If you are having trouble reading ePOSHTA, click here.
Якщо Ви маєте труднощі читати еПОШТУ, натисніть тут.

July 30 липня 2010
Vol.11 No.16
People&Culture&Politics&Business

Know someone who'd like a trial copy of ePOSHTA? Send their e-mail address to:
subscription@eposhta.com
with "Subscription" in the subject line.

In this issue:
  Редакційна Сторінка
  Focus
  Фокус
  Opinion
  Незалежний Погляд
  Заклик до дії
  Events
Send information on social events, conferences, and employment to: events@eposhta.com at least two weeks before the event date. See the guidelines for submitting EVENT announcements.
  Події
  Програми і Конференції
  Employment, Grants & Scholarships
  Current Affairs
  Сучасні Пoдії
  Arts & Letters
  Культура
  Ukraine & the World
  Украіна і Світ
  Історія
  Суспільство
  And the King is Nevertheless Naked!
  А король таки голий!
  Ukrainians in the News
  Релігія

Поки ще не пізно, поки ще є час TOP

Чи чуєте ви, самозакохані до нестями лідери так званих опозиційних сил, що московські чорні круки вже літають над нашою Україною? Чи не пора врешті стати державниками й не дбати про вузько партійні інтереси, а подумати про долю українського народу?

 

Україна знаходиться у глибокому цейтноті: чинна влада нахабно й напористо вимітає путінською залізною мітлою залишки демократії, опозиційні сили марґіналізуються, втративши політичну мету й не знайшовши спільної мови, українська інтеліґенція з виглядом приреченого тупо прямує на донецько-українофобський ефашот, суспільство завмерла в очікуванні ще більших нещасть.

Ну, а деструктивні українські сили («противсіхи», «не піду на вибори» тощо), які призвели до «перемоги» ставленика Кремля В. Януковича, зайняли глуху оборону: ми не несемо жодної відповідальності, бо не обирали нікого з двох політичних зол – ні Тимошенко, ні Януковича. А тим часом на глум усьому світові Україна добровільно скочується до ганебного статусу російської неоколонії, плазуючи перед кремлівськими круками та малюючи паркани до приїзду московського ґебіста Кіріла, за статусом голови так званої РПЦ Московського Патрархату. Сьогодні сповна пожинаємо плоди бездіяльності й політичної безпринципності попереднього Президента України В. Ющенка, його прикінцеву здачу національних інтересів московським холуям.

Чого тільки вартує фраза В. Ющенка стосовно другого туру виборів-2010: «Українці, по суті, не мають справжнього українського вибору. Не бачу принципової різниці між обома претендентами (Тимошенко-Янукович. – Примітка редакції.). Голосувати за одного – втратити голову. Голосувати за другого претендента -  не мати серця»?! Ох, і лукавив «месія»: Тимошенко була ж кандидатом від помаранчевого електорату! У результаті довтрачалися розуму, що аж викликали пришестя донецьких братків, керованих Кремлем. Так і пожинаємо плоди найнебезпечнішої антиукраїнської зброї - паталогічної ненависті Віктора Ющенка до Юлї Тимошенко. Ну що ж, можуть порадіти своїми «великими успіхами» й дрібні нацвождики як Ю. Шухевич, О. Тягнибок, Ю. Костенко, що справно орудували в Галичині на перемогу Януковича. А останнє просто зашкалює від цинізму: Юрій Шухевич аґітував зі сторінок газет, телеекранів за головного донецького пахана В. Януковича (ганьбив доостанку ім`я свого великого батька, леґендарного командувача УПА Романа Шухевича!).

Органічно вписалися в загально національний розбрат і розгардіяш більшість працівників красного письменства. Із літературного середовища хочеться виокремити двох найпопулярніших персоналій – Юрія Андруховича та Оксану Забужко. Останні доволі часто демонструють, м`яко кажучи, свою державницько-політичну незрілість, а то й громадянську безпринципність. Особливо вражає своєю безвідповідальністю остання політична сентенція Андруховича: «Якщо ще колись трапиться таке диво, що в Україні знову переможуть умовно кажучи, «помаранчеві», то потрібно буде дати можливість Криму і Донбасу відокремитися» (інтерв`ю для УНІАН, 22.07.2010 http://unian.net/ukr/print/387844).

Відомо, що історія мало кого вчить. Це, передовсім, стосується пересічних громадян. Натомість знаємо, що літератори конгеніального рівня й значення як Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка не тільки генерували ідею української державності, а й ставали будителями національних інспірацій українців.

Шкода: бідолашній Україні просто не таланить із так званою інтелектуальною елітою. Утім, про Оксану Забужко. Перед другим туром виборів-2010 вона активно аґітувала «голосувати проти всіх» (Ось і «допротивсіхилася» Україна до нової Великої Руїни!). До речі, свою убогу арґументацію як закляття вона повторює й донині.

Прикро, що отримуємо один за одним політичні ляпи «класиків» української літератури, що явно не працюють на консолідацію України. Пригадаємо пані Забужко та її послідовникам, що велика політика – ланцюг постійних, але корисних компромісів. Не даремно один з політиків ХІХ століття лорд Палмерстон сказав таку фразу (її повторювали найбільші політики минулого століття): «Нація не має вічних друзів і союзників, нація має вічні інтереси». Саме про вічні інтереси української нації мали б на дозвіллі помізкувати ті, хто має вплив на суспільну думку.

Неодноразово пан Андрухович опростоволосився зі своїми публічними розумуваннями, зокрема щодо голосування в першому турі виборів-2010: мовляв, на зло Москві віддам свій голос за В. Ющенка. Добре, що хоч жалкує за свою позицію щодо другого туру виборів.

Однак про останнє мудрування Ю. Андруховича щодо «відокремлення Криму і Донбасу. Хочеться запитати в цього ексцентричного аматора-політика: як би оцінила офіційна Москва, Варшава чи Берлін заклик свого літератора до передачі сусідній країні частини своєї території? Думаю, невдасі довелося б довго вибачатися перед суспільством, а, можливо, й пакувати валізи, терміново шукаючи притулку в інших краях (Бо всюди подібні публічні думки класифікаються як посягання на територіальну цілісність країни.).

Ми поцікавилися, як реаґує на подібні висловлювання Андруховича знаний український поет і перекладач Мойсей Фішбейн. Ось його відповідь: «Я вже давно не цікавлюся заявами Юрія Андруховича й не реаґую на них. Полемізувати з ним не вважаю за потрібне. Якщо Вас цікавить моя думка щодо цієї пропозиції відокремити Крим і Донбас, відповім. Я вважаю: дискусії (надто тоді, коли вони є складовою чийогось самопіару) про те, яку саме частину України має бути віддано Росії, взагалі неприпустимі. Хоч скільки віддайте – Росії все одно буде замало. Після Криму й Донбасу йтиметься про Одещину, Миколаївщину, Харківщину, Сумщину... Тоді залишиться тільки галицька Україна зі столицею в Івано-Франківську (чи у Львові, чи в Тернополі, – про це Андрухович і Ко також подискутують)».

Зазначимо, що думки Ю. Андруховича щодо приєднання Криму й Донбасу до Росії звучать в унісон зі заявами Владіміра Жиріновського, рупора офіціозу Кремля. Правда, плани Жиріновського (Кремля) радше скидаються на анексію мало не всієї території України, ніж на її добровільне вливання в лоно матушки-Росії. Ось під яким імперським соусом він подає цю тему (радіостанція «Ехо Москви», 9.02.2010): «З усього видно, що це дві різні України: західна – це те, що входило до Австро-Угорщини, Польщі, – тобто це Прибалтика, а східна Україна – це Ташкент... Тому схід – це Росія. Донбас Сталін подарував, Крим – Хрущов. Це все входило до складу Росії, там в основному російське населення. І одна з причин перемоги Януковича – він знає українську мову, але в основі він російська людина. У перспективі так і станеться. Тому що Захід не віддасть нам Україну. І нам невигідно, щоб вона відходила вся й ставала другою Польщею. Тому ідеальний варіант – це Львів столиця України, все решта – назад, до Росії, – 8-й або 9-й федеральний округ».

Однак існує кардинальна різниця в мотиваціях Андруховича й Жиріновського: скандальний російський політик-шовініст не віддасть «ні п`яді русскай зємлі», а навпаки - сприятиме реалізації експансистських намірів кремлівських «яструбів», натомість український письменник-космополіт проявляє цілковиту байдужість до долі свого народу, до цілосності своєї Батьківщини. Пригадаємо:  донедавна  вважалося священним обов`язком захищати кордони своєї батьківщини від ворожих посягань.

Слід зазаначити, що свідомо чи несвідомо Ю. Андрухович, О. Забужко та іже з ними допомагають головному ліквідаторові В. Януковичеві реалізувати поетапний план Росії щодо знищення Української держави.

На жаль, нинішній гуляйпільський опозиційний бомонд з приводу інвазії в Україну кремлівської ґебні практично не випускає пари з уст. Звісно, не мають часу, воюють між собою. Відрадно, що хоч лунають з-за українського паркана приязні голоси. Днями свою тривогу за долю України висловила російська журналістка, безкомпромісний політичний діяч Валерія Новодворська («Ехо Москви», 22.07.2010): «Це дуже поганий сиґнал, тому що вороння, як правило, збирається не над живими, а над небіжчиками. І коли злітається ось таке вороння, значить, збирається розкльовувати... Наступна ялтинська змова, здається, очікується. Цього разу, мабуть, вирішуватимуть, як би здати остаточно Росії Крим. Не тільки Севастополь... Янукович – це зрадник, Янукович – це агент Москви... Ця людина не те, що там Крим, він із задоволенням і весь Схід би України віддав».

Чи знаєте ви, опановані власним величчям лідери опозиційних сил, глашатаї української інтеліґенції, задекларовані українські патріоти, що московські круки вже кружляють над нашою Україною? Чи не пора стати державниками й подбати про долю українського народу? Чи не пора сісти за всеукраїнський стіл перемовин, щоб виробити спільний план порятунку Батьківщини? І - докласти всі зусилля до його реалізації.

Час невпинно збігає, час кличе до активних дій! Поки ще чорні круки не розклювали нашу Україну.

Редакція еПОШТИ

Pseudo-democracy is not Ukraine’s solution TOP

http://www.kyivpost.com/news/opinion/op_ed/detail/75411/
July 26, 2010


Victor Tkachuk

If the president, government, parliament and opposition continue to close their ears to the voice of the people, then Ukraine has a very dark future indeed.

 

[...]

Ukraine is a democracy. Over 90 percent of the adult population voted in favour of a democratic system of government in 1990. These democratic principles are enshrined in both the declaration of independence and the Constitution. These are fundamental documents that formalise both our sovereignty and our nation status. These are not negotiable.

Some claim that those in power are being influenced by Moscow and if this is the case then Moscow too has got it very wrong indeed. For there is one trait to our national character that both would be wise to heed and that is that you cannot easily take away from a Ukrainian what he believes to be his by right. Democracy is our national choice.

So what is the solution to this growing impasse?

[...]

We looked into the history of democracy and found that the United States of America in the late 1700’s faced very similar constitutional problems to Ukraine today. Congressman James Madison lead a campaign to amend the Constitution with a series of acts designed to strengthen and protect the rights of the people and to place controls over the power of government.

In his letter of October 21st 1788 to fellow Congressman Thomas Jefferson Madison cited his reasoning for a Bill of Rights: “The political truths declared in that solemn manner (Bill of rights) acquire the character of fundamental maxims of free government and as they become incorporated with national sentiment, counteract the impulses of interest and passion … yet there may be occasions on which the evil may spring from the latter source (Government); and on such, a bill of rights will be a good ground for an appeal to the sense of community.”

Madison was a man of the people who went on to become President. He placed the national interest well above that of himself and his compatriots.

The U.S. Bill of Rights has been a fundamental cornerstone of U.S. democracy for over 300 years. It has curbed the aspirations of over zealous politicians and given a foundation to a system of democracy that is seen the world over as a model of how democracy should work.

Not to be accused of promoting U.S. interests let us remind ourselves that theirs it is not the only example. In Great Britain in 1838 the working classes demanded their right to vote in free and fair elections. The rights they secured, through their People’s Charter, are today the foundation of British democracy and the democracies of the 54 states of the British Commonwealth....

[...]

British democracy took over 900 years to evolve, U.S. democracy over 300 years yet Ukraine became a democracy literally overnight. For the past 20 years we have experimented with pseudo-democracy and that experiment has failed.

 

The People First Foundation is going to use the power of the internet and the free media to hold national referenda of public opinion on all aspects of life in Ukraine today so that we can fully appreciate what the people of Ukraine understand by a democracy and what they would like Ukrainian democracy to deliver. Once we have this information and fully understand the will of the people we, just as the public servants of former times, will prepare a Ukrainian Peoples Charter that will summarise the democracy that we, the people of Ukraine, want for our children and for our future.

From this we expect to be able to create the foundations for a democratic system of government that will provide the answers to the questions of our national identity and a strategic development plan that serves the interests of all citizens irrespective of their power, position and influence.

It may be that our politicians will turn another deaf ear but I believe that they too are looking for a solution to this impasse as our national chaos and lack of financial performance is now reflecting badly on their credibility as the world grows weary of their failings.

[...]

We as a nation now have a choice. We can either go back to authoritarianism with all the negatives that entails or we can recognise our failings and move forwards to a new era only this time our democracy will be based on the educated, free and democratically expressed will of the Ukrainian people.

Read more: http://www.kyivpost.com/news/opinion/op_ed/detail/75411/#ixzz0uqxa4ToA

The President’s Justice System TOP

July 29, 2010

Halya Coynash

By signing the law on the judicial system on 27 July President Yanukovych ignored Ukraine’s Constitution, calls from a large number of civic organizations and individuals, and concern expressed by the Parliamentary Assembly of the Council of Europe, and showed just what all the present regime’s fine-sounding words and assurances are worth

They understand perfectly that repetition is not just the mother of learning, but a potent tool in brainwashing.

 

Early on 27 July the media made our day with the news that “Yanukovych will oversee every violation of journalists’ rights”. The words would seem to have hypnotized everybody and sped triumphantly through the Internet without a scrap of commentary.

Yet the circumstances – reporting the latest meeting between the President and Minister of Internal Affairs – might have sent warning signals. After all, at the end of March the media just as joyfully reported the President’s words to that same Minister Mohylyov calling plans to “shut the part of the MIA structure which deals with human rights ill-considered” and saying that measures must be broadened to protect human rights, not the opposite.

The Department on Monitoring Human Rights in the Police was closed, measures aimed at protecting human rights effectively stopped, yet meetings continue where the same Minister informs the same President “about implementation of the Head of State’s instructions regarding the safeguarding of human rights in the police”. The Deputy Head of the President’s Administration, Anna Herman assures a TV audience that the President has done everything to get the Department reinstated, while the government’s choice of “human rights activist” and now member of the MIA Collegiate, Edward Bagirov, states, also on air, that “nobody abolished the Department on Monitoring Human Rights, this structure is working.”

They understand perfectly that repetition is not just the mother of learning, but a potent tool in brainwashing.

We are now assured that Viktor Yanukovych “will hold all investigations of violations of journalists’ rights under his supervision.”  There is no explanation of why the President did not wish to discuss this with representatives of Reporters without Borders on 20 July, although the very next day he interrupted his holiday to put on an official reception for the Patriarch of the Russian Orthodox Church, Kyrill.

Nor do we learn what exactly is understood by ‘Presidential supervision’ when journalist Serhiy Andrushko, who was physically assaulted by the President’s guard, cannot get a criminal investigation initiated for obstruction in carrying out his professional duties, and the management of the State Security Division refuse to even name the guard responsible, let alone dismiss him.

Nor do we learn what exactly is understood by ‘Presidential supervision’ when journalist Serhiy Andrushko, who was physically assaulted by the President’s guard, cannot get a criminal investigation initiated for obstruction in carrying out his professional duties, and the management of the State Security Division refuse to even name the guard responsible, let alone dismiss him.

 

Then later on Tuesday the President pleased only his comrades by signing the Law on the Judicial System and Status of Judges. He signed a number of other laws, including the highly controversial law on the local elections, but for the moment I will concentrate on the law which, according to the President’s website, “defines the legal principles for the organization of the judiciary and exercising of justice in Ukraine. The said website is always reminiscent of toothpaste advertisements which fairly dazzle you with sparklingly white and clean teeth. The Law supposedly “introduces transparent procedure for the appointment of judges to office for the first time”. That the motives of the law’s authors are entirely transparent is not in doubt however this has nothing in common with transparent procedure for the appointment, dismissal and disciplinary proceedings against judges.

A lot has been written about this law, including an article whose title says it all: New Law on the Judicial System: hasty, low quality justice from intelligent but dependent judges.  It is worth noting that the draft law (at first two separate bills) was drawn up over a long period of time and several versions have been scrutinized by the Council of Europe’s Venice Commission. Judicial reform needs to finally get to grips with combating systemic corruption within the judicial system. Regrettably no politicians, regardless of their factions, have been in any hurry to part with the possibility of bringing pressure to bear on judges.

It would be nice to believe in a dramatic upsurge in civic thinking and sense of responsibility among members of the ruling coalition, as well as by the President who tabled the original bill in May. Credulity is, unfortunately, overstrained.

To begin with, almost all serious concerns expressed over this law relate to those changes introduced by the new regime. The most significant dangers are outlined in the Appeal to the President to veto the law and send it back with proposals. Some of the new provisions are in breach of the Constitution and European standards. They jeopardize the independence of judges and access for all citizens to fair court proceedings.

Instead of awaiting the opinion of the Venice Commission, the ruling coalition on 7 July simply went and passed a Law which even the internal Central Legal Department concluded fails to comply with the Constitution and Verkhovna Rada Regulations, and clashes with other legal acts.

Investors do not need politicized puppet judges nor a regime which so brazenly tries to con people, paying no attention to the demands and interests of the public

 

In their extraordinary wish to carry out such “judicial reform” at breakneck pace, the National Deputies also managed to ignore doubts regarding some elements of this law expressed on a number of occasions not only by Ukrainian specialists, but by the Co-Rapporteurs of the Parliamentary Assembly of the Council of Europe [PACE] and some members of the Council of Europe’s Venice Commission.  The PACE Co-Rapporteurs pointed to a “number of potentially politically motivated provisions” and expressed concern over the President’s recent appointment of Valery Khoroshkovsky, Head of the Security Service [SBU] and media owner to the High Council of Justice especially given the “potential conflicts of interest as it is the State Security Service that is responsible for investigating any allegations against judges in Ukraine”;

Nor did the coalition members pay attention to the lack of the Opinion promised from the Venice Commission. This is particularly perplexing given the meeting in Strasbourg on April 27, 2010 between President Yanukovych and the Head of the Venice Commission.  The President’s website informed that the President had “initiated the meeting to discuss the process of judicial reform in Ukraine and in consideration of the need for the Commission to carry out an expert assessment of our draft judicial reform”.

The National Deputies weren’t prepared to wait. And it turned out that the Venice Commission only received the first reading version, although new changes were added after this.  Forced by the authorities’ lack of communication with the public, we wrote to the Venice Commission and received a response from the Head of the Commission stating that “these comments, due to lack of sufficient time, were quite preliminary indeed. They also do not relate to the final version of the law as adopted and do not relate to the law on the abuse of the right to appeal”.

By then it was clear that all speed constraints had been removed. Still, within a mere five days 130 civic organizations and concerned individuals signed our appeal, including many from Canada, the USA and Australia. 

They are all aware of the vital importance for Ukraine’s development and economic prosperity of an independent and impartial court.  It was precisely this that the President spoke of during the meeting on 27 April with the Head of the Venice Commission, noting quite correctly that “it’s impossible to attract foreign investment without an effective and efficient judiciary”.

Those were the fine words we have been hearing and reading in quantity. Yet on 27 July, the Guarantor of the Constitution signed a law which runs counter both to the Constitution and European standards and which must have dire consequences for the country. If he or his press service really believes that it’s enough to add a touch of verbal gloss to dubious and unconstitutional provisions, and everybody will believe that this is “judicial reform”, they should think again.

Investors do not need politicized puppet judges nor a regime which so brazenly tries to con people, paying no attention to the demands and interests of the public. Over just a few months the human rights situation has deteriorated dramatically, at least two disastrous laws have been passed (the one signed on 27 July and the Law on Personal Data Protection) while others are in the pipeline.

There is no point in deluding ourselves. The present regime cares about the interests of democratic Ukraine solely at the level of words. It’s time we began noticing and commenting on deception and informing as many people as possible, both in Ukraine and abroad, about a staggeringly deep chasm between words and actions before it’s too late.

Кримський Затворник TOP

http://flot2017.com/show/opinions/26877
26.07.10


Оригінальний текст російською мовою

Борис Такаєв, "Флот2017"

 
Капітан підлабузник  
За останній час яких тільки почуттів не викликав до себе в українців Віктор Янукович: у кого глибоке розчарування, у кого зловтіха, у кого роздратування, а в кого просто подив. Але минулий тиждень неминуче повинна додати до цього набору ще одне почуття, єдине для всіх, - глибоку жалість.

... Україна всі останні дні яскраво нагадувала середньовічний місто, відданий загарбникам на розграбування. Потужний московський десант (тут вам і мер столиці «переможців», і головний поп, і глава уряду) із переможними турне пройшовся по українських містах і селах, змушуючи українців відчути себе явно чужими в рідній країні і викликавши потужні сумніви у власній державності.

... Віктора Федоровича все це буйство життя не зачіпає. Як Горбачов у 1991-му, він сидить у Форосі, розуміючи, що йому краще не плутатися під ногами у московських дядьків, які приїхали на ревізію в Україну.

 

Взяти мера Лужкова.  Пан в кепці допіру від душі натолкал постулатів про «російське місто» Севастополь («Флот2017» тоді досить докладно проаналізував ситуацію), викликавши рефлекторну реакцію навіть у безнадійно легше під Росію української влади у вигляді ласкаво-протестного заяви МЗС України.

І чим закінчилося? Лужков приїхав до Севастополя, і повторив все те ж саме про «російський» Севастополь і Крим, проти чого так безуспішно намагався протестувати офіційний Київ.  Це не просто демонстративний виклик Києву. Це приниження, яких за всі роки незалежності Україна, мабуть, ще не відчувала. Пану хорошому кажуть, що його заяви, що пролунали в Росії, неприпустимі, він тут же їде (по переконливій запрошення української влади) в Україну, і повторює все слово в слово. Спеціально для тих тупих мешканців Банкової, хто ще до кінця не зрозумів, хто в домі хазяїн.

Тут третьорозрядний московський політик якщо б і хотів, то не зміг би більш яскраво продемонструвати, що плювати в Росії хотіли на Януковича і всіх його підлабузників, що окопалися в українських держструктурах. Дивно, що за всякі протести, нехай і ніжні, прилюдно по щоках НЕ відшмагали. Хотя, надо полагать, все еще впереди. Хоча, слід гадати, все ще попереду.

До речі, поки забутий Янукович сидів як тарган у запічку у Форосі, московські гості в Севастополі потроху почали скасовувати українські державні свята, і придумувати українцям свої. ... Думка Верховного Головнокомандувача Збройних Сил України, тобто Януковича, знову ніхто не запитав. Та й навіщо?

 

Показово, що протести з приводу заяв Лужкова українці адресували до Кремля.  Наприклад, екс-міністр закордонних справ Арсеній Яценюк звернувся  з відкритим листом до міністра закордонних справ Росії Сергію Лаврову, в якому вказав, що вважає неприпустимими такі заяви політиків і просить Лаврова "вжити рішучих заходів для недопущення практики подібних заяв з боку Юрія Лужкова та інших офіційних осіб Російської Федерації ". "Подібні заяви можуть призвести не тільки до дистанціювання політичних еліт, але й погіршують відносини між громадянами наших країн. Соціологи фіксують зростання відчуження, упередженості, ворожості між нашими народами", - заявив політик.

Чому протести адресовані Москві, а не української влади, яка за ідеєю повинна реагувати (і на офіційному рівні) в першу чергу, зрозуміло і дурню.  Закликати Януковича і його команду захистити інтереси України просто смішно. Все і так бачать, яку роль грає нинішня влада, і яке місце їй визначили в Кремлі. Після того, як Лужков показав у Севастополі, що плював він на Януковича і Ко з висоти Спаської башти, навряд чи хто-то в українському МЗС ризикне виставляти себе на посміховисько ще раз.

До речі, паралельно Росія ще раз яскраво продемонструвала, у що ставить навіть власні зовнішньополітичні обіцянки, дані Януковичу. Ось 9 липня Департамент інформації та преси Міністерства закордонних справ Російської Федерації заявив, що Президент Росії Дмитро Медведєв скасував «чорні списки» українців, яким заборонений в'їзд в РФ.  Тобто - прийняв рішення про відмову на основі взаємності від практики обмежень на в'їзд громадян України (відштовхуючись від рішень Януковича пустити в Україну «заборонених» російських політиків), і дав необхідні доручення.  «Виходимо з того, що відмова від практики так званих« чорних списків », за що послідовно виступала російська сторона, відповідає новому характеру відносин між Москвою і Києвом», - підкреслювалося в повідомленні.

А 23 липня Росія відмовила у в'їзді координатору програм Харківської правозахисної групи, колишньому в'язню совісті радянських таборів Василя Овсієнка.  І виникає питання: МЗС України також з'їсть це кидалово з боку Москви, як і в історії з Лужковим?  Судячи з триденному мовчання - ще й як з'їсть!

Ясно те, що в самій Москві свої обіцянки, дані Януковичу, ні в гріш не ставлять.  І поки Віктор Федорович мимрить щось про «зміцнення дружніх відносин з Росією», в самій Росії бачили його у Форосі в туфлях з алігатора.

Цікаво, що поки Янукович відсиджується у Форосі а московські дяді роз'їжджають по Україні, шахтарі з рідного міста Віктора Федоровича - Єнакієве - зібралися страйкувати.

 

Характерно, що ще один доказ цьому дав той же Лужков на святкуванні Дня ВМФ РФ у Севастополі. Він подякував Януковичу за те, що той, підписавши угоду з Росією щодо ЧФ РФ, продовжив його базування, і тут же уточнив, що це саме угоду Януковича в Росії ніхто серйозно не сприймає. Зокрема, мер Москви Юрій Лужков заявив : Чорноморський флот Росії залишиться в Севастополі "назавжди" (а не до 2042 року, як думає Янукович, підписавши відповідну угоду з Росією).  Значить це одне: підпис Януковича на договорі з РФ - це просто туфта, абсолютно нічого ні для кого в Москві не вартий.

... А ось ще один «посланник дружньої Росії» - патріарх Кирило. Коментуючи його приїзд, посол Росії в Україні Михайло Зурабов бив себе п'ятою в груди  : "Патріарх прибув на Україну з пастирським візитом. Я при всіх своїх намаганнях не можу розгледіти в ньому якийсь політичний підтекст, по крайней мере, я не бачу його тут ".

Патріарх Кирило під час свого «неполітичного візиту» до України зустрівся з українськими політиками, похвалив Януковича і нагородив його і деяких інших чиновників орденами, тут же вилаяв Україні за «розкольництво».

Ну, знаючи справжню історію виникнення (точніше - відколу і самопроголошення) Московського патріархату, з приводу розкольників патріарх Кирило явно не в той степ поліз.  Але в даному випадку мова навіть не про історичну правду. Ми стали свідками ні в які двері не лізуть факту: приїхав незрозуміло навіщо і проінструктували українських чиновників на чолі з Януковичем московський патріарх почав сіяти заяви, які інакше як розпалюванням міжконфесійної ворожнечі просто не назвати. Чого лише варті його заяви, що в «розкольницьких» церквах немає благодаті Божої, а людей, що збираються в «розкольницьких храмах», традиційно відрізняє «готовність йти стінкою на стінку замість радісних осіб, незгоду і внутрішній розлад»!

Його заклики, спрямовані проти Київського патріархату, - це, дійсно, вже не «політичний підтекст».  Це тупо ідеологічна диверсія, мета якої - розпалювання релігійної ворожнечі в Україні. До речі, за даними Державного комітету України у справах національностей та релігій, на початок 2010 року в Україні УПЦ КП налічувала 4281 прихід, парафії об'єднані в 32 єпархії, кількість парафіян приблизно оцінюється в 14 мільйонів чоловік. Тоді як в УПЦ Московського патріархату - 9, 5 млн).

... як бачимо, Янукович-то вже й у власній державі не господар. А тому з проханнями краще звертатися до справжнім господарям - до Москви.

 

Якщо Лужков приїхав в Україну як генератор територіальних претензій до України, то патріарх Кирило продемонстрував отриманий замовлення на провокацію в Україні громадянської війни. Иначе его действия квалифицировать проблематично. Інакше його дії кваліфікувати проблематично.

Цікаво, що патріарха Кирила, який відвідав Дніпропетровськ, понесло на «Південмаш» - режимне підприємство оборонно-промислового комплексу України, що випускає ракетну техніку. А русский священник – пожалуйста. А російська священик - будь ласка. Ми не сперечаємося, на будь-якому підприємстві люди мають повне право належати до будь-якої конфесії і ходити в угодного їм храм. Але хіба підприємство - місце для зустрічей з духовними лідерами? Тим більше - режимне підприємство «оборонки»? Вже один цей візит і виступ мимоволі вивели візит патріарха Кирила далеко за рамки «пастирського візиту». Логічним продовженням цього виступу - турне по частинах Збройних сил України з мітингами проти Київського патріархату ...

Зовсім не даремно приїзд патріарха Кирила супроводжувався в Дніпропетровську проявами «демократії по-російськи», - міліція затримала кілька десятків (!) учасників акції протесту проти цього візиту.  Думається, це перша ластівка до заборону свободи зібрань в Україні вже не на словах, а на ділі. Щоправда, розвиток подій яскраво демонструє, що всі демонстровані затискачі демократії робляться Януковичем не «для себе», а за вказівкою з Москви. Щоб, слід гадати, московським дядькам було зручніше їздити по Україні, сіючи розбрат і ворожнечу. А справа це потрібна: століттями доведено, що для того, щоб ефективно управляти, народ треба роз'єднати.

... Віктора Федоровича все це буйство життя не зачіпає. Як Горбачов у 1991-му, він сидить у Форосі, розуміючи, що йому краще не плутатися під ногами у московських дядьків, які приїхали на ревізію в Україну. На День ВМФ РФ у Севастополі на святі російських військових моряків на трибуні стояли спікер Держдуми РФ Борис Гризлов, депутати Держдуми, зокрема Костянтин Затулін, Сергій Громов, Володимир Комоєдов, мер Москви Юрій Лужков, посол РФ в Україні Михайло Зурабов, посол з особливих доручень МЗС РФ Олександр Бавікін. Весь колір російських «друзів України», що там говорити.

До речі, поки забутий Янукович сидів як тарган у запічку у Форосі, московські гості в Севастополі потроху почали скасовувати українські державні свята, і придумувати українцям свої. Так, голова Держдуми РФ Гризлов заявив , що вже в наступному році російські та українські моряки святкуватимуть День Військово-морського флоту спільно. Те, що у ВМС України ніби як є своє свято - День флоту України, що відзначається в першу неділю липня (День ВМФ РФ, як відомо, відзначається в останню неділю), нікого не збентежило. Та й командування ВМС України, якщо вірити Гризлову, раптом незрозуміло з чого стало піддакувати російським дядям - очевидно, відчуло справжніх господарів. Думка Верховного Головнокомандувача Збройних Сил України, тобто Януковича, знову ніхто не запитав. Та й навіщо?

Перед цим разом з російськими байкерами до Севастополя приїхав Володимир Путін. Покатался, пообщался с молодежью, поздравил моряков с наступающим Днем Военно-морского флота России, отметив, что "российские и украинские моряки будут вместе, как вместе были наши народы многие столетия".  Покатався, поспілкувався з молоддю, привітав моряків з наступаючим Днем Військово-морського флоту Росії, зазначивши, що "російські та українські моряки будуть разом, як разом були наші народи багато століть". В Севастополе московским товарищам было очень весело. У Севастополі московським товаришам було дуже весело.

А Виктор Федорович остался чужим на этом празднике. А Віктор Федорович залишився чужим на цьому святі. Жаль его, право слово… Шкода його, право слово ...

PS Цікаво, що поки Янукович відсиджується у Форосі а московські дяді роз'їжджають по Україні, шахтарі з рідного міста Віктора Федоровича - Єнакієве - зібралися страйкувати . За словами профспілкових лідерів шахт Червоний Профінтерн і Юний комунар, обіцяні Мінвуглепромом кошти для погашення тримісячних боргів по заробітній платі трудовим колективам ліквідованих шахт так і не прийшли на підприємства.

При всій повазі і співчутті до донецьким шахтарям, змушені їх засмутити. По-перше, Януковичу, як бачимо, потреби його електорату (навіть з рідного міста, що там говорити за регіон) глибоко до одного місця. По-друге, з нинішніми тенденціями в «розвиток української демократії», здумай шахтарі за старою звичкою їхати до Києва на акції протесту, домогтися вони навряд чи зможуть чого: зуби їм доблесні орли Могильова повибивають ще на під'їзді до столиці  (у Дніпропетровську перші тренування вже пройшли). І, нарешті, третє: як бачимо, Янукович-то вже й у власній державі не господар. А тому з проханнями краще звертатися до справжнім господарям - до Москви.  Але їздити туди на акції протесту не радимо - в Україні міліція лише вчиться робити те, що російська міліція давно вміє робити швидко і ефективно.


Правосуддя під контролем Президента TOP

29 липня 2010

Галя Койнаш
Харківська правозахисна група

Годі себе обманювати – підписання Президентом закону про судоустрій, незважаючи на невідповідність Конституції та застереження з боку громадськості та представників Ради Європи, демонструє, що про інтереси демократичної України нинішня влада готова дбати тільки на словах

Чудово розуміють, що повторення – не тільки мати навчання, але могутніший засіб із промивання мозків.

 

Зранку 27 липня ЗМІ нас потішили повідомленням про те, що „Янукович контролює кожне порушення прав журналістів”.  Схоже, слова всіх гіпнотизували й бравурним маршем загуляли Інтернетом, так би мовити, самотужки, без коментарю.

Хоча те, що повідомлялось про чергову зустріч Президента з Міністром внутрішніх справ, могло би читача насторожити.  Адже наприкінці березня ЗМІ радісно передали слова Президента тому самому п. Могилеву щодо того, що неможна скорочувати „ту частину апарату МВС, яка займається правами людини” та що треба розширити „заходи із захисту прав людини, а не навпаки”.

Управління скорочено, заходи із захисту прав людини фактично скасовано, проте продовжуються зустрічі, де пан міністрінформує Президента „про виконання вказівки Глави держави стосовно забезпечення дотримання прав людини в органах МВС”, виступи заступника голови Адміністрації Президента про те, як Президент все зробив, аби управління було відновлено, та й підставний „правозахисник” і член колегії МВС України Е.Багіров в ефірі стверджує, що „“ никто Управление по мониторингу прав не упразднял. эта структура работает...” 

Чудово розуміють, що повторення – не тільки мати навчання, але могутніший засіб із промивання мозків. 

*_Так само й не пояснюють, що саме розуміється під президентським контролем, коли журналісту Сергію Андрушку, кого побив співробітник охорони президента, відмовляють у порушенні кримінальної справи, та й керівництво Управління державної охорони відмовилось навіть назвати ім'я охоронця, не кажучи вже про звільнення.

 

Тепер нас запевняють, що „Віктор Янукович триматиме на контролі всі розслідування фактів порушення прав журналістів”.  Чому він про те не захотів порозмовляти з представниками „Репортерів без кордонів” 20 липня, нам не повідомляють, хоча наступного дня Президент перервав відпустку, аби влаштувати державного рівня прийом патріарха Кирилу.

Так само й не пояснюють, що саме розуміється під президентським контролем, коли журналісту Сергію Андрушку, кого побив співробітник охорони президента, відмовляють у порушенні кримінальної справи, та й керівництво Управління державної охорони відмовилось навіть назвати ім'я охоронця, не кажучи вже про звільнення.

Пізніше Президент обрадував тільки своїх соратників, підписавши Закон про судоустрій та статус суддів.  Підписав одразу низку законів, зокрема й два спірних, але тут зосереджусь на законі, котрий, як нам повідомляють, «визначає правові засади організації судової влади та здійснення правосуддя в Україні».  На сайті президента все завжди нагадує рекламу зубної помади – зуби засліпляють білизною та чистотою.  Закон ніби „запроваджує прозору процедуру призначення судді на посаду вперше”. Що мотиви авторів закону цілком прозорі, можна не сумніватися, втім це нічого спільного з прозорою процедурою призначення, звільнення чи притягнення до дисциплінарної відповідальності не має.

Багато написано про цей закон, зокрема й стаття під промовистою назвою Новий Закон про судоустрій: швидке і неякісне правосуддя від розумних, але залежних суддівСлід зазначити, що законопроект (спочатку два окремих) розроблявся не один рік, й кілька разів уже розглядався Венеціанською комісією Ради Європи.  Судова реформа має нарешті боротися зі системною корупцією судової системи, але, на превеликий жаль, політики всіх фракцій не поспішали розлучатися з можливостями чинити тиск на суддів. 

Хотілось би відчути задоволення від такого стрімкого прозріння правлячої коаліції та Президента, який сам подав цей законопроект до парламенту, але даруйте, не виходить.
Почнемо з того, що майже всі серйозні застереження щодо закону стосуються саме тих змін, що впровадила нова влада.  Найсуттєвіші моменти перераховані у зверненні до Президента з проханням заветувати Закон і повернути його до Верховної Ради зі своїми пропозиціями.  Деякі нововведення не відповідають ані Конституції, ані європейським стандартам.  Вони ставлять під загрозу незалежність суддів та доступ до справедливого судочинства всіх громадян. 

Інвесторам не потрібні кишенькові, політизовані судді та влада, що так нахабно всіх обманює, не враховуючи ані вимог, ані інтересів громадськості.

 

Замість того, щоб дочекатися висновку Венеціанської комісії, правляча коаліція 7 липня взяла й ухвалила Закон, що навіть за зауваженнями Головного юридичного управління не відповідає вимогам Конституції, Регламенту ВРУ та не узгоджується з іншими законодавчими актами.

У своєму прагненні доконати „судову реформу” рекордним темпом, нардепи спромоглись проігнорувати й сумніви щодо деяких моментів цього закону, неодноразово висловлені не тільки українськими фахівцями, але й співдоповідачами Парламентської Асамблеї Ради Європи (ПАРЄ), й окремими представниками Венеціанської комісії Ради Європи.  Співдоповідачі ПАРЕ звернули увагу до „низки потенційно політично вмотивованих положень” й висловили стурбованість з приводу недавнього призначення Президентом Валерія Хорошковського, Голови СБУ та власника „Інтеру”, членом Вищої ради юстиції, „незважаючи на потенційний конфлікт інтересів, оскільки СБУ відповідальна за розслідування та обвинувачення проти суддів в Україні”

Вони не звернули уваги й на відсутність обіцяного висновку Венеціанської комісії, що особливо дивно з огляду на зустріч у Страсбурзі 27 квітня ц.р. Президента Януковича з Головою Венеціанської комісії. Адже читаємо, що Президент „ініціював зустріч для обговорення процесу впровадження судової реформи в Україні та зважаючи на необхідність проведення комісією експертизи нашого проекту судової реформи”.

А нардепи вирішили не дочекатися висновку.  Та й як виявилось, Комісія отримала тільки законопроект у першому читанні.  У відповідь на наше вимушене звернення до Венеціанської комісії, отримали лист, в якому Голова ВК повідомляє, що зауваження, з огляду на брак часу, були дійсно попередніми.  „Вони також не стосуються остаточної версії ухваленого закону й не закону про порушення право на оскарження.” 

Часу було обмаль, але протягом лише 5 днів до нашого звернення про застосування вето приєднались 130 громадських організацій та небайдужих людей, зокрема й з Канади, США та Австралії. 

Всі усвідомлюють надзвичайне значення для розвитку та економічного процвітання України безсторонності суду.  Саме про те була мова під час згаданої зустрічі Президента з Головою Венеціанської комісії.  Президент тоді цілком слушно зазначив, що „неможливо залучити іноземні інвестиції без дієвої та ефективно функціонуючої судової влади». 

Про те чуємо та читаємо багато красивих слів. Втім, 27 липня Гарант Конституції підписав закон, що не відповідає ані Конституції ані європейським стандартам, й що  матиме згубніші наслідки для країни.  Якщо він чи його прес-служба справді гадають, що досить надати сумнівним та неконституційним законам трохи глянцу, а всі повірять, що це „судова реформа”, вони глибоко помиляються. 

Інвесторам не потрібні кишенькові, політизовані судді та влада, що так нахабно всіх обманює, не враховуючи ані вимог, ані інтересів громадськості.  За лічені місяці різко погіршилась ситуація з правами людини, ухвалено принаймні два закони (підписаний сьогодні та Закон про захист персональних даних), що вкрай негативно позначаться на економічному, не тільки демократичному розвиткові держави, та й зараз розглядаються інші. 

Годі себе обманювати – про інтереси демократичної України нинішня влада готова дбати тільки на словах.  Пора до тих слів значно прискіпливіше ставитися, та й інформувати всіх, як в Україні, так і за кордоном, про разюче провалля між словами та діями, допоки не пізно.

Московські попи просять Януковича ліквідувати УПЦ КП TOP

http://tsn.ua/ukrayina/upc-mp-zaproponuvala-yanukovichu-likviduvati-kiyivskiy-patriarhat.html
22-07-2010

Від редакції:

Без благословення кремлівської нечистої сили московські попи не наважилися б диктувати свою волю так званому Президентові України. Навряд чи устоїть він перед натиском офіційної Москви. Зауважимо, що  наступ на неросійське православ`я не обмежитьсяУкраїною. Бо кремлівські карлики задумали втілити в життя концепцію Третього Риму, тобто підпорядкувати весь православний світ своєму ставленикові Кірілові. Таким чином, ґебістська аґентура з хрестом на грудях нишпоритиме по усіх країнах світу, щоб якомога більше чинити провокацій, підривати національну безпеку, передовсім, світових потуг. Думаємо, нахабним московським попам таки дадуть достойну відсіч. Адже прецедент в США вже маємо.
Як ставити наголос у заголовку у слові "попи" - в контексті не так вже і важливо... 

Одеська єпархія УПЦ МП винайшла спосіб, як можна за місяць позбутися Київського патріархату.

 
(архівна фотографія) Митрополит Володимир
(ліворуч) і Патріарх Московський Кирило у
Києві, 2009 рік
 
Влада України може за місяць вирішити проблему розколу, ліквідувавши реєстрацію Української православної церкви Київського патріархату (УПЦ КП).

Таку пропозицію, адресовану президенту Віктору Януковичу та іншим предстакникам української валди, висловив прес-аташе Одеської єпархії Української православної церкви Московського патріархату (УПЦ МП) отець Сергій (Лебедєв).

"Для того щоб ці питання - про власність, юридичні особи - вирішити, нічого особливо складного не треба. Подивіться, як швидко покінчили з розколом в Болгарії: уряд прийняв рішення, і буквально протягом тижня воно було втілено в життя. Розкол зник моментально, тому що це було штучне утворення. Так що якщо буде політична воля, якщо політична
Читайте нижче: Відстоюючи українське православ’я

 

мудрість буде проявлена керівництвом країни, то розкол зникне як дим. Може бути, не за тиждень як в Болгарії, але протягом місяця про нього забудуть як такий", - сказав він.

Ціла стаття:
http://tsn.ua/ukrayina/upc-mp-zaproponuvala-yanukovichu-likviduvati-kiyivskiy-patriarhat.html

The ugly shape of opposition TOP

Boris Danik

To be more effective, the opposition needs to be visibly unified – and act like a single, broad-based party with one recognized leader – rather than manifest itself as a proxy of miniature quasi-political parties (that as often as not are the expressions of fetishes with a negligible popular base). It must also show a clear concern, coupled with a forceful, credible recovery plan for the dire needs of the impoverished people of Ukraine, from west to east. It is the economy, professor.

 

Three Ukrainian political opposition leaders were visiting Whippany, New Jersey, last month as part of their U.S. tour.

The subject of their presentation was the dismal aftermath of the presidential election in Ukraine last February, which was won by Viktor Yanukovych of the Regions Party.

These three leaders are representing the Committee for the Defense of Ukraine, which consists of civic leaders and politicians. As of the visit date, 12 political parties belonged to the Committee – apparently mostly the same ones that are either part of the Yulia Tymoshenko Block in the parliament or are siding with it in a pinch. The Viktor Yushchenko and Arseniy Yatseniuk groups do not participate.

What was glossed over, however, is that these parties represent only a very small fraction of Ukraine’s voters, except Yulia Tymoshenko’s own Fatherland Party, which is the main opposition force for winning the elections or seriously challenging in the parliament the governing regime.

Characteristically, the Committee’s prominent personnel touted by the presenters are mostly elderly poets and writers who admittedly eschew political ambitions. Dmytro Pavlychko, a noted writer, was named as coordinator.

Ironically, a few days after that meeting, one of the parties in the Committee for the Defense of Ukraine, named The People for Self-Defense, has self-destructed when its members in the parliament switched sides to the pro-government majority.

The presenters’ perceptions of some key factors are less than stellar. The first one came from Borys Tarasiuk, the former foreign minister, blaming “fellow democrats” for Yulia Tymoshenko’s loss in the election.

His assessment seems unfounded, although it has been shared by others, mostly as a reflex after the election, without any substantive analysis. Tarasiuk is simply convinced that this is why she lost.

My own number crunching results showed that the adherents of Yatseniuk, Yushchenko, and Oleh Tiahnybok [the nationalist leader of Svoboda Party] went strongly for Tymoshenko in the runoff, despite Yushchenko’s wrath and Yatseniuk’s sour grapes. The net effect of the activist “Against All” was minor.

The 3.5 million votes decrease in Tymoshenko’s total (as compared with Yushchenko’s numbers in 2004) was due to people who stayed at home, frustrated by the bad economy. Yanukovych too lost some (about 400,000).

Another baffle was Dr. Yuriy Shcherbak’s revelation that he “does not understand” (in his words) how the United States does not see Russia’s (aggressive) intentions in Europe.

This career ambassador certainly knows that the U.S. foreign policy is driven mainly by domestic politics that include special interest lobbies with an inordinate financial wallop.

It works not only in the corridors of Congress by oiling the election campaigns, but also through the media (for instance, the Fox TV Channel that “offers opinion as journalism”).
They see what they want to see, and designate the foreign enemies accordingly, on the front pages and on talk shows.

They saw weapons of mass destruction in Iraq’s arsenal – before they invaded that country – although there weren’t any.

Not until recently – in the highest strata – was it conceded that there is a palpable difference between the al-Qaeda (which has now metastasized to more than 60 countries) and the Mujahideen (now called Taliban) which our troops are battling in Afghanistan.

While indirect on-and-off talks are underway with the latter, the military-industrial complex does what it always does in time of war: it makes money , with no media attention, except when a major scandal is uncovered.

With the U.S. hobbled in its Asian wars for nine years now, and in the midst of its financial crisis and deficits, the downgrade of America’s concern and influence in Europe was not unexpected.

What came as unexpected for most Ukrainians was the collapse of Ukraine’s economy in 2009 – on the wave ofthe world-wide Great Recession, spreading from its Wall Street epicenter of financial meltdown.

In Ukraine, the national democrats’ leaders have paid scant attention to the bread-and-butter issues. Not having a foothold in large industrial centers, they ceded the economy make-or-break to the eastern oligarchs a long time ago. .

The third speaker, Valeriy Chaliy’s emphasis on a growing resentment, caused by the chasm between the small number of very rich and the very poor majority in Ukraine, is a rare indication of someone noticing a social catastrophe – as a sleeper that can be powered into a political whopper.

The Committee for the Defense of Ukraine deserves support. However, its shaky component of 10 or so splinter parties (some of them distinguishable in name only) is unlikely to translate into a popular vote avalanche. Tymoshenko continues to be a central force at the opposition front (even if some Committee members may not know it), as someone who came within whiskers of winning Ukraine’s presidency last February, and who still has a political muscle, which is not out of style.

To be more effective, the opposition needs to be visibly unified – and act like a single, broad-based party with one recognized leader – rather than manifest itself as a proxy of miniature quasi-political parties (that as often as not are the expressions of fetishes with a negligible popular base). It must also show a clear concern, coupled with a forceful, credible recovery plan for the dire needs of the impoverished people of Ukraine, from west to east. It is the economy, professor.

Boris Danik is a retired Ukrainian American living in North Caldwell, New Jersey.

Тетяна Савченко: Відкритий лист-звернення до Юрія Андруховича TOP

http://fish-ua.livejournal.com/309879.html
27-07-2010

Пане Юрію!

Ви неодноразово проявляли свою громадську активність, ініціюючи відкриті листи-звернення до політиків. Гадаю, для Вас буде цікавим досвідом побувати з іншого боку барикад, тому ця петиція - особисто для Вас.

Зазвичай відкритий лист - спосіб переконати когось у тому, що він глибоко неправий. Але коли неправота йде від зневіри, потрібно дуже уважно підбирати козу для під"їжджання.

Ось у черговий раз Ви в інтерв"ю говорите про докорінну відмінність східної і західної ментальності й закликаєте не триматися за цілісність України. ("Андрухович: Якщо переможуть помаранчеві, то Криму й Донбасу треба дати можливість відокремитися." http://unian.net/ukr/print/387844) Прочитайте мої міркування, мені дуже важливо, щоб Ви змінили точку зору, адже до Вас дослухаються інші.

Хочу довести до Вашого розуміння, чому це неправильно, чому це нешляхетно, чому це несправедливо і чому це шкідливо.

Отже, чому це неправильно.

Всі ми чули, що відокремленню, на Ваш погляд, підлягають три області: Донецька, Луганська і Крим. Але чи помічали Ви таку особливість? Ідеї сепаратизму починають цікавити українців тільки на короткий період відразу після президентських виборів. Таких хвиль було три. Перша - коли ми не вибрали Чорновола. І тоді відокремити пропонували, здається, всього чотири західні області. Друга - у 2005, і тоді лінія відрізу просунулася далеко на схід, було визнано українською територією Київ і пропонувалося робити переділ приблизно навпіл. І от минуло щ е якихось 5 років, і нову лінію перетину креслите Ви, залучаючи, дякувати Богу, до українських територій уже й мою рідну запорізьку область. То може розумніше полупати сю скалу ще трішечки? Скільки там лишилося! Мені дуже дивно, чому Ви не помічаєте цієї тенденції. Прогрес відбувається не просто помітний, він рухається навдивовижу швидко! Особливо ж дивна така Ваша неспостережливість з огляду на те, що це зокрема й Ваш здобуток. Авжеж, Україну відвойовують не так політики, як митці. Музиканти, письменники, яким не шкода трохи поїздити на схід і спокушати українським, а не змушувати до нього. Я знаю це, я спостерігаю це досить часто навколо себе, і сама ішла тим же шляхом. Не варто забувати й про те, що електоральний зріз населення щороку поповнюється новим поколінням молоді, яка вивчала курс історії України.

Це був, якщо можна так сказати, бублик з полички. Тепер найнеприємніша частина: чому це нешляхетно.

На сході теж живуть українці. Як доводить перша частина, їх там багатенько. Так, я знаю, більшість людей, з якими я говорила про ідеї сепаратизму, відповідали однаково: ми люди гостинні, приїжджай до нас, на захід. Чи може мене це втішити? А як гадаєте, чи добрий це вибір: або кинь друзів, роботу, домівку, все, що ти любиш, все, що будував навколо себе, і їдь кудись шукати щастя - або тебе згодують Росії? І чи згодні ви, гостинні люди, ділитися з нами робочими місцями, житлом? Нагадую, нас тут не так мало. І взагалі, спроба розійтися з Росією шляхом ж� �ртв нагадує азійську казку про двох братів, які тікали від тигра. Один іншому ставить підніжку і тікає, думаючи про те, що встигне втекти достатньо далеко, поки тигр ласуватиме. Чому ви дбаєте про комфорт отих ментально чужих вам осіб, що мешкають на сході, а не своїх, українців? Втім, я не закликаю Вас від закликів до сепаратизму переходити на заклики до депортації, тому що ментально чужі вам особи - це не нехороші люди, зеки і пахани, а в більшості своїй ті, на кого всі ми начхали.

І тут починається третє: чому це несправедливо.

Виглядає на те, що захід звинуватив нас, східняків, у тому, що не пройшов ваш улюблений кандидат на ім"я Невідомо Хто Бо Всі Погані. Справді, ми винні, але чи винуваті лише ми? Хіба Ви мали тверді переконання під час цих виборів, що є на користь? Всі ми не знали, як вчинити, і таку би солідарність - та в мирних цілях... Насправді, коли в електричці їде гуртик залізничників, до них підсідає дядько і вішає їм локшину про те, що помаранчеві вкрали в них преміальні на свою передвиборчу кампанію, хто винен, що підсів до них дядько, а не Ви або я? Хто ви� �ен, що дядько знав, чого хотів, а ми не знали? А попереду вибори ще одні, і ми й досі не знаємо, а дядько знає, ось у чому весь жах.

І останнє. Чому це шкідливо. Втім, про це я вже казала: це шкідливо тому, що Вас слухають, Ваші ідеї переймають. І, навіть якщо вони не втілиться в життя у такому вигляді, як Ви змалювали, взаємна неприязнь "західняків" і "східняків" після таких розмов росте, як на дріжджях. "Західняки" ростуть в своєму переконанні, що Янукович зі свитою і донеччани - це одне й те саме. "Східняки" ж сприймають це як натяк, що вони якісь другосортні українці. А довіра і приязнь одне до одного дуже потрібна, щоб відвоювати ще один шанс.

Відкритий лист-звернення за жанром має ще містити якісь вимоги... Та цього разу вимог не буде. Ви - людина доросла, самі вирішите, що робити з інформацією, яку отримали.

Я закликаю мешканців чи уродженців східної України, які вважають себе українцями, підписувати цей лист, якщо Ви з ним згодні. Бо, гадаю, панові Юрію треба допомогти подолати зневіру, показавши, що нас тут справді немало, і недалеко той час, коли вирішальним стане наше слово.

Тетяна Володимирівна Савченко, інженер-програміст, власниця невеличкого городу і читачка книжок, с.Матвіївка Запорізької області.

Потрібно порадитися  та виробити програму TOP

Останні події спонукають  подивитися на наш рух  по іншому.  Кожен сам собі постав  питання:

• Чи віримо в якісь позитивні зміни в Україні при нинішній владі? Чи можуть бути позитивні зрушення без повного  усунення владних партій (мабуть не слід допускати до влади  ПР, БЮТ, КПУ, НУНС, та ін. і їх діячів)? Чи може ми бачимо можливість оздоровлення суспільства  без їх усунення від влади?

• Чи  могтимемо співпрацювати з цими владними партіями, чи категорично не припускаємо ніяких спільних дій?

• Оцінюємо ми діяльність влади на протязі всіх років незалежності як свідомий, цілеспрямований  злочин політиків проти народу, чи ми вважаємо, що все це наслідок  недоробок, недоліків, логічний наслідок помилок, непорозумінь і т.д. (Чому ми так живемо – хтось за це повинен відповідати, а якщо повинен, то як за свідомі дії чи як не за усвідомлені помилки?).

• Для оздоровлення суспільства необхідні будуть кардинальні  політичні перетворення по  повній перебудові влади - структурно, організаційно, кадровий склад, нормативно-регуляторно  і т.п.,   чи досить буде лише щось підправити, удосконалити?

Суспільство, в т.ч. і підприємці, являються заручниками невеликої кількості олігархічної влади (біля 3-5% народу України). І ця верхушка ніяк не хоче  виробляти та приймати  правила  співжиття, які б захищали в рівній мірі всіх  громадян України. Вона не здатна дослуховуватися до пропозицій більшості. Наші дії часто бували  марними. Мабуть потрібно міняти тактику, міняти  мету нашого руху. Боротися за ширші цілі, не зациклюватися лише на своїх «шкурних» питаннях.

Виходячи із цього, давайте спільно виробимо програму дальших дій. Кожний нехай допише свій пункт. Потім упорядкуємо.

1. Всіма можливими засобами довести вище поставлені питання до кожного українця.

2. Ці питання розвішайте на ринках, на входах в магазини, в місцях великого скупчення людей.

3. Проведіть опитування своїх  працівників, населення свого району, як вони думають щодо поставлених питань.

4. Опитуйте також службовців, членів різних партій, посадових осіб.

5. Так як закон про збільшення відрахувань до Пенсійного фонду прийнятий без громадського обговорення, збільшує податковий тиск, прийнятий із порушенням законодавства, то кожному окремому підприємцю подати позов у суд і до рішення суду не сплачувати  протизаконні внески. Див. http://pidprukr.ucoz.ua/load/pozov_do_sudu_po_
postanovi_vr_6673/1-1-0-300

6. Створення потужної мережі самозахисту  http://pidprukr.ucoz.ua/load/16_18_lipnja_na_golubikh_ozerakh_vdbulasja_
narada_lideriv_go_ukrajini/1-1-0-297

7. Організувати тотальну експертизу влади. http://pidprukr.ucoz.ua/index/metodichni_poradi/0-75

8. Прискорити обєднуючий процес прогресивних лідерів громадських організацій

Разом із цим прочитайте:  А.Панаетов. Бізнес судитиметься з владою. http://www.bbc.co.uk/ukrainian/news/2010/07/100719_business_protest_pension_
law_ob.shtml

Links to event postings TOP

Do you maintain a web-based list of events for your city or region? Let us know and we'll add a link to your site from the ePOSHTA newsmagazine.

 Canada

 United States

Canadian flagToronto : 2010 CUCC Golf Sponsorship opportunities -- Aug. 18 TOP

2010 CUCC GOLF TOURNAMENT
Sponsorship Opportunities

Our sponsorship packages offer an outstanding opportunity to gain excellent exposure as an outstanding member and supporter of the Canada Ukraine Chamber of Commerce (CUCC) ANNUAL UKRAINE INDEPENDENCE DAY GOLF TOURNAMENT to be held on Wednesday, August 18, 2010.

PLATINUM Sponsor - $1,500

Number of CORPORATE SPONSORSHIPS Available – FOUR

• 4 Golf Registration Packages (Green Fees, Lunch, Dinner and Golfers Package)
• 1 Hole Sponsor Sign
• Prominent Full Page sponsor recognition in Tournament Programme
• Sponsor recognition on CUCC Web Page for 1 year

GOLD Sponsor - $1,000

• 4 Golf Registration Packages (Green Fees, Lunch, Dinner and Golfers Package)
• ½ Page sponsor recognition in Tournament Program
• 1 Hole Sponsor Sign
• CUCC Web Page Ad

SILVER Sponsor - $650

• 2 Golf Registration Package (Green Fees, Lunch, Dinner and Golfers Package)
• ½ Page sponsor recognition in Tournament Program.
• 1 Hole Sponsor Sign
• CUCC Web Page Ad

HOLE Sponsor - $150

Quarter Page sponsor recognition in Tournament Program.
• 1 Hole Sponsor Sign

HOLE IN ONE CHALLENGE Sponsor - $700

HOLE HOLE-IN-ONE CHALLENGE Sponsorships – THREE Available

• 1 Golf Registration Package (Green Fees, Lunch, Dinner and Golfers Package)
• ½ Page sponsor recognition in Tournament Program.
• Prominent Hole In One Sponsor Sign and Attendant at the Par 3 Hole.
• Player getting a Hole in One Wins a Trip for Two to Florida or California!
• Land on the green and WIN A PRIZE!

Download a complete information package and application form here.

Canadian flagToronto : Canada Ukraine Chamber of Commerce Golf tournament -- Aug. 18 TOP

5th ANNUAL UKRAINIAN INDEPENDENCE DAY
CUCC GOLF TOURNAMENT

Foursome signup form is available here.

Wednesday, August 18th, 2010
Royal Woodbine Golf and Country Club
11:30 Registration and Lunch
1:00PM Tee Off
“Ukrainian Best Ball” Format – Shotgun Start

$185 per person (Green Fees, Cart, Lunch and Dinner), $50 Dinner Only

Toronto: Ukraine's Independence Day celebration - Aug. 21 TOP


Canadian flag Toronto: CYMK Boat Cruise on Lake Ontario -- Aug. 28 TOP
Canadian flagToronto: Black Ribbon Day: Free Public Conference -- Aug. 23 TOP
_blank

August 23, 2010
CERES, Munk Centre, University of Toronto

Open to the public and free of charge

Sponsored by:
U of T Centre for European, Russian and Eurasian Studies,
Estonian Foundaton of Canada,
Central and Eastern European Council of Canada,
Black Ribbon Day Foundation,
UpNorth Magazine

A full day conference examining the impact of Eastern-Central European history on current regional affairs – ranging from defense to freedom and democratic issues; regional relations to perceptions of Eastern-Central European history.

Morning Session – 9:30am-11:00am

History Repeating: Current Issues in Eastern-Central European Affairs

Vladimir Kara-Murza (RTVI Washington Bureau Chief, co-founder Committee 2008)

Dr. Iivi-Anna Masso – Political Scientist, Journalist (Finland/Estonia)

Taras Kuzio – Analyst, Author, Commentator (Canada/Ukraine)

Other Panelists TBA

Keynote Session – 11:30am-1:00pm

Boris Nemtsov - (Former Deputy Prime Minister, Russia and Co-Founder of Russian opposition party, Union of Right Forces) via Skype from Russia.

Afternoon Session – 2:30pm-4:00pm

Current Perspectives on History, Memory and Politics

Dr. Lee Edwards – Historian, Chairman VOCMF (USA)

Imbi Paju – Historian, Author, Filmmaker (Finland/Estonia)

Taras Kuzio – Analyst, Author, Journalist (Canada/Ukraine)

Other Panelists TBA

Free Public Conference

Register at Munk Centre:
http://www.munkschool.utoronto.ca/EventDetails.aspx?eventId=9151

More Information:

Marcus Kolga

marcuskolga@gmail.com
+1 416 833 5553
www.blackribbonday.org


FIRST ANNUAL CONFERENCE ON HISTORY, MEMORY AND
POLITICS IN EASTERN AND CENTRAL EUROPE

The Munk Centre at the University of Toronto will host a conference on History, Memory and Politics in Eastern and Central Europe on Monday, August 23, 2010. Among the many international panellists at the all day conference, former Russian Deputy Prime Minister and co-founder of Russian opposition party, Union of Right Forces, Boris Nemtsov will provide the keynote address at 11:30 a.m.

The conference will examine current issues and their link with historical perspectives in Eastern‐Central Europe and Russia through panels composed of international academics, journalists, historians and activists.

“The subject of this conference is extremely topical. The conference offers Canadians the rare opportunity to directly engage with some of the extraordinary individuals who are active in affecting issues and examining historical perspectives in the region ,” says conference organizer and award winning documentary filmmaker, Marcus Kolga.

In addition to Mr. Nemtsov, the conference will feature presentations by Ukraine expert and analyst Taras Kuzio; Victims of Communism Memorial Foundation Chairman, Dr. Lee Edwards; renowned Finnish-Estonian commentator and analyst, Dr. Iivi-Anna Masso; Russia’s RTVi Washington bureau chief Vladimir Kara-Murza; award-winning Finnish-Estonian historian and filmmaker, Imbi Paju; among others.

The conference begins at 9:30 a.m. on August 23rd at the University of Toronto’s Munk Centre. The event is being kindly sponsored by the UofT’s Centre for European, Russian and Eurasian Studies as well as the National Estonian Foundation, The Central and Eastern European Council of Canada, The Black Ribbon Day Foundation and Up North Magazine.

Participation in the conference is open to the public and is free of charge, but interested individuals should register at the Munk Centre through the following web address as seating is extremely limited:
http://www.munkschool.utoronto.ca/EventDetails.aspx?eventId=9151

The conference coincides with Black Ribbon Day, the first annual Canadian day of remembrance for the victims of European communism and Nazism, which was adopted by the Parliament of Canada by a motion introduced by MP Bob Rae and MP Borys Wrzesnewskyj in November 2009.

Торонто: День Незаложності - 19 річниця - 21 серпня TOP


Нові конкурси РП7 на 2011 рік та наші рекомендації TOP

Ivan Kulchytskyy

Європейський Союз оголосив нові конкурси практично по всіх напрямках науково-технічної співпраці. Ми розмістили прямі посилання до базових інформацій на порталі CORDIS та рекомендації (основні алгоритми) прагматичних дій для активних українських організацій та науковців.
Шановні колеги!

Європейська Комісія оголосила 20 липня нові конкурси.
Перейти до сторінки CORDIS з інформацією про конкурси.

Рекомендація щодо ознайомлення з інформацією про конкурси:
Ми Вам надали прямий лінк про конкурси. На цій  сторінці Ви можете відкрити вкладки з інформацією про конкурси за всіма  програмами РП7 (для цього виберіть вкладки з написами  Cooperation, Ideas, People, Capacities, Euratom).

Для ознайомлення з інформацією про конкретний конкурс Вам необхідно відкрити вкладку з ідентифікатором даного конкурсу (наприклад, FP7-HEALTH-2011-single-stage). Звичайно Ви відкриваєте ті вкладки, які відповідають Вашим науковим інтересам.

На сторінці з оголошенням про конкретний конкурс рекомендуємо Вам відкрити вкладку "Information Package". Ця вкладка в кожному конкурсі пропонує різний набір основних документів, але для Вас найбільш важливими є два документи: Оголошення про конкурс (Call Fiche) та Робоча програма (Work Programme 2011). Саме після ознайомлення з цими документами Ви зможете зробити висновок про те, чи Ваша тематика відповідає пріоритетам конкурсу.

Зверніть увагу, що за тематичними пріоритетами (Health, FOOD, ICT. Energy, NMP, Environment, Transport, SSH) оголошено декілька конкурсів і в кожному конкурсі за даним тематичним пріоритетом робоча програма буде одна й та сама, змінними є тільки оголошення про конкурс та деякі додаткові матеріали.

Для всіх тих, хто хоче ознайомитись з більш детальною інформацією про підготовку проектів та підтримку яка надається,  пропонуємо відвідати нашу сторінку
http://cstei.lviv.ua/ua/item/475

Winnipeg, MB: Employment opportunity – Executive Assistant TOP

SHEVCHENKO FOUNDATION

Employment Opportunity – Executive Assistant

The Ukrainian Canadian Foundation of Taras Shevchenko (Shevchenko Foundation) is a chartered philanthropic institution dedicated to the promotion, development and preservation of Ukrainian language, literature, education, culture and the arts in Canada.

The successful candidate will provide administrative support to the Executive Director, Board of Directors and committees coordinate and oversee administrative and programming duties, including office duties, program development and execution.

Qualifications:

Exceptional organizational skills, ability to multi-task

Computer skills such as Excel, Word, Power Point and publishing software

Ability to work independently

Good writing and verbal communication, attentive to detail

Proficiency in both English and Ukrainian language, spoken and written

Must be prepared to work some evenings, weekends and to travel as required.      

Location:  202-952 Main Street Winnipeg, MB
Application Deadline:  August 15, 2010
Salary:  commensurate with experience

Please send your resume and covering letter to:
Shevchenko Foundation
Attention: Lesia Szwaluk
202-952 Main Street
Winnipeg, MB  R2W 3P4

or e-mail: lesia@shevchenkofoundaton.ca

Churches nationwide to open doors for national Black Ribbon Day August 23 TOP
 
To commemorate the first annual Canadian National Day of Remembrance for the Victims of European Communism and Nazism, places of worship in the Canadian Eastern and Central European communities will open their doors on Monday, August 23rd for special services and to collect flowers and pictures of friends and family who have been repressed.

In November 2009, Black Ribbon Day, was declared a national day of remembrance for the victims of European communism and Nazism, by Canada's House of Parliament by unanimous consent. 

Black Ribbon Day marks the anniversary of the signing of the Molotov-Ribbentrop pact on August 23, 1939.  The pact between Nazi Germany and Soviet Russia carved up the lands and people that lay between their borders and subjected them to brutal repression, murder and genocide.  The Second World War was a direct result of the signing of this pact: nine days after the signing, Hitler’s troops invaded Poland and two weeks later, Soviet troops invaded Poland’s eastern frontier.

 “The impact that this pact had on Canada and Canadians across our land is significant.  Hundreds of thousands of people that were persecuted and driven from their homes in the war zone found refuge in Canada.  Here they actively contributed towards building and developing the Canada we know today” says CEEC Chairman and Black Ribbon Day Founder, Markus Hess. “The salience of the evening is that a simple elegant avenue  is provided for individuals across Canada in the most appropriate places to commemorate this tragic past.”

Coinciding with the Church memorials is a conference co-sponsored by the University of Toronto's Munk Centre, the CEEC and the Black Ribbon Day Foundation.  The conference has attracted leading historical political and historic academic figures to discuss the theme, “History, Memory and Politics in Central and Eastern Europe”.   

For More Information Contact the Black Ribbon Day Foundation or the Central and Eastern European Council

info@blackribbondayfoundation.com


Resolution by the Parliament of Canada

By unanimous consent, it was resolved, —

(1) WHEREAS the Government of Canada has actively advocated for and continues to support the principles enshrined by the United Nations Universal Declaration on Human Rights and the United Nations General Assembly Resolution 260 (III) A of December 9, 1948;

(2) WHEREAS the extreme forms of totalitarian rule practiced by the Nazi and Communist dictatorships led to premeditated and vast crimes committed against millions of human beings and their basic and inalienable rights on a scale unseen before in history;

(3) WHEREAS hundreds of thousands of human beings, fleeing the Nazi and Soviet Communist crimes, sought and found refuge in Canada;

(4) WHEREAS the millions of Canadians of Eastern and Central European descent whose families have been directly affected by Nazi and/or Communist crimes have made unique and significant, cultural, economic, social and other contributions to help build the Canada we know today;

(5) WHEREAS 20 years after the fall of the totalitarian Communist regimes in Europe, knowledge among Canadians about the totalitarian regimes which terrorised their fellow citizens in Central and Eastern Europe for more than 40 years in the form of systematic and ruthless military, economic and political repression of the people by means of arbitrary executions, mass arrests, deportations, the suppression of free expression, private property and civil society and the destruction of cultural and moral identity and which deprived the vast majority of the peoples of Central and Eastern Europe of their basic human rights and dignity, separating them from the democratic world by means of the Iron Curtain and the Berlin Wall, is still alarmingly superficial and inadequate;

(6) WHEREAS Canadians were instrumental during the 1980’s in raising global awareness of crimes committed by European totalitarian Nazi and Communist regimes by founding an annual “Black Ribbon Day” on August 23, to commemorate the legal partnership of these two regimes through the infamous Molotov-Ribbentrop Pact and its

BE IT RESOLVED THAT every victim of any totalitarian regime has the same human dignity and deserves justice, remembrance and recognition by the Parliament and the Government of Canada, in efforts to ensure that such crimes and events are never again repeated;

BE IT FURTHER RESOLVED THAT the Parliament and the Government of Canada unequivocally condemn the crimes against humanity committed by totalitarian Nazi and Communist regimes and offer the victims of these crimes and their family members sympathy, understanding and recognition for their suffering;

Color revolutions turn black TOP
http://www.isn.ethz.ch/isn/Current-Affairs/Security-Watch/Detail/?ots591=
4888caa0-b3db-1461-98b9-e20e7b9c13d4&lng=en&id=119208

23 July 2010

John CK Daly

In truth, the unraveling of the USSR had begun several years earlier, as Eastern Europe began to liberate itself from the socialist systems imposed by the westward sweep of the Red Army in the closing days of World War II.

 

With Washington enmeshed in the dolorous legacies of the Bush administration’s dual wars in Iraq and Afghanistan, the Beltway nevertheless continues to operate on the assumption that American leadership is not only wanted but craved throughout the world, most notably in the debris field left by the collapse of the USSR in December 1991, when 15 new nations emerged from the implosion of the Soviet Union.

[...]

Following the disintegration of the Soviet Union, Eastern Europe and the three Baltic nations of Estonia, Latvia and Lithuania made haste to incorporate themselves into western structures, from the EU to NATO. For the remaining 12 constituent republics of the former USSR, having been chained for three generations to Lenin’s socialist experiment, the road to global integration was to prove far stonier and is a process still incomplete.

[...]

Georgia

a ‘reset’ button, misspelling the Russian for ‘reset,’ ‘perezagruzka’ as ‘peregruzka,’ meaning ‘overload’ or ‘overcharged.’

 

Georgia’s November 2003 Rose Revolution, which brought Saakashvili to power, was the first of the so-called color revolutions. As would later occur in Kyrgyzstan, American NGOs helped fund the opposition to then-president Eduard Shevardnadze, ironically one of Soviet president Mikhail Gorbachev’s chief aides in ending the Cold War.

[...]

Saakashvili has strongly promoted a free market economy, but what has been most crucial in underpinning his US support has been the hosting of a portion of the $3 billion, 1,042-mile one million-barrel-per-day Baku-Tbilisi-Ceyhan oil pipeline. His presidency has been criticized for authoritarian tendencies, but is perhaps most marked by the five-day August 2008 Russo-Georgian war, which saw south Ossetia and Abkhazia slip from Tbilisi’s control.

Saakashvili nevertheless has advice for President Barack Obama; during a recent interview in Time magazine he advised the president not to be seduced by the prospect of improved relations with Moscow, stating, “It's not just about abandoning your ally Georgia. No, Russia is asking the U.S. to give back the Soviet sphere of influence.”

Ukraine

“I'm very pleased and proud of the work of the foundation in preparing Georgian society for what became a Rose Revolution, but the role of the foundation and my personal role has been greatly exaggerated.”            George Soros

 

Ukraine has long had reason to be skeptical of Washington’s promises. On 1 August 1991, four months before the USSR ended, then-president George HW Bush told a session of Ukraine's Supreme Soviet in Kyiv that Americans “will not aid those who promote a suicidal nationalism.”

[...]

The ‘Orange Revolution’ of November 2004 - January 2005 followed a contested presidential election that saw the overthrow of the Soviet-era government of Leonid Kuchma and his handpicked successor, Viktor Yanukovych, in favor of Viktor Yushchenko.

The pro-western Yushchenko, despite his strong record as an economist, squandered his political goodwill by failing to reform Ukraine’s economy, ultimately forcing it to accept billions of dollars in IMF aid with stringent conditions attached, of which some was withheld because Yushchenko’s administration failed to implement economic reforms.

In January 2010 presidential elections, Yushchenko polled 5.45 percent of the votes and in a runoff was replaced by the man he displaced, Yanokovych, a man far more inclined towards a realistic relationship with Russia.

Kyrgyzstan

America’s intentions notwithstanding, the Obama administration remains mired in two seemingly endless wars as Islamist radicalism flourishes worldwide and the global economy remains in deep recession even as America’s national debt has soared to $13 trillion.

 

Despite America’s verbal commitment to Kyrgyz democracy, in reality Washington’s sole interest in the country since 9/11 has been its airbase at Manas.

Following popular demonstrations in March 2005 that drove president Askar Akayev into exile in the ‘Tulip Revolution,’ Kurmanbek Bakiyev became acting president. Kyrgyz saw America’s hand in destabilizing the Akayev regime, as in 2004 American NGOs began funding the opposition. Following Akayev’s flight, in Bishkek, Freedom House project director Mike Stone said simply: “Mission accomplished.”

Manas continued to preoccupy Washington to the exclusion of all else until April’s unrest, with paltry sums being assigned to the country for anything beyond the airbase. US foreign direct investment (FDI) in Kyrgyzstan in 2007 was $13 million, or about 3 percent of Kyrgyzstan’s total FDI. For the first nine months of 2008, US FDI was only $3.5 million, less than 1 percent of Kyrgyzstan’s total FDI that year. This year’s rent for Manas - $67 million.

Now?

[...]

As Kyiv’s January elections proved, Washington’s rhetoric after nearly two decades has grown threadbare, and at least the Russians are a known quantity bereft of bleating platitudes about the marvelous benefits of democracy and the free market.

 

The Obama administration has had to deal with the post-9/11 legacy of the administration of George W Bush, who proclaimed dual global wars - one against terrorism, the other for ‘democracy’ under the delusion that the twin campaigns would produce global crowds celebrating American altruism, even as Washington promoted US geopolitical and economic interests. If a single factor ultimately undercut the success of the Bush jihad in the post-soviet space, it was summed up by Bill Clinton’s campaign strategist James Carville: “It’s the economy, stupid.”

Nineteen years after the collapse of communism, the vast majority of former Soviet citizens are not better off, and their dissatisfaction has registered both at the polls in the case of Ukraine and in the streets further east in Kyrgyzstan.

A ‘perezagruzka’ is indeed needed, but in Washington. If Washington is sincere about promoting democracy and capitalism in the post-soviet space as an antidote to resurgent Russian influence, then it is going to have to roll up its sleeves and engage in some civil institution building as well as send significant aid that improves the life of the average Ivan Ivanovich rather than seeing the region through the twin prisms of exploitable cheap energy reserves and military access.

[...]

Complete article: http://www.isn.ethz.ch/isn/Current-Affairs/Security-Watch/Detail/?ots591=
4888caa0-b3db-1461-98b9-e20e7b9c13d4&lng=en&id=119208

New Washington-Moscow Arms Treaty Another Reset Give-Away? TOP
http://www.washingtonpost.com/wp-dyn/content/article/2010/07/29/AR2010072904902.html
July 30, 2010

Robert Kagan

[...]

Finally, there is the question of U.S.-Russian relations. Some who oppose the treaty see it as the marquee item in the administration's "reset" policy. They rightly worry that this policy has given Russia too much at the expense of Eastern and Central European allies as well as Georgia and Ukraine. But here again, none of the critics has suggested making any linkage between the treaty and Russian policy toward its neighbors.

As to the treaty's virtues, there is little doubt that its negotiations improved the mood of relations between Moscow and Washington. This has had some payoff, both in Moscow's behavior and in the administration's. One suspects the administration has moved in a tougher direction on these other issues partly because it has the treaty in hand. Successful cooperation with Russia on one front has allowed it to press Russia harder on others. The administration already seems to be trying to reset the "reset," paying greater attention to worried Europeans and protesting Russia's continued occupation of Georgia. Would defeat of the treaty help Russia's neighbors? I doubt it. Those who want to fix problems with the reset should focus more intently on those problems....

Robert Kagan, a senior associate at the Carnegie Endowment for International Peace, writes a monthly column for The Post.

Complete article:
http://www.washingtonpost.com/wp-dyn/content/article/2010/07/29/AR2010072904902.html

Russian security forces now can arrest you BEFORE you commit a crime? TOP
Russia grants more powers to KGB successor agency

http://www.kyivpost.com/news/russia/detail/75980/20/page/1/#comments#ixzz0v6FAPuIZ
July 29, 2010

MOSCOW (AP) — Russians may now face jail time for crimes they have not yet committed under a new security law signed Thursday by President Dmitry Medvedev.

The law restores Soviet-era powers to the Federal Security Service, the KGB's main successor agency, a move that rights advocates fear could be used to stifle protests and intimidate the Kremlin's political opponents. They also say the law's obscure wording leaves it too open to local interpretation.

The agency, known by its initials FSB, can now issue warnings or detain people suspected of preparing to commit crimes against Russia's security. Perpetrators face fines or up to 15 days of detention.

"It's an ugly law with obscure formulas," independent political analyst Yulia Latynina told The Associated Press. "In case a drunken FSB officer is shooting at you — and there have been many such cases — you might end up getting jailed for 15 days for merely trying to escape."

[...]

The opposition has accused the Kremlin of turning Russia into a Soviet-style police state, and many Russians say they have experienced or fear abuse at the hands of FSB officers. Government critics say corruption among the FSB and other agencies stifles business activity and stunts the economy.
Some rights activists say the law simply legalizes practices that FSB officers have been using for years.

"I don't think it adds anything to what the FSB has been doing without any laws," Lyudmila Alexeyeva, former Soviet dissident and head of the Moscow Helsinki Group, told the AP. "But it's very sad when a law approves the outrage of such a dangerous service as the FSB."

The legislation continues a trend under Vladimir Putin, who as president for eight years rolled back many of Russia's democratic reforms of the 1990s. The former KGB officer and FSB head allowed the security services to regain power and influence at the expense of Russia's democratic institutions.

Putin is now prime minister, and many see his intolerance of dissent as influencing Medvedev, his hand-picked successor.

The bill has raised doubts about Medvedev's commitment to promoting full-fledged democracy and freedom of expression. Medvedev often has spoken of instituting judicial and police reforms, and has taken a less hard line on many issues than Putin.

Medvedev, who initiated the bill, responded angrily to criticism of it. He said earlier this month that "each country has the right to perfect its legislation."

Complete article: http://www.kyivpost.com/news/russia/detail/75980/20/page/1/#comments#ixzz0v6FAPuIZ

Східний вимір Німеччини. Перспективи для України TOP

http://www.pravda.com.ua/articles/2010/07/26/5250214/
26 липня 2010


Ярослав Довгопол

Тема розбудови нових газопроводів в обхід України (в рамках російського або європейського проектів), безумовно, є важливою для офіційного Києва, передусім, в контексті енергетичної безпеки країни. Як в першому, так і в другому випадку, Україна потрапляє під ще більшу залежність від російського газу.

 

Наприкінці минулого тижня Федеральний канцлер Німеччини Ангела Меркель завершила п'ятиденне турне країнами Сходу, в рамках якого відвідала Російську Федерацію, Китай і Казахстан.

Німецька делегація продемонструвала традиційно прагматичний підхід до підготовки та організації візитів, однак у цьому випадку офіційний Берлін ще показав, наскільки важливим є зараз для Німеччини розвиток східного вектору її зовнішньої політики.

Слід лише зауважити, що делегація ФРН включала понад півтори сотні міністрів, офіційних посадовців, бізнесменів та банкірів. Цікавим також є той факт, що коло бізнес-еліти Німеччини було представлене в турне не тільки топ-менеджментом таких промислових гігантів як Siemens, Airbus, Volkswagen, BASF, торгівельної мережі Metro Cash&Carry, німецького банку Commerzbank, але й керівниками підприємств "середньої" ланки, які, до речі, відіграють не менш важливу роль у діловому житті ФРН.

У змістовній частині візитів розглядалося широке коло питань, які стосувалися на лише двосторонньої співпраці Берліна з трьома країнами, але й порушували інтереси цілих регіонів. Йшлося про поставки енергоносіїв зі Сходу на Захід, європейську безпеку, роль НАТО в цьому процесі, необхідність активізації співпраці в різних сферах промисловості, проблеми гуманітарного характеру та прав людини.

Деякі питання, порушені німецькою офіційною делегацією, зачіпали інтереси України. Зокрема, обговорювалася роль Києва як "надійного транзитера" блакитного палива до Європи.

Крім того, з боку Берліна прозвучала неоднозначна пропозиція щодо придністровського врегулювання, що само по собі не може не цікавити Україну. Втім, коло "визначних" для української держави моментів у рамках німецького турне на Схід цим не обмежилося.

*"Енергетичний" вимір офіційного Берліна*

It's been an up-and-down year for the Nabucco natural gas pipeline.

Just as work on the long-stalled project seems set to finally begin, some shift -- usually at the hand of Russian energy giant Gazprom -- alters the commercial landscape and Nabucco's chances appear to recede.

But the pipeline's supporters have just selected a big name in European politics to help push the project toward realization -- Joschka Fischer, the former head of Germany's Green Party and the country's foreign minister from 1998-2005.

Fischer faces some serious obstacles in jump-starting Nabucco -- the would-be cornerstone in Europe's drive to kick its Russian energy habit, which has failed to attract commitments from suppliers and consumers alike.

Not least among them is the fact that Nabucco's rival pipeline projects have a powerful lobbyist all their own -- Fischer's former boss, ex-Chancellor Gerhard Schroeder, who has spent four years on the payroll of Russian energy giant Gazprom.
http://www.rferl.org/content/
Germanys_Gas_War_
Nabucco_Vs_South_
Stream__And_Schroeder_
Vs_Fischer_/1768674.html

 

У рамках "Східного турне" у Єкатеринбурзі Меркель зустрілася з президентом РФ Медведєвим та взяла участь у 12-му раунді російсько-німецьких міждержавних консультацій на найвищому рівні. При цьому глава німецької делегації не обмежувала себе у висловах щодо "інтенсивних та тісно пов'язаних відносин" Берліна і Москви, адже "Росія є важливим постачальником енергоносіїв, а Німеччина - найважливішим економічним партнером для РФ".

Тож, як і очікувалося, питання поставок російського блакитного палива до ЄС стала однією з пріоритетних тем на уральських зустрічах. Втім, у цьому контексті обговорювалося не тільки як збільшити ефективність енергопостачання через Україну та Білорусь, але й перспективи створення нових енергопроводів - Nabucco й "Південного потоку".

За оцінками більшості європейських експертів, через низку економічних факторів ці газогони не можуть існувати поруч один з одним. Реалізованим може бути тільки один із них, незважаючи на те, що орієнтовані вони на різні газові родовища.

Який саме проект переможе - це і є нагальне питання інтересів. З одного боку, Росії, з іншого - ЄС. Москва через побудову "Південного потоку" прагне не стільки заробити на проекті, скільки залишити Європу в залежності від російського газу. Хоча перший (прибутковий) фактор у РФ, вочевидь, не вважають "другорядним".

У Євросоюзі чудово розуміють ситуацію, тому віддають перевагу диверсифікації не тільки енергопроводів ("актуальність" чого продемонстрували "газові" суперечки РФ з Україною та остання - з Білоруссю), але й диверсифікації енергоджерел. Цю проблему для ЄС і має вирішити Nabucco, який передбачає наповнення труби газом з Азербайджану, Туркменістану, Казахстану, а також Ірану та Іраку.

Однак важливим фактором та, водночас, "мінусом" для Євросоюзу залишається те, що офіційний Брюссель зі свого боку поки що не уклав відповідних угод з жодною з цих країн.

За оцінками західних експертів (http://www.rferl.org/content/Germanys_Gas_
War_Nabucco_Vs_South_Stream__And_Schroeder_Vs_Fischer_/1768674.html
),
протистояння проектів Nabucco та "Південного потоку" стає дедалі напруженішим.

За неофіційною інформацією, нещодавно німецький енергетичний гігант RWE отримав від Москви запрошення приєднатися до "Південного потоку". Причому російська сторона, в особі заступника глави "Газпрому" Олександра Медведєва, заперечує цей факт. Однак джерела авторитетної в німецьких ділових колах газети "Handelsblatt" стверджують, що ця пропозиція поступила керівництву RWE саме від Медведєва.

Чому виникла така "нестиковка", можна лише здогадуватися. Але якщо факт подібної пропозиції з боку Москви дійсно мав місце, можна говорити про те, що РФ не зраджує своєму принципу - "розділяй та володарюй" - пропонуючи вигоду окремим ключовим гравцям європейського бізнесу, "Газпром" добивається блокування ключових рішень з боку конкурентних консорціумів.

В свою чергу, німецький канцлер "залишається прибічником пошуку нових джерел енергії, а тому її симпатії - на боці Nabucco". У будь-якому разі, крапку в цій справі має поставити безпосереднє керівництво RWE, яке повинно вирішити, чи залишиться компанія в консорціумі з будівництва Nabucco.

Свою прихильність до розбудови Nabucco німецька делегація підтвердила й під час візиту до Астани, який відбувся за кілька днів після зустрічей у Єкатеринбурзі. Під час переговорів з Назарбаєвим Меркель отримала пряме підтвердження Казахстану на участь у європейському проекті в якості джерела енергоносіїв.

Більше того, Назарбаєв гостро розкритикував ЄС за бездіяльність в питанні розбудови Nabucco, наголосивши на відсутності детального плану реалізації проекту, зокрема, що стосується транспортування енергоносіїв через Каспій.

Тема розбудови нових газопроводів в обхід України (в рамках російського або європейського проектів), безумовно, є важливою для офіційного Києва, передусім, в контексті енергетичної безпеки країни. Як в першому, так і в другому випадку, Україна потрапляє під ще більшу залежність від російського газу.

Але очевидно, що при реалізації "Південного потоку" фактор залежності української політики від "перекривання газового крану" (як це неодноразово останніми роками демонструвала Москва) буде набагато більш уразливим для офіційного Києва. До того ж, ресурсна база для "Південного потоку" залишатиметься тією ж самою, що і для газопроводу, який зараз проходить українською територією.

З іншого боку, побудова Nabucco відкриє доступ до інших родовищ. Крім того, не виключається гіпотетична перспектива підключення до цього трубопроводу й української ГТС (через Румунію), що у свою чергу дозволить диверсифікувати енергоджерела та зменшити залежність України від постачання російського блакитного палива.

**Придністровський чинник - розмінна карта?**

Ще одним важливим для України питанням в рамках "Східного турне" Меркель стала її заява у Єкатеринбурзі щодо необхідності виведення російських військ із Придністровського регіону Республіки Молдова....

Ціла стаття: http://www.pravda.com.ua/articles/2010/07/26/5250214/

Ukraine on Global Museum on communism TOP

http://ukraine.globalmuseumoncommunism.org

The Global Museum on communism has officially launched an on-line exposition dedicated to Ukraine.

Text and All by Dr. Taras Hunczak

"On November 22, 1917 the Ukrainian government, known as Central Rada, adopted the Third Universal solemnly declaring the establishment of the Ukrainian National Republic. In response, the Bolsheviks, who came to power in Russia through a coup d’état on November 7th, issued an ultimatum, which made various demands on the Ukrainian government, but in reality the Bolsheviks were already at war with the Ukrainian government...."

Complete article: http://ukraine.globalmuseumoncommunism.org/

Welcome to the Internet Encyclopedia of Ukraine TOP

http://www.encyclopediaofukraine.com

Hosted by the Canadian Institute of Ukrainian Studies

Once completed, the Internet Encyclopedia of Ukraine (IEU) will be the most comprehensive source of information in English on Ukraine, its history, people, geography, society, economy, and cultural heritage. At present, the IEU team is working on phase 1 of the project: the creation of an Internet database containing the revised and updated contents of the five-volume Encyclopedia of Ukraine (University of Toronto Press, 1984-93) edited by Volodymyr Kubijovyc (vols. 1-2) and Danylo Husar Struk (vols. 3-5). Only nineteen percent of this information is currently displayed on our site. New entries are being edited, updated, and added daily. Our ability to update this information and the speed with which we can make it available to Internet users worldwide will greatly depend on the availability of financial resources for our project. You can greatly contribute to the success of the Internet Encyclopedia of Ukraine by supporting our work morally and financially. Become an IEU supporter! To learn more about our project, click on About IEU.

We invite you to search the materials currently available on this site. First, you may wish to click on the buttons around the IEU sunflower logo, such as "History" or "Land," to view currently available featured groups of entries, dedicated to particular topics. To search for particular names or entries, use the TITLE SEARCH box in the top right corner to locate entries such as "Kyivan Rus'," "Cossacks," "Carpathian Mountains," "Central Rada," "Archipenko, Alexander," "Bukovyna," "Khmelnytsky, Bohdan," "Ukrainians," and many others (type any part of a name or entry you are searching for). Alternatively, select one or several letters of the alphabet in the Index Search to view all available entries starting with the given letter or combination of letters. Navigate between entries through hyperlinks or by using "Next Entry" and "Previous Entry" buttons. We encourage you to use the Advanced Search functions to find information on subjects that do not yet have their own entries but are discussed in various other entries.

Enjoy your journey to discover Ukraine and its heritage!

Third volume of Vynnychenko's diaries published TOP

Volodymyr Vynnychenko
Shchodennyk, 1926-28
(in Ukrainian)
621 pp.
$49.95 (cloth)

Order at: http://tinyurl.com/vynnychenko3

Volume 3 of Volodymyr Vynnychenko's diary is an excellent primary source for the study of the life and thought of this major Ukrainian writer and political figure as well as of the cultural climate of Eastern and Western Europe from 1926 to 1928. Living in exile in France, Vynnychenko recorded his interaction with West European cultural figures, as well as his relations with the Ukrainian intelligentsia and emigre politicians. This volume contains many of his theories and musings on political, cultural, and philosophical issues.

Co-published with the Institute of Literature of the National Academy of Sciences of Ukraine and the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the U.S.A.

SPECIAL OFFER:
MORE FOR LESS (valid only through Web site)

Order all THREE volumes of Volodymyr Vynnychenko's Diary and SAVE 20%
[Total Regular Price: $119.89]
Purchase Together for $95.91

To order go to:
http://tinyurl.com/vynnychenko3
and scroll to the More for Less section.

New film dubbing rules expected soon TOP

http://www.kyivpost.com/news/nation/detail/75114/
July 21, 2010


Anna Levytska

Ukraine’s cabinet of ministers is soon expected to change the rules for dubbing movies for cinemas, but society and industry insiders are split in their views over the effects.

[...]

 “There are no economic or humanitarian reasons for attacking the Ukrainian dubbing,” the appeal  of Lviv Oblast Council says.

 

Ukrainian dubbing was gradually made compulsory over 2006-2008. The Lviv Council said the number of cinema visitors grew by 15 percent in 2009, while ticket sales went up by 37 percent, to Hr 420 million. The growth has continued in 2010, when the number of cinema visitors grew by 19 percent, and ticket sales by a further 58 percent, according to zaxid.net internet portal.

But Prime Minister Mykola Azarov recently requested that his culture ministry draft new dubbing rules “as soon as possible,” Segodnya daily quoted him as saying.

There are indicators that regional politics may be at play here. Bohdan Batruh, owner of Kinopalats cinema network, says that in the recent years the Ukrainian dubbing has changed the mentality of many Ukrainians, who are not ashamed of the state language anymore.

“Our second most successful cinema is in Lugansk, where cool Russian-speaking youths are massively watching Ukrainian-dubbed films. Some politicians think they are losing influence over this youth. That is why they are trying to change the rules,” he said.

Batruh, who also owns B&H distribution company, said that the Ukrainain dubbing has been of very high quality, and the new decree might not be able to shake its market position.

[...]

Anton Pugach, owner of the Multiplex cinema network, who advocates Russian-language dubbing, says that the requirement that the dubbing has to be performed on Ukraine’s territory will make life more complicated for film distribution companies.

“The dubbing is usually paid for by the foreign copyright companies. It sounds nonsensical to ask them to pay for Russian dubbing twice: on the territory of Russia and then on the territory of Ukraine. Maybe, some independent Ukrainian distributors will end up having to pay for the Russian-language dubbing, but I do not think it will happen often.”

But actors who make their living off dubbing into Ukrainian fear that the new decree will take away their jobs. Nazar Zadniprovskiy, actor from Ivan Franko theatre in Kyiv, says he will most likely lose a part of his earnings because the demand for Ukrainian-speaking actors such as himself will drop sharply, and he won’t be able to pick up the Russian-language contracts because of his rich Ukrainian accent.

“Professional actors will have jobs in any case. Personally I will lose a part of my earnings, while, the actors from the Russian Drama Theater, for example, will benefit,” he predicts.

Zadniprovskiy says that the Ukrainain-language dubbing will not disappear, however, because high quality has become its trademark.“When films are dubbed by really professionally, people stop caring about the language in five seconds”.

Complete article: http://www.kyivpost.com/news/nation/detail/75114/#ixzz0uitMULbW

Family of vice-premier responsible for Ukrainian language lives in Moscow TOP

http://www.pravda.com.ua/news/2010/07/26/5251277/view_print/

 
Borys Kolesnikov flies most weekends to Moscow where his family lives.

He is the 50th richest man in Ukraine.

Петро Малофій — довголітній меценат КІУСу TOP

22 липня 2010

 
Добродій Малофій під час останньої зустрічі із співробітниками КІУСу в листопаді 2009 р.
 
Бог наділив його щедрою душею, чуйним серцем та глибокою любов’ю до України — землі, на якій народився і виріс, але змушений був залишити в добу воєнного лихоліття. Саме та любов і бажання допомогти своїм землякам відродити й розбудувати незалежну українську державу надихали шановного добродія Петра Малофія жертвувати свої заощадження на цю шляхетну ціль. У 1986 р. після трагічних смертей двох юних племінників в Україні, Марусі Онищук та Іванка Харука, він заснував у КІУСі Меморіяльний фонд їхнього імені. Перший внесок на 10,000 дол. був подвоєний урядом Альберти, а на сьогодні його уставний капітал доведений до 152,057 дол. Частину цієї суми п. Малофій отримав з відрахувань на медичне страхування, бо протягом своєї робочої кар’єри ніколи не хворів.

Петро Малофій народився 1921 р. у с. Тулова біля Снятина (нині Івано-Франківська область). Батько його у міжвоєнний період перебував у Канаді, повернувся додому і на зароблені гроші розбудував господарство. За це, власне, після війни потрапив до радянської в’язниці як заможний господар, де невдовзі помер. Юний Петро під час війни був відібраний із багатьох бажаючих служити в українській дивізії «Галичина» і брав участь у бою під Бродами. Потрапив у британську зону окупації і після війни перебував у таборі для військовополонених у м. Ріміні, Італія.  Згодом потрапив до Шотландії, а в 1952 р. виїхав до Канади. Спочатку зупинився у двоюрідного брата на фермі біля Веґревілю, а з 1954 р. стало оселився в Едмонтоні. Тут протягом 26 років працював оператором підйомних машин та на інших роботах, розбудовуючи тунелі й іншу інфраструктуру міста. Під час нещасного випадку на роботі врятував життя своєму колезі Кевіну Ґрімстеду, за що був відзначений владою міста.

Вийшовши в 1984 р. на пенсію, добродій Малофій зайнявся благодійництвом. Як людина надзвичайно скромна, ніколи не афішував своєї діяльности і свій фонд заснував анонімно. Жертвуючи гроші на різні цілі, п. Малофій все ж пріоритетним вважав підтримку освіти молодого покоління. Спочатку він підтримував Український вільний університет у Мюнхені, Німеччина. Але дізнавшись про Канадський інститут українських студій в Едмонтоні, почав активно підтримувати його діяльність. Перша фінансова допомога з фонду надійшла на підтримку двомовних шкільних програм у Бразилії. Після проголошення незалежности України з’явилася змога допомагати молодим студентам в Україні, насамперед вихідцям з рідної Снятинщини, які вивчають історію, політологію, право та економіку в Чернівецькому національному університеті ім. Юрія Федьковича. Протягом останніх років п. Малофій також долучився до іншого важливого проєкту КІУСу: археологічних розкопок та відродження стародавньої гетьманської столиці м. Батурина. Цей проєкт отримав державну підтримку та дав можливість задіяти різних спеціялістів істориків, археологів, архітекторів, реставраторів, державних і музейних працівників, а також студентів, які отримали унікальну нагоду здобути практичні навики у своїй ділянці. Окрім того, п. Малофій підтримав інші українські організації в Канаді, як-от Шевченківська фундація, Українсько-канадський архів-музей Альберти, Конґрес українців Канади, Українська суспільна служба, а також сприяв проведенню конкурсу з української мови в Україні, створенню фільма про повстання у м. Норильськ (Росія) та написанню книг про Голодомор і дивізію «Галичина».

На 90-му році життя добродій Малофій вважає, що йому забагато його пенсії для скромного життя і тому реґулярно поповнює свій фонд. Він уважно стежить за подіями в Україні і ще більше переконується у правоті свого доброчинного вибору та необхідности й далі сприяти розвитку української культури, науки й освіти та зміцненню української держави.

Мовну політику доручили урядовцю, родина якого живе у Москві TOP

http://www.pravda.com.ua/news/2010/07/26/5251277/view_print/
26 липня 2010

 
Зокрема, питаннями державної мовної політики буде займатися віце-прем'єр Борис Колесніков.

Як відомо, раніше ЗМІ повідомляли, що родина Колеснікова живе в Москві, а він сам літає до них майже кожні вихідні.

Ціла стаття: http://www.pravda.com.ua/news
/2010/07/26/5251277/view_print/
Will Russia buy up Ukraine? TOP

EURASIA DAILY MONITOR, July 26, 2010—Volume 7, Issue 143

Taras Kuzio

_blankThe description of Belarusian President, Alyaksandr Lukashenka, as “pro-Russian” has side-stepped the fact that he is a Soviet Belarusian nationalist which developed after 2002, when he rejected the then Russian President, Vladimir Putin’s, offer to unite both countries. One factor behind Lukashenka’s Soviet Belarusian nationalism is his unwillingness to open up the Belarusian economy to Russian economic take-over. Moscow’s exasperation with Lukashenka partly rests on his economic protectionism in relation to Russia, which closely resembles that of Latin American left-wing nationalism vis-à-vis the US (EDM, July 12). Hence, it is not surprising that Lukashenka has developed close ties with left-wing, anti-American populist Venezuelan President, Hugo Chavez.

Russia is not only seeking to acquire Ukrainian blue chip industries in a non-transparent manner, but also land. Moscow will move into food processing at the end of this year and within 2-3 years Russian capital will enter the land market if a moratorium on land privatization is lifted.

 

The election of Viktor Yanukovych brought to power in Ukraine a team with similar pro-Russian sentiments and Soviet nostalgia as that found in Belarus – but with one major difference. Ukraine, unlike Belarus, has undergone a transition to a market economy and the majority of its GDP is produced by the private sector. Russian investment in Ukraine, and the takeover of strategic sectors of its economy, is therefore more likely than in Belarus. Ironically therefore, Lukashenka looks more like a nationalist than does Yanukovych (“Why Is Moscow so Nervous About the Warming Trend in Georgia-Belarus Relations?” www.jamestown.org/blog, July 20). Economic protectionism (nationalism) has its supporters in the Yanukovych team, but is directed against Western rather than Russian investors, as the latter are seen as more benign. This is assisted by the inter-mixing of Russian, Ukrainian and former Soviet capital through Foreign Direct Investment (FDI) from Cyprus and the Virgin Islands, two of the biggest sources of FDI in Ukraine.

When the Yulia Tymoshenko government nationalized and re-privatized the Kryvorizhstal plant to a Western investor, Yanukovych and the Party of Regions criticized the sale on economic protectionist grounds with the plant remaining under Ukrainian control (www.kmu.gov.ua, October 24, 2005). Kryvoriozhstal was privatized in July 2004 by the oligarchs, Renat Akhmetov and Viktor Pinchuk, for $800 million and re-sold in October 2005 for $4.8 billion to Mittal Steel.

On June 8, Putin had dinner with Yanukovych in Istanbul and told him about his irritation with Akhmetov for causing difficulties with Russian companies trying to buy metallurgical businesses in Ukraine (Interfax-Ukraine, June 8). Putin pressured Yanukovych to reduce Akhmetov’s influence within the Party of Regions. Such a step would put Yanukovych and Akhmetov on a collision course as the latter is the wealthiest person in Ukraine, closely linked to the Donetsk clan since its incarnation as the Party of Regions in 2001, and hugely popular in that city. Akhmetov is a major benefactor for the Shakhtiar soccer team and financed the construction of its new stadium opened in July 2008 at a cost of $250 million.
Putin has offered to make available $6 billion to Russian businesses to purchase huge tracts of Ukrainian land.

 

Akhmetov blocked the sale of the Mariupol MMK Ilyich steel plant, one of Ukraine’s top three steel producers, to a secretive group of Russian investors backed financially by Russia’s state-owned Vnesheconombank, chaired by Putin. Akhmetov’s Metinvest agreed to take a 75 percent stake in the plant and invest $2 billion in return for a merger of the two steel producers (Kyiv Post, July 8; EDM, September 28, 2007).

Prime Minister, Nikolai Azarov, stated: “The government is on the side of the working collective and will not allow a raider takeover of one of Ukraine’s flagship metallurgical enterprises,” (Ukrayinska Pravda, June 18). Russian investors Alexander Katunin and Troika Dialog Russian investment bank, had earlier taken control of the Industrial Union of Donbas (ISD) group, one of Ukraine’s top three steel producers. Zaporizhstal, another large Ukrainian steel producer, is also likely to fall under Russian control. Such a lack of transparency was also evident in Russia’s acquisition of Luhanskteplovoz, one of the world’s largest producers of rail locomotives. Deputy Prime Minister, Sergei Tigipko, complained about the lack of transparency in the sale and the loss of 200 million hryvnia ($25.3 million) (Interfax-Ukraine, July 9).

Russia controls MTC (formerly UMC) and a controlling share in Kyiv Star, Ukraine’s two biggest mobile phone operators, which have led to warnings about the threat to national security if Russia gains access to Ukraine’s mobile phone network. Russia is also prioritizing Ukraine’s nuclear energy sector. Ukrainian economic expert, Andriy Kolpakov, sees Russian economic expansion into Ukraine in four waves.

The first, metallurgical, was almost fully achieved except for one take-over being blocked by Akhmetov. The second is beginning in machine building, with the first attempted take-over in Mykolayiv. The third will be into the banking sector (Hazeta po-Ukrainski, July 15). The final stage would witness a push to take over large areas of Ukrainian land. Russia is not only seeking to acquire Ukrainian blue chip industries in a non-transparent manner, but also land. Moscow will move into food processing at the end of this year and within 2-3 years Russian capital will enter the land market if a moratorium on land privatization is lifted, Kolpakov believes.
Russian take-overs are non-transparent and unlikely to bring new investment and capital. Their purpose is geopolitical and to remove competitors rather than the profit motive. Akhmetov and Ukrainian oligarchs who supported Yanukovych’s election have been side-lined from the Yanukovych administration, which is controlled by the gas lobby and pro-Russian ideological wing of the Party of Regions who provide it with a link to former communist voters.

 



First Deputy Head of the Presidential Secretariat, Iryna Akimova, has called for the removal of the moratorium on land privatization (UNIAN, July 23). The government will propose a law on land sales by the end of 2010. The Communist and Volodymyr Lytvyn bloc (which includes the renamed Agrarian Party) factions within the ruling Reforms and Stability coalition, who together provide 47 deputies, are opposed to land privatization. Yet, with defections from the opposition, the coalition has grown to 265 and the government could eventually have sufficient deputies to initiate legislation to privatize land. A high level source told Jamestown that Putin wants his people within the Yanukovych administration to accelerate legislation to enable the privatization of agricultural land in Ukraine. The same source said Putin has offered to make available $6 billion to Russian businesses to purchase huge tracts of Ukrainian land.

Russian take-overs are non-transparent and unlikely to bring new investment and capital. Their purpose is geopolitical and to remove competitors rather than the profit motive. Akhmetov and Ukrainian oligarchs who supported Yanukovych’s election have been side-lined from the Yanukovych administration, which is controlled by the gas lobby and pro-Russian ideological wing of the Party of Regions who provide it with a link to former communist voters. The weak influence of the oligarchs, long associated with pragmatism, makes Ukraine’s foreign policy less pro-European as the energy and ideological lobbies increase the influence of the eastern vector. This makes Yanukovych’s foreign policy more pro-Russian and explains why a return to Leonid Kuchma’s multi-vector approach so far has failed to occur.

The new political regime in Ukraine -- Toward sultanism Yanukovych-style TOP

Cicero Foundation Great Debate Paper, July 2010



Alexander J. Motyl
Professor of Political Science
Rutgers University, Newark

Introduction

Yanukovych’s hyper-centralized and personalistic—or “sultanistic”—regime is, in reality, brittle, ineffective, and unstable and could, as a result of its inability to cope with economic crisis, produce his downfall.

 

Ukraine formally left the “Orange” era defined by Viktor Yushchenko’s disappointing five years in office on February 7, 2010, the day Viktor Yanukovych was elected president. Within a few months, Yanukovych’s Ukraine also turned its back on democracy. The new president quickly accumulated more power than even the authoritarian President Leonid Kuchma, whose abuses helped spark the 2004 Orange Revolution. As Ukrainians began referring to Yanukovych as a “bulldozer,” his confidantes privately spoke of him as “the leader.” One of his acolytes, a governor, even went so far as to say that “Power comes from God, and we should discard our political preferences and work to sustain it.” Notwithstanding such invocations of the divine right of kings, Yanukovych’s hyper-centralized and personalistic — or “sultanistic” — regime is, in reality, brittle, ineffective, and unstable and could, as a result of its inability to cope with economic crisis, produce his downfall.

Yanukovych’s power grab

He defined democracy as “order” and warned “citizens who disturb public order” that “the militia will in advance protect [them] from un-pleasantries.”

 

It took Yanukovych a few weeks to dismantle Ukraine’s democracy. He placed himself at the center of a hub-like power structure, prompting his first vice prime minister to remark “that all the country’s leaders should work in one direction, that determined by the President.” Yanukovych made all the key decisions, made all the key appointments, and headed all the key agencies — from the Committee on Economic Reform to the Humanitarian Council that is concerned with culture to the committee dealing with Ukraine’s preparations for the Union of European Football Associations (UEFA) soccer championship, scheduled to be held in four Ukrainian cities in 2012.

Most of Yanukovych’s appointees were political clients from Ukraine’s highly Sovietized rust-belt, the Donbas. Yanukovych acted as their patron, doling out favors, providing access to power and privilege, and supervising their work in a paternalistic fashion. His chief of staff, Serhii Lyovochkin, aptly characterized Yanukovych’s relationship to his underlings in the following manner: “President Viktor Yanukovych places very tall demands on absolutely all power holders working for him… If someone does not measure up for whatever reasons, then the conclusions drawn about him will be very severe.” In addition, Yanukovych took control of the legislature while neutralizing the judiciary, empowered the Ministry of Internal Affairs and the Security Service (SBU), marginalized the opposition, and constricted freedom of the press and assembly. He defined democracy as “order” and warned “citizens who disturb public order” that “the militia will in advance protect [them] from un-pleasantries.”

Just why Yanukovych decided on such a shockingly swift authoritarian take-over can only be guessed at. Some Ukrainians said that, as a typical Soviet-era politician who cut his teeth in the rough and tumble politics of the Donbas, he was simply being true to his political nature. Others pointed to his two prison sentences, which he served for hooliganism as a teenager, and suggest that he was and remains a thug.

Still others argued that Yanukovych’s Party of Regions primarily consists of former Communist Party members and voters and that radicalism and authoritarianism are deeply lodged in their mentality and political culture. His supporters suggested that Yanukovych was merely responding to the chaos he inherited from the Yushchenko years.

The Brittleness of Sultanism

The Instability of Sultanism
Radical economic reform is especially unlikely, as the hyper-centralized
structure of the government and Yanukovych’s own limitations militate against
smart policy making. Moreover, Yanukovych lacks both the legitimacy that painful
economic reform requires and the coercive resources that an authoritarian
imposition of economic pain entails.

 

Whatever the correct interpretation or interpretations, Yanukovych had effectively enthroned himself as the Sultan of Ukraine—a pater familias writ large, a ruler who delegates little, decides much, and runs his family with the force of his personality (and, as is reliably rumored in Yanukovych’s case, with the force of his own fists).

Despite the appearance of solidity, sultanism Yanukovych-style is actually quite brittle for two general and three specifically Ukrainian reasons.

First, such a personalistic regime, with one lord presiding over servile clients, is the antithesis of an institutionalized modern state. Sultanism may work in a medieval feudal polity with a primitive peasant economy and an illiterate society, but it is incompatible with a modern economy and globalized society that can be governed only with flexible and effective institutions. In particular, sultanistic regimes are inevitably corrupt, both because resources flow toward the center of power and because patron-client relations can be sustained only by providing clients with access to wealth. Just how corrupt the Yanukovych regime is may be gleaned from opposition democrat Oles Donii’s claim that he was promised $1 million in advance and $20,000 monthly for joining the pro-government coalition in the parliament.

Second, personalistic regimes are ineffective and inefficient, because vassals are generally unwilling to employ individual initiative without the patron’s approval. As decisions are moved up the hierarchy, sooner or later the decision-making capacity of the sultan becomes overloaded. Moreover, because clients compete with one another for the patron’s favor, they tend to compartmentalize, refuse to cooperate, sabotage one another’s initiatives, and refrain from providing the patron with accurate information—thereby both straining and undermining his capacity to make good decisions.

Third, Ukraine’s inefficient government apparatus cannot serve as the basis of an effective sultanistic government. Yanukovych may attempt to crack the whip and beat the bloated bureaucracy into shape, but he will fail, inasmuch as he cannot solve the problem his own regime promotes and sustains. His vassals and clients will temporarily adjust their behavior, point fingers at their bureaucratic enemies, and extol the Sultan, but the system itself will not change. Nor does Yanukovych have the strong army or secret police that a modernizing sultan would require. Ukraine’s armed forces are underfunded, demoralized, and ineffective, and the secret police — whose head, a media mogul with vast interests in television, is especially prone to public relations blunders — has lost many of its best and brightest to biznes or organized crime.

The prospect of growing instability will do little to attract foreign investors,
while declining legitimacy, growing incompetence, and tub thumping will fail to
modernize Ukraine’s industry, agriculture, and education.

 

Fourth, Yanukovych might be able to rule effectively on his own if he were a philosopher king. Instead, his embarrassing proclivity to get facts wrong may be reflective of a deeper inability to think complexly and see the big picture. He has confused the famous Russian poet Anna Akhmatova with his billionaire backer Rinat Akhmetov, the Jewish writer Isaac Babel with the German socialist August Bebel, Slovenia with Slovakia, and genocide with the genetic fund. Yanukovych has called the Russian playwright Anton Chekhov a Ukrainian poet and the Helsinki Treaty the Stockholm Treaty and has placed Israel within Europe. Yanukovych’s best-known gaffe was to have misspelled “proFFessor” back in 2004 — a mistake that is doubly embarrassing inasmuch as he claims to have two higher degrees, a Master of International Law and a Doctorate of Economic Sciences (the latter from some unnamed institution of higher learning). Yanukovych somehow managed to acquire both degrees and write a dissertation while serving as full-time deputy governor and governor of Donetsk province, which with 4.5 million people is Ukraine’s largest.

Finally, while a sultan may be despised, he dare not ever appear silly — and Yanukovych has already become an object of derision. The Orange Revolution and the five years of the Yushchenko presidency empowered the Ukrainian population, endowing it with a self-confidence that it lacked before 2004 and consolidating a vigorous civil society consisting of professionals, intellectuals, students, and businesspeople who ridicule Yanukovych’s sultanistic aspirations. Symptomatic of Yanukovych’s legitimacy problem was his embarrassing encounter with a wreath at the Tomb of the Unknown Soldier in Kyiv on a stormy Victory Day, on May 17. As he and Russian President Dmitry Medvedev paid their respects to the millions of Ukrainians who had died in World War II, a gust of wind blew the wreath onto Yanukovych’s head at just the moment he was bowing before it. The flustered president attempted to regain his dignity, but his clumsy efforts to do so — and his subsequent attempts to quash video coverage of the incident — only accentuated his ridiculous appearance and became the stuff of widespread jokes on the Internet
(see http://kotyhoroshko.livejournal.com/446778.html).

The Instability of Sultanism

Unless Yanukovych abandons sultanism and incorporates the national-democratic
opposition in a reformist government of national unity, a second Orange Revolution,
but this time including Yanukovych supporters, will become increasingly likely.

 

Because sultanistic regimes are inefficient, ineffective, and corrupt, they tend to be concerned above all with preserving their own prerogatives. There is no reason to think that the Donbas-based cronies who man the Yanukovych system will be able or willing to sacrifice their well-being to vague notions of macroeconomic stability and structural reform, especially if reform undermines the bases of their power and privilege. Radical economic reform is especially unlikely, as the hyper-centralized structure of the government and Yanukovych’s own limitations militate against smart policy making. Moreover, Yanukovych lacks both the legitimacy that painful economic reform requires and the coercive resources that an authoritarian imposition of economic pain entails.

Instead, grandiose reform plans will continue to be announced and corruption will be denounced, but little actual change will take place. Big capital- and laborintensive projects — new roads, new bridges, new atomic energy stations, new stadiums, and the like — will help modernize Ukraine’s Soviet-era infrastructure, but, like the “gigantomania” of the Soviet era, they will not make the economy market based, efficient, and rational. By the same token, some officials caught taking egregiously large bribes may be punished, but bribe-taking and corruption as a systemic phenomenon will remain as long as sultanism remains.

A draft law “On the Conflict of Interests in the Activity of Public Servants” nicely
illustrates the Yanukovych regime’s inability to see that it, and not individual
bureaucrats, is the problem. According to the proposed draft, public servants would be obligated to inform their superiors of their colleagues’ conflicts of interest.

Inasmuch as every single Ukrainian public servant — starting with Yanukovych
himself — has enormous conflicts of interest, the law will either lead to a whirlwind of denunciations or to an embarrassed silence. In either case, the bureaucracy will become more ineffective, conflicts of interest will remain in place, and the regime will triumphantly proclaim that it is actively combating corruption and promoting economic rationality.

The problem facing Yanukovych, however, is that genuine economic reform really is imperative and declarations of intent will, over time, look increasingly hollow.

Ukraine is still mired in the transition from socialism to capitalism. Moreover, the
global financial crisis has savaged the country. In 2009, Gross Domestic Product fell by 15.1 percent, while industry contracted by 26.6 percent, construction by 45.9 percent, exports by 25.6 percent, and imports by 38.6.

The consumer price index rose by 12.3 percent. Unemployment remained low, under 5 percent, but only because employers lowered wages or reduced the work week in order to forestall lay-offs. Unsurprisingly, the government’s own finances are a mess, with a ballooning deficit — currently estimated at $21 billion or 16 percent of GDP — and debt and a desperate need for IMF funding. According to the SigmaBleyzer Investment Group, “a high fiscal deficit in 2010 and rising sovereign debt increase worries over government solvency and represent the major risk to financial stability over the medium-term.”

If Yanukovych follows his sultanistic instincts and does nothing to fix the economy, Ukraine will eventually face default and mass discontent among his working class constituency in the industrially decrepit south-east, which will be hardest hit by continued economic deterioration. If, on the other hand, Yanukovych miraculously confounds expectations and embarks on serious reforms that address imbalances in energy prices and pensions, the entire population, including his Donbas constituency, will suffer and popular unrest, possibly including strikes, is equally certain. The prospect of growing instability will do little to attract foreign investors, while declining legitimacy, growing incompetence, and tub thumping will fail to modernize Ukraine’s industry, agriculture, and education.

In sum, the best-case scenario for Yanukovych is lack of reform and declining legitimacy and effectiveness. The worst-case scenario is an increasingly angry and immiserated population consisting of national democrats who reject sultanism and workers who refuse to tighten their belts while the fat cats prosper. Unless Yanukovych abandons sultanism and incorporates the national-democratic opposition in a reformist government of national unity, a second Orange Revolution, but this time including Yanukovych supporters, will become increasingly likely.

The Sultan’s End?

Ukraine will be cohosting the UEFA soccer championship [2012] and will, as a result, be overrun by foreign
tourists and journalists, who will provide regime opponents with both a window of
opportunity and a bullhorn.
The result could be a “perfect storm.”

 

If sultanism remains in place, Yanukovych’s downfall could come in 2012. By then, his sultanistic ambitions will have become abundantly clear, even to those Ukrainians who are still willing to give him the benefit of the doubt, and his inability or unwillingness to reform the economy and improve living standards will also be equally manifest. Because Yanukovych claims to run the country single-handedly, he will be blamed for all its problems. Over time, his proclivity to make blunders will appear, not as the endearing quality of a local boy-made-good, but as the glaring weakness of a leader incapable of delegating authority. Yanukovych currently enjoys some 50-60 percent trust levels, but those numbers could easily plummet and, like Yushchenko’s, even fall to below 5 percent.

Meanwhile, civil society, the independent media, and the political opposition will still be alive, if not quite well, in 2012. After a few years of persecution and harassment, Ukrainian national democrats will be angry, focused, and more united, while the Orange-era incompetence of opposition politicians will be a distant memory. An energized opposition could take advantage of the 2012 parliamentary elections to mobilize the angry populace against the regime. When that happens, fissures are likely to open up in the Yanukovych regime, as some of his lukewarm supporters concerned with political survival defect to the opposition. Finally, Ukraine will be cohosting the UEFA soccer championship and will, as a result, be overrun by foreign tourists and journalists, who will provide regime opponents with both a window of opportunity and a bullhorn.

The result could be a “perfect storm.” Disillusioned and angry at a time of electoral mobilization, average Ukrainians could join forces with existing and defecting elites and, with political repression relaxed due to foreign scrutiny, make demands that the regime will be unable to repress or resist. If “people power” is asserted peacefully, Russia will be unable to intervene and Ukraine will likely resume its interrupted democratic transition. If the regime employs violence against the opposition or if Russia peremptorily intervenes, Ukraine could fragment or become a second Kyrgyzstan. Whatever the outcome, Ukraine’s citizens, exhausted by five years of government instability during the Yushchenko years, are unlikely to find respite anytime soon. European and American policy makers, meanwhile, would do well to consider how they might forestall the second scenario — which would be disastrous for European stability and security — well before the onset of 2012.

© Alexander J. Motyl, 2010
All rights reserved
ajmotyl@andromeda.rutgers.edu
The Cicero Foundation is an independent pro-Atlantic and pro-EU think tank
www.cicerofoundation.org

Putin luring Ukraine in first ruble debt as dollar sale pulled - Bloomberg TOP
http://www.bloomberg.com/news/2010-07-25/putin-luring-ukraine-with-first-ruble-debt-
sale-after-dollar-bonds-pulled.html

Jul 26, 2010


Daryna Krasnolutska and Denis Maternovsky

Ukraine may sell ruble debt for the first time as Russian Prime Minister Vladimir Putin’s government builds ties with former Soviet states and promotes its currency as a regional alternative to the dollar.

[...]

Russian President Dmitry Medvedev said at the St. Petersburg International Economic Forum in June that he wants the ruble to become one of the world’s reserve currencies. He also presented a plan to make Moscow a global financial center.

“Ruble bonds are a possibility as ties between the two countries have warmed,” said Evtifyeva, senior economist and investment strategist at VTB Capital in Moscow, the securities unit of Russia’s second-biggest bank. “It will be in line with Russian ambitions to set up a regional financial center and to use the ruble as a reserve currency.”

Complete article: http://www.bloomberg.com/news/2010-07-25/putin-luring-ukraine-with-first-
ruble-debt-sale-after-dollar-bonds-pulled.html


Crimea's confused identity reflects its troubled past TOP

Kyiv Post
26 July 2010

Lubomyr Luciuk

I did not expect the call of a muezzin in Simferopol. Not that hearing the chosen being invited to their devotions troubles me. I appreciate this caution against allowing the commerce of daily life to distract one from giving thanks to God. Yet other residents of this Crimean city find the five-times-daily summoning of Muslims to prayer, the adhan, worrisome. It reminds them that ownership of this peninsula is contested. They forget one thing -- it always has been.

Nearly the size of Belgium, Crimea historically was a bridgehead connecting the empires of the Eurasian steppes with those of the Black and Meditteranean basins. Invaders have come and gone -- ancient Greeks and Scythians, Rome's legions, then Goths, Huns, Khazars, Byzantines, various Turkic nomads, Venetians, Genoese, Ottoman Turks and, finally, Tsarist Russia's armies, conquering in 1783.

That gateway role is reflected in Crimea's history. In 988 in Chersones, now part of Sevastopol, Kyiv's Prince Volodymyr converted to Christianity, then that faith was diffused among the East Slavs. Today the region's vistas are pleasant -- vineyards covering gently rolling hills and wide valleys -- but this very same terrain witnessed the Ukrainian Cossacks of the Zaparozhian Sich fight marauding Tatars and resist Ottoman encroachment. And Alfred, Lord Tennyson's "The Charge of the Light Brigade" immortalized the disaster that befell another band of cavalry near Balaclava, in 1854. Heroically interpreted by Errol Flynn in his 1936 film of the same name this Hollywood version of that Crimean War battle left at least one young boy begging his mother to take him to their local public library, to read that paean in its entirety -- the first time I sought out poetry.

In 1919-1920 this headland became a bastion for the anti-Bolshevik White Army of General Denikin, a point d'appui for foreign military interventions unsuccessfully deployed against Lenin's regime. Crimea was next overrun by the Nazis, in 1942, then suffered cultural genocide in May 1944 when the Soviets returned and deported the Tatars because of their supposed disloyalty during the German occupation. Stalin is said to have contemplated a similar treatment for Ukrainians, a deed left undone only because there were too many of them. And at Yalta Eastern Europe's postwar fate was sealed in February 1945 when Josef Stalin, Winston Churchill and Theodore Roosevelt met in the Livadia Palace to carve out the "spheres of influence" that shaped Europe's geopolitics for another half century.

Soviet Ukraine acquired Crimea in 1954 after Nikita Khrushchev transferred the property's legal title from the Russian Soviet Federated Socialist Republic, a gift marking 300 years of allegedly fraternal relations between these two distinct nations. It was a hollow gesture as Crimea remained in the U.S.S.R. and no one then envisioned the Soviet empire's collapse or an independent Ukraine. As for the Tatars, permitted to trickle back from Central Asian exile only at the end of the Soviet period, they began returning in greater numbers after 1991 when Ukraine's government tried to redress the historical injustice they had endured, even though that crime was of Moscow's making, not Kyiv's.

Still Crimean society remains Russified, retarded by a relic Soviet mentality akin to the one most of Ukraine's eastern marches wallow in, an ignorance fueling Ukraine's current drift away from Europe. So Lenin statues stand prominent in Simferopol, Sevastopol, and Yalta. Asking why, I was told: "We were allowed to dump Communism but had to keep Lenin." They have not really rid themselves of either.

Making matters worse are revanchists campaigning to bag Crimea for "Mother Russia." Dozens of billboards proclaim Crimea's future prosperity lies in reunification, a blatantly secessionist placarding not being countered by Kyiv. The very few posters heralding Ukrainian president Viktor Yanukovych as Crimea's hope, and Ukraine's, are in Russian only. Perhaps the president's propagandists have their countries confused.

Will Crimea's status remain uncertain? Maybe there's an answer in what I found in a madras, an Islamic school, in Bakhchisaray. There I saw a mullah instructing a small group of children, young boys and girls learning the Koran together. I asked in Ukrainian if I might take their photograph. When the Turkish teacher replied that he spoke no Russian one of his pupils, a girl, aged 11, began translating -- in perfect Ukrainian. Aware of her Crimean Tatar heritage and Islamic faith she also proudly identified herself as a Ukrainian. If more of her fellow citizens did likewise Ukraine might still make it back to Europe.

Lubomyr Luciuk teaches political geography at the Royal Military College of Canada.

Ukrainian human rights defender banned entry into Russia TOP

http://www.khpg.org/en/index.php?id=1280145023
26.07.10


Halya Coynash

On 22 July member of the Kharkiv Human Rights Group and former political prisoner, Vasyl Ovsiyenko, was removed from a Russian train heading towards the Perm region. He was told that he was on a list of people prohibited from entering the Russian Federation and sent back to Ukraine. Mr Ovsiyenko’s “crime” in Soviet times was classified as “anti-Soviet agitation and propaganda”. Why the Russian authorities found him objectionable was not divulged, however at home he is known for his research into Soviet repression, not for criminal activities. Ironically, he had been invited to attend an international forum at Perm-36, the site of one of the notorious political labour camps which now houses a museum. Vasyl Ovsiyenko is a former prisoner and on the Museum Council.

The whiff from a not-so distant Soviet past was palpable and the event received considerable media coverage in Ukraine. This was coupled with total silence from those in power and it is safe to assume that it was not on the agenda during the meeting on Saturday between President Yanukovych and Russia’s Vladimir Putin. Quite some contrast from the extremely active response of the German government to Ukraine’s attempt to prevent Nico Lange of the Konrad Adenauer Foundation from entering Ukraine on 26 June. The new Ukrainian regime would seem hell-bent on reducing any contrast with the evermore Soviet methods of that northern neighbour.

Reminders of the Soviet approach to pluralism have been thick and fast lately, and it is galling to see how easily western countries have slipped into customary mode. On 23 July Igor Sutyagin’s call for people to remember many other political prisoners in Russia was posted on Ukrainian and Russian human rights sites. Maybe media outlets will take up his story, but thus far the English-language press has been disturbingly ready to ignore certain vital details in their coverage of the “spy exchange”. Igor Sutyagin was an Amnesty International prisoner of conscience, and his conviction in 2004 prompted a joint statement of concern from many human rights organizations, as well as a damning Council of Europe report.

Is that regarded as an inconvenient “detail” for those pushing a “reset” of relations with Russia? With all due respect, political prisoners – and there are a number in Russia – are hardly more convenient, although they cannot be considered a detail. Valentin Danilov, to name but one, has also spent over 10 years imprisoned on charges seen as trumped up by human rights and scientific organizations.

Earlier this year unconstitutional elements in Yanukovych’s consolidation of power were ignored by Western countries allured by the promise of “stability”. Geopolitical and other considerations would seem to be at play in relations with the Russian Federation as well. With Ukraine’s new regime increasingly eager to follow Russia’s example, especially against those who speak their mind, the West would do well to consider what it can afford to turn a blind eye to. The stifling of democratic freedom and pluralism in the post-Soviet realm is too high a price to pay.


In their appeal to Ukraine's Minister of Foreign Affairs, (http://www.khpg.org/en/index.php?id=1280145342)
Volodymyr Yavorsky, Executive Director, Ukrainian Helsinki Human Rights Union and Yevhen Zakharov, Co-Chair, Kharkiv Human Rights Group called on the minister to:

  • Demand an explanation from the Ministry of Foreign Affairs of the Russian Federation regarding the grounds for banning Mr Ovsiyenko’s entry into the country;

  • Make public the response from the Russian Foreign Minister regarding the grounds;

  • Demand from the Russian side an official explanation regarding the continued existence of a blacklist of people not permitted to enter the country despite the agreement between the two Presidents.

Please send the answer to UHHRU, 04071, Kyiv, Olehivska St, 36, office 309.

Чи скупить Росія Україну? TOP
http://blogs.pravda.com.ua/authors/kuzyo/4c4dc89b9023f/
26.07.2010


Тарас Кузьо

 
Характеристика білоруського президента Олександра Лукашенка як "проросійського" політика нехтує тим фактом, що він є радянсько-білоруським націоналістом, який у 2002 році відмовився від пропозиції російського президента Владіміра Путіна об'єднати дві країни. Небажання віддавати білоруську економіку в руки Росії є одним із важливих факторів, що пояснює радянсько-білоруський націоналізм Лукашенка.

 
Роздратованість Лукашенком з боку Росії частково пояснюється його економічним протекціонізмом. Ця ситуація дуже нагадує такий же економічний протекціонізм лівих націоналістів у Латинській Америці, спрямований проти США. Тому не дивно, що Лукашенко має добрі стосунки з лівим антиамериканським популістом Уго Чавесом, президентом Венесуели.

Обрання Віктора Януковича президентом привело до влади в Україні команду з подібними, як у Білорусі, проросійськими поглядами та ностальгією за радянськими часами – проте з однією суттєвою відмінністю. Україна, на відміну від Білорусі, здійснила перехід до ринкової економіки, і більшість її ВВП виробляє приватний сектор.

Відповідно, російські інвестиції та захоплення стратегічних секторів економіки в Україні є більш вірогідними, ніж у Білорусі. Досить іронічним є те, що Лукашенко виглядає більшим націоналістом, ніж Янукович.

Ахметова та інших українських олігархів, які сприяли перемозі Януковича на виборах, було відсторонено від команди українського президента, яку контролює газове лобі та проросійське ідеологічне крило Партії регіонів, що забезпечує її підтримку з боку колишнього електорату Комуністичної партії.

 

У команді Януковича є прихильники економічного протекціонізму, проте вони розуміють його як засіб захисту від західних інвесторів, у той час як російських інвесторів сприймають значно тепліше. Цьому сприяє переплетіння російського, українського та колишнього радянського капіталу через прямі іноземні інвестиції (ПІІ) з Кіпру та Віргінських островів – двох країн, з яких до України надходить найбільша частка ПІІ.

Коли уряд Юлії Тимошенко спочатку націоналізував, а потім продав завод "Криворіжсталь" західному інвесторові, Янукович та Партія регіонів піддали цей крок критиці з позицій економічного протекціонізму, бажаючи залишити це підприємство у власності держави. У липні 2004 року українські олігархи Рінат Ахметов і Віктор Пінчук придбали "Криворіжсталь" за 800 мільйонів доларів; у жовтні 2005 року підприємство було знову продано – цього разу корпорації "Mittal Steel" за 4,8 мільярдів доларів.

8 червня під час зустрічі Путіна з Януковичем у Стамбулі російський прем'єр-міністр висловив своє роздратування з приводу того, що Ахметов створює труднощі для російських компаній, які намагаються скупити металургійну промисловість України. Путін дав зрозуміти Януковичу, що той має послабити вплив Ахметова у своїй команді.

Це може призвести до конфлікту Януковича з Ахметовим, адже Ахметов є найбагатшою людиною в Україні, тісно пов'язаний з донецьким кланом з часу його перетворення у Партію регіонів у 2001 році та має дуже велику популярність в Донецьку. Ахметов є головним спонсором футбольної команди "Шахтар", і саме він профінансував зведення її нового стадіону в липні 2008 року, який коштував 250 мільйонів доларів.

Ахметов заблокував продаж маріупольського металургійного заводу ім. Ілліча, одного з трьох найбільших металургійних заводів в Україні, групі російських інвесторів, яких підтримує російський державний банк "Внешэкономбанк" на чолі з Путіним. "Метінвест" Ахметова погодився отримати 75% акцій заводу Ілліча та, у свою чергу, проінвестувати в нього два мільярди доларів.

Свого часу Прем'єр-міністр Азаров сказав: "Уряд підтримує трудовий колектив і голову правління ММК ім. Ілліча і не дозволить рейдерам захопити один з флагманів української металургії" (Українська правда, 17 червня). Раніше російські інвестори в обличчі бізнесмена Алєксандра Катуніна та інвестиційної компанії "Тройка Диалог" отримали контроль над групою "Індустріальний Союз Донбасу" (ІСД), ще одного українського металургійного виробника із топ-трійки. Так само під російський контроль може перейти потужне металургійне підприємство "Запоріжсталь".

Непрозорість таких захоплень наочно проявилася в придбанні російською стороною "Луганськтепловозу", одного з найбільших світових виробників залізничних локомотивів. На непрозорість процесу продажу та втрату 200 мільйонів гривень скаржився, зокрема, Віце-прем'єр-міністр Сергій Тігіпко (Інтерфакс Україна, 9 липня).

Росія контролює компанію "МТС" (колишню "UMC"), а також має контрольний пакет акцій у компанії "Київстар". "МТС" і "Київстар" є двома найбільшими українськими мобільними операторами, і це створює загрозу національній безпеці України, якщо Росія отримає доступ до української мережі мобільного зв'язку. Росія також поклала око на український ядерний енергетичний сектор.

Український економічний експерт Андрій Колпаков виділяє п'ять хвиль російської економічної експансії в Україні.

Першу, металургійну, вже практично завершено, за винятком одного захоплення, яке було заблоковано Ахметовим. Друга вже починається в секторі машинобудування – перші спроби уже відбулися в Миколаєві. Третя буде стосуватися банківського сектора (Газета по-українськи, 15 липня).

Останнім кроком буде спроба захопити величезні простори української землі. Росія хоче непрозорим способом отримати не лише прибуткові сектори української економіки, але також і землю. Колпаков переконаний, що наприкінці року Росія захопить українську харчову промисловість, а через 2-3 роки російський капітал увійде на український ринок землі – в разі, якщо буде знято мораторій на продаж землі.

Комуністична партія та Блок Литвина (який створено на основі перейменованої Аграрної партії), що входять до коаліції "Реформи та стабільність" та разом налічують 47 депутатів, виступають проти приватизації землі. Проте після дезертирства багатьох депутатів з опозиції чисельність коаліції зросла до 265 депутатів, і, зрештою, уряд може мати достатню кількість депутатів, які підтримають його законопроект про приватизацію землі.

Як стало відомо з надійних кіл, Путін хоче, щоб його люди всередині команди Януковича прискорили прийняття закону про дозвіл на приватизацію сільськогосподарської землі в Україні. Мова йшла також про те, що Путін пообіцяв російським бізнесменам знайти 6 мільярдів доларів для придбання ними української землі.

Російські придбання непрозорі та навряд чи зможуть залучити нові інвестиції та капітал. Їхні цілі суто геополітичні і полягають більше в тому, щоб усунути конкурентів, ніж в отриманні прибутку.

Солдатенко у кріслі Юхновського зробить національну пам’ять радянською TOP

http://gazeta.ua/index.php?id=347988
21.07.2010

В. Карасьов

За Солдатенка це буде такий Інститут, де буде менше національної пам’яті, а більше інтернаціональної або радянської

 

Призначення донецького історика Валерія Солдатенка керівником Українського інституту національної пам’яті означає, що нова влада не має нової концепції.

[...]

"Тому був призначений історик з іншим історичним менталітетом для того, щоб провести корекцію політики національної пам’яті. Але такі призначення означають, що концепції національної пам’яті у нинішньої влади немає", - сказав політолог.

Він вважає, що нинішня влада не має чітких концептуальних і світоглядних опор. "Вона не може бути і проросійською, але не може бути й національною. Вона не хоче бути демократичною, але не може бути антидемократичною. Нинішню владу характеризує невизначеність", - сказав політолог.

Нагадаємо, що 20 липня керівником Українського інституту національної пам’яті призначено історика, члена-кореспондента НАНУ Валерія Солдатенка.

Солдатенко народився в Донецької області. З 1976 р. до 1984 р. працював старшим науковим співробітником Інституту історії партії при ЦК Компартії України - філіалу Інституту марксизму-ленінізму при ЦК КПРС.

Ціла стаття: http://gazeta.ua/index.php?id=347988

Віктор Ющенко: штрихи до політичного портрету TOP
http://www.pravda.com.ua/columns/2010/07/23/5239655/
23 липня 2010

Ігор Лосєв

Внаслідок "хатньої війни" рейтинг Ющенка і Тимошенко стрімко занепадав, а рейтинг Януковича зростав, без помітних зусиль з його боку. Справді, "самі себе звоювали"...

 

sЧому переможці Майдану-2004 зазнали такого нищівного політичного Берестечка? Чому 60% підтримки Віктора Ющенка в 2005 році перетворилися на 5% на президентських виборах 2010 року? Як Україна знову опинилася на краєчку історичної безодні?

Щоб відповісти на ці трагічні запитання, що досі ятрять і будуть ще довго ятрити душі українців, треба повернутися до Майдану-2004.

Всупереч усім кремлівським казкам про ЦРУ, що мовби отруїло наркотиками помаранчі на Хрещатику і профінансувало Майдан, насправді стався стихійний виступ спочатку киян, а потім усієї патріотичної частини українського народу.

Цьому народові, через відсутність якихось кращих можливостей, довелося віддати виборену владу тим, хто стояв на трибуні помаранчевого Майдану. Проте майже всі вони були "пташенятами гнізда Кучми", роками працювали з ним, з його урядом, з його депутатами в парламенті, то ж ніякого іншого політичного досвіду не мали.

А досвід кучмізму - це підкилимні інтриги, візантійщина, змови і підступні зради, це непринциповість, жага влади, угодовство і політична корупція.

[...]

За нерозвинутості громадянського суспільства, патологічного розвитку економіки і соціальної сфери такий лідер - реформатор, людина неординарна - була конче потрібна нації.

глибинні вади української національно-демократичної еліти, невміння та небажання стримувати свої емоції в ім'я вищої мети.

 

Тим більше, що всупереч шахрайській політичній реформі, що змінювала форму правління в державі після виборів, коли голосували за президента з одними повноваженнями, а отримували з іншими, все ж таки перший рік каденції глава держави зберігав попередній обсяг повноважень.

А отже міг багато чого вирішити на користь України. Якби тому сприяли особисті якості фігуранта...

Але нація одержала як лідера надзвичайно пересічну людину без особливих чеснот інтелекту, освіти, розуміння реальної ситуації, без необхідної працездатності, аналітичних здібностей, без вольових якостей, такого собі інтроверта і "сільського філософа", який одного разу на телебаченні чесно зізнався, що "ненавидить політику".

...А ще невміння відділяти головне, вирішальне від другорядного.

У цьому сенсі є дуже показовим рішення тоді ще Верховного Головнокомандувача всіх Збройних Сил України про запровадження в українському війську особливого "національного" кроку.

І це тоді, коли армія України не має коштів на закупівлю бойової техніки, пального, приладів та устаткування, позбавлена можливості проводити маневри тощо.

Але то не головне, що гвинтівка стара та не стріляє, головне, щоб на ній була гарненька національна стрічечка. В цьому вся сутність цієї людини, що не керувала, а інколи, наче прокидаючись від сну, пробувала керувати Україною в 2005-2010.

Досить швидко після Майдану розпочався відхід від його ідеалів та гасел. Бо, наприклад, гасло "Бандитам - тюрми!" означало відмову від кланово-олігархічної структури української влади, від багатьох суто кримінальних її рис.

[...]

Москва вдало використала розбіжності всередині української влади під час газових перемовин у січні 2009 року, постійно нацьковуючи президента і прем'єра одне на одного, пропонуючи одному кращі умови за спиною другого.

 

Але новообраний президент Ющенко прекрасно дійшов згоди з олігархами, що ще більше (за слабкої президентської влади в країні) посилили свої позиції та за рахунок "маленьких українців", як висловлювався новий господар головного кабінету на вулиці Банковій в Києві, збільшили свої далеко не праведні статки.

А Українська держава залишилась іграшкою в руках денаціоналізованих олігархів.

[...]

За два роки свого другого прем'єрства Янукович суттєво наростив політичні та електоральні м'язи, відновився після важкої поразки 2004 року.

Абсолютно трагічне значення для України мала та адміністративно-політична Руїна, що відбувалася в середовищі помаранчевих сил. Важко сказати тепер, хто в тій громадянській війні є винним більше - Ющенко чи Тимошенко, але наслідки її катастрофічні.

[...]

Реформ, що так потребувала Україна, не відбулося. В жорстокій боротьбі за владу і повноваження було не до реформ. Які реформи, коли постійно вибори, як не одні, так другі, а на виборах інших методів впливу, крім безмежного популізму, ніхто не практикував.

[...]

На всі критичні зауваження палкі прихильники, а над усе прихильниці Ющенка відповідали: "Зате він має українську душу". Але чудова українська душа не компенсувала абсолютний брак притомної та ефективної, раціональної й енергійної української політики.

Зростало розчарування мільйонів учасників Помаранчевої революції. Ющенко втрачав авторитет і повагу як людина, нездатна на рішучі кроки. Поступки регіоналам, українофобам виправдовувалися нібито намаганням "об'єднати Схід і Захід", хоча насправді йшлося про змови та інтриги різних регіональних кланів.

Ющенко абсолютно не відреагував на антиукраїнський парад місцевих рад на півдні та сході, що оголосили на своїх територіях російську мову регіональною, а де-факто - державною. Він пасивно спостерігав, як на півдні встановлюють пам'ятники російській імператриці Катерині ІІ.

Інколи здавалося, що в Україні взагалі немає президента, бо його не видно й не чутно. А тут ще двовладдя президента і прем'єра. В принципі, суперечності можна було зняти, якби обоє ставили інтереси нації і держави вище за свої амбіції. Але ніхто не хотів поступатися.

Тим більше, що ЗМІ, контрольовані олігархами, всіляко роздмухували й загострювали конфлікт "на горі". Чимало посприяла цьому та ж таки промосковська п'ята колона, представників якої вистачало як в оточенні Ющенка, так і Тимошенко.

[...]

пан Ківалов, колишній голова ЦВК, який оголосив переможцем виборів Віктора Януковича, Ківалов, якого звинувачували у фальсифікації виборів, за Ющенка став... орденоносцем.

 

Окрема тема, це кадрова політика президента Ющенка. Всупереч усім обіцянкам здійснювати її за схемою трьох "п": професіоналізм, патріотизм, порядність, підбір кадрів відбувався за схемою: "кум-брат-сват-земляк" та за рекомендаціями людей, що мали вихід на Петра Ющенка, Катерину Ющенко та інших родичів та друзів.

Оскільки часто-густо йшлося тільки про особисту відданість Віктору Андрійовичу, на керівні посади не зрідка потрапляли українофоби, пристосуванці, пройдисвіти та крадії, а деколи просто авантюристи.

Досить нагадати про феномен Кислинського. Цей практично невідомий в широких політичних і культурних колах добродій раптом став заступником голови Секретаріату президента, а згодом - заступником голови Служби безпеки.

Така стрімка кар'єра передбачала наявність могутнього інтелекту, чудової освіти та феноменальних здібностей, не кажучи вже про бездоганні професійні навички.

Однак невдовзі з'ясувалося, що добродій Кислинський має підробний диплом про закінчення історичного факультету Київського університету Тараса Шевченка.

Добродій почав виправдовуватися на телеканалах, але нічого притомного сказати не міг, справляючи враження людини дуже посередньої, явно не генія. У чому ж секрет блискучої кар'єри пана Кислинського?

Деякі люди стверджують, що цього діяча президентові запропонувала особисто Катерина Михайлівна Чумаченко-Ющенко... І це тоді, коли в Україні є чимало високих професіоналів, чесних людей, відданих Батьківщині патріотів, які навіть мріяти не можуть про таку кар'єру, як у Кислинського.

Між іншим, постає питання - а де підробляли диплом цього добродія, часом не в Москві на Луб'янці? Тим більше, як кажуть студенти і викладачі істфаку Київського університету, цього дипломанта там ніхто ніколи не бачив...

Кислинський є символом кадрової політики Ющенка.

Не менш абсурдистською була його політика нагород, що ошелешила учасників київського Майдану та багатьох інших майданів України. Чимало знакових постатей режиму Кучми, активних борців проти "помаранчевої чуми" були нагороджені орденами після того, як "помаранчева чума" перемогла.

[...]

Це якщо виходити з логіки імені пана Аристотеля, а іншої світ, принаймні, європейський, не знає. Нагородив Ющенко і екс-генпрокурора Потебенька орденом Ярослава Мудрого. Це той Потебенько, що розслідував справу Георгія Гонгадзе, яку не закрито й досі.

Розквіт професійної діяльності пана Потебенька припадає на добу Леоніда Кучми. Отримав державне підтвердження своєї "мудрості" з рук Ющенка одіозний міський голова Києва Леонід Черновецький, що викликало в киян стан близький до шоку.

До речі, Черновецький утримався при владі в столиці завдяки допомозі президента. Ющенка цей керівник столиці цілком влаштовував, на відміну від більшості киян.

Став кавалером ордена "За заслуги" Борис Колєсніков, у минулому активний діяч псевдодержавного утворення на сході країни, що ввійшло в історію як Пісуар (Південно-Східна українська автономна республіка зі столицею чи то в Харкові, чи то в Донецьку).

[...]

Маразм політики нагород президента Ющенка став уже настільки очевидним, що журналістка газети "Україна молода" Леся Шовкун під час виступу глави держави на телеканалі "Інтер" ущипливо запитала Ющенка: "Вікторе Андрійовичу! А коли Вами буде нагороджено Романа Козака, який під час виборів розповідав нам, що Ваша дружина - американка?".

Тут уже навіть президент збагнув комічність ситуації і визнав, що в справі нагородження були помилки. Але цим визнанням усе й закінчилося.

Усі ці та подібні до цих дії "лідера нації" спровокували процес стрімкого просування Ющенка від 60% народної підтримки до 5%, в які сам Ющенко не хотів вірити до останнього дня, допоки вибори йому цього не підтвердили.

Він сам спричинився до масового відчуження електорату від свого колишнього кумира. І сьогодні справді, мабуть, найкраще заняття для екс-президента - збирати сміття на Говерлі...

Ціла стаття: http://www.pravda.com.ua/columns/2010/07/23/5239655/

Міліція пакує націоналістів за Кіріла - Відео TOP

http://www.pravda.com.ua/news/2010/07/26/5249930/



http://www.pravda.com.ua/news/2010/07/26/5249930

Кінець "рожевого періоду" Януковича TOP

http://www.epravda.com.ua/publications/2010/07/28/243076/
28.07.2010


Ігор Луценко

Під тиском МВФ уряд підвищив ціни на газ для населення на 50%. Отже, українці заплатять за блакитне паливо двічі. Перший раз - політично, віддаючи частину свого суверенітету в обмін на знижку на російський газ. Другий раз - вже грошима, з 1 серпня 2010 року.

 

Найголовнішим ресурсом будь-якої команди, яка демократичним шляхом приходить до влади, є запас довіри виборців.

Нині є усі підстави вважати, що цей найцінніший скарб нова влада починає втрачати. При цьому реформи буксують.

Нещодавно пройдено рубіж, коли влада через певні свої дії, а радше бездіяльність, почала втрачати довіру прихильників. Все менше людей вірять, що держава у нинішній іпостасі зможе вирішити економічні проблеми.

Цим рубежем можна вважати декілька подій, рознесених у просторі, але досить показово поєднаних у часі.

Страйк шахтарів

Страйк шахтарів на малій батьківщині нинішнього президента! Чи можна було це уявити менш ніж за п'ять місяців після інаугурації Януковича? Саме так: шахтарі бунтують, оскільки їм уже три місяці не платять грошей.
Проте коли доведеться платити з власної кишені, то багато хто задумається: заради чого влада віддала Крим для розміщення російської бази? У чиї кишені пішла знижка?
Насправді, така реальність - наслідок політики здачі країни у зовнішнє керування.

 

Гірники двох єнакіївських шахт - "Червоний профінтерн" і "Юний комунар" - погрожують не підніматися на-гора до тих пір, поки керівництво не погасить борг.

Згадуючи реляції про побудову сильної вертикалі влади на чолі з президентом, дивно чути, що Мінвуглепром вже кілька місяців годує шахтарів обіцянками. Чи не час запідозрити, щось іде не так у побудові моноліту влади?

Схоже на те, особливо якщо звернути увагу на розмір боргу з виплати зарплат шахтарям Донецької області. Держкомстат стверджує, що влада винна їм 365 мільйонів гривень, профспілки говорять про 1,601 мільярда гривень. Вже сам факт таких різних оцінок свідчить про негаразди у найріднішому для Януковича регіоні.

Страйк підприємців

Нелюбов до Юлії Тимошенко, яка врешті-решт скинула її з владних вершин, народилася з бензинової кризи. Тоді уряд силою приборкував торговців нафтопродуктами, однак йому довелося з ганьбою відступити.

Міні-повторення тих подій - дефіцит пального, закриті АЗС і черги - спостерігає народ у виконанні нинішньої влади. Мотивація дещо інша: податкова має своє бачення, скільки власники заправок повинні їй заплатити. Було навіть порушено кримінальну справу. Тепер із 103 заправних станцій на Сумщині не працюють 60.

Влада звинувачує бізнес у шантажі, який, мовляв, вимагає закрити кримінальну справу, і розгортає силовий сценарій. Глава держадміністрації області у відпустці, тоді як аграрії та швидка медична допомога можуть недоотримати пальне.

Очевидно, що силовий тиск, за допомогою якого податківці збираються виконувати плани із збирання коштів до держбюджету, починають викликати обурення у підприємців. Схоже, їм пора об'єднуватися і рішуче захищати свої інтереси, оскільки фіскальні органи почали перетворюватися на хижаків.

Підвищення цін на газ

Отже, "рожевий період" Януковича закінчився. Під землею його чекають злі шахтарі, на поверхні - розлючені водії, в хатах з газовим опаленням - сумні бабусі.

 

Під тиском МВФ, а може, і ще якихось обставин, уряд підвищив ціни на газ для населення на 50%. Отже, українці будуть платити за блакитне паливо двічі. Перший раз - політично, віддаючи частину свого суверенітету в обмін на знижку на російський газ. Другий раз - вже грошима, з 1 серпня 2010 року.

Політичні затрати багатьох українських обивателів можуть не обходити. Флот десь далеко у Криму. Шкоди від нього, якщо у Крим не їздити, не побачиш. Проте коли доведеться платити з власної кишені, то багато хто задумається: заради чого влада віддала Крим для розміщення російської бази? У чиї кишені пішла знижка?

Насправді, така реальність - наслідок політики здачі країни у зовнішнє керування.

Директиви, які приходять з Москви і Вашингтона, слабо узгоджені між собою. Росія за газ просить базу для флоту, США за кредитні лінії МВФ вимагають жорсткої бюджетної економії. В результаті, населення країни отримує військову окупацію від одного центру впливу і економічну диктатуру, втім, не позбавлену логіки, з іншого.

Отже, газову війну влада програла двічі - у популістсько-політичному та в популістсько-економічному сенсах. Вона продемонструвала силу ігнорувати думку противників присутності Росії в Криму, але виявила нездатність конвертувати це у реальні економічні позитиви для широких верств.

Розчарування


Наведені приклади свідчать, що держава не почала працювати по-новому, не змогла показати якісні продуктивні рішення. Відповідно, вона втратила імідж новизни і спродукувала песимізм. Перш за все, песимізм економічний: споживчі настрої українців погіршилися уперше за останні десять місяців.

За даними дослідження, проведеного компанією GfK Ukraine та Міжнародним центром перспективних досліджень, індекс споживчих настроїв у червні 2010 року знизився з 97,1 пункту у травні до 94,5 пункту у червні. Для довідки: найменше можливе значення цього показника - 0, найбільше - 200 пунктів.

Характерно, що споживчі ціни при цьому знижуються. Тобто на фоні здешевлення товарів і послуг українці починають сумніватися у своїх економічних перспективах.
Так звана своя команда на горі не справляється сама з собою, буксує на рівні середньої ланки чиновників і не демонструє належної компетенції та енергетики.

Реформи в Україні можна робити лише в період зачарування новою владою. Тому якщо у найближчі місяці реформ не буде, їх не буде ніколи.

 

На думку експерта МЦПД Максима Бороди, уповільнення економічного зростання в Україні, жорстка бюджетна політика уряду, його плани підвищити пенсійний вік, загрозливий для малого бізнесу проект Податкового кодексу, подорожчання газу і послуг ЖКГ негативно впливають на економічні та інфляційні очікування людей.

Саме так: проблеми з бюджетом, посилення фіскального тиску, зростання цін на газ для населення - це ті гріхи, які українці не хочуть пробачати нинішній владі. Змінюються й політичні уподобання громадян. Ось як проголосували б люди, якби вибори президента відбулися у найближчу неділю.

Отже, "рожевий період" Януковича закінчився. Під землею його чекають злі шахтарі, на поверхні - розлючені водії, в хатах з газовим опаленням - сумні бабусі.

Час для змін ще є, ще існує можливість відкинути старі звички і провести реформи - формалізацію прав власності, земельну і податкову трансформації, радикальну дерегуляцію бізнесу, переформування державного апарата.

Проте зворотній відлік запущено. Бюрократична система пристосовується під нових правителів і тихенько робить їх своїми заручниками, творячи все ті ж неподобства - тепер уже від імені Януковича і Азарова, знищуючи їх авторитет.

Так звана своя команда на горі не справляється сама з собою, буксує на рівні середньої ланки чиновників і не демонструє належної компетенції та енергетики.

Реформи в Україні можна робити лише в період зачарування новою владою. Тому якщо у найближчі місяці реформ не буде, їх не буде ніколи.

Ігор Луценко, радник міністра економіки на громадських засадах

"Жучки", агенти КДБ i дисиденти TOP

http://www.expres.ua/main/2010/07/23/38899
23 Липня, 2010

Олег Стецишин

Цi архiви i досi приховують чимало таємниць. На щастя, деякi з них стають надбанням громадськостi. Тож сьогоднi колишнi дисиденти можуть заглянути у папки iз колись надзвичайно таємними документами Комiтету держбезпеки УРСР та довiдатись багато цiкавого про себе та iнших.

Тож якi секрети зберiгали архiви спецслужб? Про це "Експрес" запитав фiгурантiв справи "БЛОК", українських дисидентiв 1960 -- 1980 рокiв Василя Овсiєнка, Валентина Мороза i Богдана Гориня.

Секретарка була агенткою

Я думаю, що насправдi цi матерiали десь є. Таку вiру в мене вселяє той факт, що деякi iз цих нiбито знищених матерiалiв час вiд час друкують деякi вiтчизнянi ЗМI. Бо ж вiдомо, що архiви не горять.

 

-- Як так сталося, що ви здобули доступ до святая святих радянських спецслужб?

В. Овсiєнко: -- Ще 17 лютого нас, групу колишнiх полiтв'язнiв, запросив до себе тодiшнiй директор архiву СБУ Володимир В'ятрович. Нам запропонували ознайомитися з архiвами i висловити свої мiркування, що з ними далi робити. Усi погодилися з думкою Валентини Чорновiл (сестра В'ячеслава Максимовича) про те, що в архiвних документах того часу про кожного з дисидентiв так багато брехнi, що публiкувати їх можна тiльки з вiдповiдними коментарями. Хоча та iнформацiя, котру я читав про себе, доволi об'єктивна. До речi, я познаходив у своїй справi такi цiкавi деталi про себе, яких і не знав...

[...]

Взагалi, стосовно цього "БЛОКу" ходить чимало брехнi. Скажiмо, про те, що тi ж Кендзьор чи Яворiвський мали в КДБ пiдпiльнi псевдо i пiд ними працювали. Це неправда, все -- навпаки. Кадебiсти для оперативної роботи присвоювали об'єктовi якесь псевдо, i людина й не знала, що її так називають.

Де, коли i з ким

-- У документах у справi Ярослава Добоша (бельгiйського українця, котрий перевозив за кордон самвидавiвську лiтературу) дуже добре описується, як саме за ним стежили кадебiсти. Причому нагляд вiвся навiть у готельному номерi, очевидно, з допомогою вмонтованої камери. У вашiй iсторiї були випадки такого "технологiчного" стеження?

Б. Горинь: -- Коли я ознайомлювався з донесеннями КДБ кiнця 1980 -- початку 1990-х рокiв, то був вражений -- настiльки там детально, по днях описано, де, коли i з ким я зустрiчався, куди ходив. День у день. Така ж детальна iнформацiя є про мого брата Михайла, Iгоря та Iрину Калинцiв, Степана Хмару, В'ячеслава Чорновола.

[...]

"Той лежачий труп -- якби вiн устав, то вiн не ходив би. Вiн би сидiв"

 

В. Овсiєнко: -- У справi "БЛОК" фiгурує житомирець Євген Концевич. Вiн з 1952 року лежить спаралiзований. 1965-го, коли йому було 30 рокiв, до нього приїхало багато друзiв iз Києва -- Чорновiл, Свiтличнi, Сверстюк. А кадебiсти пiдслушку пiдсунули. Євген уночi цей апарат виявив i викинув на смiтник.

Наступного дня в нього вчинили обшук, та пiдслушку не знайшли, хоча вона була у вiдрi зi смiттям. Ще й дротик стирчав. Пiсля того його твори перестали публiкувати. Пiд час обшуку один кадебiст сказав: "Той лежачий труп -- якби вiн устав, то вiн не ходив би. Вiн би сидiв".

Я передав деякi документи, якi сфотографував в архiвi СБУ, своєму колезi Олесевi Шевченку. Про те, як вiн 1976 року разом iз Вiталiєм Шевченком та Степаном Хмарою пiдготував черговий випуск журналу "Український вiсник". Вони його надрукували на машинцi, передрукували на фотоплiвку i передали до Львова людинi, яка мала передати цю плiвку за кордон. А кадебiсти таємно зробили у цього чоловiка обшук, знайшли цю плiвку, зробили з неї копiю, причому свiдомо -- неякiсно, зi змазаним зображенням, i поклали у тому ж мiсцi.

I ця змазана фотоплiвка, з якої нiчого не можна було прочитати, пiшла за кордон. Кадебiсти потiм прозвiтували "нагору", що "Український вiсник" знешкоджено i вiн за кордоном не вийшов. А ми, учасники тих подiй, дiзналися справжню причину цього невиходу, лише тепер, через чверть столiття.

[...]

Коли щоразу на вулицi за тобою стежить шпик, безперервно йде i фiксує, з ким ти зустрiвся чи перекинувся словом, то до цього хоч-не-хоч звикнеш.
В. Мороз

 

А от у справi з Iваном Дзюбою КДБ використав метод, який застосовують усi спецслужби свiту ще з часiв царя Хаммурапi. Коли людину садять до в'язницi, то її характер твердне, вона зосереджується. А коли звiльняють, людина психологiчно розслабляється. От Дзюбу на тому й пiдловили. Його спочатку заарештували, потiм звiльнили, а згодом ще раз арештували. I вiн не витримав. У своїй статтi "Серед снiгiв" тих часiв я писав, що хто-хто, але Дзюба, який був символом українського опору, мусив триматися до кiнця, а вiн написав покаянного листа. Дзюба досi сердитий за мене на цi слова.

[...]

-- У тих архiвах є прiзвища донощикiв, котрi на вас "стукали"?

В. Мороз: -- Донощики, як правило, у документах не фiгурують. Нiяка полiцейська система, а тим бiльше радянська, нiколи не пiде на оприлюднення iмен свої агентiв. Це її найбiльший скарб. Особисто я знав кiлькох "стукачiв", котрi працювали на спецслужби. Наприклад, серед полiтв'язнiв був один на прiзвисько Балтiйський...

В. Овсiєнко: -- Отож-бо й воно, що iмен донощикiв немає. Тi документи, якi нам дали на ознайомлення, написанi на основi доносiв, оперативної iнформацiї, допитiв. Вони писалися росiйською мовою з цитатою українською (вiдразу видно, чия була влада) i пiдписанi керiвниками КДБ. Спочатку Нiкiтченком, а потiм Федорчуком. Причому iмен донощикiв нема не тiльки у моєму випадку, а загалом. У документах вживається термiн "джерело" ("источник"). Iнколи вжито псевда донощикiв. Як правило, це
доповiднi записки, якi писали кадебiсти в ЦК Компартiї, рiдше -- в iншi установи.

Б. Горинь: -- Як сказав нам у тiй розмовi директор архiву СБУ, доноси на жаргонi спецслужб називаються "оперативнi данi". I отих "оперативних даних" радянського перiоду збереглося не бiльше як два вiдсотки. Решта була знищена в час, коли в українському КДБ головував генерал Голушко. Пiсля проголошення Україною незалежностi вiн переїхав до Москви, забравши зi собою величезну частину оперативних матерiалiв.

Ціла стаття: http://www.expres.ua/main/2010/07/23/38899

Олігаршизм versus фашизм TOP

Анатолій Дністровий

Все це бред сивої кобили. В Україні одна загроза - це посколоніальний синдром, кацапня (коментар від пані Олі)

 

Сучасні країни, в яких слабкий парламентаризм, поринають у свавілля влади олігархії. Схоже вже відбувалося в історії: деякі європейські країни (Німеччина й Італія) це пережили в часи розвалу монархії як старої моделі влади, не змігши утвердити інститути конституційної демократії. Так до влади прийшов фашизм.

Сучасна Україна як Веймарська Німеччина

Чимало істориків політичних ідей справедливо розглядають генеалогію фашизму в контексті ідейних змагань – як місиво й розгалуження численних світоглядно-політичних течій гібридного характеру, серед яких ідея фашистська чи націонал-соціалістична були маргінальними й конкуруючими з іншими.

Вже класичними вважаються такі умови модерного фашизму: розвал монархії і слабкий парламентаризм, обов’язкова «червона загроза» (комунізм) і соціально-економічна криза, національне приниження і незадоволення світовим політичним устроєм і – як похідна – прагнення тотальної експансивної війни. На це накладається ідея вождя, який може «навести лад» та інтереси аграрної або промислової верхівки. Усе це можна було спостерігати в часи Веймарської Німеччини, коли крихкі державні інститути (особливо парламент) були неспроможними контролювати спалах, спершу маргінальних, нацистських ідей та рухів. Усе це скінчилося 1933-м, коли на державній сцені з’явився Гітлер і його поплічники, а тогочасні олігархи радо кинулися йому в обійми.

[...]

Хитрощі олігаршизму

Олігаршизм – це сучасний аналог перехідних країн класичному фашизму: тому, що деякі європейські країни (Німеччина й Італія) пережили в часи розвалу монархії як старої моделі влади, не змігши утвердити інститути конституційної демократії, передусім – міцний парламентаризм.

 

Усе це редукується до запиту на «сильну руку» чи «третю силу», все це нагадує безпорадність суспільства перед політиками перед-фашистських і фашистських часів. І ця обставина не може насторожувати. Історія, як кажуть, інколи повторюється. Історія фашизму – не виняток. Для перехідних країн подібна історія якраз не повторюється, а приходить, зокрема в іншому, можливо значно сучаснішому чи модернізованому відповіднику.

[...]

Треба сказати, що олігаршизм прихованіший, хитріший, гнучкіший, аніж класичний фашизм. Він ніколи не вдаватиметься до відкритої дискримінації та придушення свободи, оскільки усвідомлює, що це стане крахом його легітимності. Свій фашистський за суттю контроль і свою владу він здійснює «мікро-способами», «локально», «хаотично», постійно прикриваючись ліберальною, демократичною, соціально-стурбованою риторикою, навіть раз-по-раз вдаючись до відповідних публічних жестів.

Чи існує каральний меч для олігаршизму?

Цей спонтанний порівняльний аналіз двох епох, між якими розрив майже у сто років, невипадковий, особливо щодо ситуації у пострадянській частині Східної Європи. Чи певні ми в тому, що на наших очах не зростає новий демон, не згірш від фашизму? Він може мати різні імена – «олігаршизм», «пострадянський неофеодалізм», «мафіозний капіталізм» – однак це вже існує і розвивається не знати в якому напрямку.

Олігаршизм діє в тіні, а інформаційний туман – для нього найкращий пейзаж. У тумані навіть голоси приречених не такі чутні, як серед білого дня.

 

З покаранням, як знаємо, завжди були серйозні проблеми, що варто розглядати загалом у контексті кризи права відповідальності. Історик європейського фашизму Вольфґанґ Віперман блискуче доводить, що насправді відбувалося за кулісами вироку союзників після Другої світової війни: «Тоді як переважна більшість німців іще дотримувалася думки про Нюрнберзький судовий процес над військовими злочинцями як цілком виправдану спробу справедливо покарати головних винуватців злочинів Третього Рейху, діяльність судових палат і комісій із денацифікації, яка часто була наскрізь просякнута духом наклепництва, доносів і винюхування, дедалі більше наштовхувалася на критику з боку багатьох німців, котрі небезпідставно порівнювали те, що коїлося навколо них, із старою приказкою: «Дрібна риба залишається в ятері, а велику випускають на волю».

Юридично-процедурні тонкощі та залежність їхніх механізмів від політичних запитів усе більше наштовхують на думку, що право не здатне компенсувати принцип справедливості і що він взагалі постає радше орієнтиром для її практики, а не бажання реалізації.

Сучасна влада не лише фронтальна, а, як учив Фуко, вона тепер скрізь, і мікрофашизм постмодерного часу, який прийшов на зміну масовому тоталітаризму, накладається на рецидиви авторитарності. Тож годі й очікувати для нього й показового покарання, адже попри те, що він щодня мікро-порціями спричиняє зло, його наслідки ще не набули в масовій свідомості образної гіперболи, як Голокост чи Голодомор, геноцид чи репресії, які здійснював тоталітаризм. А людська природа така, що поки не бачить, то доти й терпить. ...

Євген Сверстюк: Убивці Бандери не можуть пробачити своїй жертві власного вчинку TOP

http://unian.net/ukr/news/news-372384.html
14.04.2010  

Оксана Климончук

 
   
Євген Сверстюк – український дисидент, моральний авторитет, людина, яка ніколи не служила політикам і не вихваляла владу. Він нічим не зобов’язаний жодному українському президентові чи прем’єру. Мабуть, тому йому ніщо не заважає бути відвертим у своїх оцінках. «Інтелігент» у одному з британських словників перекладеться як «персона, що завжди викриває владу». Якщо йти за цим визначенням, серед українського патріотичного письменництва Євген Сверстюк чи не єдиний заслуговує на таке звання. Решта – померли чи обзавелися депутатськими мандатами.

Пане Євгене, чому, на вашу думку, нинішні політикани так вчепилися до звання Героя України Бандері?

Якщо говорити по-чесному, то нікому не має бути до цього діла – незалежно від того, подобається комусь Герой Бандера чи ні. Я не бачу тих людей, котрі мають право про це говорити.

Гадаю, це ім’я зачіпає певні стереотипи, пов’язані з позицією бандерівської послідовності й твердості, часом і жорстокості.

Якщо говорити в рамках здорового глузду, то Бандера є українським націоналістом, якого переслідували все його життя, і практично він ніколи не був у бойових операціях, діях. Він сидів у польській в’язниці, сидів у німецьких концтаборах. І це були дуже жорстокі концтабори…

Потім його було вбито совєтським агентом.

Зрозуміло, що Росія дуже нервово реагує на те, що ім’я Бандери стало символом національного опору, антикомуністичного руху. Завжди той, хто вбив, дуже не любить свою жертву. Вбивця не може подарувати вбитому власного вчинку.

Розкручується саме політичний стереотип. Є певні імена, які за кремлівською режисурою стали одіозними. На те, щоб вони були одіозними, працювала колосальна пропагандистська машина, цілі покоління.

Тому дуже важко протистояти безглуздій анафемі на храмобудівника Мазепу. Дуже важко реабілітувати ім’я Петлюри, оскільки він був утіленням українського національного опору. Він теж був убитий більшовиками.

Вони надто багато працювали на ці стереотипи, щоб так просто взяти й зректися їх. Їм легше продовжувати те саме. Цим Кремль і займається.

Кремлівська агентура намагається робити це саме й на Заході. Скажімо, у Польщі…

Але ж поляки теж проти…

Якщо говорити про право судити за колабораціонізм, то серед поляків, які хотіли вижити під час окупації, були мільйони колабораціоністів. Мільйони!

Якщо говорити про такий політичний, злий колабораціонізм, то, безперечно, на першому місці стоять Сталін і Молотов. Бо саме від 1939-го до 1941 року цей колабораціонізм, ця політична співпраця була інтенсивною… Це була не просто співпраця, а співпраця з розв’язання Другої світової війни. Це є злочин перед людством.

А як співпрацював Бандера? Він був просто в’язень, який вийшов на волю й намацував певні можливості, спільні точки, які б могли бути в нього з німецькою владою.

Тобто це могли бути суто тактичні контакти.

Використання німецьких вишколів могло мати місце. Як і в Шухевича. Але в час війни це було цілком нормально. Хто як міг використовував різні можливості. Якщо не було власної зброї, то використовувалася будь-яка можливість узяти її в противника.

А те, що гітлерівська Німеччина була для націоналістів противником, - то це записано в їхній програмі. Вони орієнтовані лише на власні сили, а не на чужу допомогу.

Між поляками й українцями була етнічна війна. Я сам з Волині і пам’ятаю ці часи… Жорстокість була з обох сторін. Але вся справа в тому, що поляки співпрацювали з німцями. Усі засідки на Волині, які робило УПА на німців, – були засідки для німців з колаборантами разом. Німцям не вистачало своїх, вони працювали з поляками. Це були 1942 – 1943 роки.

[...]

Чи можете дати своє визначення слову «націоналізм», бо в Україні його намагаються прирівняти фактично до фашизму?

[...]

Якщо говорити про «націоналізм» в Україні, то майже завжди він означав «патріотизм». В умовах України це був послідовний патріотизм.

[...]

З приходом сьогоднішньої влади багато людей заговорили про масштабну деукраїнізацію. Чи не здається вам, якщо владі вдасться все зробити, що вона задумала, то потім буде важко зберегти ідентичність українців?

Не вважаю, що почалася чи почнеться масштабна деукраїнізація. Гадаю, влада не має великого впливу на українське суспільство і не має майже ніякого авторитету. Тому навряд чи можна говорити про деукраїнізацію. Вони лише затопчуть багато того, що було посіяно. Це як у старій пісні: «А ви просо сіяли, а ми вам його потопчемо».

Це саме та команда, яка топтатиме й думатиме, що вона роблять діло.

Гадаю, зараз українські державницькі настрої прийшли в норму. Тобто в народі є набагато більше сил, котрі їм можуть протистояти, ніж вони собі уявляють.

Сподіваюся, влада спроможеться показати якесь своє інше обличчя, але державне, українське… Але вони не можуть піднятися вище від свого минулого, яке було кримінальним.

Невипадково люди вимикають радіо чи телевізор, коли передають засідання парламенту. Бо це ж клінічна картина.

У нас у політику пішли люди зіпсуті комуністичним режимом, жадібні до матеріальних благ, безпринципні. Це не є нормально.

Ви теж вимикаєте?

Звичайно. Телевізор узагалі дивлюся дуже рідко. І тільки тоді, коли дружина кличе, щоб я подивився саме те, що мені потрібно.

Бо наше телебачення не розраховане на нормальну людську психіку. Наше ТБ перебуває в руках людей, яких не можна назвати психічно нормальними і здоровими. Вони набивають ефір програмами за гроші. Суспільство має реагувати на всі непристойності, які нам сьогодні пропонують.

[...]

Багато сучасних письменників люблять у своїх творах використовувати матюки. Кажуть, що нецензурних слів не варто соромитися… Як вважаєте ви?

Гадаю, люди звикли до якоїсь охайності, ошатності. Це українська традиція, вікова.

Даремно хтось думає, що ми були закріпачені, рабами й невільниками – і більше нічого.

Відомо, чому Шевченко і Леся Українка нагадували про рабів і невільників. Але варто було придивитися до народу, як він живе і як береже охайність у мові, ошатність у одязі, в домі, звичаях і щоб рід був чистий, аби не було того, що поганить рід. І слово, яке має лікувати…

Основна опозиція, яка, наприклад, була в Гоголя в Петербурзі проти москалів, – була проти лайки. Усе це українське середовище, яке було там, було проти московської лайки.

«Эту бабу Москву, от которой ничего кроме щей и матерщины не услышишь», - казав Гоголь.

Коли йому закидали нелюбов до москалів, то це була правда, яка стосувалася не лише Гоголя, а й усієї української колонії, які не могли сприйняти матів. Не могли і все.

[...]

Повстанці взагалі були шляхетні люди. Я їх дуже добре пам’ятаю, Навіть раніше дивувався, звідки вони цього набралися. Вони зверталися одне до одного в таких м’яких тонах…

Повстанці були ідеалістами. Я був з ними в таборі. І деякі з них зберігали цей ідеалізм по 25 років. Уявляєте, як це важко, адже це ціле життя. Вони були ув’язнені тоді, коли я вступав до університету. Університет, аспірантура, 60-ті роки… А вони все сиділи, сиділи, серед бруду в усіх відношеннях, серед мату, серед начальства, яке було дуже близьке до блатних. Якось навіть один журналіст сказав: «Я не знаю, як Бандера, але бандерівці – це порядні люди».

Тобто з нашою традицією ми не можемо прийняти матюки. Просто деякі люди сьогодні хочуть легалізувати свою неохайність, опущеність. Гадаю, це є певна моральна деградація, яка хоче самоутвердитися й шукає аргументів.

У росіян це походить з монголо-татарських часів. Матюкатися – звичай рабів. Це важко собі уявити в шляхетних верствах.

[...]

Над чим зараз працюєте?

Хочу довести до кінця книжку про Гоголя. Я її мав закінчити ще торік, але всі ці «табачніки» не дають мені можливості.

Це будуть есе, різні погляди на Гоголя. Як на письменника й на особу. Це не буде книжка-біографія.

Справа в тому, що ми звикли до нього як до письменника з російською пропискою, але забуваємо, що в нього майже все, як у Шевченка – крім нього самого.

Ціла стаття: http://unian.net/ukr/news/news-372384.html

Yanukovych -- a fourth generation aristocrat or a four time peer of the (penitentiary) realm? TOP

Yanukovych - a fourth generation aristocrat or a four time peer of the (jail) realm? Yanukovych has the pedigree of an aristocrat according to a professor of the National Academy of Fine Arts and Architecture Larysa Skoryk. "You know, - Larysa Skoryk said, - it is never too late to read a book. But not every thinker is able to gain and put into practice the experience of nation building".

In March 2010, Ms. Skoryk received the Order of Yaroslav the Wise V degree from Yanukovych.

See Лизоблюдство below.

Ми, виявляється, аристократи. Отакої вам!!!...
А може лизоблюдство?
TOP

http://durdom.in.ua/ru/main/photo/photo_id/13953/person_id/1.phtml

Хіба не мала на увазі Лариса Скорик що Янукович "аристократ з 4-ма тюремними ходками"? - аристокраД

Ви будете сміятися, але Янукович – типу аристократ у четвертому поколінні.  А тому прочитати книжку ще встигне.

Такий родовід Віктору Федоровичу змайструвала у своєму інтерв»ю професор Національної академії образотворчого мистецтва та архітектури України Лариса Скорик.

«Розумієте, книжку прочитати ніколи не пізно. А от здобути  досвід  державотворення та застосувати його здатен далеко не кожен теоретик», – заявила Лариса Скорик.

Нагадаємо, що у березні 2010 року пані Скорик отримала від Януковича орден Ярослава Мудрого V ступеню.(18 березня 2010 року)

Лизоблюдство

http://www.ut.net.ua/art/164/0/4130/

Панченко Володимир

Різким, до болю знайомим запахом гниття повіяло і в дні, коли нова владна номенклатура святкувала 60-річчя свого головного начальника Віктора Януковича. Лизоблюди взялися ліпити з нього «вождя».

 

Віктор Янукович починає своє президентство з того, чим 30 років тому закінчував генсек Лєонід Брєжнєв, – із тріумфального лизоблюдства його прісної на всіх щаблях адміністративної системи. Тоді це викликало хвилю анекдотів про «дорогого Лєоніда Ілліча». Народ тихо сміявся – голосно сміятися було небезпечно. Сміялися з недолугості вождя, з агітпропівської міфотворчості довкола «Малої землі», де начебто й вирішилася доля війни, з кожної чергової зірки Брежнєва і з його Лєнінської – літературної! – премії… Система загнивала.

... 9 й 10 липня на кількох телеканалах «крутили» фільм «Президент. Початок шляху», знятий на замовлення Національної телекомпанії України. Лицезріти Віктора Януковича народ мав, звісно, у прайм-тайм, причому не лише на Першому Національному, а й на ІСTV та каналі «Київ».

Нам просто кажуть: вірте в Януковича – і все закінчиться добре.

 

Фільм пафосний, агітпропівський, звідси й запах. Відчуття таке, ніби гортаєш журнал «Корея» часів Кім Ір Сена. Або дивишся партійну хроніку часів Брєжнєва. Стиль той самий. І мета та сама: глорифікація простого й мудрого, відповідального й рішучого вождя, перейнятого думами про народ.

кадри з яйцями, які Янукович смажить на старенькій сковорідці у помешканні жінки, де щойно з’явився газ, – також прокол. Надто свіжа ще в пам’яті багатьох історія з «веселими яйцями» 2004 року...

 

Перші кадри: відчиняються двері Верховної Ради – і в них заходить новий президент України; за кадром звучить присяга, яку зачитує Янукович. А далі парадно-казенна хроніка й синхрони. Дикторського тексту – мінімум, він з’являється тільки в моменти найвищого пафосу. З пафосом автори взагалі мали проблеми, адже Януковичу-президенту хвалитися поки що нічим. Через те заслуги бралися «в кредит». Народові ж (глядачеві) пропонувалися надія на світле майбутнє і віра в президента, який не підведе. Є ще натяки на те, що грядуть реформи, тож, можливо, доведеться затягувати пасок. Про які саме реформи йдеться, зрозуміти важко. ...Головний меседж фільму саме такий.

 «Майстри культури», як бачимо, розділилися. Одні намагаються чинити спротив владі, яка реалізує політику «прощай, Європо!», інші пристосовуються. Щось подібне вже було: на початку 1920-х дехто з вождів УНР теж думав, що зуміє «одягти більшовизм в українську одежу». Що з того вийшло всім добре відомо.

 

А побудований він на багатоголоссі, в якому, втім, домінує одностайність. Як не як, а фільм «Президент. Початок шляху» – це публічний подарунок Януковичу на день народження (за наш із вами кошт). В ньому забагато патетики, яка в наш іронічний час може викликати хіба що посмішку. Перша вчителька Віктора Федоровича каже, що в її знаменитого учня «добра душа», – і ось вам фальшиво-сентиментальні кадри, що нагадують сценки із «Лєнін і діти». Ось якась бабця-ентузіастка дає новому президентові наказ, «чтобы процветала наша Украина», і він майже по-піонерськи відповідає: «Только так!»

 [...]

Утім, мене найбільше «зворушила» поява у кадрах фільму інтелектуалів-гуманітаріїв. Про Ларису Скорик, яку дав­но привабила «чоловіча постава справжнього мужчини» Януковича, казати, щоправда, нічого: вона у своїх симпатіях принаймні послідовна. Що ж до Богдана Ступки, то він великий лише на сцені, це відомо. А так хвалитиме кого треба і коли треба. Така собі українська хитруватість. Можливо, навіть небезкорислива (звичайно, все заради театру, культури – нічого особистого!). Із того, що про Януковича сказав Борис Олійник, режисер «витяг» хіба що загальні слова: попереду політики й економіки має бути культура… елементарна порядність і відповідальність потрібні кожному, навіть президентові… Теж українська хитруватість, тільки в іншій версії. Не легше було збагнути й Дмитра Стуса: здається, він сказав, що все так погано, що тепер тільки на Януковича й залишилися сподівання…...

Ціла стаття: http://www.ut.net.ua/art/164/0/4130/

Canadian MP brings firstborn son to Ukraine for baptism TOP

Kyiv, July 27, 2010

Baptism took place on the Feast Day of St. Volodymyr

Member of the Parliament Borys Wrzesnewskyj is well-known in Canada for taking an active interest in Ukraine, the land of his forefathers. Wrzesnewskyj is again demonstrating that interest by bringing his firstborn son, born on Christmas eve, and his wife, Lina Fedko, to Ukraine where their child, Felix Roman Wrzesnewskyj, was baptized. Felix Roman is named after his late great-grandfather Felix and his late grandfather Roman.

This new member of the Ukrainian Diaspora in Canada was baptized according to the Byzantine Rite of the Ukrainian Catholic Church on July 28, 2010 at the Patriarchal Cathedral of the Resurrection of Christ Church at Nykolska Slobidska 5 in Kyiv, Ukraine.

The parents thought it was important to baptize their son in their ancestral Church in Ukraine, in the capital of Kyiv, at the newly constructed Patriarchal Cathedral of the Resurrection of Christ Church. MP Wrzesnewskyj's political views were made clear in a news release on the subject that includes a reminder that,Ukraine's ancestral churches were persecuted throughout the centuries and their bishops, priests and religious leaders martyred, and today find themselves under pressure and threat once again.

In an audience with His Beatitude Patriarch Lubomyr Husar of the Ukrainian Catholic Church, the parents agreed to the Patriarch's suggestion that a second middle name-Volodymyr-be added as the baptism of Felix Roman took place on the Feast Day of St. Volodymyr, the most important Saint's Day in the calendar of the Ukrainian churches. The baptism will be officiated by Odessa Bishop Vasyl Ivasiuk and Kyiv Auxiliary Bishop Yosyf Milan.

Special guests and friends joining the Wrzesnewskyj family at the baptism ceremony and post-ceremony lunch/reception included poet laureate Dmytro Pavlychko, former political dissident Levko Lukyanenko, Atena Pashko the poet and widow of Vyacheslav Chornovil, poet, screenwriter and political leader Ivan Drach, Verkhovna Rada deputy Volodymyr Filenko, and the former of head of Ukraine's Central Electoral Commission Yaroslav Davydovych.

Відстоюючи українське православ’я TOP
http://www.ut.net.ua/art/166/0/4131/

*Московський гість*

У. Т.: Ваша Святосте, візити Московського Патріарха Кіріла до України частішають, до того ж вони скидаються радше на політичні акції, ніж на відвідини пастирем своєї пастви...

З одного боку, вони говорять про канонічність Московського патріархату і неканонічність Київського, але самі порушують церковні канони там, де їм це вигідно.

 

– На це треба дивитися з глобального погляду. Всі державні діячі ще Російської імперії, а потім СРСР вважали, що «великая» Росія без України існувати не може. Тому нинішнє російське керівництво намагається повернути нашу країну, зробити її однією зі своїх провінцій. Російська церква, як і раніше, вступила з Російською державою в дуже тісну співпрацю. Московська патріархія уклала угоди з різними міністерствами РФ, і не тільки на загальнодержавному, загальноцерковному рівнях, а й у регіонах. Наскільки я знаю, там частина духовенства та деякі архієреї не задоволені цим зро­щенням церкви з державою, коли церква перетворюється на інструмент держави. Як такий інструмент Російська церква діє і на території України. Московська патріархія зацікавлена в тому, щоб Українська православна церква була складовою частиною Московсь­кого патріархату. Оскільки інтереси Російської держави і Російської церкви збігаються, а умови для цього в Україні зараз сприятливі, Патріарх Кіріл і вирішив скористатися цими обставинами й спробувати позбавити Українську православну церкву самостійності та незалежності в управлінні або суттєво її обмежити. Цю місію почав виконувати ще Патріарх Алєксій наприкінці свого життя, коли дозволив українським архієреям звертатися до нього через голову Митрополита Київського. Коли Патріархом став Кіріл, він поступово почав позбавляти са­мо­­­­­ст­ійності Українську цер­к­ву, зокрема тим, що включав до числа тимчасових членів Священного Синоду РПЦ українських архієреїв, хоча це суперечить статуту Української православної церкви і тим правам, які вона отримала 1990 року. Тобто це незаконно і неканонічно. З одного боку, вони говорять про канонічність Московського патріархату і неканонічність Київського, але самі порушують церковні канони там, де їм це вигідно. Крім того, починаючи з минулого року поширюються різні чутки. Наприклад, що Патріарх Кіріл хоче мати подвійне громадянство: і українське, і російське, хоча в Україні це заборонено. Для чого йому наше громадянство? Щоб будь-якої пори приїздити до нас як громадянин України й ставити перед владою конкретні запитання як громадянин України, але в інтересах Росії. Інша чутка – начебто Кіріл хоче змінити свій титул Патріарха Московського на титул Патріарха Московського, Київського і всієї Русі. Таким чином, у Митрополита Володимира навіть не буде титулу «Київський». Подейкують, що Патріарх Кіріл хотів би мати резиденцію в Лаврі. Усе це чутки, й поширюють їх для того, щоб вивчити, яка буде реакція. Якщо негативна, тоді скажуть: це чутки, ми нічого офіційно не заявляли, Московська патріархія і сам Патріарх про це нічого не говорили. Але все це можуть зробити – якщо не тепер, то коли виникне потреба обирати нового Предстоятеля УПЦ МП.

У.Т.: І яка реакція на ці чутки?

– Дуже негативна – і віруючих, і духовенства, і навіть влади. Вголос про це говорити в УПЦ МП не можуть. А ми можемо і говоритимемо, бо хочемо захистити Українську церкву та її права.

У.Т.: Яка, на вашу думку, місія Патріарха Кіріла цього разу?

Офіційно президент Янукович заявив, що ставитиметься однаково до всіх конфесій, бо всі вони рівні. Проте реально на місцях є сприяння МП, а нас утискають.

 

– Нинішній приїзд Патріарха Кіріла (запланований на 20–28 липня. – Ред.) спрямований на те, щоб, з одного боку, обмежувати незалежність і самостійність УПЦ МП, а з іншого – впливати на духовний стан українців, щоб вони більше тягнулися до Москви. Хоча він, звісно, наголошуватиме, що його візит до України чисто пастирський. Проти пастирського візиту ми не протестуємо. Це право кожного Патріарха відвідувати своїх вірних. Але навіть російські політологи минулий візит Кіріла оцінили як політичний і писали, що він насамперед політик і дипломат, а вже потім патріарх. Ми бачимо, що майже всі виступи Патріарха Кіріла про Україну мають політичний характер. Зараз він просуває ідею, що була прийнята на Всесвітньому російському народному соборі, про «русскій мір». На думку Патріарха Кіріла, «русский мір» – це Росія, Україна, Білорусь і Молдова. УПЦ КП не виступатиме проти приїзду в Україну Патріарха Кіріла, але ми покажемо, якою є наша церква. 28 липня, в День хрещення Київської Русі, о 12-й годині проведемо хресний хід від Володимирського собору до пам’ятника Святому Володимиру. Думаю, ми зберемо від тисячі до півтори тисячі священиків з усієї України, від 10 до 20 тис. віруючих. Запрошуємо всіх прихильників УПЦ КП взяти в ньому участь. Бо від позиції кожного віруючого залежить, чи буде Українська церква незалежною....

Експансія «русскаго міра»

У. Т.: Ваша Святосте, як ви ставитеся до того, що президент Росії видав указ, відповідно до якого День хрещення Київської Русі буде державним святом Росії, причому слово «Київська» десь загубилося?

[...]

*У. Т.: Ви сказали, що Московська патріархія укладає угоди з різними міністерствами Росії, але відомо і про спільні проекти УПЦ МП та різних міністерств України. Прокоментуйте, будь ласка. *

– Мені відомо, що УПЦ МП уже уклала угоди про освітні програми і з Міністерством оборони України, і з Міністерством у справах сім’ї, молоді та спорту. По суті, йдеться про впровадження проросійського тлумачення історії України, про повернення радянської історіографії. УПЦ МП в особі деяких архієреїв працює на Росію так активно, що за це Москва нагороджує їх своїми державними відзнаками. Наприклад, Державний орден Росії отримав архієпископ Львівський Августін.

[...]

А ось такий приклад: за даними МВС, на Пасху в Україні до церков прийшли 11 млн вірян за 47-мільйоного населення, а в Росії при 142 млн до храмів прийшли 8 млн вірян. Тобто в Україні Пасху святкувало майже 25% населення, а в Росії – 5%. Ось тому незалежність Української церкви і стоїть на перешкоді Російській бути головною у світовому православ’ї.

[...]

Про Українську помісну церкву У. Т.: 9 вересня минулого року Священний Синод УПЦ МП прийняв рішення започаткувати діалог з УПЦ КП та відновити його з Українською автокефальною православною церквою щодо відтворення єдності українського православ’я. Зі свого боку, ви, Ваша Святосте, не раз говорили, що процес зближення всіх Українських православних церков триває і його вже неможливо зупинити. Що тепер?

Цілий інтерв'ю: http://www.ut.net.ua/art/166/0/4131/

ADMINISTRATION, subscribing, unsubscribing, etc. TOP

Myroslava Oleksiuk
-- editor-in-chief


Oxana Bukanova
-- editor


Марта Онуфрів
-- кореспондент
Marta Onufriv
-- correspondent

diana
Діана Мережко
-- кореспондент (Здоров'я)
Diana Merezhko
-- correspondent (Health)


Zenon Chytra
-- story layout


John Heron
-- story layout
-- webmaster www.eposhta.com


Ihor Prociuk
-- story layout and design

We hope you found ePOSHTA informative and will share it with others. Your submissions and suggestions are always welcome.

eposhta-CanadaUS@yahoogroups.com
or
myroslava@rogers.com

Use the following e-mail addresses to:

SEND us e-mail:
eposhta-CanadaUS@yahoogroups.com

JOIN the list:
To join the list, please send a blank email to:
eposhta-CanadaUS-subscribe@yahoogroups.com

QUIT the list:
To quit the list, send an email to:
eposhta-CanadaUS-unsubscribe@yahoogroups.com
YahooGroups will send you an e-mail -- to which you must reply -- in order to confirm that you want to quit the list.

Subscription/Membership:
Having difficulty joining (or quitting) the list? Or maybe you want us to add your friends to ePOSHTA? Contact:
subscription@eposhta.com
Make sure you have "Subscription" in the subject line.

Events, Conferences, Employment:
Send announcements at least two weeks before the event date to: events@eposhta.com
See the guidelines for submitting EVENT announcements.

If you maintain a web-based list of events for your city or region, let us know. We will add a link to your site from ePOSHTA.

Editor-in-Chief:
Myroslava Oleksiuk myroslava@rogers.com

Editor:

Layout:
Zenon Chytra
John Heron
Ihor Prociuk