If you are having trouble reading ePOSHTA, click here.
Якщо Ви маєте труднощі читати еПОШТУ, натисніть тут.

Василь Стус
6.1.1938 - 4.9.1985

Послухай вересня – і він повість
у миготливо-золотій задумі:
те, що в веснянім виснилося шумі,
іще й подосі жде на благовість.
Спадає листя - і твоє жадання,
мов перелітний птах, пірветься в вирій.
З усіх коханок дайсь єдиній – вірі,
що зраджує і любить навмання.
Бо вже верхів`я молодих трепет
напризволяще наслухає гуки
німих висот. Тополя ломле руки-
їй сил нема – пірвати тіло в лет.
- Василь Стус

Недосяжні моральні вершини Василя Стуса

September 12 вересня 2010
Vol.11 No. 21
People&Culture&Politics&Business

Know someone who'd like a trial copy of ePOSHTA? Send their e-mail address to:
subscription@eposhta.com
with "Subscription" in the subject line.

In this issue:
  Редакційна Сторінка
  Focus
  Фокус
  Opinion
  Незалежний Погляд
  Call to Action
  Заклик до дії
  Events
Send information on social events, conferences, and employment to: events@eposhta.com at least two weeks before the event date. See the guidelines for submitting EVENT announcements.
Links to event postings
  Current Affairs
  Сучасні Пoдії
  Arts & Letters
  Ukraine & the World
  Україна і Світ
  Історія
  From Our Mailbox / Blogbox
  Відгук

Недосяжні моральні вершини Василя Стуса TOP

_blankБез зайвої риторики й показушного надриву - майже непомітно для української громадськості - минула 25-а річниця загибелі геніального поета Василя Стуса. Ніби все навічно «устаканилося» в донецько-паханівській дійсності України... Ніби раніше не було велетенського людського здвигу на перепохованні трьох українських лицарів – Василя Стуса, Юрія Литвина й Олекси Тихого. Ніби не було штовханини штатних українських патріотів за місце біля мікрофону та їхніх палких промов над свіжовикопаними могилами цих найкращих синів України. Ніби згодом не було бездонного й пречистого неба над Києвом і дивовижного піднесення людського духу: понад майоріння помаранчевих стягів, понад Майдан Незалежності, понад усеньку Україну, понад усю планету. Ніби цього всього взагалі ніколи не було...

Об його честь і гідність витерли ноги всі ті, хто ще донедавна співав йому посмертну «осанну», а сьогодні привселюдно, без сорому і жодних викидів сумління, продається за тридцять мерзенних срібняків.

 

Неймовірно боляче: нині Василь Стус став ще трагічнішою й самотнішою постаттю, ніж 20-25 років тому. Його зрадили майже всі, навіть рідний син Дмитро. Його моральні ідеали розтоптали задекларовані українські патріоти, які нині є служаками у ворожому, антиукраїнському стані. Об його честь і гідність витерли ноги всі ті, хто ще донедавна співав йому посмертну «осанну», а сьогодні привселюдно, без сорому і жодних викидів сумління, продається за тридцять мерзенних срібняків. Ні, Юда Іскаріот був порядніший за них усіх, принаймні, муки совісті довели його до самогубства. Нинішні політичні юди разом з відходами від літератури - усілякими дмитриками, драчами, цибульками тощо - смакуватимуть крихти з бандюковицького столу, лизатимуить страусячі черевики політичних пігмеїв, тим паче – колишніх зеків. Мабуть, такої ганьби Україна ніколи ще не зазнавала. Зрадники, запроданці, відступники, перевертні, «тушки» справляють в Україні гидотний бал. Справляють бал чумної аморальності. Гідність і честь, національні інтереси викинуто на смітник історії, натомість повсюди чується гасло: «Уперед по янучарське бабло!».

Незадовго до початку своєї хресної дороги в одному з публічних листів Василь Стус писав: «Щоб запобігти нівеляції українського народу, треба офірувати кращих синів. Інших пожертв Бог не визнає. І кращі мої брати і сестри мусять іти за колючі горожі, дбаючи про власну чистоту – задля чистої справи порятунку рідного народу. Я пишаюся тим, що доля подала мені знак – я сміливо йду за її покликом. Я хочу бути гідним того рідного народу, який народиться завтра, скинувши з себе ганьбу вікового нидіння...».

Обкрадена, обдурена, сплюндрована, зґвалтована своїми байстрюками й янучарами вже вкотре за свою трагічну історію стоїть на московському тракті жебрачкою з простягнутою рукою.

 

Господь Бог прийняв «пожертву» Василя Стуса. На жаль, заклик поета до братів і сестер, щоб дбали «про власну чистототу - задля чистої справи» більшість так званих українських патріотів, зокрема з його літературного цеху, так і не почули, а нещодавнім стадним зрадництвом і запроданством просто поглумилася над духовним заповітом цього найвищого морального авторитета України.

І тому ще трагічніше, ніж передше, звучать рядки його поезії, пронизаної неймовірним болем і спопеляючою самотністю:            

                 І в цьому полі , синьому , як льон,
                     судилося тобі самому бути,
                  судилося себе самого чути –
                     у цьому полі, синьому, як льон.

А що ж Україна, його одвічна мука, його «поле, синє, як льон», його «переполошене пташа»? Обкрадена, обдурена, сплюндрована, зґвалтована своїми байстрюками й янучарами вже вкотре за свою трагічну історію стоїть на московському тракті жебрачкою з простягнутою рукою.

Щасливий Василь Стус, що не дожив до сьогоднішнього всенаціонального молоху зрадництва!

Редакція еПОШТИ

Regime in Ukraine reverts to Soviet tactics and mimics the Kremlin TOP

Human Rights in Ukraine Under Siege

On September 8, 2010 six representatives of Ukraine’s Security Service (SBU) picked up at the Kyiv train station the director of the National Memorial “The Prison at Lonsky,” Ruslan Zabilyj and took him into custody. The subject Memorial is a recently opened museum to the victims of repressions  at the Lonsky prison in Lviv, Western Ukraine, where thousands of Ukrainian political prisoners suffered under Polish, Nazi and Soviet occupations. Mr. Zabilyj is a historian, who oversees the Memorial, and serves as a researcher and archivist.

Mr. Zabilyj had just arrived on the train from Lviv. He was held incommunicado for some fourteen hours at the SBU’s headquarter at 33 Volodymyrsky Street in Kyiv, but not formally charged. However, he could not leave voluntarily and was not permitted to use his telephone. His inquisitors refused to identify themselves by name, but did inform him that his detainment was pursuant to instructions from Security Service of Ukraine director Valerij Khoroshkovsky, himself.

Further, it was suggested to Mr. Zabilyj that he pursue a different line ofemployment, cease contact with foreign scholars and provide evidence that his research is not a state secret. A personal notebook and two compact disks were confiscated and not returned upon his release.

Today, the local SBU in Lviv blocked the National Memorial and precluded entry to employees and visitors.

The subject incident is not isolated. It continues a pattern of intimidation by the SBU since Victor Yanukovich took control of Ukraine in late February 2010 and mimics tactics used by V. Putin and D. Medvedev in Russia. The victims of this new policy have been journalists, academics, students and even clergy. To date some have been pressured, others have disappeared. Property has been confiscated without due process. The courts have been coerced or influenced to participate in repressions.

New York-Toronto

Askold S. Lozynskyj
President,
askold@trypilla.com

For the ICSU

Borys Potapenko
Secretary,
bpotapenko@wowway.com

September 9, 2010

Oksana Prociuk Ciz
Treasurer,
oksana@simya.ca


Potemkin TV channel TOP

http://www.kyivpost.com/news/opinion/op_ed/detail/81328/
September 5, 2010

Halya Coynash

All of this is like in soap operas – binary, simplistic and false. The well-founded concerns and voices of both Ukrainian and international specialists warning of the threat to democratic elections and democracy itself are left out of the camera’s focus and unheard. 

 

It was all good news for Ukraine last week.  Those readers who have rather different memories clearly watched the wrong channel.  They only needed to have switched to the First National TV Channel [UTV-1], financed by the taxpayer, and all would have fallen into place. The country, in safe hands, is moving in the right direction and they can sleep easy.

No clouds marred the report on Viktor Yanukovych’s visit to Germany on 30 August.  “The EU – Ukraine Association Agreement should be signed in the near future. This was announced by President Viktor Yanukovych in Berlin after his meeting with German Chancellor Angela Merkel”   The grounds for such certainty are not clear. The lyricism regarding their “friendly handshake” and how the Chancellor “personally checks that the guard of honour is ready to greet the high-ranking guest” .is somewhat embarrassing, yet in principle it’s clear that the President should want to focus solely on positive moments. That’s what his official website is there for.

Here we are dealing with the news on the First National TV channel which is there to inform the public of important events in the country and abroad. Whatever other roles it may be performing, this task it abysmally fails.

The headline from one of the biggest information agencies, Associated Press, said it all: “Germany's Merkel voices concerns over media freedom in Ukraine at president Yanukovych's visit” The Chancellor, we are told urged Yanukovych to strengthen media freedoms in the country, and spoke of Germany’s interest in a continuation of democratic processes.  They apparently had a very open discussion on the subject.

Are we to assume that UTV-1 simply decided that this theme was of no interest?  Only with the greatest difficulty, since it was not precisely ignored, rather, shall we say, adapted.  The effect is quite different: “The issues ranged from energy security, joint innovative projects, an increase in trade between the countries to the processes of democratization in Ukraine”.

...the flagrant manipulation of public opinion by the mass media. Silence will be fatal.

 

To reiterate, this is on the television news, not a political party advertisement, and on a national channel financed by supporters of various political forces, believers of different faiths, etc. It was their channel that saw fit to mislead viewers regarding the subject matter of State-level talks. The same channel chose not to inform them of Germany’s Reporters without Borders appeal to Chancellor Merkel to raise threats to freedom of speech with Ukraine’s President. It was just as silent over the damning report published by Reporters without Borders on 1 September with an equally telling title “Temptation to control”.

Silence was extended to the court ruling on 30 August by the Kyiv Administrative Court of Appeal which upheld the cancellation of the results of the January tender for frequencies and declared the subsequent licences of Channel 5 and TVi invalid. This is entirely logical if you follow the thinking of UTV-1’s Deputy Director, V. Arfusz who believes the channel must only speak positively of the regime.  Scarcely surprising that they go mute when confronted with the extraordinarily negative consequences all around of this civil case where the plaintiffs are part of Ukraine’s largest media holding owned by V. Khoroshkovsky, simultaneously Head of the Security Service and member of the High Council of Justice with direct influence on the appointment and dismissal of judges,

Quite possibly Merkel, Sarkozy and other leaders sometimes dream of a blissful day when the press lay off or write only glowing praise of their actions. Dreams they remain, and little understanding need be expected of the Ukrainian authorities who react to critical comments regarding freedom of speech by hushing them up.  What other interpretation can be found for failure to respond to the incredible statements regarding channel policy of its new management and actions which include blanket avoidance of subjects inconvenient to those in power?

Given Yanukovych’s words about the wish of the Ukrainian people “to do everything to become part of a common European great family”, certain warnings from the Reporters without Borders report must nonetheless be mentioned.

“The performance indicators in the European Neighbourhood and Partnership Instrument for Ukraine include “fully sustained levels of freedom of expression and media freedom demonstrated by independent assessments, NGO reports etc.” At the same time, the European Commission has included respect for human rights and fundamental freedoms in its list for priorities for the 2010 EU-Ukraine association agenda”.

After the attempt in June, initiated by the Security Service, to prevent the Director of the Kyiv Office of the Konrad Adenauer Foundation, Nico Lange, from entering Ukraine, it was easy to predict that Chancellor Merkel would raise inconvenient questions regarding observance of democratic norms and human rights. You can, of course, prepare yourself in different ways. Most regrettably, instead of heeding public opinion, those in power are resorting to unconvincing imitations or half-measure “reforms”.

Coincidence seems unlikely that the special session of the Verkhovna Rada on amendments to the Law on the Local Elections was scheduled specifically for 30 August. The President himself at the press conference in Germany cited it as “one of the examples that Ukraine is on the road to democratization”.  The two amendments are certainly to be welcomed, however they were, firstly, needed for a law which specialists, including from the Committee of Voters of Ukraine [CVU] had slammed before the coalition pushed it through and the President signed it in July.  The Head of the CVU, O. Chernenko, called the law “a crime against the voter”. Secondly, the coalition only removed a small part of the threats to democratic freedom which were criticized not only by Ukrainian experts, but by two US organizations, the International Republican Institute and the National Democratic Institute who consider the law “a step backwards for democracy”.

The Head of the CVU called the amendments to the law “changes for appearance to please the West” and noted that “the members of the coalition have still not allowed independent candidates to put themselves forward for city mayoral posts, with this being the prerogative of parties

Is this all just too negative?  That was clearly the decision of the news editors on UTV-1 who daringly chose instead to simplify the issue according to the motif “the responsive government versus the mean and ungrateful opposition”.

“Yulia Bankova, correspondent. The opposition asked and the coalition obliged.”  You can even say that they thought about “balance of views” since in the first of two features on this theme we even hear two sentences from a disgruntled Deputy from [Tymoshenko’s BYuT (and after all, it’s not their fault that the viewers will understand nothing). Then the second feature begins with the words:: “The President’s team are surprised that the opposition did not vote for the proposed amendments to the Law on the Local Elections”, followed by an unchallenged interpretation from the Deputy Head of the President’s Administration of Tymoshenko’s supposedly base motives.

All of this is like in soap operas – binary, simplistic and false. The well-founded concerns and voices of both Ukrainian and international specialists warning of the threat to democratic elections and democracy itself are left out of the camera’s focus and unheard. 

The authorities can forget their facile assurances regarding the number of critical websites, newspapers etc. The absolute majority of people in any country receive their information from television. Those in power are well aware of that, just as they are of the state of the First National TV Channel under the management appointed by the coalition’s Cabinet of Ministers back in March.

When asked about Germany’s response to the case involving Channel 5 and TVi, Nico Lange predicted that “Germany’s reaction will depend, among other things, on the processes and reaction to the frequencies issue of the Ukrainian public themselves”.  Developments over recent months make it likely that the same can be said of any encroachments on democracy, including the flagrant manipulation of public opinion by the mass media. Silence will be fatal.

Halya Coynash
http://www.kyivpost.com/news/opinion/op_ed/detail/81328/

* "Potemkin village" has come to mean, especially in a political context, any hollow or false construct, physical or figurative, meant to hide an undesirable or potentially damaging situation. It originates from the story that Russian minister Grigory Potyomkin (who led the Crimean military campaign), in order to fool Empress Catherine II during her visit to Crimea in 1787, had hollow facades of villages constructed along the desolate banks of the Dnipro River in order to impress the monarch and her travel party with the value of her new conquests, thus enhancing his standing in the empress' eyes. http://en.wikipedia.org/wiki/Potemkin_village

Тимошенко - Януковичу: "Це і є старт вашого фінішу" TOP
http://maidan.org.ua/static/news/2010/1284031799.html
09-09-2010


Лідеру Партії регіонів
В.Ф. Януковичу

Пане Януковичу!

Вирішила написати вам відкритого листа, виключно для того, щоб привселюдно навести приклад відмінності ваших слів від ваших дій. На початок нагадаю дві ваші заяви.

Першу ви зробили на відкритті VII сесії Верховної Ради України. Ось вона:

«Незабаром – 31 жовтня – місцеві вибори. Я як ніхто зацікавлений, щоб вони пройшли прозоро і чесно. І я вважаю, що якщо ми з вами це спільно зробимо, то цим самим ми спільно зробимо черговий крок у розбудові демократичної держави, яка буде в подальшому розвиватися, і яку будуть поважати в світі». (http://www.president.gov.ua/news/18043.html).

Другу заяву ви зробили під час зустрічі з Федеральним президентом Німеччини Крістіаном Вульфом. Ви запевняли його, ніби приділяєте достатньо уваги тому, щоб демократичні процеси в Україні й надалі набирали обертів. Зокрема, говорячи про перебіг підготовки до місцевих виборів в Україні, наголосили, що це буде перший іспит для нової влади. «Я як ніхто інший зацікавлений, щоб ці вибори відбулися прозоро і демократично», – сказали ви.
(http://www.president.gov.ua/news/17955.html).

Цей перший іспит ви вже провалили.

Всі ці слова є «експортним варіантом» Януковича, який суттєво відрізняється від Януковича для «внутрішнього споживання». Неправедні справи, які ви чините в Україні, контрастують із правильними словами, якими ви жонглюєте у Європі.

Залишаються лічені дні до офіційного старту виборчої кампанії в місцеві ради. І саме за лічені дні до виборів ви прийняли суттєві зміни до виборчого закону, який повністю підлаштували під свою політичну силу. Ви вирішили боротися з БЮТом – вашим головним конкурентом – не силою переконань та ефективністю дій, а за допомогою нових шулерських правил, закріплених вашим новим законом. Наприклад, заборонили брати участь у виборах партійним блокам, а отже нам. Передбачили такий порядок формування виборчих комісій, де є лише ваш керований адмінресурс і немає представників нашої політичної сили.

Таку ж аферу зі зміною закону за кілька днів до виборів ви зробили під час президентських перегонів та забезпечили їх фальсифікацію. Але мій лист вже не про це. Цей лист про вашу нову креативну ідею крадіжки партії «ВО «Батьківщина».

Хочу привселюдно розповісти, як ви це робите.

Наша партія «ВО «Батьківщина» звільнила з посад голів обласних партійних організацій у Київській та Львівській областях за свідомий розвал роботи та виключила їх з лав партії. Це право нашої політичної сили, яке гарантовано нам Конституцією та законами. Саме Конституцією, законами та рішеннями Конституційного Суду органам державної влади (виконавчим структурам, судам та парламенту) прямо заборонено втручатися у внутрішні справи партій, громадських організацій та будь-яких інших об’єднань громадян. Як і більшість громадян України, я підозрюю, що Конституцію та закони ви ніколи не читали, живете за «інстинктами зграї». Саме з цієї причини ви взяли під свій «дах» двох звільнених керівників обласних партійних організацій нашої партії та використали їх як інструмент крадіжки наших обласних партійних осередків. Діяли ви швидко та цинічно.

По-перше – дали команду Міністру юстиції не реєструвати нових, законно обраних керівників, а залишити в реєстрах звільнених.

По-друге – дали вказівку «придворному» суду Печерського району м. Києва, всупереч закону, втрутитися у внутрішні справи партії та заборонити членам партії проводити свої партійні конференції, обирати своїх керівників, висувати своїх кандидатів у депутати та й взагалі жити і працювати (для наочності додаю до цього листа копії відповідних рішень Печерського суду, щоб ви та всі інші мали можливість побачити, до яких «висот» може опуститися судочинство у цій вашій «новій країні», яку ви заходилися будувати).

По-третє – за вашим, пане Януковичу, дорученням міністр внутрішніх справ Могильов незаконно видав звільненим керівникам нашої партії фальшиві партійні печатки, а міністр юстиції Лавринович незаконно видав їм фальшиві свідоцтва про реєстрацію. Колективний злочин завершено.

Обласні партійні осередки нашої партії «ВО «Батьківщина» вкрадені. Зараз керівник вашої адміністрації пан Льовочкін складає списки кандидатів в депутати від нашої партії у себе в кабінеті, ставить на ці списки фальшиві печатки нашої партії та в найближчі дні зареєструє ці сфабриковані списки в Центральній виборчій комісії, де ви вже встигли створити керовану більшість, як в 2004 році.

Додам, що суд Печерського району м. Києва «випадково» розглянув справи не своєї підсудності з усіх областей. Зрозуміло, «випадково» один і той самий суддя на прізвище Вовк незаконно розглядав і виносив неправосудні рішення за всіма без винятку справами.

Після «першої проби пера» вам сподобалася ідея крадіжки чужої партії і ви почали розповсюджувати досвід створення псевдо- «ВО «Батьківщини» в інших областях: Луганській, Івано-Франківській, Харківській.

ДОСИТЬ КРАСТИ! ЗУПИНІТЬСЯ!

Поверніть партію «ВО «Батьківщина» людям, які їй вірять і хочуть за неї голосувати.

Ви позбавляєте мільйони громадян нашої країни права вибору, зазіхаєте на свободи людей. Не ви їх давали і не вам їх забирати.

Пишу вам для того, пане Януковичу, щоб задокументувати для історії вашу персональну відповідальність за згортання демократичних процесів в Україні.
Не тішу себе ілюзіями, але закликаю вас усвідомити, що запущений особисто вами сценарій проведення нечесної виборчої кампанії завдасть удару не лише по вашій репутації. Ваші дії зашкодять міжнародному іміджеві України.

Вимагаю від вас зняти блокаду з виборчої кампанії партії «ВО «Батьківщина».

Припинити рейдерські дії керівника вашої адміністрації Льовочкіна, міністра юстиції Лавриновича, міністра внутрішніх справ Могильова та підконтрольного вам Печерського районного суду м. Києва.

Вимагаю зареєструвати нових, законно обраних керівників партійних організацій та не перешкоджати партії «ВО «Батьківщина» брати участь у виборах.

Якщо ви цього не зробите, ми змушені будемо оголосити бойкот виборам, як публічний вирок вашій, пане Януковичу, антиконституційній діяльності, як публічний вирок вам як могильщику свободи.

Ви так і не змогли стати президентом усіх громадян України. Щиро кажучи, ви не змогли стати навіть президентом тих людей, які за вас проголосували. Ви стали президентом лише тіньових комерційних структур, інтереси яких неподільні з вашими особистими.

Ваше справжнє обличчя вже вимальовується з-під шару рекламної штукатурки, і цей процес вийшов з-під вашого контролю.

Це і є старт вашого фінішу.

Сьогодні ви помпезно проголошуєте свою програму «Будуємо нову країну». На жаль, ви почали її будувати з авантюр, провокацій та шахрайства.

Юлія Тимошенко

Потьомкінський канал TOP

http://www.pravda.com.ua/columns/2010/09/6/5359423/
06 вересня 2010

Галя Койнаш

Все як у серіалі - бінарне й фальшиве. За кадром залишаються обґрунтовані застереження, голоси експертів, зокрема й міжнародних, що б’ють на сполох про загрозу демократичним виборам та демократії загалом. Їх не чути.

 

Про голого дядька щось ляпнув хлопчик. З батьками швиденько провели розмову, та й розумним людям можна було не пояснювати, що про те краще не балакати.  Аби нерозумні нічого не чули, й інші розумні не образились.

Інша справа, коли йдеться про суцільний позитив подій в Україні на початку минулого тижня, а саме 30 серпня.  Якщо у читача виникають дещо інші асоціації, він, напевно, дивився не той канал.  Міг би той, що фінансується його податками, та  переконався би, що все йде в правильному напрямку, держава в надійних руках та спав би спокійно. 

Сюжет про візит Віктора Януковича до Німеччини майже безхмарний.  „Угоду про асоціацію України з ЄС мають підписати вже найближчим часом. Про це Президент Віктор Янукович заявив у Берліні після зустрічі з німецьким канцлером Ангелою Меркель”  Звідки така впевненість, невідомо. Від лірики щодо „дружного рукостискання” й того, що „Меркель особисто перевіряє готовність почесної варти до зустрічі високого гостя”  трохи ніяково, але в принципі зрозуміло, чому сам Президент хоче акцентувати увагу виключно на позитивних моментах. На те й існує сайт представництва президента. 

Нажаль, йдеться тут про новини на Першому національному каналі, призваному інформувати громадян про важливі події в державі та за кордоном.  Саме це завдання канал виконав на двійку.

Промовистим є заголовок повідомлення про візит одної з найбільших інформагенцій Associated Press: 

„Меркель висловлює стурбованість ситуацією зі свободою преси в Україні під час візиту Президента Януковича”.  Канцлер, нам повідомляють в усіх західних ЗМІ, підкреслила, що Німеччина „зацікавлена у продовженні демократичних процесів стосовно свободи преси, стосовно свободи слова. Ми дуже відверто обговорили ці питання…». 

Чи на Першому національному просто вирішили, що тема не цікава?  Слабо віриться, адже її не проігнорували, а подали так, аби в глядачів могло скластися, скажімо, інше враження про зміст розмови:  „Коло питань від енергетичної безпеки, спільних інноваційних проектів, збільшення товарообігу між державами до процесів демократизації в Україні”.

...нахабне маніпулювання суспільною свідомістю за допомогою засобів масової інформації. Найнебезпечніше – це мовчання

 

Повторюю, чуємо теленовини, не політичну рекламу, та й на національному каналі, який фінансується прихильниками різних політичних сил, віруючими різних конфесій, тощо.  На їхньому телеканалі вважали за доцільне ввести в оману людей щодо змісту переговорів на державному рівні.  Вирішили не повідомляти ані про звернення напередодні візиту «Репортерів без кордонів» у Німеччині до канцлера зі зверненням порушити питання про утиск свободи слова в Україні ані про звіт, оприлюднений міжнародною організацією 1 вересня, знову під промовистою назвою „Спокуса керувати”

Про те, що 30 серпня Київський апеляційний адміністративний суд підтвердив скасування результатів січневого конкурсу на частоти та визнав не чинними ліцензії 5-го каналу і ТВі Перший національний теж мовчав.  Що цілком логічно, якщо слідувати логіці замдиректора каналу, В. Арфуша. Коли про владу можна тільки позитивно говорити, то про геть негативні наслідки, як для влади, так і для України, судового позову на тлі ганебного конфлікту інтересів голови Служби безпеки та власника каналів-позивачів залишається тільки мовчати.

Цілком імовірно, що Меркель, Саркози та інші лідери іноді мріють про блаженний день, коли ЗМІ або відчепляться, або повідомлятимуть виключно про успіхи та вдалі виступи.  Саме мріють, і без розуміння ставитимуться до української влади, яка відповідає на критичні зауваження щодо свободи слова замовчуванням.  Інше тлумачення навряд чи можна знайти для відсутності реакції на неймовірні висловлювання та дії нового керівництва каналу й нову пропагандистську політику.

На тлі слів Президента про прагнення українського народу „робити все для того, щоб стати у спільній європейській великій сім'ї», все ж таки варто згадати попередження «Репортерів без кордонів».

„Показники ефективності України у Європейському інструменті добросусідства і партнерства включають «повністю стійкий рівень свободи слова і ЗМІ, що підтверджується незалежними оцінками, доповідями ГО, і т.д.». У той же час, Європейська Комісія включила повагу до прав людини та фундаментальних свобод до свого списку першочергових пріоритетів асоціації між Україною та ЄС”.

Після червневої спроби не впустити в країну керівника українського представництва Фонду Конрада Аденауера Ніко Ланґе цілком передбачуваним було порушення канцлером Меркель неприємних для влади питань щодо дотримання норм демократії та прав людини. Готуватися, звісно, можна по-різному.  На превеликий жаль, замість прислухатися до критики чи громадської думки, влада вдається до не надто переконливих ерзаців чи половинчастих „реформ”. 

Навряд чи випадково призначили позачергове засідання Верховної Ради щодо внесення змін до закону про місцеві вибори саме на 30 серпня. Адже Президент на прес-конференції у Берліні поспішив назвати його „одним з прикладів того, що Україна йде шляхом демократизації”.  Внесення двох змін дійсно слід привітати, тільки по-перше, зміни знадобились до законопроекту, який експерти, зокрема й з Комітету виборців України (КВУ),  розкритикували до його прийняття ВРУ та підписання Президентом. Називали його, серед іншого, «злочином проти виборця». По-друге, коаліція усунула тільки частину тих загроз демократичним виборам, про які заявили не тільки українські експерти, але й дві американські організації International Republican Institute та National Democratic Institute. За думкою останніх, закон є відступом від демократії.   

Внесені зміни голова КВУ назвав „«фасадними» змінами, аби догодити Заходу” й нагадав, що „представники коаліції так і не дозволили самовисуванцям брати участь у виборах на посаду міських голів. Це залишається привілеєм партій”.

Занадто негативно?  Так очевидно вирішила редакція „Підсумок дня” на Першому національному й сміливо пішла на спрощення питання під мотив „чутливої влади проти паршивої невдячної опозиції”. 

„Юлія Банкова, кореспондент: Опозиція просила, коаліція задовольнила”.  Про „баланс думок” скажуть, що подбали, адже в першому з двох сюжетів на цю тему навіть чуємо два речення від невдоволеного бютівця (чи це їх вина, що глядачі нічого не зрозуміють!).  А потім „у президента здивовані тим, що опозиція не голосувала за запропоновані зміни до закону про місцеві вибори”  й безапеляційне тлумачення з боку п. Герман мотивів Тимошенко. 

Все як у серіалі - бінарне й фальшиве. За кадром залишаються обґрунтовані застереження, голоси експертів, зокрема й міжнародних, що б’ють на сполох про загрозу демократичним виборам та демократії загалом. Їх не чути. І хай не посилаються на кількість критично налаштованих сайтів, газет тощо.  Абсолютна більшість людей в будь-якій країні отримує інформацію від телеканалів.    Про це, так само, як і про стан державного телеканалу за призначеного урядом нового керівництва, чудово знає влада. 

У відповідь на питання про позицію Німеччини щодо справи «5 каналу» і телеканалу TVі, Ніко Ланґе припустив, що „реакція Німеччини буде, серед іншого, залежати від процесів і реакцій на справу щодо частот всередині самого українського суспільства”.  Судячи з усього, те само можна сказати про будь-який наступ на демократію, зокрема й нахабне маніпулювання суспільною свідомістю за допомогою засобів масової інформації. Найнебезпечніше – це мовчання.

Промови президентів у День незалежності дають зрозуміти, якою вони бачать Україну

TOP

Здається, Янукович не знає про історію України нічого, крім її радянського періоду, і цілком задоволений цим.
http://blogs.pravda.com.ua/authors/kuzyo/4c824220bddef/
04.09.2010

Тарас Кузьо

Я не читаю кожну промову чи кожен указ українських президентів, проте, починаючи з 1992 року, я завжди читаю їхні звернення з нагоди річниці незалежності 24 серпня. Я завжди пам'ятатиму 24 серпня 1991 року. Тієї суботи я зустрічався з друзями в передмісті Лондона Херроу, де тоді жив.

Тоді не було ні мобільних телефонів, ані інтернету, і тому моя наречена не могла зв'язатися зі мною, щоб повідомити про те, що сталося в українському парламенті. Коли я повернувся додому пізно ввечері (у Києві була вже майже північ), моя наречена сказала мені, що Україна проголосила незалежність. Я подзвонив моєму батькові, який сказав у відповідь: "Саме час!" – і звістка про це скоро поширилася серед представників української діаспори у Великобританії. BBC весь час повторював відео з голосуванням у Верховній Раді, показуючи, як тодішній член "Руху" Сергій Головатий стрибав від радості (як змінилися часи – з 2007 року Головатий є членом "Партії регіонів"). Той вечір я провів роблячи інтерв'ю для телебачення та радіо в якості директора Української пресової агенції (УПА).

Деякі висловлювання президента прямо суперечили реаліям, зокрема, заява про те, що "демократичний світ позитивно і з великою увагою сприймає процеси, які відбуваються в Україні останнім часом".

 

Промови з нагоди Дня незалежності попередніх трьох українських президентів, Леоніда Кравчука, Леоніда Кучми та Віктора Ющенка, не дуже відрізнялися. Усі вони робили наголос на проблемах націє- та державотворення і намагалися поставити незалежність України в контекст її історії, представивши її кульмінацією "тисячолітньої традиції державотворення на Україні", як було зазначено в Акті проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року.

Цей тон було змінено під час виступу Президента Віктора Януковича з нагоди річниці Декларації про державний суверенітет України 16 липня 1990 року. У ньому не було жодних згадок про Київську Русь, козацьку добу, Центральну Раду, Українську повстанську армію чи українських дисидентів за часів СРСР. Натомість Янукович зосередив свою увагу на радянській Україні як на передумові незалежності України.

Подібну модель національної ідентичності впроваджують у Білорусі, де президент Олександр Лукашенко, як і Янукович, вбачає в радянській добі найважливіший етап державотворення своєї країни. Тому не дивно, що Донецьк часто називають "українською Білоруссю".

Проте ні слова про українську національну історію, героїв, які боролися за незалежність, культуру, мову та національну ідею. Нічого!

 

Західні прихильники Януковича помилково вірять у те, що Міністр освіти Дмитро Табачник є "відхиленням" "справжньої" "проєвропейської" Партії регіонів, яку очолюють "прагматичні" олігархи. Ніщо не може бути далі від істини. Табачник є невід'ємним елементом східнослов'янської, неорадянської ідентичності Партії регіонів (в тому числі адміністрації Януковича).

Вісімнадцять попередніх промов українських президентів з нагоди Дня незалежності України радикально відрізняються від цьогорічного виступу Януковича на Майдані незалежності. Як і в його зверненні місяць назад з нагоди річниці прийняття Декларації про суверенітет, у промові 24 серпня не було приділено жодної уваги національному питанню чи "тисячолітній традиції державотворення на Україні". Здається, Янукович не знає про історію України нічого, крім її радянського періоду, і цілком задоволений цим.

Тому повністю закономірним виглядає той факт, що нові підручники для українських шкіл

... багато в чому це буде залежати від українських патріотів та представників громадянського суспільства, зокрема молодих людей, "помаранчевого покоління".

 

дають більш схвальну оцінку радянському періодові та позбавлені згадок про події, які пов'язані з боротьбою України за незалежність від Росії. Ці події було включено до посібників з історії, які видавали за часів трьох попередніх президентів (www.pravda.com.ua/articles/2010/08/26/5332444/ та інтерв'ю www.pravda.com.ua/articles/2010/08/26/5333553/).

Промова Януковича на День незалежності була сухою та більше нагадувала традиційне річне звернення до парламенту стосовно стану справ у країні. У ній ішлося про "гріхи" попередньої влади, закінчення "ери популізму", подолання "хаосу" та повернення стабільності, відновлення співпраці з МВФ, проведення економічних реформ і т. д. і т. п. Деякі висловлювання президента прямо суперечили реаліям, зокрема, заява про те, що "демократичний світ позитивно і з великою увагою сприймає процеси, які відбуваються в Україні останнім часом". П'ятьма елементами, викладеними у зверненні, були "сильний Президент", "відповідальна та професійна виконавча влада", "компетентний парламент", економіка та судова система.

Проте ні слова про українську національну історію, героїв, які боролися за незалежність, культуру, мову та національну ідею. Нічого!

Єдиний висновок, який можна зробити з липневої та серпневої промов президента з нагоди двох важливих державних свят, полягає в тому, що влада розбудовує Україну шляхом повернення назад у минуле та нівелювання двадцятирічних набутків державотворення. Аналогічне завдання досить легко виконав Лукашенко, оскільки процес розбудови етнічної білоруської нації відбувався лише протягом двох років перед його приходом до влади 1994рр. Це означало, що він зумів зберегти радянсько-білоруську національну ідентичність в межах нереформованої радянської економіко-політичної системи.

Проте ситуація в Україні зовсім інша?

Як сказав історик і автор підручників з історії України Юрій Мисан, "все, що досліджено, створено, написано з 1991 року, неможливо переписати, спалити, втопити, знищити". Саме тому я лишаюсь оптимістом і вірю в те, що донецький, неорадянський проект націєтворення не спрацює і не зможе нівелювати досягнення трьох попередніх українофільських президентів, які вони здобули протягом останніх двадцяти років.

Разом з тим, багато в чому це буде залежати від українських патріотів та представників громадянського суспільства, зокрема молодих людей, "помаранчевого покоління".

Ukraine's new regime: the first 200 days TOP

http://www.opendemocracy.net/od-russia/ukraines-new-regime-first-200-days/ingo-petz?utm
_source=feedblitz&utm_medium=FeedBlitzEmail&utm_content=201210&utm_campaign=On-Demand_2010-08-31%2013%3a31

30 August 2010

 
Mykola Riabchuk is one of Ukraine's leading intellectuals.  
Ingo Petz,

Mr Riabchuk, how is Yanukovych doing as president?

He's carrying on the old post-Soviet tradition of playing with, rather than by, the rules.  What distinguishes him from his predecessors, however, is that his "blue" coalition is far more monolithic and unscrupulous than the "orange" coalition was. ... I'd like to emphasize that the new team is much more unscrupulous ("the end justifies the means") and authoritarian ("might makes right") than even Kuchma's team was.

[...]

Actually, Yushchenko lost not because he was a nationalist, but because he was perceived and portrayed as one. And that was enough. So even if you were to get a strong pro-authoritarian majority in Ukraine, it would inevitably be radically split by a simple question: "What kind of a strong hand" should it be Ukrainian or Russian, Ukrainophone or Russophone "aboriginal" or "Creole?" And, please note, there is also a strong group - maybe not a majority, but a strong pro-democratic minority -  that rejects any authoritarianism, Russian or Ukrainian. So, in the event of an authoritarian threat, this minority would find situational allies in the pro-authoritarian camp -- from that part of the camp who reject not any, but this specific, ethno-cultural brand of authoritarianism.

Either we make a tremendous effort to join the First World, the "golden billion", the core of the world economy (in Wallerstein's terms), or we remain on its periphery

 

And, of course, it's not only Ukrainian society that is divided, but Ukrainian elites too. The real threat may come from the fact that Yanukovych and his group simply don't understand the subtlety of the political issues in Ukraine and the complex role of its multiple identities. ..

So far, the Western governments have tacitly accepted the parliamentary coup d'etat -- probably frustrated by the political instability, internecine wars between the president and the prime minister, and the permanent fruitless elections. ... In sum, I don't think democracy in Ukraine will be successfully eliminated, as it has been in Russia or Belarus. But I'm afraid Yanukovych and his cronies may try it on and the cost of resistance can be very high.

[...]

How is he [Yanukovych] regarded by Ukrainian-speaking intellectuals? Any change in opinions towards him?

Actually, it's not only Ukrainian-speaking intellectuals. All intellectuals regard him with scepticism. ...

Firstly, he and his team completely disregard the law and defiantly ignore the constitution when politically expedient. Suffice it to say, they have indefinitely postponed the local elections due in May, even though the Constitution contains no provision for this. They created a parliamentary coalition and formed the government in an absolutely unconstitutional way, a kind of parliamentary coup d'etat. (The Constitutional Court declared this way of coalition-building unconstitutional in 2008. Now, the judges have decided the opposite, reportedly under heavy bribery and intimidation).

Secondly, Yanukovych and his team pursue a revengeful, confrontational policy line that intensifies divisions within the country. One of his ministers, Mr Tabachnyk, the minister of education, has made extremely Ukrainophobic statements.  He has never apologized for them, claiming that his political views have nothing to do with his professional activities in the ministry. Mr Mogilev, the interior minister, said that Stalin rightly deported all the Criman Tatars to Siberia because they were Nazi collaborators. Yanukovych's Russian/Russophone team is pretty xenophobic and very unlikely to bring interethnic accord and consent to the country.

And thirdly, most members of his new team have at various times had serious accusations of corruption brought against them. There are well-substantiated reasons to believe that their skills and will for reforms fall far behind their appetite for looting the economy.

In the West a lot of people think the victory of Yanukovych marks the defeat of the Orange Revolution. Is their view correct?

Yes and no. The Orange Revolution was actually defeated in 2005, when the Orange leaders refused to reform the institutions and society failed to force them to deliver on their promises. All that followed was just the death throes of the revolution, which eventually resulted in Yanukovych's comeback. At the same time, the legacy of the revolution is much deeper and more durable. This can be seen in the emergence of civil society in Ukraine: it's not mature enough to bring about fundamental changes in the system, but vibrant enough to resist authoritarian pressure and to protect basic civic rights and liberties in a peaceful, non-violent way. If we believe in the theory of path dependence, we may say that the revolution failed because in the past we had too little experience of constitutionalism and democracy, and too much lawlessness and autocracy. But, by the same token, we may argue that next time Ukrainians will succeed because now their past contains also some important, albeit short, experience of civic behaviour, of mutual trust and solidarity during the revolution.

I feel both the Ukrainian elites and society in general are pretty tired with all the lawlessness and institutional dysfunctionality. The popular vote for Tyhypko and Yatsenyuk, who came third and fourth in the first round of the last elections, largely reflects society’s need for (relatively) new faces and, even more importantly, for politicians who position themselves less ideologically – as ‘pragmatists’ and ‘technocrats’.

 

It seems that the mentality of the homo sovieticus (authoritarian etc.) still dominates the political culture in the Ukraine. Is the end of that species in sight? Is there a younger generation of politicians who give you hope for the democratic development of Ukraine?

Homo sovieticus, I believe, is gradually disappearing. Actually, this has been proved by sociological studies: people are becoming more self-confident, less paternalistic and they have more initiative. ... If you take a look at our political infighting from this perspective, you would not find much difference between Yushchenko-Tymoshenko, on one hand, and, say, Iliescu-Basescu or any other bad East European politicians, on the other. An ugly rivalry within the Orange camp was actually not very different from political rivalries in most other post-communist countries. The main difference, however, was that in all those countries there was no "third force", represented in Ukraine by the profoundly anti-national, anti-European Party of the Regions and the Communists. This also means that in all those countries Russia could not play the spoiler role as effectively as it did in Ukraine.

[...]

What about a cultural vision for a future Ukraine? Being part of the EU? The West? Or finding its own way, a channel of communication between West and East?

I don't believe in any "third way", "channels", "bridging", "neutrality". ...Either we make a tremendous effort to join the First World, the "golden billion", the core of the world economy (in Wallerstein's terms), or we remain on its periphery (or, like China or Russia, the semi-periphery). For Ukraine, the third way leads directly into the Third World. I'd like our politicians to state this clearly rather than flirt with unviable ideas. True, Ukrainians are divided in their orientations between the West and Russia (or, more precisely, the mythical East Slavonic/Orthodox Christian "umma"). But this choice is not just about politics or geopolitics or even identity. It's about values, about both level and way of life, about a secure and decent future. This should be clearly stated. Ukrainian divisions don't mean we should avoid clear choices. It only means that we have to have better explanations, to work more persistently and, perhaps, to move more smoothly and carefully.

In Belarus for example a lot of people say: Thank God we don't live in a chaotic, corrupt Mafia-style country like Ukraine. What would you reply?

If Belarusians, or Russians, are happy with their idea of happiness, then I'm not going to try and persuade them they're wrong. ...So, if you want me to reply, I would say: well, you have a single mafia headed by your president as the godfather. While we, so far (unless Yanukovych introduces the Belarusian system in Ukraine), have many competing mafias, which creates a kind of pluralism in the country. This is not democracy yet but it could evolve from this pluralism -- as it has in Western Europe since the Middle Ages. Ukraine might be more chaotic, but it has some chance for a breakthrough. ...

UkrToday
30 August 2010 - 10:50pm
[("The end justifies the means") and authoritarian ("might makes right") than even.]

Yushchenko was not a proponent of democracy and he advocated much of what Yanukovych is trying to put in place. If anything Yushchenko is the sole reason for the state that Ukraine now finds itself in. His term of office was a complete disaster.

The presidential system has and will continue to fail Ukraine. Yushchenko supported the restoration of the presidential system and opposed every effort for Ukraine to adopt a parliamentary system of democracy. .Had Ukraine followed in the footsteps of Latvia and Lithuania and embraced a Parliamentary system of government it would be a in a much better position to reject authoritarian rule.

Sadly, mainly due to Yushchenko's undemocratic policies, Ukraine may have lost the chance to embrace democracy and become a truly independent democratic state.

The Orange revolution failed and collapsed in 2006 When Yushchenko and his Party "Our Ukraine" refused to support the formation of an Orange governing coalition and share power. ..

Tymoshenko toyed with supporting democracy and the formation of a European parliamentary model, but she was never able to embrace it, again due to Yushchenko's opposition to democratic values..

The West turned a blind eye when Yushchenko betrayed Ukraine and the values of democracy by unconstitutionally dismissed Ukraine's previous Parliament and illegally interfering in the independence and operation of Ukraine's Constitutional Court.  His actions undermined Ukraine;s constitution and legal system. He sent out the message that it is OK to ignore Constitutional order and rule of law.

Yes the direction Yanukovych is now heading is just as flawed as Yushchenko's proposals.  But they are in effect the same policies. To criticize one and not the other is a grave mistake.

Yatseniuk's Civil Society has no policies either. Come the next Parliamentary election Party of Regions will hold absolute majority and with the support of Sergei Tigipko will have a Constitutional Majority of more then 300 members of Parliament, the push towards a n authoritarian state will be complete. Again thanks to Yushchenko and his opposition to democratic rule. Opportunity lost..

reply / report to moderator. Anonymous
31 August 2010 - 7:50pm

Folks thinking like Riabchuk seem to sympathize with Yushchenko's position on issues like:

  • Russia's historical role
  • Bandera
  • NATO membership
  • formally restructuring the Ukrainian Orthodox Church into a single unit away from the Moscow Patriarchate
  • limiting Russian language use.

The American Institute in Ukraine: A Yanukovych-friendly appeasement think tank TOP

http://tap-the-talent.blogspot.com/2009/07/american-institute-in-ukraine.htmlThursday, July 02, 2009

You’d think that the only Washington spin doctor to promote Yanukovych and his anti-NATO/pro-Kremlin platform would be Paul Manafort. You shouldn’t. Meet the American Institute in Ukraine!

In his recent article, Ukrayinska Pravda’s Serhiy Leshchenko exposes this pseudo-independent organization, whose talent did business with Yanukovych as early as in 2003.

What’s in a name?

James George Jatras. The American (read: Appeasement) Institute in Ukraine (AIU) lists him as one of his associates, and so does Squire Sanders Public Advocacy, LLC. (Public advocacy...hmmm...sounds so much sweeter than lobbying, doesn’t it?)

Jatras’ profile at Squire Sanders credits him with a wealth of experience:

  • Serving on the U.S. Senate Republican Policy Committee and as an American Foreign Service Officer in the Office of Soviet Union Affairs;
  • Engaging in versatile legislative advocacy and international projects;
  • Participating in panel discussions at the Cato Institute, the Heritage Foundation and the International Strategic Studies Association.

Specifically, Jatras assisted in the defense of Slobodan Milosevic at the Hague Tribunal. His organization, the American Council for Kosovo (ACK), opposes Kosovo’s independence. All of which makes the American Institute in Ukraine look like a clone.

That’s not an accident. Darren Spinck, another key AIU figure, happens to be an officer of ACK.

On March 6 and March 24, 2003, Jatras and his partner Patrick O’Donell at Venable, LLP inked two public relations deals with Alex Kiselev, a Yanukovych representative. Under the deals, Yanukovych was supposed get a dose of favorable publicity and networking in Washington, including, possibly, a meeting with then-President Bush. Price tag: $20K+$60K (for the meeting with Bush, if arranged).

Ukrayinska Pravda offers copies of the agreements:

For some reason, Yanukovych rescheduled his visit. A third agreement with Jatras and McDonnell was signed on November 24, 2003.

Cooperation between the Jatras and Yanukovych camps continued well into the fateful year of 2004. In December 2004, amid the Orange Revolution, Spinck put his signature on the addendum to a $23K+$15K Yanukovych-related consulting agreement with db communications, LLC.

What does AIU do?

“AIU is a privately funded U.S. nonprofit organization and neither receives, solicits, nor accepts funds from any government,” so they say, without disclosing their donors

“The activities of AIU are strictly informational and educational. AIU does not engage in lobbying, either in the United States or abroad.” But AIU talent has engaged in lobbying in the United States on behalf of Ukrainian clients, and the website fails to mention that, right?

Besides, if their current activities encompass “producing and distributing monographs, commentaries, analyses, news, bulletins, press releases and other informational and educational materials,” then why do they tilt to one side only? Does AIU offer a single monograph, commentary or analysis that explores the benefits of Ukraine’s membership in NATO, both for NATO and Ukraine?

If you click “About Us,” you will find this:

AIU takes no position on NATO per se. But whatever NATO's future may be, AIU questions the wisdom of further expansion without clear and convincing evidence that it would directly enhance U.S. security interests, defined as defense of American territory and the American people; protect the territorial defense of its member states, consistent with the sole mission of the alliance as specified in the North Atlantic Treaty; contribute to the security of countries considered for expansion, beginning with Ukraine; and not injure relations with Russia, which must be an ongoing priority of American foreign and security policy. There is reason to question whether any of these criteria exists now or will exist in the foreseeable future.
So if you “question whether any of these criteria exists” and have some foreign policy credentials to support your skepticism, here’s your chance! According to Ukrayinska Pravda sources, you can make $3K in speaking fees, travel and hotel expenses covered. In other words, Western scholars and policy makers who strongly oppose the idea of Ukraine’s membership in NATO and want make a few bucks would be more than welcome!

Ironically, had AIU been around in 2003-2004, then-PM Yanukovych would have probably sent trainloads of his supporters to rally outside its office. At that time, he firmly stood for NATO membership and his party rubber-stamped pro-NATO legislation. In fact, he even authored a white paper that called for NATO membership by 2008.

Serhiy Leshchenko says his interest in AIU began with an invitation to participate in one of the events held at that organization — front organization, as it turned out. Guess who called him? Dmytro Dzhangirov, a blatant Kuchma-Yanukovych propagandist whose two-minute-hate-style programs had blasted Yushchenko during the dystopian 2004 presidential campaign. Today, Dzhangirov mainly works for Kyiv mayor Leonid “Kosmos” Chernovetsky. But...you never know.

Apparently, AIU has found Dzhangirov to be an asset to their ill-concealed “disarm and disown,” “putting Putin first,” “quid pro-Kremlin” campaign.

Among AIU’s recent guest speakers was Doug Bandow of the Cato Institute and...of the American Council for Kosovo.

Bandow’s association with the Cato Institute was supposed to lend credentials to the one and only view promoted by AIU: that Ukraine is bad for NATO and that NATO is bad for Ukraine. The fact that in the mid ‘90s Ukraine had sacrificed the world’s third-largest nuclear arsenal on the altar of U.S. security gets the silent treatment.

Back to Bandow: Leshchenko called the Cato Institute and asked whether Bandow represented their official policy views. Chris Kennedy, Director of Media Relations, said Bandow represented his views only.

Last, but definitely not least, Leshchenko notes, the Russian version of the AIU web site spells the organization’s name as Американский Институт на Украине rather than Американский Институт в Украине. What’s the difference? It’s the Russian way of saying the Ukraine (province, territory) as opposed to the Ukraine (independent country).

In this regard, I hope U.S. Vice President Joe Biden gets some polit-savvy toponymical tips before he visits Ukraine at the end of July. But my hope already lacks audacity. The siren calls of appeasement artists are getting stronger day by day. Some of them, such as Anthony T. Salvia of AIU, even couch their propaganda in romantic Reagan-era terms. Apparently, the Appeasement...uh...sorry, the American Institute in Ukraine has a busy work schedule.

President Obama will visit Russia on July 6-8, and all Ukraine will get is Vice President Biden two weeks later. As a Ukrainian, I think my country is being marginalized by this Eurasian pecking order.

It’s almost as if the current U.S. administration gets advice from AIU, forgets about Ukraine’s contribution to U.S. security, and ignores Ukraine’s missile technology.

As for Bill Clinton, a huge friend of the Kuchma family, he’ll probably stay out of AIU — unless they seriously rethink their budget.

Constitutional reform: old story on a new order TOP

Democratic initiatives foundation

On August 24, the 19th anniversary of Ukraine’s independence, President Viktor Yanukovych made his state of the nation address in which he stressed the need to make amendments to the Constitution. …

The essence of the proposed amendments

In his address President Viktor Yanukovych noted that changes to the Constitution in his interpretation imply “a strong president that has pragmatic levers of coordination and control over the realization of key issue, reform and the country’s strategic course”, as well as “a competent and political structured parliament with a strong coalition and an influential opposition” and a “responsible and professional executive body of power that is not hampered by ministers or heads of administration that enjoy immunity. From this it becomes clear that Viktor Yanukovych is taking on the key role in the system of power. Accordingly, the changes to the Constitution proposed by the president envisage an increase in the powers of the head of state at the expense of the powers of the parliament and the government.

[...]

Ukrainian political analysts generally agree with such an assessment of the president’s initiatives. In their opinion, the objective of changes to the Constitution is clear and lies in strengthening the role of the president by expanding his powers, further consolidation of power in the hands of the head of state and rendering competition by political rivals impossible.

[…]

Possible mechanisms of implementation

In addition to that, 300 votes of the members of parliament are required to make changes to the Constitution. At the moment, the parliamentary coalition does not have enough votes to do so. Besides that, not all parties that are part of the coalition support the idea of expanding the powers of the president. For example, the Communist Party of Ukraine traditionally opposes the idea of a “powerful president” and has as its ultimate goal the abrogation of this post. Given this, for now garnering the necessary number of proponents of the idea of changes to the Constitution appears to be highly improbable.

On the other hand, the success of methods that representatives of the parliamentary coalition apply to fill their ranks allows us to presume that in the future the number of members in the majority of the Verkhovna Rada may reach the required amount.

[…]

How and if the initiative of Yanukovych will be realized depends largely upon the internal consensus of the Party of Regions and to what extent the president is prepared to take legally dubious and unpopular measures in the eyes of the people.

On the one hand, cancellation of constitutional reforms in 2004 by the Constitutional Court will undoubtedly raise serious criticism not only of political opponents to the ruling power, but also from Ukrainian political analysts. Furthermore, the realization of such a scenario will deal a serious blow to the popularity of Viktor Yanukovych inside the country and his image on the international arena.

On the other hand, this mechanism is the quickest and most effective and will most likely allow for bringing the devised plan to fruition. In its turn, the implementation of changes to the Constitution through the parliament will clearly take a good amount of time and it could face serious obstacles in the parliament and inside the coalition.

Conclusions and recommendations

The initiative to make amendments to the Constitution voiced by President Viktor Yanukovych on August 24 is aimed at expanding the powers of the head of state and concentrating power in his hands. This idea elicited serious criticism by the opposition forces and political analysts. Moreover, far from all members of the parliamentary coalition are prepared to support this initiative.

The easiest, albeit politically dangerous, way of realizing the president’s aspirations is abolishing the constitutional reforms of 2004 through the Constitutional Court. Another option is adoption of changes to the Constitution in the parliament, but as long as the parliamentary coalition has the support of less than 300 members the realization of such changes is virtually impossible.

In order to not drive himself into a dead end through the loss of support of the people and avoid tarnishing his international image, President Viktor Yanukovych must refuse from exploiting the Constitutional Court to make amendments to the Constitution and instead insist on drafting of the corresponding bill, submit it to the Verkhovna Rada and ensure transparency in the process of its debate in parliament. If new constitutional reform is not pushed through illegal and illegitimate methods, the new edition of the Constitution if adopted could improve the current system of power in Ukraine.

Конституційна реформа: стара історія на новий лад TOP

Аналітична довідка Фонду Демократичні ініціативи

24 серпня цього року, в день 19-ої річниці незалежності України, Президент Віктор Янукович виступив із зверненням до народу, в якому, поміж іншим, сказав про необхідність внести зміни до Конституції. …

Суть запропонованих змін

У своєму виступі Віктор Янукович зазначив, що зміни до Конституції в його розумінні означають «сильного Президента, у якого є практичні важелі координації і контролю над реалізацією ключових питань, реформ та стратегічного курсу держави», а також «компетентний і політично структурований парламент з сильною коаліцією і впливовою опозицією» та «відповідальну та професійну виконавчу владу, в якій немає «недоторканних» міністрів чи глав адміністрацій». З цих тез стає очевидним, що провідну роль у бажаній системі влади Віктор Янукович відводить саме Президенту. Відповідно, запропонована Віктором Януковичем зміна Конституції передбачатиме розширення повноважень глави держави за рахунок відповідних повноважень парламенту та уряду.

[…]

З такою оцінкою президентської ініціативи в цілому погоджуються українські експерти. На їхню думку, мета змін до Конституції очевидна і полягає в посиленні ролі Президента шляхом розширення його повноважень, подальшій консолідації влади в руках глави держави та унеможливленні політичної конкуренції. Попри те, що, на думку більшості політичних оглядачів, Янукович уже зумів достатньо сконцентрувати владу в своїх руках та в цілому спирається на підтримку парламентської більшості, збільшення обсягу його повноважень необхідне йому як своєрідна страховка: в разі можливих конфліктів із бізнес-групами усередині та поза Партією регіонів або членами парламентської коаліції розширення закріплених в Конституції повноважень дозволить йому вести переговори з ними з позиції сили. Цю точку зору підтверджує той факт, що далеко не всі групи Партії регіонів та члени коаліції підтримують збільшення ролі Президента в системі влади.

Можливі механізми реалізації

Разом з тим, для того, аби внести зміни до Конституції, необхідно 300 голосів депутатів. Наразі парламентська коаліція не нараховує таку кількість народних обранців; крім того, не всі партії, що входять до неї, підтримують ідею розширення повноважень Президента: Комуністична партія України, зокрема, традиційно протистоїть ідеї «сильного Президента» та ставить своєю кінцевою метою скасування цієї посади. Тому наразі здобуття необхідної кількості прихильників ідеї змін до Конституції видається малоймовірним. З іншого боку, успішність методів, якими користуються представники парламентської коаліції для поповнення своїх рядів, дає змогу припустити, що в майбутньому чисельність більшості у Верховній Раді може сягнути необхідної цифри.

Дуже малоймовірним є втілення в життя механізму прийняття нової Конституції на референдумі, оскільки він потребує значних зусиль для своєї реалізації, проте не гарантує успішного результату. Третім можливим способом зміни Конституції є скасування ухваленого 8 грудня 2004 року закону № 2222-IV, що вніс зміни до Конституції 1996 року, звузивши повноваження глави держави, Конституційним Судом України. Про можливість реалізації цього сценарію представники коаліції та опозиції говорили ще до звернення Президента. Після 24 серпня його актуальність може зрости.

Те, в який спосіб і чи буде реалізовано ініціативу Віктора Януковича, багато в чому залежить від внутрішнього консенсусу в Партії регіонів та того, наскільки Президент готовий піти на юридично сумнівні та непопулярні серед населення кроки. З одного боку, скасування конституційної реформи 2004 року в Конституційному Суді неодмінно викличе серйозну критику не лише з боку політичних опонентів владної команди, а й від українських експертів. Більше того, реалізація такого сценарію сильно вдарить по популярності Віктора Януковича усередині країни та його іміджу на міжнародній арені. З іншого боку, цей механізм – найбільш швидкий та дієвий і, скоріше за все, дасть змогу досить легко втілити задумане в життя. У свою чергу, реалізація сценарію внесення змін до Конституції через парламент вочевидь забере багато часу, а крім того, її можуть спіткати серйозні перепони як у стінах парламенту, так і в самій коаліції.

Висновки та рекомендації

Ініціатива внесення змін до Конституції, озвучена Президентом Віктором Януковичем 24 серпня, на думку експертів, має на меті розширення повноважень глави держави та концентрацію влади в його руках. Ця ідея викликала серйозну критику з боку опозиційних сил та політичних аналітиків; крім того, і в самій парламентській коаліції далеко не всі наразі готові підтримати її. Найлегшим, проте політично небезпечним, способом реалізації прагнень Президента є скасування конституційної реформи 2004 року через Конституційний Суд. Ще одним варіантом є ухвалення змін до Конституції в парламенті, проте поки парламентська коаліція має менш ніж 300 депутатів, його реалізація практично неможлива.

Для того, аби не загнати себе в глухий кут, втративши підтримку населення та погіршивши свій міжнародний імідж, Президенту Вікторові Януковичу необхідно відмовитись від сценарію використання Конституційного Суду для зміни Конституції, а натомість розробити відповідний законопроект, внести його до Верховної Ради та забезпечити прозорість процесу його обговорення в парламенті. Якщо нову конституційну реформу не «проштовхуватимуть» нелегальними та нелегітимними методами в обхід думок опозиції, експертів та населення, нова редакція Конституції, в разі її ухвалення, зможе вдосконалити наявну в Україні систему влади.

Юрій Андрухович: «В Україні галичанин не може стати президентом» TOP

http://www.segodnya.ua/print/interview/14168662.html
03 вересня, 2010

Юрій Андрухович: «В Україні галичанин не може стати президентом»
Інтерв`ю Олександра Чаленка

ВідомийукраїнськийписьменникпрорізницюгромадянДонбасуіГаличини, проЮщенка, Тимошенко, Тягнибока, Франца-Йосифа, КатеринуДругу, продіда, щослуживудивізіїСС «Галичина», ісвоюкар'єрурок-співакаірок-поета.

- Юрію, чи сильно вам перепало від знайомих, журналістів і політиків за ваше недавнє висловлювання, що Крим і Донбас треба відокремити від України, позаяк там живуть не українці, а представники російської нації?

- Ну, я не зовсім так висловлювався - що, мовляв, треба відокремити і все. Я запропонував усього лише не відкидати і таку можливість. І в разі приходу до влади чергових «недонецьких» дати їм визначитися, чи потрібна їм насправді незалежна Україна. Тепер про ваше запитання. Напевно, я вас розчарую, тому що, власне, ті, хто безпосередньо зі мною після цього контактувався, виявилися моїми однодумцями (сміється). Вони мені дякували за те, що я вголос сформулював те, що в багатьох людей на гадці, але вони не наважуються сказати про це публічно. Але я, звичайно, розумію, що в тій величезній кількості текстів і в ЗМІ, і на різного роду форумах в Інтернеті, переважає негативна реакція. Дивно, але от «віч на віч» критики моєї позиції мені не попадалися. Поки що.

- А чим, на вашу думку, відрізняються мешканці Донецька і Луганська від мешканців Львова та Івано-Франківська?

- Різниця між ними, можливо, закладена в структурі буття, яке, як відомо, визначає свідомість. Донбас і, можливо, в цілому Південний Схід України, - це психологія гвинтиків у великому індустріальному колективі. Ті зміни, які почалися в цих регіонах за часів ще царської Росії, а за часів радянської влади були інтенсифіковані, наклали незгладимий слід і призвели до появи психології пролетаря. Дивним чином за роки незалежності вона тільки розрослася і поглибилася.

Що стосується західних регіонів, то це психологія одинака-майстрового, це тип народного умільця, кустаря. Тому тут легше знаходять себе в якихось індивідуальних проектах, а вони переважно на сьогоднішній день полягають в тому, щоб виїхати куди-небудь західніше і там самостійно заробляти собі на життя. Але це все щось економічне.

Ми, звичайно, не повинні забувати про культурно-національну орієнтацію, пов'язану з цим безпосередньо чи ні, але, швидше за все, так. Тут вся ця проблематика: і історія, і мова. Але що ще важливіше - це погляд у майбутнє і уявлення про те, яким має бути це майбутнє. Якби розбіжності були зосереджені лише в галузі історії, то можна було б знаходити спільні рішення, просто наклавши мораторій на розкручування різного роду історичних розбіжностей, і працювати на наше спільне майбутнє. Але от якщо це майбутнє уявляється по-різному, то це стає нездоланною проблемою.

- А чому ви вважаєте, що тільки мешканці Донбасу і Криму росіяни, а що, жителі Харкова, Одеси, Запоріжжя не росіяни?

- Ми поки що можемо погодитися з тим, що будь-який власник українського паспорту українець.

- Але, як відомо, б'ють-то не по паспорту, а по морді.

- Так. І БЮТ теж (сміється). Думаю, що там ще стоїть знак запитання. Я приймаю ще до уваги громадянську самосвідомість, здатність людей самоорганізуватися на якийсь протест по відношенню до влади. Ось у Харкові ми побачили боротьбу людей за збереження лісопарку. І не важливо, чи говорять ці люди по-російськи (напевно, 95% з них говорять по-російськи). Головне, що вони прийняли за модель поведінки поведінку європейського громадянина, який захищає екологічне середовище, і захищає її безстрашно в якихось екстремальних умовах. Ось таку хвилю протестів я не можу уявити собі ні в одній з донбаських областей або в Криму. Може бути, в Криму і можлива хвиля протестів, але вона буде пов'язана швидше за все з кримськими татарами. А донбаська людина, по-моєму, завжди сприймає місцеву владу. Для нього ворог і гнобитель, починаючи з 1991 року, сидить у Києві. А зараз там сидять свої, тому в Донбасі ніхто не буде підніматися і бунтувати, хоч у 10 разів підвищать ціни на газ. Там основна настанова - «У Києві зараз правлять наші, а вони знають, що роблять». Ось вона й визначає все в Донбасі.

- А страйки шахтарів у Донбасі в 90-х пам'ятаєте?

- Звичайно, це був дуже важливий елемент у процесах набуття Україною незалежності, так як та компартійна влада розглядала Донбас як свою базу. І раптом виявилося, що ця база теж повстає. Але ці страйки відбувалися в загальному потоці процесів, які йшли по всьому Радянському Союзу. І починаючи з 1992 року, коли вже формально незалежність утвердилася, якщо там і були якісь страйки, то вони були проти нового центру в Києві. Були марші на Київ, шахтарі стукали касками по асфальті. Це був вже в значній мірі протест проти незалежності як такої. Організований, до речі, тодішніми червоними директорами.

- А ось усе-таки Юлія Тимошенко, яка родом з Дніпропетровська, українка, по-вашому, чи росіянка?

- Можливо, я зараз висловлю якусь дилетантську точку зору, але зроблю це хоча б гранично відверто. Я з Тимошенко особисто незнайомий і жодного разу в житті з нею не спілкувався, тому судити про неї можу тільки за якоюсь зовнішньою інформацією, отриманою з Інтернету або телебачення.

Є якась логіка політичної боротьби, яка її кудись веде. У неї апріорі є потреба у владі, і в ім'я її задоволення приймається певна модель поведінки на рівні тактики. Об'єктивно вона повинна себе позиціонувати як пряма опозиція президентові Януковичу. Звідси виникає те, що на рівні якихось культурно-національних жестів вона повинна робити щось протилежне до нього. Вона об'єктивно опинилася в ситуації українки. Однак вона тут, на Західній Україні, залишилася-таки чужою. Звичайно, у другому турі вона всюди в західних областях перемогла. У неї був найвищий результат, але все-таки недостатній, щоб перекрити результат Януковича в цілому по країні. Тимошенко все-таки не запалила своєю харизмою багатьох моїх земляків, не змінила їхнє відчуття того, що вона якась не наша, не звідси.

- Юрій, раз ми заторкнули теми останніх виборів, не можу не поставити вам запитання про Ющенка. Десь 2-3 роки тому ви сказали, що його рівень в політиці - це рівень Поплавського (а Януковича, до речі, ви порівняли з Шуфутинським). Відчувалося, що вже тоді ви були в ньому розчаровані. Тоді незрозуміло, чому ви вирішили його підтримати в першому турі?

- Я не відносився до тих, чия позиція була «проти всіх». У той же час я розумів, що в цієї людини немає ніяких шансів перемогти. Просто я сподівався на те, що він займе, можливо, третє місце, і це зіграє свою роль у майбутніх розкладах. Цей випадок був класичним, коли вибирають менше зло. У 2004 я голосував за нього як за добро, а в 2010 як за менше зло. Я відчував всю драму його п'ятирічного правління саме таким чином. Але з іншого боку не було в першому турі кандидата, якому б я довіряв більше, який би мені здався кращим, ніж він. Його прозахідна політична й ідеологічна лінія відповідала моїм переконанням, хоча її виконання було бездарним.

Але після першого туру сталося те, що радикально змінило моє до нього ставлення. Він ще, будучи діючим президентом, став настільки відверто допомагати Януковичу перемогти у другому турі, що я по-іншому побачив усю картину: можливо, це був якийсь засланий на 5 років козачок, який, експлуатуючи український патріотизм або націоналізм (можемо по- різному називати), навіть дуже непогано подбав про матеріальні інтереси сім'ї. Розіграв таку шароварну оперетку і в результаті відійшов на спочинок із непоганим поповненням всіх своїх засіків. Я все більше і більше схиляюся до цієї, насправді, жахливої думки, тому що якщо це так, то Ющенко - не просто політичний шулер, який досить вдало розіграв свою партію,це якийсь пекельний руйнівник ідеалів. Так от, тоді, між першим і другим туром, я однозначно вирішив, що мені не залишається нічого іншого, як голосувати за Тимошенко.

- Тобто ви не були, подібно до ваших колег, Оксани Забужко та Сергія Пантюка, серед тих, хто прийняв для себе рішення у другому турі голосувати «проти всіх»? Просто чомусь у багатьох склалося враження, що ви були з ними.

- Я ніде ні разу нікого не агітував перед другим туром: «Голосуйте проти всіх», але у мене, природно, були свої критичні судження щодо Тимошенко. Мені не подобалося її відоме хихікання під час зустрічі з Путіним, коли останній назвав Ющенка мазуриком, не подобалася її аморфна реакція під час російсько-грузинської війни в серпні 2008 року та її відмовчування з приводу євроатлантичних перспектив України - чи повинні ми вступити в НАТО чи ні. Вона здавалася мені дуже ненадійним кандидатом. Однак, перед другим туром, коли стояв вибір - вона або Янукович, то я пішов і мовчки проголосував за неї. Тому відносити мене до тих, хто голосував проти всіх не зовсім коректно. Хоча так, за великим рахунком, внутрішньо, це так і було. На рівні совісті і моралі, так, я був проти всіх.

- Але ви з розумінням поставилися до позиції Забужко і Пантюка?

- Ну, з приводу Пантюка я не пам'ятаю, але позиція Забужко тоді голосно прозвучала, так як вона багато з тим виступала по телебаченню. Так, звичайно, я поставився зі зрозумінням. У неї була сильна аргументація. Але мало б сенс так боротися, якщо б закон про вибори був би сформульований інакше. Якщо не елементарна більшість голосів обирало б президента, а була б межа, наприклад, 50% плюс один голос. Тоді б мало сенс розгортати громадянську кампанію, щоб не дати перемогти ні Януковичу, ні Тимошенко. Об'єктивно ж агітація проти Тимошенко оберталася агітацією за Януковича.

- Щоб усе-таки завершити національну тему, хочу вас запитати, чи згодні ви з Табачником, що галичани й українці з Великої України, - це різні народи?

- Назагал, це абсурдно, тому що відбирати право називати себе українцем у тих, у кого це українство складає сутність менталітету, починаючи з мови, це, дійсно, абсурдно. Це початок якоїсь певної дискримінації. І ось особа, яка займає посаду міністра, причому гуманітарного, коли таке формулює, він в силу свого службового становища дискримінує певну частину населення. Я не сумніваюся, що він робить це цілком свідомо.

- Ваше ставлення до Олега Тягнибока і його партії «Свобода»? Чи може бути таке, що на наступних виборах, президентських і парламентських, ви будете за них голосувати?

- Швидше за все, не буду, тому що у них більше антизахідної риторики, ніж антиросійської.

- Зачекайте, але вони ніколи не висловлювалися, наприклад, проти НАТО.

- Ні, висловлювалися. Вони зайняли ізоляціоністську нішу. Загалом, це такий кондово-націоналістичний підхід і до геополітики в тому числі. Мені здається, що з тих пір, коли вкінці 80-х, як казав Горбачов, пішли процеси, коли змінювалася ситуація в тодішньому Радянському Союзі, у нас ніколи не пустувала радикально-націоналістична ніша. Політики, що знаходилися в ній, звичайно загравали з украй правою символікою, влаштовували якісь, компрометуючі весь національний рух, шоу. І завжди було якесь нав'язливе відчуття, що вони чийсь зовнішній проект. Своїм радикалізмом вони покликані дискредитувати будь-який рух у бік національних пріоритетів. Спочатку це було УНА-УНСО, потім ще якась Соціал-націоналістична партія, потім з'явився проект Щокіна з МАУП.

- Але «Свобода» взяла майже 34% у Тернопільській області в 2009 році?

- Я не думаю, що цей успіх їм вдасться коли-небудь повторити.

- А у вашому рідному Івано-Франківську може так статися, що на чергових виборах, наприклад, в облраду, переможе «Свобода» і сформує там більшість?
- Ні, я не думаю. Там швидше більшість сформує Партія Регіонів. Справа в тому, що згадані вами галичани охоче підуть у партію влади, а потім будуть розвалювати її зсередини. Ось так от як вони свого часу в Компартії були. Свого часу в Галичині була сильна СДПУ (О), а де вона тепер. Так що я припускаю, що після виборів в облраді буде більшість, в усякому разі, лояльна до Партії Регіонів, якась там коаліція на основі "регіоналів" виникне.

- Юрію, але ви ж із симпатією ставитеся до Бандери і Шухевича, хіба їхня ідеологія відрізняється від ідеології Тягнибока?

- У мене до цих особистостей ставлення складніше. Бандера і Шухевич - це два різних шляхи, тому вони на одній дошці не стоять. Перший був просто символом, який мало що здійснив практично. З певних причин він більшою мірою був ізольований від того, що відбувалося в країні і взагалі був за її межами. А другий був практикуючим бійцем: все-таки він очолював армію. Їх можна оцінювати по-різному, але потрібно виходити з ситуації історичної необхідності. Не було б УПА, то втрати і людські жертви серед українського населення Західної України були б набагато більшими. УПА виявилося єдиною стримуючою силою на певному етапі. Вона не виникла б у 1942 році, якби не німецька окупація. Тобто вона була відповіддю на цю окупацію - подібно до Армії Крайової в Польщі, за іронією долі теж її ворог. Ці особистості, Бандери, Шухевича, ми намагаємось оцінювати в інших історичних обставинах і намагаємося оцінити їх не стільки за ділами, скільки за словами. Оцінювати ж партію «Свобода» за її ділами взагалі не приходиться. А за словами? Мені, наприклад, не подобаються їхні висловлювання проти нелегальних, так і легальних мігрантів - це списано з якого-небудь Ле Пена або Жиріновського. Або те, що вони повторно хочуть запровадити візи для громадян Євросоюзу. Кому від цієї дурниці стане краще? Українцям? Насправді, це таке дрібне політичне хуліганство. На жаль, на сьогоднішній день «Свобода» замкнула на собі й узурпувала політичну та історичну лінію, пов'язану з ОУН і УПА. Вони монополізували цей дискурс в нашій політиці. Це несправедливо.

- У 1945-46 роках поляки, які мешкали в Галичині, були звідти депортовані, як і кримські татари в 1944 році з Криму. Чи вважаєте ви, що галицькі поляки повинні повернутися в Галичину? Після падіння комуністичного режиму в Чехословаччині драматург, а на той час і президент країни, Вацлав Гавел, вибачився перед судетськими німцями за депортацію і запропонував їм громадянство Чехії. Чи готовий письменник Андрухович виступити з подібною ініціативою?

- Я думаю, що її можна розглядати тільки суто теоретично. Про яке повернення може йти мова, якщо практично немає в живих вже тих людей, яких безпосередньо депортували. Для їхньої ж нащадків подібний акт міг би нести тільки сентиментально-символічне значення. Але ж вже об'єктивно існують такі речі, як, наприклад, нажите майно у Польщі. До того ж ми повинні розглядати цю проблему в комплексі: разом з проблемою виселених з Галичини поляків ми повинні розглядати і проблему німців, виселених з території, які нині складають західну Польщу. Адже Сталін подарував Польщі східні німецькі землі, а від цього Польща тільки історично виграла. Ось цими своїми діями він об'єктивно розгорнув Польщу на Захід, він зробив її західною країною. Він відсік від неї ці «вічно напівазійські» регіони Західної України і Західної Білорусії та нагородив її чималим шматком Європи. І це досить серйозно змінило польську ментальність як таку. І питання в наступні десятиліття - бути європейською країною або частиною Радянської імперії - для них вже не стояло. Час від часу вони бунтували, програвали, але потім дочекалися свого історичного моменту.

Але в багатьох поляків залишився з тих часів знак. Це місто Львів. Там менше говорять про Галичину, але згадують про це місто. Досі, коли дідусі й бабусі приїжджають своїми автобусами до Львова, то вони здійснюють певне паломництво: вони йдуть до пам'ятника Міцкевича, на Личаківський цвинтар до могил своїх поетів або військових героїв. Але їх не цікавить вірменська церква або могила Франка на тому ж цвинтарі. Їх не цікавлять інші культури, якими насичене це місто.

Я ніколи не визнаю, що Львів - це польське місто, як і не визнаю, що воно українське чи якесь там австрійське, тому що воно занадто складне. Львів - це місто, сутність якого тримається на культурному багатоголоссі. Я просто сподіваюся, що молоді поляки, які будуть приїжджати до Львова, будуть з часом вільні від цієї романтики Крес (Східні Креси - з польської «східна окраїна», так поляки називають території Західних Білорусії та України, частково Литви, які колись входили до складу Речі Посполитої - прим.ред.). Вони просто будуть відвідувати сусідню країну без будь-якої сентиментальної сльози.

- Юрій, пройшло 6 років з того часу, як перед виборами 2004 року ви в своєму листі, підписаному разом з іншими українськими літераторами на підтримку Ющенка, назвали російську мову «мовой попси і блатняка». Як ви зараз ставитеся до цього формулювання, не шкодуєте про це?
- Назагал, там немає того, що я так російську мову назвав. Там було дещо по-іншому. Авторів листа було багато, як мінімум троє. Ми писали, що Янукович збирається зробити російську мову державною. І я вирішив, що російську мову в цій ситуації не треба взагалі згадувати.

Насправді, я хотів сказати, що він не російську мову буде робити державною, а ту мову,якою спілкується він і його оточення, - мова попси і блатняка. Всі ці «приліпки» з «оздобленнями» і так далі (сміється).

- Ви вважаєте, що російська мова - це не мова Мандельштама та Ахматової, а мова попси і блатняка?

Зовсім ні. Ахматової немає, а ось Мандельштама я багато перекладав. Російська поезія 20 століття - це один з центрів мого становлення, як письменника […].

- А як ви ставитеся до Анни Герман?

- Ну, як я можу ставитися до представника владної команди. Я з цією владою в конфлікті. Її я, м'яко кажучи, не поважаю і як представницю цієї влади також. У цій системі влади вона відіграє роль такого собі фальшивого комунікатора. Вона покликана своїми заявами заспокоювати протестну частину суспільства. Її заявам просто не треба йняти віри. Вони навмисно дезорієнтують, фальсифікують дійсний стан речей. Вона, якщо ви стежите за її висловами, каже до Українства в якомусь позитивному ключі, приносить йому якийсь хороший месидж. Наприклад, вона заявляє 4 травня, що ніякого пам'ятника Сталіну в Запоріжжі не буде без загальноміського референдуму, а 5 травня цей пам'ятник відкривають. «Табачник - дуже погана призначення, я протестувала проти нього, але Семиноженко буде якось балансувати його», - говорить вона. І ось Семиноженко вже немає, до того ж він нічого не балансував. І все це треба мати на увазі. Вона виконує ту роль, яка їй відведена.

- А як ви поставилися до того, що ваші колеги - Дмитро Стус, син репресованого поета Василя Стуса, і рухівець Іван Драч, які були помаранчевими і супротивниками Януковича, а потім раз, коли він став президентом, увійшли до гуманітарної ради при президентові й пішли його поздоровляти з днем народження?

- На день народження вони пішли не стільки заради задоволення, скільки по службі. Дмитро ніколи не був помаранчевим. Він успішно співпрацював з режимом Кучми, журнал йому фінансував Толстоухов. Він людина, яка виправдовуючи свої дії розвитком національної культури, жорстко відстоює свої особисті інтереси. Йому до того ж до смаку цей євроазіатський, панславянський культурний вибір. Я його знаю досить мало, а дискутувати наживо з ним ніколи не доводилося, але, по-моєму, він така антизахідна людина, його дратує «гнила» ліберальна культура.

А Іван Федорович колись у поетичній формі зізнався, що «дихає Леніним», так, може, він і до цього часу ним дихає. Він свого часу очолив Рух. Це була якась важлива мутація, яка з ним сталася. Адже він офіціозна людина, і раптом він легітимізував напівпідпільну організацію, і вона знайшла відразу особливу легітимність. Усяке з ним бувало. Я знаю, що він за помаранчевою революцією спостерігав з боку. Можливо, був розчарований тим, що його не запросили на яку-небудь провідну роль. Він говорив в одному телеінтерв'ю, що це була взагалі ніяка не революція. Революція була в 91-му, а це так, вийшли на Майдан, покричали. Так що, і Стус, і Драч внутрішньо були готові працювати з режимом, який у нас існує на сьогоднішній день.

- А ось Юрій Андрухович міг би, подібно до письменника Вацлава Гавела в Чехії, стати президентом України? Якщо так, то якими б були його перші три укази?

- (Сміється) Це абсурдна ситуація. Звичайно, письменники очолювали деякі європейські країни після падіння в них комунізму, і той же Желю Желєв в Болгарії, але Україна інша країна. Я думав, що ми центрально-європейська країна, а ми пострадянська країна.

Тут ще відіграє роль об'єктивний фактор мого походження - у нас галичанин ніколи не може стати президентом. Це вже апріорі знищує будь-які його шанси. Я не можу собі представити своїх перших трьох кроків, тому що не можу уявити себе в ролі президента. Насправді, влада - це неволя. Для мене те, що наді мною немає ніяких начальників, і я ні для кого не є начальником, є дуже цінною якістю. Я дуже боюся це якимось чином загубити. Я навіть відмовляюся від пропозицій, включити мене в той чи інший партійний список під час виборів.

- А яка партія або блок вам це пропонували?

- Не можу назвати, це було б непорядно. Але було багато всяких запрошень. Ну, я буду міркувати щодо трьох кроків ...

- А від президентського «Мерседеса» відмовилися б, щоб їздити на роботу на Банкову на велосипеді?

- Ось я зараз скажу, що відмовлюся, а це буде інтерпретуватися, що я вже мрію про президентство (сміється).

- Знову ж таки повернемося до галичан. Просто ви так ємко підкреслили драматичне становище галичан в Україні, сказавши, що ніхто з них не зможе стати президентом України. Добре, а, може бути, Андрухович стане президентом незалежної Галичини або, в усякому разі, Галицької автономії. Ви як до незалежності Галичини ставитеся? Ось навіть видатний західноукраїнський сепаратист Олег Хавич називав ваш текст «Моя остання територія» маніфестом галицького сепаратизму. А там в цьому тексті не було нічого такого, що дозволяло б говорити про маніфесті. Як він його читав - біс його знає!

Навпаки, в ньому я дуже сильно критикую Галичину, і мене свого часу тут за нього ... та навіть без мене його тут опублікувала місцева комуністична газета. І я в Галичині через цей текст був ворогом народу, як і в багатьох інших місцях земної кулі. Але я люблю в своїх текстах висловлюватися різко і радикально. Просто я людина рок-н-рольної культури, а ці якості їй притаманні.

Але якщо говорити серйозно, то Галичина неможлива у відторгненні  від Великої України. Просто таким чином вона втратить свою місію і таким чином сенс існування - те, що робить її саме Галичиною. А місія полягає в тому, що повинна бути Україна зі столицею в Києві, має бути різноманітність регіонів і земель, а Галичина - це такий певний форпост десь там на Заході, який покликаний створювати певні тенденції, але робити це за допомогою «східняків». На провідні ролі все одно треба висувати ...

 - Ющенко.

- Так, так, так. Ось відбувся експеримент і здавалося, що об'єднання Сходу і Заходу вийшло. Ми виростили цього Франкенштейна (вчений з роману англійки Мері Шеллі, який створив людиноподібні чудовиська; в масову сучасну свідомість ім'я творця перенесено на його витвір і служить позначенням чудовиська ¬ прим.ред.), який родом з-під російського кордону, а виявилося, що нічого не вдається об'єднати, не той хлопчик, треба наступного Франкенштейна ростити.

- Чому ви, українські письменники, вороже ставитеся до свого колеги Олеся Бузини? Адже в будь-якій європейській країні є свій Бузина, який розвінчує місцевих культурних ідолів. У Європі це ж в порядку речей.

- Я вам скажу таку річ, яка вас, можливо, здивує - я до цих пір не читав його книжки про «упиря Тараса Шевченка». Я чув багато поганого про неї. Я її не читав, тому що позбавив Бузину своєї компанії.

- Чому?

- Я захищаю себе від людей, які на мене нападають. Вони перестають існувати для мене і на рівні текстів, які пишуть. Це не повинно бути оцінено, як деяка страусяча поведінка. Для мене це певний ступінь свободи, тому що ось він хоче, щоб я це прочитав, а я ні читати, ні реагувати на це не буду.

- Ось дехто каже, що там нам слухати, що говорить Андрухович, адже він в Україні не живе, адже він емігрант, живе роками в Німеччині на гранти, відірвався від дійсності.

- Так, ну, це дурість, що я живу в Німеччині. Ну, отримував я кілька разів творчі стипендії і сподіваюся, що ще буду отримувати, але це не означає, що я там живу. Живу я тут, а там я буваю. В останній раз я звідти повернувся влітку минулого року. А все інше це які-небудь короткі від'їзди у зв'язку з фестивалями, виступами, оскільки в мене там видаються книжки, як і в багатьох інших країнах, але в Німеччині вони успішніші, тому що їх видає одне з найбільших німецьких видавництв. У них непогано організовано проведення письменницьких вечорів. Я там буваю часто.

- Ви добре говорите по-німецьки?

- Не хочу хвалитися, але моє знання мови дозволяє мені читати свої тексти, спілкуватися з читачами та журналістами. Просто знання німецької - це важка галицька спадщина. У мене бабуся вчителька німецької мови. Вона вибирала свого часу, яку мову в школі я буду вивчати. Батьки говорили, що англійську, а вона - німецьку, що в неї буде можливість зі мною додатково займатися.

Що ж стосується грантів, то одна з ліній компрометації українських інтелектуалів - це навішування ярлика їм грантоїдів. Запустили його в ужиток при тому ж Медведчукові, це була вигадка його людей, зерна впали в благодатний грунт нашої тотальної української заздрості, обмеженості й антизахідництва, і пішло-поїхало. Коли я зустрічаюся з такою оцінкою, то вже не сперечаюся, набридло. Мені нікому в цьому переконувати, тому що виконується якесь партійне завдання і все тут.

- Юрію, ви шанувальник габсбурзької монархії, завжди добре про неї відгукуєтеся. Ось чому вам, західним українцям, можна любити імператора Франца-Йосифа, ставити йому пам'ятники, але зате ви відмовляєте одеситам у любові до Катерини Другої і їх праву поставити їй пам'ятник?

- І я, в тому числі до Катерини погано ставлюся при всьому моєму лібералізмові. Я кілька років тому виступав у Херсоні. Там на той час був вже встановлений пам'ятник Потьомкіну. Місцеві хлопці, які мене запросили провести мій вечір, показували мені місто. З одного боку вони такі наші, українські, умовно кажучи, помаранчеві хлопці, а з іншого - вони з гордістю абсолютно спокійно, без обурення показували мені цей пам'ятник Потьомкіну. Сказали, що він тому тут, що без нього міста б не було. Коли ти потрапляєш на місце, то краще розумієш ситуацію, а сидячи десь там, на відстані, тобі доводиться слугуватися якийсь ланцюжком стереотипів. А об'єктивно Катерина тому гірше Габсбургів, що асимілювала українське населення ...

- Вона, до речі, німкеня ...

- Так, так. Я сьогодні прочитав, що її портрет стоїть на столі в Ангели Меркель. А ось Франц-Йосиф був монархом, який сповідував у культурно-національному плані м'яку, ліберальну політику, хоча можливо асимілювання і входило в його плани. Але швидше за державно-політичні, а не культурно-мовні. Гітлер ненавидів Франца-Йосипа через те, що той ні разу не вжив вислів «мій народ», він завжди казав «мої народи». Щось у тій Австро-Угорщині було, можливо, та якась первинна модель Європейського Союзу.

- Жалкуєте за її розпадом у 1918 році?

- Мені складно жалкувати, так як її розпад був якимось реальним початком української державності. 1 листопада 1918 - це дуже важлива дата, тому що в цей день була проголошена Західноукраїнська Народна республіка. Але кожен із нас перебуває в кількох вимірах, у тому числі суто особистому, сімейному вимірі. З цим листопадом 1918 мій патріотичний дідусь, Маркіян Андрухович, пішов на фронт, приписавши собі роки. Йому не було і 18, але він вже пішов воювати за Україну в Українську Галицьку армію. Він бився з поляками, а закінчилося все тим, що вони перейшли за Збруч, і після тифозних окопів він опинився в польському таборі для інтернованих. Це одна лінія. Інша - це коли я споглядаю всі ці процеси відсторонено, як філософ чи історик, і думаю: «Так, непогана була монархія». 

- А під час Другої Світової війни що було з вашою родиною?

- Дід, Маркіян Андрухович, загинув в 1944 році від Червоної армії.

- А його що, розстріляли?

- Він їхав у поїзді, який розстріляли з літаків. Він, по-моєму, отримав офіцерське звання в дивізії.

- СС «Галичина»?

- Так.

- А яке у нього було військове звання?

- Не знаю. Тому що за часів, коли я виростав, батьки і бабуся, його вдова, мене від цих історій оберігали, вони нічого не розповідали.

- А ось те, що дід служив в частинах СС, вас відштовхує чи ви сприймаєте цю ситуацію нормально?

- Чесно кажучи, це те, чим я ще мав би серйозно зайнятися. Я весь час відкладаю і відкладаю ці вишукування, щоб дізнатися про нього більше. Для цього потрібно зібратися й піти в якісь архіви. Розібратися в усьому з документами в руках, якщо такі є.

Але я думаю, що це був один з альтернативних шляхів у зв'язку з тим, що УПА була набагато гірше керована. УПА - це в основному селянська армія. Якщо на чолі будь-якої національно-визвольної війни стають селяни, то це є непридатним, найгіршим з варіантів, який може бути. А дивізія набиралася з міської інтелігенції, туди йшло багато студентів. Напевно, план був приблизно за аналогією з Першою Світовою війною: австрійці Січових Стрільців озброїли, а потім ця зброя була повернена проти будь-кого з ворогів України. Багато хто на конспіративному рівні пояснювали СС у назві дивізії тим, що воно насправді розшифровувалось, як «Січові стрільці».

- Раніше ви писали тексти для пісень галицької групи «Мертвий півень». А зараз пишете для якої-небудь із рок-груп?

- Я ніколи не писав для них тексти. Вони просто читали мої вірші і вибирали для себе, які сподобалися. А потім я написав їм ніби в  подарунок книжку віршів «Пісні для мертвого півня». Але думав, що пісень у них із цього якраз і не вийде. А вони миттєво записали цілий альбом! Я останнім часом працюю з польсько-швейцарським колективом. Він називається «Карбідо». Троє музикантів поляки, один - швейцарець. Ми видали два диски. У цьому році вийшов диск польською в Польщі, і українською в Україні. Ці записи - ще один експериментальний підхід до моєї поезії. Починалося все з того, що я просто рецитував під їхню музику, а зараз все більше і більше доводиться співати.

- Ви почали співати?

- Зараз я можу сказати, що так (сміється). На початку грудня ми плануємо ще один тур по Україні, і щоб він відбувся, нам потрібно завершувати інтерв'ю, так як мені пора на зустріч, де ми все й обговоримо.

СУПРОТИВНИК ДОНБАСУ І КРИМУ

Ім'я: Юрій Андрухович
Народився: 13.03.1960 в Івано-Франківську (Україна)

Спочатку в літературі виступив як поет, потім став писати і прозу. Другу вищу освіту здобув у Москві, в Літературному інституті, тому часу присвячено його роман «Московіада». У 2004 році разом з іншими українськими письменниками підписав лист на підтримку Ющенка, в якому російська мова була названий «мовою попси і блатняка», що викликало скандал у середовищі російськомовної інтелігенції. Черговий скандал припав на літо 2010 року, коли письменник заявив, що, у разі повторного приходу «помаранчевих» до влади, Донбасу і Криму потрібно дати можливість відокремитися від України, так як там живуть росіяни, а не українці.

Олександр Чаленко

Переклад з російської

Speak out in defense of Ruslan Zabily and thereby academic freedom, democracy, civil society in Ukraine TOP

The Canadian Conference in Support of Ukraine (CCSU) deplores this reversion to Kremlin tactics, calls on the Canadian government to serve notice upon the Yanukovich regime that abuse of democracy and human rights will not be tolerated.
We call on our fellow Canadians to speak out in defense of Mr. Zabily and the National Memorial “Prison at Lonsky”. Only through concerted action on the part of governments and NGOs alike can Mr. Zabily and all others seeking to defend and advance academic freedom, democracy, and civil society in Ukraine know that the world is watching and is standing with them.

Canadian Conference in Support of Ukraine (CCSU)
League of Ukrainian Canadians (LUC)
League of Ukrainian Canadian Women (LUCW)

Ukrainian Youth Association of Canada (CYM)
Society of Veterans of UPA
Homin Ukrainy/Ukrainian Echo

 83 Christie Street
Toronto, ON M6G 3B1 Canada
416-516-8223
luc@lucorg.com
www.lucorg.com

Regime in Ukraine Reverts to Kremlin Tactics
Human Rights Under Siege

Video of press conference (in Ukrainian) 09 вересня 2010: http://www.youtube.com/
watch?v=Q_ovFNRW5tE

Secrets case launched against Ukraine museum head http://www.kyivpost.com/
news/nation/detail/81748/

 

Toronto, September 9, 2010  On September 8, 2010 six representatives of Ukraine’s Security Service (SBU) detained at the Kyiv train station, Ruslan Zabilyj, Director of the National Memorial “Prison at Lonsky”. The Memorial is a recently opened museum to the victims of repressions at the Lonsky prison in Lviv, Ukraine, where thousands of Ukrainian political prisoners suffered under Polish, Nazi and Soviet occupations. Mr. Zabilyj is a historian, who oversees the Memorial, and serves as a researcher and archivist.

Mr. Zabilyj had just arrived in Kyiv on the train from Lviv. He was detained and held incommunicado for some fourteen hours at the SBU headquarter at 33 Volodymyrsky Street in Kyiv. He was not formally charged. However, he could not leave voluntarily and was not permitted to use his telephone. His inquisitors refused to identify themselves by name, but did inform him that his detainment was pursuant to instructions from SBU Director Valerij Khoroshkovsky, himself. Further, it was suggested to Mr. Zabilyj that it would be better for him if he quit his position at the Memorial, to think of his family, and cease contact with foreign scholars. He also was told to provide evidence that his research does not involve state secrets. He also was told that a list of those with whom he shared state "secret" archival information is being compiled.

A personal notebook and two compact disks were confiscated and not returned upon his release. Moreover, the SBU said that a criminal case against Ruslan Zabily has been started.

SBU repressive measures were not limited to Mr. Zabilyj alone. Today, the local SBU in Lviv blockaded the National Memorial and prevented entry to employees and visitors. In this regard as well, it is to be recalled that in 2009 the SBU agreed to transform the prison on Lontskoho Street in Lviv and to have it converted into a museum. The National Memorial opened its doors in June, 2009 and is today a museum/memorial and research center.

Attempts to intimidate Mr. Zabily were unsuccessful. Today, Ruslan Zabily filed a complaint against the head of the SBU: "I demand from Mr.Valery Khoroshkovsky an explanation with regard to the action of the SBU officers and to immediately return my private property - the computer and external drives. They contain only copies of historical documents, my research, and personal information. I appeal to you, dear journalists, to together help stop the censorship and pressure, put on history and historians.” He also demanded that his employees and research staff be allowed to return to their offices at the National Memorial.

This is not an isolated incident. It continues a pattern of intimidation by the SBU since Victor Yanukovich took control of Ukraine in late February 2010 and mimics tactics used by the Putin regime in Russia. The targets of this new policy have been journalists, academics, students and even clergy.

The Canadian Conference in Support of Ukraine (CCSU) deplores this reversion to Kremlin tactics, calls on the Canadian government to serve notice upon the Yanukovich regime that abuse of democracy and human rights will not be tolerated. We call on our fellow Canadians to speak out in defense of Mr. Zabily and the National Memorial “Prison at Lonsky”. Only through concerted action on the part of governments and NGOs alike can Mr. Zabily and all others seeking to defend and advance academic freedom, democracy, and civil society in Ukraine know that the world is watching and is standing with them.

Oleh Romanyshyn
President,
League of Ukrainian Canadians

Olyana Grod
President,
Ukrainian Youth Association of Canada (CYM)

Chrystyna Bidiak
President,
League of Ukrainian Canadian Women

Mykola Koshyk
President,
Society of Veterans of UPA


Support academic freedom in Ukraine. Support Ruslan Zabilyi!

TOP

A few days ago a young Ukrainian historian, Ruslan Zabilyi, was harassed by the Ukrainian secret service. This is another sign that the conditions for academic and intellectual freedom in Ukraine are rapidly deteriorating. Several of our colleagues who are dealing with Ukrainian/East European studies have drafted a letter of protest, which we enclose with this mail. (A Ukrainian version will also follow very soon.) We understand (and have written) this protest as a matter of principle and independent from the specific views of Ruslan Zabilyi and would like to invite everyone to join "in a bipartisan spirit," as it were, whether they share or do not share his positions. What is at issue are academic freedom and pluralism in Ukraine as such.

We would like to ask you to support this initiative by joining us and signing this letter. We would also appreciate it very much if you could circulate this letter further to obtain wider support from the international public and community of scholars.

Many thanks in advance for your support!
Please send your e-signatures with your titles to our addresses:
yaroslav.hrytsak@gmail.com
t.c.amar@lvivcenter.org

Yaroslav Hrytsak, Tarik Cyril Amar


We protest against the harassment of a historian by the Ukrainian secret service, or SBU.

On 9 September 2010 the SBU detained the historian Ruslan Zabilyi and confiscated his research material. Now the SBU is seeking to launch a criminal case against him.

Whether we share Ruslan Zabilyi’s views or not, we consider it absolutely impermissible for a security service to harass researchers and obstruct intellectual activities.

We believe that a truly democratic and independent Ukraine needs and facilitates full and free inquiry into its history. Such an enquiry can only take place with the broadest access to Ukrainian archives.

Given the record of denial of access to archives and libraries, suppression of dissenting views, denial of academic freedom, and isolation of Ukraine from the international scholarly community in the past, any Ukrainian government must be especially vigiliant not to revive such practices.

Against this background, the treatment of Ruslan Zabilyi points to a reversion to regrettable and dangerous practices of the totalitarian past. We find this incident extremely worrying, especially in view of earlier illegitimate uses made of the SBU in the realm of academia and civil society under the new Ukrainian government.

Even strong disagreements about Ukraine’s past and its politics of memory and history cannot be solved by methods that amount to harassment and intimidation. Ukraine’s reputation is also bound to suffer very severely from such methods.

We call on the SBU and the Ukrainian government to show responsibility.

We call on Ukraine’s public and its scholarly community not to tolerate the intrusion of blatant police methods where research, scholarly dispute, and public debate should be the means of resolving – or living with – differences. We urge the Ukrainian public and the Ukrainian and international scholarly community to join us in supporting Ruslan Zabilyi and in censuring the use of police methods to try to quash scholarly discussion.

Proposal for 2014 centennial of WWI Ukrainian-Canadians' internment - Response requested TOP

Hello. My name is Dan Ebbs. I am the non-Ukrainian Artistic Director of behindthewire productions and a playwright in Banff, Alberta. The following is my proposal:

2014 is the centennial of World War I and the internment camps in which so many Ukrainian-Canadians were wrongfully incarcerated. I propose a nation-wide commemoration held in the 24 communities where the camps and receiving stations operated.

Activities would be:

  • interpretive tours
  • guest speakers
  • discussions
  • artistic presentations (dance, drama, film, literature, music, visual art).

Summer would be the best time during which to hold these events, accommodating family holidays and travel conditions.

Suggested community sample - Banff, Alberta:

  • interpretive tours: via shuttle bus to former camp locations by Castle Mountain and the Cave and Basin National Historic Site, plus areas where the internees laboured (examples: road to Lake Louise, Spray River bridge)
  • guest speakers: Bohdan S. Kordan and Peter Melnycky at the Banff Centre
  • artistic presentations:
  • drama: Dan Ebbs' 'Home and Native Land' at the Banff Centre
  • film: Yurij Luhovy's NFB film 'Freedom Had a Price' at the Lux Cinema Centre
  • literature: readings from Kordan and Melnycky's 'In the Shadow of the Rockies' at the Whyte Museum of the Canadian Rockies
  • music: Maria Dunn's 'In the Shadow of the Rockies / As I Walk Through Canada' and The Sirens' 'Look' at the Banff Centre.

The Ukrainian-Canadian communities in each of the 24 towns and cities across Canada could plan similar events (specific to the history of their camps/receiving stations) to take place during the same week(s).

Since each community's events would entail different costs (accomodation, administarion, advertising, space rental, speakers and artists' fees, technical support, transportation etc.), it is difficult at this point to determine an exact dollar amount.

Funding could be raised via:

  • government, arts and organization grants
  • private and corporate donors
  • fundraising events before the commemoration
  • box office receipts during the commemoration
  • resources available through the Ukrainian Canadian Restitution Act.

Efforts would need to be co-ordinated through agencies such as:

  • the Ukrainian Canadian Civil Liberties Association
  • the Ukrainian Canadian Congress
  • provincial ministries of tourism
  • municipal tourism offices

Please address questions, concerns, suggestions and offers of help to:

Dan Ebbs
Artistic Director
behindthewire productions
behindthewire04@yahoo.ca
1874 Park Avenue
London, Ontario
N5W 2J8

Thank you for your time.

Nominate Toronto Ukrainian Festival for Toronto Sun's Reader's Choice Award TOP

The Toronto Sun newspaper has its Reader's Choice Award nominations. When you go to the website 

http://www.torontosun.com/readerschoiceawards/survey/home.html

for the "SUMMER FESTIVAL" nomination you can enter the Ukrainian Festival. It is free publicity for the festival and you can even win $1,000.

Please forward the above link to a friend.

ПРИХОДЬ — ЗДАВАЙСЯ!

TOP
http://kiev.pravda.com.ua/columns/4c89f7af3311f/view_print/
10.09.2010 

Тому приходь і здавайся! Чесно скажи есбеушникам: "Забілий віз інформацію для мене!". Хай вони побачать, що "коло третіх осіб" здатне зупинити каток 37-го у 2010-му.

Зустрінемося у середу біля входу в будинок на Володимирській, 33 (чи, може, вже знов Короленка?). Прихопи диск із "таємною інформацію" для СБУ (її можна попередньо звантажити в електронному архіві на Ірининській, 4).

 

Володимир В'ятрович

1937 рік починався з першого стуку в двері, з першого "Гражданін, пройдьомтє", з першого страху "За ким?". Він набирав сили кожної ночі, коли хтось намагався не чути, що прийшли за його сусідом, коли хтось думав "А може, й справді є за що?", набирав сили з кожним полегшенням "Слава богу, не за мною".

І кожної ночі тих "не за мною" ставало все менше й менше. Каток репресій підім'яв під себе спочатку сотні, відтак тисячі, десятки, сотні тисяч. Сотні тисяч, які легко могли зупинити його на самому початку похилої, але були розчавлені поодинці.

Перетворення спецслужби на інструмент репресій стало найстрашнішим, а тому й найціннішим уроком радянського минулого. Уроком, який повинен застерігати від можливостей повторення подібного на багато років. Це щеплення, здавалося, мало б забезпечити вічний імунітет від тоталітаризму, проте його виявилося так багато, що воно перетворилося на отруту, яка вбила пам'ять кількох поколінь.

Тому, можливо, багато хто не хоче помічати у діях теперішньої СБУ жодних сумних аналогій. Знову спрацьовує кляте "Це мене не стосується", яке дуже швидко може перерости у "Слава богу, не за мною".

Втручання в роботу засобів масової інформації, пресування громадських активістів, затримання міжнародних експертів - все це засвідчило, що наліт демократизму та європейськості на Службі безпеки був дуже тонким, його зняло першим же подувом вітру змін. А під ним виявився вічно живий образ "чекіста" - хижака, наділеного владними повноваженнями.

9 вересня о 7.30 шестеро співробітників СБУ без жодних пояснень на вокзалі у Києві затримали історика, директора національного музею "Тюрма на Лонцького" Руслана Забілого. Далі чотирнадцять годин "розмов" (поки навіть не допитів і ще зовсім "бєз прістрастія"), без права на дзвінок (поки ще не "бєз права на пєрєпіску").

Причина такої завзятості нових чекістів, яка вилилася аж у понаднормовий робочий день, вкрай поважна. Забілий везе у комп'ютері державну таємницю. Тобто не те щоб зовсім усю таємницю, але, певно, якусь дуже важливу її частину, яка чомусь захована у документах УПА.

Саме матеріали понад півстолітньої давності виявилися секретом, на захист якого СБУ мобілізувала свої найкращі сили. Напевно, кляті бандерівці наперед знали усю інформацію про атомні об'єкти на території сучасної України, можливо, вони якимось чином отримали дані про її обороноздатність країни у 2010 році, у будь-якому випадку, вони мусили знати щось вкрай важливе саме для сучасної України, аби їхня інформація вважалася таємною.

Адже чинний в Україні закон визначає державну таємницю як інформацію, поширення якої може завдати шкоду національним інтересам України. Де знайшли таку в звітах про бої УПА з німцями та НКВД чи мистецько виконаних антисталінських листівках? Можливо, вона в сотнях кривавих сторінок, які розповідають про придушення визвольного руху?

Але тут у дію вступає ще одна цікава норма - державною таємницею не може бути інформація про порушення прав і свобод громадян, чим саме й були масові політичні репресії.

На жаль, інших документів у комп'ютері історика Забілого немає, тож треба, аби саме ці були видані за державну таємницю. Не особливо збентежив есбеушників той факт, що з цими ж документами можна ознайомитися в інформаційно-довідкових залах тієї ж СБУ у всіх областях.

Напевно, для того, аби вони врахували таку дрібницю, треба було про неї знати, тобто бодай раз відвідати електронний архів. Але думати - "удєл ботаніков", чекісти ж - діють.

Блискавична реакція української спецслужби на загрозу державності вилилася у те, що вже наступного дня після абсолютно неоформленого процесуально затримання і вилучення комп'ютера та жорстких дисків було порушено кримінальну справу.

З повідомлення сайту спецслужби: "Службою безпеки України порушено кримінальну справу за фактом готування до розголошення співробітником СБУ відомостей, що становлять державну таємницю, тобто за ознаками злочину, передбаченого ч. 1 ст. 15, ст. 328 Кримінального кодексу України.

Встановлено, що співробітник СБУ Забілий Р. В. з метою передачі третім особам несанкціоновано зібрав відомості, що становлять державну таємницю. 8 вересня 2010 року після прибуття зі Львова до Києва він був затриманий із цими відомостями. Наразі встановлюється коло осіб, яким призначалась зазначена інформація".

Тепер шукатимуть третіх осіб, яким, власне, і призначалася "таємна інформація". Полегшимо слідчим роботу і відкриємо ще один секрет: ця інформація призначалася історикам, журналістам, студентам, жертвам репресій, їхнім дітям, всім, хто цікавиться українським минулим.

Саме на її базі, сподіваємося, станеться колись справжнє переосмислення минулого, яке позбавить нас від рецидивів тоталітаризму у сьогоденні. Тож коло третіх осіб дуже широке - це всі ми з вами.

Тому приходь і здавайся! Чесно скажи есбеушникам: "Забілий віз інформацію для мене!". Хай вони побачать, що "коло третіх осіб" здатне зупинити каток 37-го у 2010-му.

Зустрінемося у середу біля входу в будинок на Володимирській, 33 (чи, може, вже знов Короленка?). Прихопи диск із "таємною інформацію" для СБУ (її можна попередньо звантажити в електронному архіві на Ірининській, 4).

Володимир В'ятрович, історик, екс-директор Архіву СБУ

 

Конфлікт TOP

15.08.2010

Д. Світлий

За філософським визначенням конфлікт є елементом соціальної реальності, специфіка котрого проявляється у зіткненні, протистоянні сторін, включно до збройного.

У філософській, політичній і соціальній площинах конфлікт в сучасній Україні, як і впродовж ряду століть минулого тисячоліття, є конфліктом між українськими та антиукраїнськими силами.

Галузь соціології, що досліджує соціальні конфлікти, і спеціально займається вивченням закономірностей виникнення, ходу, припинення конфліктів і управління ними, називається конфліктологією. Згідно з цією дисципліною, конфлікт в Україні є політичним міждержавним конфліктом сил. Українство в державі Україна бореться за утвердження української держави, а московська імперія і її п’ята колона в Україні борються за знищення України і українства, асиміляцію їх в „черево” московської імперії.

Звертаю увагу читачів на категорію „управління конфліктом” у визначенні кофліктології. Ми до цієї категорії ще повернемося нижче.

Коли Україна була окупована московсько-більшовицьким імперським режимом і коли Провідник української нації С.Бандера розглядав у своїй праці: „Перспективи української національно-визвольної революції” варіант визволення України шляхом збройної національно-визвольної боротьби, то стосовно тих московитів, які заселилися в Україну для реалізації програми винищення і асиміляції українства, та їх нащадків ставив питання наступним чином: „Відношення до москалів під час визвольної революції має теж відповідати засадам нашої визвольної політики, які були вже загально з’ясовані. Конкретніше треба буде розрізняти і в цьому питанні три основні категорії. Перша – це справа тих мешканців України російської національности, які заслуговують на те, щоб їх трактувати як громадян України, на підставі не тільки самого їхнього замешкання, але й того, коли, як і чому вони прибули в Україну, як ставляться до українських визвольних змагань і до української держави. Вимога повної лояльности супроти України і її визвольної боротьби стоїть на першому місці. Тим москалям, які відповідають цим вимогам, треба запевнити і забезпечити повну і всебічну рівноправність у всіх громадянських правах та повну свободу їхнього національного розвитку, відповідно до міжнародних засад щодо національних меншин. Це саме стосується інших національних груп в Україні. Участь цієї групи москалів у визвольних змаганнях на засадах добровільности, чи обов’язкової мобілізації має мати характер індивідуальний за принципом територіальним, а не в окремих московських формаціях”.

[…]

„Друга категорія – це москалі з-поза України, головно вояки совєтської армії, які не воюють проти українських визвольних сил. Під час необхідного їх перебування на українській території сприяємо творенню з них протибольшевицьких формацій, більших чи менших, які повинні чим скоріше покинути українські землі і перейти на російські терени для активної протикомуністичної боротьби. При цьому треба дбати про забезпечення, щоб вони не виступили до боротьби проти самостійної України”.

[…]

„До третьої категорії зараховуємо всіх москалів активних чи пасивних ворогів української державности. Діючі ворожі сили треба знищувати й унешкідливлювати доступними в даній ситуації засобами і методами, згідно з міжнародними правилами поступування під час війни. Генеральною напрямною є намагання усунути поза межі України по змозі якнайбільшу кількість ворожо наставлених москалів, щоб не обтяжувати себе втримуванням і забезпеченням великої маси ворожого елементу як полонених, чи інтернованих в трудних умовинах боротьби.

Завершенням національно-визвольної революції має бути відбудова і закріплення Самостійної Соборної Української держави”.

Фактично в процитованому фрагменті праці йдеться про класичну методу здійснення національно-визвольної революції в кадровому питанні.

Добре, що етап революції 1990-1991 рр. обійшовся без пролиття крові та в інших історичних обставинах, аніж то розглядалося в праці С.Бандери.

[…]

На превеликий жаль та невеличка горстка української національної еліти, яка уціліла в імперських концтаборах і тюрмах за доби московської окупації України і яка володіла класичним розумінням обговорюваного тут питання, виявилася не в силах подолати покаліченість української нації московською імперією поза дротом концтаборів і тюрем, але за „залізною (інформаційною, ідеологічною, політичною, культурною) заслоною” від вільного світу. …холопська партноменклатура захопила владу в Україні та об’єднавшись з кримінальним світом перейнялася не національним відродженням, а пограбуванням народу.

[…]

Самостійну Українську державу визнав світ, хоча й на двох третинах її етнічної території, з чим українство юридично погодилося приєднавшись до Гельсінського Акту, щоб врятувати націю та започаткувати процес її відродження у власній державі. Московія, як метрополія імперії зла, змушена була в критичний момент розвалу великої імперії також визнати самостійну Українську державу де-юре, одночасно готуючи всі важелі обскубаної імперії для поглинання України назад в свою імперію після оклигування  від  „шоку розвалу”. Будучи дещо пов’язаною тепер  міжнародним правом , Московія не вільна повторити з Україною кривавий фокус 1917-1922 рр. Адже до управління конфліктом між Московією і Україною причетний тепер світ – провідні держави, міжнародні організації, а суть управління вимагає збереження існуючого статус-кво.

[…]

Національно-визвольна революція досягла критичного рівня: або українство прокинеться, як свого часу це зробили Польща, країни Прибалтики і ін., і імперія впаде; або новий цикл національного приниження, рабства і винищення під московським угрофінотатаромонгольським улусом Золотої орди заставить наступного разу від класики не відхилятись.

ЩО РОБИТИ?!

Щоб припинити „Кіріліаду”, К° і рило (московське) з кадилом має появлятися лише в церквах національних общин московитів. Для цього українські християни мають усі перейти від московського лжепатріархату разом з церковним майном до українських національних церков та творити Помісну Українську Церкву. Хто з українців цього не зробить, пізніше буде відмолювати свою зраду Вітчизни та кров своїх мужніх одноплемінників. Філософський словник стверджує також, що підступні владні режими – прислужники чужого імперіалізму здатні підхвалювати народ епітетами типу „народ завжди мудрий, він завжди правий і доброчесний”, якщо він не повстає проти такої влади, хоча насправді тримає такий народ за козлів та баранів.

Тож швидше думаймо і діймо; шануймося брати і сестри українці.

Links to event postings TOP

Do you maintain a website of events for your city or region? Let us know and we'll add a link to your site in the ePOSHTA newsmagazine.

 Canada

 United States

Canadian flagToronto: Luba Goy in Love, Loss, and What I Wore - Sept. 11 - Oct. 2 TOP

_blankAward-winning, Ukrainian actress Luba Goy will be starring in the Toronto play Love, Loss, and What I Wore Sept. 11 - Oct. 2. Luba is a founding member of the Royal Canadian Air Farce comedy troupe, and has won countless awards, including the Governor General's Performing Arts Award, a Star on Canada's Walk of Fame, 15,ACTRA Awards, a Juno, Geminis, and two honourary doctorates.

Love, Loss, and What I Wore is a collection of intimate stories written by screenwriting sisters Nora Ephron and Delia Ephron (You've Got Mail, Julie and Julia, Sisterhood of the Traveling Pants), which use clothing and accessories and the memories they trigger to tell funny and often poignant stories that all women can relate to.

Luba will be starring opposite Jeanne Beker, Barbara Budd, Sheila McCarthy and Jane McLean. Winning both popular and critical acclaim, the Toronto production of Love, Loss, and What I Wore while off-Broadway it continues to play to sold out houses.

Canadian flag Toronto: Toronto Ukrainian Genealogy Group -- Sept. 14 TOP

The next meeting of the

Toronto Ukrainian Genealogy Group - (TUGG)

Sonia Tkachuk van Heerden

will speak on

Introduction to Eastern European Genealogy

Tuesday, September 14, 2010, 7:30 - 9:30 pm
St Vladimir Institute
620 Spadina Avenue
Toronto, ON


USA flagNew York: Yanukovych at the UN - Join the protest -- Sept. 22 TOP


Canadian flag Toronto: Seminar: A history of Ukraine: the land and its peoples -- Oct. 4 TOP

Center for European, Russian, and Eurasian Studies
Chair of Polish History
Department of History
Wolfe Chair of Holocaust Studies

invite you to a seminar

A History of Ukraine: The Land and Its Peoples

 by
Paul Robert Magocsi

October 4, 2010, 5:00-7:00 pm
Munk Centre for International Studies
1 Devonshire Place
Room 108, North House
University of Toronto
Toronto, ON

Chair
Professor Kenneth Mills
Department of History
University of Toronto 

Remarks
"
National Histories as a Genre”
Professor Derek Penslar
Zacks Professor of Jewish History
University of Toronto 

“Religion and Churches”
Reverend Edward J. R. Jackman
Secretary General
Canadian Catholic Historical Association

“The Crimean Factor”
Professor Victor Ostapchuk
Department of Near and Middle Eastern Studies
University of Toronto 

“The Polish  Factor”
Professor Piotr Wróbel 
Chair of Polish History 
University of Toronto 

“Jews, Mennonites, and Germans”
Professor Doris Bergen
Wolfe Chair of Holocaust Studies,
University of Toronto

“Independent Ukraine”
Professor Lucan Way
Department of Political Science
University of Toronto

“Ukraine’s Diasporas”
Professor Lubomyr Luciuk
Department of Politics and Economics
Royal Military College of Canada

Afterword and Discussion
Professor Paul Robert Magocsi
Chair of Ukrainian Studies
University of Toronto

Stockholm: The Swedish institute Visby program leadership seminar -- Oct. 12 TOP

http://www.si.se/English/Navigation/Scholarships-and-exchanges/The-Visby-Program/

Leading educational organizations: past lessons and future trends

What are important issues and challenges for leadership in university organizations and other higher-level learning institutes?

Welcome to a leadership seminar – aimed at young researchers and leaders from Belarus, Russia and Ukraine within departments of business, economic and management. If you are interested in leadership issues and have some leadership experience in academic organizations, you are most welcome to apply a for one day seminar in St Petersburg, Russia, on October 12th. The seminar is arranged by the Swedish Institute (www.si.se) and will take place at Stockholm School of Economics Russia (www.sseru.org) on Shwedskiy Pereulok 2.

The seminar will be performed as a workshop with active participation, regarding general leadership issues and have some leadership experience in academic organizations. The key issue to explore is what kind of leadership strategies or competences might be needed in successful organizations that aspire to educate the students of tomorrow. A reception at the Consulate General in St Petersburg will conclude the day.

Please announce your interest in participating by registering your application here:

https://www.netigate.se/s.asp?s=32737X5399

Participation is free of charge. If needed, the cost for accommodation (2 nights) will be covered, and travel grants may be applied for.

The deadline for applications is September 15, 2010. Admission decisions will be sent from the Swedish Institute around 20 September 2010.

If you have specific questions, please e-mail Camilla Wristel, coordinator of the Visby program at the Swedish Institute, at camilla.wristel@si.se.

USA flag USA: Ukrainian Catholic University and the Ukrainian Catholic Education Foundation invite you to the following benefit events -- November TOP


Canadian flag Edmonton: XXIII Triennial Congress of Ukrainian Canadians -- Nov. 5-7 TOP


Bad smell precedes Yanukovych trip to Brussels TOP
http://euobserver.com/9/30776
10.09.2010

Andrew Rettman

EUOBSERVER / BRUSSELS - A shake-down of leading NGOs and journalists by the Ukrainian security service in recent months has damaged President Viktor Yanukovych's pro-EU credentials ahead of his visit to Brussels on Monday (13 September).

Nico Lange, the director of the Kiev office of the German foundation the Konrad-Adenauer-Stiftung told EUobserver that the Sluzhba Bezpeky Ukrayiny (SBU) has created a "climate of fear" in the NGO and media community since Mr Yanukovych came to power in February.

Mr Lange himself was declared persona non grata and detained at Kiev airport for 11 hours in June when he tried to re-enter the country.

He believes the ban was ordered by the SBU because of his work to help co-ordinate the activities of opposition parties and because he published a Yanukovych-critical report. The German pro-democracy activist, who has links to the highest level of government in Berlin, says his phone is still bugged.

[...]

The Konrad-Adenauer-Stiftung's Mr Lange urged EU officials to raise concerns on Yanukvych's Brussels visit. "I believe some people are seeing how far they can go [in terms of repression]," he said. "It would be very disappointing if we [the EU] praise democratic values, but when they are violated we keep silent."

Diplomats left uncertain

The negative atmosphere on the civil liberties front comes as the EU and Ukraine try to puzzle out each other's strategic intentions.

The two sides are currently involved in talks on a Deep and Comprehensive Free Trade Agreement (DCFTA) and an Association Agreement that would put Ukraine on a par with Norway or Switzerland in terms of compliance with EU single market laws. The agreements could also pave the way for Ukraine to submit a formal application for EU membership in the next three to five years.

The Yanukovych visit is designed to boost good faith between diplomats.

But in the background, Ukraine is concerned that EU countries have no single vision for future ties with the post-Soviet country. And the feeling in Kiev is that when the EU put together the DCFTA proposal between 2005 and 2007, the appetite for EU-Ukraine integration was stronger than it is today.

Meanwhile, Brussels is worried that Ukraine's stated ambition to join the union is no longer true. EU diplomats say Ukraine's negotiating style has become more brusque under Mr Yanukovych. The new President has also declined to publicly rule out joining a Customs Union with Russia instead of the EU's trade pact.

"We need to know what their real intentions are," an EU diplomat said.

 Complete article: http://euobserver.com/9/30776

Will Russia's bloggers survive censorship push? TOP

http://www.spiegel.de/international/world/0,1518,714848,00.html
September 1, 2010



One of Russia's sharpest-tongued opponents of online freedom is Robert Schlegel, 25, a member of parliament for Prime Minister Vladimir Putin's United Russia party. Schlegel is working on a new Internet law that would introduce a type of electronic passport for every user, which would make it easier to monitor Internet usage. Last year, Schlegel even suggested allowing newspapers to be shut down for "defamation" and lobbied for a strict limit on the proportion of foreign films shown in Russian movie theaters, in the belief that: "Many media sources abuse their freedoms."

Benjamin Bidder and Matthias Schepp

One sunny June day in California, Rustem Adagamov was rushing without his glasses on when he literally ran into Russia's president. "I simply didn't see Dmitry Medvedev," Russia's most influential blogger says, "and I bumped right into him."

With so many of their media sources controlled by the state or government-friendly oligarchs, Russians have turned to their bloggers to keep informed and give voice to their grievances and concerns. But many of those in power are now seeking to impose rigid limits on online freedom.

 

Adagamov, 48, uses his blog to report on a range of grievances, including the arrests of opposition members and "unparalleled police brutality." Each day, his blog gets around 600,000 page views, making it more widely read than many of Moscow's daily newspapers. Adagamov has even made fun of Medvedev on his blog by posting photographs of cups bearing the portraits of Medvedev and Prime Minister Vladimir Putin and the caption "They all lie anyway" printed in bold.

[...]

Medvedev, 44, is an avowed fan of the Internet, writes his own blog and uses Twitter. The president, for example, recently wrote an article -- entitled "Forward, Russia!" -- that garnered global attention for its ruthless analysis of Russia's economic backwardness. But instead of distributing it via a government newspaper or state-run television, he had it published on Gazeta.ru, Russia's best-known online newspaper. And, just last week, Medvedev halted a controversial highway construction project near Moscow via video blog.

[...]

The FSB, Russia's domestic intelligence agency, wants to force Internet service providers to remove undesirable websites.

 

Russia at the IT Crossroads

... A law requires the providers to install hardware at their own expense that allows the FSB -- with a judge's authorization -- to keep track of the websites people visit and the e-mails they write.

Some service providers have even started proactively censoring users themselves. Companies such as Scartel, for example, block portals belonging to Kremlin critics, including former world chess champion Garry Kasparov.

In this battle over the Internet, there are two camps. The issue is about the future course Russia will take and about how much freedom it will allow its 142 million citizens. Some believe Russia should take its cue from the liberal West. But others think it should follow more in the footsteps of authoritarian regimes like China, which is trying as hard as it can to control the Internet -- and, with it, its citizens.

For his part, Medvedev sees information technology as the "key to the development of democracy" and the Internet as the "most important resource" in reaching his primary goal: modernizing his massive nation.

Today, Yandex has more than 2,000 employees and controls around 65 percent of the Russian market. Likewise, no other search engine in the world is growing faster. Google, which controls around 70 percent of the global market, is stagnating in Russia at a meager 22 percent.

 

Where Google is not king

Russia's Internet companies have been playing a prominent role in this process. They've been able to stave off foreign competition so far and, lately, they've even started expanding into the West. This April, the investment company Digital Sky Technologies (DST) -- owned by start-up investor Yuri Milner and gas and metal magnate Alisher Usmanov -- increased its share in Facebook to 10 percent and purchased the ICQ instant-messaging system from the American company AOL for $188 million (€148 million). ICQ has over 40 million active users, many of whom are in the West.

[...]

Sixty million Russians now regularly surf online, an increase of 15 million over last year. For many, the Internet serves as a release valve, a place where members of this well-educated but overly controlled society can let off some steam. Likewise, nearly 50 percent of Internet users in Moscow have a blog, as do 7.5 million people throughout the country -- a figure nearly double what it was a year ago.

Пікет у Берліні. За вільну від тоталітаризму Україну TOP

http://artvertep.com/news/12232.html



Ірена Карпа

Візит президента України в Німеччину не висвітлив жоден рейтинговий громадський телеканал Німеччини. Повідомлень не було навіть у “телетекстах”.

 

Пікет у Берліні. За вільну від тоталітаризму Україну

Ми вийшли на пікет у Берліні під час візиту Віктора Януковича, щоб дати знати світу, що Україна стрімко виганяється теперішньою владою – на чолі з президентом – з кола навіть умовно демократичних країн. У нас знову тхне тоталітарним Совєцьким Союзом: "стаханівськими темпами" ліквідується свобода слова, позбавляють ліцензій опозиційні телеканали, знову пропадають журналісти, на кремлівський лад переписуються шкільні підручники з історії, ставлять монументи Сталіну, а тим часом українську культуру знову заганяють у "шароварно-музейне гетто".

Пікетувала президента-візитера головно інтелігенція: професори україністики, перекладачі, магістранти, українофіли німецького походження, двійко українських письменників та їхні родини (включно з моєю 13-денною дочкою). Загалом учасників було небагато, але місце вигідне – біля бранденбурзьких воріт. Ми голосно кричали "Ганьба" (на пологах я навчилась ду-у-уже голосно кричати).

Біля входу в пафосний готель «Авалон» було багато фотографів і просто зівак – подивитися на приїжджого «мущіну з красівой жизні». Водночас численні туристи цікавилися, читали наші гасла й летючки, розпитували, впізнавали український прапор.

Висвітлювали наш пікет різні ЗМІ – від українського “1+1”, до британської ВВС. Але не всі українські канали його показували...

Янукович сам перед народом не оприлюднився, послав Тігіпка. Чи, може, той за власною ініціативою вийшов? І повів мову за податковий кодекс і газ. Я це не могла вже слухати. Хоча Тігіпкові треба віддати належне – не забоявся, без охоронців прийшов. Видно, заробляє бали на наступні місцеві вибори...

Наша акція була акцією протесту. Гасла, під якими ми вийшли до гламурного готелю, де виступав межигірський гість, можна прочитати в прес-релізі й побачити на плакатах, які ми тримали в руках (дивіться фото). Але ми наголошуємо на тому, що ми не проти, а ЗА: за демократію, за свободу слова і зібрань, за життя і працю журналістів без страху, за ліквідацію повсюдного смороду совка в нашій незалежній державі. За вільну від тоталітаризму Україну… А щодо актуальних цін на газ, то безплатний він буває тільки для насельців концтабру, і раби ніколи не заморочуються податками.

Мені сподобалося, як сказав Сергій Жадан:

 – Наша влада традиційно поводиться за кордоном, мов на курорті – розслаблено й самовпевнено, привозячи туди експортний, підчищений варіант своїх політичних проектів. Тому дуже важливо, аби вони відчували, що за будь-яких обставин доведеться відповідати на незручні запитання й мати справу з опонентами. У цьому випадку надзвичайно важливими є всі можливі пікети й протести, усі питання й закиди від німецьких журналістів, усі відгуки в Інтернеті й питання від перехожих. Усе лише починається. Найцікавіше буде в Україні.

Ірена Карпа, письменниця

Р.S. Візит президента України в Німеччину не висвітлив жоден рейтинговий громадський телеканал Німеччини. Повідомлень не було навіть у “телетекстах”.

У Європі відчули поганий запах напередодні візиту Януковича до Брюсселю TOP
http://ua.for-ua.com/politics/2010/09/11/105921.html
11.09.2010

Візит Президента України Віктора Януковича до Брюсселя відбудеться на тлі негативу в сфері громадянських свобод в Україні.

Про це йде мова в статті "Поганий запах напередодні поїздки Януковича в
Брюссель", яка опублікована у впливовому інтернет-виданні Євросоюзу
"EUobserver".

"Наїзди" на провідні неурядові громадські організації з боку української
Служби безпеки в останні місяці зіпсували проєвропейські запевнення Президента Віктора
Януковича напередодні його візиту до Брюсселя у понеділок (13 вересня)
", - пише в статті журналіст Ендрю Реттман.

[...]

"Думаю, окремі люди бачать, як багато вони (представники української влади - ред.) Можуть (в плані проведення репресій) ...  Было
 бы большим разочарованием, если мы (Евросоюз), приветствуя
демократические ценности, будем молчать, когда они нарушаются”, -
цитирует издание Ланге.  Було б великим розчаруванням, якщо ми
(Євросоюз), вітаючи демократичні цінності, будемо мовчати, коли вони
порушуються ", - цитує видання Ланге.

При цьому європейські дипломати, за
інформацією журналіста, відзначають, що останнім часом поведінка їхніх
українських колег на переговорах стала більш безцеремонним.  Кроме
 того, новый Президент отказался публично исключить возможность
вступления в Таможенный союз с Россией вместо заключения торгового
соглашения с ЕС.  Крім того, новий Президент відмовився публічно
виключити можливість вступу до Митного союзу з Росією замість укладання
торгової угоди з ЄС.

Як повідомлялося, 13 вересня Янукович здійснить візит до Брюсселя для зустрічей з Президентом Європейської Ради Германом Ван Ромпеєм і Президентом Єврокомісії Жозе Баррозу.

Orange Revolution erased from Ukrainian school textbooks TOP

http://jamestownfoundation.blogspot.com/2010/09/orange-revolution-erased-from-ukrainian.html
September 7, 2010




 
Taras Kuzio  
An analysis and interview with textbook author and historian Viktor Mysan published in Ukrayinska Pravda reveals the ideological orientation of the Ukrainian authorities who came to power in February. During the preceding five years, Viktor Yanukovych had never accepted the legitimacy of the Orange Revolution or his defeat in 2004, ignoring a Supreme Court ruling and parliamentary resolution, and, worse still, adhered to the Russian view that the mass protests were nothing more than ‘political technology.’ This is post-Soviet speak for a black ops conspiracy that was undertaken by the US through the rhetoric of democracy promotion pursued by the Bush administration.

It is therefore no wonder that his Minister of Education, Dmytro Tabachnyk, has quickly taken the initiative to remove the Orange Revolution from school textbooks in a move that smacks of George Orwell’s famous novel Nineteen Eighty-Four.

 

It was always, therefore, a mistake to view Yanukovych in the 2010 elections, despite five years of ‘grooming’ by U.S. consultants Manafort and Davis, as a ‘re-born democrat.’ In order for this to be true, Yanukovych would have had to condemn the mass fraud committed in the 2004 elections, embrace the authenticity and domestic origins of the Orange Revolution and accept his own defeat.

This unwillingness to accept responsibility casts a shadow over another aspiring politician – Deputy Prime Minister Sergei Tigipko – who seeks to refashion himself as a ‘re-born new face democrat.’ Tigipko has also steadfastly refused to condemn the 2004 fraud that took place when he was head of Yanukovych’s election campaign. Therefore, we cannot trust the genuineness of his democratic credentials until he acts like a democrat and condemns the 2004 election fraud.

The real Yanukovych (not the PR version of this year’s election that most Western newspapers such as the Financial Times accepted) has always had the same hostile view of the ‘orange nightmare’ (as he once put it) as Russian leaders. It is therefore no wonder that his Minister of Education, Dmytro Tabachnyk, has quickly taken the initiative to remove the Orange Revolution from school textbooks in a move that smacks of George Orwell’s famous novel Nineteen Eighty-Four.

Ukraine retains a Soviet-style centralization of educational policy and textbooks published in Kyiv are distributed in both Ukrainian and Russian throughout the country. The textbooks for the fifth class that are being published in a 506,000 print run have a new front cover void of the background containing the Orange Revolution protests that was included in the 2005 edition. The 2010 edition has only Cossack leaders on the front cover. In the 2010 edition the Orange Revolution is ignored and replaced by very brief information on the 2004 and 2010 presidential elections, the Viktor Yushchenko presidency and the election of Yanukovych.

The 2010 edition edits out parts of Ukrainian history that are seen as ‘anti-Russian’ by Moscow

 

Mysan places the removal of the Orange Revolution within the context of an overall new line in the 2010 edition that portrays the authorities as bowing to Russian pressure. ‘The majority of the Ministry’s recommendations (to the author) are tied to the formation of another, less aggressive, face of our eastern neighbor – Russia. Besides the Orange Revolution, other episodes that have been cut out of the new edition include when Ukrainians fought against Russia for independence. Also, the 1933 famine is no longer designated as ‘artificial’ and directed against Ukraine.

These twenty ‘recommendations’ of the Ministry of Education are the first that textbook writers such as Mysan have been forced to deal with throughout independent Ukraine’s fourteen previous governments. The 2010 edition edits out parts of Ukrainian history that are seen as ‘anti-Russian’ by Moscow, as reflected in the condemnation of Ukraine’s humanities policies under Yushchenko in President Dmitri Medvedev’s August 2009 open letter to the Ukrainian president.

The Orange Revolution followed the Serbian ‘bulldozer’ and Georgian ‘Rose’ democratic revolutions in 2000 and 2003 respectively. These in turn followed mass protests that had similarly removed post-communist leaders who had retained power after the collapse of communism in Romania (1996), Bulgaria (1997), Slovakia (1998) and Croatia (1999).

Of these democratic breakthroughs, Ukraine’s Orange Revolution was the largest (one in five Ukrainians participated), the most peaceful (in Serbia parliament was set on fire and in Georgia the parliament was stormed) and the longest (lasting 17 days). The Orange Revolution will continue to be seen by Western and some Ukrainian historians as an epochal event similar to Ukraine’s 1991 declaration of independence.

On a final note, optimism by Atlantic Council of the US Senior Non-resident Fellow Adrian Karatnycky that Tabachnyk is an aberration and on his way out is unlikely to materialize, as this ignores the ideological dimension of the Party of Regions and wrongly assumes that ‘pragmatic’ oligarchs run the party and Yanukovych. It was this view that led many in the West (but not the Jamestown Foundation) to believe that there was no difference between Yanukovych and Yulia Tymoshenko in this year’s Ukrainian elections. In reality, subsequent events have shown that Yanukovych represents a fundamental Russophile break in Ukraine’s post-Soviet trajectory from its Ukrainophile three former presidents, as predicted by Jamestown Foundation authors.

Karatnycky wrote in the Kyiv Post in a debate with Rutgers University Professor Alexander Motyl that, ‘On the matter of culture, I am in broad agreement with Motyl. We both disagree fundamentally with the Ukrainophobic policies of Education Minister Dmytro Tabachnyk and with the naming of a Stalin apologist as head of the Institute of National Memory. I still believe that these odious appointments can and will be reversed. Nevertheless, I think that Yanukovych is right in trying to ensure a hospitable environment for Ukraine’s Russian-speakers. Such steps, in my view, are likely to deepen their support for Ukraine’s statehood’.

In reality, Tabachnyk is an integral ideological component of the Party of Regions and the Yanukovych administration, and he is in his position for the long haul because Russia demanded influence over government appointments in the humanities and security forces. With the expunging this month of the Orange Revolution from the textbooks used in schools, Ukraine’s students will be left wondering why they are no longer taught about an event that many of their parents, uncles and cousins participated in and, more importantly, what country is being built where history is edited out for political purposes.

A radio play "Polubotok's Gold is in Lockerbie" by Tony Leliw TOP


Nigerian can do what Russians are unable to....learn Ukrainian! TOP


Letter to Yanukovych: Stop persecuting historians TOP
http://www.khpg.org/en/index.php?id=1284073663
9 September 2010

To
The President, V. Yanukovych
The Prosecutor General, O. Medvedko
The Head of the Security Service, V. Khoroshkovsky

The Ukrainian Helsinki Human Rights Union and Kharkiv Human Rights Group demand that the Security Service of Ukraine stops its persecution of historians

At 7.30 a.m. on 8 September on his arrival in Kyiv by train from Lviv, Ruslan Zabily, historian and Director of the National Memorial Museum of Victims of the Occupation Regimes “Tyurma na Lonskoho” in Lviv was detained by six (!) officers of the Security Service [SBU] and taken to the SBU building on Volodymyrska St.

In detaining him, none of the officers identified themselves or showed any documents. Mr Zabily was simply asked to “come to the car”. Nor was he told the reason why he was being detained. The SBU officers had no detention order. Mr Zabily was not informed of his rights when being detained, not allowed to make any phone call, except to his wife, and his request for a lawyer was also ignored.

The interrogation last fourteen and a half hours, being carried out by SBU officers who did not identify themselves or show any documents.
Such actions by the SBU are a clear violation of Article 29 of the Constitution and criminal procedure legislation.

During the interrogation, without any legitimate grounds, the SBU officers tried to persuade him to voluntarily hand over his laptop and two external hard disk drives. These had copies of historical material and his academic research. The historical material comprises 16 thousand archival documents declassified in 2009 which have already been passed to public computer libraries, for example, the Kyiv Mohyla National Academy and the Lviv Ivan Franko National University. These documents have thus not been classified as secret for a long time.

Having failed to persuade Zabily to sign a document agreeing to voluntarily hand over his laptop and disks, the SBU officers, without any court order and with numerous infringements of legislation, drew up an act of confiscation of the laptop and two hard disks. Neither the laptop nor the disks were sealed making it possible to insert any information on them.

Zabily now has grounds for fearing that they could add any information to his computer needed to persecute him.

It was only after the news of his detention was made public on 9 September that official information from the SBU appeared.

“The Security Service has initiated a criminal investigation over plans by an SBU employee to divulge information which is a State secret, i.e. over elements of the crime set down in Articles 15 § 1 and 328 of the Criminal Code.

It has been ascertained that SBU employee R.V. Zabily collected information which constitutes a State secret without authority in order to pass it to a third party. On 8 September 2010, he was detained on his arrival in Kyiv from Lviv with this information.

At the present time the circle of people for whom the said information was intended is being ascertained.

Such reports must be viewed as an infringement of the presumption of innocence since they assert, before any court ruling, that a specific person has committed a crime.

There was also extraordinary speed in coming up with the assertion that they had found material on Zabily which are state secrets. Have they really carried out an expert assessment of several gegabytes of information removed and established that these documents are state secrets?

On 9 September it was also learned that instructions had been issued by the Head of the Lviv Regional Department of the SBU to not allow the Directorate and employees of the National Memorial Museum of Victims of the Occupation Regimes “Tyurma na Lonskoho” to their work places and work computers. In 2009 the SBU handed over the premises of the former KGB prison for the creation of the museum.

UHHRU and KHPG are concerned by the overt disregard for criminal procedure legislation by SBU officers whose actions are more reminiscent of those of the KGB in Soviet times.

UHHRU and KHPG believe that further harassment of historians, removal of historical documents and the retention of “secret” classification on a considerable percentage of such documents is a step towards a totalitarian future, where a history is artificially constructed with no basis in real facts and historical events. It is inadmissible that what constitutes the history of our country should be determined by the Security Service and politicians, and not historians and researchers.

The 16 thousand SBU archival documents declassified in 2009 are only a small percentage of the overall number of documents held in the archives. Millions of documents held there have yet to be declassified although for many of them the maximum term envisaged by law – 75 years – has long passed. For example, there is no access at all to the Ministry of Internal Affairs archive which contains hundreds of thousands of archival files of those subjected to “dekulakization” in 1930-1931. Ukrainians remain a people effectively without their own contemporary history since access to its sources is closed. In light of this, such “special operations” against historians seem like barbarism, all the more so since we are talking about documents classified by a country which has long not existed – the USSR, which in this way simply concealed its crimes against the Russian, Ukrainian and other nations which had the misfortune to live under its jurisdiction.

In view of this, we demand:

  • That the President carries out a check of the lawfulness of the actions of the SBU officers, and also of the grounds for suspending the work of the National Memorial Museum of Victims of the Occupation Regimes “Tyurma na Lonskoho” in Lviv;
  • That the Prosecutor General check whether R. Zabily’s detention was legal and his right to liberty and personal security observed; whether procedure was followed during his interrogation; whether his right to defence was ensured; whether it was legal to remove his laptop and two external hard drives and warranted to initiate a criminal investigation;
  • That the SBU carry out an internal check of the legality of the SBU officers’ actions, as well as returning the laptop and two hard disk drives removed;
  • That the SBU fully restore the activities of the work of the National Memorial Museum of Victims of the Occupation Regimes “Tyurma na Lonskoho” in Lviv.

Volodymyr Yavorsky,
Executive Director of the Ukrainian Helsinki Human Rights Union

member of the Board of the Ukrainian Helsinki Human Rights Union, Co-Chair of the Kharkiv Human Rights Group and Member of the Board of the International Memorial Society

Circus rada TOP

September 7, 2010

Zenon Zawada
Kyiv Bureau Editor
The Ukrainian Weekly


l to r.: Iryna Farion (Svoboda), Dmytro Pavlychko (chairman, Committee to Defend Ukraine), Yulia Tymoshenko (BYUT Batkivshchyna), Serhiy Sobelev (Leader Reform and Order Party, Yulia Tymoshenko Bloc), Borys Tarasyuk (Narodnyi Rukh - People’s Rukh of Ukraine), Levko Lukianenko, co-author of Declaration of State Sovereignty of Ukraine and the author of Declaration of Independence of Ukraine adopted in 1991.

Photo: http://obkom.net.ua/articles/2010-09/08.1043.shtml

... their zombie-like fanaticism for Tiahnybok led other demonstrators to accuse them of either being at the protest for money, as paid provocateurs, or intentionally causing division among the opposition forces at the behest of the Party of Regions.

 

The latest opposition protest at the Verkhovna Rada, on September 7, resembled a three-ring circus that revealed the increasing radicalization and tension in Ukrainian politics, which appears to be poised for a nasty eruption as predicted by numerous observers.

About 10,000 demonstrators (I estimate about 2,500 pro-government and 7,500 opposition) arrived from throughout Ukraine, despite extensive efforts by the police to prevent the arrival of demonstrators. Any bus companies found to be transporting opposition protestors automatically have their transportation license confiscated. All the dozen or so protestors I spoke with today either arrived by train or their own cars. They all said bus companies declined to transport them.



Ukraine “is headed for an explosion.”
-- Dmytro Pavlychko, chairman, Committee to Defend Ukraine

 

Only three parties were represented at the protest: Batkivschyna (led by Yulia Tymoshenko), the Svoboda nationalists (led by Oleh Tiahnybok) and the People’s Rukh of Ukraine (Narodnyi Rukh) led by Borys Tarasyuk. Viktor Yushchenko has vanished from the Ukrainian political scene and Our Ukraine is extinct, as well as the orange color, which Ukrainians now associate with the Donetsk Shakhtar soccer team more than anything else.

Previous protests were marred by Svoboda nationalists shouting down more moderate voices, who yelled “Tiah-ny-bok!” even as prominent leaders such as Tymoshenko spoke. It was no different this time around. The protest meeting was marred by hundreds of radicalized Svoboda youths in their 20s attempting to shout down most other speakers, including Borys Tarasyuk and former police chief Yurii Lutsenko.

Lutsenko is not a popular figure in Ukrainian politics, having been among those who most betrayed the Orange ideals. Yet the fact he was shouted down demonstrates the aggressiveness of Svoboda supporters, who didn’t seem to be interested in joining the unification of opposition forces, but causing enmity.


Banner reads: At the cemetery sooner than on pension.

When demonstrators attempted to take away their megaphones, in order to stop them from shouting down other speakers, the Svoboda boys shoved and even punched back, continuing to repeat over and over, “Tiah-ny-bok!” Soon enough, their zombie-like fanaticism for Tiahnybok led other demonstrators to accuse them of either being at the protest for money, as paid provocateurs, or intentionally causing division among the opposition forces at the behest of the Party of Regions.

... never was religion integrated into political activity to such an extent as the Yanukovych administration is currently exploiting it.

 

Indeed many Ukrainian patriots suspect that the Svoboda party engages in ethnically and politically motivated provocations and aggressive behavior in order to benefit the Party of Regions. Today’s behavior of the young male supporters, many in their 20s, only contributed to that view.

After the rally, Tiahnybok insisted to those gathered around him (including me) that he didn’t spur his supporters into shouting his name or disrupting the rally. He said they were upset because the demonstration’s organizers, the Committee to Defend Ukraine, denied him an opportunity to speak. However another party leader, Iryna Farion, was allowed to address the crowd, so the behavior of the Svoboda crowd seemed unreasonable.

Additionally, the Svoboda nationalists appeared as if they came to the rally prepared to attack Tymoshenko (and anyone besides their own leaders, for that matter), having arrived with printed placards with slogans that taunted her, such as “Who made (natural) gas serfs out of Ukrainians?”

In her speech, Tymoshenko hammered on the government’s unpopular decisions to increase natural gas prices, increase utility bills by 30 percent, increase the pension age, and increase the Kyiv subway fare (from 22 cents to 25 cents). She also referred to the government as Ukrainophobes, citing its Russification policies.

Farion is among the most radical politicians in Ukraine, so it can as no surprise that she called for “Ukraine for Ukrainians” and ridding the nation of the “animals in government.” She used very loaded language, calling upon the protesters “to shoot them up with their voting ballots” at the October 31 elections and speaking of a “final catharsis” that will soon arrive.


Once again, the government surrounded the parliament building with thousands of Party of Regions supporters, who were comfortably shielded by metal barricades and hundreds of police. Their fanaticism and bizarre behavior is accelerating as fast as the radicalization of the opposition, which was forced to hold its meeting at the Mariyinskiy Palace, adjacent to the parliament building.

Any bus companies found to be transporting opposition protestors automatically have their transportation license confiscated.

 

Similar language was used by the Committee to Defend Ukraine chairman Dmytro Pavlychko, who said openly that Ukraine “is headed for an explosion.” That does seem to be the direction of events as such protests draw more supporters. And the Yanukovych administration does seem to be provoking the opposition into a violent confrontation, with its radically pro-Russian cultural policies that denigrate the dignity of ethnically conscious Ukrainians.

It’s apparent the government is even laying the groundwork for such a violent confrontation, which it can use as a pretext to impose a full-scale authoritarianism as evidenced in Belarus and even some form of martial law. If the opposition enters into an “explosion,” as Mr. Pavlychko suggested, then it better plan the right strategy to ensure that it emerges as the winner, not the defeated.

The techniques used by the government to deal with the opposition are getting fiercer. While earlier allowing protestors to line up along Hrushevskoho Street on the side opposite of the parliament building, this time they weren’t allowed to walk along the street at all. Once again, the government surrounded the parliament building with thousands of Party of Regions supporters, who were comfortably shielded by metal barricades and hundreds of police. Their fanaticism and bizarre behavior is accelerating as fast as the radicalization of the opposition, which was forced to hold its meeting at the Mariyinskiy Palace, adjacent to the parliament building.

It came as no surprise to see more than a thousand Russian Orthodox radicals marching in columns around the parliament building, holding icons and wooden crosses and singing Church Slavonic hymns. This has been a common sight at the barricades that have surrounded the parliament at protests since Yanukovych came to power.

I should note that never was religion integrated into political activity to such an extent as the Yanukovych administration is currently exploiting it. The Orange forces never invoked religion during their reign in the government or their role in the opposition. This leads to the conclusion that the Party of Regions is truly fearful of the opposition and has resorted to extreme measures to extend their grip on power, such as manipulating the Orthodox devoted into defending their authoritarian rule.

If the Renaissance Fund is strangled, so go many Ukrainian NGOs.

 

It shocked me to see hundreds of Party of Regions supporters participating in a Divine Liturgy ceremony led by Orthodox priests within their barricaded fortress, directly in front of the parliament building just as the opposition was meeting. I had never seen such a direct infusion of religion in politics, which has very dangerous potential because it introduces a new irrational element to the conflict. Politics is supposed to offer rational, compromised solutions to disputes. Religion is irrational and therefore can lead people to do highly irrational things.

The scene inside the parliament was just as bizarre as abut a dozen deputies of the Tymoshenko Bloc led a blockade of the podium. Yet the pro-Russian coalition was voting on and approving legislation during this “blockade,” rendering it wholly ineffective and largely a ploy for television cameras.

The most hopeful sign is that the opposition forces are swelling and gaining support among the population. Today’s anti-government protest was the largest since the Yanukovych administration took power.

Yet it was very disheartening to see the opposition forces so divided. (What else is new?) It seems as though Ukrainians are incapable of uniting, no matter how compelling the conditions might be. While I once reserved sympathy and admiration for the Svoboda nationalists and their fierce devotion to the Ukrainian cause, I lost much sympathy and respect for them after today’s protest. They demonstrated such unconstructive narrow-mindedness and hostility towards the other opposition parties that I’m starting to believe they’re more of a hindrance than a benefit to the Ukrainian cause. Their radical positions on many issues aren’t capable of unifying the country, and play into the hands of the Party of Regions in reinforcing the Soviet stereotype of western Ukrainians as “fascist,” hostile, intolerant and dangerous.

The consensus is that Yanukovych and the Party of Regions are seeking the same authority in Ukraine that Putin enjoys in Russia and Lukashenko in Belarus. They will tighten the screws of their authoritarian rule following the October 31 elections, which will no doubt be falsified and rigged in many cities. The amended election law approved on August 30 only enhances the government’s ability to falsify the vote, as detailed in The Ukrainian Weekly last week.

The latest episode in the Yanukovych nightmare is the September 7 announcement by Yevhen Bystrytskyi, the executive director of the Renaissance Foundation in Ukraine, that the Security Service of Ukraine (SBU) is reviewing its work in Kyiv. While George Soros is no angel and no one to be admired, the Renaissance Foundation offers much support to many of Ukraine’s democracy-building institutions. As we recall, Vladimir Putin supported legislation in the Russian Duma in 2006 limiting the ability of non-governmental organizations (NGOs) to operate in Russia. No doubt, Yanukovych would also like to restrict the presence western NGOs which offer financial support to organizations committed to democracy-building and Ukraine’s Euro-Atlantic integration. The Renaissance projects targeted by the SBU so far are not political, yet it’s clearly the strategy of the current government to slowly and gradually eliminate the Western presence. If the Renaissance Fund is strangled, so go many Ukrainian NGOs.

Khoroshkovsky stinks up TV media sector TOP

http://www.kyivpost.com/news/opinion/op_ed/detail/80905/
September 4, 2010

Mykola Kniazhytskiy

 
Whilst Valery Khoroshkovsky, head of the State Security Service is no fairy tale, Ukraine's freedom of speech might be.  
On Aug. 30, our TV channel, TVi, was banned from analogue broadcasting, even though the station remains on the air for now on cable TV. There have been many commentaries about it both in Ukraine and beyond, and there will surely be more.

Western politicians and civic organizations allege that freedom of speech is being curtailed in Ukraine, while the president and his team deny any wrongdoing. Having been at the epicenter of this scandal and being an active participant of it, I come back home late in the evening and remember my childhood.

Ukraine is slowly turning into this sort of fairytale country. We feel it every day, and there is an urge to call things by their proper names.

 

My mom used to read me books. One of my favorite books was a fairytale by an Italian communist writer Gianni Rodari, called “Gelsomino in the Country of Liars.” By irony of fate, a few years later my native city Lviv became the site for filming the famous movie based on this fairytale.

Being a true communist, Rodari ridiculed the hypocritical reality of semi-Mafioso Italy of the time, for what I recognized was the Soviet Union.

The pirates who seized power in the nation attempted to completely change its values to be able to preserve this power. The bald-headed leader was referred to as “golden-haired,” bread shops sold ink, and everyone had to read the only newspaper that was called “The exemplary liar.”

People who tried to call things by their proper names, were sent either to prison, or the mad house which was called “sanatorium.”...

Back in January, TVi had honestly won the tender conducted by the National Council for TV and Radio to receive additional frequencies.

Why was it honest? Because the law gives priority to producers of news and social programs. Our channel produces many of them, employs famous journalists, and the channel’s owner invested tens of millions of dollars into creating a modern TV company, in order to win these frequency licenses.

Western politicians and civic organizations allege that freedom of speech is being curtailed in Ukraine, while the president and his team deny any wrongdoing.

 

But Valery Khoroshkovsky, head of the State Security Service (SBU, as it is known by its Ukrainian acronym) and owner of the dominant U.A. Inter Media Group television holding, did not like it. He must have thought that both our frequencies and those won by other companies should have been given to his holding.

So, his holding sued us. But how can one go to court against the person who can sack any judge at any moment?

Khoroshkovsky, in addition to heading the powerful State Security Service, is also a member of the High Justice Council which has insisted that there is nothing wrong about a businessman with a clear conflict of interests heading the SBU and appointing judges as a member of the High Justice Council.

Anyone could have seen Khoroshkovsky on TV saying the tender was illegal. We had suggested three times in court, the hearing of which we broadcast live, to call as witnesses the actual members of the National TV Council and study the shorthand record of their session.
But for some reason, Khoroshkovsky’s companies were against it. But why would they be against the truth if they say truth is what they’re seeking?

In court, Khoroshkovsky’s companies acknowledged that none of their rights were breached, and they’re only suing us as citizens who, according to the Constitution, want to make sure that everything in this country is done legally.

Well, imagine a different case, where I would sue the housing regulator body BTI of Obukhiv region outside Kyiv using any excuse, and the court will recognize that Khoroshkovsky’s own home should be taken away from him and given to someone else. It’s the same sort of absurdity.

For some reason, the court decision that was made public said that we have no right to broadcast not just on the frequencies we recently received, but on those that had been received in previous tenders.

The court found no guilt of ours in the process, but our licenses were taken away, despite European legal practice. This is censorship.

Those who are doing it understand that the famous journalists Vitaliy Portnikov, Roman Skrypin, Volodymyr Pavliuk, Artem Shevchenko and many other colleagues cannot be told to keep silent about something or call white black. That’s why they’re trying to call this conflict a business dispute.

But where is business here? Khoroshkovsky alleges that his company does not need these frequencies, and they will not take part in another tender for our frequencies should one take place in the future.
When the country has just one holding that belongs to Khoroshkovsky, nobody will dare to ask whether the government is being honest

 

And he’s right. In Vinnytsya region alone his TV channel Inter has more frequencies than those 33 we had won in the whole of Ukraine. What they need is to keep us silent.

That’s because we call white white rather than black, but are prepared to let those speak who think otherwise. Following us, all the others can be closed down and controlled.

Khoroshkovsky has persisted that there is nothing bad about a businessman with a clear conflict of interests heading the SBU and appointing judges as a member of the High Justice Council.

He has maintained that nowhere in the world is business separated from politics, and that his staff [at the SBU] has never called anyone in for “preventative chats” based on political motives, and that the SBU had not tailed journalists, myself included.

When the country has just one holding that belongs to Khoroshkovsky, nobody will dare to ask whether the government is being honest, whether it steals the people’s money and nobody will doubt the reported growth of welfare of the Ukrainian citizens due to the wise policy of those in power.

And the main thing is, this sort of country will have no chance to join Europe, and you can forget about European values.

There will be no need for a democratic election, the opposition can be destroyed for having done what the government dreamt of doing, and those in power can finally become truly and really rich – together with their colleagues.

And then, after the responsibility for everything will be placed on the obedient Viktor Yanukovych, someone rich and powerful can actually ascend to rule the country, and then find an obedient heir.

Everything needed for this plan is in place: the secret police, the media and courts.

http://www.kyivpost.com/news/opinion/op_ed/detail/80905/#ixzz0ygSluTPg

Guardian: Missing, presumed dead: disappearance of Ukrainian journalist deepens media fears TOP

… the Klymentyev case has been dubbed "Gongadzegate II", a reference to the last journalist in Ukraine to be brutally murdered. Hryhorii Gongadze, a muck-racking reporter for a small internet portal, disappeared in 2000. His corpse was eventually found in a shallow grave in woods south of Kiev. His head had been chopped off, probably with an axe. At the time of his murder Gongadze, like Klymentyev, was largely unknown.

The Gongadze case spiralled into an international scandal after secret tapes emerged in which Leonid Kuchma, Ukraine's then president, could allegedly be heard telling his security service aides to "take care" of Gongadze, whom he called "a fucker". Ten years on, the murder investigation is still incomplete.

 

http://www.guardian.co.uk/world/2010/sep/08/ukraine-press-freedom
September 8, 2010

Luke Harding in Kharkiv

For journalists, Klymentyev is a chilling symbol of how press freedoms are being curtailed in Ukraine seven months after the election of Viktor Yanukovych, the country's new pro-Russian president. Yanukovych, his critics say, has set about reversing the gains of the 2004-10 Orange Revolution, in which newspapers and TV flourished. Reporters talk of a new era of fear and censorship.

Last week Kiev's district court stripped two independent opposition television stations, TVi and 5 Kanal, of their licences. TVi has fallen off the main airwaves, while 5 Kanal – which came to prominence with its coverage of the 2004 pro-democracy demonstrations – has had its audience severely reduced. The winner is Valeriy Khoroshkovsky, owner of the pro-Yanukovych Inter Media television empire – and head of Ukraine's SBU security service.

In a report last week the watchdog Reporters Without Borders said broadcast media pluralism in Ukraine was being "seriously eroded", warning of a "disturbing level of hostility towards journalists on the part of the authorities", including "physical attacks".

Ukraine's apparent lurch towards authoritarianism has alarmed EU leaders and MPs. Germany's chancellor, Angela Merkel, expressed her concerns during a visit to Kiev last week. ...

Shortly before his disappearance, Klymentyev had been preparing a story about the mansions of four top officials, one from Ukraine's security service.

[…]

In the meantime, Klymentyev's friends and colleagues say they have no confidence in the official investigation into his disappearance. The journalist was a savage critic of local prosecutors who have now been given the task of finding his killers.

"Klymentyev was extremely persistent," Matvienko said. "I'm sure he's dead. There is no desire to have a real investigation. We are returning to the same dark era as Gongadze."

Complete article: http://www.guardian.co.uk/world/2010/sep/08/ukraine-press-freedom

Лист В. Януковичу: Припиніть полювання Служби безпеки України на істориків! TOP
10.09.10

Президенту України
В.Януковичу

Генеральному Прокурору України
О.Медведьку

Голові Служби безпеки України
В.Хорошковському

Українська Гельсінська спілка з прав людини та Харківська правозахисна група вимагають припинити полювання Служби безпеки України на істориків

8 вересня о 7:30 годині з поїзда № 92 на залізничному вокзалі м. Києва шестеро (!) співробітників СБУ затримали Руслана Забілого, історика, директора Національного музею-меморіалу жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького» (Львів) і відвезли в приміщення СБУ по вул. Володимирська, 33.

При затриманні жодна особа не представилася, не пред’явила свої документи. Його попросили «пройти в машину». Йому також не було повідомлено про причину затримання. Санкції на затримання працівники СБУ не мали. Забілого не ознайомили з його правами при затриманні, не дали зробити жодного дзвінка, окрім дружини, а також проігнорували вимогу надати адвоката для захисту.

Чотирнадцять з половиною годин тривав допит. Допит проводили працівники СБУ, при цьому вони не представилися та не пред’явили жодних документів.

Очевидно, що такі дії СБУ є порушенням статті 29 Конституції України та кримінально-процесуального законодавства.

Під час допиту, без жодних законних підстав, працівники СБУ намагалися переконати його добровільно віддати свій ноутбук та два зовнішніх жорстких диска для накопичення інформації. Там містилися електронні копії історичних матеріалів і його наукові дослідження. Історичні матеріали складаються з 16 тисяч архівних документів, котрі СБУ розсекретило в 2009 році та передало у публічні електронні бібліотеки. Наприклад, ці документи є в НАУКМА та Львівському національному університеті імені І.Франка. Тобто, ці дані вже давно не становлять державну таємницю.

Не переконавши Забілого підписати акт добровільної передачі ноутбука та дисків, працівники СБУ без жодної санкції суду та з численними порушеннями законодавства оформили акт виїмки ноутбука та двох зовнішніх жорстких дисків. При цьому, ні ноутбук, ні диски не були опечатані, що дозволяє внести до них будь-яку інформацію.

Забілий тепер обґрунтовано побоюється, що в його комп’ютер можуть додати будь-яку інформацію, необхідну для його переслідування.

Лише після розголосу інформації про затримання 9 вересня з’явилася офіційна інформація СБУ:

«Службою безпеки України порушено кримінальну справу за фактом готування до розголошення співробітником СБУ відомостей, що становлять державну таємницю, тобто за ознаками злочину, передбаченого ч.1 ст. 15, ст. 328 Кримінального кодексу України.

Встановлено, що співробітник СБУ Забілий Р. В. з метою передачі третім особам несанкціоновано зібрав відомості, що становлять державну таємницю. 8 вересня 2010 року після прибуття зі Львова до Києва він був затриманий із цими відомостями.

Наразі встановлюється коло осіб, яким призначалась зазначена інформація.»

Такі повідомлення можна розцінювати, як порушення презумпції невинуватості, оскільки до рішення суду стверджується про доведеність вчинення злочину конкретною особою.

На диво швидким є й твердження про те, що у Забілого знайшли матеріали, котрі становлять державну таємницю. Невже вже проведена експертиза кількох терабайтів вилученої інформації й встановлено, що ці документи таки становлять державну таємницю?

9 вересня також стало відомо про вказівку керівника львівського обласного СБУ не допустити на робочі місця і до робочих комп’ютерів дирекцію і наукових співробітників Національного музею-меморіалу жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького» (Львів). Нагадаємо, що у 2009 році СБУ передала приміщення колишньої тюрми КДБ для створення музею.

УГСПЛ та ХПГ стурбовані відвертим нехтуванням кримінально-процесуальним законодавством працівниками СБУ, дії яких швидше нагадують діяльність КДБ у радянські часи.

УГСПЛ та ХПГ вважають, що подальше полювання на істориків, вилучення історичних документів та продовження зберігання грифу «таємно» на значній їхній частині, є кроком до тоталітарного майбутнього, де твориться штучна історія, що не базується на реальних фактах і історичних подіях. Не можна допустити, щоби питання якою є історія нашої країни вирішувала спецслужба та політики, а не історики та дослідники.

Нагадаємо, що розсекречені в 2009 році 16 тисяч документів з архіву СБУ складають лише декілька відсотків від загальної кількості документів, що зберігаються в цьому архіві. Досі не розсекречені мільйони документів про політичні репресії, що зберігаються в архівах, хоча для багатьох з них максимальний за законом термін засекречування –75 років – давно закінчився. Наприклад, зовсім немає доступу до архіву МВС, де зберігаються сотні тисяч архівних справ розкуркулених у 1930-1931 рр. Українці досі залишаються народом, який фактично не знає власної новітньої історії, бо доступ до її джерел закритий. На цьому тлі подібні «спецоперації» проти істориків виглядають дикунством, тим більше, що йдеться про документи, втаємничені давно не існуючою державою – СРСР – яка таким чином просто приховувала свої злочини проти російського, українського та інших народів, які мали нещастя жити під її юрисдикцією.

У зв’язку з цим ми вимагаємо:

  • Від Президента України: здійснити перевірку законності дій працівників дій СБУ, а також обґрунтованості зупинення фактичної роботи Національного музею-меморіалу жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького» (Львів);
  • Від Генерального прокурора України: перевірити законність затримання Р.Забілого та дотримання його права на свободу та особисту недоторканність при цьому, дотримання процедури його допиту, дотримання його права на захист та законність здійснення виїмки ноутбука та двох зовнішніх жорстких дисків, також обґрунтованість порушеної кримінальної справи;
  • Від СБУ: здійснити внутрішню перевірку законності дій працівників СБУ, а також повернути вилучені ноутбук та два зовнішніх жорстких диска;
  • Від СБУ: відновити у повному обсязі діяльність Національного музею-меморіалу жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького» (Львів).

Володимир Яворський

Виконавчий директор Української Гельсінської спілки з прав людини

Євген Захаров

член Правління Української Гельсінської спілки з прав людини, співголова Харківської правозахисної групи, член Правління Міжнародного товариства «Меморіал»

СБУ “порадила” історику, який вивчає діяльність УПА подумати про сім’ю TOP

http://unian.net/ukr/print/395079
09.09.2010

Лана Самохвалова

 
Руслан Забілий, директор
львівського Національного музею
меморіалу пам’яті жертв
окупаційних режимів “Тюрма на
Лонцького”
 
СБУ вилучив документи про те, що КГБ розробляв легенду щодо участі Шухевича в єврейських погромах… СБУ синхронно з російським ФСБ розбудовує гуманітарний простір?..

Учора о сьомій тридцять ранку, коли один з головних дослідників УПА, директор львівського Національного музею меморіалу пам’яті жертв окупаційних режимів “Тюрма на Лонцького” (який було створено за президента Ющенка і який перебував у структурі СБУ) Руслан Забілий вийшов з львівського потягу на київську платформу, і його оточили співробітники СБУ. Пана Забілого запросили в автомобіль, відвезли в офіс, де протримали 14 годин, “опитуючи” на історичні теми.

Співробітники спецслужб примусово, без дозволу історика вилучили в нього всі електронні носії, де зберігалися документи щодо діяльності УПА, які він накопичував протягом кількох років, та порушили проти нього кримінальну справу.

Музей, очолюваний Русланом Забілим, було створено за президента Ющенка, і він перебуває в структурі СБУ.

Ми поставили панові Забілому, а також колишньому голові архіву СБУ Володимиру В’ятровичу, яким теж цікавилися його колишні колеги, кілька запитань.

[...]

Що мав із собою Руслан Забілий?

У нього були вилучені історичні документи, які розповідають про функціонування в Україні радянського тоталітарного режиму. Це розсекречені документи з архівів СБУ, зокрема щодо радянської карально-репресивної системи... Це електронні копії документів УПА. Це накази командування УПА, інструкції, звіти про виконання операцій, величезна кількість листівок.

Чи були в Руслана документи, які стосувалися дискредитації УПА радянською владою?

Так. Там був масив документів, який стосувався творення легенди про Нахтігаль, про нібито участь Романа Шухевича у єврейських погромах. Це були інструкції КДБ, як саме готувати свідків до процесу проти Нахтігалю, чіткі вказівки, що свідки мають говорити. Був такий цікавий момент, коли один зі свідків виявився настільки нахабним, що вирішив поторгуватися з КДБ, казав, що готовий сказати все, що треба, але за це попросив путівку до Східної Німеччини.

Ще там були документи про Голодомор. 1983 року КДБ інформувало керівництво партії, що на Європі розгортається кампанія проти Голодомору і слід чинити спротив. Одне слово, ці документи історичні і не містять якоїсь державної таємниці.

Ці документи були лише в базі Забілого?

Очевидно, що ні. Більшість із них є доступними через той електронний архів, які створював я. Це цілий масив документів, які показують, як формувалася та структурувалася армія УПА. Це накази головного командування УПА за оригінальними підписами Романа Шухевича. Там є цікаві матеріали про тренінги та підготовку вояків УПА. Вони вивчали історію, географію, та політологію. Це крім рукопашної боротьби та інших військових наук. Там було кілька тисяч фотографій вояків УПА.

Що таке музей “Тюрма на Лонцького”, який очолює Руслан Забілий?

“Тюрма на Лонцького” як музей була відкрита у червні минулого року. Там була тюрма під час польської окупації міжвоєнного періоду. І з 1939 по 1941 рік, за першого приходу радянської влади там теж була тюрма. У 1941 році там було одне з наймасштабніших знищень в’язнів: коли відступала радянська влада, вона знищила двадцять тисяч в’язнів. У 1941-1944 роках там було гестапо, далі - у 1944-1991-му - тюрма КДБ. Через тюрму пройшли всі українські дисиденти.

До кінця року там мала відкритися експозиція, присвячена дисидентам.

Від автора. Сьогодні проти Руслана Забілого СБУ порушила кримінальну справу. Символічно, що саме у вересневі дні сорок п’ять років тому Іван Дзюба, В’ячеслав Чорновіл, Василь Стус виступили з протестом проти репресій. Чорновіл потім опинився в тюрмі на Лонцького, саме тій, що стала музеєм, яким керує Руслан Забілий.

Очевидно, ті співробітники департаменту СБУ, які раніше займалися російськими спецслужбами(він припинив свою роботу) тепер взялися за українських істориків. Не виключено, що вони синхронно з російськими спецслужбами розбудовують новий гуманітарний простір і ловлять тих, хто заважає. Ніко Ланге, Руслана Забілого... Хто наступний? Можливо, тим панам із органів дали завдання – будувати неагресивний образ Росії? Ми ж не проти, це я запевняю як етнічна напівросіянка. Але чому ціною брехні, а не спільних переговорів та узгодження позицій? Чому ціною свободи українських істориків?

В одній зі своїх колонок я запитала: невже в Україні живуть лише нащадки тих, хто стояв у загороджувальних загонах. Тоді мені передзвонив Володимир В’ятрович і сказав, що в Україні живуть і нащадки тих, хто сидів у криївках та виборював незалежність, і вони кращі за перших. Не знаю, чи кращі... Але вони люблять країну й нікого не бояться.

Лана Самохвалова

Р.S. А загалом усе це гидко й принизливо для працівників спецслужб. Країну розтягують по шматках, а їх змушують істориками займатися.

Вся стаття: http://unian.net/ukr/print/395079

Шелест і Щербицький, Кучма і Янукович TOP

01.09.2010

Тарас Кузьо

 
Тарас Кузьо  
Якщо ви гадаєте, що Віктор Янукович є "відхиленням" української політики, ви помиляєтесь. Янукович є продуктом "русофільської" та "промосковської" традиції, яка є вродженою для України, адже "імперські комуністи" існували в Україні з часу заснування КПУ. Ця традиція стала особливо очевидною за часів правління лідера КПУ Володимира Щербицького (1972-1989 рр.). На зміну йому прийшли інші "імперські комуністи" Володимир Івашко та Станіслав Гуренко, які очолювали КПУ після його відставки протягом 1989-1991 років. Петро Симоненко, лідер КПУ з 1993 року, є продовженням традиції "імперських комуністів" в українській політиці.

Традиція українських "національних комуністів" також бере свої витоки із заснування КПУ, проте протягом 1930-х років її було викорінено. Вона відродилася у 1960-х роках і тісно асоціювалася з Петром Шелестом, що був родом із Харкова, а згодом – з Леонідом Кравчуком, який народився в Західній України і представляв цю традицію протягом 1989-1994 років.

Обрання президентом Януковича позначило серйозний злам в історії України, оскільки призвело до повернення традицій "імперського комунізму" в українську політику. У внутрішній та зовнішній політиці Янукович є більш проросійським політиком, ніж Кучма, і наразі він намагається кардинально змінити національну політику та політику євроінтеграції, з приводу напрямку яких протягом правління попередніх українських президентів існував консенсус. Янукович, наприклад, є першим українським президентом, що відмовився від цілі членства в НАТО, оскільки не вбачає в Росії жодної загрози для України.

"Імперських комуністів" було знищено в серпні 1991 року, коли було заборонено КПУ, проте протягом 1990-х років нова КПУ, яку знову легалізували в 1993 році, своєю підтримкою відновлення СРСР складала загрозу українській незалежності. Після виборів 1999 та 2002 років, коли Симоненко та його партія зазнали двох поразок, КПУ почала занепадати. Її місце зайняла утворена в 2001 році в Донецьку Партія регіонів, до якої перекочувало багато колишніх прихильників КПУ і яка протягом наступної декади перетворилася на головну партію російськомовних сходу та півдня України.

Партія регіонів та КПУ неодноразово ставали союзниками: вони двічі входили до складу коаліції та уряду (2006-2007 рр., з 2010 р.), голосували за відставку першого справді реформаторського українського уряду Віктора Ющенка та співпрацювали в питанні прийняття конституційної реформи (2003-2004 рр.), а прихильники КПУ двічі висловлювали свою підтримку Віктору Януковичеві в другому турі президентських виборів (2004 р. і 2010 р.). Кучма легко укладав короткострокові пакти з КПУ – з метою усунення Ющенка чи прийняття конституційної реформи – проте був ворогом КПУ і зробив усе для того, щоб перемогти Симоненка на виборах 1999 року та послабити позиції КПУ в Східній та Південній Україні.

Історія справді завершила повний круг із обранням нового Щербицького – Віктора Януковича.

Післясталінська епоха в Україні була позначена керівництвом двох комуністичних лідерів: Петра Шелеста (1963-1971) та Володимира Щербицького (1972-1989). Зважаючи на те, що Леонід Кравчук і Віктор Ющенко були президентами лише по одному терміну, незалежність України може запам'ятатися як правління передусім Леоніда Кучми та Віктора Януковича (якщо останній буде президентом два терміни).

Двох післясталінських лідерів радянської України зазвичай протиставляють один одному: Шелест як представник "національного комунізму" і Щербицький як відданий слуга Москви. Заради політичного контролю над радянською Україною Москва спиралася на її донецькі та дніпропетровські русифіковані еліти. Ці два клани багато в чому контролювали розвиток і незалежної України (Кучма, Янукович).

Шелест намагався знайти баланс між захистом інтересів радянської України та демонструванням своєї відданості Москві. Проте він так само боровся проти радянських політик русифікації та денаціоналізації, які проводили "ліберал" Нікіта Хрущов та "консерватор" Леонід Брєжнєв.

Письмові текст Івана Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація" була написана у 1965 році у відповідь на арешти, проте вперше в Україні її опублікували лише в кінці 1980-х років. Її західна версія з'явилася у Великобританії в 1967 році після того, як текст було таємно вивезено з СРСР. Спроби Шелеста тримати баланс між вимогами Києва та Москви завершилася невдачею, і його було усунено з посади прямо з Москви, без проведення консультацій з КПУ, у 1971 році. Його звільнення супроводили арешти українських дисидентів, чистки серед представників культурної інтелігенції, встановлення жорсткішого контролю Комуністичної партії над академічними установами та кампанія проти української національної ідентичності. Щербицький, у свою чергу, використав загрозу українського націоналізму та "націоналістичного ухильництва" Шелеста як засіб для консолідації влади та демонстрації своєї відданості Москві.

Шелест не був ні сепаратистом, ні раннім Горбачовим. Шелест нагадував українських козацьких лідерів (гетьманів) першої половини вісімнадцятого століття. Вони, подібно до Шелеста, намагалися досягти неможливого: захистити свою територію і водночас налагодити добрі стосунки з Москвою. Кучма прийшов до влади з ідеалістичними переконаннями, що він швидко зможе "нормалізувати" відносини з Росією. Романтичні погляди Кучми на Росію протверезив російський президент Борис Єльцин, який чекав три роки для того, щоб прилетіти до Києва та підписати угоду про визнання українських кордонів. За ці три роки Кучма з гетьмана та керівника на зразок Шелеста перетворився на справжнього лідера країни. Він мав час і змогу для цього, адже в середині 1990-х років Україна вже була незалежною, багато в чому завдяки жителям Західної України (президенту Леонідові Кравчуку та опозиції), Росія перебувала в стані постімперського занепаду, а США, НАТО та МВФ погодились надавати свою підтримку в обмін на відмову України від ядерної зброї.

Попри те, що Шелест ніколи не був націоналістом, він лобіював розширення культурних та економічних прав української республіки. Як і Дзюба, він виступав за повернення "ленінської національної політики", яка б передбачала рівність усіх радянських націй, на противагу концепції Росії як "старшого брата". Шелест часто відстоював економічні інтереси своєї республіки, що було досить поширеним та не викликало роздратування Москви.

Шелест не протидіяв діяльності культурної інтелігенції, що встала з колін уперше за тридцять років по завершенню сталінського терору, проте і не сприяв їй. У той же час його промову до Спілки письменників України в 1966 році сприйняли як вияв підтримки інтелігенції. Почути від Щербицького подібні слова було неможливо.

Така різниця у ставленні до української мови нагадує подібну відмінність між Кучмою та Януковичем. У серпні 1965 року тодішній міністр освіти поширив план українізації закладів вищої освіти. Теперішній Міністр освіти Дмитро Табачник здійснив ряд кроків для зменшення ролі української мови у вищій освіті, і, можливо, його будуть порівнювати з реакційним міністром освіти Щербицького.

Шелест виявився більш толерантним до інакомислячих, ніж Щербицький, і це можна пояснити тим, що інакомислення в Україні поєднувало культурні та політичні вимоги, якими Москва була стурбована. Вироки, які виносили українським дисидентам, зазвичай були більш суворими, ніж вироки російським дисидентам. Арешти і чистки 1972-1973 років збіглися з відставкою Шелеста та зростанням впливовості лоялістських угруповань на чолі з Щербицьким.

Роботу Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація" було представлено верхівці радянської України у грудні 1965 року і згодом розповсюджено серед регіональних керівників. Реакція була переважно негативною, особливо з боку прихильників Щербицького. Дзюбу було піддано критиці у внутрішніх публікаціях і газетах, які направляли представникам української діаспори. У березні 1972 року Дзюбу було виключено зі Спілки письменників України, наступного місяця – арештовано, а в березні 1973 року засуджено до п'яти років ув'язнення. Дзюба відрікся від своїх поглядів та уникнув ув'язнення.

Чотири декади потому в довгій статті, що складалася з трьох частин та була опублікована в газеті "День" у липні 2010 року, Дзюба засудив "антиукраїнську" політику Міністра освіти Табачника (http://www.day.kiev.ua/301498, http://www.day.kiev.ua/301787 http://www.day.kiev.ua/302008)

Того ж місяця депутат блоку "Нашої України" – "Народної Самооборони" Ярослав Кендзьор сказав, що команда Януковича "ненавидить українську мову та все українське". Ці слова міг сказати будь-який український дисидент за тридцять років правління Брєжнєва і Щербицького. Чи справді Україна так і не позбулася свого радянського минулого?

Найбільший локальний осередок КПУ знаходився в ультралояльному до Москви донецькому регіоні. Його партійну організацію завжди очолював етнічний росіянин. Тому будь-яка посткомуністична політична сила, яка б виникла в незалежній Україні з Донбасу, така як Партія регіонів, неодмінно була б дуже русофільською і сповненою бажання налагодити тісні стосунки з Москвою.

Призначення Щербицького керівником КПУ позначило перемогу Москви над українською республікою (так само, як і обрання Януковича президентом). Завданням Щербицького було повернути розвиток радянської України в русло, яке задовольняло Москву. Таке ж завдання отримав Янукович після президентських виборів. Критичні моменти розвитку України, які не задовольняли Москву, було чітко виділено у скандальному відкритому листі російського президента Дмітрія Мєдвєдєва до свого українського колеги Віктора Ющенка в серпні 2009 року. Російські та українські ЗМІ виявили, що Росія намагалася вплинути на призначення міністра освіти та "силовиків" (міністрів внутрішніх справ, зовнішніх справ і оборони). Відкат у процесі українського націєтворення, подовження терміну перебування Чорноморського флоту Росії в Севастополі та відмова від мети членства в НАТО були трьома важливими вимогами Росії, які виконав Янукович.

За часів Щербицького керівників найвищого рангу диспропорційно набирали з більш русифікованих українських партійних осередків – донецького та дніпропетровського. Ті, кого було "рекрутовано" до найвищих посад в КПУ під час сімнадцятирічного правління Щербицького, були ультралояльні до Москви та схильні до підтримки "імперських комуністів" в неспокійні часи української політики 1989-1991 років.

Щербицький і Шелест відрізнялися у своєму ставленні до росіян та Москви. Перший був дуже прихильним до них і в своїх статтях та промовах неодноразово називав росіян "старшими братами" УРСР. Шелест ставився до росіян значно менш раболіпно. Знову ж таки, це нагадує відмінність Кучми, який, не будучи русофобом, розумів загрозу українському суверенітетові з боку Росії, від Януковича, який дивиться на Москву із захопленням дитини перед своїм батьком. Янукович не вбачає в Росії будь-якої загрози Україні.

До другої половини 1970-х років частка українських учнів, які навчалися в україномовних школах, упала нижче половини, а за часів Брєжнєва українських книжок публікували менше, ніж за Сталіна. Попри те, що двадцять років незалежності України радикально змінили цю тенденцію в україномовній освіті, після обрання Януковича денаціоналізація знову набула сили.

Шелест, як і три перші українські президенти, прагнув підтримувати українську мову, культуру та історіографію. На відміну від нього, Щербицький розмовляв російською мовою – так само, як і більшість міністрів теперішнього уряду та сам Прем'єр-міністр Микола Азаров. Риторика Щербицького та Януковича з приводу мови, культури та розуміння історії значно більше відповідала вимогам Москви, які надходили в різні часи. Щербицький залишався при владі протягом більш ніж сімнадцяти років та правління чотирьох різних лідерів КПРС, оскільки він виявився дуже лояльною та корисною для Москви, що намагалася зберегти контроль над стратегічно важливою українською республікою, фігурою. В основі режиму Щербицького лежала логіка "старшого брата", яка дозволяла місцевим елітам зберігати повний контроль над республікою в обмін на їхню непохитну лояльність до "старшого російського брата". І знову можна знайти схожу відмінність між "державником" Кучмою, який не довіряв Росії та намагався встановити відносини з нею на правах рівного партнера, та Януковичем, який вирішив побудувати стосунки зі своїм північним сусідом на засадах підлеглого.

(Взяті з сучасної історії України, що я пишу)

Справа Климентьєва приречена, як і справа Гонгадзе – колега зниклого TOP

30.08.2010

Ірина Штогрін

 
Василь Климентьєв, головний редактор газети «Новий стиль» зник 11-го серпня (atn.kharkov.ua)  
– Пан Могильов, міністр внутрішніх справ заявив про причетність (до  зникнення Климентьєва – ред.) перевертнів у погонах. А Ви ж розумієте, що у таких умовах руки у слідчої групи зв'язані. От вони й займаються усілякими дрібницями: шукають у районі підкинутого телефону чи показують нам фото усіляких бандитів, розпитують – бачили чи не бачили – і пишуть протоколи впізнання. Таким чином наповнюються матеріали справи якимось папірцями, а реального руху у справі немає.

– Міністр Могильов визнає, що Вашого колегу могли вбити за професійну діяльність. Ви надавали слідству якісь докази на підтвердження цієї версії?

Запевнення української влади у тому, що вона ретельно контролює розслідування справи зникнення журналіста Василя Климентьєва – це «порожні декларації і самопіар»

 

– Головні докази – це матеріали, які друкувалися на шпальтах нашої газети. Вони вже проаналізовані й, в основному, отримали підтвердження. Ці матеріали стосувалися високих чинів у прокуратурі. А саме Сергія Хачатряна, корумпованого заступника прокурора, «темної плями на мундирі прокуратури». Цей Хачатрян мав виконавців. Один із них –Жилін. На нашому сайті Василь Петрович (Климентьєв) навів інтерв'ю з цим Жиліним, а також інтерв'ю із сином ростовського маніяка Чикатила. Цей Жилін був оперативником, а потім заплатив 260 тисяч доларів за те, щоб його випустили з-під варти і щоб він знову міг посісти оперативну посаду. Чикатило ж прямо казав, що замовником деяких убивств і йому завдання давалися з ініціативи цього Сергія Хачатряна. (збережено стилістику висловленого – ред.). Це все не спростовано і досі жодного судового позову до газети чи до Климентьєва не було!

(Радіо Свобода звернулася за коментарем до прес-служби Харківської обласної прокуратури. Там повідомили, що наразі ніяких заяв не робитимуть, але пообіцяли, що найближчими днями оприлюднять коментар заступника прокурора Хачатряна щодо звинувачень, оприлюднених журналістами газети «Новий стиль»)


– Деякі оглядачі, зокрема журналіст «України кримінальної» Сергій Єрмаков, називають цю справу спектаклем.

А що Президент? Така його президентська доля – заяви робити. Але я не вірю, що свій робочий день Янукович розпочинає з того, що слухає доповідь Могильова про перебіг справи.

 

– Що він має на увазі? Хто актори у цьому спектаклі, хто у ньому режисери? Взяв би й сказав прямо. А так це просто дурниця. Знаючи пана Єрмакова, я припускаю, що так написавши про свого колегу, він переслідує якісь власні інтереси.

– А кому може бути вигідне зникнення Климентьєва?


– Усім антигероям наших публікацій. Почитайте критичні матеріали і ви зрозумієте, що це могло бути вигідно усім, про кого ми писали.

– Все вище керівництво: і Президент, і міністр, і голова Харківської облдержадміністрації Добкін запевняли, що «тримають справу на особистому контролі».

– Сприймаю це як найдешевший піархід. До чого тут Добкін? Ви що, можете уявити, що його допустять до таємниці слідства, чи що він бере участь в оперативних нарадах? Це просто смішно.

[...]

– Може тоді до вас прибули столичні слідчі?

– Може, хтось і приїхав з керівництва. На день-два чи на вихідні, але на тому й все завершиться. Ця справа приречена, бо її розслідування нікому не вигідне. Я зникнення Климентьєва одразу назвав «гонгадзе-гейт». Кращих результатів вони тут не досягнуть.

ПОЛІТИЧНА НАЦІЯ. Про перспективи українського халіфату TOP

30.08.2010

Микола Рябчук

 
Протиставлення «політичної» нації та «етнічної» в українських умовах є частиною маніпулятивної стратегії, спрямованої на те, щоб загальмувати формування модерної нації взагалі і не допустити перетворення покірних підданих у свідомих та вимогливих громадян.

Найновіша «Україна модерна» опублікувала цілу добірку матеріалів про те, як химерно змінюються й спотворюються західні терміни і поняття в українському постсовєтському дискурсі. З власного досвіду знаю, як важко буває пояснювати невтаємниченим іноземцям, чому безвинних прихильників федеративного устрою прозивають у нас «федерастами» й закликають судити – не більше, не менше – за посягання на територіальну цілісність України. Чому безвинне слово «двомовність» доводить до шалу кожного щирого українця, так само як і «подвійне громадянство» чи, скажімо, «політична нація» – підступна вигадка ворогів, що намагаються нас, українців, ошукати, обеззброїти й підкорити?

і нація, і, відповідно, політика в нас усе-таки є, але в зародковому стані – у стані затяжного й болісного формування.

 

... Українці, на відміну від іноземців, бачать досвід СССР, досвід сучасної Білорусі та автономій РФ, досвід совкового Придністров’я, Криму й Донбасу, тож мають достатні підстави не довіряти солодкоголосим співам Корнілова, Колесніченка та інших луб’янських солов’їв.

[...]

Отже, передусім треба усвідомити, що кожна нація є політичною й водночас кожна має певне етно-культурне («національне») ядро. Політика, за Арістотелем, це «державні справи» (а точніше – «міські», бо міста у Греції, власне, й були державами) , а πολιτικος – це не лише «громадянин», citizen, а й, дослівно, «міщанин», – людина, що має право й обов’язок брати участь у вирішенні всіх справ міста-держави. По-сучасному, політика – це процес прийняття і здійснення колективних рішень. Уявити собі неполітичну націю, отже, неможливо, бо ж сама суть нації – це громадяни, які приймають політичні рішення – делеґують владу виборним органам та контролюють їхню діяльність.

Андрій Бондар влучно зауважив, що у нас нема політичної нації, тому що нема, власне кажучи, ані самої нації, ані політики у модерному значенні того слова. Я б лише уточнив, що і нація, і, відповідно, політика в нас усе-таки є, але в зародковому стані – у стані затяжного й болісного формування. Тому що насправді існує вже певна політична меншина – свідомі своїх прав громадяни, які не лише вибирають владу, а й намагаються зробити її підзвітною й підконтрольною. Проте є також маса підданих, котрі задовільняються цілком середньовічними патрон-клієнталістськими стосунками зі своїми володарями, що перебувають фактично поза єдиним для всіх правовим полем. (В Україні, як і в середньовічній Русі, цілком різні покарання за той самий злочин накладали на смердів-холопів і на бояр-олігархів та їхніх депутатських, прокурорських і всяких інших дружинників. Називати цей халіфат «політичною нацією» означає абсолютно не розуміти ані що таке нація – як спільнота рівних перед законом громадян, ані що таке сьогоднішня Україна – як суто феодальне утворення).

Протиставлення «політичної» нації та «етнічної» в українських умовах є частиною маніпулятивної стратегії, спрямованої на те, щоб загальмувати формування модерної нації взагалі і не допустити перетворення покірних підданих у свідомих та вимогливих громадян.

 

[...]

 Феодальні «еліти» зацікавлені у покірних підданих, якими можна легко маніпулювати й за допомогою яких можна успішно леґітимізувати перед міжнародним співтовариством свою кланово-корпоративну владу на імітаційних виборах. Громадянське суспільство як основа модерної нації є головним їхнім ворогом. Тож зусилля усіх самозваних постсовєтських «еліт» послідовано спрямовані на його знищення – через юридичні обмеження та поліційні репресії, через пропаґандистську дискредитацію та марґіналізацію, а головне – через системні й ситематичні утиски малого й середнього бізнесу як економічної бази антифеодального «третього стану», основи новочасного громадянства та, відповідно, політичної нації.

Протиставлення «політичної» нації та «етнічної» в українських умовах є частиною маніпулятивної стратегії, спрямованої на те, щоб загальмувати формування модерної нації взагалі і не допустити перетворення покірних підданих у свідомих та вимогливих громадян....Спосіб формування нації, безумовно, мав вплив на її подальший характер, дискурсивну леґітимізацію, визначення пріоритетів, облаштування й функціонування державних інституцій, здійснення тих чи тих політик. Але з плином часу умовність такого поділу ставала дедалі очевиднішою: навіть найбільш «політичні» нації, як, скажімо, французька чи американська, мають виразне етнічне ядро й забезпечують мовно-культурне домінування «титульної» групи або прямими (як у Франції), або непрямими (як у США) дискримінаційними заходами щодо всіх інших. І навпаки, навіть найбільш «етнічні» нації, як, скажімо, єврейська (ізраїльська) чи латиська або естонська, забезпечують рівні політичні права всім своїм громадянам, незалежно від їхньої мови, культури, релігії чи етнічності. Саме тому в латиському чи естонському парламентах є чимало російськомовних депутатів, а в ізраїльскому кнессеті – не лише російськомовних, а й арабськомовних. Лояльність – це, власне, все, що новочасна нація вимагає від своїх громадян, а рівні політичні права – це той мінімум, який вона їм навзамін пропонує. У цьому сенсі всі модерні демократичні нації є політичними (громадянськими), тимчасом як їхня «етнічність» лише вказує на певні історичні особливості їхнього формування, або ж узагалі є суто оцінковим і часто демагогічним судженням: досить зазначити, наприклад, що в «етнічній» Литві чи Латвії меншини мають куди більше мовно-культурних прав, ніж у «політичній» Франції або Греції (котрі навіть не думають ратифіковувати Європейську хартію міноритарних мов).

Протиставлення «політичної» та «етнічної» нації в Україні демагогічно реалізує відразу дві облудні стратегії. По-перше, дискредитує й марґіналізує ті зародки політичної нації, що формуються у сьогоднішній Україні, представляючи їх як щось суто «етнічне», партикулярне, імпліцитно або й експліцитно «націоналістичне», вороже всім іншим етнічним та мовно-культурним групам. А по-друге, фальшиво підносить на щит та розпропаговує як ідеал «політичної» нації те, що нею не є і ніколи не стане: масу підданих з ідентичністю гомо совєтікуса, сповнених сліпої відданості своїм хазяям-феодалам і такої ж сліпої ненависті до громадян, ототожнених у їхній уяві з ненависним Заходом, ще ненависнішими «націоналістами» та підозрілою, і тому теж ненависною, свободою.

Українська нація, безумовно, формується – саме як нація всіх громадян України, що мають рівні політичні права, але мають також належну політичну лояльність. Тобто визнають і шанують українське етно-мовно-культурне ядро політичної нації; визнають, що на окресленій території саме українці реалізують своє право на самовизначення; що саме українці – як жодна інша етнічна група на цій території – історично боролися й масово гинули за це право, і що саме українці готові й надалі відстоювати це право всіма доступними засобами.

Здійснено розбійний погром редакції рівненської газети «Волинь» TOP
 
УКРАЇНСЬКА ПАРТІЯ

30 серпня 2010 року в приміщення комп'ютерного центру редакції Рівненської обласної газети «Волинь» незаконно ввірвалися директор Рівненського обласного академічного музично-драматичного театру Володимир Петрів, представник нинішньої влади (працівник апарату Рівненської обласної ради) Степан Жданюк, голова Управи РОО УНП Петро Поліщук та особа на прізвище Фінгерт.

Вони вчинили у редакції справжній погром: винесли декілька комп’ютерів в невідомому напрямку, решту від’єднали від мережі, розкидали документи та особисті речі працівників редакції.

На місце події викликали наряд міліції. Було складено протокол.

Про цей факт з проханням захисту повідомив головний редактор газети «Волинь», заслужений журналіст України Сергій Степанишин.

«Точно такий же погром газети «Волинь» в історії вже був – у 1942 році за гітлерівської окупації редакцію «Волині» розгромили есесівці за вказівкою гауляйтера України Еріха Коха. Аналогія очевидна, сьогодні також певна політична група такими ж методами хоче знищити газету «Волинь» за патріотичну і незламну позицію», - прокоментував ситуацію Сергій Степанишин.

Прес-служба Української партії
 

Опозиція в точці біфуркації TOP

http://www.pravda.com.ua/columns/2010/09/2/5348700/
02 вересня 2010

Євген Булавка

Точка біфуркації- критичний нестійкий стан системи, при якому виникає невизначеність: чи стане вона більш хаотичною, чи перейде на новий, більш високий рівень упорядкованості.

 

Команда Януковича зробила все, на що й "сподівались" від неї. Ідеться про концентрацію повноважень в одних руках, поступки Росії, скорочення соціальних програм замість обіцяного їхнього збільшення, тиск на підприємців та задоволення інтересів олігархів.

Водночас ніхто не знає, у який ще бік завтра Янукович крутне кермо підконтрольної йому державної машини. "Сюрпризи" сиплються на голови приголомшених українців ледве не щодня.

Якщо не брати до уваги задоволення власних амбіцій, взагалі неясно, яку саме Україну будує новий президент.

Усе це в купі, замість обіцяного професіоналізму та реформ, не знаходить розуміння в людей. Соціологія свідчить про відчутне падіння рейтингу Партії регіонів.

Проте, парадокс - це падіння не конвертується в зростання підтримки опозиційних сил, або ж у створення альтернативного громадського руху.

Суспільство опинилося у своєрідній політико-психологічній "ямі".

Вихід із неї, безперечно, рано чи пізно буде знайдено. І, чи залишиться нинішня опозиція при цьому "на плаву", залежить тільки від неї.

Упродовж часу, який пройшов після президентських виборів, одразу кілька політичних сил претендували на опозиційний статус. Віднедавна до них додалися ще й комуністи, які входять до коаліції - вони проголосили, що є опозицією до ... самих себе. Такий "кульбіт", втім, є показовим. Адже інші партії також скоріше грали в опозицію, ніж були нею насправді.

Той же Арсеній Яценюк за стилем усе більше нагадує Валерія Хорошковського часів "Команди озимого покоління". Що, зрештою, не дивно - саме телеканал "Інтер", який належить нинішньому шефу СБУ, є улюбленим інформаційним майданчиком лідера "Фронту змін".

"Свобода" залишається вірною притаманній їй радикальній риториці. Та навіть якщо їй допоможуть стратеги з Банкової, які зацікавлені в подальшому розколі країни на ворожі табори, "Свобода" зможе хіба що відібрати частину бютівських голосів на Західній Україні. Можливо, наразі перед нею іншого завдання й не стоїть.

Решта партій, які претендують на опозиційність, при всій повазі, поки що не можуть суттєво вплинути на зміну української політичної мапи.

Виключення становить Тимошенко, з якою Янукович веде не телевізійну, а цілком реальну боротьбу.

Її рейтинг на сьогодні є доволі високим. Але зруйнувати його може не лише фронтальний наступ регіоналів, із застосуванням усіх можливих ресурсів, або недоліки формування власної команди.

Злий жарт із Тимошенко зіграло тривале перебування при владі. Хоч і при наявності "дружнього вогню" із боку Ющенка.

Екс-прем'єр сьогодні дуже "технологічна", має у своєму арсеналі достатню кількість "правильних" меседжів та ходів. І, як завжди, енергії. Проте навіть мінімальний моніторинг інформаційного простору, спілкування з людьми та спостереження показують - виборці сьогодні хочуть також і іншого.

У достатньо критичній ситуацій, у якій опинилася Україна, не один раз вже повторювані заклики та ідеологеми якщо й будуть спрацьовувати, то хіба що в останню чергу.

Ключовим на сьогодні є поняття "довіри".

Як вона формується - це вже наступне питання. Іноді все залежить не тільки від слів, але й від інтонацій, від уміння відчувати настрої. Свою роль відіграє й "свіжість" запропонованих ідей. Однак останнього явно бракує.

Так чи інакше, але від того, як нинішня опозиція вийде із ситуації, що склалася, як вона пройде власну точку біфуркації, залежатиме дуже багато.

Можна й треба, звісно, сподіватися на появу нових облич. Але з кожним днем перебування при владі Януковича вікно можливостей для цього звужується.

Приміром, скільки б абсолютно справедливої критики на адресу Тимошенко не лунало, але якщо б вона сьогодні раптом пішла з політичної сцени, то перед донецьким "катком", що й так уже добряче проїхався по Україні, - зникла б єдина реальна перешкода.

Тільки от їй самій - варто б перестати "гратися" із людьми, і розпочати з ними просто нормальний діалог.

Освітні реформи: вперед у минуле TOP

http://ua.glavred.info/archive/2010/09/02/094349-8.html
«Главред»,
02.09.2010


Надія Майна

Україна повертається до старої, стандартної системи освіти, вважають експерти.

Розпочався новий навчальний рік. Він може стати доволі складним і для вчителів, і для дітей, оскільки наразі українська освіта зазнає численних та суперечливих реформ. Проблеми в галузі освіти України, а також новації навчального року 2010-2011 «Главреду» прокоментували координатор напрямку «Суспільство знань» в Уряді змін, перший директор Центру оцінювання якості освіти Лілія Гриневич, голова правління Центру освітнього моніторингу, колишній заступник міністра освіти і науки України Павло Полянський та голова правління Громадянської мережі «Опора» Ольга Айвазовська.

«Політичне сито» для дітей

Ольга Айвазовська вважає, що сьогодні Міністерство освіти відмовляється від більш прогресивної системи освіти і повертається до старої, стандартної форми навчання, «коли підручники змінюються від уряду до уряду і від міністра до міністра». «В результаті дитина за 11 років у школі може пройти через таке політичне сито ідеологічної дезорієнтації, що просто не зможе бути повноцінним громадянином у цій країні», - зазначила експерт.

Крім того, Ольга Айвазовська заявила, що існує два аргументи відмови від реформи освіти, зокрема, від 12-річки, – політичний і прагматичний. Політичний аргумент простий – «ми не готові».

«А скільки потрібно готуватися? На це було дев’ять років! Тільки на підготовку підручників країна витратила півтора мільярди гривень. Якщо ж це так, то давайте розбиратися. Хто винен у тому, що ми не підготувалися за цей некороткий період? Хто повинен відповідати за кошти, витрачені платниками податків?» - наголосила Айвазовська.

Прагматичний аргумент, за словами експерта, полягає в тому, що діти «тікають» зі школи після 9-го класу, бо не хочуть навчатися зайві роки. «Вони йдуть у профтехучилища чи інші навчальні заклади, щоб готуватися до вищої школи або опанувати робочу спеціальність. Який сенс їм сидіти зайвий, дванадцятий, рік у школі, не отримуючи при цьому профорієнтації?» – пояснила Ольга Айвазовська.

Перший раз в перший клас. Без «Букваря»

Цей навчальний рік першачки розпочали без «Букваря». Без підручників також залишилися учні майже всіх інших класів. Про це розповіла координатор напрямку «Суспільство знань» в Уряді змін, перший директор Центру оцінювання якості освіти Лілія Гриневич. Єдиний підручник, який Міністерство освіти підготувало, – це підручник з історії для п’ятого класу. Але і той не надрукований, а викладений в електронному вигляді на сайті міністерства. До того ж він не повний – є лише кілька перших його розділів....

Більше за ці поточні питання Лілію Гриневич турбує намагання Міністерства освіти і науки змінити ідеологічні засади освіти. Так, наприклад, у підручнику з історії для п’ятого класу зі словосполучення «штучний Голодомор» вилучено слово «штучний», пояснила експерт.

«Це дуже тривожить. Оскільки впродовж навчання в школі закладається система цінностей, яка потім стає основою патріотизму. І нинішній наступ на ідеологічні засади в нашій освіті може призвести до абсолютно неочікуваних результатів, які ми відчуємо за три-п’ять років», - додала освітянка.

Підручники Міносвіти містять граматичні та орфографічні помилки

Програми та ті нечисленні підручники, за якими розпочалося навчання в школах, є неякісними, вважає голова Громадянської мережі «Опора» Ольга Айвазовська. Зокрема, вона зазначила, що перші розділи підручників, які викладені на сайті Міністерства освіти, містять надзвичайно багато граматичних та орфографічних помилок. «Причому досить примітивних. Наприклад, неправильно написані назви Порт-Артур та Австро-Угорська імперія», - запевнила експерт. Внаслідок цього, на думку Ольги Айвазовської, учень під час написання твору, що вимагатиме наведення історичних фактів, обов’язково зробить помилку в цих назвах.

[...]

Вразливі місця навчальних планів

[...]

По-перше, із закону про загальну середню освіту вилучено норму про гранично допустиме навантаження. «Тобто про те, більше скількох уроків на день у дітей не може бути», - пояснив експерт. «При п’ятиденці у дітей не може бути менше семи уроків на день. А у профільних класах буде вісім-дев’ять уроків щоденно», - зауважив фахівець.

По-друге, вилучено норму про тривалість навчального року. «Раніше було написано, що для дітей початкової школи навчальний рік повинен тривати не менше 175 днів, для учнів основної і старшої школи – не менше 190. Тепер про це в законі взагалі не йдеться. Мабуть, може бути і більше, і менше», - розповів фахівець.

По-третє, передбачається декілька нових предметів, але немає підручників для їх вивчення. Більше того, не зрозуміло, коли вони з’являться.

По-четверте, збільшилася кількість одно- і двогодинних предметів. «Це дуже погано. Тепер на предмет «Художня культура» залишено тільки 40 хвилин на два тижні, тобто півуроку на тиждень. Можливо, вважається, що це щось другорядне», - зауважив Павло Полянський.

По-п’яте, навчальні плани не забезпечують вивчення предметів на трьох рівнях – стандартному, академічному і профільному, зазначив колишній заступник міністра освіти. «Наприклад, всі предмети фізико-математичного профілю, крім фізики і математики, тепер вивчатимуться на найнижчому рівні – стандартному. Навіть інформатика, яка природно їм підходить», - додав він.

По-шосте, укладачі навчальних програм для 10-11 класів застосували, на думку Павла Полянського, два найпростіші та найгірші способи. «Перше: вони повністю або частково вилучили зміст предметів третього року навчання 12-річки, тобто 12-го класу. Друге: матеріал 12-го класу вони втиснули в 11-й. В результаті цього будуть перевантажені діти, і вчителі», - застеріг експерт.

Доля вступної кампанії-2011 вирішується зараз

[...]

Ольга Айвазовська пояснила переваги нового проекту умов прийому абітурієнтів до вищих навчальних закладів. По-перше, олімпіадникам та переможцям Малої академії наук пропонується не надавати особливі преференції під час формування рейтингу абітурієнтів, а просто додавати відповідну кількість балів. «За перше місце в олімпіаді або в Малій академії наук буде додано 50 балів, за друге місце – 40, за третє – 30», - зауважила фахівець.

По-друге, подовжено терміни прийому документів з 1 до 31 липня. «Ми повертаємося до місячного терміну, що є абсолютно нормальним і обґрунтованим», - зазначила Айвазовська.

По-третє, умови прийому передбачають досить чіткі норми щодо «скандального питання» - скоригованих списків до зарахування, розповіла експерт. «Приймальна комісія тепер має чітко написану кількість днів: два дні для оприлюднення нових скоригованих списків рекомендованих. Тож на звільнені місця вони вже не зможуть зараховувати кого завгодно з рейтингового списку, незалежно від рівня знань і сумарної кількості балів», - пояснила голова правління Громадянської мережі «Опора».

Проте, за словами Ольги Айвазовської, цей проект має і недоліки. Наприклад, він не має чітких норм, які б пропонували запровадити електронний прийом документів чи формування он-лайн черг.

Бажана фантастика, або Електронні підручники

Перехід на електронні підручники в Україні є бажаним, але поки що залишається фантастикою, вважає Ольга Айвазовська. Вона пояснила: в Україні більше 4 мільйонів школярів; якщо помножити цю цифру на вартість електронної книжки, то виходить дуже велика сума. «Тому навряд чи кошти будуть колись знайдені», - зазначила вона.

На високій вартості переходу на електронні підручники також наголосила Лілія Гриневич. «Щоб одну дитину забезпечити електронною книжкою, а ще краще – маленьким комп’ютером, потрібно виділити близько п’ятиста доларів. Очевидно, що в масштабах країни це є дуже велика акція», - зауважила вона. Проте експерт переконана, що з часом така технологія буде поширена в українських школах, але поряд із нею завжди існуватиме і паперова книжка.

Сутінки над Києвом TOP

http://inozmi.glavred.info/articles/4117.html
02-09-2010

Пауль Лєндвай 

Сьогодні на газовому фронті панує оманлива тиша

Близько двох років тому практично вся Європа перебувала у пастці подвійної залежності: від російського газу і від газопроводів, що їх контролювала розсварена українська влада. Незліченні статті переймалися питанням – хто у конфлікті між Москвою і Києвом дурив і чому?

Сьогодні на газовому фронті панує оманлива тиша. Напередодні свого візиту до Берліна президент України Віктор Янукович запевнив, що виключає такі кризи у майбутньому. Цій меті повинна сприяти також суперечлива квітнева домовленість із Росією подовжити орендний договір для російського Чорноморського флоту до 2042 року замість 2017, як було заплановано раніше. Натомість Україна одержить знижки на російський газ загальною сумою 40 млрд. дол. протягом наступних 10 років.

Окрім того, Януковичу вдалося домовитися про кредит на 15 млрд. дол. з Міжнародним валютним фондом. Після років нескінчених політичних боїв на знищення між провідними фігурами Помаранчевої революції Віктором Ющенком і Юлією Тимошенко, які у лютому програли вибори, 65 відсотків українців влітку були задоволені удаваною стабільністю за Януковича. Тим не менше відомий український письменник Юрій Андрухович нещодавно (і, напевне, не випадково перед низкою закордонних візитів президента) опублікував полум‘яний заклик до міжнародної спільноти: «Будь ласка, пильнуйте мою країну!» Після переліку тривожних прикладів підступів української таємної служби письменник констатує: його країна знову перетворюється на поліцейську державу. Метою «реформ» Януковича є створення на місці України «Росії-2», але, мабуть, дрімучішої, відсталішої, ще менш атракційної. Прийнятний для такого утворення суспільний лад – це такий собі неосталінізм феодально-олігархічного штибу».

Таємна служба під проводом нового очільника Валерія Хорошковського стежить за журналістами та опозиційними політиками, тисне на супротивників за допомогою адміністративних засобів, складає «списки лояльних», а у червні навіть тимчасово затримала німецького керівника київського представництва Фонду Конрада Аденауера. У той час як Янукович у понеділок в Берліні говорив з бундесканцлером Меркель про свободу слова, у Києві в останніх незалежних телеканалів забрали значну частину частот на користь медіаімперії, яку очолює дружина голови СБУ Хорошковського. Окрім того, як член Вищої ради юстиції (!) мультимільйонер Хорошковський контролює також суддів.

Лише п‘ять років після забутої, оскільки зрештою безуспішної Помаранчевої революції стратегічно важлива і потенційно така багата Україна перебуває на шляху до замаскованої авторитарної системи – тісно прив‘язана до Росії замість такого сподіваного тоді відкриття убік Заходу.

Сіті навколо Тимошенко TOP

http://inozmi.glavred.info/articles/4128.html
03-09-2010

Роман Олеарчик

До екс-прем’єра потроху підбирається прокуратура.

 

Арешти й постійні розслідування органів правопорядку в Україні, схоже, мають на меті підступитися до Юлії Тимошенко, лідера опозиції та колишнього прем’єр-міністра.

Усе це навіює враження наступу на опозиційні партії в кремлівському стилі; президентом у Києві вже півроку промосковський президент Віктор Янукович.

Цього тижня Інтерпол розмістив на своєму сайті оголошення про розшук Богдана Данилишина, міністра економіки в кабінеті пані Тимошенко 2008-2009 років. Українські правоохоронні органи стверджують, що він утік після того, як вони тиждень тому виписали ордер на його арешт за звинуваченням у корупції.

Якщо попадеться, пан Данилишин стане п’ятим чиновником з уряду пані Тимошенко, затриманим за таким звинуваченням. Решта четверо, серед яких колишній голова митної служби України та колишній заступник президента державної енергетичної компанії «Нафтогаз», були запроторені за ґрати влітку.

Інші прибічники Тимошенко бояться, що наступними можуть схопити їх – і навіть саму пані Тимошенко.

Під час візиту в Берлін у понеділок на переговорах із німецьким канцлером Анґелою Меркель пан Янукович став виправдовувати розслідування як ознаку того, що його адміністрація бореться з корупцією.

Пані Тимошенко разом із союзниками наполягають на своїй невинності. Вони звинувачують правлячу коаліцію України у масштабній корупції, називаючи вибіркові розслідування «політичними репресіями» пана Януковича проти їхньої партії.

Пана Януковича, який переміг із невеликим відривом пані Тимошенко в другому турі лютневих президентських виборів, та його коаліцію постійно критикують політичні опоненти та іноземні організації з прав преси. І ті, і ті закидають главі держави згортання демократії та свободи слова.

Адміністрація пана Януковича заперечує свій наступ на ці здобутки Помаранчевої революції 2004-го. Тоді угодний Москві кандидат пан Янукович зазнав на виборах поразки, після того як результати голосування були сфальшовані на його користь і це призвело до протестів. Але цього року він помпезно повернувся, обігнавши пані Тимошенко та інших суперників із часів Помаранчевої революції, що урядували в безладі запеклих міжусобиць.

У середу Сергій Льовочкін, голова адміністрації пана Януковича, сказав, що звинувачення, ніби його бос затикає роти ЗМІ й придушує демократію, – це «провокації» опозиції, котра намагається зганьбити нове керівництво України.

Під шаленим тиском з-за кордону та всередині країни коаліція пана Януковича внесла поправки у закон про вибори до місцевих органів влади, призначені на 31 жовтня. З нього викреслено пункти, які забороняли балотуватися новим партіям.

За словами пана Льовочкіна, пан Янукович якраз захищає демократію та свободу слова. Він сказав, що західні цінності та інтеграція в Європейський Союз залишаються головними пріоритетами.

Тим часом розшукується пан Данилишин, і решта прибічників Тимошенко хвилюються, що й вони можуть бути на черзі.

У телефонній розмові з The Financial Times пан Данилишин заперечив заяви обвинувачів, буцім він ошукав державу на сотні тисяч доларів. Хоча місце перебування екс-міністра невідоме і його шукають органи, він сказав, що зараз проходить медичне обстеження.

Пан Данилишин не став уточнювати, де він. Але запевнив, що повернеться в Україну, тільки-но вийде з лікарні.

Сергій Тігіпко знову здивував Україну TOP

http://inozmi.glavred.info/articles/4119.html
02-09-2010

Независимая газета (Росія)

Тетяна Івженко

 
[...]

Прийнятий у липні закон про вибори не пускав балотуватися до місцевих рад партії, регіональні осередки яких були зареєстровані менш ніж за рік до голосування. Це давало змогу владі відсікти «молоді партії», сформовані навколо таких лідерів, як екс-міністр оборони Анатолій Гриценко, екс-спікер парламенту Арсеній Яценюк; а також обмежувати участь у виборах партії Сергія Тігіпка. Проти Юлії Тимошенко влада застосувала інший прийом: закон про вибори забороняв участь у них партійних блоків, в одному з яких партія Тимошенко брала участь у всіх виборах останніх років. При цьому було передбачено висування половини кандидатів за мажоритарною системою, що теоретично дозволяло Партії регіонів посилити свої позиції за рахунок залучення місцевих еліт.

зміни до закону про вибори зіграють на руку партії «Сильна Україна», лідером якої є віце-прем’єр з економічних питань Сергій Тігіпко

 

«Ще на початку літа партія Януковича перебувала в ейфорії: вони збиралися перемогти самостійно, сформувавши свою вертикаль влади від центру до околиць. Однак на осінь в Україні стали різко підвищуватися ціни на товари та послуги першої потреби, й добробут пересічних громадян знизився прямо пропорційно до зростання невдоволення новою владою. Команда Януковича почала обґрунтовано побоюватися підсумків виборів до місцевих органів влади», – зазначив директор Українського інституту публічної політики Віктор Чумак.

Злякавшись, що реальну владу в регіонах може здобути партія Юлії Тимошенко, влада екстрено внесла зміни до закону про вибори, дозволивши брати участь у них усім партіям, незалежно від дати реєстрації місцевих осередків, пояснюють експерти. Керівник Центру соціологічних та політичних досліджень «Соціовимір» Сергій Таран зауважив важливу деталь того, що відбувається: партія влади відмовилася від планів сформувати найбільші фракції в органах влади кожного села, району та області, а замість цього поставила завдання створити свою більшість із залученням союзників. Принципова різниця полягає у тому, що новий курс на порядок зміцнює позиції в українській політиці Сергія Тігіпка та його партії «Сильна Україна».

«Зараз ця політична сила за всіма рейтингами на другому місці, відразу після Партії регіонів», – запевнив «НГ» керівник Комітету виборців України Олександр Черненко. За його словами, такий результат партії, яку тільки недавно стали впізнавати, забезпечив зовсім новий для України технологічний хід: «Сильна Україна» у серпні провела публічні внутріпартійні вибори – аналог поширених на Заході праймеріз. Сенс новації полягав у тому, що кожен громадянин країни міг вплинути на формування передвиборного списку партії: було створено 300 мобільних пунктів для голосування, де українці обирали трьох із запропонованих десяти кандидатів від «Сильної України». За місця у списках боролися близько півтори тисячі рядових членів партії. Уже зареєстровані партійці голосували на спеціально створеному інтернет-сайті. Тігіпко, починаючи незвичну для України акцію, пояснив, що має на меті оживити політику, наблизити її до реального життя й довести, що ця сфера може бути позбавлена корупції.

У праймеріз, за офіційними даними, взяли участь понад 200 тисяч українців. Олександр Черненко зазначив, що місцеві еліти, які раніше орієнтувалися переважно на адміністративно-кулуарні способи обрання до органів влади, зараз уперше отримали змогу чесного, відкритого та прозорого змагання за місця в списках. Це теж посилило авторитет щодо нової партії, вважає експерт.

Наскільки новація була ефективна з точки зору посилення ролі партії в українській політиці, можна буде говорити навіть не після виборів до місцевих органів влади, а після наступних парламентських виборів, вважає політолог Чумак. Сергій Таран згоден, що за допомогою праймеріз «Сильна Україна» забезпечила значний заділ на майбутнє: «І на президентських виборах Тігіпка сприймали як нове обличчя в українській політиці – реформатора, перспективного політика, здатного об’єднати країну, надію нації. Такий демократичний крок, як праймеріз, тільки зміцнив цей образ у громадській свідомості, хоча я і сумніваюся, що на цьому етапі «Сильна Україна» повною мірою використає результати народної довіри», – вважає експерт

Обговорюючи майбутнє, всі політологи сходяться на думці, що нова розстановка сил в українській політиці не призведе до конкурентної боротьби між партіями Януковича й Тігіпка. На найближчі кілька років вони стануть союзниками, що допоможе українському президентові сформувати сильну вертикаль влади, впевнений Віктор Чумак. Уточнюючи цю думку, Сергій Таран сказав, що Віктор Янукович прагне створити в Україні таку саму потужну та жорстку систему, як у Росії. «Але там позиції влади тримаються на справжній популярності лідерів: не сумніваюся, що й Путін, і Медвєдєв хоч завтра з легкістю виграли б чесні вибори. А Янукович, обраний голосами менш ніж половини країни, як і раніше, залишається, грубо кажучи, президентом восьми областей. Йому гостро потрібна підтримка й опора з боку лідера, популярного в усіх регіонах країни. На цю роль цілком підходить Тігіпко», – вважає експерт. При цьому він припустив, що багато членів команди Януковича вбачають у «Сильній Україні» запасний варіант на випадок, якщо нинішня партія влади, яка взяла на себе вкрай непопулярні реформи, остаточно втратить підтримку населення.

Реформа як визволення TOP

http://www.pravda.com.ua/columns/2010/09/2/5351177/
02 вересня 2010

Тимур Нагалевський

 
Тимур Нагалевський, політичний оглядач, спеціально для УП  
Своїм словоблуддям "реформатори" скомпроментували саме поняття суспільно-політичних і соціально-економічних змін, які власне і є реформами. До речі, як і саму ідею державності, яка повинна нести благо народові, а не купці визискувачів країни.

Вісім місяців ми слухаємо і дивимося черговий концерт про "реформи для людей". Але досі жоден із його головних виконавців не пояснив коротко і ясно: а чого вони власне хочуть?

Тому в українців, незалежно від їхньої мови спілкування, віри і політичних поглядів, виробилася чітка асоціація: коли багато говорять про реформи, слід чекати чергового пограбування. Зростання цін, тарифів на комунальні послуги, всіляких штрафів, зборів, податків, тощо.

За двадцять років теревені про реформи втомили кожного

 

І це в той час, коли гроші, зібрані таким шляхом з людей чи то до бюджету, чи то на рахунки державних і комунальних компаній, все одно розкрадаються владою. Тобто корупція в країні з приходом чергових "реформаторів" тільки збільшується.

А тепер кілька думок про те, чим вважаються справжні реформи. На зразок тих, які було проведено в Польщі, Чехії та інших постсоціалістичних країнах.

Отже, коли йдеться про справжні реформи, то вони завжди відбуваються в інтересах всієї країни, а не в інтересах корумпованої верхівки, яка асоціює себе з державою чи використовує її як інструмент власного збагачення.

Іншими словами, реформи - це зміни, які мають принести користь кожному громадянину. Це свого роду звільнення від того, що нам заважає. При цьому нічого будувати і розбудовувати не треба, як те роблять двадцять років наші "розбудовники" і "господарники" усіх політичних мастей.

[...]

Що потрібно для такої реальної реформи, так це точно не чергові багатосторінкові "талмуди" шизофренічних програм і не кількагодинні презентації цього маразму з прямою трансляцією на всю країну.

Для реформ потрібні рішення, а не слова. Адже чим більше говорять про реформи, тим менше збираються їх проводити, тим більше їх бояться.

Отже, гадається, що справжні реформи - це все-таки відмова країни від корумпованої системи влади. Така відмова полягає не у створенні ще одного дорадчого органу при президентові чи наділення надзвичайними повноваженнями міліції, податкової або СБУ.

Така реформа-відмова-звільнення - це насамперед децентралізація влади в країні. Тобто передача більшої частини повноважень і грошей на місцевий рівень, територіальним громадам.

Натомість сьогодні ми бачимо, що і президент, і його партія ці повноваження і гроші воліють не просто централізувати, але й зосередити виключно в своїх руках.

 

Досвід показав, що такий підхід розбиває корупцію на друзки. Принаймні, такої корупції, як у нас, точно немає в тих країнах, які розподілили владу (повноваження і бюджетні гроші) на користь місцевого самоврядування....

До того ж, якби нинішні "реформатори" від ПР та їхні підспівувачі з КПУ і блоку Литвина прагнули справжніх реформ, то вони б точно не відформатовували б закон про місцеві вибори під себе. Вони б робили все навпаки.

Тому, якби влада справді прагнула реформ, вона б насамперед провела б чесні місцеві вибори на основі найдемократичнішого закону, коли право громадянина обирати і бути обраним було б реалізовано максимально. Коли б кандидувати можна було не тільки від партій, а й шляхом самовисування або від зборів виборців, тощо. Таким чином з'явилися б паростки нової політичної еліти.

Децентралізацією і вільними виборами справжня реформаторська влада немов запрошує громадян, усе суспільство брати участь у змінах, що відбуваються в країні.

Натомість у нас виходить, що сьогодні "партія влади", яка вдає з себе реформатора, насправді своїми законами і діями усуває суспільство від суспільних же перетворень, якими за визначенням покликані бути реформи в цивілізованому розумінні цього поняття.

Тоді такі перетворення стають спотвореннями. "Реформи" згори - це завжди розтоптані права, свободи і долі громадян. Це не звільнення, а поневолення людини. Такі "реформи" апріорі не можуть бути для людей, якщо під словом "люди" розуміти народ, а не правлячу верхівку.

Наступна наріжна реформа, яка мала б іти за децентралізацією, податкова реформа. Це насамперед податкове звільнення, податкова лібералізація, тобто поліпшення інвестиційної привабливості кожної громади і країни в цілому.

Це стимул для продуктивних сил суспільства створювати додану вартість, продукувати нову власність, піднімати економіку, створювати нові робочі місця і тим самим розширювати базу оподаткування. Бо добрий господар це той, який знімає з вівці шерсть, а не шкуру.

Натомість влада знову все робить навпаки. Маємо два проекти податкового кодексу, які покликані не звільнити, а поневолити малий і середній бізнес, а також створити вічні податкові канікули для своїх.

Лише після цих двох реформ (самоврядування і податкової) можна було б починати решту наступних: судову, медичну, пенсійну, освітню. Тоді люди зрозуміли б що й до чого робиться. А найголовніше - що конкретно і коли (тобто - через який конкретний період часу) вони і їхні родини матимуть від цих реформ у гаманцях і на столах.

[...]

У парламенті тепер немає ні лівих, ні правих. За невеликим, майже одиничним, винятком, усі погрузли в корупції, а передвиборчі декларації і гасла - лише як прописана роль у спектаклі чи телевізійному ток-шоу.

З опублікованих у ЗМІ матеріалів про маєтки, авта, одяг і аксесуари вітчизняних політиків можна зробити висновок: умови проживання, харчування і матеріального забезпечення першого комуніста країни, міністрів-регіоналів чи екс-міністрів з пост-помаранчевого табору в принципі мало чим відрізняються. Як і шлях набуття цього добра.

Тож немає різниці, коли твої ідейно-духовні цінності буде виголошувати з парламентської трибуни такий же брехун-злодюга, як і той, чиї спічі цілком не вкладаються в твій світогляд. Вони однаково згубні для країни. Це вони обоє в рівній мірі побудували і далі розбудовують так звану українську модель капіталізму: комунізм - для себе і феодалізм - для народу.

Корупція не може породити реформ. Раби невгамовної жадоби особистого збагачення за рахунок обкрадання країни не здатні на ідею визволення, ідею справжнього реформування.

Чинний політичний клас у цьому плані мертвий.

Прихід Партії регіонів до влади - це вінець, а отже й завершення ери колишньої комуністичної номенклатури, червоних директорів і комсомольців.

Потрібен новий політичний клас. Здоровий, прагматичний, патріотичний, який у дискусіях по суті буде проектувати і будувати в нашій країні зовсім іншу, справжню Українську державу.

Тоді й будуть справжні перетворення.

Коли і де народиться цей клас - покаже час. Обнадіює те, що влада своїми недолугими діями цей час невпинно наближає. Адже найтвердіша влада, як і найтвердіша сталь, крихка і найбільше піддається корозії.

Ампутована історія. Чому у підручнику з історії для 5 класу не буде Шухевича? TOP

http://www.radiosvoboda.org/content/article/2144703.html
31.08.2010

Павло Полянський, експерт громадської
організації Центр освітнього моніторингу,
екс-заступник міністра освіти
Ігор Гирич, завідувач відділу української
археографії та джерелознавства НАН
України


Ірина Штогрін

[...]

– ... Віктор Мисан [автор підручника для 5 класу]  наголошував нам в інтерв’ю, що він не вважає, що підручник став проросійським. Хоча він каже відверто про те, що акценти щодо Росії змінилися.

Панове, що, на вашу думку, тут, можливо, насторожує громадськість? Оскільки ця тема зараз активно обговорюється.

Павло Полянський:
Це безпрецедентний випадок, коли така велика увага громади до підручників з історії. Я продовжую мріяти, що колись така ж увага буде до підручників з математики, з хімії, з біології і з фізики з тієї простої причини, що, вважаю, в суспільстві фахівців з цих усіх предметів, включно з історією, приблизно однаково, але про ті мовчать.

Я просто з цим не буду зараз сперечатися, бо ми ж не кажемо, що колаборантами були ті люди, якими хизується і дуже гордиться Табачник: ті ж косіори, любченки, всі інші. Це були колаборанти ще більші. Причому колаборанти, які дійсно забруднили свої руки в крові

 

[...]

Скажу, що влітку у Судаку був дуже великий семінар з Радою Європи. І Рада Європи в  резолюції за підсумками цього семінару зауважила щодо України нову тенденцію щодо адміністративного втручання у формування змісту шкільної історичної освіти. Це не лячно, але це перший такий симптом.

Про що йде мова? Я скажу загальні речі. Природно, що роль підручників з історії формування національної колективної ідентичності, колективної пам’яті є надзвичайно велика. Це розуміють усі.

Що відбулося за 19 попередніх років? Відбулася заміна наративу імперської історії. Це проходили не тільки ми. Це у 1918 році проходили чехи, проходили угорці, австрійці, німці. І було замінено наративом національної історії.  Тому що всі держави, які виникли на нашій планеті після Версальського договору 1918 року, були саме національні держави.

На сьогодні, ймовірно (побачимо, як буде тенденція розвиватися), є така спроба, яка була в Італії нещодавно, коли Сильвіо Берлусконі намагався приблизно в такий же спосіб схилити істориків і авторів шкільних підручників переписати під концепцію його політичної сили. Це є спроба такого реваншу.

Але де тут є загроза? Загроза насамперед у тому, що в істориків, авторів, у когось, можливо, реанімується той страх задавнений, котрий ще пам’ятається з тоталітарного режиму. Але це менше зло. Інше. Тому що тут підручник з історії фіксує те, що пам’ятає суспільство . Вилучення механічне, недолуге, нефахове будь-чого – це є вбивання клиночків у моноліт історичної пам’яті.
Я проаналізував ті кроки, які зараз робить керівництво Міністерства освіти і науки в цій царині і бачу неприховану суперечність з передвиборною програмою Президента і його політичної сили.

 

Але і цього я не радив би страшенно лякатися. У чому перевага (жарт буде зараз) для вчителів історії? Останні роки вчитель історії в океані інформації важко міг знайти щось таке сказати учням, що не відображене у підручнику, а от в умовах авторитарних режимів вчитель завжди хизувався тим, що він був власником забороненої інформації. При такому підході вчитель буде знати те, чого не буде в підручнику: про Полуботка, про Голодомор як геноцид, про Помаранчеву революцію.

Буде звичний конфлікт, який ми всі троє пам’ятаємо, коли була дискусія учнів, які прийшли зі школи з уроку історії, а батьки розповідали: як же не було штучного Голодомору? І батьки зі сльозами в очах переказували родову пам'ять. Це колективна пам'ять національна. Якщо хтось хоче породити такі суперечності, тому що є біль пам’яті у них, якихось поразок надуманих чи ні,  ну так Бога ради. Я думаю, що суспільство здоровіше, ніж нездорові прагнення декого.

– Пане Гирич, а як Ви оціните той момент, що у цьому підручнику «Вступ до історії України», тепер уже оновленому, не буде такого прізвища, як Шухевич, у ньому не буде розповіді про Помаранчеву революцію, і в ньому не буде ще багатьох моментів?

Ігор Гирич: ...
Павло Броніславович сказав про колективну пам'ять. Колективна пам'ять – це, власне, те, що виховується підручником. Підручник не просто дає наукові початки знань з історії, а він дає ту історичну колективну пам'ять, на підставі чого будується нація. Сьогодні ми, на жаль, можемо казати, що нація в нас ще не збудована. Ми маємо державу, а нація будується. Як казав колись Липинський. Нація будується такими спільними підручниками, такими спільними проблемами, які спільно сприймаються від західної до східної України.

Досягнення попередніх наших урядів і Міністерства освіти, де працював Павло Броніславович, це якраз те, що робилися спільні програми, спільний погляд. І 19 років ми йшли в одному напрямку. Тепер, виявляється, ми йшли неправильно. Прийшла нова влада, яка хоче цю пам'ять ліквідувати, бо тільки зараз ми її почали формувати, останніх 19 років. До 1991 року Україна не мала підручника з історії.

Ми кажемо про поляків, про німців, про інших… Вони мають 200-300 років історичний підручник і мають зовсім іншу націю, ніж ми.

Звичайно, не може бути так, що Січові Стрільці, на прикладі яких можна виховувати…
Не могли українці до 1917 року відкрити жодної, навіть приватної школи. ... Якщо за австрійської влади українці мали 50 років українські школи, якщо не більше. От вам різниця російського ставлення і австрійського ставлення.

 

– Що теж вилучено.

Ігор Гирич:
Чому вилучено? Та такої армії в принципі не мала ні більшовицька Росія, не мали ні поляки, бо це були кращі люди України, які пішли в армію свідомо.

Немає Шухевича. А є  Коновалець, на прикладі якого теж варто виховувати людей. Тут не питання, що він був західник чи східняк. Коновалець фактично був головою Осадного корпусу. Це була головна збройна сила України часів українських визвольних змагань. Теж цього нічого немає.

Потім УПА. Чому УПА немає?

– УПА є. Але, як каже Мисан, я залишив…

Ігор Гирич:


І ще мене одне дивує, що може бути кілька правд. Це теж дуже така цікава річ: можна так подивитися, а можна й так. Можна дивитися на голод 1933 року як на геноцид, а можна й ні. Кожен має свою правду, і кожен свою правду вибирає. Так не може бути. Є правда, як от Павло Броніславович казав і Ви, правда тієї людини, яка живе на цій території. Ми не можемо жити і дивитися на себе очима іншої держави чи людини, яка живе на іншій територій. Це дуже негативні тенденції.

[...]

– Пане Полянський, Ви свого часу також долучалися до розробки підручників з історії. На Вашу думку, як зробити так, щоб діти, які тільки починають вивчати історію, потім її вчать у старших класах, були і патріотами, і в той же час мали б розвивальні навички й могли самі здобувати знання, потрібні їм з історії?

Павло Полянський:

Хтось із великих сказав, що історія – це такий союз між померлими, живими і тими, хто не народився.

[...]

Підручники – це такий колективний твір. І мені доводилося, до речі, цей підручник Віктора Мисана, я дуже шаную Віктора Олександровича, я свого часу бачив у рукописі. До нього якраз практично не було нарікань.

– Він сам каже, що йому за 15 років ніхто ніколи не вказував, що має бути в підручнику.

Павло Полянський:
Там дотримано балансу про події Помаранчевої революції. Там є згадка про так звані блакитні мітинги і маніфестації, там зазначено, що інші люди мали інші погляди, і вони також виходили на свої майдани.

– Тому що п’ятикласник пам’ятає цю подію зі свого життя. Він відкриває підручник і там його не бачить.

Павло Полянський:
Безперечно.

[...]

– Пане Гирич, є, на Вашу думку, небезпека того, що якщо такі речі внесені у «Вступ до історії України», то це потім відобразиться й не лише на всіх підручниках середньої школи, а перейде у вищу школу, а, можливо, й добереться до вас, до Академії наук?

Ігор Гирич:
Я в це не дуже вірю. Чому? Підручники з історії повинні відповідати науковим поглядам Академії наук, академічних інститутів. Я можу сказати, що не відповідає.

[...]

Чому? Зараз навіть не та ситуація, яка була в 1991-1992 роках. І я бачу, який почався спротив приходу Табачника до влади. Те, що обіцялося владою, обіцялося в газеті «Сєгодня» під час інтерв’ю, там різних статей Бузини, Табачника і Колесніченка про те, що вони хочуть зробити з освітою і які вони хочуть розставити наголоси, то у порівнянні з тим, що є сьогодні в підручниках, то це, можливо, 3-4% з того, що вони обіцяли зробити. Не можуть вони зробити все, чого хочуть. Це вже є позитив.

Відкрите суспільство, яке є, може, не повністю громадянське,  досить збайдужіле,  але все ж таки вплив суспільства на цих людей відбувається. Тому я не вірю, що ця вакханалія буде довго тривати. Це моя точка зору. Я гадаю, що це має скоро припинитися. Тим більше, що згоден з Павлом Броніславовичем, що  Президент повинен розуміти, що те, що пропонується Табачником, перекреслює легітимність його влади.

– На День національного прапора показували усі міста, і у Львові стояли вояки УПА разом з усіма, коли піднімався прапор на центральній площі. І хтось запитає, хто подивиться: а це хто такі? А в підручнику немає.

[...]

Павло Полянський:


... Звісно, історія – це матеріал для легітимізації або делегітимізації влади. Те, що зараз чиниться з цими підручниками, це удар в спину і Президенту, і владі, тому що ставить питання про делегітимізацію влади. Але намагання ампутувати частину національної історії завжди має вкрай складні наслідки....

Підручник не є ключовим елементом навчально-виховного процесу. Хтось каже, що він – 30% успіху. Я вважаю, що набагато менше. Є вчитель, є дорослі вже учні, як Ви слушно, Ірино, зауважили, які були того свідком, є родинна пам'ять, є національна пам'ять. Оці всі бздури, як кажуть наші сусіди на заході, оці дивацтва будуть скореговані і дискусіями в родині, вони будуть скореговані дискусіями на уроці і отак просто щось, як у 1937 році ножицями вирізати і сказати, що цього не було, це не пройде.

[...]

– Відомі заяви чиновників з Російської Федерації, які висловлювали сподівання, що буде створений спільний підручник російсько-український з історії, потім почали говорити про посібники і навіть показали в електронному вигляді на екрані, що нібито посібник такий є.

Що Ви про це знаєте?

Павло Полянський:
Це ідея не нова. Це ідея, яка була народжена ще Лігою Націй у 1925 році.

Але на сьогоднішній день немає у світі спільного підручника. У Франції навіть немає предмету «Історія», а ми кажемо: спільний німецько-французький підручник. Це посібник накладом у 30 тисяч, який розкупили журналісти, політики як свідчення примирення двох народів, а не шкільний підручник. Він ніколи таким не був, і в школах ані Німеччини, ані Франції його просто сьогодні немає.

Ігор Гирич:
Це абсолютно неможливо з багатьох міркувань.

Павло Полянський: Яперепрошую, є навіть ізраїльсько-палестинський посібник. І що з того?

Василь Стус в українській пустелі TOP

http://www.radiosvoboda.org/content/article/2147962.html
04.09.2010

Надія Степула

 
Василь Стус  
... На 12 літ позбавлений волі, він помер у таборі в селищі Кучино, не проживши і пів століття. У листопаді 1989 року перепохований на Байковому цвинтарі в Києві.

Посмертно відзначений Державною Шевченківською премією за збірку «Дорога болю». Книга вийшла в Україні у 1990 році. Інші збірки теж вийшли на батьківщині поета посмертно, на початку 90-х років минулого століття з’являлися рясно

 
Барельєф Василя Стуса при в'їзді до села Рахнівці у Вінницькій обл., де він народився  
– у 1992 році аж три книги, потім цей струмок пересох. Тоді ж «Галичинафільм» створила документальне кіно – «Просвітлої дороги свічка чорна». У минулому столітті було й найбільше вистав-композицій за творами поета.

Твори Василя Стуса присутні в шкільних програмах (поки що?...); існує літературна премія його імені; у 2005 році йому посмертно присвоєно звання Героя України.

Чому цифри і факти слід нині ретельно пригадувати? Ким залишається Василь Стус в Україні – гранично точно відтвореній ним у поезії: «Верстаю шлях – по вимерлій пустелі, де мертвому мені нема життя»?


«Ну не дали ж йому жить! А тепер вони його шанують… На що вони здались…» – ці слова про свого сина Василя Стуса сказала його мати.

 

«Най будем щирі…»

[...]

Все менше українських письменників, митців доживають до старості. Все менше їхніх творів виходять у світ. Все менше читачів шукають книги українських (і не тільки) поетів, у тому числі й Василя Стуса. Порожніють полиці бібліотек. Фешенебельні зали все частіше збирають фешенебельну публіку, що її запити характеризуються древнім – «хліба і видовищ». На сценах – майже голі дівчата підтанцьовують під беззмістовні недолугі пісні, де є навіть високі слова – про рідну «матір», землю, Україну. Вони звучать майже як насмішки…

Відбулося дивне і трагічне «переформатування» історичного, культурного та іншого простору – із підручників вилучають матеріали про Героїв Крут і УПА, перейменовують вулиці, забираючи їхні знакові імена й замінюючи на «впізнавані».

Збулася одна з мрій Василя Стуса:

Тож дай мені – дійти і не зотліти,
дійти – і не зотліти – дай мені!
Дозволь мені, мій вечоровий світе,
упасти зерням в рідній борозні.

 

У тій новоявленій пустелі духу ще намагаються цвісти оази – в яких шукають прихистку ті, кому, як і Василеві Стусові, «пропікає душу Україна». І, вслід за ним, багато хто з нинішніх поетів може сказати: «Задля чого писати, коли ця вся писанина сама по собі вже має негативний знак... Моторошно чутися без краю свого. Без народу свого. Яких мусиш творити собі сам. Зі свого зболілого серця». А також услід за ним багато хто з нинішніх культурологів, – котрі ще вдаються у «польові дослідження» набутку української культури, можуть сказати, як Василь Стус у статті «Най будем щирі…», написаній 1965 року: «На жаль, багатьом нашим поетам бракує саме глибокої інтелектуальної позначености. (…) Коли Пушкін услід за Ґете говорив, що поезія має бути дещо недалекою в своїх розумових сяганнях, то чимало наших теперішніх поетів розуміють це аж надто буквально».

Мало що змінилося з 1985 року, відколи обірвався земний шлях Василя Стуса. Правда, Україна стала незалежною. Але й правда, що не перестала бути залежною. І суть не в тому, що – від інших країн чи факторів економічного тощо розвитку, а в тому, що не перестала бути залежною від гамузу задавнених проблем власної самоідентифікації, від совкового менталітету тих мільйонів, які називають її «ця країна». Не перестала бути залежною від багато чого й кого, зокрема, і від безлічі тих, для кого ім’я Василя Стуса – або порожній звук, або ж – ненависне. Чому так? – це відкрите питання. Не до політиків, народних обранців. Це – питання до тих, хто обирає, хто зрідка зветься «народом», а частіше – «електоратом».

Василь Стус почувався «моторошно» «без народу свого», сьогодні моторошно думати, що майже нічого відтоді не змінилося.

А син поета – Дмитро Стус – нещодавно увійшов до складу гуманітарної ради при президентові Януковичу...

 

«Здичавів дух і не впізнає тіла…»

Але він відмріяв свою Україну, відборовся за неї до останнього подиху, і хай ці слова вже «збиті», стерті, як і всі, зрештою, слова на світі, але вони ще важать. І вага їх – непроминальна. Василь Стус залишається рідкісно прекрасним українським поетом; його творчий спадок почасти досліджений, і є таємниці ще не відкритого; лишається й таємниця самого його імені – незбагненна таїна цілого окремого всесвіту складної людської душі.

[...]

Упав. І проростає поволі світлим паростком. І нема їм числа – таким світлим паросткам на сумному від втрат українському полі. – Яке він теж передбачив:

У цьому полі, синьому, як льон,
де тільки ти і ні душі навколо,
уздрів і скляк: блукало в тому полі
сто тіней. В полі, синьому, як льон.
А в цьому полі, синьому, як льон,
судилося тобі самому бути,
аби спізнати долі, як покути
(…)
Ні. Вистояти. Вистояти. Ні –
стояти. Тільки тут. У цьому полі,
що наче льон. І власної неволі
спізнати тут, на рідній чужині.
У цьому полі, синьому, як льон,
супроти тебе – сто тебе супроти.
І кожен супротивник – у скорботі,
і кожен супротивник, заборон
не знаючи, вергатиме прокльон,
неначе камінь. Кожен той прокльон
твоєю самотою обгорілий.
Здичавів дух і не впізнає тіла

California legislation requires THIS? Well then how about investigating companies doing Business re: Holodomor/GULAG? TOP
August 30, 2010

In the wake of California legislation requiring companies to disclose their activities during the Holocaust, the head of France's national railroad said lawmakers were welcome to review its archives.

France's national railroad, known by the acronym SNCF, carried French Jews to Nazi concentration camps.

Railroad chief Guillaume Pepe on Sunday told Radio France Internationale that the archives, which have been open for 20 years, are available to U.S. lawmakers, UPI reported.

The California Legislature last week passed The Holocaust Survivor Responsibility Act, which would require bidders to disclose their involvement in transporting victims to concentration camps during World War II. The measure requires the California High-Speed Rail Authority to consider that fact in its deliberation of contract awards.

The legislation is awaiting Gov. Arnold Schwarzenegger's signature. SNCF is seeking part of a $43 billion project to build a high-speed rail line between Sacramento and San Diego.

"We should not forget one thing: The SNCF, the railway workers, were under the yoke of the Nazi occupiers, threatened with death," Pepe told French radio. "And 2,000 railway workers were executed by the Nazis."

A Japanese firm that used American POWs for slave labor during WWII, leading to the deaths of more than 1,000 American POWs, also is vying for a piece of the project.

The Simon Wiesenthal Center applauded the passage of the California legislation.

Білбордики від Мойсея TOP

http://www.radiosvoboda.org


ADMINISTRATION, subscribing, unsubscribing, etc. TOP

Myroslava Oleksiuk
-- editor-in-chief


Oxana Bukanova
-- editor


Марта Онуфрів
-- кореспондент
Marta Onufriv
-- correspondent

diana
Діана Мережко
-- кореспондент (Здоров'я)
Diana Merezhko
-- correspondent (Health)


Zenon Chytra
-- story layout


John Heron
-- story layout
-- webmaster www.eposhta.com


Ihor Prociuk
-- story layout and design

We hope you found ePOSHTA informative and will share it with others. Your submissions and suggestions are always welcome.

eposhta-CanadaUS@yahoogroups.com
or
myroslava@rogers.com

Use the following e-mail addresses to:

SEND us e-mail:
eposhta-CanadaUS@yahoogroups.com

Subscribe to the ePOSHTA-CanadaUS NewsMagazine:
Is one of your friends forwarding ePOSHTA to you? Why not subscribe directly! Just enter your e-mail in the box below and click on Subscribe Now!.

Unsubscribe from the ePOSHTA-CanadaUS NewsMagazine:
Send an email to:
eposhta-CanadaUS-unsubscribe@yahoogroups.com
YahooGroups (which managers our subscriptions) will send you an e-mail -- to which you must reply -- in order to confirm that you want to unsubscribe.

Subscription Issues:
Having difficulty subscribing (or unsubscribing)? Or maybe you want us to add your friends to our newsmagazine? Contact:
subscription@eposhta.com
Make sure you have "Subscription" in the subject line.

Events, Conferences, Employment:
Send announcements at least two weeks before the event date to: events@eposhta.com
See the guidelines for submitting EVENT announcements.

If you maintain a website of events for your city or region, let us know. We will add a link to your site in our ePOSHTA newsmagazine.

Editor-in-Chief:
Myroslava Oleksiuk myroslava@rogers.com

Layout:
Zenon Chytra
John Heron
Ihor Prociuk