Зокрема ішлося про мою просьбу до СКУ: видрук візитних карток (раніше практикувалося), які б ідентифікували мене як правозахисника та, до певної міри, захистили б мене від непередбачуваних ексцесів з боку СБУ та міліції.

За час моєї відсутності Президент СКУ висунув вимогу голові КЛГП СКУ, щоб він негайно усунув мене з голівства Комітету, нібито через «мою погрозу подати СКУ до суду». Хотілося вірити, що за наставленням п. Чолія проти мене стояло тільки недосконале знання ним української мови. Бо насправді я лише констатувала: «Коли мене затримають в Україні без візитної картки та я матиму проблему, то СКУ буде в тому винен». І нічого більше.

Голові КЛГП вдалося відстояти мене. Однак невдовзі Президент СКУ повністю заблокував роботу Комітету у справах України: відмовився ставити печатки СКУ на довіреностях Комісії для захисту в судах України переслідуваних, а також двічі зіґнорував просьбу Комісії про виділення незначних коштів, зокрема на захист однієї з парафій Вінницької єпархії УПЦ КП та одного з її священиків. Зрозуміло, що при такому стані речей моє подальше перебування в Комісії ЛГП СКУ є недоцільним.

Утім, відповідальність за долю всіх тих українських патріотів, яких упродовж мого головування захищала Комісія та яких в перспективі не зможе ніхто захистити, перекладаю на Президента СКУ Евгена Чолія.

Надіюся, що моя публічна резиґнація сприятиме оздоровленню клімату в СКУ, а також убереже найбільш активних працівників структур СКУ від подібних напастей і принижень, а СКУ – від наступних резиґнацій.

http://blogs.korrespondent.net/celebrities/blog/olehmedvedev/a30200
21 грудня 2010

Який крок з побудови „вертикалі” не візьми – все незаконно. Значить, влада нелегітимна Останнім часом із Старого Світу пролунало чимало голосів, критичних щодо Януковича. Кредит довіри, який бабуня Європа, пересиливши себе, надала йому після президентських виборів промотано так само швидко, як і Ющенком.

Грищенко та Герман навчилися робити „хорошую мину при плохой игре”, і будь-яку хулу видавати за похвалу. Раз критикують, то небайдужі. „Бьет – значит, любит”.

Найнеприємнішим документом для української влади виявилися висновки „Про конституційну ситуацію в Україні», оприлюднені днями Венеціанською комісією, найавторитетнішим органом з питань конституційного права у Європі.

Ні, звичайно, тексти Європейської народної партії куди соковитіші, але там все можна списати на те, що пір’я своїм європейським друзям гострить Тимошенко. Інша річ – документ Венеціанської комісії, мова – суха як протокол профспілкових зборів, ніякої політики, суцільна юриспруденція. 77 пунктів суцільного вироку Януковичу.

Кожний його крок із зміцнення власної влади в категоричній, або обтічній формі визнано незаконним.

Коаліцію сформовано нелегітимно. Зміни до Регламенту ВР, ухвалені у лютому 2010 року, які дозволили сформувати коаліцію з окремих депутатів, „як видається суперечить статті 83 Конституції, згідно з якою правляча коаліція у Верховній Раді має бути „сформована „коаліцією депутатських фракцій”, а не окремих депутатів”.

Повернення до Конституції 1996 року "ставить питання про легітимність дій у минулому, оскільки інституції Україні працювали протягом кількох років на основі конституційних норм, пізніше визнаних неконституційними. Це також ставить питання легітимності щодо діючих державних інституцій, оскільки і президент і парламент були обрані відповідно до конституційних норм, які більше не визнаються дійсними Президент України, після цього рішення, має набагато більше повноважень, ніж могли передбачити виборці, коли він обирався...»

Закон „Про Кабінет Міністрів”, ухвалений на основі нелегітимної зміни Конституції, так само незаконні. Пункт 61 висновків говорить, що надане цим законом право президенту призначати заступників міністрів є „новелою, яка, здається, виходить за межі Конституції 1996 року”. Маніпуляції з датою парламентських виборів – незаконні. Верховна Рада, на думку комісії, має обиратися в 2011 році, згідно п. 45 висновків Комісії. (Повний текст – на сайті „Главком”: http://glavcom.ua/articles/2452.html.)

І от висновок: „Поточне конституційне поле держави, засноване на рішенні Конституційного суду, не має достатньої легітимності, яка може бути досягнута лише в результаті звичайної конституційної процедури внесення змін до Конституції у Верховній Раді”.

КОНФЕРЕНЦІЯ УКРАЇНСЬКИХ ДЕРЖАВНИЦЬКИХ ОРГАНІЗАЦІЙ КАНАДИ
Ліґа Українців Канади, Ліґа Українок Канади,
Спілка Української Молоді, Товариство кол. Вояків УПА, Гомін України

ВІДКРИТИЙ ЛИСТ

Українська діяспора завжди раділа успіхам Українського народу і плекала історичну пам’ять його у боротьбі за визволення та створення своєї держави. Першою ластівкою весни національно-державного відродження Українського Народу було створення Української Центральної Ради 1917 року, а завершенням було Проголошення Української Самостійної Соборної Держави в січні 1918 року. Це був Акт, який підняв Український народ з колін і поставив його у світове товариство вільних народів.

Ті ключеві події державотворення Українського Народу були гідно відзначені 22 січня 2009 року відкриттям Музею Української Народної Республіки у будинку Центральної Ради (Будинок Вчителя на Володимирській в місті Києві), де грядучі покоління могли б побачити на документах стежки, які вели їхніх батьків до особистої та національної суверенності, зокрема, оригіналів 4-го універсалу Центральної Ради про проголошення державної незалежності УНР та Акту Злуки 22 січня 1919 року.

Отож, рішення ліквідувати  Музей УНР сприймається як черговий крок назад в сторону фальсифікації і глузування в питаннях історичного опору і перемоги українського народу над царським і комуністичним колоніальним гнобленням. Закриття Музею УНР як підрозділу Українського інституту національної пам’яті, іде в парі з ліквідацією самого УІНП указом президента Януковича №1085/2010.

Але до Інституту національної пам’яті були підпорядковані теж: Національний музей "Меморіал пам’яті жертв голодоморів в Україні", Національний історико-меморіальний заповідник "Бабин Яр", Національний історико-меморіальний заповідник "Биківнянські могили". Чи ця сама доля чекає і ці національні скарбниці? Не сміємо допустити таких знущань. Ми глибоко переконані, що метою є відновлення фальшивої історії, яка сприятиме поверненню русифікації, що доведе до відновлення де-факто контролю Росії над українським суспільством.

Пане Президенте, ліквідацією Українського інституту національної пам’яті і закриттям Музею УНР та небезпеки закриття споріднених національних скарбниць включно з Національним музеєм-меморіалом жертв окупаційних режимів "Тюрма на Лонцького" Ви зневажаєте національну гідність Українського Народу забираючи від нього серцевину його історичного розвитку. Це рішення не гідне президента України.

Український народ на рідній землі і в діаспорі, долею розкинений по цілому світі, відстоюючи своє історичне право на самобуття не може погодитись з таким рішенням! Отож, ми, приєднуємось до українських громадян на всій території України, які протестують, щоб засудити рішення про ліквідацію Українського інституту національної пам’яті і закриття Музею УНР.

Торонто, 11 січня 2011р.

Олег Романишин, голова
Ліґа Українців Канади 
"Гомін України /Ukrainian Echo"

Христина Бідяк, голова
Ліґа Українок Канади

Оляна Ґрод, голова
Спілка української молоді
в Kанаді  (CYM)

Микола Кошик, голова
Товариство Кол. Вояків УПА

Potocki Palace, Lviv, Ukraine
15 December 2010

Moses Fishbein and Rector of Lviv National University named after I. Franko, Professor I. Vakarchuk. Lviv, Potocki Palace, December 15, 2010.

Distinguished Members of the Capitula!
Distinguished Members of the Community!

It was said: “For Intellectual Courage.” I don’t know what this is.

Is it courage not to betray and not to sell oneself? Is it courage to say what you think and act as you say? Is it courage to act according to God’s commandments and one’s own conscience? Is it courage to create as the Almighty has given you? Is it courage not to push aside the Lord’s Hand, on which reposes His gift—the godly, God-given, and God-granted Ukrainian Language? Is it courage to hear in the Ukrainian Language God’s symphony and to convey this symphony to others?

The Almighty gave me a soul—a tiny part of Himself. Is it courage not to profane one’s soul—a tiny part of the Lord?

I thank the Almighty and my parents.

I thank my teachers: Mykola Bazhan, Mykola Lukash, Hryhorii Kochur, and Leonid Pervomaisky.

I thank my wife, who inspires me.

I thank my children and my little granddaughter, in whom I shall remain.

I thank those friends of mine who managed not to betray.

If the distinguished Members of the Capitula truly believe that I deserve this award, I accept it with gratitude.

Award “For Intellectual Courage.”

Potocki Palace, Lviv, where the honouring ceremony took place.

Translated from Ukrainian.
http://www.ji-magazine.lviv.ua/poezii/fishbein/Fishbein_slovo_na_vruchenni.htm

http://www.youtube.com/watch?v=2dNyBN8wZ7E&playnext=1&list=PL263451941143C44A&index=1

Галина Терещук

Львів – Орден «За інтелектуальну відвагу», що є альтернативою усіляким державним нагородам, десятий раз поспіль вручатимуть сьогодні у Львові. Цієї громадської відзнаки, за рішенням Капітули культурологічного часопису «Ї», цього року удостоєні історик Ярослав Грицак, дослідниця Александра Гнатюк, а також поет і перекладач Мойсей Фішбейн.

У середині 90-х головним задумом культурологічного журналу «Ї» було вшановувати людей забутих, не пошанованих і не визнаних в Україні. У той час відходили у вічність багато осіб, які спричинились до інтелектуального розвитку українства у цілому світі, не лише в Україні. До того ж творці часопису намагались поєднати старшу і молодшу генерації, котрі творять велике інтелектуальне поле в Україні. Але передусім це інтелектуально відважні люди. Незалежно від того, де вони мешкають, зазначив головний редактор часопису «Ї» Тарас Возняк. За словами культуролога, для українства завжди була проблема, що народ ділили кордони, була перервана культурна традиція.

Тарас Возняк демонструє грамоту Капітули

«Мене часто запитують, а що таке інтелектуальна відвага. Це можуть бути різні речі, – наголошує Тарас Возняк. – Це і коли рятуєш нещасних жінок в Італії, а може бути написання поезії, котра є езотеричною, закритою самою в собі. І тут, і тут є відвага. Наша нагорода є пристойна, бо не купується і не продається, як усе відбувається у нашій державі. Ми відзначаємо цвіт українського інтелекту».

Визнано трьох інтелектуалів 2010

Лауреатів визначає незалежна наглядова рада журналу «Ї», Капітула. Цього року з понад 100 претендентів обрали трьох, яких поєднує високий інтелектуальний рівень. Це люди самореалізовані у житті, зі власною позицією.

Професор Ярослав Грицак, доктор історичних наук, належить до найбільш активних працюючих істориків України. Він автор понад 400 публікацій і вирізняється власною чіткою життєвою позицією.

Удостоєна нагороди Капітули польська дослідниця в галузі українознавства, перекладачка, людина, яка популяризує українську літературу у Польщі Александра Гнатюк.

Лауреатом цьогорічного ордена «За інтелектуальну відвагу» став Мойсей Фішбейн, український поет і перекладач єврейського походження. Поет тривалий час жив в еміграції, а сім років тому повернувся в Україну.

Що робити далі у час українофобів і україножерів?

Щороку під час нагородження лауреатів Капітули культурологічного часопису «Ї» Тарас Возняк виголошує оригінальну промову про найбільш актуальну тему сьогодення. Нині, на його думку, для громадян України найважливішим є запитання, а що робити далі у час ренесансу українофобів? Людям варто зорієнтуватись, що їм робити у тій катастрофі українства, яка має нині місце, каже культуролог.

«Україна може бути економічно успішною, але якщо вона буде неукраїнською Україною, невідомо для кого, принаймі не для нас у культурному та інтелектуальному сенсі, то це буде українською поразкою. Ми маємо ренесанс українофобів і україножерів, – каже Тарас Возняк. – Може, варто кожному на своєму місці робити якісь маленькі корисні справи для побудови України, починаючи від шкільництва, освіти, повернення пристойної релігійності, позбавленої ксенофобії і фанатизму..» .

Протягом десяти років кавалерами Капітули «За інтелектуальну відвагу» були Мирослав Попович, Емма Андієвська, В’ячеслав Брюховецький, Роман Віктюк, Мирослав Маринович, Григорій Грабович, отець-ректор Борис Гудзяк, Мустафа Джемільов та чимало інших відважних представників української інтелектуальної еліти.

Львів, Палац Потоцьких
15 грудня 2010

Мойсей Фішбейн і ректор Львівського національного університету імені Івана Франка професор Іван Вакарчук. Львів, Палац Потоцьких, 15 грудня 2010 року.

Високодостойна Капітуло!
Високоповажна громадо!

Сказано: «За інтелектуальну відвагу». Я не знаю, що це таке.

Хіба то відвага – не продавати й не продаватися? Хіба то відвага – казати те, що думаєш, і чинити так, як кажеш? Хіба то відвага – чинити згідно з Господніми заповітами й власним сумлінням? Хіба то відвага – творити так, як тобі дав Усевишній? Хіба то відвага – не відштовхнути простягнуту до тебе Господню долоню, що на ній лежить Його дар: божиста, богодана, богообрана Українська Мова? Хіба то відвага – чути в Мові Господню симфонію й нести цю симфонію іншим?

Усевишній дав мені душу – часточку Себе. Хіба то відвага – не оскверняти душу свою – часточку Господа?

Я дякую Всевишньому й своїм батькам.

Я дякую своїм навчителям – Миколі Бажанові, Миколі Лукашеві, Григорієві Кочуру, Леонідові Первомайському.

Я дякую своїй дружині, що надихала мене.

Я дякую своїм дітям і маленькій онуці, що в них я лишатимусь.

Я дякую тим своїм друзям, що спромоглися не зрадити.

Якщо високодостойна Капітула справді вважає, що я заслуговую на її нагороду, я цю нагороду з вдячністю приймаю.

Орден «За інтелектуальну відвагу».

Палац Потоцьких, Львів, де відбулося вшановування.

http://www.ji-magazine.lviv.ua/poezii/fishbein/Fishbein_slovo_na_vruchenni.htm

Kyiv, 22 January 2011
http://www.radiosvoboda.org/content/article/2283776.html

Lieut.-Gen. Oleksandr Skipalsky is the former deputy head of the Security Service of Ukraine (SBU).

Ninety-two years ago the unification of the free and independent State of the Ukrainian people was proclaimed on St. Sophia Square. It was proclaimed. And then it was forfeited. Unity was lost. Independence and freedom were lost; statehood was lost.

Decades passed, and once again we achieved a Ukrainian State, the state for which we had struggled, for the sake of which the finest sons and daughters of our nation sacrificed their lives. We were overjoyed that we had our own flag, a Ukrainian national anthem, our own Ukrainian army, and our own Ukrainian secret services.

In rejoicing, we allowed people to come to power who began to stifle our freedom, who wanted to crush the resistance of our citizens through fraud, trickery, and provocations with the assistance of the force structures.

But the Russian political technologists, hired with funds stolen from the Ukrainian people, were not able to penetrate the souls of contemporary Ukrainians or to understand the limit of suffering and insults, the intensity of the Ukrainian people’s desire to live in an independent European state.

Once again, we saw not an amorphous population but a Nation, a nation that chooses Freedom, chooses Liberty. In 2004 we witnessed the Ukrainian Nation on Independence Square.

It was these aware Ukrainians, all people of good will, regardless of their ethnic background, religious affiliation, cultural mores, language, and regional affiliation, who brought a new president to power in the country.

The world applauded Ukraine. And to the sound of this applause began a new round of destruction, the destruction of the State, the destruction of faith, the destruction of hope. As a result, the people who have now come to power in our State are those for whom Ukraine is a foreign concept. These people believe that Ukraine should become their private property. Their goal is to privatize Ukraine completely. And persistently, step by step, they are heading toward that goal. The people are mired in poverty, but they are swimming in luxury. While pensioners are counting their pennies, they are buying up yachts, planes, villas, and banks.

They regard the Ukrainian force structures, the Ukrainian courts, and the Prosecutor’s Office of Ukraine as their private property. They look upon the Security Service of Ukraine as a security service for their clans.

They are not only destroying our language and our history, they are destroying public morale.

They are destroying the future of our children, grandchildren, and great-grandchildren. They represent not so much a different ideology as a different civilization.

Neither my conscience nor my Ukrainian blood will permit me to gaze dispassionately upon the privatization of my nation.

We do not want our age-old hopes betrayed. We desire the achievement of our goals.

That is why my comrades in arms and I—those members of the force structures who have not lost sight of honesty and honor—will not be changing our profession for a long time to come.

Translated from the Ukrainian

"Something is wrong in this tale,” the Roly-Poly thought eating up the Fox (Ukrainian folk tale)

 [...]

Actions in the religious area of Victor Yanukovych as President seem strange and are criticized from this very position, which has become basic for the Ukrainian society over recently. Though, assuming that the President goes from another starting point – to give (even de facto) the only one confession, the UOC (MP), the status of the “state church” – there are no grounds to criticize him. His actions are perfect but in view of other goals. There is sense to criticize goals. This conclusion could be made based on the results of 2010 as the Feast of Theophany is actually the last in the one-year cycle of the greatest religious feasts celebrated under Yanukovych’s presidency.

What the last year demonstrated?

The so long list of “individual examples” has been accumulated over the above period that the author would enumerate only directions, into which these examples are grouped

[...]

Ten months before…

Such the course of events was predicted right after the inauguration of the new President of Ukraine. The publication "The Church: What Program Is Implemented by the President of Ukraine?" drew attention to the letter of Metropolitan Volodymyr to Victor Yanukovych written on the next day after his inauguration. This document, which contains, at the first sight, many general phrases, would have to be highly believed an Action Program of President Yanukovych in the religious area. The author would like to remind its basic items. 

[...] 

In other words, the matter actually concerned the ensuring of exclusive access of the UOC (MP) to the system of Ukrainian education, penitentiary institutions and the Army, since in the viewpoint of the UOC (MP), other Orthodox confessions are not canonic. With regard to the fact that as far as the approach to the Ukrainian history is concerned, the UOC (MP) holds positions “canonized” in Moscow, special attention should be paid to what is meant by the word combination “real patriotism”.

Another item of the Program is characterized by the following words, “...church values and monuments taken by the theomachic power must be restituted to their real owners”, where by “real owners” neither the UOC (KP) nor the UAOC nor the UGCC can be implied as only “the republican department of the All-Union Orthodox Church” worked officially under the “theomachic power”. The expression “to promote the revival of the Church’s economic activity” makes it possible to predict the coalition might approve bills granting preferential terms to economic entities registered at the Church.

And the final item is the “homogenization” of the Ukrainian Orthodoxy through the strengthening of dominant positions of the UOC (MP). The matter in question are “the President’s great mission to consolidate the Ukrainian society, to unite our nation on the basis of our traditions and Christian virtues” and efforts to be made by the UOC (MP) “to cure the wound of the split in the Ukrainian Orthodoxy in the spirit of the canonic system of the Church.”

Blessing Victor Yanukovych for the presidency on 25 February, 2010, Moscow Patriarch Kirill voiced the political component of the Program. He appealed to the notion of “the united holy Russia” and said, “Fraternal peoples linked by the common historical tradition are successors of Prince Volodymyr the Great and therefore, it is very important for these elements of the united holy Russia to be always tied by friendship, peace and cooperation. No doubt, this is the will of the God.”

It is not difficult to compare what items have already been put into practice and to predict what is to be implemented in the near future....  

Where is a "discord"?

A negative response of various representatives of the Ukrainian society to actions of the President in the religious sphere concerned many aspects (actually, they all have been already mentioned). Political parties, representatives of the clergy (save the UOC (MP)) and local self-government bodies responded.

Specifically, in its statement, BYuT expressed resentment over "the involvement of power in raider attacks on churches of the UOC (KP)". Estimating the Christmas greeting by the President, Arseniy Yatsenyuk underscored, "None of the Ukrainian churches unites more than 1/3 of believers and each of them is a minority in some regions…If the acting government is going to live in this country in the future, it has to comprehend all pernicious influences of inter-religious conflicts.” The Lviv City Council stated the clergy of the UOC (KP) are pressed to make priests and bishops serve under the jurisdiction of the UOC (MP). The Ternopil City Council informed about pressure by "supporters of Patriarch Kirill with the hands of authorities on the donators and constructors of churches of the Kyiv Patriarchate making them transfer church buildings to the pro-Russian Church.”

The list of the insulted and reasons for resentment could be continued. Though, the essence of the conflict is simple: the society (at least, its part) and the President has radically different starting points in the issue of state-church relations. The criticism of presidential actions is based on the fundamental value of the need for a dialogue and equality among all confessions, whereas the President’s position is grounded on the need to create a single “state” church.

In the long run, reasons for such position of the Ukrainian President – either his personal likings and preferences or foreign influences – do not matter. The result is the same: the Ukrainian society is proposed to deny its religious views based on tolerance and formed, at least, over the past 20 years (to be more exact, this period should be measured in centuries).

"We, experts, would like very much that our high officials pay attention to the historical experience of Ukrainians, who used to live in a multi-religious and multi-confessional society. Now we see how a unipolar model of relations between the Church and the state is being formed. This situation will cause conflicts in the future,” says head of Department of Religious Processes of the Institute of Philosophy at the NASU Lyudmyla Fylypovych.

"Multiconfessionalism in Ukraine is the fact, not the ideal,” head of the Ukrainian Greek Catholic Church Liubomyr Huzar states.

"The course of events as regards the freedom of consciousness in 2010 makes it possible to state there is no dialogue between power and confessions in Ukraine. The matter concerns the creation of conditions for the duplication of the Russian model of state-church relations in Ukraine, when only one Church is in favor with power (a kind of the state church)," Professor Oleksandr Sagan emphasizes.

Meanwhile, the President believes the last five years were the most difficult over Ukraine’s twenty-year independence because "discord and a lack of faith have never done the society good.” It is the fight against the “discord” (by which the President probably meant diversity (multiconfessionalism – in the situation of Ukraine), on which his actions are focused. 

To put everything into place

How to put everything into place in the “Ukrainian tale”? Perhaps, it is possible under a common denominator in the starting point, not in some actions. It may be a concept of state-church relations acceptable for both parties. Such concept means the legitimation of their so-called “shadow” approaches. Yet, the development of the concept by representatives of churches and the state is a thing of the past as well; there remains one thing – to pass it in parliament.

Already cited head of the UGCC Liubomyr Huzar insists on the common denominator approach, “To make it a normative act, this document (concept) should be approved by the Verkhovna Rada, which, unfortunately, failed to do this. We think without an approved concept it is impossible to issue laws that would regulate relations in a sound and prudent manner. Now, two bills are submitted to the Verkhovna Rada. One is the up-to-date law “On Freedom of Consciousness” and another concerns the restitution of church property. Their passage may turn into a toy of political forces and tastes if these and other acts on state-church relations are not based on the concept formulated by representatives of the church.”

Given the differences in the starting points, the dialogue resembles and will resemble a “conversation of the blind with the deaf”: the President will continue “fighting against the discord” and the society will take offence at “the neglect of equality”. And every party will think that “the Roly-Poly is eating up the Fox”.

Yet, the "ball" is now on the President’s field. Taking into account that parliament acts in concert with Bankova (the Presidential Administration), it is Victor Yanukovych, who will decide on the approval of the concept. And not only the formal approval but also the content of respective laws, their passage in parliament and implementation by representatives of national and local authorities.

Success in this game is possible only on one ideal condition: if the Head of State refuses to use tools of influence of power to put into practice his approaches and uses them for another goal –“the initiation of a dialogue between confessions and power on a parity basis”.

Complete article: [ here ]

News about Statement of Dr. Serhij Kvit, President of National University of Kyiv Mohyla Academy NaUKMA to the Kyiv-Mohyla University Community

Freedom never comes easily, it has to be gained. It is never easy to achieve. The same applies to university autonomy, which is the goal that Kyiv-Mohyla Academy is struggling to defend, and which will be achieved as a result of many efforts which will strengthen us and will bring about improved results…

Let me call to your attention to a special session of the Academic Council held in September of this year which adopted NaUKMA's new Statute (Bylaws), and entrusted me to defend and safe-keep this Statute at the Ministry of Education and Research of Ukraine.

After a brief time, the Ministry of Education and Research of Ukraine began a series of attacks against our freedoms (particularly on the right to require a certificate of English proficiency for university admission), and against those requirements in NaUKMA's Statute (Bylaws) which for us are a matter of principle.

Full text:
http://www.kmfoundation.com/p-2_1_english_publications-lan--alan-en-id-237-a-.html (in English)

http://www.ukma.kiev.ua/news/news_detailed.php?id=1793 (in Ukrainian)

KYIV MOHYLA FOUNDATION OF AMERICA URGES SUPPORT FOR ACADEMIC FREEDOM AND AUTONOMY

(Chicago) Ukraine’s Ministry of Education recently proposed draft law on "reforming" higher education in Ukraine has provoked a strong response from Dr. Serhiy Kvit, president of National University of Kyiv Mohyla Academy.

At a press conference held in Kyiv on December 9, 2010, Dr. Kvit stated that, “the changes proposed by the draft law would effectively roll back the Academy's substantial achievements since its revival in 1992, returning higher education in Ukraine to the discredited Soviet era model of central government control”.

The proposals of Minister of Education Dmytro Tabachnyk would remove university autonomy and the academic, financial and organizational freedoms of independent universities. In addition, the proposed changes would discourage and prevent integration of Ukrainian education with European and western standards of higher education.

The proposed changes also would prohibit Kyiv Mohyla Academy from using English as a second language as an admission criterion.

Full text:
http://www.kmfoundation.com/p-2_1_english_publications-lan--alan-en-id-225-a-.html (in English)

http://www.kmfoundation.com/p-2_2_publications_ukrainian-lan-ua-alan-ua-id-218-a -tabachnyk_kvit__kyiv_mohyla_academy.html (in Ukrainian)

James Bezan, Member of Canadian Parliament

James Bezan, Member of the Canadian Parliament from the Conservative Party, wrote an official letter of protest to the Ukrainian Embassy in Canada to Dr. I. Ostash and to Lawrence Cannon, Minister of Foreign Affairs in Canada, to condemn the actions of Dmyto Tabachnyk towards NaUKMA.

“Democratic societies are based on the freedom of speech and to conduct research an inquiry without the interference of the state. I am very disappointed that the Government of Ukraine would propose such measures, which will surely hamper the ability for the Kyiv-mohyla Academy to operate under principles of academic freedom and free speech,” James Bezan said in his letter.

Full text:
http://www.ukma.kiev.ua/eng_site/news/addm/J.%20Bezan%20-%20I.Ostash.pdf

http://www.ukma.kiev.ua/eng_site//news/addm/J.Bezan%20-L.%20Cannon.pdf

Canada Ukraine Parliamentary Program Alumni support NaUKMA

“In agreement with the stated position of Kyiv-Mohyla Academy, we consider the draft of the new law on higher education an impediment toward the restructuring Ukrainian higher education according to European and international educational standards. We are concerned that this legislation, if adopted, contravenes European higher education standards. These standards strongly promote autonomy of institutions of higher education along with their fiscal independence, student mobility through participation in study abroad programs, recognition of foreign academic degrees and many other important aspects which are, unfortunately, outlowed in the draft legislation referred to above,” CUPP Alumni noted in their letter, addressed to President of Ukraine Yanukovych V.F., Head of the Verhovna Rada of Ukraine Lytvyn V.M., Prime-Minister of Ukraine Azarov M.Y., and Miniater of Education, Science, Youth and Sports Tabachnyk D.M.

Full text:
http://www.ukma.kiev.ua/eng_site/news/addm/Appeal%20CUPP.pdf

State University of Georgia

“...forbidding English as a second language of instruction will inhibit the process of integration of the Ukrainian researchers into the international scientific community. Equally, limiting the autonomy of a higher educational institution will negatively affect its functioning. I share the opinion of the European Universities Association that the autonomy of a higher educational institution is key for enabling universities to respond to the demands of the society,” Rector Gigi Tevzadze mentioned in his letter of support to NaUKMA.

Full text:
http://ukma.kiev.ua/news/addm/Illia%20St%20Un_Georgia.pdf

Jagiellonian
University of Poland

“On behalf of the academic community of the Faculty of Law and Administration of the Jagiellonian University I express our strong support for the autonomy of the Kyiv-Mohyla Academy in establishing its own curriculum and pursuing highest academic and educational standards. This has led only to positive results both for the cooperation of the Academy with international partners and - most importantly – for the Ukrainian economy and legal system, by providing a pool of highly qualified graduates,” Professor Krystyna Chojnicka, Dean of the UJ Faculty of Law and Administration said in her letter of support for NaUKMA.

Full text:
http://www.ukma.kiev.ua/eng_site/news/addm/readmsg.pdf

Rector of Ukrainian Catholic University

The Ukrainian Catholic University community is deeply concerned about the conflict that arose between the National University of Kyiv-Mohyla Academy and the Ministry of Education, Research, Youth and Sports of Ukraine (MONMS). In our view, the specific reasons for their divergent positions (although important in themselves), reflect much deeper divisions caused by the radically different vision of higher education in Ukraine.

Full text:
http://www.ukma.kiev.ua/eng_site/news/news_detailed.php?id=219 (in Ukrainian)

Ukrainian World Congress

The Ukrainian World Congress (UWC) declared support to NaUKMA position, encouraged UWC sub-offices to invite attention of HEIs in their countries of residence to the issue, and urged Viktor Yanukovych, President of Ukraine, Volodymyr Lytvyn, Chairman of the Verkhovna Rada of Ukraine, and Mykola Azarov, Prime Minister of Ukraine to prevent enacting legislation injurious to Ukrainian higher education.

Full Text:
http://ukma.kiev.ua/news/addm/UKRAINIAN%20WORLD%20CONGRESS.pdf (in Ukrainian)

Ukrainian Fulbright Alumni Association

The Ukrainian Fulbright Alumni Association, including over 700 students and researchers who had completed their studies or researches in universities of the USA, highly estimated NaUKMA achievements in implementing European educational standards, declared commitment to university autonomy, and urged the word academic community to voice opinions on the Draft Law “On Higher Education” for Ukraine and to stand up for academic freedoms in Ukraine.

Full text:
http://www.ukma.kiev.ua/news/addm/Fulbright.pdf (in Ukrainian)

Ivan Dziuba

“...experience of Kyiv-Mohyla Academy deserved attention and respect. Twenty years is a term enough to recognize the strategy of NaUKMA successful and worth of being extended on the pedagogic practice of other Ukrainian HEIs. Unfortunately, the claims recently lodged with NaUKMA witness the contrary. We see attempts to fit Kyiv-Mohyla Academy to templates which is, probably, convenient for bureaucracy ruling in education, but dangerous for the education by itself!” Ivan Dzuba, Academician with the National Academy of Science (NAS) of Ukraine, Laureate of the Taras Shevchenko National Prize of Ukraine, Hero of Ukraine said in his letter of support.

Full text:
http://www.ukma.kiev.ua/news/news_detailed.php?id=1784 (in Ukrainian)

Myroslav Popovych

From the very beginning, NaUKMA was projected not just as continuation of an olden university, but as a variation of educational experience which, being based on the national tradition, takes into account the whole international experience and treads its own path in choosing forms and methods of learning and research. An attempt to resolve all the moot points through the use of force, obtruding one's vision of future to universities, would be a huge mistake,” Myroslav Popovych, Academician with the National Academy of Science (NAS) of Ukraine, Doctor of Philosophy, Professor wrote in his open letter to Viktor Yanukovych, President of Ukraine, and Dmytro Tabachnyk, Ukraine’s Minister of Education and Science.

Full text:
http://www.ukma.kiev.ua/news/addm/Popovych%20M.pdf (In Ukrainian)

Alexander Motyl “Who Needs Education?”

“…autonomy — and the academy’s commitment to Western standards, openness to visiting professors from throughout the world, refusal to engage in bribe-taking, insistence on English-language instruction, and support of the Orange Revolution’s democratic values — has made Mohyla (as it’s known) one of Ukraine’s leading universities and its students the equals of the very best the United States has to offer,” Alexander J. Motyl wrote in his article published at World Affairs.

Full text:
http://www.worldaffairsjournal.org/new/blogs/motyl/Who_Needs_Education

Dr. Serhij Kvit, President of National University of Kyiv-Mohyla Academy Appeals for Support on December 10, 2010

”Ukraine’s Minister of Education and Science, Dmytro Tabachnyk (an individual well-known for his xenophobic pronouncements regarding the Ukrainian language and culture - widely disseminated through Youtube.com), has launched an attack on the National University of “Kyiv-Mohyla Academy” (NaUKMA). Kyiv-Mohyla Academy is not just one of the oldest universities in eastern and southern Europe (soon to mark its 400 anniversary). Today, this institution is one of the most prestigious universities in Ukraine, where research and education are organized according to the highest of world standards. NaUKMA is currently the Ukrainian university that is most integrated in the European Higher Education Area, being the first in independent Ukraine to introduce bachelor’s, master’s, and now PhD programs. We are the only Ukrainian university to be officially bilingual: in addition to Ukrainian, our second working langu! age is English. NaUKMA offers a system of Liberal Arts Education that allows students to freely choose courses, and to design their own educational trajectory. NaUKMA is the only university in Ukraine where corruption does not exist.”

Full text:
http://www.ukma.kiev.ua/eng_site/news/news_detailed.php?id=218

2010 © Kyiv Mohyla Foundation, P.O. Box 46009, Chicago, IL 60646-0009 USA, Tel.: (773) 685-1828 Fax: (773) 794-1654

KMF is registered in the USA as a 501(c)(3) non profit organization. Your donation is fully tax deductible as permitted by law. Affordable Web design

http://www.kyivpost.com/news/politics/detail/95156/
Jan 19, 2011

Former Interior Minister Yuriy Lutsenko on Jan. 19 said in a letter from jail that he is a political prisoner.

Former Ukrainian Interior Minister and People's Self-Defense Party leader Yuriy Lutsenko has said that he is innocent and described himself as a political prisoner.

"I swear before God and people that I am not guilty of what I'm being accused of at the highest command of the Prosecutor General's Office. The only reason for my imprisonment in a condemned cell at Lukianivka jail is to deprive me of any chance to speak out about the resumption of bandit democracy in Ukraine," the press service of the People's Self-Defense Party quoted Lutsenko as saying.

He also said that he had become "a prisoner of war of criminals who seized power in Ukraine." Lutsenko said that the goal of the current authorities is "to destroy their political opponents and establish an atmosphere of fear in order to rob the country and the people without any obstacles."

Lutsenko called on Ukrainians to unite, and added that "the resistance of people is the only thing the authorities are afraid of."

"This year is a period of the civil position of everybody. The pendulum of Ukrainian history has swung into a dark time. It all depends on the ability of Ukrainians to protect their families, their souls and their history. Don't lose your heart! Don't be silent! We are united!" he said.

On Dec. 13, Lutsenko and his former driver Leonid Prystupliuk were charged with the large-scale embezzlement of state property worth UAH 360,000, as well as the abuse of power and the use of forged documents.

On Dec. 26, Lutsenko was detained near his house. On December 27, Pechersky District Court of Kyiv ordered Lutsenko to be jailed for two months. On December 28, it became known that Lutsenko had been moved from a Security Service of Ukraine (SBU) prison to Lukianivka Prison No.13.

On Jan. 17, Lutsenko's lawyer Ihor Fomin filed a complaint to the European Court of Human Rights regarding Lutsenko's alleged illegal arrest.

Askold S. Lozynskyj

The Union of Ukrainians of Russia (UUR) is the central coordinating organization for the Ukrainian ethnic minority in the Russian Federation (RF). It was formed in 1992 and registered with the Ministry of Justice of the RF in 1994.

Its nightmare began on July 22, 2009, when the Russian Ministry of Justice noticed it for an audit. The audit lasted almost three weeks. The findings were minor and ministerial in nature, updating its list of members, adding certain provisions to its by-laws in order to comply with the Russian statute and the like. Upon receipt of the findings the UUR’s Executive convened a meeting on September 12, 2009, passed what it deemed to be the necessary motions, began the process of updating its membership lists, including deleting inactive members. In the meantime the Ministry notified the UUR that pending correction of the defects, its activities were suspended until May 2, 2010. Twice, once in December 2009 and then again in March 2010, the UUR wrote to the Ministry refuting some of the allegations and advising that it had cured the defects which needed correction. The Ministry did not respond.

On December 10, 2010 the Russian government brought an action in the Supreme Court of the RF to liquidate the UUR. The complaint referenced Russian law and repeated five allegations from the audit findings, specifically, that its list of members included an autonomous non-commercial organization which could not be its member since it was autonomous, that the list of members itself was not well documented, that its qualified members do not operate in more than half the regions of the RF as required since it’s an All-Russian public association, that its by-laws do not specifically provide for the election of its governing body by a qualifying majority and that while the law allows for members who are foreign citizens, they must be lawfully on the territory of the RF, yet the UUR’s by-laws do not include that restriction. Interestingly enough, there were no allegations that the UUR included actual members who were foreign citizens.

The complaint acknowledged receipt of the two responses from UUR but rejected them as insufficient. The government then alleged that the UUR’s meeting of September12, 2009 was not conducted in accordance with administrative regulations in that the members present at such meeting as well as information on the voting results were not disclosed. The government deemed it impossible to determine the validity of the action taken.

[...]

The government requested a court order liquidating the UUR based on “repeated and gross violations” and “failure to cure the violations within the time period imposed.”

Assuming “arguendo” the accuracy of all factual allegations in the complaint, the violations/defects alleged were minor by any democratic measure and, essentially of a ministerial nature. Furthermore, no allegations were made that the violations were of a repeated nature or that these violations persisted despite previous admonishments. No allegations were made of prior audits, similar findings and failure to comply. Still, the government concluded that the violations alleged were both “repeated and gross”. For dissolution the Russian law requires “repeated or gross.”

[...]

Over the last few years a pattern has emerged in the RF – an unrelenting war against perceived enemies of the state, including ethnic communities not kowtowing to govern- pressure and the executive branch exploiting the legislative and judicial to implement its policies. Ukrainians in Russia have felt this pressure. Murders of Ukrainian activists remain unsolved. A Ukrainian language class at a Moscow public lyceum has been discontinued and very recently a Moscow library of Ukrainian literature was ransacked, shut, reopened, then ransacked and its head librarian assaulted.

The reference in the complaint to the organization’s co-chair appearance on radio and television (“Radio Liberty” and “Freedom of thought”) violating the organization’s suspension, hints at the government’s political motivation. The appearances had nothing to do with the pending proceeding. Regardless of his position, the subject individual is also a human being possessed with the right of freedom of speech protected under international law, Russia’s treaties, covenants and its own Constitution, irrespective of any administrative suspension.

In November of 2010, following an almost identical pattern of proceedings, the Russian government “persuaded” the Russian Supreme Court to liquidate another All Russian Ukrainian organization, the Federal National Cultural Autonomy of Ukrainians in Russia. Subsequently, Russia’s Foreign Minister Lavrov acknowledged that the liquidation was the result of political activity.

During Russia’s last presidential election process in 2008, the OSCE was restricted in the allotment of election observers. The OSCE refused to participate. Then President Putin admonished the OSCE not to “teach” Russia. Lavrov, foreign minister then and now, said that no self-respecting country would bow to “ultimatums” set by the OSCE. President Putin concluded his admonishment to the OSCE with the words, “Let them teach their wives to make cabbage soup!”

Complete article: [ here ]

Adopted by the Venice Commission at its 85th Plenary Session, Venice (17-18 December 2010)

[...]

V. Conclusion

69. The recent constitutional history of Ukraine has involved constant challenges and attempts to find the right balance of powers between the President, the Cabinet and Parliament. It soon became apparent that the text of the 1996 Constitution did not, taking into account realities in Ukraine, provide for sufficient checks and balances and that there was a risk of authoritarian presidential system. The Venice Commission therefore supported, already in 2003, the efforts for constitutional reform. These efforts led to the adoption of the 2004 constitutional amendments. The change brought about by these amendments was welcome, in principle, but neither coherent nor well thought through. The amendments therefore led to increased tension, especially between the President and the Cabinet of Ministers.

70. The reinstatement of the 1996 version of the Constitution by a judgment of the Constitutional Court of Ukraine raises questions of the legitimacy of past actions, as the institutions of Ukraine worked for several years on the basis of constitutional rules later declared unconstitutional. It also raises questions of legitimacy with respect to the present state institutions, since the President and the Parliament were elected under constitutional rules that are no longer recognised as valid. The President of Ukraine, as from this judgment, enjoys far more powers than could be foreseen by the voters when he was elected. The working of the main state organs is now based on rules changed by a court and not on rules changed by the Verkhovna Rada, as a democratically legitimate body.

71. The issues around the terms of office and elections are rather complex and equivocal, and every decision in this respect must be based on clear and convincing arguments in order to be accepted by the people. To the extent that an authoritative interpretation of the provisions of the Constitution with regard to the next date of the parliamentary elections seems to be required, the Venice Commission believes that a decision by the Constitutional Court of Ukraine could provide the answer to this issue.

72. The Commission also considers it to be of the utmost importance for the Ukrainian authorities to adhere to the rule of law and to observe all rules of procedure when adopting and revising national legislation to implement the Constitution, including by fully involving the opposition parties in this process. Such legislation should not be used to enlarge competences of state institutions beyond what is envisaged by the text of the 1996 version of the Constitution, as it was the case with the Law on the Cabinet of Ministers recently.

73. In the Venice Commission’s opinion, the recent political and constitutional crisis in Ukraine once again revealed how urgently a true and comprehensive constitutional reform is needed in that country. The Commission has called for such a reform several times already[37], and has underlined the need to secure the legitimacy of any constitutional reform in Ukraine. Such legitimacy can only be achieved if constitutional amendments are made after extensive, open and free public discussions involving the opposition and civil society, and in strict accordance with the constitutional provisions on amendment through decisions of the Verkhovna Rada by a qualified majority. A Constitution which is not based on large agreement of all relevant political players in the country cannot lead to political stability, as we have seen over the last years.

74. The Venice Commission strongly encourages the Ukrainian authorities to ensure that such a constitutional reform results in an effective strengthening of the stability, independence and efficiency of state institutions through a clear division of competencies and effective checks and balances. It should also introduce additional mechanisms and procedures of parliamentary control over the actions and intentions of the executive. Such a constitutional reform should also include changes in the provisions on the judiciary aiming at “laying down a solid foundation for a modern and efficient judiciary in full compliance with European standards”[38].

75. Finally, as the Commission pointed out in its recent Report on constitutional amendment, “as long as the special requirements for amendment in the constitutions of Europe are respected and followed, then these are and should be a sufficient guarantee against abuse. In most countries such decisions require a qualified majority of the elected representatives in parliament, as well as other requirements. Constitutional decisions adopted following such procedures will in general enjoy a very high degree of democratic legitimacy – which a court should be extremely reluctant to overrule[39]”.

76. The Venice Commission therefore strongly encourages the Ukrainian authorities to engage in a process of constitutional change that is based on the regular constitutional procedure for constitutional amendments and on the democratic participation of all actors of society concerned.

77. The Venice Commission is ready to assist in this important task, should the Ukrainian authorities make a request for such assistance.

Complete article: [ here ]

Imagine the president of a small credit union in a midsize town being appointed to lead the Federal Reserve. Well, Ukraine's President Yanukovych is full of such surprises. Alexander Motyl gives us the latest update on Ukraine's spiral into a presidential fiefdom, and he predicts which of Yanukovych's cronies will be Ukraine's next prime minister.

Complete article: [ here ]

http://ukraineanalysis.wordpress.com/2011/01/15/selective-justice/
Current Politics in Ukraine, Stasiuk Program for the Study of Contemporary Ukraine
January 15, 2011

Mykola Riabchuk

A prison cell might be not the best place to spend the New Year and Christmas holidays. But for a good number of top Ukrainian officials, including former Interior Minister Yuri Lutsenko and former Minister of Economy Bohdan Danylyshyn, this was exactly the place where they had to relax and meditate on the whims of fortune. It comes as little surprise that virtually all of them belong to the “Orange” camp that is today’s political opposition. Their leader, the former Prime-Minister Yulia Tymoshenko, was also summoned to the prosecutor’s office but was spared arrest on condition she would not leave the city during the pending investigation.

The tough measures against corrupt Ukrainian officials might be well received, both domestically and internationally insofar as Ukraine is one the most corrupt countries in the world and the least attractive country in Europe for foreign investors. Any cause for cheer, however, soon fades away once we take a closer look at the who, how, and why of the allegedly anti-graft measures.

Who?

The entire Party of Regions can be broadly perceived as a mafia-style organization with tight inner discipline and immeasurable shadow resources. And its power base, the Donbas region, has a well-earned reputation of a local Sicily. Whatever might have been the past of the Party and of this region there are no signs that their present is any different.

The president, Viktor Yanukovych, has never been absolved from the murky privatization of a huge government-owned estate near Kyiv, nor has he managed to cast off a parvenu lust for luxury cars, helicopters, and other overpriced things bought with government money – despite broadly trumpeted austerity measures.

Like master, like servants. His ministers, governors, mayors, and other clerks have no restraint in their love for dolce vita – apparently at the expense of the state. Every day the Internet carries something new about their extravagance, both at home and abroad. The deputy head of the president’s administration wears diamond watches worth $50,000 each and claims candidly that this is just an innocent birthday present from her party comrades, one of which, incidentally, happens to be the Mayor of Kharkiv, and the other a Deputy Prime Minister. Another mayor purchases benches for the city metro at $8,000 each – so that another diamond watch as a gift would certainly not be a problem. The head of DUSia (a Soviet relic that runs multiple facilities and supplies for the ruling nomenklatura) purchased a lawnmower for the MPs hospital at a cost of half a million. One can guess how many lawnmowers he could buy for this money on the free market.

Few care about the fact that the head of the National Security Service runs effectively multiple private businesses; the Deputy Prime Minister in charge of investment and innovation endorses 300 million hryvnia for his own enterprises; the Prime Minister responds favorably to the request of the Orthodox bishop (Moscow Patriarchate) lobbying for trade preferences for some Russian company, and so on. No one is prosecuted, fired, or even reprimanded.

The only rebuke that has occurred to date would make one laugh – or cry, depending on one’s sensitivity. It comes from a conversation between the two ministers recorded secretly by a journalist in the parliament. One of them, Mr. Kliuyev, was in charge of construction of a fast road for the president to his rancho. He naturally used the occasion to stretch the road for a dozen more kilometers to his own estate. Mr. Kolesnikov, his colleague, can be overheard chastising him – but not for the embezzlement of state funds. On the contrary, Mr. Kliuyev’s faux pas was much worse. He failed to extend the super highway for a few more kilometers to Mr Kolesnikov’s dacha nearby.

This probably says enough about the team that is fighting corruption in Ukraine as well as about the ultimate prospects of this fight. Yet, one more actor of this tragicomedy should be mentioned. Viktor Pshonka, the new Prosecutor-General, heralds from Donetsk, as do most top officials. There, reportedly, he made his career under Yanukovych’s governorship, providing a reliable legal service for good people. In 2000, he became notorious as a person who allegedly tried to cover up the brutal murder of investigative journalist Ihor Aleksandrov. A vagrant was found who confessed to the crime but no serious evidence was presented in court, and the poor man was released, only to die shortly afterward under mysterious circumstances. Remarkably, the last case investigated by Ihor Aleksandrov before his death was about alleged connections between Pshonka’s son Artem and local criminal bosses.

Even if these allegations are false, the very way in which Mr Pshonka understands his professional duty and the essence of the judiciary within the power structure leaves little doubt concerning his current and perspective role in Ukraine. In a recent TV discussion, he stated frankly: “As the Prosecutor-General, I am a member of the president’s team [eager] to implement all his decisions.” Enough said.

How and Why?

The answer to this question comes mainly from the answer to the previous one. On the one hand, it is quite clear that the ruling team members, including the president, are not going to refrain in any noticeable way from their deeply rooted habits. On the other, it is also clear that the Ukrainian prosecutor – as a loyal member of this very team – would be neither willing nor able to restrain those habits from the outside.

Political opposition and an independent mass media might be the only obstacles for the ruling team in its drive for uncontrolled accumulation of wealth and power. So, its destruction is a strategic goal for all branches of the government that are fully subordinated now to the president. The more this destruction can be represented as a fight against corruption, the better. The government is effectively killing two birds with one stone. It represses and destroys the opposition on seemingly non-political grounds and, at the same time, it distracts people’s attention from its own misdeeds and even wins some popularity for purportedly reestablishing law and order. The short-term gains of this policy are undeniable. The long-term goals are simply not on the agenda of this band of political leaders.

The selective application of law is the main feature of the system they have built. It is at the heart of the institutionalized blackmail whimsically employed as a tool of state domination. The system was correctly analyzed more than ten years ago by Keith Darden as consisting of three major elements: (1) widespread corruption that is tolerated and even encouraged by the authorities; (2) tight surveillance that enables the authorities to collect compromising materials against everyone and keep each subject on the hook; (3) selective punishment of any politically disloyal subject for seemingly non-political wrongdoings.

Former President Leonid Kuchma had gradually constructed such a model. The Orange Revolution shook the system but failed to dismantle it and replace it with functional democratic institutions based on the rule of law. Hence, the old system did not work because it required the full control of all branches of power by the executive that neither Yushchenko nor Tymoshenko had. Yet, no new system was introduced instead. So, the country became, as a result, virtually unmanageable.

Yanukovych has successfully monopolized power, subordinated all the branches of government, the parliament and judiciary to his office, and reestablished a kind of order. He has made institutions more or less manageable, but this has meant moving back towards Kuchma’s authoritarianism than any step forward towards functioning democracy. Stagnation, backwardness, lawlessness, and rampant corruption are likely to be preserved and entrenched in such an environment. The only conclusion Yanukovych seems to have made from Kuchma’s failure is that the system was not repressive enough. Indeed, Kuchma lost because he had not completely marginalized opposition—as Putin or Lukashenko did—and had not prevented his allies from overt and covert defection to the opposition camp. So, we are likely to witness more clampdowns on opposition and independent media, disguised as a “fight with corruption” and “restoring order” and, of course, “reforms”.

The red line, however, that separates Ukrainian authoritarians from their Russian, Belarusian, and Central Asian counterparts has not yet been crossed. So far, the government in Ukraine, unlike elsewhere in the CIS, can be changed peacefully, in more or less democratic elections. Yanukovych and his associates seem to be rather reluctant to cross that line despite a very strong temptation. Remarkably, all the criminal accusations against their predecessors and political opponents concern some misuse of funds (which was actually typical for all Ukrainian governments, with traditionally low budget discipline), but not their appropriation and personal enrichment. This means that the punishment for these crimes, if they are proven, would be rather mild, with the sentences probably suspended. They may reflect an informal agreement among Ukrainian elites to avoid harsh penalties against their opponents, simply because of a fear that the wheel may turn around and today’s opponents might become tomorrow’s authorities that would implement the same harsh measures against them for the same misdeeds. Not a single Ukrainian top official has been imprisoned over the past two decades, no matter what accusations of theft, embezzlement, and money laundering have been raised.

If we happen to see this informal agreement broken, it would mean that Ukraine has become either a full-fledged democracy based on the rule of law, or a full-fledged authoritarianism with a firmly entrenched repressive regime that would never step down peacefully. The first development under the current regime looks unlikely. The second is possible but still uncertain. The sentences given to Tymoshenko and her associates will probably signal the real political ambitions – and perspicacity – of today’s rulers.

http://www.unian.net/ukr/print/417570
24.01.2011

Роман Цимбалюк

Борис Немцов

Україна рухається в тому ж напрямку, що й Росія – це буде катастрофа для моєї улюбленої України. Чому українська влада терпить те, що Путін творить з українцями Росії?..

[...]

Путін розтоптав, розтерзав, буквально розгриз зубами конституцію. Люди в Росії взагалі не мають ніяких прав, ніяких можливостей захистити себе. Він знищив суд. Такого інституту в Росії вже немає. І в цій ситуації нам малодушно сидіти на кухні з попкорном і попивати пиво - абсолютно не допустимо.

[...]

Я вважаю, що це ознаки глибокої параної російського режиму. Я вважаю, що українська влада і опозиція, підкреслюю – і опозиція, тобто Янукович разом з Тимошенко, разом з Тягнибоком, разом зі всіма іншими повинні жорстко поставити вимогу Путіну припинити переслідування українських організацій Росії і української бібліотеки. ... Я не розумію, як так звана горда влада України може все це терпіти. Чого вони мовчать?

[...]

Україна рухається в бік Росії. Це смертельно небезпечний для України рух, і патріоти України і люди зі здоровим глуздом повинні завадити ось цій путінізації України. Я розумію Януковича, йому головне захопити владу за всяку ціну і її утримувати якомога довше. Не від великого розуму він це робить, на мій погляд, і кінчить погано.

[...]

Медведєв міг стати президентом, якби помилував Ходорковського, відмінив цензуру, звільнив Путіна з роботи, для цього йому навіть парламент не потрібний. А так він справляє враження людини дуже слабкої і жалюгідної.

Вся стаття: [ тут ]

Вівторок, 04 січня 2011

Тарас Кузьо

Дослідження "Transparency International" показало, що після п'яти років перебування на посаді генерального прокурора панів Піскуна та Медведька Україна отримала найгіршу судову систему серед колишніх країн СРСР. Дослідження також засвідчило, що судова система України є найбільш корумпованою в світі. Цей висновок є результатом як призначення Медведька Ющенком, так і відсутності інтересу в Януковича якимось чином змінити ситуацію в цій сфері. Свідченням останнього стало призначення генеральним прокурором Віктора Пшонку.

З того, кого президент призначає генеральним прокурором, можна зрозуміти, наскільки він переймається збереженням і посиленням верховенства права в країні. Особливо це стосується таких країн, як Україна, що мають президентську систему, в якій президент володіє монополією на подібні призначення. За дві декади незалежності України жоден з українських генеральних прокурорів не виявляв бажання європеїзувати принцип верховенства права чи позбавити його радянських пережитків.

Жоден із двох президентів-Вікторів – ні Ющенко, ні Янукович – не усвідомлював важливості посади генерального прокурора для втілення в життя верховенства права. До того ж, жоден із двох Вікторів не розумів, що забезпечення принципу верховенства права грає ключову роль для встановлення демократії, створення ринкової економіки, зменшення корупції, сприяння притоку прямих зовнішніх інвестицій та інтеграції в Європу.

Віктор Ющенко унаслідував Святослава Піскуна на посаді генерального прокурора внаслідок переговорів за круглим столом та парламентського компромісу 8 грудня 2004 року і тримав його одинадцять місяців – на місяць довше, ніж свого тодішнього союзника Юлію Тимошенко на посаді прем'єр-міністра. На виборах 2006 і 2007 років Піскун проходив до парламенту в складі Партії регіонів.

За призначення Пшонки генеральним прокурором 4 листопада проголосувало 292 депутати штампувальної машини під назвою «парламент». Як не дивно, коаліцію «Стабільність і реформи» в цьому питанні підтримали також 36 опозиційних депутатів: 8 із БЮТ та 28 з «Нашої України». Опозиційні депутати Юрій Кармазін, Геннадій Москаль і Юрій Луценко висловили свою підтримку «професіоналові» Пшонці, а два перших проголосували за його призначення. Зі свого боку, голоси за Пшонку віддали усі 180 депутатів Партії регіонів та 26 – КПУ.

Можливо, усі ці 292 депутати повірили Пшонці, який чотирма днями пізніше розповів, що належить до тієї категорії прокурорів, яким притаманні «високі моральні стандарти та етична поведінка, професіоналізм і здатність брати на себе відповідальність...». Якщо призначення Пшонки є показником істинності прагнень України забезпечити верховенство права та інтегруватися в ЄС, тоді це справді є прикрою регресією у розвитку країни навіть у порівнянні з епохою Кучми. Чи справді в парламенті є всього лиш 156 проєвропейських депутатів, які відмовилися підтримати кандидатуру Пшонки?

Кар'єра Пшонки хитромудро переплетена з кар'єрою Януковича. Він почав сходження по владній драбині після призначення Януковича губернатором Донецької області в 1997 році. Пшонка, таким чином, є лояльним союзником Януковича і, згідно з даними ЗМІ, хрещеним батьком його сина, що сам Пшонка заперечує. Пшонка ніколи не буде розслідувати службові зловживання Януковича; а якщо президент перебуває над законом, то рівність усіх перед законом є міфом.

Пшонка, зокрема, сказав, що «президент об'єктивна людина, його девіз у житті – рівність всіх перед законом». У той же час, ця заява суперечить тому факту, що глава держави особисто керує кампанією, спрямованою на знищення головної української опозиційної сили, БЮТ. 6 листопада, через два дні після свого призначення, в інтерв'ю телеканалу «Інтер» Пшонка сказав, що він «як генпрокурор – член команди по виконанню всіх тих рішень, які приймає президент».

Таке зізнання вказує на те, що прокуратура не є незалежним від виконавчої гілки влади органом, а це порушує Конституцію, яка передбачає розподіл між виконавчою та судовою гілками влади. З генпрокурором Пшонкою немає ніяких шансів, що нинішнього президента притягнуть до відповідальності за приватизацію маєтку поблизу Києва (Межигір'я), покривання вбивства донецького журналіста Ігоря Александрова у 2001 році чи організацію виборчих фальсифікацій у Донецькій області в 1999 році та на виборах 2004 і 2010 років.

Швидкий «одобрямс» Пшонки в парламенті не дав змоги підняти питання про офіційне покривання вбивства Ігоря Александрова. Убивцею було визнано бездомного бродягу Юрія Вередюка, який помер внаслідок отруєння через два місяці після звільнення з в'язниці. Репортер Олег Єльцов, який займався цією справою, сказав, що «Пшонка не міг не знати, хто замовив убивство».

Александрова вбили за те, що він розслідував змову працівників донецьких правоохоронних служб та Артема Пшонки, сина Віктора Пшонки, який є депутатом від Партії регіонів з 2007 року, з представниками організованих злочинних угрупувань, що діяли в Краматорську і Слов'янську. Сьогодні Артем Пшонка входить до складу парламентського комітету з організованої злочинності та корупції – прямісінько як у «1984» Джорджа Орвелла. Александрова було вбито якраз напередодні того, як в ефір мала вийти програма про Артема Пшонку, в якій нібито було б показано його фотографію в обнімку з кримінальними босами. Ця справа дуже нагадує вбивство харківського журналіста Василя Климентьєва, який теж розслідував корупцію на високому рівні, у серпні 2010 року.

Ольга Пшонка, дружина нинішнього генпрокурора, є віце-президентом донецької Торгово-промислової палати. Її часто бачать разом із дружиною президента Людмилою Янукович під час їхніх відвідин церков. Брата генпрокурора Миколу Пшонку було нещодавно призначено суддею Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних та кримінальних справ. Юрій Ударцов, заступник генпрокурора та головний прокурор міста Києва, також пов'язаний сімейними узами з Пшонками.

На думку представників партії «Батьківщина», Віктор Пшонка буде доводити свою лояльність президентові, координуючи кампанію зі знищення найбільшої української опозиційної сили, БЮТ, шляхом «політичного терору». Відповідно, прокуратура активізує розслідування у справі члена БЮТ Олександра Турчинова та союзника БЮТ, колишнього міністра внутрішніх справ Юрія Луценка, які є основними мішенями кампанії.

Злиття організованої злочинності, політики, бізнесу та правоохоронних органів, яке випробовували ще коли Янукович був губернатором Донецької області, наразі розповсюджують на решту країни. Тому ті депутати, які підтримали призначення Пшонки, в тому числі 6 представників БЮТ (5 з яких були вигнані з фракції) і 28 «Нашої України», проголосували проти інтеграції України в Європу та за подальшу криміналізацію України.

Провідним телевізійним каналам Україні заборонили оприлюднювати інформацію про смертельне для трьох чоловік ДТП на трасі «Київ-Чернівці», що відбулося за участю Миколи Германа (раніше Миколи Коровіцина), сина заступника голови Адміністрації президента Ганни Герман. Не повинні репортери проводити і власні журналістські розслідування за цією темою. Про це VVnews на умовах анонімності повідомили співробітники студії «1+1» та СТБ.

Тим, хто мав бажання підготувати сюжет на каналі СТБ, прямо нагадали про долю недавно звільненого популярного ведучого і репортера Османа Пашаєва.

17 січня 2011 о 13:55 сайт VVnews повідомив про те, що старший син заступника голови Адміністрації президента України, члена Партії регіонів Ганни Герман потрапив у ДТП, в якому загинуло кілька людей.

Винуватцем автомобільної пригоди був «Лексус» сина Ганни Герман, що не розминувся з «Жигулями» сім'ї місцевих жителів із села Райки Старокостянтинівського району Хмельницької області. У водія «Лексуса» - незначні подряпини.

При цьому ще 5 січня 2011 прес-служба МНС України поширила таке повідомлення:

«У 13.35 4 січня поблизу смт. Сахнівці Старокостянтинівського району Хмельницької області на автодорозі Житомир - Чернівці сталося зіткнення двох легкових автомобілів. Внаслідок дорожньо-транспортної пригоди загинуло 3 особи та 2 особи з травмами різних ступенів тяжкості були госпіталізовані».

За останніми даними, Микола Коровіцин після звільнення з посади заступника голови МНС України ніде не працює. Мати намагається влаштувати його в Державний комітет з телебачення і радіомовлення.

Нагадаємо, що молодший син Ганни Герман, на ім'я Роман, загинув у ДТП на трасі Київ-Одеса у червні 2010 року.

За повідомленнями ЗМІ, він у стані сп'яніння їхав на швидкості понад 220 км за годину.

Олександр Скіпальський, колишній заступник голови СБУ, генерал-лейтенант

На Софійський площі 92 роки тому проголосили Соборність самостійної, вільної, незалежної Держави українського народу. Проголосили, а відтак – втратили. Втратили Соборність, втратили Самостійність, втратили Свободу, втратили Державність...

Минули десятиліття – ми знову здобули Українську Державу. Ту державу, за яку боролися, за яку віддавали життя найкращі доньки й сини нашого народу. Ми раділи, що маємо свій український прапор, свій український гімн, своє українське військо, свої українські спецслужби.

Радіючи, ми допустили до влади тих, хто почав душити нашу свободу. Тих, хто шахрайськими методами, провокаційними технологіями, використовуючи силові структури, хотів придушити опір наших громадян.

Але закуплені ними на вкрадені в українського народу кошти московські політтехнологи не спромоглися пробратися в душі сучасних українців, зрозуміти межу терпіння і обрáз, рівень бажання жити в європейський незалежній державі.

І ми знов побачили не аморфне населення, а Націю – ту, що обирає Волю, обирає Свободу. Ми побачили Українську Націю 2004 року на Майдані Незалежності.

Саме ці свідомі, доброзичливі українці (всі – незалежно від етнічного походження, віросповідання, культурних уподобань, мовної та регіональної приналежності) привели до влади нового Президента.

Світ аплодував Україні. І під ці оплески почалася нова руйнація. Руйнація Держави. Руйнація Віри. Руйнація Надії. Внаслідок цього, до влади в нашій Державі прийшли ті, кому Україна чужа. До влади в нашій Державі прийшли ті, хто чужий Україні. Вони вважають, що Україна має стати їхньою приватною власністю. Їхня мета – приватизувати Україну повністю. І вони вперто – крок за кроком – ідуть до своєї мети. Народ – у злиднях, вони – в розкоші. Пенсіонери рахують копійки – вони купують яхти, літаки, вілли й банки.

Вони вважають своєю приватною власністю українські силові структури, українські суди, українську прокуратуру. Службу безпеки України вони вважають Службою безпеки своїх кланів.

Вони нищать не тільки нашу мову й нашу історію. Вони нищать суспільну мораль.

Вони нищать майбутнє наших дітей, наших онуків і правнуків. Вони – це не інша ідеологія, це інша цивілізація.

Ні моя людська совість, ні моя українська кров не дозволяють спокійно спостерігати, як намагаються приватизувати мій народ.

Ми не бажаємо зради вікових надій. Ми бажаємо досягнення наших цілей.

А тому я й мої побратими в погонах – ті силовики, що не забули про чесність і честь, – ще довго не мінятимемо своєї професії.

Дмитро Баркар

Європейський суд з прав людини у Страсбурзі.

Київ – Україна направила проект Закону «Про гарантії держави щодо виконання рішень суду» на ознайомлення до Комітету міністрів Ради Європи. Про це повідомила урядовий уповноважений у справах Європейського суду з прав людини Валерія Лутковська. Документ пропонує запровадити нову процедуру виконання судових рішень щодо органів влади. Згідно з проектом, стягнення з державних установ буде максимально спрощене, триватиме не більше ніж 9 місяців, а в разі порушення цього терміну передбачена компенсація для позивача. Утім, українські правники висловили сумнів у тому, що оновлення законодавства покращить в Україні ситуацію із виконанням рішень Європейського суду з прав людини.

[...]

Вся стаття: http://www.radiosvoboda.org/content/article/2283634.html

Автор вірша Віталій Стрелько, 16-річний студент юридичного коледжу в Києві, підчас смолоскипової ходи на честь Дня народження Провідника Організації Українських Націоналістів(ОУН) – Степана Бандери

Усім Українцям! Коли годинник б’є 12 раз
Згадаймо, друзі, кожного із нас.
І пам’ятаймо гасло рідне і просте -
Що України квітка знову проросте!
А нам усе щасливо вдасться -
Бо маєм Рік Кота і Зайця!

Натовп завжди поспішає,
Біжить не знамо куди,
В них вічно немає часу -
Вони шукають птаху
На імення „ щастя” !
Але щастя таке різне слово-
Хтось шукає щастя для себе,
А хтось – для всіх!,
Щоб ніхто не лишився ображеним.

Він йшов по болоту -
Втомлений блукач.
Він ніс смолоскип
Нових надій та віри.
Коли був час „попси” та зневіри -
Крізь тернове поле,
Крізь безмежні болота
Він йшов, запалюючи багатьох!
А інші, міняючи сто масок,
Красиво розкажуть про сенс життя
Людині, яка наб’є шлунок,
А потім дасть побити себе
Та й ще скаже „ спасіба наш благодєтєль”
Але є інший шлях - ми шукаємо!
Ми шукаємо для себе - для УКРАЇНИ!
Цілу вічність нам світить сонце -
Нехай світить далі - завжди й для всіх!

ДОПОВІДЬ  21 СІЧНЯ 2011 Р, ПРИСВЯЧЕНА  93 РІЧНИЦІ ПРОГОЛОШЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ  1У УНІВЕРСАЛОМ ЦНТРАЛЬНОЇ РАДИ УНР.

Олесь Гриб, голова Печерського відділення Всеукраїнського об’єднання ветеранів /державників/, режисер театру і телебачення. Палац ветеранів.

Україна наступного року святкуватиме 20 річчя своєї незалежності / з газетних повідомлень/. Але автори 1У Універсалу  та всі борці за незалежність України у національно- визвольній війні українського народу  проти московського, польського, німецького та румунського окупантів  дуже здивувались би, почувши, що замість 94 річниці святкується  лише  …  двадцятиріччя. Невже хтось скасував 1У Універсал?

На перший погляд, шановне товариство, історія України, події ХХ та ХХ1 сторіч не мають  однозначного  визначення: на кожен епізод  української  національно - визвольної боротьби обов’язково знайдуться  протилежні трактовки, і це не  є особливістю  саме історії   українського народу. Це – доля всіх народів, історія яких писалася колонізаторами за  допомогою національних зрадників. Пригадаймо слова Джавахарлала Неру про невдячну роль частини  інтелігенції Індії, вихованої  англійською  колоніальною владою. Прагнення Індії  до звільнення  Британія  визначала як «зраду». «Зрадниками» були всі народи, що виривались з-під колоніального ярма. Не обминула колоніальна доля  і народу України. Щоб позбавити  український  народ  прагнення до волі, окремі  московські «брати» почали вигадувати  «наукові»  докази  про  взагалі неіснування українців, це, мовляв, лише німецька вигадка, а його мова – лише зіпсована  польська мова. Їх не дуже обходило те, що на час хрещення у 988 році цього «неіснуючого народу» Руси - України селище  Москва ще й не закладалась серед боліт угро-фінського народу меря. Але історія звільнення народів розвивається  попри  дозвіл загарбника.  Треба було народу Франції пережити певний відрізок часу, щоб  французькі  дворяни, які силою обставин змушені  були  присягнути на вірність англійському королю – претенденту на французький престол – у відповідь на звинувачення у зраді, сміливо відповіли: «Французький офіцер не може зрадити англійського короля». Чи не стосується це закидів багатьох  московських істориків та різноманітних політологів від  домогосподарок і до академіків  про  «зраду» українським гетьманом Мазепою  російського царя?  Або про «зраду»  українським  народом Сталіна, за що знахабнілі  поплічники Джугашвіллі Берія і Жуков планували виселити  до Сибіру  всіх українців, які  перебували на окупованій німцями території,  та от нещастя -  забракло вагонів. Це не чиясь «ворожа пропаганда», про  це недвозначно заявив на ХХ з’їзді КПСС генеральний секретар  Микита Хрущов. Ввірвався московський ланцюг, але залишилась гнила мотузка – так звана «наша спільна історія». Сьогодні свідомі українці  у відповідь на  вимогу комуністів та  шовіністів – росіян  шанувати  нашу «спільну історію»  разом з так званою «вітчизняною війною», відповідають: у окупанта,  яким була більшовицька Москва, не може бути спільної історії  з українським народом, як у шиї раба не може  бути нічого спільного з ярмом  колонізатора.

Проте, окупант не здається, він шукає найменші шпаринки, щоб  переконати рабів повернутись до «солодкого»  минулого, засудити та  обплювати  тих, хто зі зброєю в руках  піднявся на захист поневоленого народу. Ось яка «спільна історія» знову повинна об’єднати  нас  з Москвою: Резолюція ПАРЄ про злочини комунізму та необхідність їхнього засудження  посилається на резолюцію 1096 (прийняту у 1996 р) про заходи щодо знищення того, що залишили по собі (колишні) комуністичні тоталітарні режими.

2. Для усіх без винятку тоталітарних комуністичних режимів, які правили в Центральній та Східній Європі у минулому столітті, і які ще знаходяться при владі у декількох країнах світу, є характерним масове порушення прав людини. Ці порушення були різними у різних націях, країнах та в різні історичні періоди і включали як індивідуальні так і групові вбивства та страти людей, смерть у концентраційних таборах, голодомор, депортації, тортури, використання рабської праці та інших форм масового фізичного терору, переслідування з етнічних та релігійних причин, зазіхання на свободу совісті, право мати свою думку і висловлювати її, свободу слова і також відсутність політичного плюралізму.

3. Ці злочини виправдовували теорією класової боротьби і принципами диктатури пролетаріату. Інтерпретація обох принципів узаконювала «ліквідацію» людей, які заважали будувати нове суспільство, а тому були ворогами тоталітарного комуністичного режиму. Величезна кількість жертв у кожній з цих країн були громадянами цих країн. Особливо це стосується населення  колишнього СРСР, де кількість таких жертв була найбільшою./ до 20 млн /».

Треба сказати щодо справедливих, але занадто пізніх  висновків ПАРЕ  про тотожність нацизму і комунізму: спасибі вам, панове, на доброму слові, але доки стара Європа гралася у піжмурки то з  Гітлером, то із Сталіним, збройні сили Української повстанської армії виступили проти  загарбників, вдало використовуючи суперечки двох союзників -  нацистської Німеччини та   сталінського «Союзу». Ще й досі окремі європейські діячі, байдужі до справи звільнення народів з-під нацистського та совєцького ярма, ті,  які дбали лише про усунення з світової арени свого основного суперника – вісі Рим – Берлін –Токіо, повчають нас, як нам треба було боротись за власне виживання та засуджують нас  за тактичні маневри поміж двома загарбниками, забуваючи про  власні мюнхенські поступки Гітлеру. Росія скаженіє лише про згадку, що саме за  сприянням Москви  для Гітлера відкрилась широка дорога до розв’язання Другої світової війни. Їм і досі не зрозумілий Степан Бандера, котрого їм хочеться виставляти на потіху Росії - «колоборантом», тобто співучасником гітлеризму, незважаючи, що цей  «співучасник» відсидів не у вілах  середземномор’я, ні у альпійських санаторіях, а в таборі смерті Заксенхаузен з 1941 аж по 44 рік - тяжкі чотири роки ув’язнення. Чом б цим обережним аналітикам не залучити до числа «колоборантів» і двох братів Степана Бандери, закатованих в Освєнцимі, розстріляних Олену Телігу та Олега Ольжича разом тисячами бійців Повстанської армії, що полягли у визвольній війні проти окупантів  аб  були закатовані у концтаборах соціалізму і нацизму? Кличте, панове, на допомогу вітренків та симоненків, ви вже раз догралися з вашим угодовством з коричневим націонал – соціалізмом та червоним фашизмом Сталіна!

Серед цієї напруженої ідеологічної боротьби особлива роль належить «виваженим і толерантним» сучасним діячам  України -  вихідцям із  комуністичних осередків, зусиллями яких нівелюються «незручні» події історії боротьби української нації. Ціною самоприниження вони намагаються зберегти «мир і злагоду»,  в той час, як ворог прагне до одного – реанімації колоніальної системи та повернення України до Росії. Той, хто опирається послужливості «толерантщиків», зазнає на собі звинувачення у небезпечному для  державної незалежності «аванюризмі», насправді небезпечному для їх зручних посад, зарплат та різноманітних нагород. Як не згадати гіркі слова М.Грушевського про епізод  на площі міста, коли українську старшину, покликану вести народ до визволення, лаяли в очі шовіністи, плювали в обличчя, рвали одяг, а безталанна озброєна  старшина терпіла та намагалась досягти миру і порозуміння. І що – дотерпілась?

22 січня 1918 року після більше як трьохсотріччя бездержавності урядом Центральної Ради під обстрілом гармат Муравйова нарешті була проголошена державна незалежність України. Чому нарешті? Тому що перед цим були ще три Універсали з їх намаганням зберегти Україну у єдиній дружній сім’ї народів новонародженої  російської демократії. Треба було здолати в собі політичний ідеалізм та пасивну мрійливість у світі, де істина визначається зброєю. Макіавелі влучно визначив основне правило боротьби: із двох пророків перемагає той, хто озброєний. Демократичний ідеалізм кабінетних учених був вщент знищений артилерійським снарядами, які били по  вчених головах з прогорілими ідеями «федералізму» та марксівських догматів про врятування людства через класову війну. Чинилась неприкрита агресія однієї країни проти іншої. Хоча для справедливості треба нагадати досить невиразне, але все – таки  застереження Михайла Грушевського про можливість самостійного державного існування України, якщо вимоги про автономізацію в межах Росії буде відкинуто. Цьому туманному «якщо» довелось збутись дуже швидко.  А тим часом російський імперіалістичний шовінізм нагально стукав у двері української демократії з вимогою хліба, вугілля і всього, що заманеться. Майже із враженим здивуванням автор 1У Універсалу – вірогідно, що ним був відомий літератор Володимир Винниченко -  констатував:
«А тим часом Петроградське правительство народних комісарів, щоб привернути під свою владу вільну Українську Республіку, оповістило війну Україні і насилає на наші землі свої війська красногвардейців – большевиків, які грабують хліб у наших селян і без всякої плати вивозять його в Росію, не жаліючи навіть зерна, наготовленого на засів, вбивають неповинних людей і сіють скрізь безладдя, злодіяцтво, безчинство.»

Виявилось, що понад  вирішення соціальних проблем шляхом знищення експлуататорських класів, існує досі соромливо не визнана  реальність  національної експансії, а разом із нею і реальність національного самозахисту. Ці дві реалії  не завжди  знаходяться у гармонії з ідеями соціального пріоритету. Люди прагнуть отримати  кусень обіцяного хліба, не розуміючи, що експансія загарбника може позбавити не лише голоду, але і власної голови. Могили Биківні, Вінниці і тисячі  подібних людомогильників біля великих і малих міст України  красномовно  свідчать про практичний бік теорії  перебування  будь – якої нації в обіймах іншої. На світовому рівні  ці висновки не є обов’язковими для всіх держав, але для взаємин Росії і України – безвідмовні.

Доки Головою Центральної ради Михайло Грушевським відштовхувався з трибуни Микола Міхновський за «не толерантний» заклик до повної і невідворотної незалежності, доки  Симон Петлюра  поділяв погляди поміркованої частини Центральної ради, Сталін  вже  готував письмову вимогу самопроголошеного більшовицького уряду  на  видачу майбутнього Головного отамана, організатора українського війська Симона Петлюри. Це так, якби Уряд незалежної України став би вимагати від  Росії видачу прем’єр- міністра або президента. Політична безцеремонність  шовіністів Росії, що переросла у відверту агресію, змусила Симона Петлюру, і теж «нарешті» рушити  дорогою збройної боротьби  безкомпромісного Миколи Міхновського. Чи не  пригадувались Головному отаманові такі, здавалось би, скандальні  твердження  «авнанюриста» і  «радикала» Миколи Міхновського про пріорітет національної самостійності?

Чи не шкодував Володимир Винниченко про  власне висміювання Міхновського у одному з оповідань про націоналіста, що на побутовому рівні доймає всіх пасажирів вагону своїм  громоподібним голосом  про націоналізм і  ненависть до  кацапського колонізатора?

«…державна самостійність є головна умова існування нації, а державна незалежність є національним ідеалом у сфері міжнаціональних відносин.» Микола Міхновський.

Чи пригадав це застереження  великий учений, якого більшовики  заслали вже не на схід, як  в часи царської Росії,  але прямо до Москви під нагляд ЧК, де намагались шляхом  удаваних розстрілів у підвалах викликати в ученого  розрив серця, і, не досягнувши бажаного, відправили у Кисловодськ на поправку здоров’я, згодом  зарізавши його на   операційному столі? З технологією медичного убивства  можна ознайомитись  у оповідання  російського письменника - шовініста Михайла Булгакова, де лікар свідомо  умертвляє на операційному столі  офіцера армії УНР,  бо той –дуже нехороший -  він –«петлюрівський офіцер». Це той Булгаков, який закликав український народ навіки забути про пам’ять Симона Петлюри, від якого  офіцер царської армії Булгаков втікав після бою під Мотовилівкою, де 1200 січових стрільців розгромили 5000 військо офіцерів і курсантів – москалів. Не сподобалось.  

Пізно, занадто пізно  відчув на собі Володимир Винниченко практичне втілення  лицемірного ленінського «права націй на самовизначення аж до відокремлення» З  відповіді Генерального Секретаріату  Центральної Ради на ультиматум РНК», підписаного Симоном Петлюрою:
«Генеральный Секретариат в заявлении Народных Комиссаров о признании ими Украинской Республики усматривает либо неискренность, либо противоречие самим себе. Нельзя одновременно признавать право на самоопределение вплоть до отделения и в то же время грубо покушаться на это право навязыванием своих форм политического устройства самоопределившихся государств, как это делает Совет Народных Комиссаров по отношению к Народной Украинской Республике».  Чому ж «не можна»?  Як не згадати французький анекдот про  авантюриста Наполеона Третього, який, за словами жартівників, перше, ніж  роздягнути до гола  людину, обов’язково  проголошував промову про захист приватної власності? Як не згадати зауваження Вісаріона Бєлінського про те, що порядна людина завжди програє  перед шахраєм, бо ставиться до  шахрая, як до порядного?

Після повернення з першої еміграції, собі на сором, Володимир Винниченко, автор «Відродження нації», вступає до комуністичної партії, щоб потім швидко отямитись  і   знову  податись  за кордон подалі від більшовицької кулі в потилицю.

Чи думалося лівому есеру – боротьбисту, міністру внутрішніх справ УНР Павлу Христюку, який  добровільно під  гнівні  слова члена Центральної ради Микити Шаповала, повернувся до створеного більшовицькими багнетами «Союзу», щоб скінчити життя біля зеківської тачки у комуністичному концтаборі Хабаровська? Ось така була  плата російського більшовика – шовініста за спробу українських есерів збудувати нову комуністичну Україну.

Чи не пізно  той же Микита Шаповал  – постійний опонент убитого у Парижі більшовицьким наймитом Симона Петлюри -  визнав у прощальній  промові видатну роль  керівника збройних сил України,  самозадоволено записавши до щоденника про власний "як кажуть люди, вдалий   виступ»? 

Та й сам Симон Петлюра чи не шкодував за протидію закликам Міхновського силою зброї утвердити української державу, коли самому довелось вести війська Української Народньої Республіки до бою проти більшовицького  окупанта? 

Чи думалось – гадалось офіцеру Української народньої армії Олександру Довженкові  -  учасникові штурму проти  заколотників заводу «Арсенал»,- що колись доведеться іти під ласку ЧК- НКВД, кидаючи брудом у вчорашніх побратимів – борців за незалежність України, - а  агресію більшовиків  величати  «допомогою братів з Півночі»?

Чи не здригалась рука талановитого українського поета Павла Тичини, автора схвильованих рядків поезії, присвяченої Героям Крут, коли в роки голодоморів та масових убивств  у огидному панегірику «Партія веде»  довелось  возвеличувати  компартію -  убивцю українського народу?

Що передумалось  видатному українському поетові Володимиру Сосюрі на ліжку харківської божевільні, що  врятувала його від чекістської кулі за особисту участ  в охороні Головного отамана Симона Петлюри, коли довелось  шукати  ласки  ворога  шляхом очорнення побратимів по зброї ?

«І пішов я тоді до Петлюри.
Бо надією серце цвіло,
Скільки нас, молодих, попід мури
Від червоної кулі лягло?»

Це вже силою радянських редакторів було внесено чисто марксистсsько – ленінську, класову поправку:

«І тоді я пішов до Петлюри,
Бо у мене штанів не було…»

Ні,  не за штанами ішли до Головного отамана, він штанів не роздавав. Ішли в бій і вмирали за Україну. Ішли прості парубки і селяни -  дядьки,  далекі від книжних мудрувань з єдиним відчуттям необхідності своєї, за словами Т.Шевченка, правди і волі у власній хаті.

 Як викладалось у школі червоних командирів петлюрівському офіцерові, а згодом і  червоному командирові, майбутньому  кінорежисерові  Олександру Довженкові –колишньому викладачеві школи  українських старшин  армії Симона Петлюри?

А Юркові Тютюннику – теж викладачеві червоних командирів у  загарбаному  Харкові, який навчав  червоних карателів – чого б ви думали? -  «боротьби з бандитизмом», саме   з таким, з яким він, Юрко Тютюнник під командою Омеляновича-Павленка, вів денікінськими тилами у Першому Зимовому поході роззуту і  голодну армію УНР? Як  йому  працювалось разом з Довженком над спільним фільмом  про «зрадника «Петлюру  під назвою–«ПКП» /Пілсудський купив Петлюру»/?  І це той  Юрко Тютюнник, який за рішенням Державного Центру УНР, де Симон Петлюра був обраний головою, повів пізньої осені 1921 року п’ять тисяч українського війська у визвольний похід в  окуповану  Україну, про що  працівники радянського посольства у Варшаві  Шумський, Довженко і Вовчик  щодня  інформували  по дипломатичних каналах голову УСРР Раковського, щоб вчасно приготувати  розправу.  359  полонених українських бійців  після нещадного розгрому відмовились перейти на бік ворога і, співаючи “Ще не вмерла Україна», падали на дно могили від куль червоних карателів. Кажуть, що Довженко тяжко переживав згадку про  Базар.

А славетний свого часу отаман Волох, до якого колись гукав Симон Петлюра  «Отамане Волох, котіть гармату!», і отаман  бив прямою наводкою по заколотниках Арсеналу, - як йому працювалось у радянських установах з партбілетом у нагрудній кишені? Прийняли, бачте,  до компартії за неабияку заслугу: отаман Волох поцупив касу Директорії і втік до більшовиків, а ті  розплатилися згодом з «петлюрівським отаманом» у 1937 році  дев’ятьма грамами свинцю у потилицю.

І вже як виклик  роз’єднаній, знекровленій, позбавленій власної ідеології та гідності   еліти української нації  та одночасно, як  виклик  катам України, за умов  щільного кільця оточення, був вчинений акт  самогубства у 1924 році  автором «Самостійної України»,  Великим патріотом Миколою Міхновським. Відкиньте  християнські теревені про «гріх» самогубства, шукайте той гріх краще у діях убивць! Пригадаймо слова Франка: «Краще впадь, але не зрадь!». Трагічна доля незборимої людини, що  випередила час і не бажала прийняти смерть від рук ворога, не може бути гріховною, як не було гріхом  і   самогубство  українських повстанців у Лукьянівській тюрмі, які вели бій з охоронцями захопленою у катів зброєю. Останню кулю кожний повстанець залишив собі.

Але попри помилки і незгоди  у середовищі Центральної ради, попри її помилки  у манівцях на марксистських доктринах і безперервну гру у багатопартійну демократію,  вона   назавжди залишається для нас, її нащадків та наших онуків  історичним подвигом українського народу. Центральна рада УНР проголосила  1У Універсалом державну незалежність України. І це є єдиний законний Акт на відміну від наступних сурогатів.

Але що це? Чи марилось  у найтяжчому сні Героям, які віддали життя за Україну, що на зміну проголошеній незалежності та кривавій боротьбі за неї, на світ Божий  без  крові, цілком «смиренно і толерантно» з’являться ще дві нові -16 липня 1990 року і 24 серпня 1991- го? Українському громадянину і його ворогу надана «широка і демократична платформа» для самостійного вибору пріоритету з трьох актів  проголошених незалежностей.  Зроблено все, щоб з пам’яті народу назавжди викреслити  Українську Народню Републіку, Центральну раду, Державний центр УНР – законний   емігрантський Уряд окупованої України,  організатора  ОУН Євгена Коновалеця, його наступника Андрія Мельника, поетів Олени Теліги, Євгена Маланюка, Олега  Ольжича, керівників збройного опору Степана Бандери, Романа Шухевича та Бульби-Боровеця разом   з тисячами  українських патріотів. Могильне забуття історії  нашого народу – ось ціна власного відступництва.

Побутова сцена у київському трамваї  з десяток років тому: жінка: « Вместо улицы Кирова тепер улица Грушевского, а кто такой Грушевский мы и не знаем», інша в іншому транспорті: «Теперь улица какой-то Олены Телеги, откуда она взялась  эта Телега?» Звідки бралися кірови, косіори, постишеви разом із Сталіним їм розказували, починаючи від шкільної лави. Сьогодні на охорону малоросійського невігластва поставлено  міністра освіти, -  доводиться це назвати на потіху антисемітам,- єврея Дмитра Табачника,  призначеного урядом  «братків», якому наша неорганізованість і голосування «проти всіх»  дозволила дорватись до влади.

Доводиться запитати самих себе: як могло статись, що за наявності високоосвічених юристів серед українства, серед його так званої «еліти», не знайшлось жодного, хто б  серед того шарварку у Верховній раді УРСР – окупаційної структури москалів - застеріг суспільство від  прийняття  скороспішних висновків і алогічних, щоб не сказати, злочинних,  актів?  Елементарна логіка, не кажучи вже про фахівців – юристів, підказує, що ніким  не скасований Акт Центральної ради УНР проголошення незалежності України  1918 року, залишається чинним і на сьогодні, що друге і третє проголошення   незалежності є політичним безглуздям, бо проголошувати вже проголошене, затверджувати вже затверджене є політичним плагіатом. Так замість відновлення ми спромоглись  на третє разом з комуністами нікчемне проголошення незалежності!

Щоб не  відзначати  Великий день України -1У Універсал Центральної ради  -  українцям наказали святкувати 22 січня 1919 року лише День Злуки двох розірваних шматків України,  напевно, щоб ніхто не спитав, а яка з проголошених незалежностей законна? Небезпечно, бо визнання єдинним законним проголошення незалежності Актом Центральної ради від 22 січня 1918 року, невблаганно породжує питання: хто  ж  скасував цей Акт?  Хто заступив і по якому праву законне місце Української Народньої Республіки?  Що забули російсько – більшовицькі війська протягом 73 років на території суверенної і ні від кого незалежної  держави УНР ?  Хто дав право маріонетковій  Верховній раді УРСР від імені  такої ж  маріонеткової  «соціалістичної республіки»  видавати будь – які закони  на окупованій території, що категорично заборонено Гаагзською Конференцією від 1907 року? Ось документ:

ВІДДІЛ  III. ПРО ВІЙСЬКОВУ ВЛАДУ НА ТЕРИТОРІЇ  ВОРОЖОЇ ДЕРЖАВИ.

Cтатья 45  Заборонено силувати населення зайнятої області до присяги на вірність ворожої держави.
Cтатья 46  Честь і сімейні права, життя окремих осіб та приватна власність, одночасно як і релігійні переконання  і відбування віри, мусять поважатись. Приватна власність не підлягає конфіскації.
Cтатья 47  Пограбування безумовно заборонено.

Всупереч положенню Гаагзської конференції на території УНР була запроваджена конституція, яка закріплювала  «право» окупанта. Українському народу, громадянам УНР  був  незаконно накинений статус «громадянин СРСР», народ був позбавлений права на власну релігію, приватна власність скасована, розпочались грабунки у формі реквізицій, село підпало під нову більшовицьку колгоспну панщину, проти чого повстали борці за визволення України.

Тільки прихильники  окупаційної політики більшовицької Москви можуть заперечувати право українського народу на збройний захист власної держави, окупованої ворогом.

Окупованої? – з тремтінням у голосі запитає будь – який «толерантщик», що  наївся біля комуністичного корита і прагне до миру з убивцями і ґвалтівниками, бачачи в тому  виправдання свого  комуністичного минулого.

- Відкрийте  Ваш, товаришу угодовцю, Енциклопедичний словник,  т.2, Москва, 1953 рік, який, можливо, підготовлений не без вашої участі, і голосно прочитайте визначення окупації.
стр. 543:  «Оккупация  военная – временное занятие  вооруженными силами  государства неприятельской территории без приобретения суверенных прав на нее. Военная оккупация,  производимая империалистическими державами, обычно сопровождается нарушениями  норм международного права  и грабежом мирного населения»

Чому ж  ви забарилися перед  загалом українства назвати речі своїми іменами  у 1991 році? Ось що ви, «толерантщик – угодовець», повинні були зачитати в залі Верховної ради УРСР ще й додати  з  московського енциклопедичного словника:
« бандитизм -  организация  вооруженных банд и участие в них с целью убийства, грабежа, политического террора»  і далі : « Под бандитизмом советский закон понимает создание вооруженной банды и участие в ней в целях совершения убийств, грабежа или насилия».

Це визначення, як бачимо, точно називає збройне захоплення іншої держави Бандитизмом, треба додати –   політичним бандитизмом на державному рівні.

Скажіть такому  історику, чи тихенькому академіку про  відновлення УНР – замахє руками, де й візьметься голос, щоб вигукнути: «Авантюризм!»

Авантюрним  видається різноманітним угодовцям подальший текст 1У Універсалу: « Сі темні сили хочуть знов підвернути всі вільні народи під єдине ярмо Росії. Рада Народних Міністрів повинна рішуче боротися зо всіма контрреволюційними силами, а всякого, хто кликатиме до повстання проти самостійної Української Народної Республіки – до повороту старого ладу, того карати, як за державну зраду.»

Сьогодні різноманітні вітренки та симоненки із шкіри лізуть, щоб визнати всю історію боротьби України за незалежність незаконною, подаючи до суду на Президента, котрий Указом №75 зобов’язав націю вшановувати всіх борців за нашу незалежність. Допоможемо їм нагадуванням: Закон УЦР за №85 від  9 березня 1918 р., третій розділ, видання Наукова думка, Київ, 1997 р.  «Українська центральна рада» документи і матеріали, том другий, стр. 180:
1. Усім, кому судом буде доведено, що вони після дня 12 січня / опублікування Четвертого Універсалу за ст. стилем/ брали участь  або допомагали в війні Росії з Україною і повстанні проти  Української Народньої Республіки, тратять право на громадянство УНР  і караються висилкою за її межі.
2. У разі самовільного повороту сих осіб на територію УНР, вони караються тюрмою на 5 /п’ять/ літ.»

Законодавство УНР  ніким не скасоване і по сьогдні. Позивачам слід остерігатися відновлення  проголошеної Української Народньої Республіки.

Сьогдні  нащадками окупаційного московського режиму подаються позови до судів про скасування 75 Указу Президента,  заперечується воля українського народу на власну незалежність, підтверджену референдумом 1991 року. Але чому до тексту запитання на референдумі  забули включити слово «ВІДНОВЛЕННЯ»? Тоді б це звучало б так: «Чи бажаєте ви відновлення української незалежності, чи хочете і надалі залишатись у складі Радянського Союзу?» Ні, не випадково  слово «відновлення»  обминули виповзки із компартійних структур.

Як проголошувалась українська незалежність?

1917 року при звістці  розвалу імперії Романових у Києві з представників українських громадських організацій було утворено Українську Центральну раду, яка  заочно обрала своїм головою Михайла Грушевського – історика, академіка, автора «Історії України  - Руси», фундаментальний твір  якого довів право української нації  на самоідентичність, всупереч  твердженню платних  московських академіків і не академіків про відсутність права українського народу на самостійний розвиток. Цього боялись царі, цього, як  показала історія, боялись комуністи з їх  шовінізмом, прикритим марксистськими гаслами  інтернаціоналізму. І Михайло Грушевський і Володимир Винниченко – обоє високоосвічені  люди - не могли не розуміти, що власне «самопроголошення» Української Центральної ради так і залишиться дією купки аматорів, якщо їх організаційні заходи не будуть схвалені українською нацією, інакше  ніяка влада, в тому числі і Тимчасовий уряд революційної Росії, не буде рахуватись з раптом виниклою організацією сепаратистів - українців. Саме тому у квітні 1917 року, через місяць по створенню Центральної ради,  було скликано представників всіх губерній тогочасної України  для участі в Українському  Національному Конгресі, який за словами Володимира Винниченка,  надав Центральній раді  законних підстав як  парламентському представництву української нації.

Московський більшовицький уряд наполягав на скликанні українського з’їзду Рад. Центральна рада не заперечувала. З’їзд висловив довір’я Центральні раді, її підтримав Перший військовий з’їзд, на якому делегати, співаючи Заповіт Тараса Шевченка, під портретом якого проходило зібрання, стали на коліна. Москва була вражена. Тому вона  вирішила не чекати Установчих зборів і рушила війною на Україну. Ну чим не «спільна історія»?

Україна,Естонія, Латвія, Литва, Грузія, Білорусія – одностайно проголосили незалежність від Росії.

Борці за «право націй на  самовизначення аж до відокремлення «протиставили волі народів озброєний шовіністичний кулак. Ленінське лицемірство і кровожерливість сягнули апогею, про що  Європа аж тільки тепер змогла заявити у резолюції  Парламентської Асамблеї Ради Європи /ПАРЕ/.  Лише мораллю вітренок разом  з симоненками можна виправдати  знищення 20 мільйонів мирних громадян, називаючи  цей фашизм «спільною історією»! Фашизм, як відомо, є назвою Італійської фашистської партії Мусоліні –  але  ця особова назва  стала  на міжнародному рівні загальною у визначенні   тоталітарних режимів.

Оцінку «спільної історії»  дала постанова Апеляційного суду м.Києва:

УКРАЇНА
АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД МІСТА КИЄВА
м. Київ, вул. Солом'янська, 2-а
П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13 січня 2010 року
м. Київ

Закрити кримінальну справу, порушену за фактом вчинення геноциду в Україні в 1932—1933 роках відносно Сталіна (Джугашвілі) Йосипа Віссаріоновича, Молотова (Скрябіна) Вячеслава Михайловича, Кагановича Лазаря Мойсейовича, Постишева Павла Петровича, Косіора Станіслава Вікентійовича, Чубаря Власа Яковича і Хатаєвича Менделя Марковича, в зв'язку з їх смертю, які за висновком органу досудового слідства — Головного слідчого управління Служби безпеки України — з метою придушення національно-визвольного руху в Україні та недопущення побудови і утвердження незалежної української держави, шляхом створення життєвих умов, розрахованих на фізичне винищення частини українців спланованим ними Голодомором 1932—1933 років, умисно організували геноцид частини української національної групи, внаслідок чого було знищено 3 млн. 941 тис. осіб, тобто безпосередньо вчинили злочин, передбачений ч. 1 ст. 442 Кримінального кодексу України.»

Чому ж толерантний історик  соромливо опускає додолу очі? Чи він не розуміє що Акт Злуки є лише епізодом національної революції України? Що без 1У Універсалу не було б чого з’єднувати?

Історія БНР – Білоруської Народньої Республіки - є такою ж як і історія УНР – те саме повалення Уряду БНР  як німцями, так і московськими більшовиками. Але у сьогоднішній Білорусії з її  відверто поліційним режимом, що копіює  сучасний український уряд,  День проголошення незалежності БНР 25 березня відзначається свідомими білорусами як головне національне свято -  День Волі. Україна 22 січня і 1У Універсал незалежності потихеньку, «щоб не загострювати» і не дратувати окупанта, здала в архів. Навіть слово «Українець» усунено з пашпортів.

Толерантний академіку, огляніться довкола: всі колишні колонії Росії відновили  проголошену незалежність 1918 року, тільки Ви з вашими  угодовством напускаєте толерантного туману з  актом незалежності від 1991 року, щоб тільки  мовчазно усунути 1У Універсал! Поданий проект рішення Київської ради об’єднань  громадян /КРОГ/ на другому з’їзді  Всеукраїнського об’єднання ветеранів 1999 року академік Юхновський разом з тодішнім  головою Київського міського відділення Храпатим навіть  не допустили до обговорення, лицемірно  пообіцявши розглянути  документ у неіснуючих комісіях. Основним аргументом борців за толерантність обрали відомий вислів «маємо те, що маємо». Насправді йшлося про те, «щоб з голови комуністів не впав жодний волос». /Л.Кравчук./ Проект заяви З’їзду в порушенні  Статуту був усунутий з обговорення, що варто нагадати сьогодні, коли пам’ять про Українську Народню Республіку виганяється  з Музею Центральної ради  Президентом Януковичем.

1. ПРОЕКТ: З’їзд Всеукраїнського  об’єднання ветеранів визнає  єдиним  проголошенням незалежності України Акт  від   22 січня 1918року  Четвертим Універсалом Центральної Ради.
2. введення  військ більшовицької Росії  на територію незалежної України АКТОМ ОКУПАЦІЇ,
3. Визначає проголошення  «третьої незалежності» України 24 серпня 1991 року окупаційною структурою Верховної Ради УРСР незаконним  актом, який проголосив  вже проголошену незалежність України, і «затвердив»  вже  без них і всупереч ним затверджені державні символи: герб Тризуб, блакитно-жовтий прапор та Гімн « Ще не вмерла  Україна». Виправдання  такому політичному та юридичному  блюзнірству  немає жодних законних  підстав.
4. Визнає 24 серпня 1991 року як Акт другого відновлення української незалежності за умов совєцької окупації. Першим таким актом є 30 червня 1941 року у м. Львові під  окупацією німецькою, проголошеним Урядом Ярослава  Стецька.
5. Визнає КПСС  злочинною організацію, забруднену кров’ю людства.

Пропозиція КРОГу залишилась без відповіді. «Демократія» совєцького ґатунку стала у вликій пригоді новітнім перефарбованим демократам. Пропозиція  Київської ради об’єднань громадян відповідала  резолюції ПАРЕ:

«5. Падіння тоталітарних комуністичних режимів у Центральній та Східній Європі не завжди супроводжувалося міжнародними розслідуваннями тих злочинів, які ними були вчинені. Більше того, замовників цих злочинів не було притягнуто до суду міжнародних організацій, як це було по відношенню до жахливих злочинів, які вчинили нацисти.

6. Тому народ знає дуже мало про злочини, скоєні тоталітарними режимами.»

Як же відбувалася «толерантна спілка»  українських національних сил з окупантом?

1988 рік. Комуністичний корабель  в часи перебудови  набрав повні трюми води і почав хилитись на один бік. Естонська Радянська Соціалістична Республіка проголошує нечуване для монолітної  тоталітарної системи більшовизму ні мало, ні багато – економічний суверенітет з власним господарським розрахунком.

Більшовики  справедливо відчули небезпеку розвалу  тоталітарної системи,  бо  саме економіка визначає політику. Економічна самостійність - це  пролог до самостійності політичної. Тому  Верховна рада УРСР засуджує Естонію і її рішення. Але  комуністичний корабель почав занурюватись у воду. Пацюки заметались  палубою, окремі з них  почали стрибати  у воду, щоб разом з секретарем ЦККПУ Івашко добратись  до  московського берега.

1990 рік. Відступати немає куди. Щоб хоч якось утриматись «на плаву»,  безпорадні, налякані комуністи України і собі слідом за Естонією  проголошують горезвісний  «економічний суверенітет». Але пізно. Уламками  корабля не залатати його дірок. Залишається або відновити те, що комуністи знищили силою зброї – Українську Народню Республіку - або  проголосити нову, свою, рятівну але  без Симона Петлюри, Володимира Вмнниченка, а там , не дай Господь,  ще й   з Степаном Бандерою  та Романом  Шухевичем, разом з  бійцями УПА! Ні, нехай вже самостійна Україна, нехай з тими ж символами, за які вони ще вчора кидали до концтаборів, нехай навіть з приватною власністю – одвічним ворогом марксизму,- аби тільки врятувати власні шкіри з залишками ідеології та «вітчизняною війною». За всяку ціну не допустити відродження української  нації! А що ж національний загал українства? Він виявився за сім десятиліть  московсько – більшовицької  окупації здеморалізованим, без ідеології відродження, без національного керівного центру з самими лишень «солов’ями демократії», що з 1989 і по 91 роки  співали три роки  біля мікрофонів загальні  декларативні промови замість того, щоб  обрати  керівний центр і визначити  засоби  і шляхи  повернення  української державності.

Звичайно, можна створити національний моноліт, а можна розбрестись по дрібних партіях самолюбних  гетьманчиків, що ми і зробили. Тепер спробуйте повитягати їх із  власних офісів, коли  вони мають  свою оргтехніку та випускають  партійні газети, які крім них самих майже ніхто не читає. А зате гонору, гонору, проше пана!

Ледве спромоглися  ми  на Конгрес національно – демократичних сил /КНДС/ як уже окремі діячі –- почали виходити з нього,  голосно ляскаючи дверима, щоб тільки всі – всі!- бачили їхню  принципову амбіцію, а наш  улюблений Народній Рух не міг пережити над собою ще  якихось непроханих зверхників, тому один із очільників на зборах Київського відділення, наче папуга, знай повторював завчене: «Рух проти КНДС!». Чому? Так і залишилось досі  невідомим і, зрештою, погубило і сам Рух.

Звичайно, можна відновлювати здобуте кров’ю української нації, а можна риторично питати: »А яка різниця, яка незалежність?». За відповідями звертайтесь до  Вітренко, Азарова і Януковича, вони, на відміну від нас, добре орієнтуються в історичних процесах! А як відновите Українську Народню Республіку,  не забудьте запросити до Палацу «Україна» на урочисті збори з цього приводу  під портрети Симона Петлюри, Михайла Грушевського, Миколи Міхновського, Євгена Коновальця,  Андрія Мельника, Степана Бандери, Романа Шухевича, Ярослава Стецька, Августина Волошина, Василя Стуса  всіх  партайгеноссе та  націонал - демократів, що голосували за сурогат незалежності 1991 року. Не забудьте при тому викликати декілька машин швидкої допомоги.

Вкотре наше суспільство  чує від декотрих любителів - політологів, що Центральна рада – це –     «вчорашній день», що «поїзд уже пішов». Не забудьте їх запитати: невже  ви  будете  продовжувати мандрування у поїзді, до якого  ви помилково потрапили, і будете  продовжувати  в ньому їхати, щоб тільки їхати?

ДЕНЬ ЗЛУКИ. ДЕКЛАРАЦІЯ І РЕЗУЛЬТАТИ.

Софіївський майдан рідко бачив таке зібрання народу, як в День Злуки двох держав- республік: Української Народньої  та Західньо –Української  Республік 22 січня 1919 року. Війска УНР  поповнились високоорганізованим  контингентом Української Галицької Армії.

В пам’яті українського народу назавжди залишиться цей великий День об’єднання, а не роздори і протистояння керівництва, причини яких ми мусимо розглядати за допомогою істориків, щоб не допустити повторення помилок. В сьогоднішній день напередодні 22 січня не будемо спинятись на причинах роздору, що привели навіть у грудні того ж року  до денонсації Акту Злуки з боку  керівництва ЗУНРу і особисто диктатора Петрушевича. День Злуки, як і проголошення незалежності 1У Універсалом, має  вікове, неперехідне значення. 

І, нарешті, чи  сучасна Україна визнала себе правонаступницею Української Народньої Республіки, чи триває завуальоване продовження комуністичних позицій УРСР?

Ось як відбувалась передаче клейнодів Гетьмана Мазепи від імені Українського Уряду на вигнанні в руки вчорашніх партійних функціонерів - стаття з інтернету:

«Щодо другого моменту, який виник у розмовах Миколи Плав'юка з дорадником Президента, то це питання про вживання прізвища Симона Петлюри. Зокрема, були намагання вилучити його з тексту Грамоти. /Ось  де комуністи повністю проявили власну мету у проголошенні сурогатної «незалежності» 1991 року!/

Микола Плав'юк з цим категорично не погодився. І на запитання «чому?» сказав, що діяльність Уряду УНР була оперта на рішення Трудового Конгресу, який давав повноваження Уряду схвалювати різні законодавчі акти. Однак ті акти набирали чинності лише за підписом Голови Директорії Симона Петлюри. Таким чином, проігнорувавши Петлюру, ми підважили б легітимність всього цього акту.»

/Вчорашні  діячі – перефарбовані повністю або частково комуністи -   не знали, як їм викрутитись/

 Микола Плав'юк – Президент  українського Уряду на вигнанні - запропонував, щоб зміст Заяви був зведений до того, що сучасна Українська Держава є спадкоємницею і правонаступницею Української Народної Республіки.

«Дмитро Павличко швидко зрозумів, про що йде мова. Такий перебіг справи його дещо збентежив,  /цікаво – чому збентежив, а не викликав радість?/ і він сказав:
— Я не маю права на це годитись...
— Ну, то нехай годиться той, хто має на це право!
— Але, — відказав Павличко, — таке право має лише Президент Кравчук!
— То й зв´яжіться з Леонідом Макаровичем і скажіть йому про мою думку, — закінчив ту розмову Микола Плав´юк.»

То кого ж нині успадкувала сучасна Україна – Українську Народню Республіку, що було б продовженням єдинного державотворчого процесу, чи  тримається і досі за рештки «соціалістичної» УРСР? Судіть самі. Але залишається безперечним фактом: в Україні не знайшлося сил, щоб увійти до приміщення Верховної ради УРСР, оголосити про розпуск незаконного збіговиська і зачитати Акт відновлення Української Народньої Республіки. Люди чекали сигналу. До Верховної ради підігнали бензовоз, як хороший аргумент для переляканого ворога, але «толерантність» Яворівського і переляк перед можливим кровопролиттям зробили свою справу: в Україну мирно впустили її  страшного ворога – комуністів, за що ми розплачуємось і по сьогодні.

ЗАЯВА  ДЦ УНР У ЗАКОРДОННІ /ЕКЗИЛІ/:

«Складаючи свої повноваження, ми заявляємо, що проголошена 24 серпня і утверджена 1 грудня 1991 року народом України Українська Держава продовжує державно-національні традиції УНР і є правонаступницею Української Народньої Республіки.

Дано в Києві, 22 серпня 1992 року.

За Державний Центр
Української Народньої Республіки
в екзилі / на вигнанні/

Микола Плав´юк
Президент УНР в екзилі.

Як бачимо, бортьба за незалежну, вільну від комуністичних злочинів Україну триває. Ось чому День  1У Універсалу приховується за гучним відзначенням Соборності.  Ось чому повноваження Державного Центру УНР фактично не визнані посткомуністичною владою. Народ Франції визнає і пишається роллю уряду Франції під орудою де Голя в  Лондоні в часи німецької окупації, поляки високо цінують свій закордонний в Лондоні  уряд Сікорського в часи боротьби  за  визволення  Польщі, тільки ми –українці -  відзначаємось байдужістю до національних державотворчих позицій нашого законного представництва  – ДЦ УНР. Але час іде, і правонаступництво УНР у сучасній Україні може вирішитись швидче, ніж декому хочеться. Все залежить від нас самих!

Серед загального збайдужіння  лише УНА – УНСО перед всенароднім референдумом розпочала збір підписів під закликом відновлення УНР, але  через розмежованість та відсутність єдиного керівництва, єдиного інформаційного центру цей високопатріотичний захід лишився і досі не почутим. Про нього просто мало хто знав.

Першим, хто  у виступі по радіо  на запитання: «Чи проголошення нової незалежності взамін  її відновлення  було помилкою?» безкомпромісно  відповів: - Помилка!- був професор, історик  Володимир Сергійчук. Сьогодні в інтернеті з блискучою аргументацією з цього приводу виступила публіцист Оксана Котомкіна. Юрій Шухевич прямо вказує на невірну підміну святкування Дня незалежності 1918 року святом Злуки.

Заява пана Плав’юка є принциповою позицією дежавного діяча, на  фоні якої посткомуністична дрібнота, що сприяє продовженню окрадення української нації, пам’ятаєте у Шевченка «Присплять лукаві – і в огні її окраденую збудять!». Боягузливо уникає  визнання  єдиного законного  Акту  першого  проголошення  незалежності  і наша  балакуча «еліта», яка своїми викрутасами заслуговує на  повне забуття  разом  з усіма  наймитами  тоталітаризму і експансії, тих українців, які належать до  української нації лише за правом прописки. Нам же належить виголосити, що прямою правонаступницею Української Народньої Республіки є безумовно  сьогоденна Україна, законне право якої нам –ветеранм і молоді - слід поновити, не зважаючи на спротив залишків окупаційної влади та їх прихильників.

А тепер погляньмо на наше продовження національно- визвольних змагань за нових умов мирного співіснування національно – державницьких і відверто антиукраїнських сил.

Двадцятий рік голосно ремствуємо на відсутність єдності і плодимо до нескінченності нові партії, ніби під копірку списуючи історію помилок Центральної ради. Партії штовхаються ліктями в боротьбі за власні партійні пріоритети. Голову Міської ради неможливо обрати українським загалом, бо  десятки, а той сотні претендентів – у кожного з партій свій !- забезпечують перемогу таким нікчемам як Черновецький, бо ота партійна самолюбива  чернь  рве  Україну на частини власним  амбіційним глупством. І чим  активніше працює та чи інша партія, тим вона стає небезпечнішою для єдиного фронту державницьких сил, хоч її діяльність в рамках Українського національного конгресу могла б бути набагато ефективнішою за умов її підтримки представниками  всіх націонал – державницьких громадських об’єднань Хіба керівникам партій не зрозуміла приреченість України через розпорошення  партійних сил, хіба їм і подібним не далися взнаки уроки Центральної ради? Хіба їм не зрозуміла радість ворогів України через ганебне протистояння одних  національно - свідомих  українців  перед другими?

На сьогодні в Україні, дякуючи безпринципності різноманітних угодовців, склалася дивовижна ситуація: на міжнародному рівні засуджено комуністичний режим Радянського союзу, спорідненого за методологією  фашистської Німеччини, засуджено організаторів голодоморів і політичних убивств, але тих бійців опору, які  збройно повстали проти  сьогодні засуджених фашистсько- комуністичних режимів, не тільки не вважають воюючою стороною, але, навіть, не хочуть визнати борцями за незалежність України, більше того, не визнається навіть право України на самозахист перед  обличчям агресора, так, ніби, найвищим проявом патріотизму і захисту  національної  гордості українства / у Леніна це звучить, як «національна гордість великоросів» / є підкорення органам ГПУ – НКВД – МГБ – КГБ  на добровільну смерть від голодоморів, у концтаборах та агресивних війнах, за які СРСР був  виключений із Ліги націй за розв’язану агресію проти Фіндляндії.

Сьогодні перед українським роз’єднаним суспільством постає задача: як подолати роз’єднання національно – державницьких сил, щоб не повторювати помилки Центральної ради, які ведуть  до вже відомих результатів? Ми мусимо твердо визначити пріоритет законів Центральної ради і почати з відновлення діяльності Державного Центру УНР, створеного  на перших кроках з представників  українських національно – державницьких сил. На черзі – скликання 1У Українського національного конгресу і прийняття народної конституції. І з цим треба поспішати, тому що правлячі  напів і повністю кримінальні кола готують новий зашморг – нову «всенародню Конституцію», яку приймуть  без участі народу. Кожна з  національних організацій повинна взяти на себе обов’язок  добровільно і безвідмовно виконувати прийняті і узгоджені рішення ДЦ УНР, починаючи від висування єдиного кандидата на виборах і до  заклику взятися до зброї, якщо Україні буде загрожувати зовнішня або й внутрішня небезпека. Без самодисципліни ми обов’язково програємо, як програли вибори президента. Ті «гетьманчики», які  побажають бути на чолі виключно своїх  окремішніх  партій, мусять бути оголошеними поза нацією, члени їх партій на прохання ДЦ УНР повинні покинути ряди розкольників, якими б галасливими фразами вони не прикривали своє  політичне міщанство і хутірський апломб. Не треба боятись  сміливих рішень, аби вони не були фальшивими. Пам’ятаймо  заклик  Бі-Бі-Сі  до радянського керівництва:  не розправлятись жорстоко з тими, хто прагне незалежної України, бо жорстокість не може бути виправданням у боротьтбі з ідеями, якими б донкіхотськими вони не були. Як бачимо, донкіхотські ідеї, з точки зору  обережних діячів західної демократії, часом збуваються у вигляді  відродженої держави самостійної України. Шануймо ж її!

January 21, 2011

Diana Magnay

[...]

Femen's leader, 26-year-old Anna Gutsol, explains: "Our goal is active Ukrainian women who want to be involved in society and politics.

"We thought we'd create an organization where young girls could come and help others like them and help society. And the format we picked was this extremely sexy, bright way of presenting ourselves."

[...]

For a young movement with only around 300 activists, Femen punches well above its weight.

"What we do is we get Ukrainian and international coverage and it shows that the authorities are scared of seeing bare breasts," Gutsol says. "And the fact that they are trying to arrest us and not let us undress now proves it."

Femen started off campaigning against sex tourism. Now its agenda is broader. On a freezing December morning a bunch of Femen activists stand outside the parliament building. They're outnumbered by photographers. It's the day after President Viktor Yanukovych appointed his new cabinet, all of whom are men.

"This cabinet's like a male toilet," the activists scream, holding water bottles to their groins as though they're men in a urinal. This time, though, they keep their jackets on -- it's minus 7 C outside.

Gutsol wants representation for Femen in parliament and she's not scared about tackling issues beyond Ukraine's borders. "Kremlin leave us alone" is part of Femen's political manifesto.

In November last year members protested nude against the death by stoning of an Iranian woman for alleged adultery.

"We got a lot of coverage and a lot of letters from Iran thanking us for our support," Gutsol says. "I don't have advice for women from other cultures about how they should protest but one thing I know for sure is that they should raise their voice."

Complete article: [ here ]

http://www.worldaffairsjournal.org/new/blogs/kara-murza/Running_from_Moscow

Vladimir Kara-Murza

“In Russia, you must live long — and it will become interesting.” This saying, attributed to poet Korney Chukovsky, has been validated once again. Yuri Luzhkov, until four months ago the powerful mayor of Moscow and cochairman of Vladimir Putin’s United Russia party, who faithfully delivered the capital’s votes to the Kremlin and sent his police to break up pro-democracy rallies, has applied for a residence permit in the Republic of Latvia. According to press reports, Mr. Luzhkov deposited 200,000 Lats (US$378,000) in subordinated capital at Rietumu Banka — an investment that, under Latvian immigration laws, qualifies him for permanent residence. The former mayor explained that Latvian (and thus EU) residency will allow him “freedom of movement.”

Complete article: [ here ]

http://www.youtube.com/watch?v=IQbsWnxwNu8

Yanukovych delivered a speech during a lunchtime session (Jan. 28) at the annual International Economic Forum in Davos, focusing on the Switch On Ukraine PR-campaign, which promotes the upcoming Euro 2012 football tournament, which Ukraine is co-hosting with Poland.

Unable to pronounce Ukraine's slogan for the tournament, after several unsuccessful tries, he ad libbed:
"In order to 'Switch On Ukraine' it is enough to look at it with your own eyes when chestnuts start blooming in Kyiv and Ukrainian women start undressing. To see this beauty is amazing,"

http://www.pravda.com.ua/photo-video/2011/01/28/5849281/
29 січня 2011

Новий конфуз: Янукович із трибуни в Давосі про роздягнених жінок та "увікнення" України

http://www.youtube.com/watch?v=IQbsWnxwNu8

З президентом Віктором Януковичем під час виступу в Давосі на українському ланчі трапився черговий конфуз.

Янукович не зміг вимовити гасло промо-кампанії України, яка демонструється на світових телеканалах - "Увімкни Україну".

Янукович читав свій виступ з папірця. Він розповідав про збільшення іноземних інвестицій до України після його приходу до влади. "Це свідчення зростання довіри до України", - сказав Янукович.

"Цей слоган - увікни..., увікни..., - вікнить для себе Україну – це слоган промо-кампанії нашої держави до Євро-2012", - сказав Янукович.

"Для того щоб увікнути Україну, достатньо подивитися на неї власними очима, коли почнуть квітнути каштани в Києві. І у містах українських почнуть роздягатися жінки. Побачити цю красу – це чудово", - додав Янукович.

http://www.pravda.com.ua/news/2011/01/23/5822695/view_print/
23 січня 2011

Невідомі заклеїли дві букви на привітанні президента Віктора Януковича з нагоди Дня Соборності України.

Про це повідомляє кореспондент "Української правди".

На лайтбоксах, розміщених на вулиці Хрещатик, привітання президента "одна країна - єдиний народ" замінили на "одна країна - єдиний урод".

January 17

Leaders of opposition parties Arseniy Yatsenyuk (Front of Changes), Anatoliy Hrytsenko (Civil Position), Mykola Katerynchuk (European Party of Ukraine) and Anatoliy Matvienko (Sobor) are holding talks on “building a single powerful political force on the basis of four parties. The doors are open to other political parties and talks are being held with the Batkivshchyna Party of Yulia Tymoshenko and Svoboda. Matvienko says Our Ukraine has not yet matured to unification processes.

Political experts comment that “the issue is not about the unification of equal political forces, rather annexation of smaller parties such as Yatsenyuk party, which has the highest ratings, to the Front of Changes.

The State Employment Service of Ukraine named professions that are in highest demand in Ukraine. As of January 1, 2011, the number of vacancies in the database of the employment service is 63,900, specifically 29,700 for manual labor, 24,300 for positions in the civil service and 9,900 for individuals without a special training. Today there is a demand for highly skilled manual laborers, such as locksmiths, turners, electrical welders, drivers, cooks, sales personnel and other similar professions. Experts with a high level of qualifications, top managers, economists, doctors, bookkeepers and lawyers with commensurate work experience are also in high demand. Analysts forecast that 5-10 years from now there will not be sufficient manual laborers to work in plants and on farms.

January 18

VR Vice Speaker Mykola Tomenko stated at a press conference that 17 deputies of the Verkhovna Rada did not show up for a single convening of the parliament during the last session, 12 of which are members of the Party of Regions. At the same time, Tomenko stressed that according to the Labor Code, deputies that failed to show up at a single session, which the absence of their written registration testifies to, should not have been eligible to receive their pay. The vice speaker noted that certain deputies “are guilty before the parliament and the people” as they failed to show at a single session and hold other official positions despite their deputy mandate. At the same time, their voting cards were used to uphold the “party line”.

President Viktor Yanukovych went on an official visit to Japan. During his visit the president agreed with Japan’s Prime Minister Naoto Kan on Japan issuing Ukraine a loan of 8 billion yen. This is fixed in the Loan Agreement between the Japanese Bank of International Cooperation and UkrExImBank signed on Tuesday. The two sides also signed joint statements on the possibility of a simplified visa regime for Ukrainians and Japan sending its observers for the next elections in Ukraine. In his address at the Ukrainian-Japanese Business Forum “Investment Potential of Ukraine”, Yanukovych called on Japanese businessmen to more actively invest in Ukraine, which he labeled as an ideal variant under the banner “Ukraine today is 3 in 1: the right place, the right time and the right decision”.

January 19

Former people’s deputies and other former members of the government were asked to submit their diplomatic passports to the Ministry of Foreign Affairs for safe preservation. Head of a VR body Valentyn Zaichuk stressed the need to submit diplomatic passports to the MFA within 10 days after returning from an official business trip.

This way the MFA is trying to ensure stricter control over the usage of such passports by today’s officials. MP Lesya Orobets assumes that such a measure is being applied to avoid the situation with Bohdan Danylyshyn, who was granted political asylum in the Czech Republic. The MP stressed, “The ministry fears diplomats will flee to the Czech Republic.” After all, a diplomatic passport allows visa-free entry into the Schengen Zone.

President Viktor Yanukovych met with Japanese Emperor Akihito. During the talks Yanukovych expressed his confidence that his official visit to Japan will help raise bilateral relations between the two countries to a higher qualitative level. Ukraine’s president thanked Japan for the fact that it is one of the greatest donors of assistance in renewal of the Chornobyl AES and asked Japan to help Ukraine build a new shelter over the 4th reactor of the Chornobyl station. Yanukovych invited representatives of Japan to participate in a forum on the safety of nuclear energy that will be held in Ukraine under the patronage of the government of Ukraine in April dedicated to the 25th anniversary of the Chornobyl nuclear accident.

January 20

On Thursday two bombs exploded at 4:00 am near the administrative building of MakiyivVuhillya and the Golden Plaza shopping mall in the city of Makiyivka (Donetsk oblast). The Ministry of Internal Affairs said there were no fatalities or injured. Not far from the scene of the explosion investigators found a letter demanding euro 4 mn and containing further bomb threats. A decision was made to impose a special security regime at all life-support facilities in the Donetsk oblast starting Thursday. Head of the Donetsk Oblast State Administration Anatoliy Blyzniuk sees no political motives behind the bombs that exploded in Makiyivka. “I discard political motives… this is purely a criminal incident,” say Blyzniuk. President Viktor Yanukovych decided to cut short his official visit to Japan in connection with the explosions in Makiyivka.

January 21

Authorized Advocate of the Ukrainian Government in the European Court of Human Rights Viktoria Lutkovska informed that Ukraine is in third-fourth place in terms of the number of appeals that its citizens have filed with the court. She said citizens of Ukraine mostly file claims with the European Court for the non-fulfillment of the rulings of Ukrainian courts. Overall, since 1997 the European Court has approved 718 decisions regarding Ukraine. In 2009, it approved 126 decisions and in 2010 – 109.

In the global rating of quality of life compiled by the Irish journal International Living, Ukraine dropped from 68th to 73rd place. Ukraine ended up between Namibia and Botswana. The value of life, cultural development, economic situation, ecology, climate, civil freedoms, the quality of healthcare, infrastructure, safety of life and risks that citizens of every country face are the main criteria of the rating. The United States topped the global rating of the quality of life Life-2011, in which 192 countries were rated.

January 22

On January 22, Ukraine marked the Day of Unity. In 1919, the Act on Unification of the Ukrainian National Republic and the Western Ukrainian National Republic, which at the time were part of different state formations – namely, the Russian and Austro-Hungarian Empires – was proclaimed. In 1990, patriotic forces organized the Human Chain action having foreseen the impending downfall of the USSR. From 1-3 million people joined hands to create a chain along the roads and highways between Kyiv and Lviv as a symbol of the spiritual unity the eastern and western lands of Ukraine.

On January 22, a number of events were held in Kyiv dedicated to the Day of Unity. An official ceremonial gathering was held in the Palace of Ukraine, where President Viktor Yanukovych gave a speech. Also, a ceremonial concert on Independence Square in Kyiv was organized by the Kyiv City State Administration.

Opposition forces held their own acts on different squares throughout Kyiv. Leader of the Batkivshchyna Party Yulia Tymoshenko and other renowned opposition politicians Anatoliy Hrytsenko, Vyacheslav Kyrylenko, Mykola Katerynchuk, Boris Tarasiuk and Taras Stetskiv took part in a candlelight vigil and a gathering of the people.

A resolution of national resistance with demands to hold snap elections of the president and parliament, cease persecution of participants of the protest of entrepreneurs on Maidan, put a stop to anti-Ukrainian humanitarian policy, dismiss Minister of Education Dmytro Tabachnyk and a number of other demands were voiced and approved at the gathering.

The leader of the Front of Changes Arseniy Yatsenyuk, Sobor party leader Anatoliy Matvienko, leader of the “Za Ukrainu” party Vyacheslav Kyrylenko, head of the NBU Council Petro Poroshenko and leader of the Our Ukraine faction Mykola Martynenko all took part in the act of protest on Kontraktova Ploshcha organized by the Front of Changes.

The Ukrainian Canadian Civil Liberties Foundation (UCCLF) is pleased to announce the recipients of this year’s annual civil liberties writing competitions.

Valued at $500, the High School Civil Liberties Award is given to the high school student who submitted the highest-quality research essay based on a Holodomor theme, an initiative undertaken in recognition of Ukraine’s Famine-Genocide of 1932-33.

Lesia Kinach

Roman Storoshchuk

Larissa Schieven

This year’s winner is Grade 12 IB student, Lesia Kinach of Sault Ste. Marie, Ontario, whose essay was among numerous submissions which were adjudicated by the award selection committee, which included Ludmilla Voitkovska, Associate Professor at the Department of English, University of Saskatchewan. Lesia’s paper is deemed to have been well researched, convincingly argued and powerfully written, and Lesia demonstrated good analytical skills.

The UCCLF would like to congratulate Lesia and all the students who submitted an essay. Each participant in this writing competition will be awarded a copy of Into Auschwitz, For Ukraine by Stefan Petelycky for their efforts.

For the first time since its introduction, the Civil Liberties Opinion-Editorial Award is given to two students — Larissa Volinets Schieven of Toronto and Roman Storoshchuk of Calgary. This award is given to the high school or post-secondary student who had their opinion-editorial published in a major Canadian newspaper. Larissa is in her third year of pursuing a Bachelor of Journalism degree at Carleton University in Ottawa. Roman is also a third year student, pursuing a Bachelor of Arts, majoring in Philosophy, at the University of Calgary.

Larissa’s op-ed, entitled “Revoke writer’s undeserved Pulitzer”, appeared in the Nov. 25, 2010 edition of Saskatoon’s The StarPhoenix, while Roman’s op-ed, entitled “Ukrainian famine is a genocide largely unrecognized”, appeared in the Nov. 27, 2010 edition of the Calgary Herald.

The UCCLF would also like to congratulate both Larissa and Roman for their participation in this writing competition. Each winner will receive a $1,000 prize for their efforts.

January 22nd, 2011

Ihor Ostash, the Ukrainian ambassador to Canada, presents MPP Dave Levac, left, with the Ukrainian Order of Merit at a ceremony held at St. John's Ukrainian Catholic Church.

Brantford - Today, Brant MPP Dave Levac was made a Chevalier of the Ukrainian Order of Merit by Dr. Ihor Ostash, the Ukrainian Ambassador to Canada.

The award is one of Ukraine’s highest honours, and was awarded to Levac for his work on increasing knowledge and awareness of the Holodomor through his co-sponsorship of the Holodomor Memorial Day Act, 2009.

“I am extremely humbled by the honour presented to me today,” said MPP Dave Levac. “The Holodomor was one of the 20th century’s great horrors, where millions starved to death because of the cold indifference of a merciless tyrant. The people of Ukraine and people of Ukrainian descent have worked long and hard for this atrocity to be recognized for what it was: genocide. It was important for me to do what I could to help them raise Holodomor awareness across Ontario; I am incredibly grateful to receive this award.”

The Order of Merit is one of the highest Ukrainian awards that originates from the Honorary Award of the President of Ukraine, the first decoration of independent Ukraine instituted in 1992. It is awarded to individuals for outstanding achievement in economics, science, and culture, military or political spheres of activity.

“With this award we would like to demonstrate our high appreciation of MPP Dave Levac's involvement in the recognition in Ontario of the Holodomor - the famine genocide in Ukraine of 1932-1933,” said H.E. Ihor Ostash, Ambassador of Ukraine to Canada.

The Holodomor was a famine genocide perpetrated by the Soviet regime of Joseph Stalin. Grain supplies were placed under state control and diverted to world markets. Farmers were even forbidden from eating the chaff in the fields or from moving to areas where food was available.

 It is estimated that as many as ten million people died as a result. The Holodomor Memorial Day Act, 2009, co-sponsored by MPP Levac, establishes the 4th Saturday of every November as Holodomor Memorial Day.

“Based on the strict UN definition of genocide proposed in 1948 by the inventor of the concept himself – Raphael Lemkin, the Ukrainian SSR and the heavily Ukrainian Kuban region in the Caucasus suffered, according to current scholarship, an average loss of 25% of their population in the early 1930s, including an estimated 4.5-5.0 million in direct deaths from starvation. The total loss also included 1.25 million deported; millions of Ukrainians forcibly “Russified” after December 1932; most of the national, cultural and religious elites destroyed; widespread popular uprisings suppressed through wholesale military action and terror; mass executions; and last, but not least, a 1.12 million births deficit for 1932-1934. Therefore, the cumulative demographic losses suffered by the Ukrainian people were approximately 10 million.”
                                   - Oleh Romanyshyn, President, League of Ukrainian Canadians

“It is indeed an honour to congratulate, applaud and thank MPP Dave Levac for his efforts in sponsoring Bill 147, and for his championing of Holodomor recognition and genocide education. I am proud that Canada, and in particular Ontario,  took the lead in establishing the Holodomor Memorial Day on the fourth Saturday in each November, recognizing the Holodomor as an act of genocide perpetrated by the Stalinist regime against the Ukrainian people. Most importantly, Bill 147 will help educate future generations to condemn all acts of tyranny and proactively prevent them from ever happening again.”
                              -Chrystyna Bidiak, President, League of Ukrainian Canadian Women

 “We congratulate MPP Dave Levac for being recognized by the Ukrainian Order of Merit bestowed on him by the Government of Ukraine. Mr. Levac has been a staunch supporter of human rights issues and is a true friend of the Ukrainian Canadian community.  We would also like to thank the members of the Legislative Assembly of Ontario for their work to ensure that the tragedy of the Holodomor is recognized and will no longer be whitewashed by apologists for the Soviet system that created this genocide.  I would especially like to recognize the League of Ukrainian Canadians and the League of Ukrainian Canadian Women, two of UCC’s constituent member organizations, for their tireless efforts in educating Canadians and in working with the Legislature of Ontario to ensure this important legislation was passed.”
                                                  -Paul Grod, Ukrainian Canadian Congress President

The Ontario Provincial Council congratulates Dave Levac on becoming a Chevalier of the Ukrainian Order of Merit for his work in raising awareness and recognizing the Holodomor through his co-sponsorship of the Holodomor Memorial Day Act in 2009. The Holodomor is not just a genocide affecting those of Ukrainian descent, it is a human tragedy that touches all of us. Mr. Levac’s work on the Holodomor Memorial Day Act is therefore not just a contribution to the Ukrainian Canadian community, but to all Canadians. We would like to thank Mr. Levac’s co-sponsors and all the members of the Ontario Legislature for their unanimous support of this notable legislation. We would also like to thank the League of Ukrainian Canadians and the League of Ukrainian Canadian Women for their dedication to ensuring that the Holdomor was recognized and that this bill was passed.”
   - Yvan Baker, President, Ukrainian Canadian Congress – Ontario Provincial Council

Learn More:

League of Ukrainian Canadians on the Holodomor
www.holodomoreducation.org

Ukrainian Canadian Congress on the Holodomor: http://www.ucc.ca/category/holodomor/

Ontario Ministry of Citizenship and Immigration on Holodomor Memorial Day:
http://www.citizenship.gov.on.ca/english/citizenship/holodomor.shtml

The head of the political council of the political party Our Ukraine, Valentyn Nalyvaichenko, is concerned over facts of persecution of the Ukrainian Orthodox Church-Kyivan Patriarchate, the press service of Our Ukraine reported to UNIAN.

“In our opinion, one can see in Ukraine not only curtailing of the democratic processes but also an encroachment on freedom of conscience guaranteed by the Constitution. Today, the authorities, who are to act according to the constitutional principle of the separation of the church from the state, give a false and imprudent signal to all the believers in Ukraine and show its open support for only one church denomination,” said Nalyvaichenko.

In his opinion, “within the framework of the post-Soviet bureaucratic logic,” such actions esentially declare a bureaucratic war against religious harmony in Ukraine. “Such policy will inevitably include religious raids, seizure of church buildings, and violation of spiritual needs of our citizens,” said Nalyvaichenko.

According to Nalyvaichenko, “as they follow the wrong way, the authorities not only abandon the idea of one national church but also become the ideological successor of the Bolshevik persecutions and repressions against the Ukrainian Church in the 20th century.”

In view of the above, Our Ukraine addresses all believing citizens regardless of their denominational affiliation: “In spite of any unwise actions of the state and church officials, let us together care about spiritual unity in the spiritual home – without encroachment on the rights of other believers – and work in establishing a unified Ukrainian Church...I hope that this idea, which, I am sure, is shared by millions of Ukrainians, will eventually be heard by the authorities,” continued Nalyvaichenko.

According to UNIAN, on January 30 Patriarch Filaret of the Ukrainain Orthodox Church-Kyivan Patriarchate said that attempts are being made to implement Moscow's large-scale plan to destroy the Kyivan Patriarchate.

http://www.ft.com/cms/s/0/960e8524-24e7-11e0-895d-00144feab49a.html#axzz1BzxhdO64
January 21 2011

From Mr Alexander Lebedev.

Sir, It was interesting to read your report about two International Monetary Fund economists comparing wine prices with crude oil prices as an investment (“Fine wine investors receive a crude awakening over risk”, January 11). To some extent I wish I had bought at least several dozens of cellars of wine (1850-1975) rather than investing $350m in the Ukraine economy.

Of course, one does not wish to be accused of sour grapes if one points out that the IMF might also spend its time better looking at its investment in Ukraine, now under the closest scrutiny by its own inspectors. IMF officials are seeking compliance assurances about additional loans of more than $10bn granted to President Viktor Yanukovich’s government. While naturally it is claimed that these meet every budgetary and foreign investment regulation and law, there are widespread allegations in Ukraine that top officials have a hidden interest in natural gas dealings and abuse their powers as officials for personal gain in dealings that incur damages to state coffers.

Alas, my personal experience of investing in Ukraine has lacked the purported sweetness of an investment in fine wine, and is certainly less pleasurable than tasting it. Local thugs for years tried to confiscate a hotel in Kiev in which I had bought a 50 per cent share. Having built the biggest new hotel spa chain in the Crimea with 1,500 jobs, I helplessly witness it being raided by corrupt police.

I would like IMF managing director Dominique Strauss-Kahn to remember that upholding law and order is key to investor confidence in any country, and that what is not acceptable is tolerating corruption, which so far has been noted and addressed only by local government and only in the case of opposition leader Yulia Tymoshenko. Can I propose that we all may one day raise a glass of wine to toast more and better transparency law and openness in Ukraine’s business climate? Can I, as a taxpayer in a small way contributing to the IMF’s funding, hope to be heard?

Alexander Lebedev,
London W1, UK

Закордонний часопис для українців “Іміграда” вітає всіх закинутих долями і недолями за кордон, всіх, хто шукає свою землю, хто шукає її i в Україні. Всім, кому одного разу Божий Дух відкрився в своїх доброті і радості, редакція бажає наснаги на все добре, щире і правдиве в тій землі, яку кожен знайшов для себе або шукає. Вона є та земля для кожного. Вона є та Україна. Вона в нашому серці. Як віншували наші пращурі:

Слава Богу! Мир цій хаті!
Перестаньте сумувати, -
Ми Вам новину принесли,
Що всі темні сили щезли,
Рожденному поклоніться!
Христос рождається!

від. редакції Ольга Самборська,
Берлін
www.ukrajinciberlinu.wordpress.com

Не дожив півроку до свого славного століття. Не дочекалися цього світлого святонька й ми, шанувальники його подивугідного, багатогранного таланту. Ятрить і ще довго ятрітиме біль величезної втрати та безмірної пустоти...

Валеріян Ревуцький народився 14 червня 1911 року в Іржавці теперішньої Чернігівської (колишньої Полтавської) області в родині Дмитра Ревуцького (1881–1941), визначного українського вченого-культуролога, лисенкознавця, фольклориста. Дитячі роки Валеріяна проминули серед розкішної природи родинного маєтку в Іржавці, серед леґенд і переказів про славетну козацьку минувшину, перебування в родинному містечку самого Тараса Шевченка. Доля не завжди була милостивою до нього: рання смерть матері затьмарила його дитинство, відзивалася щемом упродовж усього життя. Однак та ж сама доля наділила його славним батьком і не менш славним родоводом, а також напрочуд насиченим і змістовним життям.

Рід Ревуцьких - батька Дмитра та дядька Левка Ревуцького, визначного українського композитора – сягав своїми коренями до знаної польської шляхти Ржевуських, один з паростків якої об`явився на Запорізькій Січі як український старшина Петро Ревуха (нащадки цього козака згодом стали Ревуцькими). Відомо, що по материній лінії брати Дмитро й Левко, а відтак і Валеріян Ревуцький були генеологічно пов`язані зі знаменитим родом гетьмана Богдана Хмельницького, а також Стороженків, Лисенків (композитора М. Лисенка), Раковичів і Канівських. Саме ті славетні роди дали Україні цілу плеяду визначних державних мужів, військовиків, культурних діячів, священиків. Кожен із них став своєрідним символом української волелюбності, шляхетності духу, безстрашного лицарства, рідкісних чеснот і людської гідності, безграничної відданості загальноукраїнській справі. Ці питомо родинні риси провадили Валеріяном Ревуцьким упродовж усього його взірцево чесного, скромного, надзвичайно плідного й працьовитого життя.

У 13 років Валеріян разом із батьком і його дружиною переїхали до Києва, де Д. Ревуцький став викладачем Київського музично-драматичного інституту ім. М.Лисенка, а також автором багатьох наукових праць із музикознавства й етнографії. Завдяки батькові й дядькові хлопець занурився у вир розмаїтого культурного життя Києва. Та й сама домівка Дмитра Ревуцького нерідко ставала осередком українських культурних подій, притягуючи до себе мало не всіх тодішніх інтелектуалів. Перед очима юного Валеріяна як у дивовижному калейдоскопі проносилися, а то й надовго зберігалися знаменитості: етнографи, поети та драматурги, композитори й співаки, професори консерваторій, актори й режисери. На щастя, вся ця найвищого рівня культурна еліта з часом посяде гідне їй місце в талановитих, цікавих й дуже інформативних спогадах В. Ревуцького «По обрію життя».

Уже в дорослому віці В. Ревуцький збагнув своє єдине покликання – театрознавство. Це покликання й привело його до Київського театрального інституту, Московського ГІТІСу (Державний інститут театрального мистецтва).

Змужніння молодого Валеріяна співпало в часі з найбільшими злочинами сталінської системи: геноцидом українців (Голодомор-32-33), мало не поголовниими репресіями, зокрема фізичним знищенням української інтеліґенції. Усе це викликало несприйняття ним існуючого режиму, в опісля й облудної совєтської ідеології. Його антисовєтську наставленість значно підсилило садистичне вбивство большевицькими аґентами батька-інваліда та його дружини, що сталося 29 грудня 1941 року. Саме цей день був найтрагічнішим і наймоторошнішим у його житті.

Однак молодість перемагала все. Він наполегливо шукав свого місця під сонцем, затягнутим пожарищами війни, серед украй неспокійної й непевної дійсності: у 1941-42 рр. викладав історію українського театру в Київській музично-драматичній консерваторії, в 1942-43 рр. був співзасновником театру-студії «Ґроно» у Києві тощо.

Фронт наближався до Києва. Мабуть, саме жорстоке вбивство батька спонукало Валеріяна Ревуцького податися перед наступом «освободітєлєй» на Захід: в Галичину, далі – в Австрію, Італію, а відтак – у Велику Британію й Канаду. В Італії два роки переховувався під чужим прізвищем у таборі колишніх дивізійників у Ріміні. Спершу - перед озвірілими ґестапівцями, відтак – совєтськими людоловами (репатріаційними комісіями). До Великої Британії він вирушив (1947р.) разом з новими побратимами-дивізійниками: сильні світу цього скерували їх до англійських робочих таборів. Три роки перебування В. Ревуцького у Великій Британії були в його житті одними з найважчих.

 І ось позаду - туманний Альбіон, попереду – нове життя в Канаді (1950р.). Однак країна кленового листка не була надто сентиментальною до повоєнних біженців. Майже всім їм доводилося розпочинати тутешнє життя з важкої фізичної праці. Не оминула подібна короткочасна участь і В. Ревуцького. Та родинні гени брали верх над безперспективною дійсністю. Усупереч несприятливим обставинам він закінчив маґістратуру Торонтонського університету. І здійснив наступний крок назустріч своєму шастю: зустрів єдину кохану, відтак вірну дружину Валентину Вільчинську, невдовзі став батьком Іринки. А незабаром - докторська дисертація на заборонену в підсовєтській Україні тему про драматургію Миколи Куліша. Водночас, тамуючи неабияку мистецьку спраглість, із запалом поринув у культурне життя Канади, зокрема українців Торонто.  

У 1960 році родина Валеріяна Ревуцького переселилася в Західну Канаду, де в Університеті Британської Колумбії (Ванкувер, 1960-76рр.) він став викладати російську драму, совєтську літературу та совєтську кінематографію, опісля - в Університеті Вікторії (1976-79рр). У Ванкувері, зокрема, сприяв відкриттю курсів української мови. Окрім того, як славіст брав активну участь у науковому житті Канади та США, ставши членом Асоціації славістів Канади, Наукового Товариства ім. Т. Шевченка та Української Вільної Академії Наук.

Валеріян Ревуцький - автор понад 400 гасел до Енциклопедії українознавства редакторства Володимира Кубійовича, безлічі статей і розвідок на театральну тематику, а також наступних монографій: “П‘ять великих акторів української сцени” (1955р.) - про українських театральних діячів Марка Кропивницького, Миколу Садовського, Марію Заньковецьку, Панаса Саксаганського, Ганну Затиркевич-Карпинську; “Нескорені березільці” (Нью-Йорк, 1985р.) – березільців-акторів і режисерів Йосипа Гірняка й Олімпію Добровольську; «В орбіті світового театру” (Київ – Харків, 1995р.) – відомого режисера Володимира Блавацького; “Життя і сцена” (Торонто - Нью-Йорк, 1998р.) - акторку Віру Левицьку. Він же – редактор збірника унікальних матеріалів “Лесь Курбас у театральній дійсності, в оцінках сучасників” (Балтімор-Торонто, 1989р.) - про славетного українського режисера-новатора; “Нарис історії українських театрів Закарпатської України до 1945 року” (1993р.) - редактор багатосторінкової монографії Юрія Шерегія (режисер, актор, співак). І ще: власних споминів «По обрію життя» (Київ, 1998р.).

Як великий український патріот В. Ревуцький ніколи не залишався осторонь України: підсовєтської, тим паче – незалежної. Завжди і повсякчас переймався долею України: її перебуванням у російській сфері впливу, недолугою політикою українських президентів, зокрема колінкуванням перед Москвою, розпорошеністю і розз`єднаністю національно-патріотичних сил, незавидним станом української культури тощо. Він жив і марив Україною до останніх днів свого життя.

Ентузіастично сприймав кожну добру вістку з рідної України, передовсім із культурного життя. Не було меж радості та зворушення від присудження йому мистецько-літературної премії ім. І. Котляревського чи звання академіка: «Для мене це було більш вагомим. Визнанням того, що мій голос з далекої Канади почув мій народ і відповідно оцінив мій творчий доробок. Свідченням того, що вдалося виконати свій обов`язок служити українській культурі в умовах Канади» («По обрію життя»).

А роки минали. Щораз важче ставало справлятися зі своєю високою місією: бути неперевершеним культурним амбасадором України у вільному світі, активним і беззастережним авторитетом в українській діаспорі. Щораз більше дошкуляли хвороби, щораз більше залишали сили. Життя закочувалося за безжалісний і безповоротній «обрій».

На жаль, в діаспорі так і не знайшлося достойника зі середнього чи молодшого покоління, кому міг би професор Ревуцький передати свою дорогоцінну естафету: пропаґування української культури на найвищому академічному рівні.

Дружина п. Валентина та дочка п. Ірина планують перевезти прах академіка В. Ревуцького в Україну, де , згідно із заповітом Покійного, похоронять на Байковому цвинтарі в могилі його батька Дмитра Ревуцького. Хочеться вірити, що працівники Посольства України в Канаді та Генерального консульства України в Торонто докладуть усіх зусиль, щоб перевезення й поховання праху видатного сина України Валеріяна Ревуцького відбулося без зайвої бюрократичної тяганини.

Віриться також, що в перспективі до керма України прийдуть українські державники, які подбають про увіковічнення пам`яті В. Ревуцького, зокрема подбавши про перевидання його безцінних монографій.

Марта Онуфрів-Гошуляк, журналіст

Йосип Гошуляк, оперний і концертний співак

Myroslava Oleksiuk -- editor-in-chief Oxana Bukanova -- editor Марта Онуфрів -- кореспондент Marta Onufriv -- correspondent Діана Мережко -- кореспондент (Здоров'я) Diana Merezhko -- correspondent (Health) Zenon Chytra -- story layout John Heron -- story layout -- webmaster www.eposhta.com Ihor Prociuk -- story layout and design

eposhta-CanadaUS@yahoogroups.com
or
myroslava@rogers.com

Use the following e-mail addresses to:

SEND us e-mail:
eposhta-CanadaUS@yahoogroups.com

Subscribe to the ePOSHTA-CanadaUS NewsMagazine:
Is one of your friends forwarding ePOSHTA to you? Why not subscribe directly! Just enter your e-mail in the box below and click on Subscribe Now!.

Unsubscribe from the ePOSHTA-CanadaUS NewsMagazine:
Send an email to:
eposhta-CanadaUS-unsubscribe@yahoogroups.com
YahooGroups (which managers our subscriptions) will send you an e-mail -- to which you must reply -- in order to confirm that you want to unsubscribe.

Subscription Issues:
Having difficulty subscribing (or unsubscribing)? Or maybe you want us to add your friends to our newsmagazine? Contact:
subscription@eposhta.com
Make sure you have "Subscription" in the subject line.

Events, Conferences, Employment:
Send announcements at least two weeks before the event date to: events@eposhta.com
See the guidelines for submitting EVENT announcements.

If you maintain a website of events for your city or region, let us know. We will add a link to your site in our ePOSHTA newsmagazine.

Editor-in-Chief:
Myroslava Oleksiuk myroslava@rogers.com

Layout:
Zenon Chytra
John Heron
Ihor Prociuk