Ну, а деструктивні українські сили («противсіхи», «не піду на вибори» тощо), які призвели до «перемоги» ставленика Кремля В. Януковича, зайняли глуху оборону: ми не несемо жодної відповідальності, бо не обирали нікого з двох політичних зол – ні Тимошенко, ні Януковича. А тим часом на глум усьому світові Україна добровільно скочується до ганебного статусу російської неоколонії, плазуючи перед кремлівськими круками та малюючи паркани до приїзду московського ґебіста Кіріла, за статусом голови так званої РПЦ Московського Патрархату. Сьогодні сповна пожинаємо плоди бездіяльності й політичної безпринципності попереднього Президента України В. Ющенка, його прикінцеву здачу національних інтересів московським холуям.

Чого тільки вартує фраза В. Ющенка стосовно другого туру виборів-2010: «Українці, по суті, не мають справжнього українського вибору. Не бачу принципової різниці між обома претендентами (Тимошенко-Янукович. – Примітка редакції.). Голосувати за одного – втратити голову. Голосувати за другого претендента -  не мати серця»?! Ох, і лукавив «месія»: Тимошенко була ж кандидатом від помаранчевого електорату! У результаті довтрачалися розуму, що аж викликали пришестя донецьких братків, керованих Кремлем. Так і пожинаємо плоди найнебезпечнішої антиукраїнської зброї - паталогічної ненависті Віктора Ющенка до Юлї Тимошенко. Ну що ж, можуть порадіти своїми «великими успіхами» й дрібні нацвождики як Ю. Шухевич, О. Тягнибок, Ю. Костенко, що справно орудували в Галичині на перемогу Януковича. А останнє просто зашкалює від цинізму: Юрій Шухевич аґітував зі сторінок газет, телеекранів за головного донецького пахана В. Януковича (ганьбив доостанку ім`я свого великого батька, леґендарного командувача УПА Романа Шухевича!).

Органічно вписалися в загально національний розбрат і розгардіяш більшість працівників красного письменства. Із літературного середовища хочеться виокремити двох найпопулярніших персоналій – Юрія Андруховича та Оксану Забужко. Останні доволі часто демонструють, м`яко кажучи, свою державницько-політичну незрілість, а то й громадянську безпринципність. Особливо вражає своєю безвідповідальністю остання політична сентенція Андруховича: «Якщо ще колись трапиться таке диво, що в Україні знову переможуть умовно кажучи, «помаранчеві», то потрібно буде дати можливість Криму і Донбасу відокремитися» (інтерв`ю для УНІАН, 22.07.2010 http://unian.net/ukr/print/387844).

Відомо, що історія мало кого вчить. Це, передовсім, стосується пересічних громадян. Натомість знаємо, що літератори конгеніального рівня й значення як Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка не тільки генерували ідею української державності, а й ставали будителями національних інспірацій українців.

Шкода: бідолашній Україні просто не таланить із так званою інтелектуальною елітою. Утім, про Оксану Забужко. Перед другим туром виборів-2010 вона активно аґітувала «голосувати проти всіх» (Ось і «допротивсіхилася» Україна до нової Великої Руїни!). До речі, свою убогу арґументацію як закляття вона повторює й донині.

Прикро, що отримуємо один за одним політичні ляпи «класиків» української літератури, що явно не працюють на консолідацію України. Пригадаємо пані Забужко та її послідовникам, що велика політика – ланцюг постійних, але корисних компромісів. Не даремно один з політиків ХІХ століття лорд Палмерстон сказав таку фразу (її повторювали найбільші політики минулого століття): «Нація не має вічних друзів і союзників, нація має вічні інтереси». Саме про вічні інтереси української нації мали б на дозвіллі помізкувати ті, хто має вплив на суспільну думку.

Неодноразово пан Андрухович опростоволосився зі своїми публічними розумуваннями, зокрема щодо голосування в першому турі виборів-2010: мовляв, на зло Москві віддам свій голос за В. Ющенка. Добре, що хоч жалкує за свою позицію щодо другого туру виборів.

Однак про останнє мудрування Ю. Андруховича щодо «відокремлення Криму і Донбасу. Хочеться запитати в цього ексцентричного аматора-політика: як би оцінила офіційна Москва, Варшава чи Берлін заклик свого літератора до передачі сусідній країні частини своєї території? Думаю, невдасі довелося б довго вибачатися перед суспільством, а, можливо, й пакувати валізи, терміново шукаючи притулку в інших краях (Бо всюди подібні публічні думки класифікаються як посягання на територіальну цілісність країни.).

Ми поцікавилися, як реаґує на подібні висловлювання Андруховича знаний український поет і перекладач Мойсей Фішбейн. Ось його відповідь: «Я вже давно не цікавлюся заявами Юрія Андруховича й не реаґую на них. Полемізувати з ним не вважаю за потрібне. Якщо Вас цікавить моя думка щодо цієї пропозиції відокремити Крим і Донбас, відповім. Я вважаю: дискусії (надто тоді, коли вони є складовою чийогось самопіару) про те, яку саме частину України має бути віддано Росії, взагалі неприпустимі. Хоч скільки віддайте – Росії все одно буде замало. Після Криму й Донбасу йтиметься про Одещину, Миколаївщину, Харківщину, Сумщину... Тоді залишиться тільки галицька Україна зі столицею в Івано-Франківську (чи у Львові, чи в Тернополі, – про це Андрухович і Ко також подискутують)».

Зазначимо, що думки Ю. Андруховича щодо приєднання Криму й Донбасу до Росії звучать в унісон зі заявами Владіміра Жиріновського, рупора офіціозу Кремля. Правда, плани Жиріновського (Кремля) радше скидаються на анексію мало не всієї території України, ніж на її добровільне вливання в лоно матушки-Росії. Ось під яким імперським соусом він подає цю тему (радіостанція «Ехо Москви», 9.02.2010): «З усього видно, що це дві різні України: західна – це те, що входило до Австро-Угорщини, Польщі, – тобто це Прибалтика, а східна Україна – це Ташкент... Тому схід – це Росія. Донбас Сталін подарував, Крим – Хрущов. Це все входило до складу Росії, там в основному російське населення. І одна з причин перемоги Януковича – він знає українську мову, але в основі він російська людина. У перспективі так і станеться. Тому що Захід не віддасть нам Україну. І нам невигідно, щоб вона відходила вся й ставала другою Польщею. Тому ідеальний варіант – це Львів столиця України, все решта – назад, до Росії, – 8-й або 9-й федеральний округ».

Однак існує кардинальна різниця в мотиваціях Андруховича й Жиріновського: скандальний російський політик-шовініст не віддасть «ні п`яді русскай зємлі», а навпаки - сприятиме реалізації експансистських намірів кремлівських «яструбів», натомість український письменник-космополіт проявляє цілковиту байдужість до долі свого народу, до цілосності своєї Батьківщини. Пригадаємо:  донедавна  вважалося священним обов`язком захищати кордони своєї батьківщини від ворожих посягань.

Слід зазаначити, що свідомо чи несвідомо Ю. Андрухович, О. Забужко та іже з ними допомагають головному ліквідаторові В. Януковичеві реалізувати поетапний план Росії щодо знищення Української держави.

На жаль, нинішній гуляйпільський опозиційний бомонд з приводу інвазії в Україну кремлівської ґебні практично не випускає пари з уст. Звісно, не мають часу, воюють між собою. Відрадно, що хоч лунають з-за українського паркана приязні голоси. Днями свою тривогу за долю України висловила російська журналістка, безкомпромісний політичний діяч Валерія Новодворська («Ехо Москви», 22.07.2010): «Це дуже поганий сиґнал, тому що вороння, як правило, збирається не над живими, а над небіжчиками. І коли злітається ось таке вороння, значить, збирається розкльовувати... Наступна ялтинська змова, здається, очікується. Цього разу, мабуть, вирішуватимуть, як би здати остаточно Росії Крим. Не тільки Севастополь... Янукович – це зрадник, Янукович – це агент Москви... Ця людина не те, що там Крим, він із задоволенням і весь Схід би України віддав».

Чи знаєте ви, опановані власним величчям лідери опозиційних сил, глашатаї української інтеліґенції, задекларовані українські патріоти, що московські круки вже кружляють над нашою Україною? Чи не пора стати державниками й подбати про долю українського народу? Чи не пора сісти за всеукраїнський стіл перемовин, щоб виробити спільний план порятунку Батьківщини? І - докласти всі зусилля до його реалізації.

Час невпинно збігає, час кличе до активних дій! Поки ще чорні круки не розклювали нашу Україну.

Редакція еПОШТИ

http://www.kyivpost.com/news/opinion/op_ed/detail/75411/
July 26, 2010

Victor Tkachuk

Read more: http://www.kyivpost.com/news/opinion/op_ed/detail/75411/#ixzz0uqxa4ToA

July 29, 2010

Halya Coynash

By signing the law on the judicial system on 27 July President Yanukovych ignored Ukraine’s Constitution, calls from a large number of civic organizations and individuals, and concern expressed by the Parliamentary Assembly of the Council of Europe, and showed just what all the present regime’s fine-sounding words and assurances are worth

Yet the circumstances – reporting the latest meeting between the President and Minister of Internal Affairs – might have sent warning signals. After all, at the end of March the media just as joyfully reported the President’s words to that same Minister Mohylyov calling plans to “shut the part of the MIA structure which deals with human rights ill-considered” and saying that measures must be broadened to protect human rights, not the opposite.

The Department on Monitoring Human Rights in the Police was closed, measures aimed at protecting human rights effectively stopped, yet meetings continue where the same Minister informs the same President “about implementation of the Head of State’s instructions regarding the safeguarding of human rights in the police”. The Deputy Head of the President’s Administration, Anna Herman assures a TV audience that the President has done everything to get the Department reinstated, while the government’s choice of “human rights activist” and now member of the MIA Collegiate, Edward Bagirov, states, also on air, that “nobody abolished the Department on Monitoring Human Rights, this structure is working.”

They understand perfectly that repetition is not just the mother of learning, but a potent tool in brainwashing.

We are now assured that Viktor Yanukovych “will hold all investigations of violations of journalists’ rights under his supervision.”  There is no explanation of why the President did not wish to discuss this with representatives of Reporters without Borders on 20 July, although the very next day he interrupted his holiday to put on an official reception for the Patriarch of the Russian Orthodox Church, Kyrill.

Nor do we learn what exactly is understood by ‘Presidential supervision’ when journalist Serhiy Andrushko, who was physically assaulted by the President’s guard, cannot get a criminal investigation initiated for obstruction in carrying out his professional duties, and the management of the State Security Division refuse to even name the guard responsible, let alone dismiss him.

A lot has been written about this law, including an article whose title says it all: New Law on the Judicial System: hasty, low quality justice from intelligent but dependent judges.  It is worth noting that the draft law (at first two separate bills) was drawn up over a long period of time and several versions have been scrutinized by the Council of Europe’s Venice Commission. Judicial reform needs to finally get to grips with combating systemic corruption within the judicial system. Regrettably no politicians, regardless of their factions, have been in any hurry to part with the possibility of bringing pressure to bear on judges.

It would be nice to believe in a dramatic upsurge in civic thinking and sense of responsibility among members of the ruling coalition, as well as by the President who tabled the original bill in May. Credulity is, unfortunately, overstrained.

To begin with, almost all serious concerns expressed over this law relate to those changes introduced by the new regime. The most significant dangers are outlined in the Appeal to the President to veto the law and send it back with proposals. Some of the new provisions are in breach of the Constitution and European standards. They jeopardize the independence of judges and access for all citizens to fair court proceedings.

Instead of awaiting the opinion of the Venice Commission, the ruling coalition on 7 July simply went and passed a Law which even the internal Central Legal Department concluded fails to comply with the Constitution and Verkhovna Rada Regulations, and clashes with other legal acts.

Nor did the coalition members pay attention to the lack of the Opinion promised from the Venice Commission. This is particularly perplexing given the meeting in Strasbourg on April 27, 2010 between President Yanukovych and the Head of the Venice Commission.  The President’s website informed that the President had “initiated the meeting to discuss the process of judicial reform in Ukraine and in consideration of the need for the Commission to carry out an expert assessment of our draft judicial reform”.

The National Deputies weren’t prepared to wait. And it turned out that the Venice Commission only received the first reading version, although new changes were added after this.  Forced by the authorities’ lack of communication with the public, we wrote to the Venice Commission and received a response from the Head of the Commission stating that “these comments, due to lack of sufficient time, were quite preliminary indeed. They also do not relate to the final version of the law as adopted and do not relate to the law on the abuse of the right to appeal”.

By then it was clear that all speed constraints had been removed. Still, within a mere five days 130 civic organizations and concerned individuals signed our appeal, including many from Canada, the USA and Australia. 

They are all aware of the vital importance for Ukraine’s development and economic prosperity of an independent and impartial court.  It was precisely this that the President spoke of during the meeting on 27 April with the Head of the Venice Commission, noting quite correctly that “it’s impossible to attract foreign investment without an effective and efficient judiciary”.

Those were the fine words we have been hearing and reading in quantity. Yet on 27 July, the Guarantor of the Constitution signed a law which runs counter both to the Constitution and European standards and which must have dire consequences for the country. If he or his press service really believes that it’s enough to add a touch of verbal gloss to dubious and unconstitutional provisions, and everybody will believe that this is “judicial reform”, they should think again.

Investors do not need politicized puppet judges nor a regime which so brazenly tries to con people, paying no attention to the demands and interests of the public. Over just a few months the human rights situation has deteriorated dramatically, at least two disastrous laws have been passed (the one signed on 27 July and the Law on Personal Data Protection) while others are in the pipeline.

There is no point in deluding ourselves. The present regime cares about the interests of democratic Ukraine solely at the level of words. It’s time we began noticing and commenting on deception and informing as many people as possible, both in Ukraine and abroad, about a staggeringly deep chasm between words and actions before it’s too late.

Капітан підлабузник

... Україна всі останні дні яскраво нагадувала середньовічний місто, відданий загарбникам на розграбування. Потужний московський десант (тут вам і мер столиці «переможців», і головний поп, і глава уряду) із переможними турне пройшовся по українських містах і селах, змушуючи українців відчути себе явно чужими в рідній країні і викликавши потужні сумніви у власній державності.

І чим закінчилося? Лужков приїхав до Севастополя, і повторив все те ж саме про «російський» Севастополь і Крим, проти чого так безуспішно намагався протестувати офіційний Київ.  Це не просто демонстративний виклик Києву. Це приниження, яких за всі роки незалежності Україна, мабуть, ще не відчувала. Пану хорошому кажуть, що його заяви, що пролунали в Росії, неприпустимі, він тут же їде (по переконливій запрошення української влади) в Україну, і повторює все слово в слово. Спеціально для тих тупих мешканців Банкової, хто ще до кінця не зрозумів, хто в домі хазяїн.

Тут третьорозрядний московський політик якщо б і хотів, то не зміг би більш яскраво продемонструвати, що плювати в Росії хотіли на Януковича і всіх його підлабузників, що окопалися в українських держструктурах. Дивно, що за всякі протести, нехай і ніжні, прилюдно по щоках НЕ відшмагали. Хотя, надо полагать, все еще впереди. Хоча, слід гадати, все ще попереду.

Чому протести адресовані Москві, а не української влади, яка за ідеєю повинна реагувати (і на офіційному рівні) в першу чергу, зрозуміло і дурню.  Закликати Януковича і його команду захистити інтереси України просто смішно. Все і так бачать, яку роль грає нинішня влада, і яке місце їй визначили в Кремлі. Після того, як Лужков показав у Севастополі, що плював він на Януковича і Ко з висоти Спаської башти, навряд чи хто-то в українському МЗС ризикне виставляти себе на посміховисько ще раз.

До речі, паралельно Росія ще раз яскраво продемонструвала, у що ставить навіть власні зовнішньополітичні обіцянки, дані Януковичу. Ось 9 липня Департамент інформації та преси Міністерства закордонних справ Російської Федерації заявив, що Президент Росії Дмитро Медведєв скасував «чорні списки» українців, яким заборонений в'їзд в РФ.  Тобто - прийняв рішення про відмову на основі взаємності від практики обмежень на в'їзд громадян України (відштовхуючись від рішень Януковича пустити в Україну «заборонених» російських політиків), і дав необхідні доручення.  «Виходимо з того, що відмова від практики так званих« чорних списків », за що послідовно виступала російська сторона, відповідає новому характеру відносин між Москвою і Києвом», - підкреслювалося в повідомленні.

А 23 липня Росія відмовила у в'їзді координатору програм Харківської правозахисної групи, колишньому в'язню совісті радянських таборів Василя Овсієнка.  І виникає питання: МЗС України також з'їсть це кидалово з боку Москви, як і в історії з Лужковим?  Судячи з триденному мовчання - ще й як з'їсть!

Ясно те, що в самій Москві свої обіцянки, дані Януковичу, ні в гріш не ставлять.  І поки Віктор Федорович мимрить щось про «зміцнення дружніх відносин з Росією», в самій Росії бачили його у Форосі в туфлях з алігатора.

29 липня 2010

Галя Койнаш
Харківська правозахисна група

Годі себе обманювати – підписання Президентом закону про судоустрій, незважаючи на невідповідність Конституції та застереження з боку громадськості та представників Ради Європи, демонструє, що про інтереси демократичної України нинішня влада готова дбати тільки на словах

Хоча те, що повідомлялось про чергову зустріч Президента з Міністром внутрішніх справ, могло би читача насторожити.  Адже наприкінці березня ЗМІ радісно передали слова Президента тому самому п. Могилеву щодо того, що неможна скорочувати „ту частину апарату МВС, яка займається правами людини” та що треба розширити „заходи із захисту прав людини, а не навпаки”.

Управління скорочено, заходи із захисту прав людини фактично скасовано, проте продовжуються зустрічі, де пан міністрінформує Президента „про виконання вказівки Глави держави стосовно забезпечення дотримання прав людини в органах МВС”, виступи заступника голови Адміністрації Президента про те, як Президент все зробив, аби управління було відновлено, та й підставний „правозахисник” і член колегії МВС України Е.Багіров в ефірі стверджує, що „“ никто Управление по мониторингу прав не упразднял. эта структура работает...” 

Чудово розуміють, що повторення – не тільки мати навчання, але могутніший засіб із промивання мозків. 

Так само й не пояснюють, що саме розуміється під президентським контролем, коли журналісту Сергію Андрушку, кого побив співробітник охорони президента, відмовляють у порушенні кримінальної справи, та й керівництво Управління державної охорони відмовилось навіть назвати ім'я охоронця, не кажучи вже про звільнення.

Пізніше Президент обрадував тільки своїх соратників, підписавши Закон про судоустрій та статус суддів.  Підписав одразу низку законів, зокрема й два спірних, але тут зосереджусь на законі, котрий, як нам повідомляють, «визначає правові засади організації судової влади та здійснення правосуддя в Україні».  На сайті президента все завжди нагадує рекламу зубної помади – зуби засліпляють білизною та чистотою.  Закон ніби „запроваджує прозору процедуру призначення судді на посаду вперше”. Що мотиви авторів закону цілком прозорі, можна не сумніватися, втім це нічого спільного з прозорою процедурою призначення, звільнення чи притягнення до дисциплінарної відповідальності не має.

Багато написано про цей закон, зокрема й стаття під промовистою назвою Новий Закон про судоустрій: швидке і неякісне правосуддя від розумних, але залежних суддів.  Слід зазначити, що законопроект (спочатку два окремих) розроблявся не один рік, й кілька разів уже розглядався Венеціанською комісією Ради Європи.  Судова реформа має нарешті боротися зі системною корупцією судової системи, але, на превеликий жаль, політики всіх фракцій не поспішали розлучатися з можливостями чинити тиск на суддів. 

Хотілось би відчути задоволення від такого стрімкого прозріння правлячої коаліції та Президента, який сам подав цей законопроект до парламенту, але даруйте, не виходить.
Почнемо з того, що майже всі серйозні застереження щодо закону стосуються саме тих змін, що впровадила нова влада.  Найсуттєвіші моменти перераховані у зверненні до Президента з проханням заветувати Закон і повернути його до Верховної Ради зі своїми пропозиціями.  Деякі нововведення не відповідають ані Конституції, ані європейським стандартам.  Вони ставлять під загрозу незалежність суддів та доступ до справедливого судочинства всіх громадян. 

У своєму прагненні доконати „судову реформу” рекордним темпом, нардепи спромоглись проігнорувати й сумніви щодо деяких моментів цього закону, неодноразово висловлені не тільки українськими фахівцями, але й співдоповідачами Парламентської Асамблеї Ради Європи (ПАРЄ), й окремими представниками Венеціанської комісії Ради Європи.  Співдоповідачі ПАРЕ звернули увагу до „низки потенційно політично вмотивованих положень” й висловили стурбованість з приводу недавнього призначення Президентом Валерія Хорошковського, Голови СБУ та власника „Інтеру”, членом Вищої ради юстиції, „незважаючи на потенційний конфлікт інтересів, оскільки СБУ відповідальна за розслідування та обвинувачення проти суддів в Україні”

Вони не звернули уваги й на відсутність обіцяного висновку Венеціанської комісії, що особливо дивно з огляду на зустріч у Страсбурзі 27 квітня ц.р. Президента Януковича з Головою Венеціанської комісії. Адже читаємо, що Президент „ініціював зустріч для обговорення процесу впровадження судової реформи в Україні та зважаючи на необхідність проведення комісією експертизи нашого проекту судової реформи”.

А нардепи вирішили не дочекатися висновку.  Та й як виявилось, Комісія отримала тільки законопроект у першому читанні.  У відповідь на наше вимушене звернення до Венеціанської комісії, отримали лист, в якому Голова ВК повідомляє, що зауваження, з огляду на брак часу, були дійсно попередніми.  „Вони також не стосуються остаточної версії ухваленого закону й не закону про порушення право на оскарження.” 

Часу було обмаль, але протягом лише 5 днів до нашого звернення про застосування вето приєднались 130 громадських організацій та небайдужих людей, зокрема й з Канади, США та Австралії. 

Всі усвідомлюють надзвичайне значення для розвитку та економічного процвітання України безсторонності суду.  Саме про те була мова під час згаданої зустрічі Президента з Головою Венеціанської комісії.  Президент тоді цілком слушно зазначив, що „неможливо залучити іноземні інвестиції без дієвої та ефективно функціонуючої судової влади». 

Про те чуємо та читаємо багато красивих слів. Втім, 27 липня Гарант Конституції підписав закон, що не відповідає ані Конституції ані європейським стандартам, й що  матиме згубніші наслідки для країни.  Якщо він чи його прес-служба справді гадають, що досить надати сумнівним та неконституційним законам трохи глянцу, а всі повірять, що це „судова реформа”, вони глибоко помиляються. 

Інвесторам не потрібні кишенькові, політизовані судді та влада, що так нахабно всіх обманює, не враховуючи ані вимог, ані інтересів громадськості.  За лічені місяці різко погіршилась ситуація з правами людини, ухвалено принаймні два закони (підписаний сьогодні та Закон про захист персональних даних), що вкрай негативно позначаться на економічному, не тільки демократичному розвиткові держави, та й зараз розглядаються інші. 

Годі себе обманювати – про інтереси демократичної України нинішня влада готова дбати тільки на словах.  Пора до тих слів значно прискіпливіше ставитися, та й інформувати всіх, як в Україні, так і за кордоном, про разюче провалля між словами та діями, допоки не пізно.

http://tsn.ua/ukrayina/upc-mp-zaproponuvala-yanukovichu-likviduvati-kiyivskiy-patriarhat.html
22-07-2010

Від редакції:

Без благословення кремлівської нечистої сили московські попи не наважилися б диктувати свою волю так званому Президентові України. Навряд чи устоїть він перед натиском офіційної Москви. Зауважимо, що  наступ на неросійське православ`я не обмежитьсяУкраїною. Бо кремлівські карлики задумали втілити в життя концепцію Третього Риму, тобто підпорядкувати весь православний світ своєму ставленикові Кірілові. Таким чином, ґебістська аґентура з хрестом на грудях нишпоритиме по усіх країнах світу, щоб якомога більше чинити провокацій, підривати національну безпеку, передовсім, світових потуг. Думаємо, нахабним московським попам таки дадуть достойну відсіч. Адже прецедент в США вже маємо.
Як ставити наголос у заголовку у слові "попи" - в контексті не так вже і важливо... 

Одеська єпархія УПЦ МП винайшла спосіб, як можна за місяць позбутися Київського патріархату.

(архівна фотографія) Митрополит Володимир (ліворуч) і Патріарх Московський Кирило у Києві, 2009 рік

Ціла стаття:
http://tsn.ua/ukrayina/upc-mp-zaproponuvala-yanukovichu-likviduvati-kiyivskiy-patriarhat.html

Boris Danik

http://fish-ua.livejournal.com/309879.html
27-07-2010

Пане Юрію!

Ви неодноразово проявляли свою громадську активність, ініціюючи відкриті листи-звернення до політиків. Гадаю, для Вас буде цікавим досвідом побувати з іншого боку барикад, тому ця петиція - особисто для Вас.

Зазвичай відкритий лист - спосіб переконати когось у тому, що він глибоко неправий. Але коли неправота йде від зневіри, потрібно дуже уважно підбирати козу для під"їжджання.

Ось у черговий раз Ви в інтерв"ю говорите про докорінну відмінність східної і західної ментальності й закликаєте не триматися за цілісність України. ("Андрухович: Якщо переможуть помаранчеві, то Криму й Донбасу треба дати можливість відокремитися." http://unian.net/ukr/print/387844) Прочитайте мої міркування, мені дуже важливо, щоб Ви змінили точку зору, адже до Вас дослухаються інші.

Хочу довести до Вашого розуміння, чому це неправильно, чому це нешляхетно, чому це несправедливо і чому це шкідливо.

Отже, чому це неправильно.

Всі ми чули, що відокремленню, на Ваш погляд, підлягають три області: Донецька, Луганська і Крим. Але чи помічали Ви таку особливість? Ідеї сепаратизму починають цікавити українців тільки на короткий період відразу після президентських виборів. Таких хвиль було три. Перша - коли ми не вибрали Чорновола. І тоді відокремити пропонували, здається, всього чотири західні області. Друга - у 2005, і тоді лінія відрізу просунулася далеко на схід, було визнано українською територією Київ і пропонувалося робити переділ приблизно навпіл. І от минуло щ е якихось 5 років, і нову лінію перетину креслите Ви, залучаючи, дякувати Богу, до українських територій уже й мою рідну запорізьку область. То може розумніше полупати сю скалу ще трішечки? Скільки там лишилося! Мені дуже дивно, чому Ви не помічаєте цієї тенденції. Прогрес відбувається не просто помітний, він рухається навдивовижу швидко! Особливо ж дивна така Ваша неспостережливість з огляду на те, що це зокрема й Ваш здобуток. Авжеж, Україну відвойовують не так політики, як митці. Музиканти, письменники, яким не шкода трохи поїздити на схід і спокушати українським, а не змушувати до нього. Я знаю це, я спостерігаю це досить часто навколо себе, і сама ішла тим же шляхом. Не варто забувати й про те, що електоральний зріз населення щороку поповнюється новим поколінням молоді, яка вивчала курс історії України.

Це був, якщо можна так сказати, бублик з полички. Тепер найнеприємніша частина: чому це нешляхетно.

На сході теж живуть українці. Як доводить перша частина, їх там багатенько. Так, я знаю, більшість людей, з якими я говорила про ідеї сепаратизму, відповідали однаково: ми люди гостинні, приїжджай до нас, на захід. Чи може мене це втішити? А як гадаєте, чи добрий це вибір: або кинь друзів, роботу, домівку, все, що ти любиш, все, що будував навколо себе, і їдь кудись шукати щастя - або тебе згодують Росії? І чи згодні ви, гостинні люди, ділитися з нами робочими місцями, житлом? Нагадую, нас тут не так мало. І взагалі, спроба розійтися з Росією шляхом ж� �ртв нагадує азійську казку про двох братів, які тікали від тигра. Один іншому ставить підніжку і тікає, думаючи про те, що встигне втекти достатньо далеко, поки тигр ласуватиме. Чому ви дбаєте про комфорт отих ментально чужих вам осіб, що мешкають на сході, а не своїх, українців? Втім, я не закликаю Вас від закликів до сепаратизму переходити на заклики до депортації, тому що ментально чужі вам особи - це не нехороші люди, зеки і пахани, а в більшості своїй ті, на кого всі ми начхали.

І тут починається третє: чому це несправедливо.

Виглядає на те, що захід звинуватив нас, східняків, у тому, що не пройшов ваш улюблений кандидат на ім"я Невідомо Хто Бо Всі Погані. Справді, ми винні, але чи винуваті лише ми? Хіба Ви мали тверді переконання під час цих виборів, що є на користь? Всі ми не знали, як вчинити, і таку би солідарність - та в мирних цілях... Насправді, коли в електричці їде гуртик залізничників, до них підсідає дядько і вішає їм локшину про те, що помаранчеві вкрали в них преміальні на свою передвиборчу кампанію, хто винен, що підсів до них дядько, а не Ви або я? Хто ви� �ен, що дядько знав, чого хотів, а ми не знали? А попереду вибори ще одні, і ми й досі не знаємо, а дядько знає, ось у чому весь жах.

І останнє. Чому це шкідливо. Втім, про це я вже казала: це шкідливо тому, що Вас слухають, Ваші ідеї переймають. І, навіть якщо вони не втілиться в життя у такому вигляді, як Ви змалювали, взаємна неприязнь "західняків" і "східняків" після таких розмов росте, як на дріжджях. "Західняки" ростуть в своєму переконанні, що Янукович зі свитою і донеччани - це одне й те саме. "Східняки" ж сприймають це як натяк, що вони якісь другосортні українці. А довіра і приязнь одне до одного дуже потрібна, щоб відвоювати ще один шанс.

Відкритий лист-звернення за жанром має ще містити якісь вимоги... Та цього разу вимог не буде. Ви - людина доросла, самі вирішите, що робити з інформацією, яку отримали.

Я закликаю мешканців чи уродженців східної України, які вважають себе українцями, підписувати цей лист, якщо Ви з ним згодні. Бо, гадаю, панові Юрію треба допомогти подолати зневіру, показавши, що нас тут справді немало, і недалеко той час, коли вирішальним стане наше слово.

Тетяна Володимирівна Савченко, інженер-програміст, власниця невеличкого городу і читачка книжок, с.Матвіївка Запорізької області.

Останні події спонукають  подивитися на наш рух  по іншому.  Кожен сам собі постав  питання:

• Чи віримо в якісь позитивні зміни в Україні при нинішній владі? Чи можуть бути позитивні зрушення без повного  усунення владних партій (мабуть не слід допускати до влади  ПР, БЮТ, КПУ, НУНС, та ін. і їх діячів)? Чи може ми бачимо можливість оздоровлення суспільства  без їх усунення від влади?

• Чи  могтимемо співпрацювати з цими владними партіями, чи категорично не припускаємо ніяких спільних дій?

• Оцінюємо ми діяльність влади на протязі всіх років незалежності як свідомий, цілеспрямований  злочин політиків проти народу, чи ми вважаємо, що все це наслідок  недоробок, недоліків, логічний наслідок помилок, непорозумінь і т.д. (Чому ми так живемо – хтось за це повинен відповідати, а якщо повинен, то як за свідомі дії чи як не за усвідомлені помилки?).

• Для оздоровлення суспільства необхідні будуть кардинальні  політичні перетворення по  повній перебудові влади - структурно, організаційно, кадровий склад, нормативно-регуляторно  і т.п.,   чи досить буде лише щось підправити, удосконалити?

Суспільство, в т.ч. і підприємці, являються заручниками невеликої кількості олігархічної влади (біля 3-5% народу України). І ця верхушка ніяк не хоче  виробляти та приймати  правила  співжиття, які б захищали в рівній мірі всіх  громадян України. Вона не здатна дослуховуватися до пропозицій більшості. Наші дії часто бували  марними. Мабуть потрібно міняти тактику, міняти  мету нашого руху. Боротися за ширші цілі, не зациклюватися лише на своїх «шкурних» питаннях.

Виходячи із цього, давайте спільно виробимо програму дальших дій. Кожний нехай допише свій пункт. Потім упорядкуємо.

1. Всіма можливими засобами довести вище поставлені питання до кожного українця.

2. Ці питання розвішайте на ринках, на входах в магазини, в місцях великого скупчення людей.

3. Проведіть опитування своїх  працівників, населення свого району, як вони думають щодо поставлених питань.

4. Опитуйте також службовців, членів різних партій, посадових осіб.

5. Так як закон про збільшення відрахувань до Пенсійного фонду прийнятий без громадського обговорення, збільшує податковий тиск, прийнятий із порушенням законодавства, то кожному окремому підприємцю подати позов у суд і до рішення суду не сплачувати  протизаконні внески. Див. http://pidprukr.ucoz.ua/load/pozov_do_sudu_po_
postanovi_vr_6673/1-1-0-300

6. Створення потужної мережі самозахисту  http://pidprukr.ucoz.ua/load/16_18_lipnja_na_golubikh_ozerakh_vdbulasja_
narada_lideriv_go_ukrajini/1-1-0-297

7. Організувати тотальну експертизу влади. http://pidprukr.ucoz.ua/index/metodichni_poradi/0-75

8. Прискорити обєднуючий процес прогресивних лідерів громадських організацій

Разом із цим прочитайте:  А.Панаетов. Бізнес судитиметься з владою. http://www.bbc.co.uk/ukrainian/news/2010/07/100719_business_protest_pension_
law_ob.shtml

Do you maintain a web-based list of events for your city or region? Let us know and we'll add a link to your site from the ePOSHTA newsmagazine.

 Canada

• Alberta [Province wide - Ukrainian Canadian Congress - Alberta Provincial Council]
• Edmonton, AB
• Montreal, QC and vicinity
• Ottawa, ON
• Saskatchewan [Province wide - Ukrainian Canadian Congress]
• St. Catharines, ON [Ukrainian Canadian Congress events]
• Toronto, ON [Ukrainian Canadian Congress events]
• Vancouver, BC

 United States

• Illinois [Statewide - Ukrainian Congress Committee of America]
• New York - New Jersey

Our sponsorship packages offer an outstanding opportunity to gain excellent exposure as an outstanding member and supporter of the Canada Ukraine Chamber of Commerce (CUCC) ANNUAL UKRAINE INDEPENDENCE DAY GOLF TOURNAMENT to be held on Wednesday, August 18, 2010.

PLATINUM Sponsor - $1,500

Number of CORPORATE SPONSORSHIPS Available – FOUR

• 4 Golf Registration Packages (Green Fees, Lunch, Dinner and Golfers Package)
• 1 Hole Sponsor Sign
• Prominent Full Page sponsor recognition in Tournament Programme
• Sponsor recognition on CUCC Web Page for 1 year

GOLD Sponsor - $1,000

• 4 Golf Registration Packages (Green Fees, Lunch, Dinner and Golfers Package)
• ½ Page sponsor recognition in Tournament Program
• 1 Hole Sponsor Sign
• CUCC Web Page Ad

SILVER Sponsor - $650

• 2 Golf Registration Package (Green Fees, Lunch, Dinner and Golfers Package)
• ½ Page sponsor recognition in Tournament Program.
• 1 Hole Sponsor Sign
• CUCC Web Page Ad

HOLE Sponsor - $150

Quarter Page sponsor recognition in Tournament Program.
• 1 Hole Sponsor Sign

HOLE IN ONE CHALLENGE Sponsor - $700

HOLE HOLE-IN-ONE CHALLENGE Sponsorships – THREE Available

• 1 Golf Registration Package (Green Fees, Lunch, Dinner and Golfers Package)
• ½ Page sponsor recognition in Tournament Program.
• Prominent Hole In One Sponsor Sign and Attendant at the Par 3 Hole.
• Player getting a Hole in One Wins a Trip for Two to Florida or California!
• Land on the green and WIN A PRIZE!

Download a complete information package and application form here.

August 23, 2010
CERES, Munk Centre, University of Toronto

Open to the public and free of charge

Sponsored by:
U of T Centre for European, Russian and Eurasian Studies,
Estonian Foundaton of Canada,
Central and Eastern European Council of Canada,
Black Ribbon Day Foundation,
UpNorth Magazine

A full day conference examining the impact of Eastern-Central European history on current regional affairs – ranging from defense to freedom and democratic issues; regional relations to perceptions of Eastern-Central European history.

Morning Session – 9:30am-11:00am

History Repeating: Current Issues in Eastern-Central European Affairs

Vladimir Kara-Murza (RTVI Washington Bureau Chief, co-founder Committee 2008)

Dr. Iivi-Anna Masso – Political Scientist, Journalist (Finland/Estonia)

Taras Kuzio – Analyst, Author, Commentator (Canada/Ukraine)

Other Panelists TBA

Keynote Session – 11:30am-1:00pm

Boris Nemtsov - (Former Deputy Prime Minister, Russia and Co-Founder of Russian opposition party, Union of Right Forces) via Skype from Russia.

Afternoon Session – 2:30pm-4:00pm

Current Perspectives on History, Memory and Politics

Dr. Lee Edwards – Historian, Chairman VOCMF (USA)

Imbi Paju – Historian, Author, Filmmaker (Finland/Estonia)

Taras Kuzio – Analyst, Author, Journalist (Canada/Ukraine)

Other Panelists TBA

Free Public Conference

Register at Munk Centre:
http://www.munkschool.utoronto.ca/EventDetails.aspx?eventId=9151

More Information:

Marcus Kolga

marcuskolga@gmail.com
+1 416 833 5553
www.blackribbonday.org

The Munk Centre at the University of Toronto will host a conference on History, Memory and Politics in Eastern and Central Europe on Monday, August 23, 2010. Among the many international panellists at the all day conference, former Russian Deputy Prime Minister and co-founder of Russian opposition party, Union of Right Forces, Boris Nemtsov will provide the keynote address at 11:30 a.m.

The conference will examine current issues and their link with historical perspectives in Eastern‐Central Europe and Russia through panels composed of international academics, journalists, historians and activists.

“The subject of this conference is extremely topical. The conference offers Canadians the rare opportunity to directly engage with some of the extraordinary individuals who are active in affecting issues and examining historical perspectives in the region ,” says conference organizer and award winning documentary filmmaker, Marcus Kolga.

In addition to Mr. Nemtsov, the conference will feature presentations by Ukraine expert and analyst Taras Kuzio; Victims of Communism Memorial Foundation Chairman, Dr. Lee Edwards; renowned Finnish-Estonian commentator and analyst, Dr. Iivi-Anna Masso; Russia’s RTVi Washington bureau chief Vladimir Kara-Murza; award-winning Finnish-Estonian historian and filmmaker, Imbi Paju; among others.

The conference begins at 9:30 a.m. on August 23rd at the University of Toronto’s Munk Centre. The event is being kindly sponsored by the UofT’s Centre for European, Russian and Eurasian Studies as well as the National Estonian Foundation, The Central and Eastern European Council of Canada, The Black Ribbon Day Foundation and Up North Magazine.

Participation in the conference is open to the public and is free of charge, but interested individuals should register at the Munk Centre through the following web address as seating is extremely limited:
http://www.munkschool.utoronto.ca/EventDetails.aspx?eventId=9151

The conference coincides with Black Ribbon Day, the first annual Canadian day of remembrance for the victims of European communism and Nazism, which was adopted by the Parliament of Canada by a motion introduced by MP Bob Rae and MP Borys Wrzesnewskyj in November 2009.

Ivan Kulchytskyy

Європейський Союз оголосив нові конкурси практично по всіх напрямках науково-технічної співпраці. Ми розмістили прямі посилання до базових інформацій на порталі CORDIS та рекомендації (основні алгоритми) прагматичних дій для активних українських організацій та науковців.
Шановні колеги!

Європейська Комісія оголосила 20 липня нові конкурси.
Перейти до сторінки CORDIS з інформацією про конкурси.

Рекомендація щодо ознайомлення з інформацією про конкурси:
Ми Вам надали прямий лінк про конкурси. На цій  сторінці Ви можете відкрити вкладки з інформацією про конкурси за всіма  програмами РП7 (для цього виберіть вкладки з написами  Cooperation, Ideas, People, Capacities, Euratom).

Для ознайомлення з інформацією про конкретний конкурс Вам необхідно відкрити вкладку з ідентифікатором даного конкурсу (наприклад, FP7-HEALTH-2011-single-stage). Звичайно Ви відкриваєте ті вкладки, які відповідають Вашим науковим інтересам.

На сторінці з оголошенням про конкретний конкурс рекомендуємо Вам відкрити вкладку "Information Package". Ця вкладка в кожному конкурсі пропонує різний набір основних документів, але для Вас найбільш важливими є два документи: Оголошення про конкурс (Call Fiche) та Робоча програма (Work Programme 2011). Саме після ознайомлення з цими документами Ви зможете зробити висновок про те, чи Ваша тематика відповідає пріоритетам конкурсу.

Зверніть увагу, що за тематичними пріоритетами (Health, FOOD, ICT. Energy, NMP, Environment, Transport, SSH) оголошено декілька конкурсів і в кожному конкурсі за даним тематичним пріоритетом робоча програма буде одна й та сама, змінними є тільки оголошення про конкурс та деякі додаткові матеріали.

Для всіх тих, хто хоче ознайомитись з більш детальною інформацією про підготовку проектів та підтримку яка надається,  пропонуємо відвідати нашу сторінку
http://cstei.lviv.ua/ua/item/475

SHEVCHENKO FOUNDATION

Employment Opportunity – Executive Assistant

The Ukrainian Canadian Foundation of Taras Shevchenko (Shevchenko Foundation) is a chartered philanthropic institution dedicated to the promotion, development and preservation of Ukrainian language, literature, education, culture and the arts in Canada.

The successful candidate will provide administrative support to the Executive Director, Board of Directors and committees coordinate and oversee administrative and programming duties, including office duties, program development and execution.

Qualifications:

Exceptional organizational skills, ability to multi-task

Computer skills such as Excel, Word, Power Point and publishing software

Ability to work independently

Good writing and verbal communication, attentive to detail

Proficiency in both English and Ukrainian language, spoken and written

Must be prepared to work some evenings, weekends and to travel as required.      

Location:  202-952 Main Street Winnipeg, MB
Application Deadline:  August 15, 2010
Salary:  commensurate with experience

Please send your resume and covering letter to:
Shevchenko Foundation
Attention: Lesia Szwaluk
202-952 Main Street
Winnipeg, MB  R2W 3P4

or e-mail: lesia@shevchenkofoundaton.ca

In November 2009, Black Ribbon Day, was declared a national day of remembrance for the victims of European communism and Nazism, by Canada's House of Parliament by unanimous consent. 

Black Ribbon Day marks the anniversary of the signing of the Molotov-Ribbentrop pact on August 23, 1939.  The pact between Nazi Germany and Soviet Russia carved up the lands and people that lay between their borders and subjected them to brutal repression, murder and genocide.  The Second World War was a direct result of the signing of this pact: nine days after the signing, Hitler’s troops invaded Poland and two weeks later, Soviet troops invaded Poland’s eastern frontier.

 “The impact that this pact had on Canada and Canadians across our land is significant.  Hundreds of thousands of people that were persecuted and driven from their homes in the war zone found refuge in Canada.  Here they actively contributed towards building and developing the Canada we know today” says CEEC Chairman and Black Ribbon Day Founder, Markus Hess. “The salience of the evening is that a simple elegant avenue  is provided for individuals across Canada in the most appropriate places to commemorate this tragic past.”

Coinciding with the Church memorials is a conference co-sponsored by the University of Toronto's Munk Centre, the CEEC and the Black Ribbon Day Foundation.  The conference has attracted leading historical political and historic academic figures to discuss the theme, “History, Memory and Politics in Central and Eastern Europe”.   

For More Information Contact the Black Ribbon Day Foundation or the Central and Eastern European Council

info@blackribbondayfoundation.com

Resolution by the Parliament of Canada

By unanimous consent, it was resolved, —

(1) WHEREAS the Government of Canada has actively advocated for and continues to support the principles enshrined by the United Nations Universal Declaration on Human Rights and the United Nations General Assembly Resolution 260 (III) A of December 9, 1948;

(2) WHEREAS the extreme forms of totalitarian rule practiced by the Nazi and Communist dictatorships led to premeditated and vast crimes committed against millions of human beings and their basic and inalienable rights on a scale unseen before in history;

(3) WHEREAS hundreds of thousands of human beings, fleeing the Nazi and Soviet Communist crimes, sought and found refuge in Canada;

(4) WHEREAS the millions of Canadians of Eastern and Central European descent whose families have been directly affected by Nazi and/or Communist crimes have made unique and significant, cultural, economic, social and other contributions to help build the Canada we know today;

(5) WHEREAS 20 years after the fall of the totalitarian Communist regimes in Europe, knowledge among Canadians about the totalitarian regimes which terrorised their fellow citizens in Central and Eastern Europe for more than 40 years in the form of systematic and ruthless military, economic and political repression of the people by means of arbitrary executions, mass arrests, deportations, the suppression of free expression, private property and civil society and the destruction of cultural and moral identity and which deprived the vast majority of the peoples of Central and Eastern Europe of their basic human rights and dignity, separating them from the democratic world by means of the Iron Curtain and the Berlin Wall, is still alarmingly superficial and inadequate;

(6) WHEREAS Canadians were instrumental during the 1980’s in raising global awareness of crimes committed by European totalitarian Nazi and Communist regimes by founding an annual “Black Ribbon Day” on August 23, to commemorate the legal partnership of these two regimes through the infamous Molotov-Ribbentrop Pact and its

BE IT RESOLVED THAT every victim of any totalitarian regime has the same human dignity and deserves justice, remembrance and recognition by the Parliament and the Government of Canada, in efforts to ensure that such crimes and events are never again repeated;

BE IT FURTHER RESOLVED THAT the Parliament and the Government of Canada unequivocally condemn the crimes against humanity committed by totalitarian Nazi and Communist regimes and offer the victims of these crimes and their family members sympathy, understanding and recognition for their suffering;

John CK Daly

[...]

Following the disintegration of the Soviet Union, Eastern Europe and the three Baltic nations of Estonia, Latvia and Lithuania made haste to incorporate themselves into western structures, from the EU to NATO. For the remaining 12 constituent republics of the former USSR, having been chained for three generations to Lenin’s socialist experiment, the road to global integration was to prove far stonier and is a process still incomplete.

Georgia

[...]

Saakashvili has strongly promoted a free market economy, but what has been most crucial in underpinning his US support has been the hosting of a portion of the $3 billion, 1,042-mile one million-barrel-per-day Baku-Tbilisi-Ceyhan oil pipeline. His presidency has been criticized for authoritarian tendencies, but is perhaps most marked by the five-day August 2008 Russo-Georgian war, which saw south Ossetia and Abkhazia slip from Tbilisi’s control.

Saakashvili nevertheless has advice for President Barack Obama; during a recent interview in Time magazine he advised the president not to be seduced by the prospect of improved relations with Moscow, stating, “It's not just about abandoning your ally Georgia. No, Russia is asking the U.S. to give back the Soviet sphere of influence.”

Ukraine

[...]

The ‘Orange Revolution’ of November 2004 - January 2005 followed a contested presidential election that saw the overthrow of the Soviet-era government of Leonid Kuchma and his handpicked successor, Viktor Yanukovych, in favor of Viktor Yushchenko.

The pro-western Yushchenko, despite his strong record as an economist, squandered his political goodwill by failing to reform Ukraine’s economy, ultimately forcing it to accept billions of dollars in IMF aid with stringent conditions attached, of which some was withheld because Yushchenko’s administration failed to implement economic reforms.

In January 2010 presidential elections, Yushchenko polled 5.45 percent of the votes and in a runoff was replaced by the man he displaced, Yanokovych, a man far more inclined towards a realistic relationship with Russia.

Kyrgyzstan

Following popular demonstrations in March 2005 that drove president Askar Akayev into exile in the ‘Tulip Revolution,’ Kurmanbek Bakiyev became acting president. Kyrgyz saw America’s hand in destabilizing the Akayev regime, as in 2004 American NGOs began funding the opposition. Following Akayev’s flight, in Bishkek, Freedom House project director Mike Stone said simply: “Mission accomplished.”

Manas continued to preoccupy Washington to the exclusion of all else until April’s unrest, with paltry sums being assigned to the country for anything beyond the airbase. US foreign direct investment (FDI) in Kyrgyzstan in 2007 was $13 million, or about 3 percent of Kyrgyzstan’s total FDI. For the first nine months of 2008, US FDI was only $3.5 million, less than 1 percent of Kyrgyzstan’s total FDI that year. This year’s rent for Manas - $67 million.

Now?

[...]

Nineteen years after the collapse of communism, the vast majority of former Soviet citizens are not better off, and their dissatisfaction has registered both at the polls in the case of Ukraine and in the streets further east in Kyrgyzstan.

A ‘perezagruzka’ is indeed needed, but in Washington. If Washington is sincere about promoting democracy and capitalism in the post-soviet space as an antidote to resurgent Russian influence, then it is going to have to roll up its sleeves and engage in some civil institution building as well as send significant aid that improves the life of the average Ivan Ivanovich rather than seeing the region through the twin prisms of exploitable cheap energy reserves and military access.

[...]

Complete article: http://www.isn.ethz.ch/isn/Current-Affairs/Security-Watch/Detail/?ots591=
4888caa0-b3db-1461-98b9-e20e7b9c13d4&lng=en&id=119208

Robert Kagan

[...]

Finally, there is the question of U.S.-Russian relations. Some who oppose the treaty see it as the marquee item in the administration's "reset" policy. They rightly worry that this policy has given Russia too much at the expense of Eastern and Central European allies as well as Georgia and Ukraine. But here again, none of the critics has suggested making any linkage between the treaty and Russian policy toward its neighbors.

As to the treaty's virtues, there is little doubt that its negotiations improved the mood of relations between Moscow and Washington. This has had some payoff, both in Moscow's behavior and in the administration's. One suspects the administration has moved in a tougher direction on these other issues partly because it has the treaty in hand. Successful cooperation with Russia on one front has allowed it to press Russia harder on others. The administration already seems to be trying to reset the "reset," paying greater attention to worried Europeans and protesting Russia's continued occupation of Georgia. Would defeat of the treaty help Russia's neighbors? I doubt it. Those who want to fix problems with the reset should focus more intently on those problems....

Robert Kagan, a senior associate at the Carnegie Endowment for International Peace, writes a monthly column for The Post.

Complete article:
http://www.washingtonpost.com/wp-dyn/content/article/2010/07/29/AR2010072904902.html

http://www.kyivpost.com/news/russia/detail/75980/20/page/1/#comments#ixzz0v6FAPuIZ
July 29, 2010

MOSCOW (AP) — Russians may now face jail time for crimes they have not yet committed under a new security law signed Thursday by President Dmitry Medvedev.

The law restores Soviet-era powers to the Federal Security Service, the KGB's main successor agency, a move that rights advocates fear could be used to stifle protests and intimidate the Kremlin's political opponents. They also say the law's obscure wording leaves it too open to local interpretation.

The agency, known by its initials FSB, can now issue warnings or detain people suspected of preparing to commit crimes against Russia's security. Perpetrators face fines or up to 15 days of detention.

"It's an ugly law with obscure formulas," independent political analyst Yulia Latynina told The Associated Press. "In case a drunken FSB officer is shooting at you — and there have been many such cases — you might end up getting jailed for 15 days for merely trying to escape."

[...]

The opposition has accused the Kremlin of turning Russia into a Soviet-style police state, and many Russians say they have experienced or fear abuse at the hands of FSB officers. Government critics say corruption among the FSB and other agencies stifles business activity and stunts the economy.
Some rights activists say the law simply legalizes practices that FSB officers have been using for years.

"I don't think it adds anything to what the FSB has been doing without any laws," Lyudmila Alexeyeva, former Soviet dissident and head of the Moscow Helsinki Group, told the AP. "But it's very sad when a law approves the outrage of such a dangerous service as the FSB."

The legislation continues a trend under Vladimir Putin, who as president for eight years rolled back many of Russia's democratic reforms of the 1990s. The former KGB officer and FSB head allowed the security services to regain power and influence at the expense of Russia's democratic institutions.

Putin is now prime minister, and many see his intolerance of dissent as influencing Medvedev, his hand-picked successor.

The bill has raised doubts about Medvedev's commitment to promoting full-fledged democracy and freedom of expression. Medvedev often has spoken of instituting judicial and police reforms, and has taken a less hard line on many issues than Putin.

Medvedev, who initiated the bill, responded angrily to criticism of it. He said earlier this month that "each country has the right to perfect its legislation."

Complete article: http://www.kyivpost.com/news/russia/detail/75980/20/page/1/#comments#ixzz0v6FAPuIZ

http://www.pravda.com.ua/articles/2010/07/26/5250214/
26 липня 2010

Ярослав Довгопол

http://ukraine.globalmuseumoncommunism.org

The Global Museum on communism has officially launched an on-line exposition dedicated to Ukraine.

Text and All by Dr. Taras Hunczak

"On November 22, 1917 the Ukrainian government, known as Central Rada, adopted the Third Universal solemnly declaring the establishment of the Ukrainian National Republic. In response, the Bolsheviks, who came to power in Russia through a coup d’état on November 7th, issued an ultimatum, which made various demands on the Ukrainian government, but in reality the Bolsheviks were already at war with the Ukrainian government...."

Complete article: http://ukraine.globalmuseumoncommunism.org/

http://www.encyclopediaofukraine.com

Once completed, the Internet Encyclopedia of Ukraine (IEU) will be the most comprehensive source of information in English on Ukraine, its history, people, geography, society, economy, and cultural heritage. At present, the IEU team is working on phase 1 of the project: the creation of an Internet database containing the revised and updated contents of the five-volume Encyclopedia of Ukraine (University of Toronto Press, 1984-93) edited by Volodymyr Kubijovyc (vols. 1-2) and Danylo Husar Struk (vols. 3-5). Only nineteen percent of this information is currently displayed on our site. New entries are being edited, updated, and added daily. Our ability to update this information and the speed with which we can make it available to Internet users worldwide will greatly depend on the availability of financial resources for our project. You can greatly contribute to the success of the Internet Encyclopedia of Ukraine by supporting our work morally and financially. Become an IEU supporter! To learn more about our project, click on About IEU.

We invite you to search the materials currently available on this site. First, you may wish to click on the buttons around the IEU sunflower logo, such as "History" or "Land," to view currently available featured groups of entries, dedicated to particular topics. To search for particular names or entries, use the TITLE SEARCH box in the top right corner to locate entries such as "Kyivan Rus'," "Cossacks," "Carpathian Mountains," "Central Rada," "Archipenko, Alexander," "Bukovyna," "Khmelnytsky, Bohdan," "Ukrainians," and many others (type any part of a name or entry you are searching for). Alternatively, select one or several letters of the alphabet in the Index Search to view all available entries starting with the given letter or combination of letters. Navigate between entries through hyperlinks or by using "Next Entry" and "Previous Entry" buttons. We encourage you to use the Advanced Search functions to find information on subjects that do not yet have their own entries but are discussed in various other entries.

Enjoy your journey to discover Ukraine and its heritage!

http://www.kyivpost.com/news/nation/detail/75114/
July 21, 2010

Anna Levytska

Ukraine’s cabinet of ministers is soon expected to change the rules for dubbing movies for cinemas, but society and industry insiders are split in their views over the effects.

[...]

Complete article: http://www.kyivpost.com/news/nation/detail/75114/#ixzz0uitMULbW

http://www.pravda.com.ua/news/2010/07/26/5251277/view_print/

He is the 50th richest man in Ukraine.

22 липня 2010

Добродій Малофій під час останньої зустрічі із співробітниками КІУСу в листопаді 2009 р.

Петро Малофій народився 1921 р. у с. Тулова біля Снятина (нині Івано-Франківська область). Батько його у міжвоєнний період перебував у Канаді, повернувся додому і на зароблені гроші розбудував господарство. За це, власне, після війни потрапив до радянської в’язниці як заможний господар, де невдовзі помер. Юний Петро під час війни був відібраний із багатьох бажаючих служити в українській дивізії «Галичина» і брав участь у бою під Бродами. Потрапив у британську зону окупації і після війни перебував у таборі для військовополонених у м. Ріміні, Італія.  Згодом потрапив до Шотландії, а в 1952 р. виїхав до Канади. Спочатку зупинився у двоюрідного брата на фермі біля Веґревілю, а з 1954 р. стало оселився в Едмонтоні. Тут протягом 26 років працював оператором підйомних машин та на інших роботах, розбудовуючи тунелі й іншу інфраструктуру міста. Під час нещасного випадку на роботі врятував життя своєму колезі Кевіну Ґрімстеду, за що був відзначений владою міста.

Вийшовши в 1984 р. на пенсію, добродій Малофій зайнявся благодійництвом. Як людина надзвичайно скромна, ніколи не афішував своєї діяльности і свій фонд заснував анонімно. Жертвуючи гроші на різні цілі, п. Малофій все ж пріоритетним вважав підтримку освіти молодого покоління. Спочатку він підтримував Український вільний університет у Мюнхені, Німеччина. Але дізнавшись про Канадський інститут українських студій в Едмонтоні, почав активно підтримувати його діяльність. Перша фінансова допомога з фонду надійшла на підтримку двомовних шкільних програм у Бразилії. Після проголошення незалежности України з’явилася змога допомагати молодим студентам в Україні, насамперед вихідцям з рідної Снятинщини, які вивчають історію, політологію, право та економіку в Чернівецькому національному університеті ім. Юрія Федьковича. Протягом останніх років п. Малофій також долучився до іншого важливого проєкту КІУСу: археологічних розкопок та відродження стародавньої гетьманської столиці м. Батурина. Цей проєкт отримав державну підтримку та дав можливість задіяти різних спеціялістів — істориків, археологів, архітекторів, реставраторів, державних і музейних працівників, а також студентів, які отримали унікальну нагоду здобути практичні навики у своїй ділянці. Окрім того, п. Малофій підтримав інші українські організації в Канаді, як-от Шевченківська фундація, Українсько-канадський архів-музей Альберти, Конґрес українців Канади, Українська суспільна служба, а також сприяв проведенню конкурсу з української мови в Україні, створенню фільма про повстання у м. Норильськ (Росія) та написанню книг про Голодомор і дивізію «Галичина».

На 90-му році життя добродій Малофій вважає, що йому забагато його пенсії для скромного життя і тому реґулярно поповнює свій фонд. Він уважно стежить за подіями в Україні і ще більше переконується у правоті свого доброчинного вибору та необхідности й далі сприяти розвитку української культури, науки й освіти та зміцненню української держави.

http://www.pravda.com.ua/news/2010/07/26/5251277/view_print/
26 липня 2010

EURASIA DAILY MONITOR, July 26, 2010—Volume 7, Issue 143

Taras Kuzio

Cicero Foundation Great Debate Paper, July 2010

Introduction

Yanukovych’s power grab

Most of Yanukovych’s appointees were political clients from Ukraine’s highly Sovietized rust-belt, the Donbas. Yanukovych acted as their patron, doling out favors, providing access to power and privilege, and supervising their work in a paternalistic fashion. His chief of staff, Serhii Lyovochkin, aptly characterized Yanukovych’s relationship to his underlings in the following manner: “President Viktor Yanukovych places very tall demands on absolutely all power holders working for him… If someone does not measure up for whatever reasons, then the conclusions drawn about him will be very severe.” In addition, Yanukovych took control of the legislature while neutralizing the judiciary, empowered the Ministry of Internal Affairs and the Security Service (SBU), marginalized the opposition, and constricted freedom of the press and assembly. He defined democracy as “order” and warned “citizens who disturb public order” that “the militia will in advance protect [them] from un-pleasantries.”

Just why Yanukovych decided on such a shockingly swift authoritarian take-over can only be guessed at. Some Ukrainians said that, as a typical Soviet-era politician who cut his teeth in the rough and tumble politics of the Donbas, he was simply being true to his political nature. Others pointed to his two prison sentences, which he served for hooliganism as a teenager, and suggest that he was and remains a thug.

Still others argued that Yanukovych’s Party of Regions primarily consists of former Communist Party members and voters and that radicalism and authoritarianism are deeply lodged in their mentality and political culture. His supporters suggested that Yanukovych was merely responding to the chaos he inherited from the Yushchenko years.

The Brittleness of Sultanism

Despite the appearance of solidity, sultanism Yanukovych-style is actually quite brittle for two general and three specifically Ukrainian reasons.

First, such a personalistic regime, with one lord presiding over servile clients, is the antithesis of an institutionalized modern state. Sultanism may work in a medieval feudal polity with a primitive peasant economy and an illiterate society, but it is incompatible with a modern economy and globalized society that can be governed only with flexible and effective institutions. In particular, sultanistic regimes are inevitably corrupt, both because resources flow toward the center of power and because patron-client relations can be sustained only by providing clients with access to wealth. Just how corrupt the Yanukovych regime is may be gleaned from opposition democrat Oles Donii’s claim that he was promised $1 million in advance and $20,000 monthly for joining the pro-government coalition in the parliament.

Second, personalistic regimes are ineffective and inefficient, because vassals are generally unwilling to employ individual initiative without the patron’s approval. As decisions are moved up the hierarchy, sooner or later the decision-making capacity of the sultan becomes overloaded. Moreover, because clients compete with one another for the patron’s favor, they tend to compartmentalize, refuse to cooperate, sabotage one another’s initiatives, and refrain from providing the patron with accurate information—thereby both straining and undermining his capacity to make good decisions.

Third, Ukraine’s inefficient government apparatus cannot serve as the basis of an effective sultanistic government. Yanukovych may attempt to crack the whip and beat the bloated bureaucracy into shape, but he will fail, inasmuch as he cannot solve the problem his own regime promotes and sustains. His vassals and clients will temporarily adjust their behavior, point fingers at their bureaucratic enemies, and extol the Sultan, but the system itself will not change. Nor does Yanukovych have the strong army or secret police that a modernizing sultan would require. Ukraine’s armed forces are underfunded, demoralized, and ineffective, and the secret police — whose head, a media mogul with vast interests in television, is especially prone to public relations blunders — has lost many of its best and brightest to biznes or organized crime.

Finally, while a sultan may be despised, he dare not ever appear silly — and Yanukovych has already become an object of derision. The Orange Revolution and the five years of the Yushchenko presidency empowered the Ukrainian population, endowing it with a self-confidence that it lacked before 2004 and consolidating a vigorous civil society consisting of professionals, intellectuals, students, and businesspeople who ridicule Yanukovych’s sultanistic aspirations. Symptomatic of Yanukovych’s legitimacy problem was his embarrassing encounter with a wreath at the Tomb of the Unknown Soldier in Kyiv on a stormy Victory Day, on May 17. As he and Russian President Dmitry Medvedev paid their respects to the millions of Ukrainians who had died in World War II, a gust of wind blew the wreath onto Yanukovych’s head at just the moment he was bowing before it. The flustered president attempted to regain his dignity, but his clumsy efforts to do so — and his subsequent attempts to quash video coverage of the incident — only accentuated his ridiculous appearance and became the stuff of widespread jokes on the Internet
(see http://kotyhoroshko.livejournal.com/446778.html).

The Instability of Sultanism

Instead, grandiose reform plans will continue to be announced and corruption will be denounced, but little actual change will take place. Big capital- and laborintensive projects — new roads, new bridges, new atomic energy stations, new stadiums, and the like — will help modernize Ukraine’s Soviet-era infrastructure, but, like the “gigantomania” of the Soviet era, they will not make the economy market based, efficient, and rational. By the same token, some officials caught taking egregiously large bribes may be punished, but bribe-taking and corruption as a systemic phenomenon will remain as long as sultanism remains.

A draft law “On the Conflict of Interests in the Activity of Public Servants” nicely
illustrates the Yanukovych regime’s inability to see that it, and not individual
bureaucrats, is the problem. According to the proposed draft, public servants would be obligated to inform their superiors of their colleagues’ conflicts of interest.

Inasmuch as every single Ukrainian public servant — starting with Yanukovych
himself — has enormous conflicts of interest, the law will either lead to a whirlwind of denunciations or to an embarrassed silence. In either case, the bureaucracy will become more ineffective, conflicts of interest will remain in place, and the regime will triumphantly proclaim that it is actively combating corruption and promoting economic rationality.

The problem facing Yanukovych, however, is that genuine economic reform really is imperative and declarations of intent will, over time, look increasingly hollow.

Ukraine is still mired in the transition from socialism to capitalism. Moreover, the
global financial crisis has savaged the country. In 2009, Gross Domestic Product fell by 15.1 percent, while industry contracted by 26.6 percent, construction by 45.9 percent, exports by 25.6 percent, and imports by 38.6.

The consumer price index rose by 12.3 percent. Unemployment remained low, under 5 percent, but only because employers lowered wages or reduced the work week in order to forestall lay-offs. Unsurprisingly, the government’s own finances are a mess, with a ballooning deficit — currently estimated at $21 billion or 16 percent of GDP — and debt and a desperate need for IMF funding. According to the SigmaBleyzer Investment Group, “a high fiscal deficit in 2010 and rising sovereign debt increase worries over government solvency and represent the major risk to financial stability over the medium-term.”

If Yanukovych follows his sultanistic instincts and does nothing to fix the economy, Ukraine will eventually face default and mass discontent among his working class constituency in the industrially decrepit south-east, which will be hardest hit by continued economic deterioration. If, on the other hand, Yanukovych miraculously confounds expectations and embarks on serious reforms that address imbalances in energy prices and pensions, the entire population, including his Donbas constituency, will suffer and popular unrest, possibly including strikes, is equally certain. The prospect of growing instability will do little to attract foreign investors, while declining legitimacy, growing incompetence, and tub thumping will fail to modernize Ukraine’s industry, agriculture, and education.

In sum, the best-case scenario for Yanukovych is lack of reform and declining legitimacy and effectiveness. The worst-case scenario is an increasingly angry and immiserated population consisting of national democrats who reject sultanism and workers who refuse to tighten their belts while the fat cats prosper. Unless Yanukovych abandons sultanism and incorporates the national-democratic opposition in a reformist government of national unity, a second Orange Revolution, but this time including Yanukovych supporters, will become increasingly likely.

The Sultan’s End?

Meanwhile, civil society, the independent media, and the political opposition will still be alive, if not quite well, in 2012. After a few years of persecution and harassment, Ukrainian national democrats will be angry, focused, and more united, while the Orange-era incompetence of opposition politicians will be a distant memory. An energized opposition could take advantage of the 2012 parliamentary elections to mobilize the angry populace against the regime. When that happens, fissures are likely to open up in the Yanukovych regime, as some of his lukewarm supporters concerned with political survival defect to the opposition. Finally, Ukraine will be cohosting the UEFA soccer championship and will, as a result, be overrun by foreign tourists and journalists, who will provide regime opponents with both a window of opportunity and a bullhorn.

The result could be a “perfect storm.” Disillusioned and angry at a time of electoral mobilization, average Ukrainians could join forces with existing and defecting elites and, with political repression relaxed due to foreign scrutiny, make demands that the regime will be unable to repress or resist. If “people power” is asserted peacefully, Russia will be unable to intervene and Ukraine will likely resume its interrupted democratic transition. If the regime employs violence against the opposition or if Russia peremptorily intervenes, Ukraine could fragment or become a second Kyrgyzstan. Whatever the outcome, Ukraine’s citizens, exhausted by five years of government instability during the Yushchenko years, are unlikely to find respite anytime soon. European and American policy makers, meanwhile, would do well to consider how they might forestall the second scenario — which would be disastrous for European stability and security — well before the onset of 2012.

Kyiv Post
26 July 2010

Lubomyr Luciuk

I did not expect the call of a muezzin in Simferopol. Not that hearing the chosen being invited to their devotions troubles me. I appreciate this caution against allowing the commerce of daily life to distract one from giving thanks to God. Yet other residents of this Crimean city find the five-times-daily summoning of Muslims to prayer, the adhan, worrisome. It reminds them that ownership of this peninsula is contested. They forget one thing -- it always has been.

Nearly the size of Belgium, Crimea historically was a bridgehead connecting the empires of the Eurasian steppes with those of the Black and Meditteranean basins. Invaders have come and gone -- ancient Greeks and Scythians, Rome's legions, then Goths, Huns, Khazars, Byzantines, various Turkic nomads, Venetians, Genoese, Ottoman Turks and, finally, Tsarist Russia's armies, conquering in 1783.

That gateway role is reflected in Crimea's history. In 988 in Chersones, now part of Sevastopol, Kyiv's Prince Volodymyr converted to Christianity, then that faith was diffused among the East Slavs. Today the region's vistas are pleasant -- vineyards covering gently rolling hills and wide valleys -- but this very same terrain witnessed the Ukrainian Cossacks of the Zaparozhian Sich fight marauding Tatars and resist Ottoman encroachment. And Alfred, Lord Tennyson's "The Charge of the Light Brigade" immortalized the disaster that befell another band of cavalry near Balaclava, in 1854. Heroically interpreted by Errol Flynn in his 1936 film of the same name this Hollywood version of that Crimean War battle left at least one young boy begging his mother to take him to their local public library, to read that paean in its entirety -- the first time I sought out poetry.

In 1919-1920 this headland became a bastion for the anti-Bolshevik White Army of General Denikin, a point d'appui for foreign military interventions unsuccessfully deployed against Lenin's regime. Crimea was next overrun by the Nazis, in 1942, then suffered cultural genocide in May 1944 when the Soviets returned and deported the Tatars because of their supposed disloyalty during the German occupation. Stalin is said to have contemplated a similar treatment for Ukrainians, a deed left undone only because there were too many of them. And at Yalta Eastern Europe's postwar fate was sealed in February 1945 when Josef Stalin, Winston Churchill and Theodore Roosevelt met in the Livadia Palace to carve out the "spheres of influence" that shaped Europe's geopolitics for another half century.

Soviet Ukraine acquired Crimea in 1954 after Nikita Khrushchev transferred the property's legal title from the Russian Soviet Federated Socialist Republic, a gift marking 300 years of allegedly fraternal relations between these two distinct nations. It was a hollow gesture as Crimea remained in the U.S.S.R. and no one then envisioned the Soviet empire's collapse or an independent Ukraine. As for the Tatars, permitted to trickle back from Central Asian exile only at the end of the Soviet period, they began returning in greater numbers after 1991 when Ukraine's government tried to redress the historical injustice they had endured, even though that crime was of Moscow's making, not Kyiv's.

Still Crimean society remains Russified, retarded by a relic Soviet mentality akin to the one most of Ukraine's eastern marches wallow in, an ignorance fueling Ukraine's current drift away from Europe. So Lenin statues stand prominent in Simferopol, Sevastopol, and Yalta. Asking why, I was told: "We were allowed to dump Communism but had to keep Lenin." They have not really rid themselves of either.

Making matters worse are revanchists campaigning to bag Crimea for "Mother Russia." Dozens of billboards proclaim Crimea's future prosperity lies in reunification, a blatantly secessionist placarding not being countered by Kyiv. The very few posters heralding Ukrainian president Viktor Yanukovych as Crimea's hope, and Ukraine's, are in Russian only. Perhaps the president's propagandists have their countries confused.

Will Crimea's status remain uncertain? Maybe there's an answer in what I found in a madras, an Islamic school, in Bakhchisaray. There I saw a mullah instructing a small group of children, young boys and girls learning the Koran together. I asked in Ukrainian if I might take their photograph. When the Turkish teacher replied that he spoke no Russian one of his pupils, a girl, aged 11, began translating -- in perfect Ukrainian. Aware of her Crimean Tatar heritage and Islamic faith she also proudly identified herself as a Ukrainian. If more of her fellow citizens did likewise Ukraine might still make it back to Europe.

Lubomyr Luciuk teaches political geography at the Royal Military College of Canada.

http://www.khpg.org/en/index.php?id=1280145023
26.07.10

Halya Coynash

On 22 July member of the Kharkiv Human Rights Group and former political prisoner, Vasyl Ovsiyenko, was removed from a Russian train heading towards the Perm region. He was told that he was on a list of people prohibited from entering the Russian Federation and sent back to Ukraine. Mr Ovsiyenko’s “crime” in Soviet times was classified as “anti-Soviet agitation and propaganda”. Why the Russian authorities found him objectionable was not divulged, however at home he is known for his research into Soviet repression, not for criminal activities. Ironically, he had been invited to attend an international forum at Perm-36, the site of one of the notorious political labour camps which now houses a museum. Vasyl Ovsiyenko is a former prisoner and on the Museum Council.

The whiff from a not-so distant Soviet past was palpable and the event received considerable media coverage in Ukraine. This was coupled with total silence from those in power and it is safe to assume that it was not on the agenda during the meeting on Saturday between President Yanukovych and Russia’s Vladimir Putin. Quite some contrast from the extremely active response of the German government to Ukraine’s attempt to prevent Nico Lange of the Konrad Adenauer Foundation from entering Ukraine on 26 June. The new Ukrainian regime would seem hell-bent on reducing any contrast with the evermore Soviet methods of that northern neighbour.

Reminders of the Soviet approach to pluralism have been thick and fast lately, and it is galling to see how easily western countries have slipped into customary mode. On 23 July Igor Sutyagin’s call for people to remember many other political prisoners in Russia was posted on Ukrainian and Russian human rights sites. Maybe media outlets will take up his story, but thus far the English-language press has been disturbingly ready to ignore certain vital details in their coverage of the “spy exchange”. Igor Sutyagin was an Amnesty International prisoner of conscience, and his conviction in 2004 prompted a joint statement of concern from many human rights organizations, as well as a damning Council of Europe report.

Is that regarded as an inconvenient “detail” for those pushing a “reset” of relations with Russia? With all due respect, political prisoners – and there are a number in Russia – are hardly more convenient, although they cannot be considered a detail. Valentin Danilov, to name but one, has also spent over 10 years imprisoned on charges seen as trumped up by human rights and scientific organizations.

Earlier this year unconstitutional elements in Yanukovych’s consolidation of power were ignored by Western countries allured by the promise of “stability”. Geopolitical and other considerations would seem to be at play in relations with the Russian Federation as well. With Ukraine’s new regime increasingly eager to follow Russia’s example, especially against those who speak their mind, the West would do well to consider what it can afford to turn a blind eye to. The stifling of democratic freedom and pluralism in the post-Soviet realm is too high a price to pay.

In their appeal to Ukraine's Minister of Foreign Affairs, (http://www.khpg.org/en/index.php?id=1280145342)
Volodymyr Yavorsky, Executive Director, Ukrainian Helsinki Human Rights Union and Yevhen Zakharov, Co-Chair, Kharkiv Human Rights Group called on the minister to:

• Demand an explanation from the Ministry of Foreign Affairs of the Russian Federation regarding the grounds for banning Mr Ovsiyenko’s entry into the country;
  
  
• Make public the response from the Russian Foreign Minister regarding the grounds;
  
  
• Demand from the Russian side an official explanation regarding the continued existence of a blacklist of people not permitted to enter the country despite the agreement between the two Presidents.

Please send the answer to UHHRU, 04071, Kyiv, Olehivska St, 36, office 309.

http://gazeta.ua/index.php?id=347988
21.07.2010

В. Карасьов

[...]

"Тому був призначений історик з іншим історичним менталітетом для того, щоб провести корекцію політики національної пам’яті. Але такі призначення означають, що концепції національної пам’яті у нинішньої влади немає", - сказав політолог.

Він вважає, що нинішня влада не має чітких концептуальних і світоглядних опор. "Вона не може бути і проросійською, але не може бути й національною. Вона не хоче бути демократичною, але не може бути антидемократичною. Нинішню владу характеризує невизначеність", - сказав політолог.

Нагадаємо, що 20 липня керівником Українського інституту національної пам’яті призначено історика, члена-кореспондента НАНУ Валерія Солдатенка.

Солдатенко народився в Донецької області. З 1976 р. до 1984 р. працював старшим науковим співробітником Інституту історії партії при ЦК Компартії України - філіалу Інституту марксизму-ленінізму при ЦК КПРС.

Ціла стаття: http://gazeta.ua/index.php?id=347988

Ігор Лосєв

Щоб відповісти на ці трагічні запитання, що досі ятрять і будуть ще довго ятрити душі українців, треба повернутися до Майдану-2004.

Всупереч усім кремлівським казкам про ЦРУ, що мовби отруїло наркотиками помаранчі на Хрещатику і профінансувало Майдан, насправді стався стихійний виступ спочатку киян, а потім усієї патріотичної частини українського народу.

Цьому народові, через відсутність якихось кращих можливостей, довелося віддати виборену владу тим, хто стояв на трибуні помаранчевого Майдану. Проте майже всі вони були "пташенятами гнізда Кучми", роками працювали з ним, з його урядом, з його депутатами в парламенті, то ж ніякого іншого політичного досвіду не мали.

А досвід кучмізму - це підкилимні інтриги, візантійщина, змови і підступні зради, це непринциповість, жага влади, угодовство і політична корупція.

За нерозвинутості громадянського суспільства, патологічного розвитку економіки і соціальної сфери такий лідер - реформатор, людина неординарна - була конче потрібна нації.

А отже міг багато чого вирішити на користь України. Якби тому сприяли особисті якості фігуранта...

Але нація одержала як лідера надзвичайно пересічну людину без особливих чеснот інтелекту, освіти, розуміння реальної ситуації, без необхідної працездатності, аналітичних здібностей, без вольових якостей, такого собі інтроверта і "сільського філософа", який одного разу на телебаченні чесно зізнався, що "ненавидить політику".

...А ще невміння відділяти головне, вирішальне від другорядного.

У цьому сенсі є дуже показовим рішення тоді ще Верховного Головнокомандувача всіх Збройних Сил України про запровадження в українському війську особливого "національного" кроку.

І це тоді, коли армія України не має коштів на закупівлю бойової техніки, пального, приладів та устаткування, позбавлена можливості проводити маневри тощо.

Але то не головне, що гвинтівка стара та не стріляє, головне, щоб на ній була гарненька національна стрічечка. В цьому вся сутність цієї людини, що не керувала, а інколи, наче прокидаючись від сну, пробувала керувати Україною в 2005-2010.

Досить швидко після Майдану розпочався відхід від його ідеалів та гасел. Бо, наприклад, гасло "Бандитам - тюрми!" означало відмову від кланово-олігархічної структури української влади, від багатьох суто кримінальних її рис.

[...]

А Українська держава залишилась іграшкою в руках денаціоналізованих олігархів.

[...]

За два роки свого другого прем'єрства Янукович суттєво наростив політичні та електоральні м'язи, відновився після важкої поразки 2004 року.

Абсолютно трагічне значення для України мала та адміністративно-політична Руїна, що відбувалася в середовищі помаранчевих сил. Важко сказати тепер, хто в тій громадянській війні є винним більше - Ющенко чи Тимошенко, але наслідки її катастрофічні.

[...]

Реформ, що так потребувала Україна, не відбулося. В жорстокій боротьбі за владу і повноваження було не до реформ. Які реформи, коли постійно вибори, як не одні, так другі, а на виборах інших методів впливу, крім безмежного популізму, ніхто не практикував.

На всі критичні зауваження палкі прихильники, а над усе прихильниці Ющенка відповідали: "Зате він має українську душу". Але чудова українська душа не компенсувала абсолютний брак притомної та ефективної, раціональної й енергійної української політики.

Зростало розчарування мільйонів учасників Помаранчевої революції. Ющенко втрачав авторитет і повагу як людина, нездатна на рішучі кроки. Поступки регіоналам, українофобам виправдовувалися нібито намаганням "об'єднати Схід і Захід", хоча насправді йшлося про змови та інтриги різних регіональних кланів.

Ющенко абсолютно не відреагував на антиукраїнський парад місцевих рад на півдні та сході, що оголосили на своїх територіях російську мову регіональною, а де-факто - державною. Він пасивно спостерігав, як на півдні встановлюють пам'ятники російській імператриці Катерині ІІ.

Інколи здавалося, що в Україні взагалі немає президента, бо його не видно й не чутно. А тут ще двовладдя президента і прем'єра. В принципі, суперечності можна було зняти, якби обоє ставили інтереси нації і держави вище за свої амбіції. Але ніхто не хотів поступатися.

Тим більше, що ЗМІ, контрольовані олігархами, всіляко роздмухували й загострювали конфлікт "на горі". Чимало посприяла цьому та ж таки промосковська п'ята колона, представників якої вистачало як в оточенні Ющенка, так і Тимошенко.

[...]

Оскільки часто-густо йшлося тільки про особисту відданість Віктору Андрійовичу, на керівні посади не зрідка потрапляли українофоби, пристосуванці, пройдисвіти та крадії, а деколи просто авантюристи.

Досить нагадати про феномен Кислинського. Цей практично невідомий в широких політичних і культурних колах добродій раптом став заступником голови Секретаріату президента, а згодом - заступником голови Служби безпеки.

Така стрімка кар'єра передбачала наявність могутнього інтелекту, чудової освіти та феноменальних здібностей, не кажучи вже про бездоганні професійні навички.

Однак невдовзі з'ясувалося, що добродій Кислинський має підробний диплом про закінчення історичного факультету Київського університету Тараса Шевченка.

Добродій почав виправдовуватися на телеканалах, але нічого притомного сказати не міг, справляючи враження людини дуже посередньої, явно не генія. У чому ж секрет блискучої кар'єри пана Кислинського?

Деякі люди стверджують, що цього діяча президентові запропонувала особисто Катерина Михайлівна Чумаченко-Ющенко... І це тоді, коли в Україні є чимало високих професіоналів, чесних людей, відданих Батьківщині патріотів, які навіть мріяти не можуть про таку кар'єру, як у Кислинського.

Між іншим, постає питання - а де підробляли диплом цього добродія, часом не в Москві на Луб'янці? Тим більше, як кажуть студенти і викладачі істфаку Київського університету, цього дипломанта там ніхто ніколи не бачив...

Кислинський є символом кадрової політики Ющенка.

Не менш абсурдистською була його політика нагород, що ошелешила учасників київського Майдану та багатьох інших майданів України. Чимало знакових постатей режиму Кучми, активних борців проти "помаранчевої чуми" були нагороджені орденами після того, як "помаранчева чума" перемогла.

[...]

Розквіт професійної діяльності пана Потебенька припадає на добу Леоніда Кучми. Отримав державне підтвердження своєї "мудрості" з рук Ющенка одіозний міський голова Києва Леонід Черновецький, що викликало в киян стан близький до шоку.

До речі, Черновецький утримався при владі в столиці завдяки допомозі президента. Ющенка цей керівник столиці цілком влаштовував, на відміну від більшості киян.

Став кавалером ордена "За заслуги" Борис Колєсніков, у минулому активний діяч псевдодержавного утворення на сході країни, що ввійшло в історію як Пісуар (Південно-Східна українська автономна республіка зі столицею чи то в Харкові, чи то в Донецьку).

[...]

Маразм політики нагород президента Ющенка став уже настільки очевидним, що журналістка газети "Україна молода" Леся Шовкун під час виступу глави держави на телеканалі "Інтер" ущипливо запитала Ющенка: "Вікторе Андрійовичу! А коли Вами буде нагороджено Романа Козака, який під час виборів розповідав нам, що Ваша дружина - американка?".

Тут уже навіть президент збагнув комічність ситуації і визнав, що в справі нагородження були помилки. Але цим визнанням усе й закінчилося.

Усі ці та подібні до цих дії "лідера нації" спровокували процес стрімкого просування Ющенка від 60% народної підтримки до 5%, в які сам Ющенко не хотів вірити до останнього дня, допоки вибори йому цього не підтвердили.

Він сам спричинився до масового відчуження електорату від свого колишнього кумира. І сьогодні справді, мабуть, найкраще заняття для екс-президента - збирати сміття на Говерлі...

Ціла стаття: http://www.pravda.com.ua/columns/2010/07/23/5239655/

http://www.pravda.com.ua/news/2010/07/26/5249930/

http://www.pravda.com.ua/news/2010/07/26/5249930

http://www.epravda.com.ua/publications/2010/07/28/243076/
28.07.2010

Ігор Луценко

http://www.expres.ua/main/2010/07/23/38899
23 Липня, 2010

Олег Стецишин

Цi архiви i досi приховують чимало таємниць. На щастя, деякi з них стають надбанням громадськостi. Тож сьогоднi колишнi дисиденти можуть заглянути у папки iз колись надзвичайно таємними документами Комiтету держбезпеки УРСР та довiдатись багато цiкавого про себе та iнших.

Тож якi секрети зберiгали архiви спецслужб? Про це "Експрес" запитав фiгурантiв справи "БЛОК", українських дисидентiв 1960 -- 1980 рокiв Василя Овсiєнка, Валентина Мороза i Богдана Гориня.

Секретарка була агенткою

В. Овсiєнко: -- Ще 17 лютого нас, групу колишнiх полiтв'язнiв, запросив до себе тодiшнiй директор архiву СБУ Володимир В'ятрович. Нам запропонували ознайомитися з архiвами i висловити свої мiркування, що з ними далi робити. Усi погодилися з думкою Валентини Чорновiл (сестра В'ячеслава Максимовича) про те, що в архiвних документах того часу про кожного з дисидентiв так багато брехнi, що публiкувати їх можна тiльки з вiдповiдними коментарями. Хоча та iнформацiя, котру я читав про себе, доволi об'єктивна. До речi, я познаходив у своїй справi такi цiкавi деталi про себе, яких і не знав...

[...]

Взагалi, стосовно цього "БЛОКу" ходить чимало брехнi. Скажiмо, про те, що тi ж Кендзьор чи Яворiвський мали в КДБ пiдпiльнi псевдо i пiд ними працювали. Це неправда, все -- навпаки. Кадебiсти для оперативної роботи присвоювали об'єктовi якесь псевдо, i людина й не знала, що її так називають.

Де, коли i з ким

-- У документах у справi Ярослава Добоша (бельгiйського українця, котрий перевозив за кордон самвидавiвську лiтературу) дуже добре описується, як саме за ним стежили кадебiсти. Причому нагляд вiвся навiть у готельному номерi, очевидно, з допомогою вмонтованої камери. У вашiй iсторiї були випадки такого "технологiчного" стеження?

Б. Горинь: -- Коли я ознайомлювався з донесеннями КДБ кiнця 1980 -- початку 1990-х рокiв, то був вражений -- настiльки там детально, по днях описано, де, коли i з ким я зустрiчався, куди ходив. День у день. Така ж детальна iнформацiя є про мого брата Михайла, Iгоря та Iрину Калинцiв, Степана Хмару, В'ячеслава Чорновола.

[...]

Наступного дня в нього вчинили обшук, та пiдслушку не знайшли, хоча вона була у вiдрi зi смiттям. Ще й дротик стирчав. Пiсля того його твори перестали публiкувати. Пiд час обшуку один кадебiст сказав: "Той лежачий труп -- якби вiн устав, то вiн не ходив би. Вiн би сидiв".

Я передав деякi документи, якi сфотографував в архiвi СБУ, своєму колезi Олесевi Шевченку. Про те, як вiн 1976 року разом iз Вiталiєм Шевченком та Степаном Хмарою пiдготував черговий випуск журналу "Український вiсник". Вони його надрукували на машинцi, передрукували на фотоплiвку i передали до Львова людинi, яка мала передати цю плiвку за кордон. А кадебiсти таємно зробили у цього чоловiка обшук, знайшли цю плiвку, зробили з неї копiю, причому свiдомо -- неякiсно, зi змазаним зображенням, i поклали у тому ж мiсцi.

I ця змазана фотоплiвка, з якої нiчого не можна було прочитати, пiшла за кордон. Кадебiсти потiм прозвiтували "нагору", що "Український вiсник" знешкоджено i вiн за кордоном не вийшов. А ми, учасники тих подiй, дiзналися справжню причину цього невиходу, лише тепер, через чверть столiття.

[...]

-- У тих архiвах є прiзвища донощикiв, котрi на вас "стукали"?

В. Мороз: -- Донощики, як правило, у документах не фiгурують. Нiяка полiцейська система, а тим бiльше радянська, нiколи не пiде на оприлюднення iмен свої агентiв. Це її найбiльший скарб. Особисто я знав кiлькох "стукачiв", котрi працювали на спецслужби. Наприклад, серед полiтв'язнiв був один на прiзвисько Балтiйський...

В. Овсiєнко: -- Отож-бо й воно, що iмен донощикiв немає. Тi документи, якi нам дали на ознайомлення, написанi на основi доносiв, оперативної iнформацiї, допитiв. Вони писалися росiйською мовою з цитатою українською (вiдразу видно, чия була влада) i пiдписанi керiвниками КДБ. Спочатку Нiкiтченком, а потiм Федорчуком. Причому iмен донощикiв нема не тiльки у моєму випадку, а загалом. У документах вживається термiн "джерело" ("источник"). Iнколи вжито псевда донощикiв. Як правило, це
доповiднi записки, якi писали кадебiсти в ЦК Компартiї, рiдше -- в iншi установи.

Б. Горинь: -- Як сказав нам у тiй розмовi директор архiву СБУ, доноси на жаргонi спецслужб називаються "оперативнi данi". I отих "оперативних даних" радянського перiоду збереглося не бiльше як два вiдсотки. Решта була знищена в час, коли в українському КДБ головував генерал Голушко. Пiсля проголошення Україною незалежностi вiн переїхав до Москви, забравши зi собою величезну частину оперативних матерiалiв.

Ціла стаття: http://www.expres.ua/main/2010/07/23/38899

Анатолій Дністровий

Сучасна Україна як Веймарська Німеччина

Чимало істориків політичних ідей справедливо розглядають генеалогію фашизму в контексті ідейних змагань – як місиво й розгалуження численних світоглядно-політичних течій гібридного характеру, серед яких ідея фашистська чи націонал-соціалістична були маргінальними й конкуруючими з іншими.

Вже класичними вважаються такі умови модерного фашизму: розвал монархії і слабкий парламентаризм, обов’язкова «червона загроза» (комунізм) і соціально-економічна криза, національне приниження і незадоволення світовим політичним устроєм і – як похідна – прагнення тотальної експансивної війни. На це накладається ідея вождя, який може «навести лад» та інтереси аграрної або промислової верхівки. Усе це можна було спостерігати в часи Веймарської Німеччини, коли крихкі державні інститути (особливо парламент) були неспроможними контролювати спалах, спершу маргінальних, нацистських ідей та рухів. Усе це скінчилося 1933-м, коли на державній сцені з’явився Гітлер і його поплічники, а тогочасні олігархи радо кинулися йому в обійми.

[...]

Хитрощі олігаршизму

[...]

Треба сказати, що олігаршизм прихованіший, хитріший, гнучкіший, аніж класичний фашизм. Він ніколи не вдаватиметься до відкритої дискримінації та придушення свободи, оскільки усвідомлює, що це стане крахом його легітимності. Свій фашистський за суттю контроль і свою владу він здійснює «мікро-способами», «локально», «хаотично», постійно прикриваючись ліберальною, демократичною, соціально-стурбованою риторикою, навіть раз-по-раз вдаючись до відповідних публічних жестів.

Чи існує каральний меч для олігаршизму?

Цей спонтанний порівняльний аналіз двох епох, між якими розрив майже у сто років, невипадковий, особливо щодо ситуації у пострадянській частині Східної Європи. Чи певні ми в тому, що на наших очах не зростає новий демон, не згірш від фашизму? Він може мати різні імена – «олігаршизм», «пострадянський неофеодалізм», «мафіозний капіталізм» – однак це вже існує і розвивається не знати в якому напрямку.

Юридично-процедурні тонкощі та залежність їхніх механізмів від політичних запитів усе більше наштовхують на думку, що право не здатне компенсувати принцип справедливості і що він взагалі постає радше орієнтиром для її практики, а не бажання реалізації.

Сучасна влада не лише фронтальна, а, як учив Фуко, вона тепер скрізь, і мікрофашизм постмодерного часу, який прийшов на зміну масовому тоталітаризму, накладається на рецидиви авторитарності. Тож годі й очікувати для нього й показового покарання, адже попри те, що він щодня мікро-порціями спричиняє зло, його наслідки ще не набули в масовій свідомості образної гіперболи, як Голокост чи Голодомор, геноцид чи репресії, які здійснював тоталітаризм. А людська природа така, що поки не бачить, то доти й терпить. ...

http://unian.net/ukr/news/news-372384.html
14.04.2010  

Оксана Климончук

Пане Євгене, чому, на вашу думку, нинішні політикани так вчепилися до звання Героя України Бандері?

Якщо говорити по-чесному, то нікому не має бути до цього діла – незалежно від того, подобається комусь Герой Бандера чи ні. Я не бачу тих людей, котрі мають право про це говорити.

Гадаю, це ім’я зачіпає певні стереотипи, пов’язані з позицією бандерівської послідовності й твердості, часом і жорстокості.

Якщо говорити в рамках здорового глузду, то Бандера є українським націоналістом, якого переслідували все його життя, і практично він ніколи не був у бойових операціях, діях. Він сидів у польській в’язниці, сидів у німецьких концтаборах. І це були дуже жорстокі концтабори…

Потім його було вбито совєтським агентом.

Зрозуміло, що Росія дуже нервово реагує на те, що ім’я Бандери стало символом національного опору, антикомуністичного руху. Завжди той, хто вбив, дуже не любить свою жертву. Вбивця не може подарувати вбитому власного вчинку.

Розкручується саме політичний стереотип. Є певні імена, які за кремлівською режисурою стали одіозними. На те, щоб вони були одіозними, працювала колосальна пропагандистська машина, цілі покоління.

Тому дуже важко протистояти безглуздій анафемі на храмобудівника Мазепу. Дуже важко реабілітувати ім’я Петлюри, оскільки він був утіленням українського національного опору. Він теж був убитий більшовиками.

Вони надто багато працювали на ці стереотипи, щоб так просто взяти й зректися їх. Їм легше продовжувати те саме. Цим Кремль і займається.

Кремлівська агентура намагається робити це саме й на Заході. Скажімо, у Польщі…

Але ж поляки теж проти…

Якщо говорити про право судити за колабораціонізм, то серед поляків, які хотіли вижити під час окупації, були мільйони колабораціоністів. Мільйони!

Якщо говорити про такий політичний, злий колабораціонізм, то, безперечно, на першому місці стоять Сталін і Молотов. Бо саме від 1939-го до 1941 року цей колабораціонізм, ця політична співпраця була інтенсивною… Це була не просто співпраця, а співпраця з розв’язання Другої світової війни. Це є злочин перед людством.

А як співпрацював Бандера? Він був просто в’язень, який вийшов на волю й намацував певні можливості, спільні точки, які б могли бути в нього з німецькою владою.

Тобто це могли бути суто тактичні контакти.

Використання німецьких вишколів могло мати місце. Як і в Шухевича. Але в час війни це було цілком нормально. Хто як міг використовував різні можливості. Якщо не було власної зброї, то використовувалася будь-яка можливість узяти її в противника.

А те, що гітлерівська Німеччина була для націоналістів противником, - то це записано в їхній програмі. Вони орієнтовані лише на власні сили, а не на чужу допомогу.

Між поляками й українцями була етнічна війна. Я сам з Волині і пам’ятаю ці часи… Жорстокість була з обох сторін. Але вся справа в тому, що поляки співпрацювали з німцями. Усі засідки на Волині, які робило УПА на німців, – були засідки для німців з колаборантами разом. Німцям не вистачало своїх, вони працювали з поляками. Це були 1942 – 1943 роки.

[...]

Чи можете дати своє визначення слову «націоналізм», бо в Україні його намагаються прирівняти фактично до фашизму?

[...]

Якщо говорити про «націоналізм» в Україні, то майже завжди він означав «патріотизм». В умовах України це був послідовний патріотизм.

З приходом сьогоднішньої влади багато людей заговорили про масштабну деукраїнізацію. Чи не здається вам, якщо владі вдасться все зробити, що вона задумала, то потім буде важко зберегти ідентичність українців?

Не вважаю, що почалася чи почнеться масштабна деукраїнізація. Гадаю, влада не має великого впливу на українське суспільство і не має майже ніякого авторитету. Тому навряд чи можна говорити про деукраїнізацію. Вони лише затопчуть багато того, що було посіяно. Це як у старій пісні: «А ви просо сіяли, а ми вам його потопчемо».

Це саме та команда, яка топтатиме й думатиме, що вона роблять діло.

Гадаю, зараз українські державницькі настрої прийшли в норму. Тобто в народі є набагато більше сил, котрі їм можуть протистояти, ніж вони собі уявляють.

Сподіваюся, влада спроможеться показати якесь своє інше обличчя, але державне, українське… Але вони не можуть піднятися вище від свого минулого, яке було кримінальним.

Невипадково люди вимикають радіо чи телевізор, коли передають засідання парламенту. Бо це ж клінічна картина.

У нас у політику пішли люди зіпсуті комуністичним режимом, жадібні до матеріальних благ, безпринципні. Це не є нормально.

Ви теж вимикаєте?

Звичайно. Телевізор узагалі дивлюся дуже рідко. І тільки тоді, коли дружина кличе, щоб я подивився саме те, що мені потрібно.

Бо наше телебачення не розраховане на нормальну людську психіку. Наше ТБ перебуває в руках людей, яких не можна назвати психічно нормальними і здоровими. Вони набивають ефір програмами за гроші. Суспільство має реагувати на всі непристойності, які нам сьогодні пропонують.

[...]

Багато сучасних письменників люблять у своїх творах використовувати матюки. Кажуть, що нецензурних слів не варто соромитися… Як вважаєте ви?

Гадаю, люди звикли до якоїсь охайності, ошатності. Це українська традиція, вікова.

Даремно хтось думає, що ми були закріпачені, рабами й невільниками – і більше нічого.

Відомо, чому Шевченко і Леся Українка нагадували про рабів і невільників. Але варто було придивитися до народу, як він живе і як береже охайність у мові, ошатність у одязі, в домі, звичаях і щоб рід був чистий, аби не було того, що поганить рід. І слово, яке має лікувати…

Основна опозиція, яка, наприклад, була в Гоголя в Петербурзі проти москалів, – була проти лайки. Усе це українське середовище, яке було там, було проти московської лайки.

«Эту бабу Москву, от которой ничего кроме щей и матерщины не услышишь», - казав Гоголь.

Коли йому закидали нелюбов до москалів, то це була правда, яка стосувалася не лише Гоголя, а й усієї української колонії, які не могли сприйняти матів. Не могли і все.

[...]

Повстанці взагалі були шляхетні люди. Я їх дуже добре пам’ятаю, Навіть раніше дивувався, звідки вони цього набралися. Вони зверталися одне до одного в таких м’яких тонах…

Повстанці були ідеалістами. Я був з ними в таборі. І деякі з них зберігали цей ідеалізм по 25 років. Уявляєте, як це важко, адже це ціле життя. Вони були ув’язнені тоді, коли я вступав до університету. Університет, аспірантура, 60-ті роки… А вони все сиділи, сиділи, серед бруду в усіх відношеннях, серед мату, серед начальства, яке було дуже близьке до блатних. Якось навіть один журналіст сказав: «Я не знаю, як Бандера, але бандерівці – це порядні люди».

Тобто з нашою традицією ми не можемо прийняти матюки. Просто деякі люди сьогодні хочуть легалізувати свою неохайність, опущеність. Гадаю, це є певна моральна деградація, яка хоче самоутвердитися й шукає аргументів.

У росіян це походить з монголо-татарських часів. Матюкатися – звичай рабів. Це важко собі уявити в шляхетних верствах.

Над чим зараз працюєте?

Хочу довести до кінця книжку про Гоголя. Я її мав закінчити ще торік, але всі ці «табачніки» не дають мені можливості.

Це будуть есе, різні погляди на Гоголя. Як на письменника й на особу. Це не буде книжка-біографія.

Справа в тому, що ми звикли до нього як до письменника з російською пропискою, але забуваємо, що в нього майже все, як у Шевченка – крім нього самого.

Ціла стаття: http://unian.net/ukr/news/news-372384.html

Yanukovych - a fourth generation aristocrat or a four time peer of the (jail) realm? Yanukovych has the pedigree of an aristocrat according to a professor of the National Academy of Fine Arts and Architecture Larysa Skoryk. "You know, - Larysa Skoryk said, - it is never too late to read a book. But not every thinker is able to gain and put into practice the experience of nation building".

In March 2010, Ms. Skoryk received the Order of Yaroslav the Wise V degree from Yanukovych.

See Лизоблюдство below.

http://durdom.in.ua/ru/main/photo/photo_id/13953/person_id/1.phtml

Хіба не мала на увазі Лариса Скорик що Янукович "аристократ з 4-ма тюремними ходками"? - аристокраД

Ви будете сміятися, але Янукович – типу аристократ у четвертому поколінні.  А тому прочитати книжку ще встигне.

Такий родовід Віктору Федоровичу змайструвала у своєму інтерв»ю професор Національної академії образотворчого мистецтва та архітектури України Лариса Скорик.

«Розумієте, книжку прочитати ніколи не пізно. А от здобути  досвід  державотворення та застосувати його здатен далеко не кожен теоретик», – заявила Лариса Скорик.

Нагадаємо, що у березні 2010 року пані Скорик отримала від Януковича орден Ярослава Мудрого V ступеню.(18 березня 2010 року)

Лизоблюдство

http://www.ut.net.ua/art/164/0/4130/

Панченко Володимир

... 9 й 10 липня на кількох телеканалах «крутили» фільм «Президент. Початок шляху», знятий на замовлення Національної телекомпанії України. Лицезріти Віктора Януковича народ мав, звісно, у прайм-тайм, причому не лише на Першому Національному, а й на ІСTV та каналі «Київ».

 [...]

Утім, мене найбільше «зворушила» поява у кадрах фільму інтелектуалів-гуманітаріїв. Про Ларису Скорик, яку дав­но привабила «чоловіча постава справжнього мужчини» Януковича, казати, щоправда, нічого: вона у своїх симпатіях принаймні послідовна. Що ж до Богдана Ступки, то він великий лише на сцені, це відомо. А так хвалитиме кого треба і коли треба. Така собі українська хитруватість. Можливо, навіть небезкорислива (звичайно, все заради театру, культури – нічого особистого!). Із того, що про Януковича сказав Борис Олійник, режисер «витяг» хіба що загальні слова: попереду політики й економіки має бути культура… елементарна порядність і відповідальність потрібні кожному, навіть президентові… Теж українська хитруватість, тільки в іншій версії. Не легше було збагнути й Дмитра Стуса: здається, він сказав, що все так погано, що тепер тільки на Януковича й залишилися сподівання…...

Kyiv, July 27, 2010

Baptism took place on the Feast Day of St. Volodymyr

Member of the Parliament Borys Wrzesnewskyj is well-known in Canada for taking an active interest in Ukraine, the land of his forefathers. Wrzesnewskyj is again demonstrating that interest by bringing his firstborn son, born on Christmas eve, and his wife, Lina Fedko, to Ukraine where their child, Felix Roman Wrzesnewskyj, was baptized. Felix Roman is named after his late great-grandfather Felix and his late grandfather Roman.

This new member of the Ukrainian Diaspora in Canada was baptized according to the Byzantine Rite of the Ukrainian Catholic Church on July 28, 2010 at the Patriarchal Cathedral of the Resurrection of Christ Church at Nykolska Slobidska 5 in Kyiv, Ukraine.

The parents thought it was important to baptize their son in their ancestral Church in Ukraine, in the capital of Kyiv, at the newly constructed Patriarchal Cathedral of the Resurrection of Christ Church. MP Wrzesnewskyj's political views were made clear in a news release on the subject that includes a reminder that,Ukraine's ancestral churches were persecuted throughout the centuries and their bishops, priests and religious leaders martyred, and today find themselves under pressure and threat once again.

In an audience with His Beatitude Patriarch Lubomyr Husar of the Ukrainian Catholic Church, the parents agreed to the Patriarch's suggestion that a second middle name-Volodymyr-be added as the baptism of Felix Roman took place on the Feast Day of St. Volodymyr, the most important Saint's Day in the calendar of the Ukrainian churches. The baptism will be officiated by Odessa Bishop Vasyl Ivasiuk and Kyiv Auxiliary Bishop Yosyf Milan.

*Московський гість*

У. Т.: Ваша Святосте, візити Московського Патріарха Кіріла до України частішають, до того ж вони скидаються радше на політичні акції, ніж на відвідини пастирем своєї пастви...

У.Т.: І яка реакція на ці чутки?

– Дуже негативна – і віруючих, і духовенства, і навіть влади. Вголос про це говорити в УПЦ МП не можуть. А ми можемо і говоритимемо, бо хочемо захистити Українську церкву та її права.

У.Т.: Яка, на вашу думку, місія Патріарха Кіріла цього разу?

Експансія «русскаго міра»

У. Т.: Ваша Святосте, як ви ставитеся до того, що президент Росії видав указ, відповідно до якого День хрещення Київської Русі буде державним святом Росії, причому слово «Київська» десь загубилося?

[...]

*У. Т.: Ви сказали, що Московська патріархія укладає угоди з різними міністерствами Росії, але відомо і про спільні проекти УПЦ МП та різних міністерств України. Прокоментуйте, будь ласка. *

– Мені відомо, що УПЦ МП уже уклала угоди про освітні програми і з Міністерством оборони України, і з Міністерством у справах сім’ї, молоді та спорту. По суті, йдеться про впровадження проросійського тлумачення історії України, про повернення радянської історіографії. УПЦ МП в особі деяких архієреїв працює на Росію так активно, що за це Москва нагороджує їх своїми державними відзнаками. Наприклад, Державний орден Росії отримав архієпископ Львівський Августін.

[...]

А ось такий приклад: за даними МВС, на Пасху в Україні до церков прийшли 11 млн вірян за 47-мільйоного населення, а в Росії при 142 млн до храмів прийшли 8 млн вірян. Тобто в Україні Пасху святкувало майже 25% населення, а в Росії – 5%. Ось тому незалежність Української церкви і стоїть на перешкоді Російській бути головною у світовому православ’ї.

[...]

Про Українську помісну церкву У. Т.: 9 вересня минулого року Священний Синод УПЦ МП прийняв рішення започаткувати діалог з УПЦ КП та відновити його з Українською автокефальною православною церквою щодо відтворення єдності українського православ’я. Зі свого боку, ви, Ваша Святосте, не раз говорили, що процес зближення всіх Українських православних церков триває і його вже неможливо зупинити. Що тепер?

Цілий інтерв'ю: http://www.ut.net.ua/art/166/0/4131/

Myroslava Oleksiuk -- editor-in-chief Oxana Bukanova -- editor Марта Онуфрів -- кореспондент Marta Onufriv -- correspondent Діана Мережко -- кореспондент (Здоров'я) Diana Merezhko -- correspondent (Health) Zenon Chytra -- story layout John Heron -- story layout -- webmaster www.eposhta.com Ihor Prociuk -- story layout and design

eposhta-CanadaUS@yahoogroups.com
or
myroslava@rogers.com

Use the following e-mail addresses to:

SEND us e-mail:
eposhta-CanadaUS@yahoogroups.com

JOIN the list:
To join the list, please send a blank email to:
eposhta-CanadaUS-subscribe@yahoogroups.com

QUIT the list:
To quit the list, send an email to:
eposhta-CanadaUS-unsubscribe@yahoogroups.com
YahooGroups will send you an e-mail -- to which you must reply -- in order to confirm that you want to quit the list.

Subscription/Membership:
Having difficulty joining (or quitting) the list? Or maybe you want us to add your friends to ePOSHTA? Contact:
subscription@eposhta.com
Make sure you have "Subscription" in the subject line.

Events, Conferences, Employment:
Send announcements at least two weeks before the event date to: events@eposhta.com
See the guidelines for submitting EVENT announcements.

If you maintain a web-based list of events for your city or region, let us know. We will add a link to your site from ePOSHTA.

Editor-in-Chief:
Myroslava Oleksiuk myroslava@rogers.com

Editor:

Layout:
Zenon Chytra
John Heron
Ihor Prociuk