If you are having trouble reading ePOSHTA, click here.
Якщо Ви маєте труднощі читати еПОШТУ, натисніть тут.



"Батьківщину не дають і не отримують у подарунок, її будують у поті чола."
-- Перший ізраїльський прем’єр-міністр Бен-Ґуріон
див. Пане Андруховичу! Почуйте голос із Донбасу!
August 11 серпня 2010
Vol.11 No.17
People&Culture&Politics&Business

Know someone who'd like a trial copy of ePOSHTA? Send their e-mail address to:
subscription@eposhta.com
with "Subscription" in the subject line.

In this issue:
  Редакційна Сторінка
  Focus
  Фокус
  Незалежний Погляд
  Events
Send information on social events, conferences, and employment to: events@eposhta.com at least two weeks before the event date. See the guidelines for submitting EVENT announcements.
Links to event postings
  Події
  Програми і Конференції
  Employment, Grants & Scholarships
  Current Affairs
  Сучасні Пoдії
  Культура
  Ukraine & the World
  Украіна і Світ
  History
  Religion
  Релігія
  In Memoriam

Як побороти лихо без державницького розуму
або Деякі засадничі напрямки для порятунку України

TOP

_blank

Упродовж тисячоліть над Україною тяжіє зловісне українське прислів`я: «Два українці - три гетьмани». Майже сто років тому українські соціал-демократи, соціал-революціонери, федералісти не тільки не підтримали державницькі потягнення гетьмана Павла Скоропадського, але й повстанням проти нього завалили українську державу. Ще наступних 2-3 роки Україна борсалася в смертельних московських обіймах, поки її не задушили. Аналогія тодішнього силового упокорення України Росією зі сьогоднішніми реаліями просто вражаюча!

Як бачимо, смутні й сумні сторінки нашої історії нічого не навчили верховодів нинішнього політичного розгардіяшу: замість консолідуватися та об`єднуватися задля порятунку України вони демонструють позірну політичну незалежність. А тим часом в Україні утверджується найгірший із усіх досі існуючих авторитарних режимів постсовєтського періоду: антидержавний, антинародний, антиукраїнський, антидемократичний.

Дивно, що досі ніхто з усе ще існуючих авторитетів не вдарив у всеукраїнський дзвін тривоги, щоб змусити всю політичну отаманію сісти за стіл перемовин. І не тільки посадити її, але й залучити до цього процесу провідників громадських організацій, керівників студентського й молодіжного руху, підприємницьких згуртувань, професійних спілок, усіляких товариств, новостворених груп опору проти свавілля влади тощо. На нашу думку, до лав борців за нову Україну потрібно приєднувати кожного, хто усвідомив небезпеку від повзучого донецько-бандитського бульдозера з московсько-путінським путівником. Окрім того, прагне в недалекому майбутньому кардинально змінити Україну, відродивши загальнолюдські цінності.

Думаємо, що існує дієвий рецепт для тих, хто далі ходитиме під «самостійними» партійними прапорами згідно зі вказівками (фінансовими вливаннями) антиукраїнської влади чи її олігархічних кланів. Ось цей рецепт: переконливо донести до кожного громадянина (напередодні місцевих чи парламентських виборів), що конкретна політична сила діє на шкоду України, а тому її потрібно провалити на виборах. Пора покінчити з політичним надмірним індивідуалізмом: Україна в небезпеці! Задля порятунку Батьківщини все й усі мають підпорядковуватися не дрібно партійним інтересам чи амбіційно пустопорожнім проектам, а єдиному загальнонаціональному центрові.

Ідеться про створення потужного й усеохопного Народного фронту України та його активно діючих структур по всій країні, а не про нині існуючі однойменні (чи дещо видозмінені) псевдоструктури-метелики, які розмножилися або за вказівкою Москви, або з браку державницького думання, або з причини все тієї ж традиційної української отаманії. Пора зрозуміти окремим керівникам всіляких задекларованих українських і всеукраїнських фронтів, що в загальноукраїнський НФУ повинні ввійти найвищі авторитети нації й провідники, здатні виробити стратегію й тактику на ближчу й дальшу перспективу, а не політики чи громадські діячі другого або третього рівнів. Саме завданням останніх, коли у них справді благі наміри, є пошуки таких авторитетів.

НФУ повинен бути загальноукраїнським громадсько-політичним рухом із колегіальним проводом, першочерговим завданням якого має бути організація потужного опору московсько-колоніальній адміністрації на чолі з В. Януковичем. Кінцева мета: утвердження в Україні справжнього народовладдя, законності й порядку, негайне проведення радикальних реформ тощо . Або ми, українці, всі разом візьмемося за чищення владних агієвих конюшень, або зійдемо нанівець під тягарем московсько донецької мафії.

Рівночасно з рухом опору потрібно зазадалегідь подбати про про молоде покоління державних менеджерів, які найближчим часом могли б перебрати високі позиції в усіх структурах влади України. Відбір має проводитися за доволі знаними трьома українськими «п»: професіоналізм, патріотизм, порядність (Пошуки таких кандидатур мають стати загальнонаціональною справою.). Окрім того, перевагу треба надавати тим, хто вчився чи стажувався за кордоном. Найперспективнішим варто б забезпечити стажування в справді дружній нам Грузії. Бо саме Грузія з її унікальними реформами та неймовірним економічним проривом має служити Україні за приклад для наслідування. Думаємо, в такому стажуванні посильну матеріальну поміч могла б надавати українська діаспора.

Паралельно має вестися законотворча діяльність із метою приведення законів України до міжнародних стандартів. Можливо, з цим завданням могла б впоратися Громадянська асамблея України, використавши весь існуючий неформальний доробок. Звісно, ГАУ потрібно поповнити правниками та спеціалістами високого класу, які готові працювати на благо українського народу, України.

Найближчим часом необхідно буде усувати протиріччя чи неоднозначні тлумачення чинної Конституції України. Варто б НФУ заініціювати створення прообразу Конституційної асамблеї, яка напрацювала б украй потрібні зміни й уточнення до Конституції України. До цього процесу можна б залучити відомих правників з української діаспори, використавши їхній міжнародний досвід.

Тільки як слід підготувавши правничу й громадсько-політичну базу для проведення кардинальних реформ в Україні, активізувавши рух опору проти режиму В. Януковича та іже з ним, окресливши прикінцеву мету боротьби, можна закликати більшість громадян України на нові фізичні чи віртауальні помаранчеві Майдани.

І насамкінець про місцеві вибори. Наскрізь хибною є думка, щоб бойкотувати їх. Такий дуже небезпечний заклик дасть можливість ПРУ повністю захопити владу в Центральній і Західній Україні, зокрема не залишивши майданчика для демаршу опозиційних сил чи озвучення позиції НФУ в контексті боротьби з донецьким одержавленим бандитизмом. Кардинальна помилка нещодавніх президентських виборів із гаслами «не йди на вибори», «голосуй проти всіх», «Тимошенко та Янукович – одинакові» та ін., унаслідок чого до влади прийшов контрольований Росією донецький кримінально-олігархічний клан, не повинна більше повторитися. Навпаки: нині потрібно закликати опозиційні сили до утворення єдиної команди чи, принаймні, до спільного контролю за перебігом виборів задля здобуття якомога більше місць у структурах місцевої влади.

Гаслом місцевих виборів має стати: «Ні одного голосу не віддамо за ПРУ та приручену колоніальною адміністрацією «опозицію» А. Яценюка й С. Тігіпка!», а масово проголосуємо за опозиційні політичні сили. Громадно зупинимо наступ антиукраїнських сил!

Від редакції еПОШТИ: Марта Онуфрів, Мирослава Олексюк, Діана Мережко, Джон Герон.


Ukraine's democracy under siege TOP

Askold S. Lozynskyj

Honoring "longstanding and closest historical close ties with Russia" means returning Ukraine's tragic past.

 

Ukraine's Foreign Minister recently promulgated a new "modernized" foreign policy which has been evolving since President Victor Yanuykovich took office. This  unambiguous position statement should be serious cause for concern for the people of Ukraine and the world's democracies interested in cultivating a Western style democracy in Ukraine.

Two components, in particular, comprise this declaration. The first is an unequivocal pronouncement of Ukraine's non-aligned status, but not "a synonym entirely of the Switzerland brand," points out the Foreign Minister. This distancing from NATO is softened somewhat by assurances of continued cooperation with NATO. Still the current regime's  predilection in favor of Russia makes NATO cooperation lip service. Lest there be any ambiguity, the Foreign Minister vows to honor "longstanding and closest historical ties with Russia."

"Paradoxically" in the Minister's own words, he alludes to the "mandate of the Maidan" referring to the Orange Revolution in Ukraine from 2004. He characterizes that mandate as people compelling their elected officials to heed the people's will and takes the liberty of forging that will, offering no scientific evidence, but merely his guess that the people of Ukraine do not wish to join NATO. Rather, he opines that they seek better relations with Russia.

The Foreign Minister concludes by referring to his recent visit to China and offers China's "success" as a paradigm for Ukrainian economic and social development. To emphasize the significance of this announcement, he labels his offering as the policy of President Yanukovich.

There appear to be at least three glaring omissions in this thesis: an objective description of the "longstanding and closest historic ties with Russia"; an elementary understanding of the Orange Revolution; and silence on China's rule, its disregard for democracy, rule of law and basic human rights.

In all frankness, the Yanukovich regime in Ukraine is precisely, that -- a regime, not entirely unlike the Chinese except that the Chinese oligarchs take their orders from no one. Ukrainian oligarchs defer to Moscow.

 

Ukraine's ties with Russia have never been those of equal partners or friendly neighbors. Since 1654 Russia has run roughshod over Ukraine, treating it as a colony, its people as serfs or inferiors. The USSR which succeeded the Russian Empire was different in name and ideology only. Certainly, not direction.  It pursued Russian imperial policy. At all times Ukraine was a resource, possessing no governmental defense or policy. Orders invariably came from Moscow, St. Petersburg and then Moscow again, sometimes directly, and other times channeled through Kyiv, then Kharkiv and then Kyiv again. Honoring "longstanding and closest historical close ties with Russia" means returning Ukraine's tragic past.

The brazen reference to the "Maidan" is reminiscent of Soviet propaganda, where the truth was said to be a lie and vice versa. Repeated often enough, this contortion prevailed and stuck. The fact is that on November 21, 2004, a presidential election was held in Ukraine. The prevailing view based on almost all exit polls was that Victor Yuschenko had been elected. The polls closed at 8PM. At 8:05 the Yanukovich campaign declared victory and even revealed the margin. Mr. Yanukovich was emboldened by his ally, Sergiy Kivalov, the chair of the Central Elections Commission. The very next morning Ukraine's youth began to congregate at the "Maidan" (central square) in Kyiv. They stayed there for more than a month until the courts ruled the election a fraud, incumbent president Kuchma, a Yanukovich ally, concurred and Ukraine's parliament scheduled a new election on December 26. Mr. Yuschenko was elected president. The purpose of the "Maidan" was to stop Victor Yanukovich from stealing the election.

Perhaps, most telling and troubling is the China "success" model. This economic "success" must be tempered with analysis of China's record on democracy and human rights. The image of the Chinese students facing down government tanks during the Chinese "Maidan" in Tiananmen Square of 1989, even today, more than twenty years later, casts a pall on the quality of life in China. The fact of the matter is that China's economic miracle is based upon 1.3 billion hardworking people ruled by an authoritarian and corrupt oligarchy which has no regard for the people's rights and freedoms. The very fact that China remains communist even if in name only, says much since Chinese communism under Mao and his successors was responsible for more atrocities than Hitler and Stalin combined.

In all frankness, the Yanukovich regime in Ukraine is precisely, that -- a regime, not entirely unlike the Chinese except that the Chinese oligarchs take their orders from no one. Ukrainian oligarchs defer to Moscow. The people  of Ukraine need to ready themselves to protect their hard won freedom. The West should take note of Ukraine's "modernized" but undemocratic and subservient foreign policy. In all fairness, Ukraine's Foreign Minister has done us a favor. Unwittingly, perhaps, he has put out a warning.

Askold S. Lozynskyj is Past President of the Ukrainian World Congress

Пане Андруховичу! Почуйте голос із Донбасу! TOP
Андрухович, по-своєму, є патріотом України, але, як не крути, патріотом не загальноукраїнського масштабу. Його патріотизм – для власного вжитку, заради забезпечення власного комфорту.

Не можу собі уявити, щоб хтось із справді ВЕЛИКИХ українських письменників – таких, як Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка, Василь Стус, Ліна Костенко та інші – колись щось подібне проголошував, адже такі заяви автоматично викреслили б їх зі списку ВЕЛИКИХ.

 

08.08.2010

Ірина Магрицька

Риторична репліка на заяву щодо від’єднання Донбасу і Криму від України
Без сумніву, будь-який український письменник, а тим більше такий талановитий і модерновий, як Юрій Андрухович, має право висловлювати сентенції політичного змісту, особливо в час, коли Україна як держава в передчутті фатальної трагедії. Коли політики неспроможні врятувати народ і державу від загибелі, за цю справу зазвичай беруться письменники (пригадаймо поетів-шістдесятників, Ліну Костенко сьогодні, яка навіть через історичну поразку закликає свій народ до майбутніх перемог). Вони дають народові надію, бо «де немає надії, там панує порожнеча» (Леонардо да Вінчі).

Спробою врятувати державу від «смертельної небезпеки» було й недавнє створення Комітету захисту (в першому варіанті – «порятунку») України, до ініціативної групи якого ввійшло чимало сучасних письменників і громадських діячів, у тому числі я з паном Андруховичем. У відозві, яку підготував цей Комітет, сказано, що головною метою його діяльності є «відстоювання територіальної цілісності й суверенітету України».

Якщо Андрухович так швидко поміняв свою попередню позицію (мова йде про його заяву щодо можливості відокремлення Донбасу і Криму від України), то його поведінку не назвеш інакше, як ренегатською (ренегат – це той, хто зрадив свої переконання і перейшов до табору ворогів; відступник, зрадник).

Інтернет-газета українців Канади ePOSHTA пише: «Хочеться запитати в цього ексцентричного аматора-політика: як би оцінила офіційна Москва, Варшава чи Берлін заклик свого літератора до передачі сусідній країні частини своєї території?"

 

Не думаю, що наш письменник є переконаним послідовником таких одіозних політиків, як Лужков, Затулін, Жириновський etc. Безперечно, міркуючи подібним до цих осіб чином, він керувався іншими, аніж вони, мотивами: людина європейської ментальності, але разом з тим українець, він хотів би, і цілком слушно, щоб Україна стала частиною Європи. Щоб, попрацювавши десь у Німеччині, він повертався в Україну як додому, тобто в Європу, а не в «совок».

Андрухович, по-своєму, є патріотом України, але, як не крути, патріотом не загальноукраїнського масштабу. Його патріотизм – для власного вжитку, заради забезпечення власного комфорту.

Не можу собі уявити, щоб хтось із справді ВЕЛИКИХ українських письменників – таких, як Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка, Василь Стус, Ліна Костенко та інші – колись щось подібне проголошував, адже такі заяви автоматично викреслили б їх зі списку ВЕЛИКИХ.

Висловлена Юрієм Андруховичем пропозиція отримала широкий суспільний розголос. Ось, наприклад, як відреагував на неї знаний український поет і перекладач Мойсей Фішбейн: «Я вже давно не цікавлюся заявами Юрія Андруховича й не реагую на них. Полемізувати з ним не вважаю за потрібне. Якщо Вас цікавить моя думка щодо цієї пропозиції відокремити Крим і Донбас, відповім. Я вважаю: дискусії про те, яку саме частину України має бути віддано Росії, взагалі неприпустимі. Хоч скільки віддайте – Росії все одно буде замало. Після Криму й Донбасу йтиметься про Одещину, Миколаївщину, Харківщину, Сумщину… Тоді залишиться тільки галицька Україна зі столицею в Івано-Франківську (чи у Львові, чи в Тернополі – про це Андрухович і Ко. також подискутують)». (30 липня 2010)

Політичний аналітик Юрій Романенко відніс його заяву до числа «знакових проявів симптомів хвороби голови, що гниє» (під головою він розуміє не тільки політичні еліти, а й інтелектуалів, які беруть участь у створенні смислів, проектів, котрі визначають рух країни в певному напрямку), порівняв цю заяву із грою в сірники і припустив, що саме «довге перебування пана Андруховича в ресторанах Праги та Мюнхена згубно вплинуло на його критичне сприйняття української дійсності».

Ви спитаєте: а чому ж тоді «донбаські» українці роблять зовсім не український вибір, блокуючи тим самим іншим українцям дорогу в Європу? На захист своїх земляків скажу, що ті 90% не відбивають реального стану речей.

 

Інтернет-газета українців Канади ePOSHTA пише: «Хочеться запитати в цього ексцентричного аматора-політика: як би оцінила офіційна Москва, Варшава чи Берлін заклик свого літератора до передачі сусідній країні частини своєї території? Невдасі довелося б довго вибачатися перед суспільством, а можливо, й пакувати валізи, терміново шукаючи притулку в інших краях (бо всюди подібні публічні думки класифікуються як посягання на територіальну цілісність країни)». І додає: «Український письменник-космополіт проявляє цілковиту байдужість до долі свого народу, до цілісності своєї Батьківщини», допомагаючи «головному ліквідаторові Віктору Януковичеві реалізувати поетапний план Росії щодо знищення Української держави».

Інженер-програміст із Матвіївки Запорізької області Тетяна Савченко при аналізі Андруховичевої заяви застосовує образ: «Спроба розійтися з Росією шляхом жертв нагадує азійську казку про двох братів, які тікали від тигра. Один іншому ставить підніжку і тікає, думаючи про те, що встигне втекти достатньо далеко, поки тигр ласуватиме» – і закликає знаного письменника до приязні й довіри до «східняків», які для нього є «зеками і паханами», тобто ментально чужими.

Погоджуючись із висловленими тезами, хочу до дискусії з паном Андруховичем (щоправда, він заявив, що не збирається ні з ким дискутувати, а отже, й міняти свою точку зору щодо майбутнього України) додати і свій голос – голос із Донбасу (бо живу в Луганську, народилась у Донецьку).

Шановний пане Юрію! Я так само, як і Ви, вкрай незадоволена тим, що 90% моїх земляків під час усіляких голосувань роблять неукраїнський вибір. Але якщо Ви підсумовуєте, що мешканці Донбасу політично є частиною російської нації і що тут апріорі заблокований будь-який український рух, і не внаслідок якихось репресій, а тому, що справді цього не хоче тамтешнє населення, воно чуже Україні, – то я трохи іншої думки. (Зауважу, що мої статті з критичним аналізом суспільно-політичної ситуації на Луганщині упродовж останніх кількох років друкували центральні видання – «Дзеркало тижня», «День», «Універсум», «Слово просвіти», «Молодь України» та інші, але реакції від тих, хто міг би поміняти ситуацію на користь України, не було ніякої.)

Час президентства Ющенка абсолютно нічого не змінив на Луганщині. Віктор Андрійович, «добра душа», віддав усю владу в Донбасі своїм нібито опонентам.

 

Отож, хто такі мої земляки – мешканці Донбасу? І чому вони так «неправильно» голосують? (Я не претендую на всеохопну відповідь на ці питання, лише наведу деякі факти, які могли б пролити світло на особливості менталітету мешканців цього регіону).

Для початку вкотре повторюся, що Донбас, до якого більшість не лише політиків, а й, як бачимо, представників інтелектуальної еліти відносять усю Донеччину та Луганщину, насправді об’єднує лише промислові райони цих областей – де є шахти, заводи й фабрики. Щодо Луганської області, то її сільськогосподарські райони (а це більша половина території, що здавна називалася Слобожанщиною) заселені в XVI–XVIII століттях переважно етнічними українцями з Київщини, Полтавщини, Чернігівщини, Волині.

Пригадую, як під час наукової експедиції в північні райони нашої області мої колеги зі Львова щиро здивувалися, що взагалі почули тут українську мову. І не просто українську, а таку, що збереглася тут, за їхніми словами, краще, ніж на Київщині. Отже, цей факт переконливо ламає стереотип щодо суцільної російськомовності як Луганщини, так і Донеччини, що міцно засів у головах нашої «еліти».

Як дослідник українського весільного обряду повторю також істину, висловлену свого часу відомим ученим Хведором Вовком, про те, що «український народ на всій території, що її він заселяє, являє собою одну етнографічну цілість, цілком виразно відокремлену з-поміж інших слов’янських народів». Я вивчала не лише слобожанське, а й гуцульське, поліське, буковинське і центральноукраїнське весілля – як традиційне, так і сучасне, – і переконалася, що регіональні різновиди цього обряду об’єднані своїми основними елементами й у своїй сукупності відрізняються, наприклад, від російського весілля.

Так, у всіх куточках України (і на Луганщині також) роблять весільне деревце (гільце), молода до обряду комори ходить у вінку, а на дівич-вечорі вона прощається і зі своїм дівуванням, тобто довесільним періодом життя, і з дівоцтвом – дівочою незайманістю. А от у російському весіллі гільця немає, як нема й вінка на молодій (вона напнута хусткою), на «дєвічнікє» вона прощається тільки з молодими роками (до речі, на це гуляння молоді села батько дівчини-нареченої приносить гроші та пиво, чого немає в українському весіллі). На всіх українських теренах на весіллі раніше не вживали багато горілки. Як розповідали мої інформатори, раніше «одна чарочка, на ковток, лазила по всій хаті».

Так що і мовно, й етнографічно сільська Луганщина – це ніяка не Росія, а Україна. І ніхто з її мешканців (за винятком кількох російських сіл) не ідентифікує себе як росіян, а лише як українців, дехто жартома називає себе «перевертнями». Щодо останнього своєрідного етноніма, то його можна трактувати як наслідок цілеспрямованої русифікації, що здійснювалась переважно в радянські часи (зокрема, працівники паспортних столів масово переробили українські прізвища на російський манер: мати, наприклад, має прізвище Гура, а дочка – Гуріна, батько Савенко, син – Савєнков).

Пригадую, як літня жінка з Троїцького району розповідала, що до 1933 року її односельці навіть ніколи не чули російської мови. І не розуміли, що означають, наприклад, оці слова завезених у вимерлі від голоду хати людей: «Как это так?» (Цікаво, що діти й онуки тих росіян, що залишились тут жити, говорять уже українською – мовою більшості тамтешнього населення).

Немає сумніву, що ментально сучасні українці-слобожани вже не ті, що були ще на початку ХХ століття. А ви як думали – хіба могло не залишити слідів цілеспрямоване нищення народу голодом? На цих теренах, де мало річок і лісів, Голодомор зібрав свої найчисленніші жертви й відбився на психіці тих, хто залишився живим. Звідси – елементи рабської психології, бажання догодити начальству, «вибитися в люди». Але ж це – ознаки хвороби, яку можна і треба лікувати на державному рівні за рецептами геніального соціолога Френсіса Фукуями.

Російсько-радянська ментальність сама собою не вивітриться. Як казав перший ізраїльський прем’єр-міністр Бен-Гуріон, «батьківщину не дають і не отримують у подарунок, її будують у поті чола».

 

Щодо мешканців власне Донбасу: за словами живого класика сучасної української літератури, луганського поета Василя Голобородька, який (так само, як і письменник Микола Руденко) родом із Донбасу, його рідне (українське!) село Адріанопіль Перевальського району Луганської області колись оточили шахти, на які прибули працювати звідусіль – і з Росії, і з Білорусі, і з більш далеких країв, і з західної України. До середини ХХ століття шахтарі у своїй більшості стали вже представниками однієї національності – радянської. І мова в них була вже одна – російська.

А от мешканці навколишніх сіл, які виникли ще до появи шахт, і досі залишаються українськими (за винятком кількох сіл, заселених росіянами-старовірами). Пригадую, як, щотижня їдучи в службове відрядження до промислового містечка Ровеньки, я часто була свідком того, як водій зупиняв автобус, щоб забрати дітей із маленьких сіл і підвезти їх до школи в сусідньому селі. Зайшовши до автобусу, ці діти завжди щебетали по-українськи, бо це їхня рідна мова.

То хто ж ці діти та їхні батьки-діди? За Андруховичем, росіяни? А хіба росіянин Василь Голобородько? А Микола Руденко та Іван Дзюба, вихідці з Донбасу? А Іван та Надія Світличні, що з луганської Старобільщини? А Сергій Жадан – молодий український літератор, їхній земляк? А чому Борис Грінченко зі своєю дружиною Марією Загірньою на межі ХІХ–ХХ століть розбудовували в селі Олексіївка на Донбасі не російську, а українську школу? Бо там жили (і зараз живуть) етнічні українці. Хто не вірить, приїдьте й подивіться – там досі стоять побілені хатки з квітниками попереду, і послухайте, якою мовою там розмовляють.

Ви спитаєте: а чому ж тоді «донбаські» українці роблять зовсім не український вибір, блокуючи тим самим іншим українцям дорогу в Європу? На захист своїх земляків скажу, що ті 90% не відбивають реального стану речей.

Іще під час виборів 2004 року в одній місцевій газеті я опублікувала статтю «Не-вибір-2004, або Чому на Луганщині так мало голосувало за Ющенка», де описала численні факти фальсифікації результатів народного волевиявлення місцевою владою, наслідком чого стало зменшення в окремих селах кількості голосів, відданих за «помаранчевих» кандидатів, у 15–20 разів, у період між першим і другим туром.

Думаєте, за час, що минув відтоді, щось змінилося на краще? Та ні. Методи довиборної «обробки» електорату й маніпуляцій під час самих виборів влада вдосконалює. Люди, що працюють, бояться втратити роботу, тому йдуть на такий собі компроміс із владою. Так, один із працівників ринку казав, що ніколи б не голосував за Януковича, якби хазяїн того ринку не поставив умову: або голосуєш за кого треба, або не будеш працювати. А в день кожних виборів їм приносять бюлетені прямо на робоче місце й перевіряють «правильність» їхнього заповнення.

В одному райцентрі мені розповіли, як під час останніх виборів на одній із дільниць мішки з заповненими бюлетенями міняли настільки віртуозно, що іноземні спостерігачі навіть не могли збагнути, що відбулася підтасовка – європейці не обізнані з такою вишуканою методикою. А місцеві спостерігачі, що помітили порушення, за чинним на той час законом ніяк не змогли змінити ситуацію, бо їхнім обов’язком було лише дивитись і мовчати. (Читала, що в Криму до окружних комісій з дільниць привозили замість бюлетенів упаковки зі шпалерами.)

В одному українському селі Кремінського району на Луганщині я поцікавилась у місцевих мешканців, як вони могли вибрати такого голову сільради, що сидить п’яний на робочому місці й навіть не розуміє української мови. Жінки розповіли, що за цього чоловіка, родом із Росії, який нещодавно вийшов із місць позбавлення волі, ніхто з них і не голосував, зате вони всі бачили, як його довірена особа вкинула в скриньку не менше як 300 бюлетенів саме за цього кандидата. Так його й «вибрали».

А хто, як кажуть, робить погоду в найсхіднішому обласному центрі України?

Упродовж багатьох останніх років (1998–2005) Луганську облдержадміністрацію (ЛОДА) очолював Олександр Єфремов, тоді ж очільником Луганської облради був Віктор Тихонов. Усі в Луганську знають, що за цей період ці двоє стали найбагатшими людьми в області. А путівку в життя їм дали, як і для всіх нинішніх місцевих керівників, партія і комсомол: Тихонов був секретарем парткому тепловозобудівного заводу (1988–1991), а Єфремов працював на вищих керівних посадах ЛКСМУ (1980–1991) у Луганській області.

Чомусь мені пригадався передрук в облрадівському виданні «Известия Луганщины» статті з московської газети «Ростокинская панорама», де кореспондентка в захваті описувала плідну співпрацю Луганської та Московської областей, яка встановилася за керівництва Єфремова й Тихонова. Особливо тішило автора статті те, що останні – етнічні росіяни.

2003 року на замовлення цих керівників було написано гімн Луганщини, і не будь-ким, а московськими авторами – М. Таничем та О. Федорковим. А першим виконавцем цього гімну на День міста Луганська була російська група «Лєсоповал».

У Луганську знають і те, що саме тоді було відкрито постійний авіарейс Луганськ-Москва, а «губернатор» Олександр Єфремов літав до «білокам’яної» майже щотижня — не виключено, що на політичні консультації.

Саме за каденції Єфремова й Тихонова луганські обласні телеканали – «ЛОТ» та «ЛКТ» – міцно закріпились у руках керівництва Партії регіонів. Засновником третього й останнього луганського телеканалу є також впливова людина в Партії регіонів – Володимир Ландик.

Ця політична сила фактично реанімувала на Луганщині стару радянську систему управління і тотального контролю за масовою свідомістю населення. Місцеві ЗМІ вже не один рік пропагують тільки радянські й сучасні російські ідеологеми.

А в дні відзначення 75-х роковин Голодомору почесний гість облради Віктор Черномирдін привіз у дарунок луганським п’ятикласникам кілька тисяч примірників підручника «Страноведение. Путешествие по Руси и России во времени, пространстве и языке», який дає «альтернативний погляд» на історію. Так що луганські учні вже два роки вивчають історію за російськими підручниками.

Час президентства Ющенка абсолютно нічого не змінив на Луганщині. Віктор Андрійович, «добра душа», віддав усю владу в Донбасі своїм нібито опонентам. Звіти, які йшли звідси до Києва, наприклад, щодо вшанування пам’яті жертв Голодомору, ніким там не перевірялись і приймались на віру. Учителі в школах викладали предмети гуманітарного циклу на свій розсуд. 80-річні бабусі – вчительки історії на уроках досі маразматично марять поверненням комунізму.

Сьогодні ЛОДА очолює Валерій Голенко – «гуманітарій-комсомолець», лобіст усього російського та радянського, організатор другого Сіверськодонецького з’їзду, полум’яний борець із українськими «фашизмом», мовою та історією, а разом з тим – креатура Віктора Тихонова. А 2008 року, за головування Голенка в облраді, комунальне підприємство «Луганськвода» було передано в концесію російському консорціуму «Альфа-Групп» під керівництвом Михайла Фрідмана і Германа Хана (до слова, з того часу вода на Луганщині в чотири з половиною рази дорожча, ніж у Києві).

Гуманітарним заступником Голенка став колишній прес-секретар «губернатора» Єфремова, активіст того ж «сепаратистського» з’їзду Родіон Мірошник.

А головою Луганської міськради від 2005 року є креатура другого фактичного керівника області, тобто Єфремова, – Сергій Кравченко. Зараз він особисто опікується встановленням на колишньому цвинтарі, що є місцем масових поховань репресованих, військовополонених і визволителів Луганська, відомих громадян міста, якогось величного, але засекреченого пам’ятника.

Проукраїнська громадськість обласного центру впевнена, що це буде пам’ятник Катерині ІІ, ім’я якої провладна команда віднедавна штучно прив’язує до історії Луганська. Було чимало протестних акцій, відкритих листів мерові міста, але реакції – жодної. Як і відповіді з боку очільниці відділу освіти на відкритий лист батьків із приводу закриття у вересні 2009 року українськомовного класу в Луганську під приводом відсутності фінансування малонаповнюваних класів.

Тож на яку свідомість «донбасівців» можна сподіватися за такого ідеологічного пресингу на неї з боку місцевої влади, що орієнтована зовсім не на українську державність?

20 років південний схід оминався гуманітарною увагою Києва, тому цей вакуум заповнювали гуманітарії північного сусіда. Російсько-радянська ментальність сама собою не вивітриться. Як казав перший ізраїльський прем’єр-міністр Бен-Гуріон, «батьківщину не дають і не отримують у подарунок, її будують у поті чола».

Саме так робить, наприклад, пересічний українець Богдан Скробут – він обійшов із просвітницькими лекціями чи не всю Україну. Це важко, це збитково в матеріальному плані, це забирає багато часу й енергії. Але ця людина працює на українське майбутнє. А де ж такі подвижники української справи на Печерських пагорбах, пане Юрію? Питання риторичне.

Напевно, українські співаки, літератори й інші митці, проукраїнські політики не їдуть розбудовувати Донбас, бо думають, що їх тут вороже сприйматимуть. Насправді це зовсім не так. Пам’ятаю, як 2007 року в Луганську відбулася зустріч з письменниками Андруховичем, Жаданом і Дерешем. У залі не було де яблуку впасти! Студенти з різних університетів засипали гостей цікавими питаннями (більшістю по-українськи), розкупили книжки й не хотіли відпускати. Наша молодь відчуває велику потребу в такому спілкуванні. Але його майже немає.

А років п’ять тому на зустріч із Дмитром Стусом як дослідником творчості батька теж зібралося багато молоді. Правду кажучи, луганці виявились більш патріотичними, ніж столичний гість: коли той став розповідати, що працює як із київськими, так і з московськими видавцями – там, де йому краще платять, – вони з осудом спитали: а як би до цього поставився Василь Стус? На що Дмитро відповів, що взагалі ображений на батька, бо в нього не було часу на виховання сина. І, напевне, мав рацію…

А в червні цього року до нас із гастролями приїхав гурт «Океан Ельзи». На луганському стадіоні зібралось не менше як 5 тисяч глядачів. Такої шаленої реакції молоді на виступ артистів я ніколи не бачила! І головне – всі пісні Вакарчука вони знають напам’ять.

Щодо етнічних росіян, яких на Луганщині 39% (українців – 58%), то не всі з них орієнтовані на союз із Росією. За весь період незалежності я лише двічі чула від своїх земляків розмови про бажаність такого об’єднання (організовані владою та проросійськими партіями антиукраїнські шабаші до уваги не беру). Серед моїх знайомих кілька таких, що віддали своїх дітей в українські класи, а в 1990-і роки таке бажання було масовим – і в українців, і в росіян.

Тож у мене, на відміну від Андруховича, є надія на те, що Донбас стане колись Україною. Це можливе або за умови справді української, сильної влади в Києві (тоді українська ідея поширюватиметься ланцюжком: столиця → область → район → село), або самовідданої й жертовної роботи інтелектуальної еліти на ниві виховання й просвітництва мас. Інших варіантів немає.

Щодо Юрія Андруховича, то йому, видно, ніколи не стати провідником нації, а бути лише літератором. Бо той провідник повинен виборювати простір не для зневіри, а для мрії і надії. Якщо б, наприклад, я була політиком, то краще б говорила не про від’єднання Донбасу від України, а про приєднання до неї всіх етнічних українських територій, які були колись у складі УНР – там теж живуть українці, які зникають як етнос. Пораженство ж – не для сильних духом, а для слабких.

І наостанок: зважаючи на шквал критики автора горезвісної заяви, у мене складається враження, що зробити її пан Андрухович міг для того, щоб пробудити у співвітчизників бажання діяти, а не мовчки спостерігати за руйнуванням держави. Принаймні хочеться вірити, щоб було саме так…

Ірина Магрицька – кандидат філологічних наук, доцент Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля, голова Луганської обласної філії Асоціації дослідників голодоморів в Україні, кавалер ордена княгині Ольги ІІІ ступеня

Олігархізація влади – прямий шлях до перетворення на колонію TOP

http://www.pravda.com.ua/articles/2010/08/4/5273825/

Петро Олещук

 
Олігархія за своєю сутністю є дуже нестійким та нестабільним режимом. Оскільки влада належить економічно пануючим суспільним верствам, що є неоднорідним конгломератом різних кланів, "сімей" та угруповань, які постійно перебувають у стані боротьби, то така влада перетворюється на поле перманентної "війни" між олігархами за власність.

[...]

У політичному плані в української еліти немає жодних розбіжностей - і депутатів, і міністрів, і "місцеву еліту", незалежно від партійної приналежності, цілком влаштовує наявний режим.

Невелика купка людей - лічені родини та люди "близькі" до них володіють усім, намагаючись розширити будь-яким способом свої бізнесові імперії.

Українські підприємці вже не мають жодних ілюзій по відношенню до власної держави. Очевидно, що коли справа торкнеться інших соціальних груп безпосередньо, то і вони почнуть дещо по-іншому відчувати ситуацію.

 

На публіці це все розігрується у вигляді протистояння "лівих", "правих", "ліберальних", "демократичних", "зелених" та інших партій, які, проте, у владних колах захищають не свої аморфні ідеології, а цілком конкретні бізнес-інтереси своїх "патронів".

На практиці ж ми маємо лише дві реальні партії: партію олігархів та їх челяді та партію "всіх інших".

Саме суперечності між ними і творять усі проблеми в українському суспільстві. Якщо одну "партію" цілком влаштовує наявний стан справ, який дозволяє накопичувати та вивозити з держави мільярди, то іншій "партії" потрібні людські умови життя, бодай натяк на соціальну справедливість та хоча б подоба цивілізованих правил гри в економіці.

[...]

Проте зараз, коли відбулася повна консолідація влади, коли олігархічні політичні проекти один за одним втрачають свій "ідеологічний лоск", а рівень зневіри населення у політиці доходить до максимальних меж, олігархічний режим (поки що непомітно для широкого загалу, але від цього не менш виразніше) починає втрачати базу для свого існування.

Маски скинуті і тепер ми вже не можемо сприймати політичну боротьбу так само, як раніше, побачивши не один десяток перефарбовувань та зміни "політичної орієнтації".

Сотні перебіжчиків та ренегатів, на яких така багата українська політика, показали, що вся їх удавана гра у владу та опозицію, усі ці численні "бризкання слиною" на публічних ефірах у Шустера та Кисельова були лише грою - і грою явно не Шекспірівського масштабу.

А в реальності ми маємо абсолютно інше. На практиці усі уряди послідовно заганяють Україну у кабалу до МВФ, приватизують державну власність, перерозподіляють ресурси. Податковий кодекс, підвищення пенсійного віку, зростання тарифів - от реальна конституція України.

[...]

Найцікавіше у даному випадку те, що у суспільстві відсутня помітна соціальна база наявного режиму. Очевидно, що будь-яка влада має спиратися на певні соціальні групи, організації, прошарки.

Опорою демократії є середній клас. Військова диктатура спирається на потужну армію. Тоталітаризм - на потужні партійні структури. Азійський авторитаризм - на кланово-родинну та етнічну структуру суспільства.

У чому соціальна база українського олігархічного режиму? Насправді, у класичному розумінні вона відсутня. Дивлячись на стан українського війська або силових структур розумієш, що далеко не на них у разі чого думають спиратися представники влади.

Олігархія - це завжди втрата суверенітету. Або в Україні зміниться форма організації влади, або ця форма організації влади ліквідує Україну

 

Обізнані у реальному стані справ у політичних партіях України (у тому числі правлячих) чітко усвідомлюють, що ніякою опорою режиму вони бути не можуть. Тим більше не є такою опорою влади бюрократія, яка, звичайно, обслуговує режим але навряд чи буде щось робити для його утримання.

Водночас, очевидно, що зростання соціальних суперечностей в Україні може продовжуватися і призвести, у кінцевому рахунку, до непередбачуваних наслідків. Хто тоді захищатиме пануючий суспільно-політичний лад?

Очевидно, відповідь на це питання слід шукати не в Україні, а за її межами.

Сама сутність олігархічного режиму полягає в тому, що рано чи пізно він призводить до втрати суверенітету (навіть примарного). Національна держава олігархії не потрібна - потрібні лише гарантії непорушності власності.

Водночас, суспільна нестабільність, яку породжує олігархічна влада, може бути загрозою для капіталів та їх власників. І тоді останні вирушають на поклон до іноземної сили, котра допоможе втримати у державі статус-кво.

Як правило, це означає поступки у суверенітеті, але дозволяє олігархії відчувати себе значно спокійніше у "світовій сім'ї братніх олігархій".

Історія Латиноамериканських країн новітнього часу цілком підтверджує цю тезу. Режими місцевих олігархів-латифундистів в кінцевому рахунку забезпечували власну стабільність через передачу іноземцям ключових ресурсів та проведення зовнішньої політики у руслі "Старшого Брату". І рано чи пізно постає питання: хто править, уряд чи, приміром, МВФ?

Олігархія - це завжди втрата суверенітету. Або в Україні зміниться форма організації влади, або ця форма організації влади ліквідує Україну.

Ціла стаття: http://www.pravda.com.ua/articles/2010/08/4/5273825/

Ще раз про Донбас. Казус Андруховича і дійсність TOP
http://www.pravda.com.ua/articles/2010/08/5/5276185/

Сергій Грабовський

 
[...]

А справа вся в тому, що Андрухович нещодавно дозволив собі в інтерв'ю інформагенції УНІАН сказати приблизно таке: у разі, якщо в Україні знову переможуть, умовно кажучи, помаранчеві політичні сили, то треба буде дати можливість Кримові й Донбасу відокремитися.

Бо ці регіони - то не Україна, й заселені вони людом (в основній, переважній масі), який не має нічого ментально спільного з Україною.

З такими гирями на ногах, як Донбас та Крим, Україна ніколи не стане європейською державою, натомість без Донбасу ми давно вже були б у Євросоюзі.

Численних критиків ідейної позиції Андруховича (якщо абстрагуватися від прокльонів і хамських випадків на адресу письменника, бо тут чогось уся рать інтелектуалів солідарна у їхньому використанні, незалежно від своїх поглядів) можна з певною мірою умовності згрупувати у чотири табори.

Представники першого з них дуже щиро і дещо слізливо ведуть мову про те, що Донбас - край український, там живуть переважно етнічні українці, і тому слід палко обійнятися з ними, а не відділяти їх. Соборність України вибороли наші батьки та діди, ми нікому не віддамо наші надбання!

Одне слово, романтика. Колись комсомольська, тепер етнографічна.

Другий табір сходиться на думці, що відділяти таки треба, тільки не Донбас, а Галичину: вона ж бо не православна, а якщо хтось і православний там, то неодмінно розкольник, й українською мовою розмовляють галичани (а на додачу ще й польську знають, а нерідко - і німецьку), гроші рахують, в Європу їздять постійно... Ні, це не наші люди!

Теж перелицьовані комсомольські настанови, але дещо іншого штибу.

Третій табір має значно серйозніші настанови та ідеї. Для нього збереження територіальної цілісності держави - це аксіома відповідальної вітчизняної політики. А от курс на українізацію країни - зовсім не догма.

Якщо за два десятиліття не вдалося зробити Донбас більш українським у сенсі культурно-мовному, то, може, час відкинути старі галицькі догми про "українську Україну", при цьому, ясна річ, не вважаючи чимось більш ефективним і принцип "Усьо будєт Донбас"?

Виходячи з цього потрібно шукати спільні ідеї, ментальні настанови, соціокультурні цінності, які є спільними для всіх регіонів, уникаючи водночас крайнощів, притаманних Сходу і Заходу країни.

Іншими словами, якщо з Донбасом піти на компроміс, то зберегти єдність України вдасться, щоправда, не на етнокультурній основі, а на принципах громадянського суспільства та спільних економічних інтересів.

А Андрухович хай собі й далі тиняється віденськими кнайпами...

Представники ж четвертого ідейного табору вважають, що в жодному разі не можна йти на відокремлення регіонів (бо варто зірвати гальмівний кран, а далі процес розпаду покотиться сам), і не можна відкидати принцип курсу на етнокультурну гомогенність країни, проте реалізувати його потрібно не за допомогою розповідей про трипільські горщики і славетні козацькі часи, а з використанням усього арсеналу засобів модерної культури, включно із пропагандистськими комплексами.

Разом із цим спецслужби мають нейтралізувати проросійську "п'яту колону" (як це було зроблено у Криму в середині 1990-тих), а технократичним колам Сходу і Півдня повинна бути запропонована реалістична перспектива стрімкого індустріального розвитку України на основі сучасних технологій.

Іншими словами, війну за Донбас і Крим має виграти не "українське серце" (а переважно саме до "серця" і звучали апеляції впродовж 20 років, й Андрухович - це типове "серце"), а раціональне начало, "українська голова".

[...]

Попри разючі відмінності у позиціях критиків ідей, висловлених Юрієм Андруховичем, є у них і дещо спільне. А саме: всі вони ігнорують реальний зміст того головного, що було сказане письменником.

Звернімося ж до тексту інтерв'ю  (звичайно ж, цитата велика, але треба мати уявлення, про що насправді йдеться).

"Якщо ще колись станеться таке чудо, що в Україні знову переможуть, умовно кажучи, помаранчеві, то треба буде дати можливість Кримові й Донбасу відокремитися...

Політично це частина російської нації. Я не хочу сказати, що всі поголовно там такі, але тій українській меншині, яка там є, простіше запропонувати еміграцію сюди, бо вони й так там загнані в кут, постійно переслідувані, не можуть реалізувати жодного проекту...

Тобто там апріорі агресивно заблокований будь-який український рух. Він заблокований не внаслідок якихось репресій, а тому що справді цього не хоче тамтешнє населення. Воно чуже Україні. Україна йому чужа й нецікава, щонайменше байдужа.

Написи в маршрутках на зразок "Нету денег - плати гривной" зайве свідчать, що там концентрація ментального несприйняття всього, що пов'язане з українською незалежністю...

Узагалі є відчуття, що найкомпроміснішою постаттю в історії незалежності був Ющенко... Бо він східняк, без радикалізму, насправді людина радянська, але водночас не чужа українськості, за природою україномовний.

Та в результаті політичної боротьби з нього зробили націоналістичного монстра, а для донецьких він узагалі став якимось фашистом, нациком. Тобто навіть настільки компромісний, об'єднавчий варіант не спрацював...

Та тут кого не візьми, якщо він провадитиме українську політику, буде перетворений російською пропагандою на фашиста".

Ось такими є насправді висловлені письменником ідеї. Як бачимо, йдеться про відчутно інші речі, ніж ті, що ставляться йому на карб.

І як не крути, але попри певну розмашистість стилю і ледь не від народження притаманне цьому письменнику прагнення до інтелектуальної провокації, в головному Андрухович має рацію, його діагноз вірний.

Донбас у своєму нинішньому стані - це навряд чи Україна у порівнянні не з Галичиною - із Дніпропетровщиною чи Харківщиною. Донбасу нецікава (я веду мову про панівну тенденцію, а не про всіх жителів регіону) не лише Україна, йому нецікаві Європа й Америка. Для Донбасу навіть помірковане українство є синонімом націоналізму, а відтак - нацизму.

І головне - якщо на виборах через п'ять чи десять років переможуть проукраїнські політичні сили, то до того часу Донбас та Крим справді перетворяться на відрізані клапті, бо політика нинішньої влади до того часу донищить все українське там (і не тільки там), а масована російська пропаганда довершить справу.

І взагалі невідомо, на що перетвориться вся країна, якщо дозволити крутим донецьким хлопцям господарювати в ній бодай одну п'ятирічку...

Проте водночас варто зазначити і принципові помилки, що містяться, як на мене, в цьому інтерв'ю. Насправді у Донбасі домінує не російська культура і російська ідентичність, як вважає Андрухович, а совєтська вперемішку з місцевою.

Там відсутня національна ідентичність як така, бо остання формується за ґрунті спільноти вільних (чи таких, що прагнуть бути вільними) громадян.

Відтак, до речі, є великі сумніви у безхмарних стратегічних перспективах російської нації, але це інша тема.

Тут же зазначимо, що "совок" - це не нація. Це те, що Лев Гумільов у своїй концепції етногенезу позначив у низці інших етнічних систем як "химеру" (в оригіналі - етнічна форма і продукт контакту несумісних, некомпліментарних етносів, що належать до різних суперетнічних систем). У середовищі етнічної химери розцвітають різнорідні антисистемні ідеології, які унеможливлюють нормальний розвиток самої цієї етнічної формації та загрожують існуванню сусідніх етносів.

Я б до цього додав, що химера ХХ століття може бути продуктом контакту цілком компліментарних етносів, але побудованим на основі антисистемних, деструктивних ідеологем).

А з цього випливає, що проблема не у тому, що зусилля до культурно-освітньої українізації Сходу та Криму докладалися малі, а в тому, що їх докладали вкрай неправильно.

[...]

Отож що маємо у "сухому підсумку" з "мокрими печатками"?

Перше - що здійснювані донині різноманітні спроби інтегрування Донбасу (про Крим з його кримськотатарським чинником - мова окрема) в загальноукраїнський політичний і культурний простір є неефективними та небезпечними для всієї країни.

Друге - що така інтеграція в принципі можлива, але вести її слід по-іншому, і головне - в жодному разі не заграючи із "совком", а проводячи ще більш послідовну та глибинну десовєтизацію, ніж свого часу у Німеччині проводили денацифікацію.

Третє - що нині часу на позитивні розв'язування проблем обмаль; за п'ять років з високою мірою ймовірності, а за десять - майже гарантовано доведеться проводити територіальну ампутацію. Якщо, звісно, решта України не звикне до того часу грати роль "нації сержантів" (Василь Стус) при неосовєтських господарях своєї долі.

Ціла стаття: http://www.pravda.com.ua/articles/2010/08/5/5276185/

Формула Януковича – сувенірна демократія і декоративний суверенітет TOP

http://ok-ua.org.ua/news.php/news/63
30.07.2010

Сучасна влада в Україні позбавлена внутрішніх, ідеологічних смислів. Вона є втіленням духу пострадянського бізнес-чиновництва, яке ніколи не замислювалось на предмет світоглядних, ціннісних орієнтирів розвитку держави.

 

Сучасна влада в Україні позбавлена внутрішніх, ідеологічних смислів. Вона є втіленням духу пострадянського бізнес-чиновництва, яке ніколи не замислювалось на предмет світоглядних, ціннісних орієнтирів розвитку держави. Єдиною актуальною ідеологічною парадигмою для «регіоналів» є кон’юнктурництво та прагматизм. Тобто філософія «бабло руліт» дозволяла біло-синім у 2003 році голосувати за НАТО, а у 2008 скандувати «НАТО – нєт!», головне, щоб ніхто не заважав «рубіть капусту».

І ось ці хлопці отримали повноту влади в Україні. Голий соціальний та гуманітарний популізм опозиційних років апріорі не може стати ідеологічним вектором нової влади. Влада ж без ідеологічного підгрунтя приречена на поразку. «Регіонали» вирішили скористатись російським світоглядним секонд-хендом під назвою «суверенна демократія». Це ноу-хау ідеологів Кремля насправді покликане прикривати нехтування путіністами елементарних норм громадянських прав та свобод людини в сучасній Росії.

Наші ж «будівничі держави» просто мавпують головні положення російської політичної практики. Проект Трудового кодексу «регіоналів» робить найманих працівників рабами працедавців та «представницьких» профспілок, податковий кодекс бере під контроль малий бізнес, законопроект щодо громадських зібрань не дасть можливості протестувати, загнана преса працюватиме лише по темниках з Банкової, а контрольовані владою суди репресуватимуть неугодних. Якщо сюди додати ще й репресивний закон про місцеві вибори та новий Бюджетний кодекс, то можна стверджувати, що влада впевнено будує режим сувенірної демократії. Антураж політичної конкуренції та вільної преси формально буде збережено, а де-факто – «всьо будєт Донбас».

Поряд з сувенірною демократією Янукович та його «стратеги» формують доктрину декоративного суверенітету - формально Україна незалежна держава, насправді ж діюча влада відмовляється від головних ознак незалежності.... Росія, як колись СРСР, формує блок начебто незалежних країн, які посилюють її вплив в міжнародних організаціях, надають їй територію для військових баз, віддають їй контроль над стратегічними підприємствами. Янукович,очевидно, випросив у Кремля гарантії недоторканості для власних бізнесменів та право бути тубільним колоніальним адміністратором.

 

Поряд з сувенірною демократією Янукович та його «стратеги» формують доктрину декоративного суверенітету - формально Україна незалежна держава, насправді ж діюча влада відмовляється від головних ознак незалежності. Це відродження принципу обмеженого суверенітету проголошеного Брежнєвим у 1968 році, яке стало причиною радянської окупації Чехословаччини. Росія, як колись СРСР, формує блок начебто незалежних країн, які посилюють її вплив в міжнародних організаціях, надають їй територію для військових баз, віддають їй контроль над стратегічними підприємствами. Янукович,очевидно, випросив у Кремля гарантії недоторканості для власних бізнесменів та право бути тубільним колоніальним адміністратором. Тому з такою легкістю він віддав росіянам Крим на 33 роки, тому здає український авіапром та «Нафтогаз», тому негайно відмовився від курсу України до НАТО, тому відчинив двері для «русского міра», який нищить український духовний простір.

Ця країна чужа і непотрібна Януковичу. Точніше не становить жодної цінності, окрім номінальної вартості всіх надр, землі і підприємств. Йому начхати на історичне прагнення українців жити державним життям, йому не цікаві і незрозумілі всі пристрасті навколо національної самобутності та духовної спадщини. Він, як справжній совок, може задовільнитися маленьким – регалії президентства, навіть без реальної міжнародної політики, та гарантії бізнесу його спонсорів. Тому режим сувенірної демократії та декоративного суверенітету є для нього і його партнерів єдино можливим і єдиновірним рішенням.

Бути в опозиції до такого режиму - означає легітимізувати його. Усі ці опозиційні уряди є гарним антуражем для Януковича перед Заходом. Опонувати можна лише тій владі, яка має інший, відмінний від твого погляд на розвиток держави. Колоніальні адміністрації треба демонтувати.

Однак примітивна гра «Януковича – геть!» теж не є виходом з критичної ситуації. «Тисячі зривають листя з дерева зла і лише одиниці рубають його під корінь» (Г.Торо). Разом з колоніальним режимом слід викорчувати і всі передумови для його можливого встановлення – корупцію, недосконале законодавство, чиновницький диктат, симбіоз влади і бізнесу, агентів впливу іноземних держав та багато іншого, що заважає нашому поступу до вільного та достойного життя на своїй землі. В іншому випадку ми будемо приречені на вічну Сізіфову працю – бігати по майданах з транспарантами «геть» і «у відставку». Українці у власній державі мають бути завжди при владі, а не на політичному маргінесі.

Андрій Левус, керівник Виконкому Громадської ініціативи «Оновлення країни»

Актуальні сумніви TOP

http://www.pravda.com.ua/columns/2010/08/5/5276649/
05 серпня 2010

 

Семен Глузман

 
У ті далекі часи середини 19-го століття в російській мові ще не було слова корупція. Це традиційне для Русі (радше Росії, Московії . – Примітка редакції еПОШТИ) явище називалося цілком домашнім словом - хабарництво.

Саме тоді, в 19-му з'явився популярний вислів: «Кому - війна, а кому мати рідна». Оскільки гнилі чоботи й крупу з черв'яками для воюючих солдат царської армії постачали не перебіжчики з табору ворога, а свої цілком слов'янські купці.

Зовсім недавно, вже за часів нашої з вами державної самостійності, в одній із дуже відомих київських лікарень контрольною комісією було виявлено факт спекуляції хлібом, автором якої, були місцеві, тобто, лікарняні, священик і, зрозуміло, головний лікар цієї ж лікарні. На кожному буханцеві вони мали свої особисті десятки копієчок ...

Аморальне суспільство легко уживається з феноменом корупції. Священнослужитель, який не став моральним авторитетом для парафіян, - всього лише господар храму. Бездуховний господар бездуховного храму. Де немає Бога.

 

Тоді ж у декількох відомих киянам храмах священики, що служили там, відкрито аґітували парафіян підтримати на наступаючих виборах у Верховну Раду саме того, "хлібного" головного лікаря, ревного шукача місця законодавця. Не підтримали, не вибрали, місце в Раді тоді отримавла в цьому окрузі інша людина.

А декілька моїх знайомих, давніх парафіян одного з цих храмів (там молився Творцеві перед своєю тюремною Голгофою мій друг Валерій Марченко) пішли в інші храми. Оскільки хотіли чути голос Бога, а не політиків ...

Про це не прийнято говорити вголос. Соромимось, чи що. Та й церква в нас, нарешті, відокремлена від держави. Говорити треба багато й часто. Інакше - інерція цинізму, успадкована нами від СРСР, ніколи не припиниться.

Секуляризована церква, захоплена суцільно липкими пальцями безбожників та яка зберегла тільки зовнішні атрибути релігійності, дуже потребує діалогу з суспільством, якому і покликана служити. Будь-яка церква, незалежно від її назви.

Моя колега, яка була стоматологом у центральному госпіталі КДБ СССР, дуже жваво розповідає, як в її цілком відомчому стоматологічному кріслі годинами висиджували і московський рабин, і всілякі православні батьки, і литовські ксьондзи ...

Бог і церква - явища різні. Так було завжди. Постраждалі в Європі від утисків католицької церкви пілігрими, що втекли в американський Новий Світ за жаданою свободою віросповідання, осівши в цій свободі, зовсім не готові були прийняти й терпіти подібну ж свободу іновірців.

Набагато раніше, в 1335 році капітул ордену домініканців заборонив ченцям читати й коментувати книги Данте. І було за що: Данте звинувачував церкву в служінні дияволу, зовсім не вважаючи себе єретиком. Розчавлені тоталітарним режимом щирі релігійні почуття залишалися і в СССР. Але, переважно, в неартикулярному стані.

Мій табірний товариш, засуджений за спробу зберегти поза політикою католицькі інститути в совєтській Литві, розповідав мені, що на початку 70-их минулого століття парафіяни, як правило, боялися відкривати свою душу та свої помисли священнослужителю в храмі, бо під насильством держави зникала можливість збереження таємниці сповіді.

Монополія деспотичної влади не може бути усунена частково. Незалежність України, створення в ній демократичних можливостей - лише початок шляху. Так, ми сьогодні можемо без дозволу держави та її бюрократів виїжджати зі своєї країни. І ми можемо вільно повертатися назад. У нашій країні немає політичних ув'язнених.

Ми беремо участь (або - не беремо участі!) у процедурі вільних виборів ... Все це так. Але, на жаль, ми як і раніше живемо в аморальному кліматі. Виявилося, що скасування обов'язкового вивчення курсу марксистсько-ленінської філософії само по собі не призводить до морального одужання суспільства.

Релігійний досвід мільйонів українських чоловіків і жінок може бути інший. Розмова з Господом важка навіть для вибраних. А мільйони пересічних людей мають потребу в провідниках, в особистому прикладі подібних до себе співгромадян. Їх, на жаль, поки все ще мало.

Аморальне суспільство легко уживається з феноменом корупції. Священнослужитель, який не став моральним авторитетом для парафіян, - всього лише господар храму. Бездуховний господар бездуховного храму. Де немає Бога.

Links to event postings TOP

Do you maintain a web-based list of events for your city or region? Let us know and we'll add a link to your site from the ePOSHTA newsmagazine.

 Canada

 United States

USA flag Chicago: Art Exhibit by Ihor Havryshkevych -- Aug. 6 - 28 TOP
Canadian flagToronto: Independence Day celebration -- Aug. 21 TOP
Canadian flagToronto: Black Ribbon Day: Free Public Conference -- Aug. 23 TOP
_blank

August 23, 2010
Centre for European, Russian and Eurasian Studies
Munk Centre, University of Toronto

Sponsored by:
U of T Centre for European, Russian and Eurasian Studies,
Estonian Foundation of Canada,
Central and Eastern European Council of Canada,
Black Ribbon Day Foundation,
UpNorth Magazine
e-POSHTA NewsMagazine

A full day conference examining the impact of Eastern-Central European history on current regional affairs – ranging from defense to freedom and democratic issues; regional relations to perceptions of Eastern-Central European history.

Morning Session – 9:30am-11:00am

History Repeating: Current Issues in Eastern-Central European Affairs

Vladimir Kara-Murza (RTVI Washington Bureau Chief, co-founder Committee 2008)

Dr. Iivi-Anna Masso – Political Scientist, Journalist (Finland/Estonia)

Taras Kuzio – Analyst, Author, Commentator (Canada/Ukraine)

Other Panelists TBA

Keynote Session – 11:30am-1:00pm

Boris Nemtsov - (Former Deputy Prime Minister, Russia and Co-Founder of Russian opposition party, Union of Right Forces) via Skype from Russia.

Afternoon Session – 2:30pm-4:00pm

Current Perspectives on History, Memory and Politics

Dr. Lee Edwards – Historian, Chairman VOCMF (USA)

Imbi Paju – Historian, Author, Filmmaker (Finland/Estonia)

Taras Kuzio – Analyst, Author, Journalist (Canada/Ukraine)

Other Panelists TBA

Free Public Conference

Register at Munk Centre:
http://www.munkschool.utoronto.ca/EventDetails.aspx?eventId=9151

www.blackribbonday.org


FIRST ANNUAL CONFERENCE ON HISTORY, MEMORY AND
POLITICS IN EASTERN AND CENTRAL EUROPE

The Munk Centre at the University of Toronto will host a conference on History, Memory and Politics in Eastern and Central Europe on Monday, August 23, 2010. Among the many international panellists at the all day conference, former Russian Deputy Prime Minister and co-founder of Russian opposition party, Union of Right Forces, Boris Nemtsov will provide the keynote address at 11:30 a.m.

The conference will examine current issues and their link with historical perspectives in Eastern‐Central Europe and Russia through panels composed of international academics, journalists, historians and activists.

“The subject of this conference is extremely topical. The conference offers Canadians the rare opportunity to directly engage with some of the extraordinary individuals who are active in affecting issues and examining historical perspectives in the region ,” says conference organizer and award winning documentary filmmaker, Marcus Kolga.

In addition to Mr. Nemtsov, the conference will feature presentations by Ukraine expert and analyst Taras Kuzio; Victims of Communism Memorial Foundation Chairman, Dr. Lee Edwards; renowned Finnish-Estonian commentator and analyst, Dr. Iivi-Anna Masso; Russia’s RTVi Washington bureau chief Vladimir Kara-Murza; award-winning Finnish-Estonian historian and filmmaker, Imbi Paju; among others.

The conference begins at 9:30 a.m. on August 23rd at the University of Toronto’s Munk Centre. The event is being kindly sponsored by the UofT’s Centre for European, Russian and Eurasian Studies as well as the National Estonian Foundation, The Central and Eastern European Council of Canada, The Black Ribbon Day Foundation, UpNorth Magazine and ePOSHTA NewMagazine.

Participation in the conference is open to the public and is free of charge, but interested individuals should register at the Munk Centre through the following web address as seating is extremely limited:
http://www.munkschool.utoronto.ca/EventDetails.aspx?eventId=9151

The conference coincides with Black Ribbon Day, the first annual Canadian day of remembrance for the victims of European communism and Nazism, which was adopted by the Parliament of Canada by a motion introduced by MP Bob Rae and MP Borys Wrzesnewskyj in November 2009.


Speaker Bios

_blankBoris Nemtsov Keynote Speaker (Former Deputy PM Russia, Pro-Democracy Activist :: Russia)
Mr. Nemtsov is a Russian politician who was Deputy Prime Minister of Russia from 1997 to 1998. He was a co-founder of the Russian political party Union of Right Forces and The Russian Solidarity movement and is an outspoken critic of Russian President Vladimir Putin. As a leader of the movement for democracy and freedom in Russia, Mr. Nemtsov was violently arrested on July 31, 2010 for his participation in a peaceful pro-democracy demonstration in Moscow. VIA Skype

_blankRobert Amsterdam AM Panel (Inernational Lawyer :: Canada/USA/UK)
Robert Amsterdam is a Canadian international lawyer and founding partner with Dean Peroff of the law firm Amsterdam & Peroff, with offices in Toronto, Washington and London. Mr. Amsterdam represented former Yukos Oil CEO Mikhail Khodorkovsky during his trial for fraud and tax-evasion. Although he can no longer represent Khodorkovsky due to Russian legislation, he still speaks for him on the internatinal stage. Mr. Amsterdam's commentarly on Russian issues have appeared in many international publications. VIA Skype

_blankDr. Lee Edwards PM Panel (Historian, Victims of Communism Memorial Foundation :: USA)
A leading historian of American conservatism, Edwards is the author or editor of 20 books, including biographies of Ronald Reagan, Barry Goldwater and Edwin Meese III and is the Distinguished Fellow in Conservative Thought at The Heritage Foundation. Edwards also is chairman of the Victims of Communism Memorial Foundation, which dedicated the Victims of Communism Memorial in 2007 and launched the online Global Museum on Communism in 2009.

_blankVladimir Kara-Murza AM Panel (Journalist :: Russia)
Mr. Kara-Murza is the Washington bureau chief of RTVi television network. He was a candidate for the Russian parliament in the 2003 elections, and from 2007 to 2008 served as campaign chairman for presidential candidate Vladimir Bukovsky. He is a member of the federal council of the democratic opposition movement Solidarity. Kara-Murza has published opinion pieces in leading news publications, including The Wall Street Journal and the Financial Times.

_blankDr. Taras Kuzio AM & PM Panels (Analyist, Commentator :: Ukraine/Canada)
Taras Kuzio's expertise in Ukrainian political, economic and security affairs, and extensive publications on contemporary Ukraine are internationally recognized and influential on policy making towards Ukraine. Taras Kuzio is an Austrian Marshall Plan Foundation Visiting Fellow at the Center for Transatlantic Relations, School of Advanced International Studies, John Hopkins University, in Washington D.C. He edits Ukraine Analyst. He can be reached at tkuzio@rogers.com

_blankDr. Iivi-Anna Masso AM Panel (Analyist, Journalist :: Finland/Estonia)
Estonian-born political scientist, journalist based in Helsinki; has studied philosophy and political science at The University of Helsinki (PhD 2006) and Central European University; worked at Helsinki University, teaching political philosophy, democracy and human rights. Currently working as freelance writer and independent political analyst in Finland and Estonia.

_blankImbi Paju PM Panel (Historian, Filmmaker :: Finland/Estonia)
Ms. Paju is an Estonian journalist, author, and film director. After the release of her documentary film Memories Denied and the publication of the book by the same title, Imbi Paju has lectured and taken part in numerous seminars and deliberations about the crimes of communism and historical denial. An anthology of essays on the Estonian experience under the Soviet regime, "Behind It All Was Fear", co-edited by Ms. Paju and Finnish bestselling author, Sofi Oksanen, was the focus of considerable controversy in Finland and Russia in 2009.

Canadian flagToronto (Rosewood) : Wine tour with UCPBA -- Sept. 11 TOP
Ukrainian Heritage stamp and cover series by Ukrainian Collectibles Society TOP
 
Caption  
The Ukrainian Collectibles Society (UCS) of Australia announces the release of a world first “Ukrainian Heritage” Personalised Stamp™ and souvenir first day of issue envelope series from the 4th quarter of 2010.

The “Ukrainian Heritage” series of stamps and covers is designed to provide a tangible philatelic record of the history of Ukrainian organisations established and operating in Australia since 1948, recognising and commemorating their status and respective unique contributions to Australia’s Ukrainian and wider communities. These achievements are to be promoted both within Australian and internationally. The project is expected to run over 3‐4 years and will promote and acknowledge Ukrainian organisations from all states and territories of Australia.

The UCS is Australia’s only organisation solely dedicated to the collecting and promotion of Ukrainian collectibles, Ukrainica. Formed in 1994 the UCS and its members are major contributors to Ukrainian theme philately and collectibles in Australia and around the world.

The “Ukrainian Heritage” series will comprise an official Australia Post Personalised Stamp™ together with a first day of issue souvenir commemorative envelope. The label attached to the stamp will depict an Australian Ukrainian organisations’ logo while the envelope will reproduce the logo on the front and have descriptive text, in both English and Ukrainian, on the reverse.

The first two releases are scheduled for the 4th quarter of 2010. Issue number 1 will be dedicated to the Australian Federation of Ukrainian Organisations (AFUO) with the second to the Ukrainian Youth Association SUM to coincide with their 60th anniversary of formation in Australia.

Releases will be limited to orders received from interested persons around the world and will not be repeated. Receipt of orders after the cut‐off date cannot be fulfilled. Orders can only be placed with the UCS on a prescribed Order form that will be emailed or posted to interested persons who register their interest direct with the UCS. Contact should be made with the following officers of the UCS:

PO Box 466, Woodville SA 5011 AUSTRALIA

President: Frank Fursenko
frank@frankfursenko.com
M: 0412 267 880
Day & A/H: 08 8338 6165

Secretary: George Fedyk
bandura@ozemail.com.au
M: 0412 702 234
Day: 08 8345 4033
A/H: 08 8445 9825

The email address for all orders is: bandura@ozemail.com.au Once you resister your interest, your name will be added to a mailing list and you will be advised when new releases are to be issued.

Payment for items is specified on an Information Sheet that will be emailed or posted to you once you register interest. Collectors can order one or all releases -- all registered persons will be notified prior to the release of new issues.

The UCS encourages you to register interest as soon as possible.

Canadian flag Торонто: День Незаложності, 19 річниця -- 21 серпня TOP

Ню Йорк / Чікаґо / Вашінґтон: Зазначіть собі ці дати - 6, 7, 14, 20 листопада TOP
Ukrainian flag Євпаторія: Осіння молодіжна школа -- 1-7 жовтня TOP

ОСІННЯ МОЛОДІЖНА ШКОЛА

«РОЛЬ ДОКУМЕНТАЛЬНОГО КІНО ТА НОВИХ МЕДІА У ВИРІШЕННІ АКТУАЛЬНИХ ПИТАНЬ ЖИТТЯ МІСЦЕВИХ ГРОМАД»
1 – 7 жовтня 2010 року

Відділ преси, освіти та культури Посольства США в Україні та Запорізька обласна громадська організація «ОПП «ВЗАЄМОДІЯ» проводитимуть Осінню молодіжну школу «Роль документального кіно та нових медіа у вирішенні актуальних питань життя місцевих громад».

З 1 по 7 жовтня на базі молодіжного табору «Какаду» (м. Євпаторія)   50 школярів та студентів віком 16 – 20 років з різних регіонів України зможуть взяти участь у роботі школи. Відбір відбуватиметься на основі відкритого конкурсу.

Основна мета проекту – навчити учасників школи використовувати документальне кіно для просування інтересів місцевих громад (зокрема у сфері захисту навколишнього середовища).

Програма включатиме лекції, семінари та практичні заняття круглі столи, присвячені навчанню основам документального кіно (написання сценарію, зйомка, редагування, просування), а також участі у кінофестивалях та інших заходах, спрямованих на захист екологічних інтересів громадян.

Лекції та дискусії будуть проводитися американськими та українськими викладачами, робочою мовою будуть англійська та українська мови.

Вимоги до кандидатів:

  • Програма Осінньої школи розрахована переважно на школярів та студентів, які, цікавляться створенням документального кіно.
  • Мають активну громадську позицію.

Як взяти участь у програмі:

  • Кандидати повинні надіслати анкету-заявку, яка складається з аплікаційної форми, рекомендаційного листа, есе. Бланки анкет додаються у електронному вигляді.
  • Перевага буде надаватися кандидатам, які є учасниками волонтерського руху, членами громадських організацій або співпрацюють зі ЗМІ.
  • Учасники отримають сучасну навчально-методичну літературу і будуть забезпечені проживанням та харчуванням під час проведення Осінньої школи.
  • Транспортні витрати на дорогу до Євпаторії покриваються програмою.

Конкурс відкритий, проводиться у два етапи, оцінювання кандидатів здійснюється на підставі аплікаційних форм, зацікавлень, їхнього досвіду, досягнень та потенціалу у справі відстоювання інтересів громад на обласному або всеукраїнському рівні.

Проект здійснюється за підтримки Відділу преси, освіти та культури Посольства США в Україні. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією уряду США. / Supported by the Public Affairs Section of the U.S. Embassy in Ukraine. The views of the authors do not necessarily reflect the official position of the U.S. Government.

УВАГА! з 26 липня 2010 року доступна реєстрація та анкетування на нашому сайті.

Додатки:

  • Рекомендаційний лист від навчального закладу чи громадської організації, завірений підписом (у форматі PDF), має бути завантажений підчас заповнення анкети на нашому сайті.
  • Есе на тему: «Екологія мого краю» – текст вставляється у відповідне поле підчас заповнення анкети на нашому сайті.

Реєстрація та анкетування будуть тривати до 20 серпня 2010 року.
Співбесіди з претендентами відбудуться з 20 серпня до 20 вересня 2010 року.

Чекаємо на Вас!

УВАГА! Реєстрація та анкетування відбувається тільки онлайн на нашому сайті http://www.vzayemodiya.net/omsh_UA_anketa.html

Додаткова інформація та анкети розповсюджуються безкоштовно через Інтернет-сторінку www.vzayemodiya.net  

Джерело: www.vzayemodiya.net

Ukrainian flagЛьвівська область: Волонтерський табір "Стільський град" -- 17-27 серпня TOP

_blank

Ти активна молода і талановита людина?

Хочеш провести літо цікаво і з користю?

Тоді Тебе чекає

Волонтерський табір “Стільський град”

Волонтерський табір проводиться з метою дослідження Стільського городища - унікального історико-культурного комплексу (ІХ-ХІ ст.), столиці Великої (Білої) Хорватії, яка складається зі скель, печер, жертовників, підземних лабіринтів і є найбільшим зі всіх аналогічних давнослов’янських місць такого типу ( 250 га ). Стільське городище знаходиться на Львівщині в Микаївському районі.

Узявши участь у Волонтерському таборі “Стільський град”, Ти зможеш:

- долучитися до дослідження унікального Стільського городища;

- знайти друзів та однодумців серед волонтерів з України та світу;

- побувати на екскурсіях по природно-історичних місцях Карпат і Миколаївщини;

- брати участь у тренінгах та рольових іграх на розвиток особистих якостей;

- співати пісні біля ватри, закохатися…

Дата проведення: 17- 27 серпня 2010р.

Місце проведення: Львівська область, Миколаївський р-н, село Стільсько.

АНКЕТА на участь у Волонтерському таборі “Сільський град” тут.

Учасники табору в день будуть проводити археологічну розвідку, здійснювати обміри об’єктів, складати плани Городища, досліджувати печерні комплекси, займатись упорядковувальними роботами, фотофіксацією археологічних об’єктів, приготуваням їжі.

Ввечері буде вільна програма, протягом якої будуть співання пісень під гітару біля вогнища, купання в річці, грати бізнес-ігри, рольові ігри, проводитись тренінги.

Учасники волонтерського табору забезпечуються харчуванням і проживанням. Проживання під час проведення табору буде в сільській садибі у наметовому містечку. Намети та туристичне спорядження (спальники, килимки, посуд) учасники табору використовують власне.

Кожен учасник табору отримає “Диплом учасника”, туристичну карту Львівщини та DVD з фото табору та навчальними матеріалами.

Організатори табору: Львівська міська рада, ГО «Інститут Громадського Лідерства», ЛОО «Молодіжний націоналістичний конгрес», ГО «Підкова».

Умови доїзду і перебування. Доїзд учасників Табору до Львова, а потім до місця таборування за власний кошт (зі Львова до Стільська 10 грн. в одну сторону).

Учасники табору: запрошуються всі бажаючі, особливо заохочуються археологи, геодезисти, фотографи, кінематографісти, web-майстри, кондитери.

Волонтери сплачують внесок 90 грн. які йдуть на організацію Волонтерського табору.

УВАГА! Ті, що зареєструються до 3 серпня 2010р. сплачують внесок лише 70 грн.

Орієнтовна кількість учасників: 25 осіб.

Вік учасників: від 18 років.

Зацікавлених осіб просимо заповнити додану анкету і надіслати до 12 серпня 2010р. на informa4ka@gmail.com.

Контакти з організаторами:

8-(063)-067-77-84 sulfida@ua.fm Соломія Фаріон

8-(063)-263-88-28  golnach@gmail.com Андрій Бень

Сайт: www.ihl.org.ua

Ukrainian flagКрим : Спілка Української Молоді запрошує на табір - 21-28 серпня TOP
ПРОГРАМА ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТАБОРУ СУМ

1 день

Приїзд учасників на Ангарський перевал, розгортання табору. Вечір знайомств.

2 день

Мандрівка. Сходження на гору Четирдаг. Лекція з історії Криму.

3 день

Піший перехід до табору на узбережжі Чорного моря. Відпочинок. Конкурс патріотичної пісні.

4 день

Оздоровлення на березі моря. Вечір з нагоди дня Незалежності України.

5 день

Екскурсія в Балаклаву. Конкурс на краще знання історії України.

6 день

Відпочинок. Прогулянка на човнах вздовж узбережжя моря. Заключна вечірка.

7 день

Підведення підсумків роботи табору. Відзначення кращих таборовиків. Закриття табору. Від’їзд.

УМОВИ ПЕРЕБУВАННЯ НА ВСЕУКРАЇНСЬКОМУ ТАБОРІ СУМ

  1. Проїзд учасників табору: за власний рахунок.
  2. Акредитаційний внесок: сума внеску 200 грн.
  3. Умови проживання: учасники табору проживають в наметах.
  4. Ведення здорового способу життя (відмова від алкоголю, тютюну, )
  5. Спілкування на таборі українською мовою.

Необхідне групове та індивідуальне спорядження для участі у Всеукраїнському таборі Спілки Української Молоді.

Індивідуальне (обов’язкове):

  • Наплічник;
  • Спальний мішок або ковдра (одіяло);
  • Вологостійкий килимок (надувний матрац);
  • Набір для їжі (кружка, ложка, миска, ніж);
  • Мило, зубна щітка та паста, ножиці, інші засоби особистої гігієни;
  • Тепла куртка, змінне взуття, кепка від сонця, одяг від дощу, одяг від сонця;
  • фляга для питної води (пластикова пляшка);
  • Особистий одяг (спортивне взуття, тапочки, шкарпетки, штани, шорти, білизна, футболки, светр);
  • Особиста аптечка, лейкопластир, крем;
  • документи, кишенькові гроші.

Рекомендоване
(+ до обов’язкового)

 ліхтарик, батарейки
 сірники водоізольовані
 окуляри
 ремнабір (голка, нитка....)
 фотоапарат, плівка
 ручка, зошит
 годинник

Групове

  • Намет для всіх учасників групи;
  • Обладнання для встановлення намету (сокиру і лопатку в чохлі, поліетилен під намет та як тент для намету від дощу) тонкий дріт, мотузки;
  • Обладнання для багаття (сухе пальне, сірники, ручна пилка, рукавиці);
  • Посуд для приготування їжі: (казан, сковорода, черпак, консервний ніж, гак для підвішування котла над вогнем);
  • Групова аптечка;
  • Резервні кошти на непередбачені витрати (50 грн. на одного учасника).

Умови харчування та приготування їжі

Учасники Всеукраїнського табору СУМ під час чергувань готують їжу на відкритому вогні.

Звертайтесь зараз на e-mail: sum@ukr.net

Увага, телефон для зв’язку працюватиме тільки після 11 серпня: +38 (066) 536-17-11.

P.S.: проїзд власним коштом, будь-ласка, потурбуйтесь завчасно про квитки (у обидва кінці) на потяг!

European research council, starting independent researcher grant TOP

European Research Council recently published the 2011 call for the

Starting Independent Researcher Grant.

The scheme is part of the 7th Framework program/Ideas Subprogram of the European Commission and it addresses internationally active postdoctoral researchers who wish to START or CONSOLIDATE their independent research career supported by a team of scholars operating in one of the Member States of the European Union or in an associated country.

Please, find further details of the scheme below.

European Research Council - Starting Independent Researcher Grant

The Starting Grant is designed to support researchers (Principal Investigators) at the stage at which they are STARTING or CONSOLIDATING their own independent research team or program. The scheme will support the creation (STARTERS) of independent and excellent new individual research teams and will strengthen others that have been recently created (CONSOLIDATORS).

Eligibility

  • nationals of any country may apply
  • no age-limit
  • researchers having been awarded their PhD 2-12 years prior to the publication of the call: July 20, 2010
  • the host institute is to be located in the EU or associated countries

Competitive

  • have an impressive record of early achievements (see Guide for Applicants for details)
  • have produced at least one important publication without the participation of the PhD supervisor
  • can prove the ability to manage a grant of this size both scientifically and financially
  • present a promising, competitive project 
  • research costs of max. EUR 1.500.000  for up to 5 years  (pro-rated for a shorter period)
  • an additional amount of EUR 500.000 a) for researchers coming to Europe from a third country, b) for the purchase of major equipment

Eligible

  • personnel costs (for the principle investigator and team members)
  • equipment and consumables
  • travel costs
  • publication costs
  • indirect costs (not exceeding 20% of the direct research costs incurred)
  • sole criterion is EXCELLENCE -  of the principal investigator, the team, and the project.
  • applicants are divided into two streams: STARTERS (2-7 years of experience post PhD) and CONSOLIDATORS  (8-12 years of experience post PhD)

Application deadlines:

  • October 14, 2010 - Physical Sciences
  • November 9 , 2010 - Life Sciences
  • November 24 , 2010 - Social Sciences

Early in the Fall a training session for prospective applicants will be organized by ACRO of which due notification will be circulated.  For planning, please refer to the Guide for Applicants available at:

https://www.ceu.hu/newsletter/acro-announce/erc-starting-grant-open-call

Ukraine internship opportunities with the Canadian Urban Institute -- 2010-2011 TOP

CUI has just been granted funding for a new batch of international youth internships.

Three of the internships will be in Ukraine, and of course there is a language requirement. If you know anyone who might be interested, please direct them to the website, at the link below.

http://www.canurb.org/international/youth/2010-2011

Andrew Farncombe, MES, MCIP, RPP
Vice President, International Partnerships
Vice-président, Partenariats internationaux

CANADIAN URBAN INSTITUTE | INSTITUT URBAIN DU CANADA
55 Richmond St. W., Suite 402, P.O. Box 612
Toronto, ON, M5V 2B1 CANADA

416-365-0817
canurb.org

Former cabinet minister and pioneer of multicultuarlism and social justice passed away August 7, 2010 TOP
Winnipeg, Canada - August 10, 2010

"It is with tremendous sorrow that I learned of the passing of Mr. John Yaremko," stated UCC President Paul Grod. "From a Ukrainian immigrant family, John Yaremko taught us that through hard work, dedication and perseverance that it is possible to reach and excel at the highest levels in public life in Canada. He has been a mentor and a friend to many leaders of our community. He will be dearly missed."

John Yaremko
1919-2010

Mr. Yaremko was the longest serving member of the Ontario legislature, having served from 1951 to 1975, having served in the Cabinets of Premiers Leslie Frost, John Robarts, and Bill Davis. As a cabinet Minister and later as a private citizen, Mr. Yaremko was a leader in multiculturalism and philanthropy. He was the first recipient in 2009 of the Paul Yuzyk Award for Multiculturalism and was honoured with the establishment of the John Yaremko Chair in Ukrainian Studies at the University of Toronto.

"On behalf of the Ukrainian Canadian Congress and the entire Ukrainian Canadian community, I would like to express our sincere condolences to the family and many friends of the late John Yaremko," stated Paul Grod. "John Yaremko will be remembered as a pioneer and leader of the Ukrainian Canadian community, a dedicated politician and public servant who was committed to social justice and multiculturalism, and a great leader of the Ukrainian Canadian community."

We ask God to remember Mr. Yaremko's family in this difficult time, and to grant Mr. John Yaremko eternal life in his heavenly home.

Vichnaya yomu pam'yat - may his memory be eternal.

Ukrainian Canadian Congress

Paul Grod
National President

Statement on the passing of former provincial cabinet minister, philanthropist and pioneer of multiculturalism, John Yaremko TOP
August 10, 2010

“It is with great grief and sadness we have all come to learn that John Yaremko has passed away,” wrote Yvan Baker, President of the UCC Ontario Provincial Council. “Mr. Yaremko’s passing is not only a loss to the Ukrainian Canadian community but to all Ontarians. On behalf of the Ukrainian community in Ontario I would like to express my condolences to John Yaremko’s family on this solemn day.”

John Yaremko was born in Welland, Ontario in a family of immigrants from Ukraine. He graduated from the University of Toronto and Osgoode Hall Law School. In 1951, Mr. Yaremko was elected to the Provincial Parliament of Ontario where he served for 25 years – longer than anyone in our province. Shortly after his election, Mr. Yaremko was appointed a provincial cabinet minister and would eventually serve in seven provincial Ministries where he would be recognized for his contributions to improving the lives of seniors, the disabled and cultural minorities.

Most recently, Mr. Yaremko continued to support the causes he was passionate about. Amongst his many contributions, he was a Founding Member of the University of Toronto Chair of Ukrainian Studies Foundation, a contributor to the lives of the disabled through the John Yaremko Centre for Community Living and in 2009 was awarded the inaugural Paul Yuzyk Award for Multiculturalism by the government of Canada.

“John Yaremko was an inspiration to many Ontarians and a testament to the power of hard work and perseverance,” reflects Baker. “From humble beginnings, Mr. Yaremko became the longest serving MPP in the history of our province and an incredibly effective cabinet minister. After leaving office Mr. Yaremko continued to support important community causes while always making time to nurture the next generation of leaders. It is not only his personal accomplishments and his many contributions to our province that we remember on this day but the principled and dedicated path he took to reach them.

“It is my sincere hope that as we reflect on Mr. Yaremko’s life, we celebrate his accomplishments and draw inspiration from a man who was not only a champion in the Ukrainian Canadian community but throughout the province of Ontario.”

Yvan Baker, President, Ukrainian Canadian Congress - Ontario Provincial Council
Tel: 416.505.5567 E-mail: uccontario@gmail.com

Canada's forgotten internment camps TOP
http://www.themarknews.com/series/24-canada-s-forgotten-internment-camps/articles/1968-
the-internment-operations

Between 1914 and 1920, thousands of Canadians of Ukrainian and Eastern European descent were imprisoned in internment camps across Canada, simply on the basis of their origins. For decades, their stories were buried under fear and shame. The Canadian government has finally recognized the internment operations, and yet it remains an unknown chapter in our nation's history.

Lubomyr Luciuk, a professor at the Royal Military College of Canada, speaks with The Mark about why the national internment operations were started in the first place, who was affected, and what the repercussions were for Ukrainian and other Eastern European communities across Canada.

Complete material with  video: http://www.themarknews.com/series/24-canada-s-forgotten-
internment-camps/articles/1968-the-internment-operations


Ukrainian Canadians meet with Canada's minister of international trade TOP

TORONTO, July 28, 2010

Canada-Ukraine relations were the focus of a wide-ranging discussion during a meeting of Ukrainian-Canadian community organizations and NGO representatives with the Hon. Peter Van Loan, Canada’s Minister of International Trade.

The meeting participants included Oleh Romanyshyn, President, League of Ukrainian Canadians (LUC), and Editor-in-Chief of Homin Ukrainy/Ukrainian Echo; Chrystyna Bidiak, President, League of Ukrainian Canadian Women (LUCW); Margareta Shpir, President, Canadian Friends of Ukraine (CFU); Lisa Shymko, Chair, Canada-Ukraine Parliamentary Centre (CUPC) of the CFU; Orest Steciw and Borys Potapenko, National Executive, LUC.

In thanking Minister Van Loan for the meeting, Lisa Shymko stressed the need for the Government of Canada to re-focus its engagement with Ukraine and broaden Canada’s policy-making process to include input from Ukrainian-Canadian NGOs with a track record of democracy-building in Ukraine. “The Canada-Ukraine Parliamentary Centre established in Kyiv by the CFU with the support of the Canadian government is a good example of a successful NGO project that is self-sustaining and serving a tangible need in Ukraine,” she said.

The hour-long discussion with the Minister centred on the joint policy paper submitted by the delegation, entitled: “Canada’s Policy Options for Ukraine: Analysis and Recommendations.”

Noting recent events in Ukraine, Margareta Shpir spoke of recent human rights violations, while Chrystyna Bidiak and Orest Steciw referenced the assault on Ukraine’s historical memory and national identity, as well as threats to Ukraine’s political and economic sovereignty, national unity, and territorial integrity. Borys Potapenko addressed the subversive intrusion of the Russian government into Ukraine’s internal affairs and the need for Western democracies to remain politically engaged in Ukraine.

Citing recent correspondence to the LUC from Canada’s Foreign Minister, the Hon. Lawrence Cannon, Oleh Romanyshyn noted the Minister’s reference to the bilateral agreement between Canada and Ukraine, “Priorities for Canada-Ukraine Relations,” known as the “Road Map.” Mr. Romanyshyn stressed that “the ‘Road Map’ is founded on Canadian values and the shared aspirations of Ukrainian Canadians and Ukrainian citizens. The ‘Road Map’s’ successful implementation will require redoubling engagement efforts with Ukraine, its government and, especially, Ukrainian civic organizations, NGOs, and national democratic opposition groups.”  “Western democracies cannot afford to isolate or disengage from Ukraine,” he said.

Minister Van Loan briefed the delegation on recent Canada-Ukraine foreign policy and trade issues and welcomed the opportunity to hear the concerns of Ukrainian Canadian grassroots organizations and NGOs. The Minister indicated that the Harper Government is aware of the recent actions taken by the Government of Ukraine, as well as Russia, and the potential geopolitical impact of these policies on the region. He re-affirmed Canada’s support for the protection of Ukraine’s democracy, economic freedom, security, and territorial integrity. He further noted that enhanced NGO participation in the government’s consultative process would be facilitated and the delegation’s

The World from Berlin: The Kremlin's central control is the REAL disaster TOP



Over 200,000 people are battling the flames, most of them volunteers. The fire fighting infrastructure has been neglected. Vehicles and equipment are often outmoded. The 70,000 forest rangers who might have been registered the fires and even been able to put them out, had all been let go. Photo Gallery: Russia in Flames http://www.spiegel.de/fotostrecke/fotostrecke-57899.html#ref=nlint

Hundreds of forest fires are out of control, oil refineries are in danger and Moscow has been engulfed in smog. Russia is in the midst of a national disaster -- and the authorities are partly to blame. The fire brigade is poorly staffed and equipped and the forestry service all but dismantled.

 

[...]

On Wednesday, President Dmitry Medvedev dismissed several military officers after a fire ravaged another military base, burning 200 aircraft and helicopters to the ground.

[...]

On the editorial pages on Friday, the German press argues that the overly centralized Russian state was ill-equipped to deal with a disaster on this scale.

The left-leaning Die Tageszeitung writes:

"The political leadership, which usually likes to boast of its omnipotence, can rightly point out that it only has a limited influence upon nature. The power of Vladmir Putin and his protégé Medvedev does not extend so far after all."

"Yet that is only half the truth, because the conflagration also reveals the political leadership's incompetence. The principle of central control that the Kremlin under Putin reimposed on the country has proven itself to be the real disaster. Now Russia's supposedly stronger state doesn't seem to be in a position to fulfil the most elementary tasks of statehood."

"The politicians show no sign of accepting responsibility for this, they don't have to justify themselves to anyone. After all, there are no free elections and the population seems to be largely happy with its role as onlookers."

"There is no threat of an Orange Revolution in Russia. Sure the Russian public realizes that a country that can't even organize a functioning fire-fighting infrastructure is not really in a position to create its own Silicon Valley. Yet the people want stability not change."

The center-right Frankfurter Allgemeine Zeitung writes:

"Russian Prime Minister Vladmir Putin has been presenting himself as the country's top fire fighter and rebuilder. He is traveling to the areas most affected by the fires, shaking fire fighters by the hand, trudging through the burned-out forests, speaking with victims and encouraging volunteers."

"Yet, in the eyes of many critics the natural disaster has laid bare the weaknesses of a system that Putin established during his eight years as president. He curtailed the regions' autonomy, and built a pyramid of power, in which responsibility was always delegated upwards. The measure by which the governors and regional leaders were to be judged was not efficiency but loyalty -- those who displayed enough of this quality were given the freedom to pursue their own private business affairs and did not have to fear an opposition or a critical press, because their freedoms had been increasingly curtailed by Putin."

-- Siobhán Dowling

Demjanjuk fallout: New war crimes suspect emerges in Germany TOP
http://www.spiegel.de/international/germany/0,1518,710866,00.html#ref=nlint
08/09/2010

After John Demjanjuk and Samuel K., German prosecutors are now accusing a third former SS camp guard of war crimes. Ukrainian-born Alex N., who is over 90, is accused of being involved in the shooting of Jewish prisoners at the Treblinka I labor camp. A decision will now be taken whether to charge him.

A former concentration camp guard who testified as a witness in the trial of John Demjanjuk in February may himself now face prosecution for war crimes.

[...]

German prosecutors have stepped up efforts to bring the last surviving perpetrators to justice in recent years. However, they admit that Demjanjuk was only a tiny cog in the Holocaust machinery. Far more senior SS members got off with lenient sentences or were acquitted in Germany in the 1960s and 1970s.

Complete article: http://www.spiegel.de/international/germany/0,1518,710866,00.html#ref=nlint

Luzhkov again raises Russian right to Sevastopol TOP
That Luzhkov is not isolated in continuing to see Sevastopol as Russian, despite Ukrainian concessions, was revealed by Party of Regions deputy, Volodymyr Zubanov. He said that Russia is preparing an appeal to the International Court of Justice in the Hague on the rightful legal ownership of Sevastopol, claiming that in 1954 the city was never transferred to Ukraine along with the Crimea (Den, June 23). Ukraine lost a case in the court to Romania in February 2009, over the maritime status of Serpents Island, which the USSR annexed from Romania during World War II.

 

http://www.jamestown.org/single/?no_cache=1&tx_ttnews[tt_
news]=36729&tx_ttnews[backPid]=7&cHash=b4476afadc
August 9, 2010

Taras Kuzio

Optimism that the April 27 Black Sea Fleet base extension treaty would calm Russian-Ukrainian relations in the Crimea have been dashed by Moscow’s Mayor, Yury Luzhkov. On July 19, Luzhkov stated that he had not changed his mind about Sevastopol being a Russian city. Ukraine’s Ministry of Foreign Affairs (MZS) issued a protest stating that this contradicted the new “atmosphere of constructive and good neighborly Ukrainian-Russian relations” (www.mfa.gov.ua).

In order to ensure no ambiguity existed over his precise meaning, on July 22 during a speech on Russia’s Navy Day, Luzhkov said that Russia should never withdraw from the Crimea or Sevastopol. “Sevastopol is a Russian city, a naval-military base of Russia which ensures the geo-strategic balance in southern Russia.” If Russia were to lose the base she would lose southern Russia, he argued (Hazeta po-Ukrainski, July 22).

Luzhkov has been consistent in his views on the Crimea and Sevastopol over the last two decades and despite being a senior United Russia party member, he has never been reprimanded. Similar comments in May 2008, led to the Security Service of Ukraine (SBU) placing him on a no entry list into Ukraine.

Ukrainian President, Viktor Yanukovych, removed him from the list and invited him to Yanukovych’s extravagant sixtieth birthday celebration last month (Hazeta po-Ukrainski, July 21). Luzhkov described former President, Viktor Yushchenko, who supported the ban on his entry into Ukraine, as a “reactionary anti-Russian.” In contrast, the “new authorities in Ukraine demonstrate and undertake intelligent, balanced policies, the policies of Viktor Yanukovych which formulate an atmosphere of good nature, friendship and cooperation” (Ukrayinska Pravda, July 25).

Although Ukraine and Russia had supposedly closed the lists of banned individuals, this was obviously not the case on Moscow’s side. Kharkiv Helsinki Group member, Vasyl Ovsienko, who spent thirteen years in the Gulag, was banned from entering Russia on July 23. Russian officials said his name was on a blacklist of persons prohibited from travelling to Russia. Ovsienko was visiting a former Gulag camp in Perm oblast, where he was incarcerated from 1981 to 1987 (http://zik.com.ua/en/news/2010/07/23/238421).

Former Deputy Foreign Minister, Valeriy Chaly, currently Deputy Director of the Razumkov Center for Economic and Political Studies, described Luzhkov’s remarks as containing nothing new and praised the MZS for its quick response. Nevertheless, Chaly wondered why there had been no analysis undertaken by the MZS on how Luzhkov could make such blatantly provocative statements after Ukraine had granted concessions to Moscow by extending the Sevastopol base by 25-30 years beyond the 20 year lease due to expire in 2017 (Hazeta po-Ukrainski, July 21).

That Luzhkov is not isolated in continuing to see Sevastopol as Russian, despite Ukrainian concessions, was revealed by Party of Regions deputy, Volodymyr Zubanov. He said that Russia is preparing an appeal to the International Court of Justice in the Hague on the rightful legal ownership of Sevastopol, claiming that in 1954 the city was never transferred to Ukraine along with the Crimea (Den, June 23). Ukraine lost a case in the court to Romania in February 2009, over the maritime status of Serpents Island, which the USSR annexed from Romania during World War II.

Following the drafting of the agreement by Presidents, Yanukovych and Dmitry Medvedev, ahead of the parliamentary vote, pro-Yanukovych officials were optimistic about the future direction of Ukrainian-Russian relations. The head of the Sevastopol city state administration, Valeriy Saratov said, “A foundation for long-term serious political stability has been laid; it will allow us to build the most serious political relations between Ukraine and Russia in Sevastopol. I mean investments, above all, because today Russia will no longer see Sevastopol as a temporary stage in the life of two countries” (Interfax-Ukraine, April 21).

Crimean Parliamentary Chairman, Volodymyr Konstantynov, described the agreement as a “very wise decision by the presidents of our brotherly nations.” “It makes possible a significant breakthrough in relations with Russia, which were only destroyed in the last five years,” Konstantynov said. The agreement would stabilize the social and political situation in the Crimea (Interfax-Ukraine, April 22).

In a statement defending the agreement, Yanukovych said that he had succeeded in restoring the Russian leadership’s trust in Ukraine and relations would now be built on terms of “equality and good neighborliness” rather than “confrontation and anti-Russian rhetoric.” “The whole civilized world has welcomed the results of my talks with President Medvedev,” he claimed, adding “In Washington, Brussels and all the European capitals they are regarded as Ukraine’s undeniable success” (www.president.gov.ua, April 29).

Yanukovych condemned the opposition for attempting to disrupt the ratification of the agreement as an example of “struggling for power at any cost” (www.president.gov.ua, April 29). These comments ignored the fact that the vote was undertaken in violation of the constitution, which bans permanent foreign military bases, and of parliamentary procedures. The vote was railroaded through parliament in a manner that reflected how the president regards the institution.

Luzhkov was obviously unable to understand the hypocrisy of his actions in simultaneously praising Yanukovych while undermining his concessions on Sevastopol. Luzhkov’s attributing “anti-Russian” motives to his Ukrainian opponents is typical of Russian politicians, who are unwilling to acknowledge the anti-Ukrainian dimension or Russian nationalism in their own actions. In Luzhkov’s opinion, Ukrainian’s defending their territorial integrity in the Crimea are “extremists,” while those claiming the port are “patriots.”

Such discrepancies in Russian actions turned the “pro-Russian” Leonid Kuchma, elected in 1994, into a pro-NATO Ukrainian derzhavnyk. Western optimists on the Yanukovych administration believe that sooner or later Russia will push too hard and he will become another “Kuchma.” This argument is unconvincing, as Luzhkov’s comments suggest that the Ukrainian concessions have, de facto, deepened the view in Russia that Sevastopol is their city.

Following the treaty, Russia plans a large-scale upgrade of the Black Sea Fleet. The first Mistral helicopter carrier purchased from France is likely to be based in the Crimea as is a missile cruiser Russia is set to buy from Ukraine. Russian Navy Commander-in-Chief, Admiral Vladimir Vysotskiy, revealed that the Black Sea Fleet would receive one new ocean-going surface ship and one new submarine every year from 2010 (Delo, April 26). Removing the Russian navy in 2017, would not have been easy, but removing Russia from Sevastopol in 2042 or 2047 –in light of the plans to expand the Fleet– may prove impossible.

Russia clamps down on Internet, Google frowns TOP
http://www.kyivpost.com/news/russia/detail/76003/20/page/1/#comments%23ixzz0v6Ck6bHO
July 29, 2010

Google, which runs the world's largest search engine, also criticised the court's ruling which ordered Rosnet to block its popular YouTube video site for having posted a film clip which the judge said fomented ethnic hatred.

 

A court in Russia's far east has ordered an Internet provider to block five sites which it said disseminated extreme views, prompting U.S. Internet giant Google to say on Thursday the move restricted access to information.

[...]

Rosnet [Russian Internet provider] President Alexander Yermakov told national media that his company had declined to block access to the sites, saying the judge was "incompetent" and that he was determined "to go till the end, till the Constitutional Court".

[...]

A survey by the Levada Centre pollsters published this week said 39 percent of its respondents believed that any criticism of the authorities could be banned in Russia under this pretext.

 

"Due to just one video clip, which is mentioned in the court's ruling, the talk is about blocking the entire site which channels a huge stream of information -- you can imagine its volumes if it takes you a minute to download 24 hours of video."

"This is a huge volume of information which may now be unavailable to users in this city."

She said that in line with YouTube rules, Russia's Internet community can itself control the site, marking and deleting video clips that foment national, religious or racial hatred.

Reign of TERROR intensifies, Guest | Today [Jujy 29, 2010] at 21:51 There will be more to come ! Soon the NEO-GULAG for those who GOOGLE what the criminal mafia government does NOT want you to google!

 

Russian human rights activists and Kremlin opponents have repeatedly voiced concerns that the authorities may gag any media outlet by merely accusing it of purveying content containing extreme views.

The Kyiv Post is hosting comments and forums to foster lively debate. Criticism is fine, but stick to the issues. Comments that include profanity or personal attacks will be removed from the site. If you think that a posted comment violates these standards, please flag it and alert us. We will take steps to block violators.
Comments (1) Hide Add a comment Add your comment

http://www.kyivpost.com/news/russia/detail/76003/20/page/1/#comments#ixzz0v6Ck6bHO

YKPAIHKA wins World Wonder contest! TOP

Roman Brytan
Program Director
101.7 World FM

Elena Baker.int.Ukr.mp3
Elena Baker.int.Eng.mp3

Just dropping everyone a line to let you know that we have another point of pride in our community, which shouldn't be allowed to slip below the radar

 

On Monday, August 2nd, 101.7 World FM hosted the 2nd annual World Wonder contest at the amphitheatre of Hawrelak Park, as part of the Servus Edmonton Heritage Festival.

Six finalists were chosen prior to this concert, from among numerous entries to World FM.  Singers could perform in any of World FM's 20+ broadcast languages, or in English.

Of the six finalists performing live, our panel of judges selected ELENA SCHERBYNA-BAKER of Calgary AB the first prize winner!  For her Ukrainian-language entry she chose to sing Volodymyr Ivasiuk's "U doli svoia vesna."

Elena came to Canada from Ukraine in 1997, originally settling in Regina.  She currently calls Calgary home, and is heavily involved in music.  With formal music training at the Kyiv Cultural Academy, Elena says that she has been and intends to be "involved in music forever."  She is a music teacher and choral conductor, and is compiling material for an eventual solo CD release of popular music.

Elena takes home a cash prize of $2,000, set aside for this contest by World FM as part of its commitment to development of new Canadian talent.  2nd place and $1,000 went to Mounthzer Padilla, originally of Mexico, who sang an original song in Spanish, while the 3rd place finisher ($500) was Esma Shmeit, an Edmonton singer/songwriter of Lebanese/Syrian extraction, who performed an R&B number in English.

Photos of Elena, as well as a studio mix of her award-winner performance and a brief English interview can be accessed through the "Events" link at www.worldfm.ca

Bayside coach hosts baseball tourney for orphans in Ukraine TOP

Daniel Edward Rosen

BAYSIDE NATIVE and longtime baseball coach Basil Tarasko has taught America’s game to countless kids throughout the city. But perhaps his proudest accomplishment  has been introducing it to an unlikely — and needy — group of children in Ukraine.

 

In September, Tarasko will  host the third annual Ukraine Little League Championship for  Kids from Orphanages, made possible by equipment and resources  donated from the U.S.Tarasko, 64, who coaches at Abraham Heschel High School in  Manhattan, founded the Ukraine Little League Baseball Orphanage  Project in 2004. It gives local kids there a chance to play, using  donated baseballs, mitts and  uniforms. Tarasko, whose parents are  Ukrainian, said his motivation for  the league and the championship was to give orphans a chance to  enjoy a normal childhood. “We just want to help the kids  experience something they don’t  have,” he said.

Tarasko already was running a  separate Little League in the  Ukraine when he became aware of the country’s growing number  of orphans. There are more than 100,000 orphans and 200 orphanages in  Ukraine, said Nadya Zastavna, executive director of the Children  of Chernobyl, a non-profit  group based in Toronto, Canada. Tarasko sees baseball as a  way to “level the playing field”for the orphans.

... In 2004, Tarasko sent out letters to dozens of orphanages in  the Ukraine with more than 40 boys and girls ages 9 through 12,  offering them free baseball gear. He gets donations from places such as Pitch In For Baseball, a  Pennsylvania-based charity, and from Little Leagues in other  states. Tarasko started the championship in 2008, allowing orphanages  already receiving his donated gear to play against one another.

“I want to give something back to the land of my ancestors,” he said.

 

The first championship was in  Kyiv. An orphanage from Lutuhyne, a city in eastern Ukraine, won the title.  But it’s the reaction the kids have when playing baseball that touches Tarasko.

“You see a smile on their face the whole time,” he said.

Tarasko’s friend Roman Leskiw, who was also at the 2009 championship, said players who recognized Tarasko from the previous years immediately gave

the coach a hug.

“Basil had tears in his eyes  and he said, ‘It’s about the kids,’ ” said Leskiw, 48, from  Farmington, Conn.

Tarasko expects to have six  orphanages compete in this year’s championship, to be held  in Kremenets in western Ukraine. He even scrounged up pairs of  gray baseball pants, belts and jerseys for those kids participating.

“They’re going to look like pros,” he said.

Ukrainian fare fuels dog's long life TOP

http://www.cbc.ca/canada/manitoba/story/2010/07/19/mb-old-dog-snowflake-cartier-manitoba.html#ixzz0vZeVyDdV
July 19, 2010

"The dog grew up on perogies and holopchi and nalysnyky and you know, fried pork chops and chicken and anything that he was probably not supposed to eat," Ducharme said.

 

Ukrainian food might be the secret to a long life, at least for a perogy-eating pooch from Manitoba.

Snowflake, a mutt that looks like a white husky, recently turned 21.

While he sleeps much of the day and is hard of hearing, Snowflake still gets lively when he sees his owners.

"There are days when we're getting out of the vehicle, when we get home from work, and he's jumping around like a puppy and I'm thinking, 'there's nobody who's going to buy it when I tell them you're 21,'" said Wendy Ducharme.

Snowflake was born in 1989 and has lived with Ducharme's family ever since in the Rural Municipality of Cartier, a community about 25 kilometres west of Winnipeg on the Trans-Canada Highway.

[...]

In January, the BBC reported that Otto, a dachshund-terrier cross in the United Kingdom died. He was 20 years and 11 months old and had been recognized by Guinness World Records in October 2009 as the oldest living dog.

There is no word on what Otto ate.

Perogies (dumplings), holopchi (cabbage rolls) and nalysnyky (Ukrainian crepes) are not ingredients found in a typical bag of dog food. But Snowflake is not a typical dog.

He spent much of his time hanging out with sheep -- not herding them, just hanging out.

Now that Ducharme no longer keeps sheep, Snowflake is a retiree who spends most of the time snoozing (counting sheep) but occasionally patrolling the yard for old time's sake.

"He doesn't have any particular talents but he is very good," Ducharme said.

She didn't say whether she intends to give the Guinness folks a call.

Read more: http://www.cbc.ca/canada/manitoba/story/2010/07/19/mb-old-dog-snowflake-cartier-
manitoba.html#ixzz0vZeVyDdV

Україна вже не в моді TOP

http://inozmi.glavred.info/articles/3942.html
30-07-2010

Анджей Шептицький

Не українофільство, а національні, зокрема, й безпекові інтереси Польщі мають не дозволити урядові Туска відіпхнути ці відносини на другий план – переконує Анджей Шептицький у польському виданні Tygodnik Powszechny.

 

Після перемоги Віктора Януковича на президентських виборах в Україні Росія розпочала стратегічний план «повернення» України – писала недавно в Tygodnik Powszechny Анна Лабушевська (15 червня 2010 року). Почалося з весняної угоди в Харкові (Чорноморський флот за газ), потім були наступні кроки Росії.

У Польщі нема політичної волі, щоб протидіяти цьому процесові. Останній приклад: після повені преса повідомила, що уряд планує, що профілактичні заходи фінансуватимуться з джерел Євросоюзу, первинно призначених для енергетичних проектів – як-от подовження до Польщі трубопроводу «Одеса – Броди». На практиці це може стати черговим кроком до занедбання цього проекту, який вже перетворився на символ слабкості польсько-української співпраці. Проект нафтопроводу («Одеса – Броди – Плоцьк», з можливістю подовження до Гданська) з’явився ще на початку десятиліття; ним мала транспортуватися каспійська нафта у Польщу й на Захід в обхід Росії, що зменшило б залежність регіону від російських енергоносіїв. 2002 року побудували українську частину: «Одеса – Броди». Але так і не подовжили до Польщі, і в результаті з 2003-го український відрізок використовувався зі зворотною метою: для транспортування російської нафти в напрямку Чорного моря.

[...]

Ситуація з трубопроводом і плани уряду Туска – це лише фрагмент ширшого явища: малої зацікавленості у співпраці з Україною з боку нинішньої влади Польщі.

Президент Лех Качинський і партія «Право і справедливість» дотримувалися позиції, що польська підтримка для України не випливає з «українофільства», а є виявом державних інтересів (незалежно від їхнього критичного ставлення до історичної політики тодішньої української влади). Гарні відносини з Україною були цінні вже самі по собі – головно з геополітичних причин. Зараз уряд Туска розглядає польсько-українську співпрацю інакше: схоже, він вважає, що співпраця має давати конкретні результати, а як не виходить – тим гірше для відносин з Україною.

[...]

політика щодо України була неефективною. У 2004-2005 роках, коли Київ тримався «на хвилі», приятелювати з ним було зручно. Він єднав польських політиків; на підтримку Помаранчевої революції висловилися Лех Валенса, Алєксандр Кваснєвський та Лех Качинський.

 

З чого формується таке ставлення? Польські експерти напевне скажуть, що з розчарування, яке принесли роки після Помаранчевої революції. Україна не провела реформ, що наблизили б країну до НАТО й ЄС; поглибилася економічна криза. А коли на початку року президентом став Віктор Янукович, він вибрав курс однозначно проросійський (деякі його дії викликають занепокоєння і щодо демократичних стандартів).

Однак, звалюючи вину суто на українців, ми забуваємо про польські помилки. Насамперед виявилася неефективною наша політика в питанні України. Приязнь мала значною мірою декларативний характер. Наприклад, цього року польська допомога Україні становитиме 13,6 мільйона злотих. Для порівняння – Афганістанові призначається 35 мільйонів, Білорусі 24 мільйони. Крім того, за словами деяких експертів, доволі слабко окреслені цілі тієї допомоги.

Поза тим, польська політика замало зважає на членство Польщі в Євросоюзі. Польща не створила успішної коаліції «приятелів України» в ЄС, які подбали б принаймні про визнання «перспективи членства» країни в Союзі (виняток – польсько-шведська ініціатива «Східного партнерства», але результати в неї дуже скромні).

Польща не змогла також врахувати наслідки нашого членства в ЄС для відносин з Україною: не було здійснено належної підготовки до вступу в Шенгенську зону в 2007 році – і в результаті більш ніж наполовину (літо 2007-го порівняно з літом 2008-го) скоротилася кількість віз, виданим українцям. Підписано, правда, угоду про малий прикордонний рух, але виявилося, що вона суперечить законодавству ЄС; довелося виправляти, й чинності вона набула аж у 2009-му.

[...]

Аби зрозуміти зміну в польській політиці стосовно України, треба подивитися на її міжнародний контекст. «Європейська інтеграція, – писав Сікорський, – щораз більше визначає засади польської зовнішньої політики, а також коло найближчих партнерів і союзників». Членство в ЄС стало фундаментом, ключовою фразою польської дипломатії. У виступі перед Сеймом Сікорський і не говорив про польську зовнішню політику; переважно він говорив про те, що робитиме Євросоюз і Польща за його посередництва. ...

Ближче до Росії, та за рахунок чого?

Іншими словами – Україна не в ЄС, тож польсько-українські відносини мають відійти на другий план.

 

А є ще Росія: покращення відносин з нею було метою кількох урядів, як правило, недосяжною. «Громадянська платформа» тут не виняток: впливова європейська країна – так, мабуть, гадають політики «ГП» – не може мати поганих відносин з Росією, й оскільки Польща (разом з Литвою) сприймається в ЄС як головний опонент Росії, то треба це змінити. Росія пішла назустріч цим очікуванням. Її так само дедалі більше обтяжували відносини з важливою країною Євросоюзу, якою є Польща, бо ускладнювали її співпрацю з ЄС.

За таких обставин почався процес зближення, який пришвидшився після смоленської трагедії. Росія, здається, приймає польське бачення історії, принаймні що стосується періоду СРСР; визнає нас за важливого гравця в ЄС. За це хоче, ясна річ, згоди на плани енергетичної експансії (газопровід «Північний потік») і зменшення присутності Польщі у Східній Європі, зокрема, в Україні. Кремль відновлює вплив у регіоні, а Захід на це погоджується. Польська влада, прагнучи зберегти гарні відносини з партнерами в Євросоюзі та з Росією, ймовірно піде тим самим шляхом (про це в Tygodnik Powszechny від 4 травня 2010 року писала Катажина Пелчинська-Наленч).

Таку розв’язку не назвеш щасливою. Польща не може відвернутися від України. Наші зв’язки з цією країною – то питання не українофільства польських еліт (як доводять певні публіцисти), а національних інтересів. Демократична й інтегрована в євроатлантичні інституції Україна зміцнює безпеку Польщі. Це також елемент польської політики в межах Євросоюзу: «Східне партнерство» – перша значуща ініціатива Польщі, визнана в ЄС, – не має сенсу без участі України. А от кремлівська відбудова «Малоросії» слугуватиме імперській позиції Росії, послабить безпеку Польщі та призведе до того, що ми надовго залишимося прикордонною країною західного світу. Варто й про це пам’ятати.

Ціла стаття: http://inozmi.glavred.info/articles/3942.html

Путін готується повернутися на посаду президента Росії TOP
http://inozmi.glavred.info/articles/3970.html
19 03-08-2010

Сєрґєй Лойко

Поки Дмітрій Медвєдєв сидить у Кремлі в своєму кабінеті, Владімір Путін бореться з пожежами, роз‘їжджає на крутих мотоциклах та співає ностальгійних пісень зі шпигунами-невдахами

 

З диму лісових пожеж, які охопили Московську область, та сорому літнього шпигунського скандалу Владімір Путін знову постає як наймогутніша постать в Росії і, за твердженням експертів, як кандидат на повернення в крісло президента під час виборів, що відбудуться трохи більше, ніж за півтора року.

[...]

Але чимало аналітиків давно вже прогнозували, що хтось із них зрештою відтіснить іншого. І от минулого місяця ситуація змінилася.

Якщо Медвєдєва показують здебільшого у своєму кремлівському кабінеті, то Путін роз’їжджає по країні – а за ним і журналісти. Він втішає погорільців, сварить місцевих чиновників і публічно диктує президентові, як боротися з пожежами, які вбили 40 чоловік та знищили понад 1,2 мільйона акрів угідь.

У понеділок Путін провів у Москві термінову зустріч з губернаторами областей та оголосив їм догану за неготовність до пожеж.

У п’ятницю він вилетів у Нижегородську область, де відвідав село, яке згоріло вщент. Путін, одягнутий у блакитну сорочку та темно-сині джинси, ходив від одного згарища до іншого і похитував головою. Потім його оточила велика група згорьованих мешканців.

„До зими всі будинки будуть стояти”, – голосно пообіцяв Путін – так, щоб його почув увесь натовп а заразом і камери всіх провідних телеканалів, які транслювали зустріч на всеньку Росію.

„Ви обіцяєте?”, – запитала одна жінка. „Так, обіцяю”, – відповів Путін і додав, що кожен член сім’ї отримає понад 6000 доларів компенсації.

„Ми приїдемо до вас з низьким поклоном [вдячності] від новозбудованого села», – сказала одна жінка. Путін обійняв та поцілував її, і вона поцілувала його у відповідь.

У наступному телерепортажі Путін стоїть у мальовничому березовому гаї, тримає біля вуха мобільний телефон і розмовляє з Медвєдєвим, який сидить за столом у Кремлі.

Путін: „Всі необхідні рішення на місці прийняли, я вважаю доцільним і просив би Вас підключити додаткові сили і засоби міністерства оборони для пожежегасіння”.

Медвєдєв: „Що стосується ідеї підключити міністерство оборони, то я таку санкцію даю”.

Путін: „Потрібно ще, можливо, поговорити з губернаторами інших областей і дітей, дітей вивезти в інші регіони, не такі задимлені, як тут”.

Медвєдєв: „Так, це правильна ідея абсолютно. Є, на жаль, загиблі. [Родичам] загиблих повинні бути здійснені необхідні виплати”.

Путін: „Ми це рішення прийняли вже”.

[...]

Віце-губернатор одного регіону, який побажав залишитися анонімним, поскаржився, що Путін перевищує свої прем’єрські повноваження.

За словами , суть розмови зводилася не лише до боротьби з пожежами.

„Цілком очевидно, що Путін використовує теперішні важкі часи, щоб продемонструвати народу, хто справді є сильною людиною в країні, хто є національним лідером, хто є людиною дії, а хто – просто кремлівський клерк”, – стверджує вона [експерт-кремленолог Московського центру Карнегі Лілія Шевцова]

 

„Йому слід залишатися в Москві і керувати федеральним урядом, а він замість того всюди бігає, залякуючи губернаторів і віддаючи накази, як керувати в їхніх регіонах, – сказав чиновник. – Губернатори між собою називають Путіна „Командиром”. Ігнорувати його вони не можуть, бо з самого початку знали, хто насправді керує країною”.

За словами віце-президента московського фонду „Ліберальна місія” Ігоря Клямкіна, поведінка Путіна свідчить, що він стривожений падінням популярності своєї партії „Єдина Росія” і вирішив за допомогою особистого авторитету посилити її позиції перед виборами, які пройдуть аж у квітні 2012 року.

„Поведінка Путіна останнім часом надсилає тільки один сигнал: він готується балотуватися на третій термін”, – переконаний Клямкін.

У понеділок Медвєдєв заявив російським інформагентствам, що вже думав про балотування в 2012 році, але достеменно не знає, хто буде кандидатом – він, Путін чи хтось інший. Говорячи про свої стосунки з Путіним, Медвєдєв додав: „З одного боку, наші стосунки не змінились взагалі, з іншого – змінились кардинально”.

Путін не обмежується боротьбою з пожежами. Нещодавно його сфотографували на Harley Davidson на байкерському шоу поблизу російської військово-морської бази в українському Севастополі. На ньому були чорні черевики, чорні штани і сорочка, чорний пояс зі срібною пряжкою та сонцезахисні окуляри.

„Путін обожнює експлуатувати свій улюблений образ батька нації в стилі Беніто Муссоліні – весь у чорному, крутий на вигляд”, – каже Шевцова.

А потім він шокував репортерів, заявивши, що мав посиденьки з російськими шпигунами, яких вислали зі Сполучених Штатів, мовляв, вони співали пісень з його улюбленого радянського шпигунського фільму про Другу світову війну.

Путін, який і сам в минулому був шпигуном, похвалив їх за професіоналізм та передрік їм яскраве майбутнє.

Це теж було в класичному стилі Путіна, каже Шевцова: „Таким чином, він узяв на себе відповідальність і продемонстрував, що своїх не здає”.

Утім, Шевцова попереджає, що поведінка, яка допомогла Путіну виграти повторні вибори в 2004-му році, може більше не спрацювати. „Тоді часи були інші, Росія була на підйомі, а тепер люди можуть сказати: „Ми вам більше не віримо”.

У п’ятницю 47-річний хірург Вадим Адьянов разом зі своєю дружиною і сином безпорадно спостерігали за тим, як вогонь пожирає їхнє село Ізлєгоще, що приблизно за 300 миль на південь від Москви.

„Не залишилося нічого, ані травинки, – каже Адіанов. – Пожежники не приїхали, ніхто нам не допоміг, ми нічого не змогли вдіяти проти стіни вогню”. До сусіднього села таки приїхала стара пожежна машина, за десять хвилин вилила всю воду, поїхала і більше не поверталася.

„Я чув, що Путін казав про компенсації, – каже Адіанов. – Сумніваюся, що ми їх отримаємо… Я вже давно живу в Росії і навчився у всьому сумніватися”.

Оригiнал матерiалу: http://inozmi.glavred.info/articles/3970.html

Заява Ректора Львівського національного університету ім.Івана Франка Івана Вакарчука з приводу звільнення ректорів низки провідних українських університетів TOP
http://maidan.org.ua/static/narnewslviv/1280931130.html
04-08-2010


"У розпалі вступної кампанії, коли через цьогорічні, не до кінця продумані організаційні процедури вступу, абітурієнти та їхні батьки проходили випробовування спекотним сонцем у довгих чергах до ВНЗ, українські засоби масової інформації подавали не менш гарячі новини про несподіване та майже таємне – через відсутність будь-яких повідомлень на веб-сторінці Міністерства освіти і науки України – звільнення з посад ректорів провідних українських університетів: Володимира Шевченка, ректора Донецького національного університету, академіка НАН України, голови Ради ректорів Донеччини; Валентина Сминтини, ректора Одеського національного університету імені І.І. Мечнікова; Михайла Мартинюка, ректора Уманського державного педагогічного університету імені Павла Тичини.

Звільнення в такий спосіб ректорів не має і не може мати аналогів у світовій практиці, оскільки академічна свобода та університетська автономія – це наріжний камінь системи вищої освіти в усіх цивілізованих суспільствах. Хіба в якійсь іншій, крім України, державі міністр може раптово, без попередження, приїхати до університету та спонукати ректора добровільно написати заяву на звільнення? Так могло бути лише в моторошні 30-і роки минулого століття, коли шанованих і знаних у суспільстві людей зі званнями та державними нагородами тодішній режим усував без жодних пояснень. Невже тінь цих часів повернулася в міністерські коридори і спонукає в найцинічніший спосіб принижувати людську та професійну гідність ректорів, і водночас інституційну гідність провідних університетів?

І насамкінець, це приниження самої держави, в якій потурають такій поведінці урядовців. Ректори, на яких міністерство розпочало з очевидних мотивів цільове полювання, не лише втримали ввірені їм університети в дуже складні часи, а й всіляко намагалися їх розвивати. Невже українці у ХХ сторіччі не заплатили найвищої ціни за те, щоб сьогодні їхня країна"

Може, варто прислухатися і почути? Мойсей Фішбейн. Сім років в Україні TOP
http://blogs.pravda.com.ua/authors/voznyak/4c5bf8d2a26cf/
06.08.2010


 
Тарас Возняк  
В той час, як міністр освіти України Дмітрій Табачник "со братією" всіми силами бореться з українською мовою та українством в Незалежній Українській Соборній Державі на 19 році її самостійності (дивись заяву ректора Львівського національного університету імені Івана Франка проф. Вакарчука І.О. з приводу Постанови Кабінету Міністрів України від 28 липня 2010р. N642 "Про внесення змін до Положення про підготовку науково-педагогічних і наукових кадрів http://blogs.pravda.com.ua/authors/voznyak/4c5ac2fc98df7/), великий український поет Мойсей Фішбейн вже сьомий рік, повернувшись до України, всіми силами (чи, точніше, ледь не з остатніх сил) утверджує все ту ж українську мову та українство.

Утверджує і в незалежній Українській соборній державі на 19 році її існування, і по світах. А "братія очима лупа"...

Отака от ситуація...

Про що це свідчить?

Про мародерський режим, який волею нашої несосвітенної глупоти вчепився в горло агонізуючій Україні? Так. Щоправда, не тільки цей режим є мародерським – були й попередники. Що сумно. Але про це всім відомо як в Україні, так і поза нею. Не усвідомили цього хіба що членистоногі, як висловився нещодавно один з блогерів. І говорити про це вже стає гидкувато.

Як на мене, то важливішим є усвідомлення того, що природа людей є різною. Є "професори, командори, міністри-баяністи", а є Мойсей Фішбейн.

В часи сьогоднішньої смути це усвідомити особливо важливо. Щоб не впасти в інші людські глупоти. Це я для тих, хто ще зберіг тверезість розуму.

А для не занадто допитливих, які не знають доробку Мойсея Фішбейна і не поспішатимуть до книгарні купити томик його віршів, даю посилання на інтернет-сторінку, де він творить новий для українського культурного контексту жанр аудіо-візуальної поезії – http://www.youtube.com/user/1946mf#p/u.

Автор читає сам. І аж мороз по спині. Хоча б оце – "Пересадка. 1948" http://www.youtube.com/user/1946mf#p/u/37/pYjoXmP4OYo.

Особисто я не знаю нікого, хто, з нині сущих в Україні, володів би нашою мовою так, як Мойсей. Пишу тільки про себе. Може, це моє смакове.

І останнє. Смішне. І не дуже.

Нещодавно одного з офіційних листів Мойсей Фішбейн підписав скромно – "ваш Мойсей". І щось в тому є. Біблійного Мойсея народ теж не надто слухав.

Може, варто прислухатися і почути?

Ukraine rated as feudal state TOP

http://www.rferl.org/content/Ukrainian_Helsinki_Group_Says_Rights_Violations_Increasing
/2111844.html

July 28, 2010

Volodymyr Yavorskiy

Yavorskiy, 33, is a longtime human rights activist who has headed the UHSPL since 2004.

 

The Ukrainian Helsinki Human Rights Union (UHSPL) says that corruption and human rights violations in Ukraine are on the rise and turning the country into a
"feudal state," RFE/RL's Ukrainian Service reports.

Volodymyr Yavorskiy, UHSPL's executive director, told RFE/RL that his
organization recently completed extensive surveys with the Kharkiv Human Rights Protection Group showing that the number of complaints by Ukrainians about corruption in local politics had greatly increased.

He said most of the complaints were about public prosecutors, mayors, and police -- people whose first duty is to "protect human rights and uphold the law."

Yavorskiy said people living in rural areas "feel completely unprotected; police
are not fulfilling their duties." He said local politicians and other elites are also acquiring large plots of land.

[...]

[It is also important] to see how the international community responds to such things. Ukraine can't be an isolated country."

 

But Yavorskiy said a new draft bill on the holding of peaceful gatherings in Ukraine that is currently in the parliament is an improvement over a similar one
proposed by then-Prime Minister Yulia Tymoshenko in 2008.

"If a couple provisions in that bill are changed it is going to be much better and the situation could be really improved compared to the current situation,"
Yavorskiy said.

"The first thing [in improving the situation]  is for people to know and understand when bad things are happening in their country. [It is also important] to see how the international community responds to such things. Ukraine can't be an isolated country."

Yavorskiy said that if the government disregarded human rights in Ukraine, then
it would keep the country's economy from developing. He said Western and other countries would not trade as fully with countries that violate human rights.

Yavorskiy said that since Ukrainian politicians were so tightly connected with
large businesses in the country, the government would be forced to respect human rights.

http://www.rferl.org/content/Ukrainian_Helsinki_Group_Says_Rights_Violations_Increasing
/2111844.html

International Press Institute addresses open letter to Ukrainian president over press freedom concerns TOP
http://www.freemedia.at/singleview/5093/
August 10, 2010

Identify and Bring To Justice Those Who Attack Journalists, Letter Says

Anthony Mills, Press Freedom Manager

The International Press Institute (IPI), the world’s oldest global press freedom organisation with members from the world’s leading media outlets, addressed an open letter to Ukrainian President Viktor Yanukovych on Tuesday respectfully urging him to address a disturbing deterioration in press freedom over the last six months in Ukraine.

President Yanukovych won election in February 2009. There are fears that since then the clock has been rolled back on recent press freedom gains in Ukraine.

A rise in attacks on journalists has been reported, along with a climate of impunity.

In the most recent worrying development, a Kiev court decided to cancel the allocation of broadcasting frequencies to two privately-run TV channels - TVi and 5 Kanal.

TVi Chief Executive Mykola Kniazhytskyi told IPI on Tuesday: “After President Yanukovych came to power a number of topics became off-limits. On top of that there have been attempts to take away the licenses of TVi and Channel 5. Bloggers were ‘invited’ for questioning by the security services and were asked to sign that they would refrain from saying anything negative about the government.”

Kniazhytskyi also said that a number of journalists had been allegedly roughed up by the police.

“Yesterday, a journalist from Novi Kanal was reporting on a photography exhibition,” he said. “The police attacked him. The cameraman who was with him filmed the incident.”

The journalist who was attacked, allegedly by members of the Ukrainian police special forces, can be seen attempting to follow security services personnel through a door on the exhibition premises after they had dragged away a person who was protesting against the exhibition, which reportedly focused on World War II. The assault can be viewed here.

“In a separate incident, another journalist, from STB, was attacked by a member of the president’s security,” said Kniazhytskyi. “This also was filmed, shown on TV, and no one was punished.” The incident can be viewed here.

Kniazhytskyi asserted: “The courts are refusing to defend the journalists. This is a consequence of a decrease in independence in the judicial branch.”

The TVi CEO also told IPI that he was recently followed by a car with false license plates which parked in front of his house and in front of the TV channel. He said this video shows what happened when he sent a reporter out to film and question the occupants.

The EU, the U.S. Embassy in Kiev and the European security watchdog, the OSCE, have all expressed concern about the current media environment.

"I viewed the 8 June [court] decision as potentially negative for pluralism in Ukrainian broadcasting," said OSCE media freedom representative Dunja Mijatovic in a recent report, according to the BBC.

The U.S. Embassy said that "like Ms Mijatovic, we are also concerned about recent steps taken in Ukraine that have the potential to threaten media freedom," the BBC reported.

Ukraine's media is dominated by millionaires, and their business competition is reflected in the current developments.

However, one of the country's richest men is also the head of the state security service and owner of a media empire - including the county's most-watched television channel. The BBC reported that Ukrainian media watchdog Telekritika has warned that he also exerts influence over the state body overseeing television and radio.

In an April incident involving media freedom in Ukraine, police allegedly roughed up journalists and an editor working for the Express newspaper who had come to the office of a regional prosecutor to inquire about another Express reporter arrested without charge the previous day.

The journalist was detained in Horodok, in Ukraine’s western region of Lviv. The incident, which was filmed (the footage was later uploaded to Youtube and can be viewed here), came a day after police had arrested a journalist from the same paper, who had recently written an investigative report exposing corruption in the regional government.

IPI Interim Director Alison Bethel McKenzie said: “We hope President Yanukovych takes note of the serious concerns we have outlined in our letter, and acts to address them. After several years of press freedom progress, Ukraine risks undoing those gains and sliding backwards into a climate of intimidation characterised by the absence of independent news.”

The full text of the IPI letter to President Yanukovych can be read below:

Your Excellency,

The Vienna-based International Press Institute (IPI), a globally-renowned press freedom group, is writing to express its concern at the significant deterioration in the press freedom environment in Ukraine, since you came to office in February 2010. This follows several years of improvement in Ukraine’s press freedom climate.

The current developments run counter to your public pledges to defend the freedom of the press and "to prevent pressure on the media".

We are particularly concerned about a Kiev court's decision to annul the allocation of broadcasting frequencies to two privately-run TV channels: TVi and 5 Kanal.

IPI is alarmed at reports of an increase in the number of assaults against journalists and a failure to bring the perpetrators of the attacks to justice.

In a number of instances, involvement by state security forces has been alleged.

We have also noted an apparent blurring of the lines between government office and private media ownership and have received reports of the exertion of political influence over the state television and radio channel regulatory authority.

We understand that a hearing in the license allocation case of TVi and 5 Kanal is approaching. We hope that it will be open to the public and that the Ukraine will make efforts to ensure that the allocation process is transparent, fair and not subject to political pressure.

We also respectfully call on you to ensure that those who attack journalists are identified and brought to justice, and to guarantee the independence of the broadcast regulatory authorities.

IPI is a global network of editors, media executives and leading journalists dedicated to the furtherance and safeguarding of press freedom, the protection of freedom of opinion and expression, the promotion of the free flow of news and information, and the improvement of the practices of journalism. Based in Vienna, Austria, IPI is the oldest press freedom group in the world and holds consultative status with the United Nations, and the Council of Europe.

IPI would be happy to discuss these matters with you in person, at a time of your convenience.

In the anticipation of swift action on this matter, I remain

Respectfully Yours,

Alison Bethel McKenzie
Interim Director
International Press Institute (IPI)

Security Service of Ukraine targets opposition in Ukraine TOP
The SBU’s tactics ... The signal they send is both one of seeking revenge and of staying in power for the long haul.

 

August 11, 2010

Taras Kuzio

There is mounting evidence that the Security Service of Ukraine (SBU) has returned to tactics targeting the opposition last employed under President Leonid Kuchma. It should be borne in mind that these tactics never completely went away. The SBU’s domestic political role has remained because of the lack of democratic over-sight, large numbers of personnel primarily focused on domestic ‘threats’ (30,000 SBU compared to combined 6,000 MI5-MI6) and a Soviet political culture that was never rooted out. A final factor is the temptation of Ukrainian presidents to use the SBU against their political and business opponents.

The SBU’s tactics can be divided into seven categories with much of the pre-emption drawing on lessons learnt from mistakes made by the authorities in 2004 when the opposition and Orange Revolution thwarted a fraudulent election to place Viktor Yanukovych into power.

First, intervention into media with the aim of portraying the opposition in a negative, and the authorities in a positive, light. SBU Chairman and oligarch Valeriy Khoroshkovsky owns Ukraine’s most popular television channel, Inter. Khoroshkovsky is reportedly aligned with the gas lobby that is influential within the Party of Regions and other political forces.

Former Defence Minister Anatoliy Grytsenko revealed that countering the activities of American intelligence services in Ukraine has become the top priority of the counterintelligence department of the SBU. Meanwhile, the number of SBU officers focusing on activities of the Russian special services in Ukraine has been cut by 25 per cent.

 

Second, threatening journalists with visits by SBU officers or placing them under surveillance (Ukrayinska Pravda, July 22). Blogger Oleh Shynkarenko was threatened by the SBU after they claimed he had ‘threatened’ the presidents life. Shynkarenko claimed he was forced to sign an affidavit ‘As concrete demands were not made to myself then I  understood this as any type of criticism of the authorities in my live blog could bring forth new repression against myself’ (Ukrayinska Pravda, July 30). Shynkarenko claimed the SBU had hacked into his web site and deleted blog entries.

His case could be related to ‘assassination-phobia’ that surrounds President Yanukovych (see EDM, June 28). Andriy Shevchenko, deputy head of parliaments committee on freedom of speech, condemned the SBU for over-stepping its competencies (Komersant-Ukraina, August 2).

Third, targeting Western foundations long based in Ukraine. Nico Lange, who since 2007 has been Ukraine director of the Konrad Adenauer Stiftung, was detained for ten hours in Kyiv’s Borispil airport on June 26. The Stiftung has worked in Ukraine since 1994 and is linked to Germany’s Christian Democratic Party.

Lange was threatened with deportation but permitted to enter Ukraine after high level intervention by Chancellor Angela Merkel and the German Ambassador to Ukraine. Afterwards both sides agreed, ahead of Yanukovych’s late August visit to Germany, to hush the incident up by declaring it a ‘misunderstanding’.

An investigation by the Prosecutor-General’s office, following a request to do so by former President Leonid Kravchuk, found grounds for his detention. The report claims Lange violated Ukrainian legislation pertaining to foreigners living in Ukraine; namely, the ‘responsibility of foreign citizens to not intervene in affairs that lie within the competence of our state’ (Ukrayinska Pravda, July 30).  What this implies for other Western foundations and media operating in Ukraine is anybody’s guess.

In 2003-2004 the Party of Regions, other pro-Kuchma centrist parties and the Communists established a parliamentary commission to investigate Western funding of NGO’s. The authorities delayed permitting NDI to open a Kyiv office and threatened Radio Liberty with the closure of its Kyiv office in retaliation for broadcasts of excerpts from Mykola Melnychenko’s tapes made illicitly in 1999-2000 in Kuchma’s office.

... governors have been instructed to collect intelligence for the SBU on businessmen (see leaked document in Ukrayinska Pravda, July 26). The intelligence pertained to their education, profession, party loyalties and who they supported in the 2010 elections. The authorities are also interested in their ‘willingness to cooperate’ which is indicated by an ‘+’, ‘o’ or ‘-‘ placed in their files.

 

The conspiracy mind-set of Western intelligence agencies being behind democratic revolutions in Serbia, Georgia and Ukraine was as deep amongst this Ukrainian political constituency as it was in Russia, although only in the latter was anti-NGO legislation introduced in April 2006. This political culture rests on Soviet ideological tirades against dissidents and nationalists who were seen as not home grown but agents of outside intelligence agencies.

Some of this draws on latent anti-Americanism mobilized in the 2004 elections against Viktor Yushchenko. Former Defence Minister Anatoliy Grytsenko revealed that countering the activities of American intelligence services in Ukraine has become the top priority of the counterintelligence department of the SBU. Meanwhile, the number of SBU officers focusing on activities of the Russian special services in Ukraine has been cut by 25 per cent (Kommersant-Ukraina, June 4).

Fourth, targeting students and academics as potential supporters of the opposition (Ukrayinska Pravda, June 17). The first indication of this was a visit by an SBU officer to visit Father Borys Guzdiak, Dean of Lviv’s Ukrainian Catholic University, asking him to assist them in ensuring that students did not attend political rallies and become politicized (http://ucu.edu.ua/eng/news/549/).

Similar SBU visits have taken place to other Universities where the Dean’s have been more forthcoming in signing pledges to prevent their students from becoming involved in opposition activities. FEMEN women’s student activists, who have become notorious for bearing their breasts to obtain public attention, have been threatened with expulsion from Universities (Ukrayinska Pravda, June 23, 30)

On July 7, the government issued Decree No. 1353-r which officially transferred the Kyiv Mohyla Academy (KMA) and National University of Ostroh Academy, Ukraine's two oldest universities, under the Ministry of Education (http://www.brama.com/news/press/2010/07/100715ukma.html). The KMA was one of the centers of the Orange Revolution and press center of the 2004 Yushchenko election campaign.

Fifth, governors have been instructed to collect intelligence for the SBU on businessmen (see leaked document in Ukrayinska Pravda, July 26). The intelligence pertained to their education, profession, party loyalties and who they supported in the 2010 elections. The authorities are also interested in their ‘willingness to cooperate’ which is indicated by an ‘+’, ‘o’ or  ‘-‘ placed in their files.

Sixth, tactics employed jointly by the SBU and Interior Ministry preventing opposition supporters travelling to Kyiv or attending protests in Kyiv and in the regions (see EDM, June 22).

Seventh, neutralization of Yulia Tymoshenko who heads the largest opposition political force but has no parliamentary seat. Former SBU Deputy Chairman Oleksandr Skipalsky said that the SBU seeks to ‘destroy her force ahead of local and future elections so that this political force would no longer exist’ (Ukrayinska ravda, July 27). Arrests of the former deputy head of Naftohaz Ukrainy Ihor Didenko, former head of State Customs Anatoliy Makarenko, and Taras Shepitko, with Maria Kushnir on a wanted list, are likely to be followed by others.

The SBU’s tactics, in the view of former Foreign Minister Borys Tarasiuk, exceed those employed against the opposition in the Kuchma era Ukrayinska Pravda, June 26). The signal they send is both one of seeking revenge and of staying in power for the long haul.

Will Ukraine adopt a one party system? TOP

http://www.jamestown.org/programs/edm/single/?tx_ttnews[tt_news]=36628&cHash=
f1a1600ba3
July 16, 2010

Pavel Korduban

The Ukrainian President Viktor Yanukovych’s team is tightening its grip on power. The opposition, still in disarray after Yanukovych’s victory in the presidential elections last February, has offered no resistance. More defectors from the opposition are joining the ruling coalition, some of them lured by the promises of several recently freed government posts. Meanwhile, the junior partners of Yanukovych’s Party of Regions (PRU), the Communists and Parliamentary Speaker, Volodymyr Lytvyn’s bloc, are losing influence within the coalition. Recently, the coalition rubberstamped a new local election law which leaves no opportunities for PRU rivals. At this pace, Ukraine may soon receive a de-facto one-party system, similar to neighboring Russia, with the opposition marginalized and the ruling party’s allies dwarfed into irrelevance.

On July 2, the parliament dominated by Yanukovych’s coalition, dismissed Humanitarian Deputy Prime Minister, Volodymyr Semynozhenko, and Environment Minister, Viktor Boyko. Neither Yanukovych nor his Prime Minister, Mykola Azarov, explained the dismissals. Newspapers, citing anonymous PRU sources, reported that more ministers will soon be dismissed. Coal Minister, Yury Yashchenko, Health Minister, Zinovy Mytnyk, Transport Minister, Kostyantyn Yefimenko, and Volodymyr Sivkovych, a Deputy Prime Minister in charge of security, were mooted as candidates (Delo, July 5; Kommersant-Ukraine, July 7).

Clouds are gathering over Sehy Tyhypko, the liberal deputy prime minister in charge of economic reform. One newspaper linked to the PRU cited anonymous PRU sources as saying that Yanukovych was upset with Tyhypko for supervising the preparation of a tax code which was recently rejected by both the coalition and the opposition (Segodnya, July 6). The communists openly demanded Tyhypko’s dismissal in parliament over the same issue (Ukrainska Pravda, July 6). Tyhypko might become a scapegoat for the tax code failure, and the PRU may use the communists to deliver a warning to him for being too independently minded. In particular, Tyhypko insists that the recent tender to privatize the Luhansk locomotive plant, conducted by the Azarov cabinet and won by Russia’s Transmashholding, was not transparent (Ukrainski Novyny, July 7). Tyhypko, although he admitted that he has certain problems in interacting with the rest of the cabinet, pledged not to resign (ICTV, July 12).

Tyhypko’s dismissal would not be a major surprise, but the dismissal of Emergencies Minister, Nestor Shufrych, on July 10 surprised observers. Shufrych, a long-standing ally of Yanukovych, said he was asked to free the post for a would-be defector from the opposition, Viktor Baloha, who once headed the administration of former President, Viktor Yushchenko. Moreover, Shufrych said it had been Yanukovych’s decision to free several posts in the government in order to expand the ruling coalition (Interfax-Ukraine, July 10). The previous ministerial dismissals and the rumors about more dismissals fit this scenario.

[...]

On July 10, parliament passed a new law on local elections, scheduling them for October 31. The elections conducted under such a law will become another nail in the coffin for the opposition. First, it is now forbidden for blocs of parties to field candidates, which means that the main opposition bloc of former Prime Minister, Yulia Tymoshenko, is ruled out. Second, only parties registered more than one year ago will be allowed to run, so the Front of Change party of former parliament speaker and presidential candidate, Arseny Yatsenyuk, which is the second most popular opposition party according to opinion polls, cannot participate in local elections. Third, only parties are allowed to field candidates in mayoral and town council elections, therefore independent or opposition candidates running as independents are out (Kommersant-Ukraine, July 12).

The PRU is fully in control of both the government and parliament, and after the local elections next fall most local councils would also be dominated by the PRU. Recent public opinion polls show that the public may not mind the PRU’s domination of Ukrainian politics. According to a poll by the Kyiv International Institute of Sociology, 38 percent of Ukrainians would vote for the PRU in parliamentary elections, well ahead of Tymoshenko’s bloc with 11 percent and Tyhypko’s party with 7 percent (Ukrainska Pravda, July 3). A poll by Razumkov and Democratic Initiatives gave the PRU 41 percent, and Tymoshenko’s bloc received only 16 percent (UNIAN, June 18).

Complete article:
http://www.jamestown.org/programs/edm/single/?tx_ttnews[tt_news]=36628&cHash=f1a1600ba3

Ukraine: What opposition? TOP

http://www.isn.ethz.ch/isn/Current-Affairs/Security-Watch/Detail/?lng=en&id=118953

Dan Peleschuk

“The Party of Regions played a very smart trick on the opposition, which basically puts [party leaders] at odds with each other,” Kudelia told ISN Security Watch. “It provides them with an incentive to pursue their own projects.”

 

[...]

The latest attempt to organize came in the form of the People’s Committee to Protect Ukraine, founded in early May. Ostensibly, it unites a handful of different parliamentary parties in opposition to the Yanukovych administration. But the committee has so far failed to attract any serious media attention and lacks a specific, pro-active policy platform.

Besides Tymoshenko, the group is a hodge-podge of Ukraine’s elite, from intellectuals and activists to politicians. Some are recognizable, but most are uninteresting to the general public.

Meanwhile, as the opposition struggles to get its act together, Yanukovych’s anti-democratic policies media censorship, a crackdown on protests and his recent bid to tweak the constitution to grant himself more power hang over Ukraine like a dark cloud.

Who will lead?

After the opposition’s last high-profile appearance in April, when its top leaders staged a mass protest against Yanukovych’s renewal of the Russian Black Sea Fleet’s lease on its Crimea base, observers predicted an opposition revival. But now, as Yanukovych gravitates toward Moscow and threatens the democratic gains made after the Orange Revolution, the opposition seems powerless.

 

Ukraine’s natural opposition leader would seem to be Tymoshenko, the runner-up in this year’s presidential election who was ousted from the premiership after Yanukovych installed his own loyalist. Her political experience, fiery rhetoric and unabashed criticism of Yanukovych’s administration should make her a prime candidate.

But after an exhausting presidential campaign, during which Tymoshenko consistently attacked Yanukovych while the global financial crisis ravaged the Ukrainian economy, voters developed a ‘Tymoshenko fatigue’.

[...]

Within the opposition itself, Tymoshenko does more harm than good. Rather than unite the opposition, Lozowy said, she serves as a power-hungry “boulder” that stands in the way of other potential leaders. Her proclivity for the spotlight leaves little room for other aspirants to gather steam for the next parliamentary elections, scheduled for 2011 and considered a major test for Ukraine’s opposition forces.

[...]

Arseniy Yatseniuk, onetime minister of foreign affairs and former parliament chair, lost his momentum during this year’s presidential election after an awkward campaign engineered by Russian political technologists.

Boris Tarasiuk, also a former minister of foreign affairs and current parliamentarian, lacks the youthful allure and charismatic personality to rally voters.

Others, such as OU-PSD parliamentarian Viacheslav Kyrylenko and former I nterior Minister Yuriy Lutsenko, are young and visible, but their ties to disgraced former president Viktor Yushchenko damage their credibility.

The rest either lack the charisma or organizational capacity or both to make any serious bid for leadership, according to Lozowy.

Fed up

“The Ukrainian electorate is looking for a new face,” Serhiy Solodky, deputy director of the Institute for World Policy in Kyiv, told ISN Security Watch. “But they simply haven’t been able to find it yet.”

 

Under Yushchenko, Ukrainians suffered five years of bitter political infighting, in which he and Tymoshenko traded accusations of corruption almost daily and left crucial reforms hanging unattended. The honeymoon after 2004’s Orange Revolution gave way within months to Yushchenko’s divisive nationalist rhetoric, on one hand, and Tymoshenko’s wild populism, on the other.

Now, the Yanukovych presidency though decidedly less western-oriented and democratic has brought relative order and political stability. The one-time villain of the Orange Revolution, it turns out, has become a long-awaited savior from the deadlocked politics of the Orange era....

What’s more, opposition parliamentarians are too preoccupied with feeding their egos and business interests to effectively unite and counter Yanukovych’s increasingly worrying policies, according to Solodky.

“The opposition doesn’t sense a genuine risk, because everyone dreams of themselves winning the next [parliamentary] election, and they don’t want to give that up,” he said. “They understand the problem, but while it doesn’t affect their business support, and while there’s a potential to collect more votes for the next elections, they’ll remain divided.”

Dim future?

“The previous government carries with it an extremely negative image,” said Solodky. “The electorate is tired of what has happened the past five years. Right now, it’s willing to look away in favor of calm and order.”

 

With Yanukovych consolidating his power at a steady pace, time is running out for the opposition.

It has already failed recently to push through parliament the dismissal of two highly controversial Yanukovych appointments: Valeriy Khoroshkovskyi, a media magnate dubiously tapped by Yanukovych to head the Security Service of Ukraine (SBU); and Fuel and Energy Minister Yuriy Boiko, a former head of Ukraine’s state-owned oil and gas company, Naftohaz of Ukraine, during the energy corruption-infested administration of former President Leonid Kuchma.

The opposition’s next major obstacle will be the regional elections scheduled for late October. But recent legislation passed by Yanukovych’s majority and howled down by the opposition as unconstitutional requires that candidates run according to their parties for half of all local council seats. And in order for a party to get a seat, it needs to win a majority of votes. Because both the opposition is a mere collection of smaller political parties and cannot put up a single candidate, the legislation effectively tips the scale in favor of Yanukovych’s dominant Party of Regions, of the eponymous faction.

The law, which BYuT said in a recent statement it would challenge in Ukraine’s Constitutional Court, would play on the opposition’s divisions and pave the way for the Party of Regions to collect the majority in many areas, according to Serhiy Kudelia, a political scientist and former advisor in the Tymoshenko government....

The regional elections will be a telling indicator of the opposition’s strategy ahead of the parliamentary elections, the first of Yanukovych’s presidency. So far, however, the signs are ominous: While Yanukovych’s Party of Regions is a colossal and united political force in its own right, Tymoshenko’s Fatherland Party, though the dominant party in BYuT, is riddled with disunity and competition.

According to Kudelia, the Yanukovych administration’s image as a unified force damages Tymoshenko’s and the opposition’s - chance for success.

“The political fortunes of Tymoshenko will depend to a large extent on the ability of Yanukovych to preserve this united front of the government,” he said. “If she does poorly [in the elections], then this will be a precondition for further fleeing of major figures to other parties.”

Complete article:
http://www.isn.ethz.ch/isn/Current-Affairs/Security-Watch/Detail/?lng=en&id=118953

How the traffic police do not ensure safe travelling TOP

Halya Coynash

The Ministry of Internal Affairs traffic police were extraordinarily busy around the Orthodox Festival of the Baptism of Kyivan Rus on 28 July.  Not however with trying to reduce Ukraine’s abysmal road fatality statistics.  No, they had an entirely different task.

Now even if we assume that so many believers from around the country had conspired, together with the leadership of their Church, to slander the traffic police, the reports seem depressingly credible for another reason.

 

Among those wishing to be in Kyiv for the ceremony were many believers of the Orthodox Church under the Kyiv Patriarchate. It is hard to provide an accurate estimate of the number of believers prevented from reaching their destination by the traffic police, however the latter’s, shall we say, vigilance was reported in a large number of regions of the country stopping entire coaches carrying believers.

The Statement issued by the Kyiv Patriarchate is entitled On violation of the right to freedom of conscience and freedom of movement and speaks of reports received on 26-27 July from believers in different parts of the country unable to travel despite coaches having been hired long in advance. It also describes measures obstructing entry and departure from Kyiv on 28 July.

“From the Chernihiv region not one coach was able to set off, from the Ternopil region – more than three thirds of the coaches. Coaches could not depart from Kharkiv and Odessa, while obstructions were caused to those heading off from the Vinnytsa, Dnipropetrovsk, Lviv, Rivne, Sumy and other regions”.  The report goes on to speak of traffic police using far-fetched pretexts to stop coaches and prevent them from travelling on, and says that it was only people’s outrage and threat to hold a demonstration in protest there and then that made the traffic police let coaches go.

“Several kilometres from the city coaches were also stopped en masse by traffic police who prohibited them from travelling further. We would stress that there was no explanation to the pilgrims on ways of getting to the place of the Service making it possible to avoid congestion in the centre of the city.”

Worth remembering that these were believers on pilgrimage, not young people travelling to a music concert and it can be safely assumed there were a number of elderly people.

The information agency UNIAN reported on 28 July that Odessa traffic officers had prevented pilgrims leaving for Kyiv.  One of the believers explained that three police coaches blocked their coach, and came up to the driver saying that he was drunk. He asserted that police officers and men not in uniform had rough-handled male and female believers.

The believers, who we can assume did not just want to leave Odessa, but to arrive in Kyiv in one piece, were adamant that their driver was sober. It does rather defy belief that a transportation company would provide a driver who was inebriated. Nonetheless, the police took away his keys and driving licence.

Judging from all the reports, it would seem that the traffic police caught an extraordinary number of drunk drivers that day. They were “caught” admittedly, in a very specific manner, at a glance and with the only consequences being to believers unable to attend religious services and ceremonies which had great meaning for them.

It is not clear whether some police officers decided to particularly shine, or whether it was always part of the plan to cause difficulties at both ends, but there were reports of trouble made when pilgrims tried to return home. The Religious Information Service of Ukraine [RISU] reports the account given by the Bishop of Sumy and Okhtyrka (Mefodiy). The traffic police tried to stop their coaches however they managed to agree that the coaches could stop near a metro station. After the believers left the coaches, he relates, a traffic police car arrived, searched the coaches and took away documents. After the day’s activities, they proved unable to move since one of the drivers had had his documents removed.  The Bishop rang the traffic police and was told by the person on the other end that they should travel regardless and “find out there where your documents are”. Asked to identify himself, the person hung up.

“We are peaceful people and believers, we have no grievance against the police however we want them to treat us accordingly, to respect our civil rights”, the Bishop stressed..

The response from the Ministry of Internal Affairs was also issued on 28 July, making it clear that no preliminary investigation into the reports can have been made.  It denies all allegations outright, and claims that it is all provocation.

Now even if we assume that so many believers from around the country had conspired, together with the leadership of their Church, to slander the traffic police, the reports seem depressingly credible for another reason.  Exactly the same reports were received from all over the country around 10-11 May when supporters of the opposition were prevented from getting to Kyiv for a planned demonstration by those same traffic police.

The reception given to Patriarch Kyrill of the Orthodox Church of the Moscow Patriarchate by the country’s leaders seemed disturbingly excessive to many Ukrainians given the division of Church and State stipulated in the Constitution and the very considerable number of people with different (or no) religious affiliations. Many had reservations about the unprecedented amount and style of coverage on Ukraine’s National Television Channel.  It was certainly difficult to escape the sense that one particular Church was being singled out as favoured.

Any such favouritism or discrimination is a grave violation of freedom of conscience, and therefore of Ukraine’s Constitution and its international commitments. These recent events suggest that the new leadership of the Ministry of Internal Affairs considers this of no importance. Given the failure thus far of the President to react, it is to be hoped that representatives of other countries and international structures will impress upon him the need for full investigation into these allegations and remind him of the inadmissibility of any such actions by law enforcement bodies. 

Crimea's past, Ukraine's future TOP

http://www.winnipegfreepress.com/opinion/westview/crimeas-past-ukraines-future-100012024.html
5/08/2010

Lubomyr Luciuk

[...]

Nearly the size of Belgium, Crimea historically was a bridgehead connecting the empires of the Eurasian steppes with those of the Black and Mediterranean basins. Invaders have come and gone -- ancient Greeks and Scythians, Rome's legions, then Goths, Huns, Khazars, Byzantines, various Turkic nomads, Venetians, Genoese, Ottoman Turks and, finally, Tsarist Russia's armies, conquering in 1783.

That gateway role is reflected in Crimea's history. In 988 in Chersones, now part of Sevastopol, Kyiv's Prince Volodymyr converted to Christianity, then that faith was diffused among the East Slavs. Today the region's vistas are pleasant -- vineyards covering gently rolling hills and wide valleys -- but this very same terrain witnessed the Ukrainian Cossacks of the Zaparozhian Sich fight marauding Tatars and resist Ottoman encroachment.

And Alfred, Lord Tennyson's The Charge of the Light Brigade immortalized the disaster that befell another band of cavalry near Balaclava, in 1854. Heroically interpreted by Errol Flynn in his 1936 film of the same name, this Hollywood version of that Crimean War battle left at least one young boy begging his mother to take him to their local public library, to read that paean in its entirety -- the first time I sought out poetry.

In 1919-1920 this headland became a bastion for the anti-Bolshevik White Army of Gen. Denikin, a point d'appui for foreign military interventions unsuccessfully deployed against Lenin's regime.

Crimea was next overrun by the Nazis, in 1942, then suffered cultural genocide in May 1944 when the Soviets returned and deported the Tatars because of their supposed disloyalty during the German occupation. Stalin is said to have contemplated a similar treatment for Ukrainians, a deed left undone only because there were too many of them.

And at Yalta eastern Europe's postwar fate was sealed in February 1945 when Stalin, Churchill and Roosevelt met in the Livadia Palace to carve out the "spheres of influence" that shaped Europe's geopolitics for another half century.

Soviet Ukraine acquired Crimea in 1954 after Nikita Khrushchev transferred the property's legal title from the Russian Soviet Federated Socialist Republic, a gift marking 300 years of allegedly fraternal relations between these two distinct nations.

It was a hollow gesture as Crimea remained in the USSR and no one then envisioned the Soviet empire's collapse or an independent Ukraine.

As for the Tatars, permitted to trickle back from Central Asian exile only at the end of the Soviet period, they began returning in greater numbers after 1991, when Ukraine's government tried to redress the historical injustice they had endured, even though that crime was of Moscow's making, not Kyiv's.

Still, Crimean society remains Russified, retarded by a relic Soviet mentality akin to what most of Ukraine's eastern marches wallow in, that ignorance fueling Ukraine's current drift away from Europe. So Lenin statues stand prominent in Simferopol, Sevastopol, and Yalta. Asking why, I was told: "We were allowed to dump Communism but had to keep Lenin."

They have not really rid themselves of either.

[...]

Will Crimea's status remain uncertain? Maybe there's an answer in what I found in a madras, an Islamic school, in Bakhchisaray.

There I saw a mullah instructing a small group of children, young boys and girls learning the Koran together.

I asked in Ukrainian if I might take their photograph.

When the Turkish teacher replied that he spoke no Russian, one of his pupils, a girl, 11, began translating -- in perfect Ukrainian.

Aware of her Crimean Tatar heritage and Islamic faith, she also proudly identified herself as a Ukrainian.

If more of her fellow citizens did likewise, Ukraine might still make it back to Europe.

Complete article:
http://www.winnipegfreepress.com/opinion/westview/crimeas-past-ukraines-future-100012024.html

«Репортери без кордонів» в Україні – візит, що лишився поза увагою влади TOP

Аналітична довідка  Фонду  Демократичних ініціатив

«Репортери без кордонів» не змогли зустрітися з Президентом України, але дали рекомендації владі щодо покращення стану свободи слова.

 

19-21 липня відбувся візит представників міжнародної неурядової організації «Репортери без кордонів» – генерального секретаря Жана-Франсуа Жульяра та керівника європейського відділу Ельзи Відаль – до України. Під час триденного перебування в Україні вони поспілкувалися з журналістами, народними депутатами та представниками Генеральної прокуратури, проте не змогли зустрітися з президентом. За результатами свого візиту вони зробили висновки щодо стану свободи слова і преси в Україні.

«Репортери без кордонів» прибули до України на запрошення заступника глави Адміністрації Президента України Ганни Герман, проте час їхнього візиту збігся з відпустками Ганни Герман та Президента Віктора Януковича. Через це представники міжнародної правозахисної організації не змогли зустрітися з главою держави. За словами Ганни Герман, вона попереджала «Репортерів» про відпустку президента, тоді як самі правозахисники кажуть, що їм нічого не було відомо про відсутність президента в Києві протягом 19-21 липня.

[…]

Шість тривожних сигналів у сфері мас-медіа

Чи сприятиме їхній візит поліпшенню ситуації в інформаційному просторі України і чи прислухається влада до порад місії?

 

За час свого візиту Жан-Франсуа Жульяр і Ельза Відаль мали змогу поспілкуватися з багатьма українськими столичними та регіональними журналістами, зокрема з представниками руху «Стоп Цензурі!», а також обговорити проблеми свободи слова з членами парламентської Тимчасової слідчої комісії з питань розслідування випадків цензури у ЗМІ, тиску на свободу слова в Україні та перешкоджання законній професійній діяльності журналістів.

Зустріч з народними депутатами, окрім додаткових свідчень на користь непростої ситуації з мас-медіа в Україні, дала їм суперечливу картину роботи тимчасової комісії, представники якої від влади та опозиції мають кардинально різні погляди. Усе це ставить під сумнів ефективність роботи цієї комісії, незважаючи на те, що її необхідність є очевидною.

На підсумковій конференції 21 липня «Репортери» оприлюднили свої висновки з приводу ситуації зі свободою слова і преси в Україні. Ці висновки загалом збіглися з думками українських медійних експертів: попри те, що централізованої системи цензури в Україні не існує, є багато прикладів перешкоджання діяльності журналістів, а реагування влади на ці факти зазвичай відсутнє.

«Репортери» виокремили шість тривожних сигналів у сфері мас-едіа:

1) зафіксовано численні випадки, коли журналістам не дозволяють висвітлювати певні теми та критикувати владу;

2) часто власники мас-медіа є водночас політиками (критиці, зокрема, було піддано факт одночасного перебування на двох посадах голови Служби безпеки України та власника медіа-холдингу Валерія Хорошковського);

3) керівництво і власники українських телеканалів є наближеними до керівників країни, що підриває об'єктивність репортажів

4) немає гарантій з боку влади щодо створення незалежного суспільного телебачення;

5) влада втручається в розподіл ліцензій на телемовлення;

6) журналісти в регіонах зазнають ще більшого тиску з боку влади та захищені від переслідувань влади ще менше.

На основі зроблених висновків «Репортери» дали свої попередні рекомендації українській владі щодо покращення стану свободи слова.

[…]

Висновки і рекомендації

Загалом візит «Репортерів без кордонів» до України став свідченням того, що в країні існують утиски свободи слова та преси, а також підтвердив той факт, що як українські журналісти, так і міжнародні організації намагатимуться протистояти цим загрозливим процесам. Слід констатувати, що існують великі сумніви з приводу того, чи прислухається українська влада до рекомендацій «Репортерів». Навіть якщо вона відреагує на поради «Репортерів», то ця реакція радше буде поверховою та не піде далі звичайних заяв. Поза тим, візит «Репортерів» може певним чином послабити тиск власників мас-медіа на журналістів та їхнє втручання в редакційну політику своїх видань, принаймні на деякий час.

Представникам влади, у свою чергу, не слід звинувачувати «Репортерів» в упередженості, а натомість прислухатися до їхніх порад. Це дасть змогу їм продемонструвати власне бажання вести діалог із журналістами та сприяти покращенню ситуації у сфері свободи слова і преси. Якщо влада ніяк не відреагує на рекомендації цієї правозахисної організації, то, по-перше, ризикує ще більше втратити довіру українських журналістів, а в перспективі – і населення, і, по-друге, погіршити міжнародний імідж України. Президенту Вікторові Януковичу слід знайти час і зустрітися з «Репортерами» після 24 серпня та взяти їхні рекомендації до уваги, інакше його заяви про підтримку свободи слова в Україні виявляться порожніми деклараціями.

Олесь Доній: «В українській владі засіли російські націоналісти» TOP

http://www.nso.org.ua/ua/mass-media/7405
03.08.10 14:58

 
Олесь Доній  
[...]

- Президент підписав Закон про місцеві вибори. У що може вилитися зміна правил гри для країни?

[...]

По-перше, це дискримінація усіх громадян України, які не входять до політичних партій. Згідно з цим законом право висування кандидатів до місцевих рад і в мери мають лише партії. В партії об’єднано менше 3% наших громадян, відповідно 97% - не матимуть права бути представленими у місцевих органах влади, що суперечить Конституції.

Після прийняття провладною більшістю та підписання Президентом Януковичем закону про місцеві вибори можна ставити хрест на місцевому самоврядуванні і вільному волевиявленні громадян.

 

По-друге, це дискримінація нових політичних сил, адже згідно з нормами цього закону депутатів мають право висувати тільки ті партії, які зареєстровані в конкретному районі не пізніше ніж за 365 днів до виборів. А чим гірша партія, яка зареєстрована за півроку? В багатьох районах взагалі можуть бути однопартійні вибори, де не буде зареєстровано нікого, крім Партії регіонів.

По-третє, це дискримінація парламентської опозиції. Згідно з законом всі територіальні комісії формуються партіями, що створили фракції у парламенті. Територіальні комісії створюють дільничні, таким чином, усі інші партії не мають права брати участь у підрахунку і контролі виборів.

Але якщо раніше комісії створювалися при приблизному паритеті влади та опозиції, то тепер в усіх територіальних комісіях завжди буде більшість від провладної коаліції.

- Чому?

- Всі комісії створюються за одним алгоритмом: від кожної парламентської фракції делегується по три людини, всього 15 членів. Якщо провладних фракцій лише три (Партія регіонів, Блок Литвина і КПУ), то опозиційних – дві (НУНС, БЮТ). І в кожній територіальній комісії буде дев’ять людей від влади і лише шість від опозиції. Ані про який паритет не йдеться, усі комісії будуть контрольовані владою.

[...]

- Де, як ви думаєте, Тимошенко візьме ресурс на боротьбу з теперішньою владою?

- Це - проблема. Спрямування політики на бізнес було помилковим, але воно обумовлене тим, що населення було доведено до зубожіння і не могло за свої внески утримувати політичні партії й громадські організації. Ще на початку 90-х стратегія комуністичної, а потім посткомуністичної номенклатури зводилася до того, аби зосередити всі фінансові ресурси в руках бізнесу, так званого олігархату. А потім розпочався процес купівлі політичних проектів.

Навіть ви, як журналіст, ставите запитання: «А що буде з політичною партією, якщо не буде підтримки якогось бізнесу?» По ідеї підтримки людей повинно бути достатньо. А в нас для участі в політичному процесі, для ведення політичної агітації, окрім підтримки громадян, потрібні ще й кошти від олігархів.

[...]

- У чому принципові розбіжності між лідерами опозиції: Тимошенко, Кириленком, Яценюком та, можливо, Ющенком? Усі хочуть бути лідерами?

«Влада в Україні не є самодостатньою, а виступає маріонеткою в руках Кремля»

 

- Я намагався на цю тему говорити з лідерами кількох політичних сил, зокрема, із Юрієм Луценком, В’ячеславом Кириленком, Анатолієм Гриценком, Миколою Катеринчуком та Павлом Жебрівським. Навіть на рівні партій другого ешелону особисті амбіції переважають стратегічне мислення спільного опозиційного майбутнього.

- Які умови висуває, наприклад, Луценко?

- Я не буду говорити про персоналії, щоб не посилювати розбрат. Мені здається, що можна говорити про колегіальне керівництво процесом – лінійку лідерів. Мені здавалося, що це перевага над персоніфікованими проектами, що різні лідери можуть домовлятися на рівних. Але на рівних не всі хочуть. Багато хто хоче тільки із собою на чолі.

- Вуличні мітинги – це ніша, де Тимошенко до останнього часу добре працювала. Якщо Олег Тягнибок перехопить у неї ініціативу, які перспективи у «Батьківщини» на місцевих виборах?

- У них різні електорати. У Тягнибока не просто патріотичний, у нього більш радикальний виборець. Але патріотичний спектр повинен бути із різними відтінками. Треба навчитися співпрацювати, але не давати себе загнати в глухий кут.

Партія регіонів намагається поставити знак рівності між українським націоналізмом, нацизмом і фашизмом. Регіони намагаються представити все українське радикальним. Вони неодноразово ці мантри повторюють. У той час як головною ідеологію Партії регіонів є російський націоналізм, хоча вони це заперечують.

[...]

- Так хто головний конкурент Тимошенко в Києві?

- На рівні районних рад в Києві її головний конкурент – це місцеві еліти, які зараз будуть орієнтуватися на партію влади. Альтернатива партії влади – спільна патріотична платформа. Буде помилкою, якщо «Батьківщина» й кожна з партій патріотичних сил буде висувати кандидатів окремо. Мені здавалося, що помилка Тимошенко на президентських виборах, коли їй не вистачило декількох відсотків для перемоги внаслідок недостатньої уваги до імовірних союзників, повинна була навчити її співпрацювати.

- Які варіанти на місцевих виборів у Сергія Тігіпка, враховуючи, що 785 осередків партії «Сильна Украина» не зможуть взяти участь у виборах?

Якби влада думала про поглиблення розколу, то не займалася б деукраїнізацією і нищенням української культури. Її цілеспрямована політика – це суцільна русифікація, все решта – засоби.

 

- Тігіпко належить до провладної коаліції, отже, він вже співпрацює з нею. А орієнтується на нього конформістське населення, яке хоче бачити захист від влади і готове голосувати за нього як за ПР-«лайт». Це варіант влади, тільки пом’якшений, без одіозного ореолу як у Януковича і його кримінального оточення.[...]

- Якщо Партія регіонів повернеться до попередньої версії Конституції, то і посилення місцевого самоврядування – обіцяне продовження політреформи – ми не дочекаємося?

- Влада в Україні не є самодостатньою, а виступає маріонеткою в руках Кремля. Тому в будь якому разі рішення приймає не особисто Янукович. Якщо в Москві вважатимуть, що для утримання влади російських націоналістів парламентська республіка не потрібна, а простіше раз на п’ять років переламувати Україну і в будь-який спосіб обирати президента, то вони, безперечно, знайдуть можливості для проведення змін через парламент і зосередження всієї влади у Януковича.

- Янукович спирається на Кремль у боротьбі із українськими олігархами?

- Ні, Янукович не спирається на Кремль. У владі в Україні засіли російські націоналісти. Вони орієнтуються на свого «зверхника» в Кремлі – яка буде вказівка звідти, так вони й будуть діяти.

- А чи буде вказівка «згори» провести референдум в Україні, наприклад, для скасування політреформи?

- Якщо Кремль поставить завдання перед Януковичем, що треба зосередити владу в одних руках, вони будуть шукати можливості провести це через парламент чи референдум. Якщо буде ухвалене рішення провести через референдум – вони можуть це зробити одночасно із достроковими виборами навесні.

[...]

- Влада успішно відсікла від БЮТ Володимира Стретовича, хоча той раніше від імені Християнсько-демократичного союзу підписав з Тимошенко угоду про створення об’єднання опозиційних парламентських сил. Для вас його поведінка була несподіванкою?

- Для мене це не було несподіванкою.

- Чим спокусили його та членів «Самооборони» – Катерину Лук’янову, Олега Новикова?

- Щодо мотивів Стретовича, питання треба поставити йому. Про причини переходу до коаліції Лук’янової та Новикова Юрій Луценко вже неодноразово говорив, переповідаючи з їх слів суми, за які були здійснені переходи.

Я казав одразу після парламентських виборів, що Юрію Віталійовичу не варто йти міністром внутрішніх справ. У нього були всі шанси стати головою фракції. Він був потрібен й Ющенкові, й Тимошенко. Він міг будувати своє політичне майбутнє, навіть очолити парламент. Він обрав МВС, що мені здавалося помилкою, бо туди треба було ставити людину, яка є членом команди, того ж самого Геннадія Москаля. Таким чином Луценко втратив зв’язок з депутатської групою. З менш ідеологічними членами «Самоборони» почали тісну співпрацю, й значну частину вдалося вмовити перейти до провладної коаліції.

- Ви особисто відчуваєте тиск від влади? Не пропонують перейти до коаліції?

- Я намагаюся працювати з усіма патріотичними силами, які є. Це не принципово, з ким бути. Принципово – навчитися співпрацювати.

Незважаючи на всі пропозиції, в коаліцію я не увійшов. Якщо потрібно, щоб було чітко сказано, – я ні за яких умов туди не піду. Поки ідеологією коаліції є російський націоналізм, моє входження туди є абсолютно нереалістичним. Для мене матеріальні пропозиції не мають основного значення.

- Як просуваються справи із збором 37 підписів у фракції НУНС за входження до коаліції, щоб витіснити звідти незручних для регіоналів комуністів?

- У «Нашій Україні» ведеться велика робота по перетягуванню неідеологічних людей у коаліцію, але вони всі входять на пташиних правах, без можливості мінімального впливу на ідеологію. Ідеологію формують російські націоналісти. Для чого навіть обговорювати умови входження в коаліцію, основною умовою якої є нищення української державності, мови і культури? Поки що більшість НУНС тримається, але є люди, які формально не в коаліції, але з нею співпрацюють. Наприклад, Микола Мартиненко та Володимир Стретович.

- Які результати розгляду вашої заяви до Генеральної прокуратури про визнання постраждалим під час подій у сесійній залі парламенту, коли відбувалася ратифікація «харківських» угод? Генпрокурор Олександр Медведько заявив, що ви не з’являєтеся на допити. Це відповідає дійсності?

- Я написав відкритий лист. Медведько просто не в курсі азів юриспруденції. Йому треба було відправити слідчого в лікарню, щоб той здійснив виїмку документів. Медведьку це не пояснили. Мене й досі не визнали потерпілим, і я буду звертатися до суду.

Ціла стаття: http://www.nso.org.ua/ua/mass-media/7405

Накладено арешт на майно ТРК «Чорноморська», яка є головним медійним ресурсом кримської опозиції. TOP
http://news.dt.ua/news/19533?utm_source=ZN+List&utm_campaign=2e45872373-_7_16_2010&utm_medium=email
10 серпня 2010

У понеділок постановою слідчого податкової міліції управління ДПАУ в АРК накладено арешт на майно ТРК «Чорноморська», яка є головним медійним ресурсом кримської опозиції. Про це повідомила «ДТ» президент ЧТРК Тетяна Красикова. За її словами, арешт накладено на будівлю, в якій знаходяться редакції та апаратно-студійні блоки телекомпанії і радіо «АСоль», автомобілі і, як сказано у постанові,« на все майно, де б воно не знаходилося».

[...]

В управлінні ДПАУ в АРК і податковій міліції управління відмовляються надавати будь-яку інформацію щодо ситуації навколо арешту майна ТРК «Чорноморська». Як повідомив журналістам прес-офіцер податкової міліції Артур Мазін з посиланням на керівництво, «ніяких коментарів з цього питання ми поки не даємо».

ТРК «Чорноморська» є найбільшою недержавною регіональною телерадіоорганізацією України, покриває цілодобовим мовленням всю територію АРК та м. Севастополь. Засновниками є юридичні особи, але контроль, через афільовані структури належить народному депутату України Андрію Сенченку (БЮТ).

Раніше сьогодні редакція телеканалу «Тоніс» попросила президента країни Віктора Януковича захистити компанію від рейдерського захоплення, що здійснюється за підтримки ліквідатора «Трансбанку».

Ціла стаття: http://news.dt.ua/news/19533?utm_source=ZN+List&utm_campaign=2e45872373-_7_16_2010&utm_medium=email

Вибори - восени, революція - навесні TOP

http://ua.korrespondent.net/worldabus/1102353
2 серпня 2010

Янукович днями дав старт черговій виборчій кампанії в Україні president.gov.ua

 

В Україні починається новий політичний сезон, пише Тетяна Івженко в сьогоднішньому номері російської Независимой газети. Президент Віктор Янукович днями дав старт черговій виборчій кампанії в Україні. Він підписав закон про проведення 31 жовтня поточного року виборів у місцеві органи влади, в тому числі в Верховну раду Криму. Експерти дружно критикують нові правила виборів, відзначаючи, що документ готувався поспіхом, оскільки правляча Партія регіонів побоюється за своє політичне майбутнє. Адже вже на весну в Україні прогнозуються нові сплески соціальної активності, які можуть перерости в масштабні акції протесту. 

Суть нововведень, які своїм підписом затвердив глава держави, зводиться до обмеження можливостей на участь у виборах для головних конкурентів Партії регіонів - молодих партій і старих опозиційних блоків, вважають експерти. Політичні блоки на цих виборах позбавлені права висувати своїх кандидатів, що стало неприємним сюрпризом для багатьох політиків. Адже в Україні вже стало традицією називати блоки іменами лідерів, надаючи об'єднанню впізнання. Цим аналітики пояснювали друге місце Блоку Юлії Тимошенко і подолання 3-відсоткового бар'єру Блоком Володимира Литвина на минулих парламентських виборах. Назви партії Тимошенко "Батьківщина", як і Народної партії Литвина, на думку фахівців, мало відомі, що знизить рівень їх підтримки на виборах.

[...]

Документ готувався поспіхом, оскільки правляча Партія регіонів побоюється за своє політичне майбутнє. Адже вже на весну в Україні прогнозуються нові сплески соціальної активності, які можуть перерости в масштабні акції протесту - експерти

 

Ліві партії, навпаки, раніше брали участь у виборах окремо, поступово втрачаючи виборців, а тільки зараз зібралися сформувати потужний лівий блок, щоб об'єднати під червоними прапорами весь протестний електорат. Однак норма нового закону поставила хрест на цій ідеї. Заодно були розбиті надії нових партій на завоювання того ж протестного електорату: у законі сказано, що висувати кандидатів можуть тільки місцеві партійні осередки, зареєстровані в регіонах не пізніше, ніж за рік до дати виборів. Партії молодих українських лідерів Арсенія Яценюка, Анатолія Гриценка, Олега Тягнибока, Сергія Тігіпка не можуть похвалитися великою кількістю таких осередків на місцях. 

... Крім того, Яценюк, як і багато українських політиків, назвав вкрай негативним нововведенням заборону на самовисування кандидатів. З політиком згоден керівник впливової організації "Комітет виборців України" Олександр Черненко: "Конституція України чітко говорить, що кожен громадянин має право обирати і бути обраним. У даному разі, якщо хтось із громадян України хоче балотуватися, але не хоче бути висунутим від політичної партії, його так зване пасивне виборче право цим законом порушується ".

"Цей закон позбавляє мільйони людей права обирати і бути обраними, зупиняє демократичні процеси в Україні. Підписанням закону президент закрив шлях до місцевої влади новим політичним силам".         Арсеній Яценюк

 

Політолог Тарас Березовець зазначив, що влада фактично проігнорувала конституційні права безпартійних громадян. Хоча до закону повернули норму про змішану систему виборів, припускаючи обрати половину депутатів за партійними списками, а половину - по мажоритарних округах, але всіх кандидатів мають делегувати тільки партії. Причому скористатися цим правом зможуть виключно "старі" і розгалужені партійні структури. "В Україні близько 4% громадян є членами партій. Відповідно норма закону дискримінує більшість населення - 96%!" - Здивований експерт. Однак Березовець не вірить у можливість зупинення передвиборного процесу в судовому порядку. Він сказав, що Партія регіонів в поспіхом готувалася до місцевих виборів, оскільки стрімко втрачає підтримку населення. Влада фактично проігнорувала конституційні права безпартійних громадян. Хоча до закону повернули норму про змішану систему виборів, припускаючи обрати половину депутатів за партійними списками, а половину - по мажоритарних округах, але всіх кандидатів мають делегувати тільки партії. Причому скористатися цим правом зможуть виключно "старі" і розгалужені партійні структури - політологПолітолог Сергій Таран згоден, що ударом по іміджу Януковича і його партії, які винесли гасло боротьби з бідністю на знамена президентської передвиборної кампанії, стали останні новини про різке підвищення цін на газ, послуги ЖКГ, продукти та послуги. "Зараз люди розгублені, вони не можуть повірити. До осені вони тільки почнуть відчувати зниження рівня життя через зростання цін. А навесні можливі вуличні акції протесту", - прогнозує експерт. Тому, на його думку, Партії регіонів зараз принципово важливо зміцнити свої позиції на рівні місцевої влади, щоб підготуватися до весняного загострення соціальної напруженості в суспільстві. 

При цьому небувало жорсткі і спірні норми нового закону, на думку фахівців, дозволяють правлячої партії виграти тільки битву, а не війну. Адже протест проти нововведень привів до перших спроб об'єднання української опозиції. Представники різних політичних таборів однаково обурені окремими положеннями закону. Зокрема, незрозуміло нормою про те, що кандидат може бути знятий з виборів "після двох попереджень", що процедура затвердження підсумків голосування передбачає фальсифікації, що вже зараз готуються маніпуляції зі списками виборців.

Ціла стаття: http://ua.korrespondent.net/worldabus/1102353

Дежавю 2004! Підготовка до виборів 2010 TOP

http://www.pravda.com.ua/columns/2010/08/3/5271209/
03 серпня 2010

Іван Лисенко

Скільки бруду з 2004 року вилили на голови людей за те, що вони, проявивши громадянську свідомість, вийшли на Майдан відстоювати свій Вибір, який нахабним чином хотіла спаплюжити Партія регіонів, ведучи до влади Януковича.

Всі ми пам'ятаємо, як колони автобусів, набиті фальсифікаторами, їздили по населених пунктах України і голосували відкріпними талонами не по одному разу.

Минуло 6 років і вони досягли своєї мети, вони отримали владу, причому мають її повну, без обмежень. Особисто у мене не виникає сумнівів у тому, що на найближчих місцевих виборах вони не змінять своєї брутальної тактики приходу до влади. Більше того, будуть використовувати не тільки відомий всій країні адмінресурс зразка 2004 року, але й застосовувати інші засоби та технології.

Власне це, вони вже яскраво демонструють законом про місцеві вибори 2010, яким значно обмежують участь у виборах можливих конкурентів партії влади. Недарма керівні посади силовиків очолили Хорошковський та Могильов, які одразу ж продемонстрували свою відданість Януковичу.

За ці роки регіонали не змінились. Розпочавши показушно, на загал говорити українською, вони не стали українцями. Вони подібно вовкам стали досвідченими,, російською - "матёрыми". А монополізувавши центральну владу - ще й більш знахабнілими.

Їх нічому не навчили п'ять демократичних років Ющенка, увесь цей час їх не полишав дух реваншизму, який їм затьмарював очі. Тому, при першій ліпшій нагоді, регіонали прийшли до влади і навряд чи тепер віддадуть її в такий демократичний спосіб, як це зробив останній президент України.

Зараз сміливо можна спрогнозувати масовий вступ до лав ПР різного роду місцевих чиновників, керівників комунальних підприємств, наближених до корита "червоних директорів" та іншої місцевої братії, яких люди вже достатньо вивчили.

Всі вони намагатимуться залізти у владу в будь-який спосіб, не тільки солодкими обіцянками та активною роботою перед виборами, а й порушеннями законів та фальсифікаціями на самих виборах.

І тут пильність та контроль над ситуацією на місцях повинні взяти на себе незалежні ЗМІ, принципові громадяни, українці, які отримали досвід виборів 2004 року, а також ті, до кого за останні півроку дійшло розуміння того, що робить з Україною Партія регіонів.

Висновок невтішний: якщо мій прогноз дійсно справдиться, нам, небайдужим громадянам, доведеться збирати Майдани у своїх населених пунктах, протестуючи проти фальсифікацій та підміни нашого права вибору. Сподіватись на прозорість виборчого процесу та об'єктивність контрольованих судів марно, тому іншого способу впливу на владу вони нам не залишають

Головоломка для влади: як загітувати найбідніших TOP

http://www.pravda.com.ua/columns/2010/08/3/5269184/
03 серпня 2010

Богдан Кушнір

Через три місяці, коли українці після подорожчання газу відчують новий виток підвищення цін, галопуючу інфляцію, коли невдоволення командою Януковича сягне не тільки Галичини, а й Донбасу, результати народного волевиявлення можуть виявитися ще більш несподіваними.

 

Результати останніх соціологічних опитувань з Львівщини для партії влади виявилися трагічними.

Якби вибори до обласної ради відбулися завтра, Партію регіонів підтримали б 2,8%, "Нашу Україну" - 18%, "Батьківщину" - 13,6 %, ВО "Свобода" - 13,4%, Українську народну партію - 4,7%, "Фронт змін" - 4,0% , Громадянську партію "Пора" - 2,9%, Соціалістичну партію - 1,4%, Єдиний центр - 1,4%. Усіх інших - менше відсотка.

Такі дані оприлюднив Центр з інформаційних проблем територій НАН України. (Опитування проводилось в останні дні липня. Можлива похибка - 2,5 %).

[...]

Економічна політика затягування пасків найбільше торкнулася найбідніших. 60% економіки країни, яка перебуває під контролем олігархів, знаходиться в тіні. Багатії й далі мінімізують сплачувані податки.

Малий і середній бізнес продовжують заганяти на обочину, щоб не пленталися в олігархів під ногами.

Президент ще не має вагомої підтримки, аби кинути виклик найбагатшим сім'ям країни й провести кардинальні реформи. Економічний статус-кво, що передбачає низькі податки для багатих й мізерні зарплати для бідних, залишатиметься на роки.

[...]

Лише серйозні політичні й економічні потрясіння, загроза виникнення масових бунтів може зробити олігархів більш поступливими. Змусить нарощувати виробництво, платити українцям реальну зарплату і не ховати капітали в офшорах.

 

На заході країні, де в Януковича найменша підтримка, влада з допомогою місцевих олігархів шукає порозуміння з лояльними партіями й регіональною елітою.

Львівська область стала винятком, де губернатор Василь Горбаль не очолив Партію регіонів й обласний виборчий штаб. Причина - низький рівень довіри до нової влади в цілому й до керівника області зокрема.

Губернатор Горбаль занадто перестрахувався - він досі не склав своїх депутатських повноважень.

Заяву про припинення законотворчої діяльності Горбаль відправив не в регламентний комітет, а в секретаріат ВРУ. "Помилку" вчасно не виправили. Тож киянин ще півроку просидить одночасно на губернаторському й депутатському кріслах.

[...]

Керівники районів, лісів, лікарень, освітніх закладів, підприємств несподівано виявлятимуть бажання прислужитися народові. У них буде все: фінансовий ресурс, підтримка влади й ЗМІ. Треба лише зуміти переконати українців, що чиновники здатні бути незалежними.

Якщо в когось залишилась хоч крихта сумнівів щодо "незалежності" таких депутатів, перегляньте статтю "В Галичині розмножуються хамелеони".

Саме чиновники і бізнесмени у Львівській, Тернопільській, Івано-Франківській облрадах зрадили своїх виборців. А навзаєм нічого не отримали - ані посад, ані вигідних замовлень. У влади доволі своїх, аби роздрібнюватися на чужих.

Люди хочуть реальних змін, а не підстаркуватих функціонерів з вчорашніми схемами та відкатами.

 

Перекинчики в кулуарах з гіркотою розповідають як промахнулися, підігравши владі. Втім нова владна команда і дотепер сподівається на депутатське "болото" - а згодом їх знову розведуть "як лохів".

Нового голову обласної ради, скоріше за все, вибиратиме одноосібно найбагатша людина Галичини. У нього необмежений ресурс, аби домовитися з фракціями.

Хто б не став головою Львівської обласної ради - це буде людина лояльна до команди Віктора Януковича. За умови, що спрацює сценарій влади.

Якщо на Львівщині переможуть патріотично налаштовані депутати, Київ отримає в Галичині команду зразка 1990 року, коли до влади прийшов демократичний блок В'ячеслава Чорновола. Ані в Москві, ані в Києві не знайшли управи на нову команду демократів. З Львівщини почалися переміни, які пізніше сколихнули усю країну.

Поза увагою влади й олігархів залишаються кроки малого й середнього бізнесу, представники якого почали об'єднуватися. Вони можуть виступити новою рушійною силою перемін і згуртувати схід та захід, поламавши плани партії влади й олігархів. Їх багато, їх не залякати, і їм набридло панування олігархів....

Ілюзія повного контролю над суспільними процесами в країні може виявитися примарною. Відносний спокій після "газового стрибка" нагадує затишшя перед бурею.

Ціла стаття: http://www.pravda.com.ua/columns/2010/08/3/5269184/

Ахметов голосував проти Януковича - Тимошенко TOP

http://www.pravda.com.ua/news/2010/07/6/5198863/
Вівторок, 06 липня 2010

Частина Партії регіонів на чолі з Рінатом Ахметовим голосувала за створення слідчої комісії Верховної Ради щодо рішення Стокгольмського суду.

Про це заявила лідер БЮТ Юлія Тимошенко в ефірі телеканалу ICTV.

"Частина Партії регіонів на чолі з Рінатом Ахметовим голосувала. Вони проголосували за створення спеціальної слідчої комісії, по суті справи проти глави держави", - уточнила вона.

Тимошенко нагадала, що за це рішення проголосувала не тільки опозиція: "Проголосував блок Литвина. Проголосували комуністи".

"Це є сьогодні очевидний скандал. Який в будь-якій іншій країні призвів би не просто до відставки, а призвів би до скандалу світового рівня", - заявила лідер БЮТ.

Як відомо, Верховна Рада створила ТСК у зв'язку з рішенням Стокгольмського арбітражного суду про повернення "Нафтогазом" компанії "РосУкрЕнерго" понад 12 мільярдів кубометрів газу та арештом колишнього глави Держмитслужби Анатолія Макаренка.

Голомша поплатився місцем у ГПУ за позицію щодо Голодомору? TOP

http://www.pravda.com.ua/news/2010/08/4/5273859/
Середа, 04 серпня 2010


Так, джерело, близьке до Генпрокуратури, розповіло, що питанням відставки Голомші займався перший заступник генпрокурора Віктор Пшонка.

Микола Голомша був звільнений з Генпрокуратури і понижений на посаді через відмову переглянути свою позицію щодо Голодомору 1932-1933 років.

 

"В кінці липня Пшонка разом із одним із заступників голови АП зайшов у кабінет Голомші. Під час розмови було порушено питання про визнання Голодомору геноцидом українського народу", - зазначив співрозмовник видання.

Як відомо, Апеляційний суд Києва на початку цього року визнав більшовицьких лідерів СРСР винними в організації геноциду українців у 1932-1933 роках. Голомша курував цей судовий процес від прокуратури, за його підписом матеріали, зібрані СБУ, пішли до суду.

"Під час розмови (Пшонки і Голомші) зайшлося про те, що всі розуміють характер того політичного моменту і Голомші нічим не дорікають, однак, тепер позицію Генпрокуратури у цій справі варто було б змінити", - повідомив співрозмовник "Фокуса".

За його словами, така необхідність виникла не стільки через політичні погляди президента Віктора Януковича, скільки з необхідності виправдати його в судовому процесі, розпочатому проти нього громадянином Володимиром Волосюком.

У середині червня цього року Волосюк подав на Януковича до суду за те, що під час спілкування з журналістами у Страсбурзі президент заявив, що Голодомор не був геноцидом виключно українського народу.

На думку позивача, тим самим президент порушив закон, згідно з яким "публічне заперечення Голодомору 1932-1933 років в Україні як геноциду визнається наругою над пам'яттю мільйонів жертв Голодомору, приниженням гідності Українського народу і є протиправним".

"Перед юристами з Банкової постало завдання захисту Януковича в суді. З СБУ і парламентом питань не було - восени закон про відповідальність за заперечення геноциду повинні скасувати. Однак, оскільки судове рішення, яке знайшло відповідальних саме за геноцид, було вже ухвалене, виникла необхідність переглянути позицію Генпрокуратури, з чим вони й прийшли до Голомші", - зазначило джерело.

"Мабуть для нього це мало стати певним тестом на лояльність", - додав він.

Проте, за даними цього джерела, близького до ГПУ, Голомша відмовився відкликати свій підпис під документами щодо Голодомору, за що й був прибраний із Генпрокуратури і фактично понижений по службі.

Голомша, за наявними даними, призначений військовим прокурором Центрального округу.

У Генпрокуратурі Голомша вважався прямим ставлеником екс-президента Віктора Ющенка: один час Голомша курирував розслідування його отруєння та інші резонансні справи.

Як ДАІ не забезпечує безпеки на дорогах TOP

http://risu.org.ua/ua/index/expert_thought/comments/36971/
5 серпня 2010

Галя Койнаш

Навіть припускаючи, що стільки віруючих з усієї країни змовились із керівництвом Церкви про такий злісний наклеп на ДАІ, вкрай важко відкинути подібні звинувачення з іншої причини.

 

Співпрацівники ДАІ проявляли гідну подиву активність напередодні та й в День хрещення Русі.  Тільки можете не шукати результатів у зменшенні катастрофічної кількості загиблих на дорогах. Ні, у правоохоронців було зовсім інше завдання.

Серед бажаючих приїхати на святкові заходи до Дня хрещення Русі було багато віруючих Української Православної Церкви Київського Патріархату (УПЦ-КП).  Важко назвати точну цифру людей, котрим перешкодили здійснити цей цілком мирний та законний план, але повідомлялось про пильність ДАІ, простіше кажучи, різноманітні спроби перешкодити від'їзду паломників з багатьох областей та ї в’їзду до столиці, й кожного разу йшлось саме про автобуси.

Про Заяву Прес-центру Київської Патріархії повідомлено на багатьох сайтах ЗМІ та інформаційних каналах, хоча здається тільки один телеканал – 1+1 – уважав за необхідне про неї поінформувати своїх глядачів. Це незважаючи на тривожну назву „З приводу порушення прав на свободу совісті та на свободу пересування” та безумовно суспільно значущий характер інформації. про перешкоджання виїзду паломників у Київ 27-28 липня.

З Чернівецької області не зміг виїхати жоден автобус, з Тернопільської – більш як три чверті автобусів. Не змогли виїхати автобуси з Харкова, Одеси, чинилися перешкоди виїзду автобусів з Вінницької, Дніпропетровської, Львівської, Рівненської, Сумської та інших областей.

Під надуманими приводами працівники ДАІ зупиняли автобуси та тримали їх, не даючи можливість рухатися далі. Лише обурення людей та погрози влаштувати акції протесту безпосередньо на місці змушували працівників ДАІ відпустити автобуси.”

„За кілька кілометрів від міста автобуси також масово зупинялися працівниками ДАІ, які забороняли рухатися далі.  Підкреслюємо – не роз’яснювали паломникам способи дістатися до місця проведення богослужіння, які би дозволили уникнути масового скупчення транспорту в центральній частині міста, а саме забороняли подальший рух транспорту”

Слід нагадати, що їхали не молодь на рок-концерт, а віруючи на Божественну літургію та Хресну ходу, серед котрих, напевно, було чимало літніх людей.

УНІАН повідомив, що 28 липня в Одесі співпрацівники ДАІ, на чолі із заступником начальника Одеського міського управління ДАІ О.Стариченком, заблокували виїзд автобуса з групою віруючих УПЦ-КП до Києва.  Один із віруючих інформує, що Стариченко підійшов до водія одного автобуса  За словами одного з паломників Володимира Малофеева, „Підполковник О.Стариченко, який підійшов до водія автобуса, відразу ж висунув звинувачення, що той п`яний, а до віруючих - жінок і чоловіків - співробітники ДАІ у формі та люди у штатському застосовували грубу фізичну силу, щоб не допустити посадку в автобус».

Пасажири, які, припускаємо, хотіли не тільки від’їхати з міста, але й доїхати до Києва, стверджують, що водій був тверезим.  Та й якось важко повірити, що фірма перевізників надала би п’яного водія!  Але ж правоохоронці забрали його ключі та документи.

Судячи з усього ДАІшники зловили чимало п’яних водіїв у ті дні.  Зловили, щоправда, у вельми специфічний спосіб, так би мовити, на око, та й з одним тільки наслідком: віруючим перешкоджено взяти участь у важливих для них святкових заходах у Києві.

Невідомо, чи деякі правоохоронці побажали вислужитися перед керівництвом (покращити сумнозвісні показники?), чи перепони з поверненням додому із самого початку входило до завдання, але зафіксовано й такі випадки.  РІСУ повідомляє про труднощі, котрих зазнали паломники із Сум (150 осіб). При в’їзді в столицю пізно вночі автобуси зупинили співпрацівники ДАІ .  „Вдалося досягнути компромісу: автобусам дозволили проїхати до станції метро «Лісова»”.  Після всіх заходів, повернулись, аби поїхати. Далі розповідає Єпископ Сумський і Охтирський УПЦ (КП) Мефодій: «Коли люди вийшли з автобусів і сіли в метро, через півгодини прибула машина ДАІ, зробили обшук автобусів та забрали документи. Коли ми повернулися до автобусів, щоби вирушати назад, водій заявив, що ми не можемо цього зробити, бо немає документів. Я намагався звернутися до ДАІ, щоби вирішили проблему. Вдалося зв’язатися лише із черговим, і він сказав: «ви можете їхати, а там на місці розбирайтеся, де ваші документи». Коли я став просити, щоб мій співрозмовник представився, він повісив слухавку”

«Ми мирні люди, віруючі, ми не маємо до правоохоронців жодних претензій, але хочемо, щоб вони й до нас ставилися відповідно, щоб поважали права громадян», - наголосив він.
Повідомлення ДЗГ МВС України теж з’явилось 28 липня, тому важко вірити, що будь-які заходи з перевірки інформації здійснено. МВС спростовує всі звинувачення та заявляє, що „заяви представників окремих конфесій щодо начебто вибіркової заборони в’їзду паломників до місць святкування Дня Хрещення Київської Русі не відповідають дійсності та носять провокативний характер”.

Навіть припускаючи, що стільки віруючих з усієї країни змовились із керівництвом Церкви про такий злісний наклеп на ДАІ, вкрай важко відкинути подібні звинувачення з іншої причини. Точно такі ж повідомлення було отримано з різних областей України 10-11 травня цього року напередодні запланованої акції протесту опозиції в Києві.

Прийом на найвищому державному рівні Патріарха Московського і всієї Русі Кирила викликав стурбованість у багатьох українців.  Питалось, як така безпрецедентна „державність” узгоджується із закріпленім у Конституції України відокремленням Церкви та релігійних організацій від держави, й зі значною кількістю українців різних віросповідань і світогляду.  Викликала застереження й небачена досі інтенсивність висвітлювання та тональність репортажів на Першому національному каналі.  Напрошувався висновок, що Конституція Конституцією, але ж одна Церква має особливу протекцію.

Будь-який фаворитизм чи дискримінація є брутальним порушенням свободи совісті, й відповідно, як Конституції, так і взятих Україною на себе міжнародних зобов’язань.  

Недавні події дають підстави підозрювати, що нове керівництво Міністерства внутрішніх справ воліє не звертати уваги на подібні дрібниці. Оскільки Гарант Конституції теж не проявляє бажання заступатися за конституційні права громадян, треба сподіватися, що представники інших держав і міжнародних структур звертатимуть йому увагу на необхідність повного розслідування всіх обвинувачень і на абсолютну неприпустимість подібних дій правоохоронців.

Втім, про те слід нагадувати усім громадянам незалежно від віросповідання, політичних чи інших переконань.  Діяти треба сьогодні.  Схоже на те, що протягом останніх місяців співпрацівників ДАІ два рази використано для обмеження найважливіших прав і основних свобод.  Коли вибори не за горами, сумніватися в згубних наслідках відсутності рішучого громадського протесту не доводиться.

Can Ukraine have a history? TOP

http://www.acus.org/highlight/alexander-motyl-writes-ukraines-history



A photographer takes a photo of three volunteers placing their heads in holes of a big poster depicting soldiers of the anti-Soviet Ukrainian Insurgent Army, in Kyiv. On March 5, 2010, Ukrainians marked the sixtieth anniversary of the death of Roman Shukhevych, the leader of the Ukrainian Insurgent Army. Shukhevych died in combat with Soviet special interior units near Ukraine's western city of Lviv. In 2007, he was posthumously awarded the title "Hero of Ukraine," the country's highest honor. (AP Photo/Efrem Lukatsky)

Alexander J. Motyl

[...]

Historical controversies in Ukraine

Ukraine’s emerging national narratives, like those of other newly independent states, need to find their place among and within other, sometimes conflicting, established narratives.

 

The past three years have witnessed four major historical controversies in Ukraine—two surrounding leaders of the organized Ukrainian nationalist movement, Roman Shukhevych and Stepan Bandera, one surrounding the hetman, Ivan Mazepa, and one involving the Great Famine of 1932–33, known as the Holodomor. In each case, the Ukrainian state - or, more exactly, then-president Viktor Yushchenko - organized official commemorations.

Although Yushchenko was widely identified with these issues, his commemorations actually drew from extensive historical research and writing by Ukrainian scholars and publicists who attempted to incorporate these individuals and events into emergent Ukrainian national narratives. These attempts at incorporation invariably produced howls of protest from neighboring states and non-Ukrainian historians, who usually viewed them as nefarious, hyper-nationalist endeavors to promote a narrow Ukrainian nationalism and reject existing understandings of history. Russia and Russian historians responded violently to all four commemorations, as did pro-Soviet Ukrainians. Poland and Polish historians, as well as Israel and Israeli/Jewish historians, took umbrage with the treatment of Shukhevych and Bandera, viewing their historical incorporation as an attempt to justify, whitewash, or ignore the Ukrainian nationalist movement’s anti-Polishand anti-Jewish activities.

[...]

The inevitability of dominant narratives invariably transforms nondominant narratives into challengers that rock the boat. New nondominant narratives will, from the viewpoint of existing dominant narratives, always appear as upstarts - revisionists that threaten to upend the right and established way of seeing things. Feminist history was treated in just this manner until it finally became part of the mainstream. Similarly, every formerly colonized nation has had to assert itself historically in the face of the existing dominant narrative, which, unsurprisingly, has usually been formed by the former empire of elites, groups, or professions with established historical narratives.

[...]

Narratives about Ukraine

If Ukrainians are state and nation builders and can coexist with other peoples in a territory, they cannot just be represented as vicious anti-Semites preparing for the Holocaust. And if Jews are only victims of ageold Ukrainian anti-Semitism, they cannot coexist with Ukrainian attempts at building a state or nation or, for that matter, even exist. A Bundist narrative that views Jews and Ukrainians as neighbors - albeit frequently hostile neighbors - can coexist with any Ukrainian narrative. A story of good and bad Ukrainians interacting with good and bad Jews can be constructed as long as both sides are willing to admit the possibility of good and evil in their national narratives.

 

Although Ukrainian historians have produced histories since at least the nineteenth century—the works of Mykola Kostomarov, Mykola Drahomanov, Mykhaylo Hrushevskyi, and Vyacheslav Lypynskyi come to mind—they have never had the status of dominant narratives, except perhaps among Ukrainian émigrés in Western Europe or North America. As a result, Ukraine became independent in 1991 within the historical and historiographic setting of already existing, and, for the most part, non-Ukrainian, narratives about its state, nation, and territory. These already existing narratives formed a set of dominant, if not indeed hegemonic, views about Ukraine - not because, to repeat, they were more correct or more persuasive intrinsically, but simply because they had existed and been institutionalized for several decades or, possibly, even centuries. The emergent Ukrainian national narratives thus challenged the primacy of the historical status quo represented by Soviet, Russian imperial, Russian national, Polish national, Jewish Zionist, Jewish Bundist, and Western narratives.

Logically, the emergent Ukrainian historical narratives had to correspond with the above three ideal types of national narratives emphasizing state, nation, or territory. Thus, a Ukrainian state narrative would necessarily begin Ukraine’s history in Rus; carry it through the Cossack rebellions of, especially, Bohdan Khmelnytskyi and Ivan Mazepa, the failed attempt to build a state in 1917–21, and the activities of the integral nationalists of the interwar period and World War II; and conclude with the collapse of the Soviet Union and the role therein of Ukrainian dissidents. Honest historians concerned with the history of the Ukrainian state could not fail to include all these entities, individuals, and events in a state narrative.

They might disagree on the relative importance of entities, individuals, and events, and they might evaluate them differently, but they could not fail to conclude that all these entities, individuals, and events must be included in a state narrative.

A Ukrainian people narrative would have the same historical sweep as the state narrative, while focusing on how state building, together with developments in the society, culture, and economy, led to the emergence of nationally conscious Ukrainians (in particular, self-styled nationalists) and, eventually, a distinctly Ukrainian nation.

Here, too, honest historians could not ignore states, elites, state builders, and nationalists, even though they might disagree on how to evaluate them.

Finally, a Ukrainian territory narrative would tell the story of relations between and among peasants, landlords, merchants, Ukrainians, Russians, Poles, Jews, Ruthenians, Catholics, the Orthodox, and so on. Honest historians could probably downplay Ukrainian state-building processes, but they could not ignore nation building and nationalism in general, social and economic relations, cultural tensions, and the like - between and among all these nations, peoples, classes, and groups.

A Soviet narrative, like its twin Russian imperial narrative, contradicts the state and nation versions of the Ukrainian national narrative and is compatible only with the territory version. Thus, according to the Soviet/Russian imperial version, especially if practiced by honest historians with no axes to grind, Rus is either non-Ukrainian, Russian, or at best multinational; the Cossacks (with the sole exception of Khmelnytskyi, who wisely opted for union with Russia) are either troublemakers or traitors; the Ukrainian nationalists of both the World War I and World War II periods are German puppets or fascists; and the collapse of the Soviet Union is, in Vladimir Putin’s words, “a great tragedy.” On the other hand, the Soviet and Russian imperial narratives can both easily accommodate Ukraine as a territory with many diverse peoples, especially if it can be shown that they yearn for Russian overlordship.

In contrast, any distinctly Russian national narrative - one that focuses on the Russian state as it currently exists or on the Russian people or the territory of Russia - can easily coexist with any Ukrainian national narrative. There will, of course, be points of contention, because Russia’s relations with Ukraine, in any of the three imaginable versions, involve conflict and bloodshed, but none of these contentious issues necessarily undermines the logically compatible historical narratives of the Russian and Ukrainian states, nations, or territories. The same logic applies to the relationship between any Polish historical narrative and any Ukrainian one. If the former is imperial, then incompatibilities are inevitable. If it is national, points of disagreement will exist, but they will not necessarily mar the logical compatibility of the narrative.

In contrast to the logically harmonious relationship between Russian/Polish and Ukrainian national narratives, the relationship between a Jewish national narrative and a Ukrainian national narrative is intrinsically conflictual if the former is “Zionist” and potentially compatible if it is “Bundist.” A Zionist narrative presents the history of Jews in Ukraine as a history of anti-Semitism and pogroms.

From that point of view, every possible Ukrainian narrative is necessarily only a chapter in the history of violence perpetrated by Ukrainians against Jews and teleologically culminating in the Holocaust. In contrast, a Bundist narrative narrative, emphasizing relations between Ukrainians and Jews in a territory called Ukraine, can be compatible - but if and only if these relations are viewed in all their complexity and multidimensionality, and binaries (such as evil Ukrainians and good Jews or evil Jews and good Ukrainians) are eschewed.

Prevailing Western narratives can easily accommodate any Ukrainian narrative, at least in principle, as the overriding reality of Western narratives is that they resoundingly ignore Ukraine as a state, nation, or even territory.

In this sense, although introducing Ukraine into Western narratives will obviously take time, because converting a nothing into a something is intrinsically difficult, there is no reason that Ukraine cannot coexist as state, nation, or territory with the national narratives of Germany, France, the United States, and other countries.

Can common narratives be forged?

To incorporate Bandera and Shukhevych in state- and nation-building histories is not to whitewash their behavior vis-à-vis Poles, Jews, and Russians. It is only to construct different historical narratives, the logic of which highlights state and nation, and downplays interethnic relations. Americans, for instance, cannot avoid treating Thomas Jefferson as a Founding Father of both state and nation, even though his place in a territorial narrative is surely marred by his ownership of slaves. Harry Truman helped make the United States a great power and a strong, self-confident nation, even though the destruction of Hiroshima and Nagasaki was arguably an atrocity against the Japanese civilian population.

 

Obviously, common narratives - even assuming such a thing is possible in Arthur Danto’s view of history - between some Ukrainian and some non-Ukrainian narratives can arise only if the narratives are compatible. As Table 1 suggests, such a project is theoretically possible in most cases. Whether it is also practically possible is another issue.

Soviet and Russian imperial narratives can coexist with a Ukrainian territory narrative. For better or for worse, however, Ukrainians committed to state- or nation-building projects generally find this solution unacceptable.

In contrast, Ukrainian and Polish historians, like Ukrainian and Polish policymakers, have been able to forge something resembling a “common narrative” without too much difficulty. Sticking points remain - such as the anti-Polish activities of the Organization of Ukrainian Nationalists and the Ukrainian Insurgent Army before and during World War II - but they are flies in the ointment precisely because narrative compatibility exists across the board.

There is, according to this logic, no way for any Ukrainian narrative to be reconciled with a Zionist narrative.

If Ukrainians are state and nation builders and can coexist with other peoples in a territory, they cannot just be represented as vicious anti-Semites preparing for the Holocaust. And if Jews are only victims of ageold Ukrainian anti-Semitism, they cannot coexist with Ukrainian attempts at building a state or nation or, for that matter, even exist. A Bundist narrative that views Jews and Ukrainians as neighbors - albeit frequently hostile neighbors - can coexist with any Ukrainian narrative. A story of good and bad Ukrainians interacting with good and bad Jews can be constructed as long as both sides are willing to admit the possibility of good and evil in their national narratives.

Last but not least, there is no logical reason that Ukraine cannot be included in Western narratives. Inclusion will be difficult for the simple reason that Western historians and Western publics are astoundingly ignorant of Ukraine and thus, for the most part, unaware of the need for a common narrative.

Consider in this light the Great Famine of 1932–33. Ukrainian state and nation narratives generally treat the Holodomor as a genocide—which makes perfect narrative sense in the story of Ukraine’s emergence as a state and Ukrainians’ emergence as a nation. The Holodomor as a genocide, however, is necessarily incompatible with Soviet and Russian imperial narratives. The Holodomor can be accommodated by these narratives only if it is reduced to a holod, or famine, that affected all nations more or less equally. In contrast, the Great Famine can, as a Ukrainian genocide, fit perfectly with a Russian national narrative that posits its own famine-genocide, one directed at Russians by a Soviet or imperial regime. The Holodomor as genocide threatens Zionist narratives that insist on the uniqueness of the Holocaust and view any comparison as an attempt to relativize the Holocaust and thus to promote anti-Semitism. In contrast, the Holodomor as genocide can easily coexist with Bundist narratives, as long as they consider how Jews and Ukrainians interacted at the time of the Famine. Finally, there is no barrier, besides ignorance, to including the Holodomor as genocide in Western narratives.

Relations between Ukrainian and non-Ukrainian narratives (Table 1)

Ukrainian
narrative
Soviet/Russian
imperial narrative
Russian/Polish
national narrative
Jewish Zionist
narrative
Jewish Bundist
narrative
Western
narrative
Ukr state
Ukr nation
Ukr territoy
Incompatible
Incompatible
Compatible
Compatible
Compatible
Compatible
Incompatible
Incompatible
Incompatible
Compatible
Compatible
Compatible
Compatible
Compatible
Compatible

Can Ukraine have a history?

Unsurprisingly, Ukrainians are writing their own historical narratives, precisely because the writing of emergent national narratives is typical of the people of all justestablished independent states - whether the United States in the nineteenth century or more recently the former colonies of Latin America, Asia, or Africa. Similar narrative-writing trends exist in all the former Soviet republics and ex-communist states of Eastern Europe.

Although attempts to write, or rewrite, history are often viewed as attempts to justify nationalist excesses or Nazi collaboration, the reality is that they are, above all, just attempts to write national histories and produce national narratives. There is nothing intrinsically sinister in such an endeavor, even if such efforts do appear suspect from the viewpoint of already established dominant narratives.

If Soviet, Russian imperial, Russian and Polish national, Zionist and Bundist, and Western narratives may exist, then so too may Ukrainian and Estonian and Kazakh and Georgian national narratives. For better or worse, however, the rise of the latter will inevitably lead to friction with the former, even if all the narratives are produced by impeccably honest historians with absolutely no ideological or political axes to grind.

As I have argued, it is simply impossible to ignore Mazepa, Shukhevych, and Bandera in the writing of any kind of Ukrainian national narrative. Whatever their moral, political, or other failings, they played critically important - and arguably constructive - roles in the twin projects of Ukrainian state- and nation-building. Mazepa’s role in a Ukrainian territorial history is positive or neutral with respect to Poles and negative or neutral with respect to Russians, while Shukhevych’s and Bandera’s roles are unquestionably negative with respect to Russians, Poles, and Jews. To incorporate Bandera and Shukhevych in state- and nation-building histories is not to whitewash their behavior vis-à-vis Poles, Jews, and Russians. It is only to construct different historical narratives, the logic of which highlights state and nation, and downplays interethnic relations. Americans, for instance, cannot avoid treating Thomas Jefferson as a Founding Father of both state and nation, even though his place in a territorial narrative is surely marred by his ownership of slaves. Harry Truman helped make the United States a great power and a strong, self-confident nation, even though the destruction of Hiroshima and Nagasaki was arguably an atrocity against the Japanese civilian population.

State and nation narratives are no better and no worse than territorial ones; they are simply different. However, as repertoires in the construction of national narratives, they are certain to appear, and controversy is, thus, inevitable.

Such friction cannot be overcome by admonitions to Ukrainians and non-Russians to produce historical narratives compatible with hegemonic worldviews. Incompatibilities can be overcome only in two ways that do not entail state intervention and coercion. First, common narratives can be constructed only based on the compatible versions illustrated in Table 1. No amount of goodwill can force two incompatible versions to coexist. Second, it is likely that in time some versions will disappear or lose their hegemonic status. The more the Soviet experience recedes into history, the less persuasive Soviet narratives will appear. The longer the Russian Federation exists as a national state, the less attractive the Russian imperial narrative will be. The longer Ukrainian-Jewish relations appear to be “normal,” the more the Bundist version will appear more plausible than the Zionist version. The longer Ukraine and other post-Soviet states exist as independent states, the more likely it becomes that Western narratives will begin to incorporate them. In turn, Ukrainian national narratives will develop - inevitably and unavoidably - as long as Ukraine exists as an independent state.

Can Ukraine therefore have a history? Yes, but only in the context of logically compatible non-Ukrainian historical narratives.

Alexander J. Motyl is a professor of political science at Rutgers University Newark. He is the author of six books, including Revolutions, Nations, Empires: Conceptual Limits and Theoretical Possibilities (Columbia University Press, 1999) and Imperial Ends: The Decline, Collapse, and Revival of Empires (Columbia University Press, 2001).

Another Facebook page devoted to His Beatitude, Lubomyr Husar TOP

While surfing I discovered that there are (at least) two Facebook pages devoted to His Beatitude, Lubomyr Husar - and Facebook readers can sign up to be "fans." I thought this information would be of interest to the readers who might want to join to show their support for him and the Ukrainian Catholic Church in Ukraine.

Here are the links to the pages:
http://www.facebook.com/pages/His-Beatitude-Lubomyr-Husar/75726060352
http://www.facebook.com/group.php?gid=72439554848

Olena Wawryshyn

[P.S. There seems to be yet another Facebook page at this link. This one seems to have the most members.
http://www.facebook.com/group.php?gid=56000604879 ]

І служити у нього на послугах... TOP

http://proua.com/analitic/2010/08/02/133230.html
02.08.2010

Сергій Сухобок (переклад з російської)

Головну сенсацію візиту російського патріарха Кіріла в Україну зберегли на день від'їзду.

Уже коли баґажний вагон з патріаршим Cadillac Escalade на борту 29 липня направлявся в бік Хутора Михайлівського, РПЦ офіційно розповсюдила заяву Експертної ради «Економіка й етика» при святішому Патріархові Московському й усієї Русі, складену того ж дня у Києві.

Сутність документу, по-своєму, цікаво: це заклик створити православний єдиний економічний простір, і абсолютно ориґінальна заява тим, що «ми (російське православ'я) покликані пропонувати цінності нашої цивілізації всім країнам і народам ...», щоб подолати кризові явища в економіці.

Над розумуванням щодо викладу подібних концептуальних поглядів на економічні питання можна було б посміятися, якби не одна обставина ...

Експертна рада «Економіка й етика» при святішому Патріархові Московському й усієї Русі є не просто громадською організацією, а офіційною Синодальною установою, що входять до складу РПЦ поряд із такими структурами як Управління справами Московської Патріархії, Відділ зовнішніх церковних зв'язків (ВЗЦЗ) і багатьма іншими ( перелік тут ). До речі, згадана «Експертна рада» початково в 2009 році була створена як підрозділ ВЗЦЗ, і тільки згодом була передана в пряме підпорядкування Патріарха Кіріла.

Про те, що являє собою ця «Експертна рада» довший час не було нічого відомо, крім того, що очолює її протоієрей Всеволод Чаплін, голова Синодального відділу із взаємин Церкви та суспільства. Ніякої іншої інформації про склад цієї загадкової структури офіційний сайт московської Патріархії не надавав. Разом з тим це ж офіційне церковне джерело зазначає , що «Експертна рада» при Патріархові є споконвічно російською структурою:

«Згідно з Положенням про раду, затвердженого 10 червня 2009 року Предстоятелем Руської Православної Церкви, основним завданням нової структури є моральне осмислення економічних процесів у російському суспільстві й на міжнародній арені, пошук ефективних шляхів вирішення проблем вітчизняної економіки з наголосом на базові духовні цінності православ'я».

Отже, про що б не розповсюджувалася Експертна рада «Економіка й етика» - про єдиний економічний простір, про насадження православної економіки в усьому світі - це все робиться не для блага інших країн, а виключно для вирішення «проблем вітчизняної економіки». Тобто, російської.

Саме в такому контексті видано «Експертною рада» її єдиний публічний документ, озвучений до нинішнього вояжу Патріарха Кіріла до Києва. Рівно рік тому «експерти-радники» зробили заяву «у зв'язку з обговоренням стратегії довгострокового розвитку Росії до 2020 року». Де щедро проявили свої вірнопідданні почуття до президента й уряду Російської Федерації з приводу незаперечної геніальності цієї ж «стратегії розвитку Росії».

Але тільки після опублікування київської заяви «Експертної ради» стало відомо, хто з таким заповзятттям і захопленням займається «вирішенням проблем російської економіки» на експертному рівні при Патріархові РПЦ. Це стало сенсацією!

Виявляється, що до складу цієї офіційної Сінодальної установи РПЦ поряд із другорядними російськими державними чиновниками йпартійними діячами входять президент України Віктор Янукович і прем'єр-міністр Микола Азаров. Про що не забув похвалитися офіційний сайт РПЦ.

Наскільки доречними є персони Януковича і Азарова в контексті російської економіки, а тим більше етики, і поширення «цінностей їх цивілізації» у всьому світі - питання окреме. Звернемо увагу на те, що з вищих державних діячів «православного світу» тільки ці двоє опинилися в ролі «експертів-радників» в релігійній структурі, яка не має жодного відношення до держави Україна взагалі. Бо стаття 35 Конституції України говорить: «Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави ... Жодна релігія не може бути визнана державою як обов'язкова».

А стаття 102 Конституції чітко визначає статус президента України: «Президент України є головою держави і виступає від Її імені».

У результаті маємо, що Віктор Янукович від імені всієї держави Україна на офіційному рівні виступає в ролі експерта-радника релігійної організації, яка ставить собі за мету вирішення економічних проблем іноземної держави.

І тут не може бути мови про те, що Янукович бере участь у «Експертній раді» при Патріархові РПЦ як приватна особа. Оскільки в термін своєї каденції приватною особою він може бути виключно під час служби в храмі, але ніяк не членом офіційної церковної установи. Тим більше, яка не має жодного відношення до України.

До речі, стаття 106 Конституції дає вичерпний перелік повноважень і зобов'язань президента України. І в них немає жодної згадки про те, що він має право представляти державу в будь-яких релігійних організаціях навіть на рівні позаштатного радника.

Та й абсурдно уявити собі того ж президента РФ Дмітрія Медведєва в ролі члена якої-небудь «експертної ради» при Головному муфтії Росії, незважаючи на те, що іслам є другою за кількістю прихильників релігією в країні (Як і московське православ'я в Україні.). Скоріше за все Патріарх Кіріл може бути «експертом» у Медведєва, але ніяк не навпаки. Бо в Росії розуміють різницю між державою й церквою. І хто з них головніший.

Неможливо також уявити собі Алєксандра Лукашенка на «підтанцьовці» в ієрархів. Адже навіть православний «бацька» ніколи в житті не допустить думки про верховенство церкви над державою.

І тільки в Україні два вищі державні діячі Янукович і Азаров, як виявляється, лише підпрацьовують президентом і прем'єром країни. А насправді є рядовими членами Експертної ради «Економіка й етика» при святішому Патріархові Московському й усієї Русі.

І, мабуть, тільки цим можна пояснити вже зовсім незаперечний факт, що з кожним днем в Україні стає все менше і менше України.

In Memoriam -- John Yaremko TOP
_blankJOHN YAREMKO, B.A., Q.C., LLD., Dr.rer.Pol. Peacefully in his sleep, three days short of his 92nd birthday at the Ukrainian Canadian Care Centre, Toronto. Predeceased by his wife Mary and parents George and Mary Yaremko. He is survived by brothers and sisters Anne Holota, Fred Yaremko, Lucy Migus, Jeanette Cooke, Robert Yaremko and Rosalie Yaremko. He is predeceased by siblings Mene, Michael, Lena Hish and Peter and in-laws Bob Cooke, Dennis Holota, Ronald Migus and Frances Yaremko. He is survived by many nieces and nephews. Special thanks to Guardian Angels Rose and Bill Sametz, as well as niece Hélène Yaremko-Jarvis and Gary Jarvis.

Born in Welland, Ontario in a family of immigrants from Ukraine. He put himself through school while working on farms and the Steel Company of Canada during summer months and nights while attending the University of Toronto and Osgoode Hall Law School. Was awarded scholarships for excellence while at university and became a Gold Medalist at Osgoode Hall. Began political career in 1951 when elected to Ontario's Provincial Parliament as first Canadian of Ukrainian ancestry to be elected in Eastern Canada. Served in Parliament for twenty-five years - longer than anyone in the history of Ontario. In 1958, was appointed youngest Cabinet Minister and served in seven Ministries in the administrations of Premiers Leslie Frost, John Robarts and Bill Davis. Upon his retirement in 1975, the Toronto Star newspaper wrote of John Yaremko: 'His career exhibited a distinct concern for social justice, as Minister responsible for legislation which improved the lot of persons with physical or developmental disabilities, the aged, the poor, and ethnic and cultural minorities.'

In 1945, he married Myroslava (Mary) Materyn of Montreal. Together they began to assemble one of the earliest collections of Canadiana including furniture, artefacts and early Canadian Glass, some of which is on display at the University of Toronto Library and the Royal Ontario Museum. He was supportive of many community undertakings including the 'John Yaremko Centre for Community Living' at Bellwoods Centre for Community Living in Toronto, one of the foremost residential facilities for persons with physical disabilities in North America.

Throughout his life he supported the aspirations of all of Canada's ethno-cultural groups and maintained that public offices, including the judiciary, should be open to everyone. Recognized by many Canadian groups, he was awarded the Latvian Medal Pro Merito; the Freedom for Hungary Medal; Life Membership in the Polish Alliance of Canada; Honourary Life Member of the Canadian Italian Business and Professional Association of Toronto, the Pisticci Club of Toronto, the Abruzzi Club of Toronto; Honourary Member of the Hungarian Freedom Fighters Association of Canada; Honourary Member of the Toronto Greek Community's Canadian Arcadian Association; and recipient of the Metropolia Award on the 75th Anniversary of St. Volodymyr Cathedral in Toronto. In 1981, he was a Founding Member of the University of Toronto Chair of Ukrainian Studies Foundation. He supported the establishment of the Canada Ukraine Parliamentary Internship Program for university students from Ukraine in the House of Commons and the Ontario Legislature.

A proud graduate of the University of Toronto, he supported Canada's and Ukraine's universities by establishing the John Yaremko Scholarship at Wilfrid Laurier University, the John Yaremko Scholarship at the Faculty of Law at the University of Toronto, and the John and Mary Yaremko Program in Multiculturalism and Human Rights at the Faculty of Law at the University of Toronto and the Multicultural Heritage Lecture Series at the University of Toronto. He assisted the Ukrainian language program at York University and established the Canadian Visiting Scholars Lectureship Program at Kyiv-Mohyla University, University of Lviv, Ostroh University and Kamianets-Podilskyi University in Ukraine. For his community work in Canada he was awarded the Order of St. Andrew and for his support of democratic governance in Ukraine, the President's Medal. In 2009, he received the Paul Yuzyk Award for Multiculturalism which was established by Citizenship and Immigration Canada to recognize individuals from communities across Canada who have achieved excellence in promoting multiculturalism so that all citizens can take pride in their ancestry and have a sense of belonging to Canada. The last recognition for the support of his Alma Mater was the establishment of the John Yaremko Chair of Ukrainian Studies at the University of Toront O. The Yaremko Chair will be officially inaugurated in September, 2010 in what would have been the 92nd Autumn of John Yaremko's life.

Family and friends will be received at St. Volodymyr Ukrainian Orthodox Cathedral (406 Bathurst Street) on Monday, August 9, 2010, from 5-9 p.m. Orthodox Right of Funeral will be held on Tuesday, August 10, 2010 at 10 a.m. commencing at Cardinal Funeral Homes (366 Bathurst Street) at 9:30 a.m. Mr. Yaremko will be laid to rest in St. Volodymyr Ukrainian Cemetery, Oakville. Online condolences can be made at www.cardinalfuneralhomes.com In lieu of flowers a donation to the Ukrainian Canadian Care Centre, 60 Richview Road, Toronto M9A 5E4 would be pleasing.

Vichnaya Pamiat - Always Remembered.

ADMINISTRATION, subscribing, unsubscribing, etc. TOP

Myroslava Oleksiuk
-- editor-in-chief


Oxana Bukanova
-- editor


Марта Онуфрів
-- кореспондент
Marta Onufriv
-- correspondent

diana
Діана Мережко
-- кореспондент (Здоров'я)
Diana Merezhko
-- correspondent (Health)


Zenon Chytra
-- story layout


John Heron
-- story layout
-- webmaster www.eposhta.com


Ihor Prociuk
-- story layout and design

We hope you found ePOSHTA informative and will share it with others. Your submissions and suggestions are always welcome.

eposhta-CanadaUS@yahoogroups.com
or
myroslava@rogers.com

Use the following e-mail addresses to:

SEND us e-mail:
eposhta-CanadaUS@yahoogroups.com

JOIN the list:
To join the list, please send a blank email to:
eposhta-CanadaUS-subscribe@yahoogroups.com

QUIT the list:
To quit the list, send an email to:
eposhta-CanadaUS-unsubscribe@yahoogroups.com
YahooGroups will send you an e-mail -- to which you must reply -- in order to confirm that you want to quit the list.

Subscription/Membership:
Having difficulty joining (or quitting) the list? Or maybe you want us to add your friends to ePOSHTA? Contact:
subscription@eposhta.com
Make sure you have "Subscription" in the subject line.

Events, Conferences, Employment:
Send announcements at least two weeks before the event date to: events@eposhta.com
See the guidelines for submitting EVENT announcements.

If you maintain a web-based list of events for your city or region, let us know. We will add a link to your site from ePOSHTA.

Editor-in-Chief:
Myroslava Oleksiuk myroslava@rogers.com

Editor:

Layout:
Zenon Chytra
John Heron
Ihor Prociuk