«Гоголівський комплекс «злопомсти» властивий усім народам, лише в різних формах і дозах. На Україні він завжди виявлявся як стихія незагнузданого анархізму, розбрату (не раз кривавого), еґоцентричного індивідуалізму, зазрості, нездатності до співпраці з відмінним від себе, а також – у ледарському «моя хата з краю», «менше з тим». Все це, своєю чергою, зводило до комплексу внутрішнього й зовнішнього рабства, епігонства, улягання чужій догмі й організації – малоросійство й бездержавність, одним словом.»

Юрій Лавріненко 

НАМ ПИШУТЬ:
Відгук на редакційну статтю
«Чи відсидиться українська діаспора в кущах?»

Шановна редакціє!

Прочитав Вашу статтю «Чи відсидиться українська діаспора в кущах?», кажу: - Так, по більшості своїй – відсидиться! - і хочу висловити деякі думки за окремими тезами статті.

«Панове-свободівці, спершу покажіть свої діла, а вже відтак страсайте повітря набором націоналістичних фраз! Чому ваш вождик Олег Тягнибок під час президентських виборів-2010 не залишав живого місця на Юлії Тимошенко, натомість іґнорував двічі несудимого, нинішнього керманича України В. Януковича? Чи не гаслами «Тимошенко і Янукович однакові», «не йдіть на вибори» або «голосуй проти всіх» О. Тягнибок разом із В. Ющенком, А. Гриценком, В. Кириленком, А. Яценюком, Ю. Костенком кували всеукраїнську поразку, розчищаючи дорогу до влади російським холуям?» - гаряче пишете Ви.

Я не «свободівець», і порахованих Вами політиків люблю не більше за Вас. Але у цій тезі бачу каменюку, кинуту і в мій город: Я ГОЛОСУВАВ ПРОТИ ВСІХ! І переконаний, що вчинив правильно. Тепер, коли всі числа і проценти давно відомі, можна звинувачувати у поразці Ю. Тимошенко і перемозі В. Януковича нас, 4,3% виборців, які не побачили серед заявлених кандидатів особи, яка відповідала б нашим вимогам до Президента України. Ах так, от хто винен у тому, що до влади прийшов криміналітет? Ату! Ату їх! Тільки щодо мене особисто – не указ мені були, є і будуть ні тягнибоки, ні ющенки, ні гриценки з кириленками-яценюками.

Я не знаю, чому кожен з нас, 1,5 мільйона українців, голосував «проти всіх». Але чомусь впевнений, що більшість з нас, нарешті, вирішила для себе:

Я БІЛЬШЕ НЕ ХОЧУ ОБИРАТИ МЕНШЕ ЗЛО! Я ХОЧУ МАКСИМУМУ ДОБРА!

Так, ми – частина всеукраїнського організму. І як все українство, а може, й ще болючіше, бо ж «це ми в усьому винуваті»! – сьогодні відчуваємо катастрофу, що суне на Україну. Так, «переможець» Янукович відповідає нашим вимогам і принципам ще менше, ніж Тимошенко, яка «програла». Проте, ті 12,5 мільйона, які віддали свої голоси «переможцю», ця третина усіх виборців України, мусять повними пригорщами висьорбати наслідки свого голосування, отримати повні пазухи «плодів» цієї перемоги! Ті істеричні матусі, які отримують своїм синочкам «карточкі русскава», повинні відправити цих синочків на Кавказ і отримати цих синочків назад у цинкових трунах! Ці шахтарі, які, разючи перегаром, голосували «за сваєво, данєцкава!» - повинні втратити свої пільги і стати кабальними холопами: з податком на дохід – як у всіх; з відпускою раз на рік – як у всіх; без путівок коштом профспілок, які в найбліжчий час будуть повністю контрольовані криміналітетом, - як у всіх; з виходом на пенсію не у 45, а у 60 років – якщо доживете і отримаєте хоч гріш з тих мільйонів, що відкладали все життя до Пенсійного фонду…

І це на тому тлі, що ВСІМ пенсійний вік має бути підвищений до 65 років – і це навіть не кара, це гідна відплата рабу за те, що він раб! Раб потрібен, поки він працює – непрацездатного раба утримувати «нєпазвалітєльная» розкіш, тому будуть докладені усі зусилля, аби кожен раб сам платив за себе до Пенсійного фонду, але до пенсії не доживав!

ВСІ – ці обивателі, 12,5 мільйона «за» Януковича, які ненавиділи все українське і які нині торжествують – мусять також отримати свою відплату, як і ті 12,5 мільйона, які просто не пішли голосувати: байдуже, ледаче навіть не бидло – лайно, що пливе за течією! І відплата вам буде така: вже наповнені райцентри кримінальною шпаною, вже готується до прийняття Закон про муніципальну міліцію… Який зв’язок, спитаєте? А саме з цієї шпани ота муніципальна міліція і буде сформована! Посудіть самі: якщо пахан Парус може бути Президентом Держави, то чому «беспрєдєльщік Косой»  або ще який-небудь бандюк не може вп’ястися в однострій, почепити «волину» (пістолет) і робити те саме, що й нині робить, на цілком законних підставах, не завдаючи собі клопоту МВС?

Те, що зараз коять менти – видасться вам, «согражданє», квіточками у порівнянні з тими методами, якими вас пастимуть у Великому Паханаті…

Так, я голосував «проти всіх», тому що обрав Абсолют Добра. Тому що ГРІХ віддавати свій голос за людину, тобто – уповноважувати цю людину вершити мою долю і долі десятків мільйонів людей, якій не довіряєш АБСОЛЮТНО! І ніколи більше не відступлю від цієї засади!

І коли Вам, Редакціє, цей мій лист видасться вартим оприлюднення на еПОШТІ як одна з відповідей, яких – переконаний! – маєте чимало, - то хочу звернутися до всіх 1,5 мільйона українців, які з різних причин – ймовірно, зовсім з інших, ніж я! – голосували «проти всіх» на минулих президентських виборах, що такими жорстокими наслідками відбилися на нашій Вітчизні:

- Товариство! Не відступайте! Не заламайтеся! Не беріть на себе провину, яку на вас старанно чіпляють, намагаючись звергнути із себе! Ви вчинили так, як належить діяти чесній, принциповій людині: ви завимагали Максимуму Добра, міряючи кандидатів по собі – чи гідні вони вас? чи ви згодні бути під їхньою орудою? чи чисті вони тією чистотою, яка викликає радісну готовність іти на їхній поклик? І не може бути напівтонів – тільки ТАК! або НІ!

Нам волають, що чистих праведників немає – відповідаймо: ЩЕ НЕМАЄ! І розбудовуймо Націю. …

Ще одна теза зачепила мене за живе:

«…більшість провідників діаспорних надбудов – досі не виробили тактики (на стратегію навіть не заноситься) щодо антиукраїнського режиму В. Януковича».

«Емігрант - особа, що залишила Батьківщину і виїхала в іншу країну для постійного чи тривалого проживання.» (Великий тлумачний словник української мови). Розумієте? «Залишила» ! Відрізалася. Отрусила порох з ніг своїх. Пішла геть. Втомилася дивитися на злидні і безлад – і пішла геть, світ за очі. …

І врешті-решт, де ж ці українці в Україні, які повинні дбати за СВОЮ ДЕРЖАВУ?! – гадаю, такий аргумент дуже поширений у середовищі «більшості провідників діаспорних надбудов», хіба ні? Особливо враховуючи поінформованість «провідників» про потужне виробництво діоксинів та іншого «добра» у лабораторіях «страшного брата Медвепута»…

То ж якщо українці в Україні досі не набули ПРИРОДНЬОЇ ПОТРЕБИ В УКРАЇНІ, то «більшість провідників діаспорних надбудов» вже давно і цілком природньо ЦЮ ПОТРЕБУ ВТРАТИЛИ. Вони переконані, що відчувати себе українцем і навіть бути українцем можна, перебуваючи де завгодно, - і для цього – вони щиро у це вірять! – їм не потрібна Українська Держава Україна. Тим більше, якщо вона непотрібна тим українцям, які числяться громадянами України…

Можна було б і не коментувати Ваш наступний розкішний, уїдливий пасаж:

«чи потихеньку відсидітися в кущах, чи проводити політику нереального нейтралітету, а чи мобілізувати українство на безкомпромісну й тривалу боротьбу за Україну», - якби надія не вмирала останньою…

Будемо відверті, що більшість полізе «відсиджуватися в кущах» через причини, про які я вже сказав повище. Головне, щоби кущі були щільні, аби ззовні не були видимі і зачуті природні явища, що супроводжують процес «відсиджування у кущах».

«Політика нереального нейтралітету» буде щедро оплачена цілком реальними «пацанами» ще реальнішими долярами, тому й таких «провідників діаспорних надбудов» буде донесхочу.

Найменше залишиться тих, хто візьметься «мобілізувати українство на безкомпромісну й тривалу боротьбу за Україну».

Я додам – ДУЖЕ тривалу. І ще – дуже жорстоку і тяжку. Це не кучмо’іди, червоний директорат і номенклатура. Це – бандити. Їх не зупинить ніщо. Вони не цінують нічого, окрім влади і грошей. Вони бояться тільки за свої життя і за свої гроші. Це ті два вразливі місця, по яких їх можна і слід бити.

Я підкреслюю: БИТИ, а не пестити перемовинами і увіщаннями.

Україні завдано удару. Зорганізованих сил, здатних відповісти ударом на удар – усередині України практично немає. Належних організаторів у середовищі «провідників надбудов метрополії» швидше невидимо, аніж видимо...

Боротьба буде довга і безжалісна, але той з вас, хто нині підійме прапор цієї боротьби, матиме вічну славу і шану серед Українства, як її мають Великі Провідники Українства на його терновому шляху до Волі… 

Б.Р. , Павлоград, Україна.

P.S. Є таємна директива – пресувати усі конфесії, окрім МП.

Довкола попів МП вже збираються силові угруповання з кримінальних злочинців, яких перефарбовують у «казАкі», вони охороняють церкви і готуються до переформатування у «муніципальну міліцію» десь у вересні-жовтні ц.р.

МИ ВІДПОВІДАЄМО:

  Про нерозумні українські голови та шкоду від них Україні

Передовсім варто наголосити на тому, шо автор відгуку – доволі знаний і діяльний український патріот реґіонального рівня. Як виглядає, старомодно-шароварного штибу, ніби вирваний із гущі мрійників-народників позаминулого століття, а ще більше – з гуляйпільської стихії.

У нинішній дійсності він приміряє Україну тільки до себе, до своїх особистих образ та ілюзорних ідеалів, не беручи до уваги ні внутрішній і зовніщній розклад сил у країні, ні її залежність від оточуючого світу. Слід наголосити на тому, що відповідальний (а не декларативний) патріот повинен думати й дбати про найважливіше: добро своєї нації й Батьківщини. При тім - хоча б на декілька кроків передбачити розвиток подій, зокрема можливі фатальні наслідки від надмірного мудрування.

Зазначимо, що у відгуку автора перемішалося грішне з праведним, причина з наслідком, відповідальність із безвідповідальністю тощо.Утім, перейдемо до конкретики.

Перша теза: «я більше не хочу обирати менше зло».

Ось як умотивовує автор свій дивний вибір: «Я ГОЛОСУВАВ ПРОТИ ВСІХ! І переконаний, що вчинив правильно... Я не знаю, чому кожен з нас, 1,5 мільйона українців, голосував «проти всіх». Але чомусь впевнений, що більшість з нас, нарешті, вирішила для себе: Я БІЛЬШЕ НЕ ХОЧУ ОБИРАТИ МЕНШЕ ЗЛО! Я ХОЧУ МАКСИМУМУ ДОБРА!»

Вочевидь, демонстрування деякими персоналіями свого чистоплюйства перед доволі деморалізованим українським суспільством, приносить тимчасове задоволення, а навіть вселяє почуття вищості. Тільки біда в тому, що прозріння наступає дуже скоро, а жахливі наслідки б`ють по всіх, навіть по найрідніших: перекреслено цивілізоване майбутнє дітей-онуків.

Зауважимо, що кожна людина – є часткою суспільства, в якому вона формується й перебуває. Зміна моральних настанов і принципів суспільства, зокрема ешелонів влади, залежить від спроможності кожного її індивідума перебудуватися на кращий лад. Зазвичай, суспільство рухається до удосконалення через еволюцію. Шлях очищення суспільства – складний і тривалий. Однак тільки там досягають значного й прищвидшеного успіху, де формується й активно діє громадянське суспільство. У даному випадку: голосування «проти всіх», «не піду на вибори», «Тимошенко й Янукович однакові» це – втеча від реалій, згубний шлях для кожного українця, для всієї України. І найжахливіше – прихід до керма України «Великого Паханату».

Натомість потрібно обирати інший шлях: активної (а не пасивної) протидії злу, принаймні, проголосувати за того, хто найменше нашкодить Україні (процес плекання справжніх державних керманичів може затягнутися), а потім сякого-такого обранця щоденно бити «у хвіст, і в гриву». Неодмінна умова для громадянства: ні за яких обставин не відсиджуватися на власній кухні.

Так, достойний авторе, ніхто не має вказувати вам за кого голосувати. Однак для свідомого українця повинен бути дороговказом не розроблена Москвою, а згодом навіяна її ж аґентурою антиукраїнська виборча технологія під назвою «голосуй проти всіх», а холодний розум із баченням української перспективи.

Друга теза: кара для тих, хто голосував за В. Януковича.

Цікаво, що автор, наголошуючи на правильності позиції «противсіхів», злісно накидає відповідальність «за катастрофу, що суне на Україну» на виборців синього поясу: «... ті 12,5 мільйона, які віддали свої голоси «переможцю»... мусять повними пригорщами висьорбати наслідки свого голосування, отримати повні пазухи «плодів» цієї перемоги! Ті істеричні матусі, які отримують своїм синочкам «карточкі русскава», повинні відправити цих синочків на Кавказ і отримати цих синочків назад у цинкових трунах! Ці шахтарі, які, разючи перегаром, голосували «за сваєво, данєцкава!» - повинні втратити свої пільги і стати кабальними холопами...».  

А навіть в пошуках реалізації своєї помсти автор замахнувся на найсвятіше – нашу вольницю. Бо, щоб відправити синочків з «карточкамі русскава» на Кавказ, Україна має втратити свою незалежність, повернутися до статусу колонії Росії. Пригадуємо «противсіхам»та іншим протестантам, що шлях України до волі був довгий і драматичний, политий ріками крові кращих синів і дочок України.

Що ж до шахтарів, які голосували «за сваєво, донецкава!»), то впродовж 20 років незалежності України ні одним із її президентів не було зроблено нічого, щоб їх українізувати, а ще більше - навести лад і порядок у цьому вкрай забитому й злиденному краю. Окрім того, прорубати широке інформаційне вікно у вільний світ.

Передовсім вище згадані заходи разом із економічним проривом мав здійснювати «месія» В. Ющенко. На наше нещастя, цей політичний невдаха спрямував свої зусилля на боротьбу з Юлією Тимошенко та власне благополуччя, марно розтринькуючи величезну підтримку не тільки міжнародних чинників, але й своїх громадян. А вкінці просто зіпхнув Україну в безодню під назвою «бандостан».

Про кабальних холопів. У загальній масі ними вже давно стали донецькі робітники (шахтарі), яких нещадно визискують місцеві олігархи, в недалекому минулому - кримінальні авторитети. Декілька місяців тому правлячий донецький паханат під загрозою звільнення багато кого з них, як безмовну худобу, гнав до виборчої урни. Треба було побувати на Донеччині під час президентських виборів-2010, щоб зрозуміти наступне: В Янукович «переміг» завдяки масштабним фальсифікаціям, теророві, залякуванню своїх «рідних» виборців. До речі, встановлюваний нині в Україні режим донецького «безпредєла» зі ґвалтуванням усіх і вся, попередньо випробований у багатьох південних і східних областях України, де всі роки незалежності безкарно орудувала ПРУ.

Третя теза: в поразці винні всі, крім праведників-«противсіхів».

Здається, що «противсіхи» страждають на відсутність будь-якої логіки. Бо чим інакше пояснити наступну маячню: «ВСІ – ці обивателі, 12,5 мільйона «за» Януковича, які ненавиділи все українське і які нині торжествують – мусять також отримати свою відплату, як і ті 12,5 мільйона, які просто не пішли голосувати: байдуже, ледаче навіть не бидло – лайно, що пливе за течією! І відплата вам буде така: вже наповнені райцентри кримінальною шпаною, вже готується до прийняття Закон про муніципальну міліцію»...

Виглядає, що «противсіхів» щадитиме нинішній бульдозерний режим. Чи, можливо, вони – у своєї правоті неймовірно білі й пухнасті– вознесуться на небо замість серафимів і херувимів?

Цікаво, що автор називає «лайном» тих, хто не брав участі у виборах. Не виключено, що й ця частина виборців також назвала б себе протестним сеґментом. Однак про кінцевий вислід. І перші і другі пішли дорогою ганьби козака Носа (пригадка - кривавий Батурин), відкривши ворота на загладу лютому ворогові українців.

Ремарка вслід: ні в одній із цивілізованих країн у виборчих бюлетнях немає графи «проти всіх». Ніхто з її громадян не піддався б подібному масовому психозові, при тім – наголошував на своїй унікальній «чесності та принциповості». Чи, може, ми, українці, найрозумніші з усіх народів? Чому ж в Україні кругом біди й негаразди?

Четверта теза: «я обрав Абсолют Добра».

Невідомо, чи автор сам додумався до елітарно-моральної вищості «противсіхів», а чи почерпнув її на всіляких сайтах, над якими старанно попрацювала московська аґентура, завданням якої було баламутити національно свідомого виборця. Ось що він пише: «Так, я голосував «проти всіх», тому що обрав Абсолют Добра. Тому що ГРІХ віддавати свій голос за людину, тобто – уповноважувати цю людину вершити мою долю і долі десятків мільйонів людей, якій не довіряєш АБСОЛЮТНО! І ніколи більше не відступлю від цієї засади!»

Боляче читати всю цю безвідповідальну маячню, яка надовго перекреслила шлях України до кращого майбутнього. Ще прикріше усвідомлювати, що руїнниками Української держави стала чи не найсвідоміша частина її громадян. На жаль, проблема «противсіхів» із виборами-2010 не закінчилася, бо вона й далі лежатиме важкою й непосильною колодою на шляху до повернення України  в цивілізований світ. Позаяк на наступних виборах «противсіхи», опановані ідеєю «Абсолюта Добра», знову не додадуть украй необхідні відсотки. Із тих чи інших причин «данецкіє» дружно проголосують за «Великий Паханат».  Бракуватиме відсотків – їх домалюють! У такому разі Паханат матиме достатьо часу, щоб назавжди «зачистити» свідомих українців у вже російській Україні. Тедем Путін-Медведєв завжди прийде на поміч! Так і ходитимимо ми, українці, в упряжці донецького паханату.

П`ята теза: битва за Україну триватиме

Автор відгуку вважає, що не слід капітулювати перед «Великим Паханатом», хоч сміливців набереться небагато: «Найменше залишиться тих, хто візьметься «мобілізувати українство на безкомпромісну й тривалу боротьбу за Україну».

Утім, настала пора задати архіважливе запитання всім «противсіхам». А саме: чи не ті ж самі мудрагелі – всілякі отаманчики, ворохобники, розкольники, які виламувалися зі загального національного русла чи навіть йшли проти нього,  – ставали фатальною перешкодою на шляху до відродження Української держави, при тім - упродовж усієї нашої трагічної історії?!

Своєрідною відповіддю на попереднє запитання буде цитата авторитетного (здебільшого в діаспорі) літератора Юрія Лавріненка: «Гоголівський комплекс «злопомсти» властивий усім народам, лише в різних формах і дозах. На Україні він завжди виявлявся як стихія незагнузданого анархізму, розбрату (не раз кривавого), еґоцентричного індивідуалізму, зазрості, нездатності до співпраці з відмінним від себе, а також – у ледарському «моя хата з краю», «менше з тим». Все це, своєю чергою, зводило до комплексу внутрішнього й зовнішнього рабства, епігонства, улягання чужій догмі й організації – малоросійство й бездержавність, одним словом» (стаття «Література вітаїзму», антологія «Розстріляне відродження», в-во Instytut Literacki, с. 980, Мюнхен, 1959).  

Безперечно, боротьба за українську Україну продовжиться в тій чи інщій формі. Її результативність залежатиме від позиції кожного українця чи то в краю, чи на поселеннях. Однак, гадаємо, в цій боротьбі не буде місця для нинішніх «незагнузданих анархістів», руїнників Української держави.

                                                                Редакція еПОШТИ

Аскольд Лозинський

Авторитарні режими добровільно не міняють ні курсу політики, ні себе. Вони не віддають влади. Але українській діаспорі не можна прийняти у жодному разі тактику ізоляції чи „ембарго” України. Навпаки, потрібно тим більше контактуватися та допомагати народові України. Але не режимові, навіть у лже-благородних цілях.

Ось цікава проблема. Оскільки влада України від самого проголошення Незалежності проголосила себе бідною, діаспора, мудро чи не мудро, фінансово допомагала. Фактично тут справа не в мудрості, але у совісті. Діаспора дійсно не тільки „душу”, але і „тіло” була і є готова „положити” за „нашу свободу”. Тому діаспора в різних місцевостях фінансувала навіть дипломатичні місії, розбудовувала чи передавала резиденції послам, тощо.

Кожного року діаспора по своїх місцевостях відзначає річницю Незалежності України по-своєму. І в багатьох випадках не тільки всередені, але також „публічно” відзначають ці річниці дипломатичні місії України, особливо гостинами. У деяких громадах завелось таке, що діаспора фінансує ці патріотичні заходи поза Україною, хоч формально їх влаштовують дипломатичні місії України.

Read more: http://www.kyivpost.com/ua/news/opinion/op_ed/detail/74688/#ixzz0uU7kSIiV

Можна б було сказати : „Як не соромно для влади в Україні, щоби діаспора платила за відзначення Незалежності України?” Але так було майже від початку, наприклад, в США, у Н’ю-Йорку, напевно, і в других місцевостях США чи Канади, за президентів Кравчука, Кучми і Ющенка. Чи так повинно бути за Віктора Януковича?

Леонід Кравчук, колишній ідеолог КПУ, волиняк по походженню, скаржився, що не знав про Голодомор, у що було трішки важко повірити, одначе не противився розсекреченню цієї білої плями радянської історичної спадщини та доручив вшанувати пам’ять жертв, що остаточно завершилося встановленням Пам’ятного знаку на Михайлівській площі в Києві.

Натомість Віктор Янукович вже з першого дня складання присяги президента зняв сторінку про Голодомор з веб-сайту президента України. А після цього поїхав до Страсбургу, де членам Парламентської Асамблеї Ради Європи і всьому світу заявив, що Голодомор не був геноцидом українського народу.

Леонід Кучма теж не противився процесові розсекречення, а за його президентства з нагоди 70-ліття Голодомору влада вперше визнала, що Голодомор був геноцидом українського народу. Відбулися парламентські слухання, щодо вшанування пам’яті жертв Голодомору, на яких доповідав сьогоднішній українофоб Дмитро Табачник, в той час віце-прем’єр-міністр з гуманітарних питань. За президента Кучми цей україножер не смів сказати, що галичани не є українцями. Також не смів заперечити Голодомору. Радше на тих слуханнях у Верховній Раді України 12 лютого 2003 Дмитро Табачник переконував членів ВРУ, що Голодомор був геноцидом українського народу.

Ясно, що не потрібно порівнювати духовні цінності Віктора Януковича та Віктора Ющенка. Президент Ющенко мав чимало мінусів, але без сумніву був українським президентом.

Заключення таке: Україна мала за час відновлення Незалежності різноманітну владу, але завжди в більшій чи меншій мірі - українську. Натомість режим Віктора Януковича не має нічого спільного з українським народом. Він служить тільки власним інтересам і Москві. Фінансова допомога йому чи його вислужникам, добровільним чи задля кар’єри, сьогодні не допомагає ні Україні, ні українському народові. Мав гроші Віктор Янукович відзначити разом з москалями „побєду” в Другій Світовій Війні?
Гроші діаспори, які підуть на відзначення теперішнім режимом Незалежності, уможливлять тільки те, що призначені на цю ціль бюджетні гроші опиняться у кишенях нинішніх олігархів. До речі, мабуть так було і колись, коли діаспора передавала допомогу, медичну та іншу, навіть книжки, через владу, поки діаспора не здогадалась, що ця допомога не доходила до народу чи призначеним, а продавалися на чорно. Але тоді хоча була напів-українська влада в Україні. Корумпована, але українська.

Сьогодні влада в Україні бандитська і зовсім неукраїнська. Сьогодні президент України за гроші продає суверенітет України, як це було недавно в Харкові. Чи годувати цих малоросів і яничарів тяжко заробленими грішми патріотичної діаспори? Тут не тільки розум, але і совість каже: Ні!

Аскольд Лозинський, колишній президент Світового конгресу українців (1998—2008)

http://inozmi.glavred.info/articles/3774.prn
06-07-2010

Анджей Еліаш

Україні не загрожує повернення до тоталітаризму. Але до м’якого авторитаризму періоду до Помаранчевої революції – ще й як.

В Україні найбільшу роль у суспільстві відіграють два університети: Києво-Могилянська академія і львівський Український католицький університет (скорочено УКУ). Обидва заклади були створені [!!!] вже після  здобуття країною незалежності і пов’язали свою долю з розвитком демократії. У 2004 році їхні адміністрації, викладачі і студенти разом підтримали Помаранчеву революцію, а після того, як цього року президентське крісло здобув Віктор Янукович – виступили на захист демократичних свобод. Вони були одними з небагатьох навчальних закладів, які висловили протест проти призначення міністром освіти Дмитра Табачника – політика, який демонстративно виголошує антиукраїнські погляди.

Великий резонанс в Україні та за її межами викликав на перший погляд невинний візит представника Служби безпеки України до отця Ґудзяка, що відбувся у травні цього року, коли студенти протестували проти призначення Табачника. …

Після цих слів він витягнув аркуш паперу з листом СБУ до ректора УКУ і попросив ознайомитися з ним та підписати – однак потім документ необхідно повернути. Після зауваження священика, що він не звик підписувати адресованих йому документів і не залишати в себе хоча б копії, представник СБУ зателефонував до начальників проконсультуватися. Ті сказали, що копію документа залишати не можна, бо вона може «бути використана в інтернеті». Отець Ґудзяк відмовився підписувати.

Із приходом до влади Януковича і його Партії регіонів посилилися побоювання за стан громадянських свобод в Україні. Занепокоєння викликало втручання власників комерційних ЗМІ у роботу журналістів і погрози української Національної ради з питань телебачення і радіомовлення позбавити частот деякі телеканали – саме ті, що пов’язані з табором помаранчевих, зокрема київський «5 Канал». На захист свободи слова виступили журналісти, митці і опозиція.

[...]

Найефективніша оборона від цієї небезпеки – публічність і солідарність із тими, хто став об’єктом більш чи менш дошкульних переслідувань і репресій. Українська влада повинна зрозуміти, що правдивість їхніх декларацій про значення європейських цінностей і прагнення до Європейського Союзу виражається насамперед у трактуванні автономії вищих навчальних закладів і свободи ЗМІ.

Ціла стаття: http://inozmi.glavred.info/articles/3774.prn

http://www.holocaust1.netfirms.com/pcdhr/statement_21.html
08.07.2010

9-те травня 2010 - Україна, Росія, Білорусь:

Кожна нормальна людина 9 травня задає питання: Чому таке сталося? Як до такого дійшло? Але, в жодному разі, людина створена Богом не може святкувати 9-те травня. Атеїстична мавпа жодних питань не задає, а бездумно починає пити спирт та розявляти рота навколо.

Можна відзначати - влаштовувати жалобні церемонії, мирні зібрання, і панахиди, панахиди, панахиди…

9-те ТРАВНЯ 1945:

ЦЕ НЕ ПЕРЕМОГА – ЦЕ ТРАГЕДІЯ.

ЦЕ НЕ СВЯТО – ЦЕ ПАНАХИДА, ВІКОВІЧНА ПАНАХИДА.

ЦЕ НЕ МОЖЕ БУТИ ДЕРЖАВНИМ СВЯТОМ – ЦЕ ОСОБИСТА ТРАГЕДІЯ МІЛЬЙОНІВ.

Світ воював завжди. Нахил до війни в людини вже закладений генетично але те, що творилося в середині ХХ століття перевершує війни усіх віків і народів, саме, у масштабах трагедії.

Жодні події, котрі мають безпосереднє відношення до масових смертей людини не можуть бути святом, приводом до масових гульбищ. Наприклад, сталася аварія в шахті. Загинули шахтарі, частина врятувалася. Це не свято – це трагедія, адже загинули люди. Мертвих потрібно поховати, дальше розібратися що сталося і потім серйозно пильнувати, щоб трагедія не повторилася. В людей, котрі не походять від мавпи закінчення пожежі, повені і т.п. коли є загиблі, масштабні руйнування не може бути приводом до свята, парадів, веселощів. Ну ніхто ж в світі не придумав святкувати порятунок людей із Титаніка! Це дико звучить бо уся подія, в комплексі, є трагедією – причини, факти, наслідки і т.д.

Шість років цілий світ був втягнутий у страшну, модерну війну. В Європі велися повномасштабні тисяче кілометрові, фронтальні, багаторічні бої між ворогуючими сторонами із постійним використанням надпотужної зброї для людського організму. Увесь той жах вивалився на голови місцевих мирних жителів. У разі попадання кулі із стрілецької зброї в голову людини фонтан суміші крові, тканин і роздріблених кісток летів на його ближніх. Стрілецькі кулемети виривали і розкидали навколо фонтани м’яса і крові. Кулі з важких кулеметів (дзоти, танки, літаки і т.д.) шматували людину за лічені секунди. Кулі калібру більше 10мм (зенітки, бронетранспортери і т.д.) відривали голову, руки, ноги. Дійсні ветерани, в яких згадка про 9 травня викликає нудоту, розказують про непоодинокі факти блукання по бойовищу безголових солдат, ще кілька секунд після відривання голови. Протипіхотні міни відривали ноги. Мінометні міни відривали цілі частини людського тіла: там повзе верхня частина людського тіла чіпляючись руками, з іншого боку теліпаються самі ноги із частиною живота, тут лежить кусок руки, ноги і т.д. Важка міна (протитанкова і т.д.) розривала людину на маленькі шматочки.

Бомбардування території із, навіть, середнім скупченням людей – це диявольське жахіття. Усі оповідачі розказують про літаючі куски м’яса, кістки, суміші крові з землею і цілі калабані крові. Бомбардування великого скупчення людей (ешелони) – це суцільне місиво. Падіння бомбардувальника із повним екіпажем – метал і людська плоть. В підбиті танки санітари навіть не заглядали без зброї, щоб контужені танкісти їх не забили. Кожне масштабне бомбардування окопів – це, щонайменше, 5-ти відсоткова втрата глузду в особового складу військових підрозділів, тому дуже часто таких ранених добивали свої ж, щоб не накоїли дурниць. Під час перших своїх боїв до 10% новобранців втікали з поля бою не витримуючи психологічного тиску. Коли на території України до війська почали масово зганяти мирних селян, то цей відсоток, в окремих випадках, зріс до 40.

Друга Світова Війна - це було пекло на землі. Мільйони пошматованих трупів. Мільйони загиблих мирних українських громадян під час страшних боїв на 100% території України. Два рази страшний фронт прокотився по усій території України із Заходу на Схід і навпаки, залишаючи по собі страшну руїну, гори людських трупів і останків людей. Тоді, коли лише на 10% російської території велися бойові дії.

Практично усі ветерани згадують жахливі смертельні випадки із цивільними, в тому числі, жахливо понівечені останки дітей. Місцеві жителі досі пам’ятають про миттєве перетворення в криваве місиво цілих великих родин, страшні трагедії дітей, батьків, чоловіків, жінок і, трупи, трупи, трупи.

Це не була звичайна війна. Значний відсоток людей, можна навіть говорити про мільйони, були безслідно розірвані на малесенькі шматочки. Ветерани розказують як в один момент зникало людське тіло в суміші жахливого місива- землі, м’яса, кісток, крові; як цілі вагони, вантажні автомобілі наповнені людьми перетворювались на страшну криваву суміш.

Виводити війська на парад 9-го травня?! Святкувати?! – Це страшний медичний діагноз. Таких людей потрібно негайно ізолювати від суспільства.

9-го травня 2010, Київ, Москва, Мінськ – дика вакханалія диявола-окупанта, котрий протягом довгих років був заангажований ідеологією войовничого атеїзму, втратив усе людське і перетворився на мавпу зовнішньо схожу на людину.  Це гульбище суперечить усім прадавнім традиціям Галичини, де в пам’ять загиблим, в пам’ять доблесних боїв насипаються символічні могили, схиляються голови, коліна, мертві згадуються у Службі Божій, панахиді чи віддається звичайне пошанування.

Кожний нормальний ветеран, котрий бачив окопи під час затяжних боїв на власні очі не терпить цього багаторічного спектаклю із показовим святкуванням чогось. Його мрія – забути все.

Наприклад, сталася техногенна катастрофа - гинуть люди, є величезна кількість поранених і покалічених. Це трагедія. І закінчення цієї катастрофи не може бути святом не залежно від того, які дивіденти здобула москва (матеріальні, фінансові, територіальні і т.д.).

Сатанинський дебош влаштований маніяками 9 травня 2010 на останках мільйонів людей, що страшною смертю загинули на всій українській землі свідчить про дивний світогляд цих осіб, цікаве віросповідання, небезпечні для суспільства інтереси і цінності та про первіснообщинні суспільні відносини.

Дикому, доісторичному племені в багатолітній кривавій війні вдається розгромити вороже плем’я і захопити його печеру ціною неймовірно величезних втрат. Війна велася із поперемінним успіхом. Печери племен переходили із рук в руки разом із жінками, старими і дітьми тому жертв «море». Без огляду на загиблих влаштовується гульбище, адже мету досягнуто. Крім цього, вміючи вже прораховувати час банда вожаків встановлює щорічні відзначення захоплення ненависної печери.

З точки зору переважної більшості релігій, звичайних суспільних цінностей – це трагедія, страшна катастрофа, жахливе лихо. Але - не свято.

Безумний штурм Берліна в 1945, котрий подарував захисникам вічну славу знищивши півмільйона нападників, став апогеєм кривавого нищення власних робітників і селян московським імператором під час Другої Світової війни.

Спеціально для ідіотів при владі в країнах СНД ми змушені наголосити:

смерть державних службовців країн СНД, смерть народних депутатів найвищого законодавчого органу країн СНД не може бути святом. Це завжди буде трагедією незалежно від того скільки міст захопив московський імператор.

Галичина не зможе цивілізувати країни СНД самотужки без допомоги цивілізованих держав Світу. Остаточно знекровлена протягом останніх 20 років Галичина сьогодні вже не спроможна «перетравити» навалу зрусифікованих східняків.

Травень 2010 повинен стати застереженням для цивілізованого світу:

Як агресивний атеїзм, войовниче відкидання релігії, дика комуністична ідеологія може призвести до деградації людського інтелекту, зневаження загально-людських цінностей.

Острожинський Ігор,
Громадський Комітет Захисту Прав Людини,
Дослідницький Центр Всестороннього Вивчення Життєдіяльності Людини та Суспільств
Тернопіль, Україна

www.holocaust1.netfirms.com/pcdhr

upaihor@yahoo.com , pcdhr@studat.com

On July 22, 2010 President Yanukovych was sent an appeal to veto the Law “On the Judicial System and Status of Judges”

The urgent need for judicial reform is undisputed and there are a number of positive features to this law.

There are, however, provisions which do not comply with either the Constitution or European standards.

They jeopardize the independence of judges and access for all citizens to fair court proceedings.

            Therefore, we are perplexed as to why on July 7, 2010 the Verkhovna Rada hurriedly passed the Law “On the Judicial System and Status of Judges” and why the Speaker of the VR on 22 July signed this document.

In doing so they ignored:

• Comments from the Central Legal Department on the draft law, both for the first and the second readings, which point to provisions in breach of the Constitution and Verkhovna Rada Regulations, as well as those clashing with other legislative documents;
• Doubts regarding some elements of this law expressed on a number of occasions not only by Ukrainian specialists, but by the Co-Rapporteurs of the Parliamentary Assembly of the Council of Europe [PACE] and some members of the Council of Europe’s Venice Commission.  The PACE Co-Rapporteurs pointed to a “number of potentially politically motivated provisions” and expressed concern over the President’s recent appointment of Valery Khoroshkovsky, Head of the Security Service [SBU] and media owner to the High Council of Justice especially given the “potential conflicts of interest as it is the State Security Service that is responsible for investigating any allegations against judges in Ukraine”;

No sign of the promised Opinion from the Venice Commission. This is especially strange in view of the meeting in Strasbourg on April 27, 2010 between President Yanukovych and the Head of the Venice Commission. After all, the President’s website informed that the President had “initiated the meeting to discuss the process of judicial reform in Ukraine and in consideration of the need for the Commission to carry out an expert assessment of our draft judicial reform”.

The adoption by parliament of this law on July 7 is staggering since just days before a number of media outlets reported mixed preliminary views from members of the Venice Commission on the draft law, including talk of “problem areas”. The argument that a number of recommendations made earlier had been taken into account is hardly convincing, firstly because the concerns are over new features introduced by President Yanukovych in May of this year.

Secondly, it turned out the Venice Commission received only the draft law in its first reading. Forced by the authorities’ lack of communication with the public, we wrote to the Venice Commission and received a response from the Head of the Commission stating that “these comments, due to lack of sufficient time, were quite preliminary indeed. They also do not relate to the final version of the law as adopted and do not relate to the law on the abuse of the right to appeal”.

In view of the very considerable threat to judicial independence and accident to all levels of fair court proceedings, we are asking the President to veto this Law and return it to the Verkhovna Rada with his suggestions.

Time was of the essence and we sent information how and where we could, including abroad. Over just 5 days 130 civic organizations and concerned individuals responded, including many from Canada, the USA and Australia.

They are all aware of the vital importance for Ukraine’s development and economic prosperity of an independent and impartial court.  It was precisely this that the President spoke of during the meeting on 27 April with the Head of the Venice Commission, noting quite correctly that “it’s impossible to attract foreign investment without an effective and efficient judiciary”.

The appeal stresses that if the President passes the Law “On the Judicial System and Status of Judges” in the version passed, citizens will receive a swift, but unfair justice system from dependent judges.

If the law comes into effect, it will cause irreparable damage to economic prospects and the development of a law-based democracy in Ukraine, as well as to the country’s reputation in the world.

Help us to say a decisive NO to a politicized justice system!

The Appeal:  in English: http://www.khpg.org.ua/en/index.php?id=1279321001  (signatures can be seen here:   http://www.helsinki.org.ua/index.php?id=1279436602 )

„Political Justice System”   http://www.helsinki.org.ua/en/index.php?id=1279539371

“New Law on the Judicial System: hasty, low quality justice from intelligent but dependent judges , I. Koliushko, R. Kuybida, Centre for Political and Legal Reform khpg.org/index.php?id=1279160834

Letter to the Venice Commission http://www.kyivpost.com/news/nation/detail/74408/  http://eng.maidanua.org/node/1110

See below Judge Bohdan A. Futey: The basic law of Ukraine: Strengths and weaknesses

Halya Coynash
Kharkiv Human Rights Group
Ukrainian Helsinki Human Rights Union

This week Yara was delighted to hear that we received a grant from US Artists Abroad to perform at the most important theatre festival in Kyiv. We will be bringing Scythian Stones, which featured Nina Matvienko, the Kyrgyz artists and Debutante Hour. Unfortunately, the grant we received is not enough to cover our cost of travel. Many of you had the chance to see Yara's Scythian Stones in New York and understand how important it is to bring this magical piece to Ukraine. We turn to you for your support. Scythian Stones is as much your production as it is ours.

Thank you
Virlana Tkacz

Please mail your tax-deductible contribution should be maybe payable to:

Yara Arts Group
306 E 11th St #3B
New York, NY 10003.

PS: To relive some most touching moments see Scythian Stones on Huffington Post http://www.huffingtonpost.com/michal-shapiro/kyrgyzstan-ukraine-rites_b_617799.html

http://www.youtube.com/watch?v=HFw2VvngSRg

Watch the one minute video and then sign the petition, please. Stalin does not belong at the National D-Day Memorial. Sign the petition to remove Stalin at stalinstatue.com

22 липня 2010 Президенту України було направлено звернення щодо ветування Закону «Про судоустрій та статус суддів». 

Відомо, що судова реформа давно назріла, й в згаданому законі є чимало позитивних нововведень.

Водночас є й положення, що не відповідають ані Конституції, ані європейським стандартам.

Вони ставлять під загрозу незалежність суддів та доступ до справедливого судочинства всіх громадян.  

Нам незрозуміло, чому 7 липня Верховна Рада поспішно прийняла Закон „Про судоустрій і статус суддів” й чому 22 липня Голова ВРУ підписав цей закон.

Вони тим самим проігнорували

-       Зауваження Головного юридичного управління до проекту цього Закону, як до першого, так і до другого читання, що вказують на невідповідність вимогам Конституції, Регламенту ВРУ та неузгодженість з іншими законодавчими актами:

-       Сумніви щодо деяких моментів цього закону неодноразово висловлені не тільки українськими фахівцями, але й співдоповідачами Парламентської Асамблеї Ради Європи (ПАРЄ), й окремими представниками Венеціанської комісії Ради Європи.  Співдоповідачі ПАРЕ звернули увагу до „низки потенційно політично вмотивованих положень” й висловили стурбованість з приводу недавнього призначення Президентом Валерія Хорошковського, Голови СБУ та власника „Інтеру”, членом Вищої ради юстиції, „незважаючи на потенційний конфлікт інтересів, оскільки СБУ відповідальна за розслідування та обвинувачення проти суддів в Україні”

-       Відсутність обіцяного висновку Венеціанської комісії.  Це особливо дивно з огляду на зустріч у Страсбурзі 27 квітня ц.р. Президента Януковича з Головою Венеціанської комісії. Адже читаємо, що Президент „ініціював зустріч для обговорення процесу впровадження судової реформи в Україні та зважаючи на необхідність проведення комісією експертизи нашого проекту судової реформи”.

Ухвалення парламентом цього закону 7 липня відверто вражає, коли ще за лічені дні до голосування повідомлялось у багатьох ЗМІ про неоднозначні попередні висновки представників Венеціанської комісії щодо законопроекту, зокрема й про „проблемні моменти”.  Аргумент, що було враховано чимало висловлених ними раніше рекомендацій видається не надто переконливим, по-перше, бо головні сумніви викликають новації, запропоновані новим Президентом у травні.

По-друге, виявилось, що Комісія отримала тільки законопроект у першому читанні.  У відповідь на наше вимушене звернення до Венеціанської комісії, отримали лист, в якому Голова ВК повідомляє, що зауваження, з огляду на брак часу, були дійсно попередніми.  „Вони також не стосуються остаточної версії ухваленого закону й не закону про порушення право на оскарження.”

З огляду на значні загрози судовій незалежності та доступу до всіх інстанцій справедливого судочинства, ми звертаємось до Президента з проханням заветувати Закон і повернути його до Верховної Ради зі своїми пропозиціями.

Треба було поспішати, й ми розіслали інформацію різними каналами, зокрема й за кордоном.  Протягом лише 5 днів до звернення приєднались 130 громадських організацій та небайдужих людей, зокрема й з Канади, США та Австралії. 

Всі усвідомлюють надзвичайне значення для розвитку та економічного процвітання України безсторонності суду. 

Саме про те була мова під час згаданої зустрічі Президента з Головою Венеціанської комісії.  Президент тоді цілком слушно зазначив, що „неможливо залучити іноземні інвестиції без дієвої та ефективно функціонуючої судової влади». 

У зверненні наголошено, що у разі підписання Президентом Закону „Про судоустрій і статус суддів” у прийнятій редакції громадяни отримають швидке, але несправедливе правосуддя від залежних суддів.

Набуття чинності цього закону завдає суттєвої шкоди економічному розвиткові та становленню правової демократії в Україні, та її репутації в світі.

Допоможіть нам довести до влади, рішуче Ні політизації правосуддю!  

Звернення   http://www.helsinki.org.ua/index.php?id=1279436602

„Політичне правосуддя”   http://helsinki.org.ua/index.php?id=1279539042

„Новий Закон про судоустрій: швидке і неякісне правосуддя від розумних, але залежних суддів”           

І. Коліушко, Р. Куйбіда, Центр політико-правових реформ  http://www.pravda.com.ua/articles/2010/07/15/5222168/

Лист до Венеціанської комісії              http://www.kyivpost.com/news/nation/detail/74408/  http://eng.maidanua.org/node/1110

Галя Койнаш
Харківська правозахисна група
Українська Гельсінська спілка з прав людини

Голові  депутатської  фракції «блок юлії тимошенко» п. Т. Меліхової.

Текст звернення додається.

З повагою
Олесь Гриб.

ШАНОВНИЙ ДЕПУТАТСЬКИЙ КОРПУС КИЇВРАДИ!

1051 року – час заснування Києво-Печерської Лаври, коли  на північній окраїні  могутнього державного об’єднання Київська Русь–Україна  не існувало Московського князівства та й самої Московської держави, а про   «дєрєвню»  Москва /угро–фінська назва/   перша літописна згадка  /  навіть  за сталінською « історичною наукою» /   припадає на 1147 рік, та й то під великим сумнівом вчених!

За чиї кошти  будувався Суецький канал, скільки  зусиль туди вклали  іноземні колонізатори – нікого не цікавить! Саме тому Гамаль Абдель Насер передав канал тим, чиїми руками він будувався і на чиїй землі він знаходиться – Єгипту і єгипетському народу! Щоб там не доводили власники Панамського каналу – це власність народу Панами, а не США! Так і святині народів  –Нотр Дам  та Кьольнський собор не можуть бути нічиєю власністю, окрім народу Франції та Німенччини!

Ветерани Києва, ветерани – державники незалежної України  -  звертаються до Вас, шановні депутати, якщо Ви  не  позбавлені відчуття історичної державності України, якщо  Ви не хворі на малоросійську хворобу «рабський хохлізм»,  прийняти рішення про передачу Києво - Печерської Лаври у власність і підпорядкування українського народу  - Київській Громаді!

За дорученням Ради ПРВ КМВ ВОВ
Олесь Гриб.

Do you maintain a web-based list of events for your city or region? Let us know and we'll add a link to your site from the ePOSHTA newsmagazine.

 Canada

• Alberta [Province wide - Ukrainian Canadian Congress - Alberta Provincial Council]
• Edmonton, AB
• Montreal, QC and vicinity
• Ottawa, ON
• Saskatchewan [Province wide - Ukrainian Canadian Congress]
• St. Catharines, ON [Ukrainian Canadian Congress events]
• Toronto, ON [Ukrainian Canadian Congress events]
• Vancouver, BC

 United States

• Illinois [Statewide - Ukrainian Congress Committee of America]
• New York - New Jersey

Kobzarska Sich (KS), under the musical directorship of Oleh Mahlay, is very pleased to announce two special guest instructors from Ukraine for its 2010 bandura and choral programs. Anatoli Avdievsky, the legendary Artistic Director and Chief Conductor of the world renowned Hryhory Veriovka National Folkloric Ensemble, has accepted an invitation to teach and conduct at the Ukrainian Choral Workshop at Kobzarska Sich this August. The bandura programs of KS will feature Volodymyr Voyt, Jr., a Merited Artist of Ukraine and an instrumental soloist with the Hryhory Veriovka National Folkloric Ensemble. Founded in 1979, KS is organized by the Ukrainian Bandurist Chorus and is held at All Saints Ukrainian Orthodox Church Camp in Emlenton, Pennsylvania.

To download a registration form, please visit www.bandura.org/bandura_school.htm

KS is offering the following bandura and choral programs this August:

Bandura Course: August 7 - 21, 2010
Junior Bandura Workshop: August 7 - 14, 2010
Ukrainian Sacred Music Workshop: August 11 - 15, 2010
Ukrainian Choral Workshop (UCW): August 15 - 21, 2010

For more information and for a registration package, please visit
www.bandura.org/bandura_school.htm

or contact the Administrator of KS, Anatoli Murha, at 734.953.0305 or ks@bandura.org

Oleh Skrypka's concert in Winnipeg for
Ukraine 's Independence Day
Sunday, August 29 at 7:00 -- 11:30PM
Silverados Night Club
Winnipeg, MB

LIVE concert of the renowned Ukrainian Musician, lead singer from Vopli Vidopliassova (V.V.) in Winnipeg !

Opening Band - ZRADA (www.zradamusic.com)

Doors Open 7:00 pm
Zrada 8:00 pm
Oleh Skrypka 9:00 pm

Any updates will be published on the "Oleh Skrypka's concert in Winnipeg for Ukraine 's Independence Day" Facebook page.

Supported by Canad Inns, RusProduction, Ukrainian Canadian Congress - Manitoba Provincial Council, Shevchenko Foundation, Evgeny Potashnik (RE/MAX) and Galina Miller

Ukrainian Art on Apparel Company Launches Online Store at
http://www.tapestry-design.com
Featuring Ukrainian Art on Apparel, Ukrainian Art Posters, Ukrainian Art Cards, Prints, Artifacts and more
www.tapestry-design.com

Інститут Політичної Освіти

продовжує набір навчальних груп для кандидатів в депутати місцевої ради
(міської, районної, районної в місті, обласної)
наступних чергових місцевих виборів 2010р.

Семінар «Підготовка та проведення виборчої кампанії»

Учасники:

• кандидати в депутати міської ради;
• кандидати в депутати районної ради;
• кандидати в депутати районної у місті ради;
• кандидати в депутати обласної ради;
• кандидати у міські голови малих міст.

Дати:
16-18 липня, м. Київ
20-22 липня, м. Львів

З детальнішою інформацію про навчання можна ознайомитися на сайті Інституту Політичної Освіти www.ipo.org.ua  

Контактна особа: Любомир Грицак 067 402 80 31

семінари на актуальні богословські та суспільні тематики: Роль та місце мирян у Церкві, Соціальна політика Церкви та Держави, Історія підпільної Церкви ХХ ст., та інші

зустрічі з цікавими особистостями, що ділитимуться досвідом роботи у різних ділянках;

інтерактивну тренінгову програму "Основи лідерства": Робота у команді, Спілкування, Конфлікти, Публічний виступ, Інформаційне повідомлення, Інтерактивні методики та інші.

Опис проекту
Англомовний літній табір, за підтримки Управління освіти і науки при Міській раді міста Львова, що буде проходити у 2 зміни для близько 90 учнів 9-10 класів львівських шкіл. Для проведення сесій залучатимуться спеціально запрошені іноземні спеціалісти, викладачі ВНЗ, співробітники тренінгових центрів. В рамках табору будуть проведені тренінги і семінари на теми:

• лідерства;
• професійної орієнтації;
• проектного менеджменту(організації власних проектів);
• постановки цілей та визначення пріоритетів;
• психологічні тести;
• командні ігри;
• дискусійні клуби на актуальні суспільні та молодіжні теми.

Дати проведення таборів:

1. 19 липня - 31 липня
2. 02 серпня -15 серпня
3. 16 серпня - 27 серпня

Контактна інформація:

067 340 19 03 - Юля Василів (керівник проекту)

Аплікацінй форму всі бажаючі можуть заповнити за цим посиланням:

http://spreadsheets.google.com/viewform?formkey=dFUtNWh3V0FMbGV
mN3AxUFlYN3FjLWc6MQ

Стати ближчим до світу за 4 дні!

ЛММГО “Інститут українських студій” та ВМГО "Фундація регіональних ініціатив"

з 13 до 17 серпня 2010 р. проведе багатокультурний молодіжний обмін у Львові

(28-ий Міжнародний з'їзд молоді мережі організацій "Молодь за обмін та порозуміння"). 

В заході візьмуть участь 100 молодих людей із 37 країн світу.

НАМ ПОТРІБНА ВАША ДОПОМОГА! Ми шукаємо родини, що готові поселити в себе
учасників на 4 дні (13-17 серпня). Ви отримаєте безцінний досвід,
розширите свій світогляд, вдосконалите іноземну мову, а головне -
отримаєте вдячну щиру посмішку нового друга. Підтримаймо репутацію найгостиннішої країни світу з цікавою історією та  багатими традиціями!

Наші контактні телефони:

0977515921 —Ольга Липинська
0938271529 —Оленка Грабовецька
Електронна адреса: olalypynska@ukr.net, olenka-ja@mail.ru

З повагою,

Організаційний комітет молодіжного обміну

SHEVCHENKO FOUNDATION

Employment Opportunity – Executive Assistant

The Ukrainian Canadian Foundation of Taras Shevchenko (Shevchenko Foundation) is a chartered philanthropic institution dedicated to the promotion, development and preservation of Ukrainian language, literature, education, culture and the arts in Canada.
The successful candidate will provide administrative support to the Executive Director, Board of Directors and committees coordinate and oversee administrative and programming duties, including office duties, program development and execution.

Qualifications:

Exceptional organizational skills, ability to multi-task
Computer skills such as Excel, Word, Power Point and publishing software
Ability to work independently
Good writing and verbal communication, attentive to detail
Proficiency in both English and Ukrainian language, spoken and written

Must be prepared to work some evenings, weekends and to travel as required.      

Location:  202-952 Main Street Winnipeg, MB
Application Deadline:  August 15, 2010
Salary:  commensurate with experience

Please send your resume and covering letter to:
Shevchenko Foundation
Attention: Lesia Szwaluk
202-952 Main Street
Winnipeg, MB  R2W 3P4
or e-mail

Winnipeg, Canada - June 30, 2010

Orysia Sushko awarded Canada's highest civilian honour.

"On behalf of the Ukrainian Canadian Congress and the Ukrainian Canadian Community, it is with heartfelt warmth that I congratulate Orysia Sushko on her appointment to the Order of Canada, Canada's highest civilian honour," stated Ukrainian Canadian Congress National President Paul Grod  "Orysia has spent her lifetime working for the benefit of the Ukrainian Canadian community and more recently to stop the scourge that is human trafficking."

"I would like to take this opportunity to personally recognize and congratulate Orysia for her efforts and on this very prestigious recognition," said Mr. Grod.

Mrs. Sushko is immediate past President of the Ukrainian Canadian Congress, a recipient of its most prestigious award, the Taras Shevchenko Medal, and was appointed to the Order of Canada for her long time community activism in promoting multiculturalism, diversity, and women's rights, as well as for supporting the Ukrainian Canadian community.

Awarded for the first time in 1967, during Canada's Centennial Year, the Order of Canada launched the creation of our country's own system of honours.

http://www.jamestown.org/programs/edm/single/?tx_ttnews[tt_news]=36579&tx_ttnews
[backPid]=27&cHash=67be180202
July 6, 2010

Pavel K. Baev

US President Barack Obama and Russian President Dmitry Medvedev at Ray's Hell Burger Restaurant in Washinton, DC on June 24th, 2010.

[...]

The main content of this US-initiated effort at rehabilitating the bilateral relationship consisted of talks on reducing strategic arsenals, and with the conclusion of the Prague Treaty in April, it has been exhausted. It is unclear how to proceed on this track since Washington is not keen to discuss limitations on strategic defense that worries Russia, and Moscow shows little interest in talks on tactical nuclear weapons, which are of great concern to many European states (Nezavisimoye Voyennoye Obozreniye, July 2). Iran was another focus of the "reset," and the UN Security Council resolution approved in May, signified a major collective achievement. Moscow, however, was very upset by the far tougher sanctions introduced by the EU and the US, and while Medvedev has swallowed his objections after Obama's elucidation, it is clear that the limit of cooperation has been reached (Nezavisimaya Gazeta, June 30).

What has spoiled the impression of maturing trust that Medvedev tried to project is the hugely odd "spy story" that broke just a few days after the visit. Commentary in the Russian media on the unprecedented exposure of a network of undercover agents emphasized the miniscule output of this long-running operation (Novaya Gazeta, www.grani.ru, June 30; www.newsru.com, July 1). There has been no reaction from the presidential administration, but Prime Minister, Vladimir Putin, assumed a light attitude by telling former President, Bill Clinton, at the start of their informal meeting: "I hear your police have become carried away and put people in jail: But that is their job after all; really, they are all just doing their job" (Kommersant, June 30). The real point in Putin's irony is that he knows that Medvedev was not aware of the existence of that or any other spy rings, but Obama certainly was, so the treat in "Ray's Hell Burger" that introduced Medvedev to the "spirit of America" had a rather peculiar subtext (Vremya Novostei, June 1).

Medvedev's plan for cultivating bilateral ties is centered on his economic agenda, and the promise to break the deadlock with Russia's accession to the World Trade Organization (WTO) by September 30 is of crucial importance for advancing this (Ekspert, June 25). There were, however, many such promises before, and it is certain that the "spy scandal," ridiculous as it is, has destroyed any chance that the US Congress could revoke the Jackson-Vanik amendment (1974) that denies Russia "most favored nation" status. Putin has implicitly, but firmly, downplayed the priority for economic ties with the West, asserting at a government meeting that Russia's "historic choice" was "to follow the road of integration with our next-door neighborswith whom the Russians existed in a single state for centuries." His pet-project of a Customs Union with Kazakhstan and Belarus is, however, stumbling over the trade quarrels with the latter (Kommersant, July 2).

Facing the lack of enthusiasm amongst big investors Medvedev tries to deliver a success story of miraculous blossoming of the "innovation-village" in Skolkovo outside Moscow and urges the Duma to approve special legislation that would shelter it from the usual corrupt administrative regulations. Some Western high-tech companies are ready to take his word as a guarantee for their pilot-projects, but most Russian entrepreneurs remain skeptical about the prompting of Vladislav Surkov, the curator of this virtual development, who is also the main ideologist of "managed democracy" (Nezavisimaya Gazeta, July 2).

[...]

There is, nevertheless, a more than stylistic difference in their populism. Medvedev seeks to sweeten the bitter medicine of overcoming dependency upon oil export revenues that he advocates rather than prescribes. Putin tries to demonstrate that the fundamentals of the "petro-state" remain sound despite the turbulence of the global crisis. There is a strong demand for "more-of-the-same" in the welfare-oriented society and in the predatory bureaucracy, so Putin's message is conveyed easily -- and his authority remains unshakable. Medvedev's discourse of "modernization" remains foreign, and his attempts to encourage innovations are treated with the same ironic indifference as Nikita Khrushchev's orders to introduce corn after his "historic" visit to the US in 1959. Medvedev is often reduced to complaining about the sabotage of his orders, which only signals to bureaucrats opposed to modernization that real executive power remains out of his grasp. He cannot hope that his words will suddenly acquire the convincing weight of deeds, but merely positions himself as the only available "Plan B" (or "alternative M") for the very possible meltdown of the over-grown super-structure of Putin's regime, which has a short life expectancy on the current plateau of oil prices.

Complete article : http://www.jamestown.org/programs/edm/single/?tx_ttnews[tt_news]
=36579&tx_ttnews[backPid]=27&cHash=67be180202

17 червня 2010 р.

Світовий Конґрес Українців (СКУ) є міжнародною координаційною надбудовою українських громад діаспори. Він представляє інтереси більше 20 мільйонів українців та об’єднує в своєму складі українські організації із 32-ох країн світу. СКУ визнаний неурядовою організацією в Економічній та Соціальній Раді Організації Об’єднаних Націй. Вже більше 40 років СКУ безперестанно і наполегливо відстоює інтереси українців усього світу, докладає великих зусиль до розбудови та зміцнення українського громадського життя, а також дбає за утвердження незалежності України та розширення співпраці з нею.

Зважаючи на довголітні відносини України та СКУ, а також на зміну влади в Україні в 2010 р. та її дії, СКУ вважає необхідним вирішити наступні питання відносно України та української діаспори:

1. Основні принципи і засади попередньої співпраці СКУ з Україною та офіційна позиція щодо них нинішньої влади

15 квітня 2009 р. СКУ представив та затим обговорив з владними структурами України свою візію щодо важливих для України і діаспори питань, яку зокрема було покладено в основу нашого подальшого співробітництва. Відтак СКУ та владні структури України, базуючись на спільних інтересах і завданнях, підписали чотири меморандуми про співпрацю, а саме:

• Меморандум про співпрацю між Міністерством закордонних справ України та СКУ від 30 липня 2009 р. у питаннях забезпечення захисту інтересів закордонних українців, підвищення позитивного міжнародного іміджу України, збереження та популяризації української мови в діаспорі та в Україні, визнання Голодомору геноцидом українського народу та сприяння у реалізації європейських і євроатлантичних прагнень України;
• Меморандум про співпрацю між Міністерством культури і туризму України та СКУ в галузі культури та мистецтва від 27 серпня 2009 р.;
• Меморандум про співпрацю між Міністерством сім’ї, молоді і спорту та СКУ в питаннях спорту від 27 жовтня 2009 р. та
• Меморандум про співпрацю між Комісією спорту СКУ та Національним олімпійським комітетом України в питаннях спорту від 21 січня 2010 р.

З метою втілення меморандумів у життя, після їх підписання сторони розпочали підготовку планів дій.

У жовтні 2009 р. на запрошення Комітету з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин Верховної Ради України СКУ представив свої пропозиції на парламентських слуханнях на тему: “Закордонне українство: сучасний стан та перспективи співпраці”.

По завершенні президентських виборів в Україні, 26 лютого 2010 р., СКУ надіслав до новообраного Президента Віктора Януковича лист, у якому заявив, що буде й далі сприяти зміцненню незалежності України, підвищенню добробуту українського народу, утвердженню статусу української як єдиної державної мови і продовженню курсу подальшої демократизації, українізації та інтеграції Української держави в європейське суспільство.

У зв’язку з цим СКУ вважає необхідним отримати від нинішньої влади України офіційну позицію щодо принципів і засад попереднього співробітництва СКУ з Україною, від чого буде залежати формат майбутніх відносин.

2. Загроза втрати контролю над стратегічно важливими галузями України

Протягом останнього часу владні структури України та Росії в дуже вузькому колі ведуть активні переговори про укладання угод щодо злиття газової, атомної та авіаційної галузей.

СКУ вважає неприпустимим підписання таких угод, оскільки це призвело б до втрати контролю над найбільшими стратегічно важливими галузями промисловості та в свою чергу стало б загрозою незалежності та національним інтересам України.

3. Угода про Чорноморський флот, яка продовжує термін перебування російських військових баз в Україні

21 квітня 2010 р. Президент Віктор Янукович підписав угоду про продовження терміну перебування Чорноморського флоту Росії на території України з 2017 р. до 2042 р., а 27 квітня 2010 р. Верховна Рада проголосувала за так звану ратифікацію цієї угоди. У відповідь на це 25 та 30 квітня 2010 р. СКУ випустив пресові повідомлення, в яких зазначив, що угода про Чорноморський флот суперечить Конституції України, у ст. 17 якої говориться, що:

Захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу.

[...] На території України не допускається розташування іноземних військових баз.

СКУ вважає, що слід ліквідувати угоду про Чорноморський флот як таку, що є неконституційною та суперечить національним інтересам України.

4. Вступ України до Європейського Союзу та Організації Північно-атлантичного договору

2 квітня 2010 р. Президент Віктор Янукович ліквідував Міжвідомчу комісію з питань підготовки України до вступу в НАТО та Національний центр з питань євроатлантичної інтеграції.

Такі дії суперечать Закону “Про основи національної безпеки України”,де говориться, що:

Ст. 6.   Пріоритетами національних інтересів України є:

[...] інтеграція України в європейський політичний, економічний, правовий простір та в євроатлантичний безпековий простір [...]

Ст. 8.   Основними напрямами державної політики з питань національної безпеки України є:

[...] забезпечення повноправної участі України в загальноєвропейській та регіональних системах колективної безпеки, набуття членства у Європейському Союзі та Організації Північноатлантичного договору [...]

А 1 червня 2010 р. Президент Віктор Янукович вніс на розгляд Верховної Ради зміни до цього закону, щоб вилучити зі статті 6 текст про інтеграцію України в “євроатлантичний безпековий простір” та зі статті 8 текст про набуття членства в “Організації Північноатлантичного договору”.

Набуття членства України в Європейському Союзі та в Організації Північноатлантичного договору допоможе в її подальшому розвитку як європейської країни та стане найкращою запорукою захисту її незалежності.

СКУ вважає, що законодавство України повинне й далі передбачати її інтеграцію в євроатлантичний безпековий простір та набуття членства в Організації Північноатлантичного договору, а також що слід відновити діяльність Міжвідомчої комісії з питань підготовки України до вступу в НАТО та Національного центру з питань євроатлантичної інтеграції.

5. Впровадження de facto другої державної мови в Україні

10 лютого 2010 р. народний депутат, заступник голови Партії регіонів Борис Колесников заявив, що поки що у Верховній Раді немає 300 голосів, щоб внести зміни до Конституції України стосовно надання російській мові статусу другої державної. Тому сьогодні готується ряд законів для піднесення статусу російської мови до рівня державної, зокрема шляхом її офіційного повернення в освіту, на радіо і телебачення та в судочинство.

12 травня 2010 р. депутат Партії регіонів Вадим Колесніченко зареєстрував у Верховній Раді законопроект про “Про регіональні мови і мови меншин”, згідно з яким до мов, які потребують захисту, зараховується і російська мова.

СКУ пригадує, що в ст. 10 Конституції України стверджується, що:

Державною мовою в Україні є українська мова.

Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України.

СКУ також звертає увагу на те, що в Європейській хартії регіональних мов або мов меншин зазначається, що:

[...] охорона і розвиток регіональних мов або мов меншин не повинні зашкоджувати офіційним мовам і необхідності вивчати їх.

СКУ вважає, що слід припинити всі дії владних структур, спрямовані на de facto впровадження російської як другої державної мови, оскільки це шкодить розвитку української як єдиної державної мови в Україні.

6. Порушення людських прав і основних свобод в Україні

Протягом травня та червня цього року журналісти та ведучі відомих українських телеканалів 1+1 та СТБ у своїх відкритих листах заявили про введення на їхніх каналах системної цензури, Редакційна рада 5 каналу - про намаганням знищити канал шляхом позбавлення його технічних можливостей для мовлення та директор телеканалу TВі - про стеження за журналістами.

Також останнім часом набули розголосу й інші факти щодо обмеження прав українських громадян, а саме тиск з боку СБУ на ректора Українського Католицького Університету та загроза обмеження свободи мирних зібрань в Україні.

Вищеназвані дії привернули увагу представників Ради Європи, які заявили, що будуть розглядати результати перевірки щодо порушення прав людини та утисків засобів масової інформації в Україні на засіданнях ПАРЄ і, якщо ці факти підтвердяться, Рада Європи буде вимагати від України покарати винних і дотримуватись вимог ПАРЄ у захисті прав і свобод своїх громадян.

У зв’язку з цим СКУ пригадує, що у ст. 15 Конституції України стверджується, що:

Цензура заборонена.

Також ст. 19 Загальної декларації прав людини, яка була прийнята Генеральною Асамблеєю Організації Об’єднаних Націй у 1948 р., передбачає, що:

Кожна людина має право на свободу переконань і на вільне їх виявлення; це право включає свободу безперешкодно дотримуватися своїх переконань та свободу шукати, одержувати і поширювати інформацію та ідеї будь-якими засобами і незалежно від державних кордонів.

СКУ вважає, що владні структури повинні вжити всіх необхідних заходів, щоб запобігти порушенням прав людини і основних свобод та поверненню України до авторитарної системи управління.

7. Голодомор 1932-33 рр. в Україні - геноцид українського народу

·                 Вилучення розділу про Голодомор із сайту Президента України

25 лютого 2010 р. з офіційного сайту Президента України було вилучено розділ про Голодомор 1932-33 рр. в Україні.

У зв’язку з цим 15 березня 2010 р. СКУ випустив заяву, в якій зазначив, що, згідно з Законом “Про Голодомор 1932‑33 років в Україні”:

Ст.  3. Органи державної влади [...] зобов’язані: [...] сприяти [...] поширенню інформації про Голодомор 1932-1933 років в Україні серед громадян України та світової громадськості [...]

СКУ вважає, що розділ про Голодомор 1932-33 рр. в Україні слід повернути на офіційний сайт Президента України і цим самим сприяти поширенню інформації про Голодомор серед громадян України та світової громадськості.

27 квітня 2010 р. під час засідання Парламенської асамблеї Ради Європи Президент Віктор Янукович зробив заяву про те, що визнавати Голодомор 1932-33 рр. як факт геноциду щодо того чи іншого народу є неправильно і несправедливо.

У зв’язку з цим 30 квітня 2010 р. СКУ випустив пресове повідомлення, в якому заявив, що такою заявою було виявлено зневагу до мільйонів невинних жертв геноциду українського народу та порушено Закон “Про Голодомор 1932‑33 років в Україні”.

СКУ також звернув увагу на оцінку Голодомору, що була висловлена в прийнятій 23 жовтня 2008 р. у Страсбурзі Резолюції щодо відзначення Голодомору – штучного голоду в Україні 1932‑1933 років:

Європейський Парламент [...]

В. Враховуючи те, що Голодомор 1932-1933 рр., який спричинив загибель мільйонів українців, був цинічно та жорстоко спланований сталінським режимом з метою насильницького запровадження Радянським Союзом політики колективізації сільського господарства всупереч волі сільського населення України [...]

1. Звертається до українського народу та зокрема до тих, хто вижив під час Голодомору, сімей та родичів жертв, і [...] визнає Голодомор (штучний голод 1932-1933 років в Україні) жахливим злочином проти народу України та людяності.

Окрім цього, СКУ зазначив, що Голодомор 1932-33 рр. в Україні визнали геноцидом 14 держав світу: Австралія, Грузія, Еквадор, Естонія, Канада, Колумбія, Латвія, Литва, Мексика, Парагвай, Перу, Польща, Сполучені Штати Америки та Угорщина.

СКУ також пригадав, що Закон “Про Голодомор 1932‑33 років в Україні” передбачає, що:

Ст. 1.   Голодомор 1932-1933 років в Україні є геноцидом Українського народу.

Ст. 2.   Публічне заперечення Голодомору 1932–1933 років в Україні визнається наругою над пам’яттю мільйонів жертв Голодомору, приниженням гідності Українського народу і є протиправним.

СКУ вважає, що Президент Віктор Янукович повинен публічно заявити, що Голодомор є геноцидом українського народу.

Намагання вилучити із Закону“Про Голодомор 1932–33 років в Україні” твердження про те, що Голодомор є геноцидом українського народу

26 травня 2010 р. народний депутат Верховної Ради Василь Кисельов зареєстрував проект змін до Закону“Про Голодомор 1932–33 років в Україні” з пропозицією вилучити із статті 1 твердження про те, що Голодомор є геноцидом українського народу.

У своїй праці “Радянський геноцид в Україні”, відомий польський вчений єврейського походження доктор Рафаель Лемкін, автор Конвенції ООН 1948 року “Про запобігання злочину геноциду та покарання за нього” так підтвердив тезу про те, що Голодомор був цілеспрямованим винищенням української нації:

Перший удар спрямований на інтелігенцію – мозок нації, – щоб паралізувати решту організму.

Разом із цим ударом по інтелігенції ішов наступ на Церкви, священиків і вище духовенство – душу України.

Третє вістря радянської атаки було спрямовано на хліборобів – велику кількість селян-одноосібників, хранителів традицій, фольклору і музики, національної мови та літератури, національного духу України. Зброя, яку застосували проти них, є, мабуть, найстрашнішою – виморювання голодом.

Четвертим кроком у тому процесі стала фрагментація українського народу шляхом поселення в Україні чужинців і водночас розпорошення українців по цілій Східній Європі. Таким чином була б знищена етнічна єдність та перемішані нації.

Донедавна приховувані дані переписів населення України до і після Голодомору офіційно засвідчили, що кількість населення України від 1926 до 1937 рр. скоротилася від 31 до 26 мільйонів (цебто на 5 мільйонів осіб), у той час як кількість неукраїнського населення в Радянському Союзі в середньому зросла на 17%. Це значить, що у 1937 році в Україні мало б проживати не 26, а 36 мільйонів українців. Таким чином, загальнолюдські втрати України за цей період становили 10 мільйонів українців.

Причетність більшовицького режиму до геноциду зокрема підтверджує лист Йосифа Сталіна від 11 серпня 1932 р. до Лазаря Кагановича - секретаря Комуністичної партії, в якому сказано наступне:

Найголовніше тепер Україна. Справи на Україні зовсім погані. Погано по партійній лінії. [...] Якщо ми тепер не візьмемось за виправлення ситуації в Україні, Україну можемо втратити. [...] Поставити собі за мету перетворити Україну в найкоротший термін у справжню фортецю СРСР.

СКУ вважає, що Верховна Рада повинна відкинути всі спроби заперечити Голодомор 1932‑33 рр. в Україні як геноцид українського народу.

13 жовтня 2006 р., відповідно до закону, схваленого Палатою Представників та Сенатом Конгресу США, а також за підписом Президента Джорджа Буша, Уряд США виділив землю на встановлення у Вашингтоні пам’ятника жертвам Голодомору 1932-33 рр. Згідно з цим законом, пам’ятник повинен бути встановлений протягом 7 років, тобто до 2013 р. У разі невикористання відведеної землі у призначений термін, Україна втратить право на встановлення пам’ятника.

Як повідомив у квітні 2010 р. Уряд України, до 2012 р. не буде виділено коштів для спорудження пам’ятника жертвам Голодомору на федеральній землі США у Вашингтоні.

СКУ вважає, що Уряду України слід цього року виділити відповідні кошти, щоб не втратити наданої можливості на встановлення пам’ятника жертвам Голодомору у Вашингтоні.

8. Встановлення пам’ятників Сталіну в Україні

Останнім часом з’явились матеріали про плани Комуністичної партії встановити в різних містах України пам’ятники Сталіну, а також коментарі представників української влади та міжнародних організацій щодо таких намірів. Зокрема віце-прем’єр-міністр Володимир Семиноженко зазначив, що влада не перешкоджатиме спорудженню пам’ятника Сталіну в Запоріжжі, щоб не загострювати у державі зіткнення різних думок. У відповідь на це комісар Ради Європи з прав людини Томас Гаммарберг заявив, що меморіали повинні бути на честь жертв, а не на честь диктаторів.

9 квітня 2010 р., щоб запобігти встановленню пам’ятників Сталіну, СКУ надіслав на адресу Президента Віктора Януковича лист, у якому відзначив, що Сталін був творцем радянського тоталітарного режиму, який спричинив насильницьку русифікацію, ліквідацію Української Автокефальної Православної Церкви та Української Греко-Католицької Церкви, фізичне знищення українського духовенства та інтелігенції, руйнування українських святинь, жорстокі репресії проти української нації та багатомільйонне знищення українців Голодомором 1932-33 рр.

СКУ також звернув увагу на оцінку, яку дали сталінізму високі міжнародні інституції:

а) 23 вересня 2008 р. у Брюсселі була прийнятаДекларація Європейського Парламенту щодо проголошення дати 23 серпня як Європейського Дня пам’яті жертв сталінізму і нацизму, в якій зазначається, що:

Європейський Парламент [...]

Б. Оскільки масові висилки, вбивства і поневолення, зроблені в контексті актів агресії сталінізму і нацизму, відносяться до категорії воєнних злочинів і злочинів проти людства [...]

1.  Пропонує дату 23 серпня проголосити Європейським Днем пам’яті жертв сталінізму і нацизму, для того щоб зберегти пам’ять жертв масових висилок і винищувань [...]

б) 23 жовтня 2008 р. у Страсбурзі була прийнята Резолюція Європейського Парламенту щодо відзначення Голодомору – штучного голоду в Україні 1932‑1933 років, де говориться, що:

Європейський Парламент [...]

В. Враховуючи те, що Голодомор 1932-1933 рр., який спричинив загибель мільйонів українців, був цинічно та жорстоко спланований сталінським режимом з метою насильницького запровадження Радянським Союзом політики колективізації сільського господарства всупереч волі сільського населення України [...]

в) На своїй річній сесії, яка проходила з 29 червня до 3 липня 2009 р. у Вільнюсі, Парламентська асамблея Організації з безпеки та співробітництва в Європі (ОБСЄ), прийняла резолюцію Возз’єднання розділеної Європи: права людини і цивільних свобод у регіоні ОБСЄ в XXI столітті, в якій говориться, що:

1. Посилаючись на Загальну декларацію прав людини Організації Об’єднаних Націй, Завершальний акт Гельсинкі і Хартію Європейського Союзу про основні права [...]

3. Відзначаючи, що в двадцятому столітті європейські країни випробували на собі два потужні тоталітарні режими, нацистський і сталінський, які несли з собою геноцид, порушення прав і свобод людини, воєнні злочини і злочини проти людства [...]

5. Нагадуючи державам-учасникам ОБСЄ про їх зобов’язання “чітко і беззастережно засудити тоталітаризм” (Копенгагенський документ 1990 років) [...]

Парламентська асамблея ОБСЄ [...]

17.  Виражає глибоку стурбованість з приводу вихваляння тоталітарних режимів, включаючи проведення публічних демонстрацій в ознаменування нацистського або сталіністського минулого [...]

У своєму листі СКУ закликав Президента Віктора Януковича вжити всіх необхідних заходів для виконання Україною прийнятих нею Закону “Про Голодомор 1932‑33 років в Україні” і міжнародних зобов’язань щодо засудження сталінського тоталітаризму та припинити дії щодо встановлення пам’ятників Сталіну і в такий спосіб унеможливити ганебне поклоніння особі, відповідальній за Голодомор та страшні репресії проти українського народу.

Однак 5 травня 2010 р. у Запоріжжі було відкрито пам’ятник Сталіну.

СКУ вважає, що слід заборонити встановлення пам’ятників Сталіну в Україні та забезпечити демонтаж пам’ятника в Запоріжжі.

9. Порушення людських та національних прав українців Росії

Однією з найбільших українських діаспор у світі є багатомільйонна українська діаспора Росії. Незважаючи на це, Росія, всупереч її міжнародним зобов’язанням щодо захисту і задоволення людських і національних прав своїх меншин, свідомо й послідовно придушує національний розвиток української меншини, а саме: протидіє становленню на своєму терені українських церков, гальмує розвиток української освіти, здійснює цензуру культурницьких заходів, чинить тиск на українські організації та провідних українських активістів.

Недавнім прикладом цьому є звинувачення, які винесло Міністерство юстиції Російської Федерації на адресу Федеральної національно-культурної автономії українців Росії (чи ФНКАУР), закидаючи, що її співголова порушив закон, тим що: (а) узяв участь у публічному виступі на радіо “Свобода”, (б) був співорганізаторомпроведеної в Москві Міжнародної науково-практичної конференції “Україністика Росії: історія, стан, тенденції розвитку” та (в) керував заходами, присвяченими пам’яті жертв Голодомору з метою підтримки “Незгасимої свічки” та документально-художньої виставки “Голодомор 1932-33 рр. – геноцид українського народу”. Ці звинувачення Міністерства юстиції, які вже за своєю суттю порушують людські та національні права української меншини, було використано як офіційну підставу для подачі Верховному Суду Російської Федерації позовної заяви про ліквідацію ФНКАУР. 12 травня 2010 р. Тверський районний суд м. Москви відкинув позов ФНКАУР у скасуванні таких старань Міністерства юстиції.

У зв’язку з цим 31 травня 2010 р. СКУ випустив пресове повідомлення, в якому закликав Росію припинити такі дії та дотримуватись своїх міжнародних зобов’язань відносно основних свобод людини.

СКУ вважає, що владні структури України повинні захищати українські меншини діаспори, а зокрема в Росії, та оскаржувати порушення її людських та національних прав.

10. Резолюція Європейського Парламенту щодо посмертного нагородження Степана Бандери званням “Герой України”

25 лютого 2010 р. Європейський Парламент прийняв резолюцію відносно ситуації в Україні, в якій заявив, що:

20. Глибоко шкодує з приводу постанови колишнього Президента України Віктора Ющенка посмертно нагородити Степана Бандеру, провідника Організації Українських Націоналістів (ОУН), яка співпрацювала з нацистською Німеччиною, званням “Національного героя України” та сподівається у зв’язку з цим, що нове українське керівництво перегляне такі рішення і зберігатиме відданість європейським цінностям. 

У зв’язку з цим 3 березня 2010 р. СКУ надіслав лист до Європейського Парламенту, де зокрема відзначив, що:

Степан Бандера є беззаперечним символом довготривалої трагічної боротьби України за свою незалежність, яку вона здобула в 1991 р. Надихаючи не одне покоління борців за українську незалежність, він у той же час був об’єктом ненависті для всіх тих, хто мав імперіалістичні наміри по відношенню до України. 

30 червня 1941 р., після вторгнення Німеччини на територію Радянського Союзу, Організація Українських Націоналістів (ОУН) під проводом Степана Бандери проголосила відновлення незалежної України. Це був прямий виклик гітлерівським планам, у які входило перетворити Східну Європу в німецьку колонію. А тому німецька влада вимагала від провідників ОУН негайно відкликати Акт відновлення незалежності, від чого вони відмовились. За це провідників ОУН почали переслідувати, запроторювати до тюрем та фізично знищувати. Це змусило ОУН піти в підпілля, щоб воювати з обома – радянськими і нацистськими – окупантами України.

У липні 1941 р. Степана Бандеру арештували, а затим відправили до концентраційного табору Заксенгаузен, де він був ув’язнений до жовтня 1944 р. Його два брати були запроторені до концентраційного табору “Аушвіц” та жорстоко вбиті. Подібна доля спіткала і Степана Бандеру, якого у 1959 р. вбив у Мюнхені московський агент.

Під час Нюрнберзького процесу було оприлюднено секретне розпорядження нацистської Айнзацкоманди Ц/5 до своїх відділів, датоване 25 листопада 1941 р. Заявляючи наступне, воно розвіює всякі можливі аргументи про співпрацю ОУН під проводом Бандери з нацистами:

Беззаперечно встановлено, що рух Бандери готує повстання у Райхскомісаріаті, метою якого є створення незалежної України. Всі активісти руху Бандери повинні бути негайно арештовані і після ретельного допиту таємно знищені як грабіжники.

Протягом Другої світової війни в результаті агресії з боку нацистів та радянської влади Україна втратила приблизно 7,5 мільйонів людей. Окрім того, близько 2 мільйонів було вивезено в Німеччину на примусові роботи.

Це аж ніяк не можна назвати історією співробітництва бандерівської ОУН з нацистами; навпаки, це історія народу, якого знищували дві потужні системи, керовані Гітлером і Сталіном.

У зв’язку із вищесказаним СКУ закликає Європейський Парламент відкликати це безпідставне звинувачення проти ОУН під проводом Степана Бандери.

3 березня 2010 р. СКУ також надіслав лист до Президента Віктора Януковича, якого закликав відкинути позбавлене всяких підстав звинувачення проти ОУН під проводом Степана Бандери.

СКУ вважає, що Україна повинна вжити відповідних заходів для відкликання Європейським Парламентом резолюції щодо посмертного нагородження Степана Бандери званням “Герой України”.

СВІТОВИЙ КОНҐРЕС УКРАЇНЦІВ

Евген Чолій
Президент

В залученні:

Додаток 1.   Візія СКУ щодо важливих для України та діаспори питань

(15 квітня  2009 р.)

Додаток 2.   Меморандум про співпрацю між Міністерством закордонних справ України та СКУ (30 липня 2009 р.)

Додаток 3.   Меморандум про співпрацю між Міністерством культури і туризму України та СКУ в галузі культури та мистецтва (27 серпня 2009 р.)

Додаток 4.   Меморандум про співпрацю між Міністерством сім’ї, молоді та спорту та СКУ в питаннях спорту (27 жовтня 2009 р.)

Додаток 5.   Меморандум про співпрацю між Комісією спорту СКУ та Національним олімпійським комітетом України в питаннях спорту (21 січня 2010 р.)

Додаток 6.   Пропозиції СКУ, подані під час парламентських слухань на тему: “Закордонне українство: сучасний стан та перспективи співпраці” (14 жовтня 2009 р.)

Warlands: Population Resettlement and State Reconstruction in the Soviet-East European Borderlands, 1945-50

Edited by Peter Gatrell and Nick Baron

Table of Contents
From Homelands to Warlands: Themes, Approaches, Voices--P.Gatrell

PART I: TRANSIT: NATIONAL EXPERIENCES AND INTERNATIONAL INTERVENTIONS IN POST-WAR DP CAMPS

Living in the DP Camp: Lithuanian Refugees in the West, 1944-1954--T.Balkelis

How those brothers in foreign lands are dividing the fatherland: Latvian National Politics in Displaced Persons Camps after the Second World War--A.Purs

The Quaker Internationalist Tradition in Displaced Person Camps 1945-1948--J.Carson

PART II: RETURN: SOVIET POST-WAR RESETTLEMENT PRACTICES AND POPULATION MANAGEMENT

Remaking Soviet Society: the Filtration of Returnees from Nazi Germany, 1944-1949--N.Baron

Dirt, Disease and Disorder: Population Re-placement in Post-war Leningrad and the 'Danger' of Social Contamination--S.Peeling

Chapter 7: The Repatriation of Armenians to Soviet Armenia, 1945-1949 (Joanne Laycock) [10,367]

PART III: BORDER CROSSINGS: STATE PRACTICES OF DISPLACEMENT AND NATIONAL RECONSTRUCTION

Ukrainian-Polish Population Transfers, 1944-1946: Moving in Opposite Directions--K.Stadnik

To Pacify, Populate and Polonize: Territorial Transformations and the Displacement of Ethnic Minorities in Communist Poland, 1944-1949--K.Zielinski

Population Displacement and Regional Reconstruction in Post-War Poland: the Case of Upper Silesia; E.Ochman

PART IV: THE POLITICS OF MEMORY: LONG-TERM PERSPECTIVES ON DISPLACEMENT

Locating Estonia: Perspectives from Exile and the Homeland--M.Wulf

Violent Peacetime: Reconceptualising Displacement and Resettlement in the Soviet-East European Borderlands after the Second World War--P.Gatrell&--N.Baron

8 July 2010

Arkhivna ukrainika v Kanadi: dovidnyk (Archival Ucrainica in Canada: A Guide) is an extensive Ukrainian-language reference work (884 pp.) on Ukrainian and Ukrainian-Canadian holdings in Canadian archival repositories. The most comprehensive compilation of its kind, it is unlikely to be superseded for a long time. The book was copublished by the State Committee on Archives of Ukraine (SCAU, Kyiv), the Ukrainian Research Institute of Archival Affairs and Record Keeping (URIAARK, Kyiv), and the Canadian Institute of Ukrainian Studies (CIUS) at the University of Alberta.

The guide offers a detailed survey of a wide range of collections, both large and small, throughout Canada. Among these are the holdings of Library and Archives Canada in Ottawa (the largest public collection of materials) and the Ukrainian Cultural and Educational Centre (Oseredok) in Winnipeg (the country's largest community archive), the provincial archives of central Canada and the Prairies, the archives of the Ukrainian Catholic Church of Canada and the Ukrainian Orthodox Church of Canada, various university archives, and the like. The holdings are described thoroughly, including accession numbers, size, dates of acquisition, and detailed content listings. The guide covers most, if not all, Canadian depositories containing archival information about Ukrainians.

The driving force behind this project was Dr. Iryna Matiash, deputy director of SCAU (and previously head of URIAARK). She began her research on archival Ucrainica in Canada while visiting this country in 2006 as a Kolasky Fellow under the auspices of CIUS. She subsequently oversaw the preparation of the guide by a team of colleagues in Kyiv, who were assisted by several Ukrainian-Canadian specialists. Dr. Matiash had earlier prepared a shorter (150-page) work on Ukrainian archival holdings in Canada, published in 2008 (described in the CIUS Newsletter 2009), which focused on the transfer of private archives to public institutions, their typology, and general descriptions of holdings.

The guide (ISBN 966-8225-39-0) is priced at $49.95 in Canada. A limited number of copies are available from the CIUS Edmonton office. Call Iryna at 780/492.2973 or send an email cius@ualberta.ca

These small issues aside, "International Criminal Justice and the Politics of Compliance" is an excellent piece of scholarship and writing. The book will be of great value to scholars on the ICTY, compliance, and the politics of post-Yugoslav states more broadly.

Citation: Jelena Subotic. Review of Lamont, Christopher K.,
"International Criminal Justice and the Politics of Compliance"
H-Human-Rights, H-Net Reviews. July, 2010.
URL: http://www.h-net.org/reviews/showrev.php?id=30174

What good do international criminal tribunals serve if states fail to comply with them? Or if states comply with international court orders unwillingly, reluctantly, or in a way that undermines the norm of international criminal accountability the courts are supposed to
promote? Lamont's timely "International Criminal Justice and the  Politics of Compliance" engages these questions by by providing a well-documented, profoundly researched, and accessibly written account of many variants of compliance, noncompliance, and semi-compliance exhibited by states of the former Yugoslavia in their interaction with the International Criminal Tribunal for the former Yugoslavia (ICTY).

Lamont's principal argument is that compliance with international criminal courts occurs "in the context of a complex bargaining  process that relies heavily on the deployment of material incentives and disincentives by external actors and not an acceptance of the legitimacy of the ICTY's prosecutorial mandate" (p. 2). In other words, states of the Western Balkans complied with the ICTY not because they believed in the institution, agreed with its purpose, or saw its normative value--but because complying granted them rewards and not complying led to punishments. To put this bluntly, the book's premise is somewhat obvious. The expectation of noncompliance or reluctant compliance is built into the practice of international criminal courts. This is why the ICTY has so intensively lobbied international actors, such as the European Union (EU), to tie cooperation with the court to desirable rewards, the most oveted of them being EU accession. As Lamont demonstrates, this policy of issue-linkage, or conditionality, has produced results in Croatia and Serbia, but at a cost of widespread popular delegitimation of the international court in both countries.

The value of this book, therefore, is not necessarily in its principal observation that international justice compliance is shallow and normatively disappointing. This we know. The real value of the book is in its meticulous tracing of the different modalities of compliance that states of the former Yugoslavia have engaged in over the past fifteen years.

The book begins with a useful overview of the existing theories of compliance, with the focus on compliance with international criminal justice. The literature overview is very competent and informative, but could perhaps have used a bit of updating. The most important work on this topic, which Lamont mentions only in passing, is Victor Peskin's "International Justice in Rwanda and the Balkans: Virtual Trials and the Struggle for State Cooperation" (2008): it covers much the same ground as this volume. It would have been useful if  Lamont had directly compared his own interpretation of compliance with the ICTY to that of Peskin. Quite a few differences might have emerged.

After the literature overview, Lamont tests existing compliance theories on five empirical cases--Serbia, Croatia, Bosnia, Macedonia, and Kosovo--before he concludes the study with a chapter on lessons learned and avenues for further research on international justice compliance. The inclusion of Macedonia and Kosovo is especially important because these two states have been persistently understudied in the scholarship on international justice. Lamont's could be the first systematic analysis of types of compliance and motivations for compliance with the ICTY that Macedonia and Kosovo have displayed over the past fifteen years. That in itself is a wonderful addition to the ICTY scholarship. The analysis of Kosovo is coupled with that of Bosnia in an exploration of modalities of compliance with international justice regimes by non-states. As Lamont rightly points out, most compliance theories focus on state compliance with international rules. In the cases of Kosovo and Bosnia, of course, the compliant authorities are non-state actors or quasi-state actors. This makes for a different compliance dynamic and leads to different compliance outcomes. Lamont correctly argues that our compliance vocabulary needs to adjust to accommodate this difference among actors, both at the domestic and the international level.

[...]

These small issues aside, "International Criminal Justice and the Politics of Compliance" is an excellent piece of scholarship and writing. The book will be of great value to scholars on the ICTY, compliance, and the politics of post-Yugoslav states more broadly.

Citation: Jelena Subotic. Review of Lamont, Christopher K.,
"International Criminal Justice and the Politics of Compliance".
H-Human-Rights, H-Net Reviews. July, 2010.

URL: http://www.h-net.org/reviews/showrev.php?id=30174

12 July 2010

Lubomyr Luciuk

We meet together in a place infused with memories. Thousands upon thousands of Kingstonians and visitors to this city have come here over the course of the past century and have stood beside, or sat upon, or played near this lion statue. As such, this has always been a place of joy -- for children, for their parents, indeed some families have been returning here over the course of several generations. So today, first and foremost, we celebrate the return of this lion. He left us only because he had begun to show the wear and tear of over 100 years of public service. He needed restoration. That done, we welcome him back to where he belongs.

We also perform another exercise, that of recovering memory. This trilingual plaque is the first in a series of "Kingston Remembers" markers, whose purpose is to recall the stories of our community, not only for those living here now but for generations yet to be born. Those who visit this park after today will learn that this iron statue was given to the city in 1909 by the family of the late Captain John Gaskin, an alderman, mayor, businessman and fervent Orangeman. For Gaskin, this stalwart, defiant and stoic lion symbolized only one thing -- the British Empire. He certainly never intended that it should represent anything else. And yet it came to. That is because the freedoms this Dominion offers are the most enduring heritage of the very same imperial legacy that was so dear to Captain Gaskin. So with the installation of this plaque we pay due honour to him. From this day forward, Kingston will remember what most of us had forgotten -- that this was Gaskin's Lion.

Today we also commemorate another history, that of the Ukrainians who began settling in Kingston 100 years ago. For us, the conservation of this statue marks not only the centennial of Kingston's Ukrainian community but represents a way of giving thanks to the city that became their home. Our people worked in the Davis Tannery, at the Locomotive Works, in the grain elevators and factories of this city, and on farms in the surrounding countryside. Some came as economic migrants, others as political refugees fleeing Nazi or Soviet oppression. In Kingston, they got a chance to begin anew, to rebuild their lives, to raise families and make Canada their home and native land. They did just that. But many never forgot their ancestral homeland. That is why our community embraced this project.

Gaskin's Lion calls to mind how most of our parents or grandparents emigrated from the region around the western Ukrainian city of Lviv. The coat of arms of Lviv bears a lion rampant, just as Kingston's does. And so we have adopted Gaskin's Lion as our own. This statue speaks to where our predecessors came from, of how fortunate they were in what they found here, and of how grateful each of us should be for where we find ourselves now -- here in Kingston, here in Canada.

Вячеслав Дригайло

Запорожці називали Дніпро Козацьким Шляхом і прославили його в численних думах, легендах, переказах та піснях. Узагалі, ставлення до нього було в січовиків мірилом найвищого патріотизму. Порожисту його ділянку (береги, балки, байраки, острови) вони облюбовували як затишну місцевість для своїх зимівників і рибальських станів. Одного разу, дізнаємося із переказів, братчики завіщось розгнівалися на свою старшину й почали погрожувати, що покинуть Січ. Тоді кошовий звернувся до них із такою промовою: «І ви, панове молодці, залиште Січ?!... І ви покинете Дніпро?!... Та чи є ще інший який Дніпро?!... Та ви ж як риба без води, не зможе бути без Дніпра! Та й де ж ви знайдете нову отаку славну ріку, щоб вона вам так служила, щоб вас так кохала? Та чи ви знаєте, хлопці, що наш старий Дніпро – це прямий шлях і в Татарський Крим, і в Натолію, і в Румилію, і на сам Царгород, який у нечистивих руках? Ніхто вас не сміє і не може затримувати. Але ви самі утримайтесь і схаменіться... Та куди ж вас нечиста сила несе? Христос із вами!» Коли козаки почули схвильовані слова проводаря про Дніпро, вони відразу ж утихомирилися, а потім заплакали й відмовилися від свого наміру.

Мужнім лицарям – дніпровським лоцманам присвятив Віктор Чабаненко історико-топонімічний словник «Порожистий Дніпро».

Кам’яниста перешкода не лякала передбачливих мандрівників. Різними способами, залежно від пори року і рівня води, вони долали порожисті ділянки. Але в усі часи подорожнім потрібні були люди, що знали річку, русло й береги, як свої пять пальців. Такими «знавцями» і були лоцмани – відважні річкові провідники.

– Лоцман, – пояснює новий тлумачний словник української мови, – провідник суден, добре обізнаний з навігаційними умовами певної ділянки моря, річки, каналу тощо. Вони, ці мужні герої, можливо ще стануть найбільше відомими зі сторінок ще не виданої книжки Григорія Омельченка «Лоцмани порогів Дніпровських», розділи з якої друкувалися у львівському часописі «Дзвін». Григорій Миколайович Омельченко народився у селі Лоцманська Кам’янка в родині лоцмана, де й організував музей лоцманства. Свої спогади про цю незвичну професію мужніх і сміливих, відважних професіоналів оприлюднив у книжці «Сучасники про Д.І. Яворницького».

... Якось ми пристали біля Вовнизького порога. Зійшли на берег, і Дмитро Іванович повів усіх показати ту каменюку, де обідала Катерина ІІ...

Чули ми від Дмитра Івановича і про те, як почалося лоцманство в Кам’янці.

Дуже давно тут існувало запорізьке займище. А за часів Запорізької Січі у цих місцях стояли зимівники військової старшини Старого Кодака. Постійне заселення почалося з 1750 року.

Невдовзі, десь там 1785 року, зголосилося душ сорок проводити через пороги казенні плоти й судна. Вони й стали першими дніпровськими лоцманами. За старших у них були Мусій Півторак – отаман та його помічник – Непокритенко. За два роки лоцманів стало вже сто двадцять. Ото вони й проводили порогами велику, до вісімдесяти суден, царську флотилію Катерини ІІ, яка йшла з Києва до нового міста – Херсона.

Цариця зробила прапорщіком і отаманового помічника. До того ж обіцяла їм обом ще й грамоти на чин та дворянство...

Тоді ж Потьомкін видав наказ: для постійної переправи через Дніпрові пороги тримати команду з 121 солдата. Їх зарахували лоцманами й звільнили від казенних податків та рекрутства. Кожному визначили «платню» – по 25 карбованців щороку. А їхнім начальникам поручику Півторацькому та прарорщику Непокритенку поклали «жалування» з губернських доходів: одному двісті карбованців на рік, а другому – сотню.

З часом рух через пороги забезпечували 673 чоловіки. І царським указом усіх селян Старих Кодаків та Кам’янки віком від двадцяти до шестидесяти років було обернено на лоцманів, їх поділили на три групи: лоцмани першої статті проводили судна та плоти, другої – це переважно плотарі, а лоцмани третьої статті вважали за підсобних робітників на суднах і плотах за вільним наймом.

Цю історію ми вперше почули від Дмитра Івановича.

–  Кажуть, що наші лоцмани мали колись якісь привілеї? – спитав один із нас.

–  Не знаю,  відповів   суворо  професор, – що то за привілеї і для кого вони... Десь

знаходив у документах, що на кожного лоцмана попервах було нарізано на сім десятин грунту. Добрячого, родючого, та згодом ту земельку поміщики прибрали до своїх рук, а кучугури, що біля Башмачки й Широкого, дісталися лоцманам. Хоча б що там посіяв – не росте... – зітхнув Дмитро Іванович і докаазав: – Оцей «привілей» я добре пам’ятаю.

Цікаві дослідження й відомості подає Віктор Чабаненко про пороги, зокрема про найбільший. Ненаситець. П’ятий поріг після Дзвонецького. За даними Д. Яворницького, має протяжність з правого боку Дніпра 1150, а з лівого – 499 сажинів, падіння води – 2,78 сажня. Найбільший і найнебезпечніший з усіх Дніпрових порогів. Падав двадцятьма лавами: Рваною,  Службою, Гостренькою, Одинцівською, Рогіжкою, Буравленою, Булгарською, Богатирською, Довгополою, Казанцевою, Мокрими Кладями і Рогатою. Перші документальні відомості про поріг знаходимо в праці візантійського імператора Константина Багрянородного «Про управління імперією» (946–953 рр.) автор пише, що варяги називають його Айфаром (Аеіфором), а слов’яни – Ненаситем (Неяситем). Останню (слов’янську, українську) назву він пояснює тим, що в скелях порога «гніздяться баби-птиці», тобто по-тутешньому неяситі. Далі імператор додає: «У цьому порозі пристають до берега (ті, що пливуть Дніпром); виборні люди висаджуються, ідуть сторожувати; стоять на сторожі, зважаючи на печенегів; інші ж, захопивши з човна свої речі, ведуть рабів своїх у кайданах 6000 кроків уперед, поки перейдуть поріг. Потім одні тягнуть човни, інші несуть на плечах вантаж,  поки поминуть поріг. Минувши, спускають човни в ріку й, поклавши в них речі, сідають та пливуть ізнову».

... « – У лоцманів були свої правила щодо проходження порогів, – відзначає літератор Володимир Супруненко. – Лоцманські вільності були недоторканими для влади. Готуючись до сплаву, особливу увагу звертали на справність довгого весла – «стерна»... Стерно виготовлялося із суцільного щоглового дерева довжиною до 20 метрів, на кінці якого витесувалася довга лопасть. За «стерном» сплавник стояв на кормі, на носі ж кріпилося друге весло – «дригалка», або «бабайка».

... Течія тут була особливо стрімкою, весь час намагалася зіштовхнути судно на каміння. Не бійся, керуй вправніше, лоцмане, молодець, пройшов пороги, але не розслабляйся, пам’ятай: попереду – «школа», минеш її – чекає на тебе гідна нагорода! Чарка, яку випивав сплавник з Лоцманської Кам’янки, що провів судна через пороги, називалася «лоцманською». Спогад про лоцманську минувщину у деяких сьогоднішніх назвах дніпровських скель. Охи-вздохи – так іноді прозивають у народі два скелясті острівки посередені Дніпра між берегом і Хортицею. Пояснюють цю назву так. Тяжкі «вздохи» вихоплювалися з грудей мандрівників, коли вони знизу наближалися до грізних порогів, – «Ох! – радісно і полегшено зітхали після того, як у супроводі лоцмана минали скелі.

Сміливці, які знаходили спільну мову з водою і каменями, вистачало в різних кутках України».

Місцеві жителі назву Ненаситець витлумачували у зв’язку зі словом «ненаситний» (мовляв, ніяк не наситеться своїми жертвами), а також уживали ще й такі ономастичні паралелі до неї, як-от: Дід (найбільший чи найстарший поріг), Ревучий (постійний рів), Ненаситецький і Ненаситенський.

Маємо точний опис Ненаситця в одному з історичних оповідань видатного козакознавця А. Кащенка: «Майже посередені порожистої частини Дніпра розлігся поріг Ненаситець, або Дід. Із західного берега до східного, мов дванадцять рядків намиста на шиї в дівчини, перетинає течію дванадцять скель, і через низ перепадає дванадцятьма лавами стрімка вода. Нелегко тут пропливати. Треба мати на човні доброго, досвідченого стерняра; а проте проїхати можливо, бо посередені між скелями існує так званий Козацький хід, і хоч він вихиляється то в один бік то в  другий бік, але вмілий стерняр може провести через поріг не лише човен, а й пліт, і навіть барку. Тільки покропить Дід людей піною, налякає трохи та й пустить далі...  Найбільший водоспад на Ненаситці збився під правий берег, ближче до скелі Монастирки, і те місце порога запорожці називали «пеклом».

Багато було в ненаситці аварій. Свідчення тому – численні речі (найчастіше зброя), які піднімали тут із дна мешканці навколишніх сіл. Улітку 1882-го року лісник із Петро-Свистунового Панас Орленко розповідав Я. Новицькому: «Сім год назад на Ненаситці зостали дві пушки, а то, було, колись витягаємо сітками стволи, списи... Було, зачепиш на дні каюк із залізом та й стій або ріж, або рви».

Подорожуючи місцями козацької слави влітку-восени 1843-го року, біля Ненаситця побував Т.Г. Шевченко. Його тут зустрічав столітній рибалка із села Вогниг Улас Сербиченко. На цей епізод із життя кобзаря свого часу звернув увагу Олесь Гончар, про що дізнаємося з його щоденникового запису від 21 лютого 1990-го року: «Шевченко восени 1843 р. Відвідав дніпровські пороги, слухав грізне  ревіння Ненаситця (його чути за тридцять верст довкіл). Залежно від погоди (це і я чув) поріг то шумить, то виє, реве, стогне... Чи не звідти і вродився Тарасів рядок: «Реве та стогне Дніпр широкий»? тільки це ж писалося раніше?» Звичайно, пишучи в 1837-ому році «Причинна», Шевченко не міг ще бути під враженням реву Ненаситця, а ось коли він 1845-го року написав «Заповіт», то вже мав добру уяву про цей рев. Дозволю собі припустити, що в тексті

Як умру, то поховайте
Мене на могилі,
Серед степу широкого,
На Вкраїні милій,
Щоб лани широкополі,
І Дніпро, і кручі
Було видно, було чути
Як реве ревучий

Останнє слово – це не що інше, як друга назва Ненаситця (Ревучий). Із моїм припущенням можуть не погодитися шевченкознавці, але в мене є один досить вагомий аргумент на свою користь. Річ у тім, що поет дуже часто власні назви (особливо географічні) писав з малої букви. Щоб у цьому переконатися, досить переглянути його автографи. До того ж, просторові й рельєфні реалії природи (могила-курган, степ широкий, Дніпрові кручі, лани широкополі), згадані Шевченком, – це вказівки на Нижню Наддніпрянщину (Надпоріжжя).

Ненаситець (Ревучий) як символ бунтівливого, волелюбного українського духу (за що його й затоплено ворогами Вітчизни) надихав не тільки Т. Шевченка, а й багатьох інших майстрів поетичного слова. Серед усіх творів, присвячених могутньому порогу, найзначнішими, найпоказовішими, є вірші Олекси Ющенка «Ненаситець», опублікований 1988-го року в збірці видатного поета «Барвінков сивина», і тріптих  Олесі Омельченко (родом із села Військового) «Балада пр Ненаситець», опублікований у газеті «Літературна Україна» за 7 лютого 2002-го року.

Історико-топонімічний словник Віктора Чабаненка має ще чимало історичних знахідок та легенд, цікавих фактів, які допоможуть завдяки натхненній праці Вченого, Поета, сучасного Запорожця ще краще взнати наше коріння, свій край і незалежну Україну.

11 червня 2010

Аскольд Лозинський

За радянських часів основними носіями історичної правди про український народ були представники Діаспори. Таким чином, пам’ять про жертв Голодомору зберіглася впродовж понад пів-століття. Діаспора доводила перед світом,  що Великий Голод 1932-33 був Геноцидом українського народу. Натомість СРСР заперечував це і навіть пропагував, що голоду в 1932-33 взагалі не було. До речі в той час СРСР експортував зерно.  Натомість голоди інших декад ( 20-их і  40-их років) СРСР признавав, як наслідки природного лиха, війни, тощо та навіть у той час шукав допомоги у Заходу.

Пройшли процеси переоформлення колонії на незалежну державу. Почала сама Україна говорити про Великий Голод 1932-33. Всі президенти України визнали цю велику трагедію та намагалися не тільки допомогти Діаспорі у представленні цієї історичної правди перед світовим товариством, але зрозуміли потребу просвітлення і власного населення, яке було виховане на радянських підручниках та пропаганді. Почали появлятися книжки і памятники жертвам в Україні - від Памятника Знаку на Михайлівській площі до Свічки Меморіалу на вулиці Івана Мазепи, а з розсекреченням архівів КДБ на території України (і навіть частинно в Москві) почалась нова солідна наука дослідження не тільки великої трагедії, але страшного злочину. Найбільша заслуга у цьому була Президента Ющенка, який робив це діло не тільки „екс офіціо”, але з власного переконання. В цьому  багато допомагав новостворений  Інститут Національної Памяти.

З першим днем приходу до влади Віктора Януковича, все змінилось. Після першої хвилини  зложення присяги Президента України, Віктор Янукович цю присягу зломив -  відкинув з інтернетної сторінки Президента України матеріали про Голодомор. А верхом збезчещення ним жертв Голодомору стала заява Віктора Янукович в квітні ц.р., коли відповідаючи на запитання депутатів Парламентської Асамблеї Ради Європи в Страсбурзі, він сказав:

„Це були наслідки сталінського тоталітарного режиму, ставлення до людей...Але визнавати Голодомор як факт геноциду щодо того чи іншого народу, ми вважаємо, буде неправильно, несправедливо. Це була трагедія, спільна трагедія держав, що входили до СРСР.”     

Цікаво, що з приводу цієї заяви Віктора Януковича, як Президента України, не зявилась хоча б якась наукова екпертиза в підтримку його оцінки. Одначе нічого дивного, бо такої екпертизи не могло бути. Про листування між Сталіном і Кагановичем (зокрема з серпня 1932 року): „поставити собі цілью перетворити Україну в найкоротший термін в справжню фортецю СРСР, в дійсно взірцеву республіку,” про „Директиви РНК СРСР і ЦК ВКП (б) про попередження масових виїздів голодуючих селян за продуктами” з 22 січня 1933 забороняючи виїзди, але тільки з України та Кубані (землі густо населеної українцями), мабуть вже всім бажаючим відомо. В додатку розсекретили Перепис налення СРСР від 1937 року, з якого виробились табеля приросту населення десятьох найбільших національностей Радянського Союзу на підставі перепису населення СРСР з 1926 року та перепису з 1937 року:

№    національність             1926                 1937               1937 у%до 1926

 1      росіяни                    77,791,124         93,933,065                120,7%

 2      українці                    31,194,976         26,421,212                 84,7%

 3      білоруси                    4,738,923           4,874,061                102,9%

 4      узбеки                        3,955,238           4,550,532                115,0%

 5      татари                        3,029,995          3,793,413                125,2%

 6      казахи                        3,968,289           2,862,458                  72,1%

 7      євреї                          2,672,499           2,715,106                101,6%

 8      азербайджанці         1,706,605           2,134,648                125,1%

 9      грузини                       1,821,184           2,097,069                115,1%

10     вірмени                      1,568,197           1,968,721                125,5%

Тобто, тільки дві національності в СРСР не тільки не зазнали росту за цей час, але навіть зменшилися – українці і казахи.

Сталінська колективізація в Казахстані позначилася тим, що від казахів забрано 80% тварин. Ця жорстока політика позначилася у спаді населення, одначе не стрімкої смертності, як між українцями. Казахи - кочовий народ,  границі  якого не були закритими. За обчисленнями науковців майже 2 мільйони казахів емігрувало з Казахстану, а з них понад 1.5 мільйони емігрувало в Китай, тобто поза межі СРСР і тому не могли бути порахованні, як населення казахів в СРСР у 1937 році. Коли б цих бодай 1.5 мільйони додати до числа казахів в 1937 в СРСР то казахи начисляли б 4,362,456, що становило б невеликий, але всеж таки зріст на 109,9%. Тобто на табелі зі спадом, який можна пояснити тільки надімірною смертністю, залишилися самі українці.

Правда,  деякі  напів „апологети” пояснюють цей спад тим, що  наслідку терору в Україні не признаватися українцями. Але чому тоді признавалися до своєї національності білоруси і чому чисельність українців зросла від 1937 згідно з переписом з 1939 року. Адже ж це були тяжкі роки „єжовщини.” Є тільки одна відповідь – Голодомор.

Немає сумніву, що за радянських часів, а зокрема за Сталіна терпіли всі народи СРСР. Одначе Великий Голод 1932-33 був не тільки терпінням, він був надмірною трагедією, під час якої Сталін і режим в Москві намагався виконати Геноцид українського селянства, а коли додати до цього намагання ліквідувати українську інтелігенцію ще від 1929 року, цей період позначився намаганням Москви виконати Геноцид української нації. На жаль до якоїсь міри цей кримінальний план вдався, і тому сьогодні при владі в Україні є Януковичі, Табачники, Грищенки та їм подібні.

8 липня 2010

«Архівна україніка в Канаді: довідник» — це укладений українською мовою об’ємний довідник (884 сс.) про українські й українсько-канадські матеріяли в архівних установах Канади. Найвичерпніше видання у цій ділянці, воно навряд чи буде перевершене в найближчому майбутньому. Книга видана Державним комітетом архівів України (ДКАУ, Київ), Українським науково-дослідним інститутом архівної справи та документознавства  (УНДІАСД, Київ) і Канадським інститутом українських студій при Альбертському університеті.

Довідник містить детальний опис великої кількости збірок у Канаді, як великих, так і малих. Серед них архівні збереження Національного архіву Канади в Оттаві (найбільша публічна збірка матеріялів) та Українського культурно-освітнього осередку у Вінніпезі (найбільший громадський архів), провінційні архіви центральної і степової Канади, архіви Української Католицької Церкви та Української Православної Церкви, різні університетські архіви тощо. Детальний опис архівів включає реєстраційні номери, розмір, дати й детальний перелік змісту. В довіднику представлені фактично всі бази даних, які містять архівну інформацію в Канаді про українців.

Двигуном цього проєкту стала д-р Ірина Матяш, заступник директора ДКАУ (й колишній директор УНДІАСД). Вона розпочала дослідження архівної україніки під час свого першого перебування в Канаді 2006 р. як стипендіят стипендії ім. Івана Коляски при КІУСі. Згодом вона очолила групу фахівців з Києва, які зайнялися підготовкою довідника у співпраці з українсько-канадськими спеціялістами з Канади. Раніше д-р Матяш підготувала короткий довідник про українські архівні збереження в Канаді (опублікований у 2008 р.), в якому розповіла про їхню історію, типологію й подала загальний опис збірок (про це є повідомлення у «Бюлетні КІУСу» 2009).

http://www.day.kiev.ua/290619?idsource=301498&mainlang=ukr

Іван Дзюба

[...]

Та ось Табачник знову повернувся до влади, заживши слави головного ерудита, головного ідеолога й мало не філософа. … Тому, на мій погляд, є необхідність звернутися до цих «знакових» Табачникових видань уже не як окремих реплік і відгуків, яких не бракувало, а під кутом зору «системи» його поглядів та способу їх висловлення. Здебільшого посилатимусь на 4-те видання «Утиного супа...», вказуючи лише сторінки, а в решті випадків — називатиму інше джерело.

«НОУ-ХАУ» ТАБАЧНИКА

Табачнику судилася роль «наступального» ідеолога, який готує грунт для політики партії (або запускає пробні повітряні кулі), а це стимулювало його до постійних відкриттів у сферах історії, політології, культурології, мовознавства. Ось лише деякі з них.

Чи знаєте ви, чому впала Російська імперія (царська)? … Зі сторінок «Утиного супа»...» він [Табачник] вам пояснить: усе сталося через те, що «обществу внушили, что царь неспособен довести войну до победного конца, что Петроград находится на грани голода, что необходимо «правительство народного доверия» (с. 87 — 88). Державна дума (насамперед партії конституційних демократів — кадетів — і «октябристів» — прихильників царського Маніфесту 17 жовтня 1905 року) та ряд «изменивших присяге» генералів зрадили Миколу II, добилися його зречення. Так, з доброго дива, ні сіло, ні впало. А можна ж було простісінько «подавить бунт толпы и Государственной думы» — це вже не слова самого Табачника, а генерала Рузського, одного із учасників «государственной измены», і ці слова Табачник цитує з явним задоволенням, солідарно (див. с. 89 — 90).

...Але ось, для прикладу, думка дуже відомої людини з далеко не «лівого» табору — письменника й видатного релігійного філософа («реакціонера», за словами В.І.Леніна) Василя Розанова:

Це — про революцію 1905 — 1906.

У 1917 році становище було ще грізніше: фактично назрівала ще грандіозніша поразка, ніж у російсько-японській війні, і вона виявила всі болячки режиму, трон геть захитався. А Табачник жалкує за варіантом царського генерала Рузського, який думав, що можна було «подавить». І з цього злочинного «неподавления» Табачник виводить усе наступне. Отож далі сталося таке.

[...]

Щодо «быдла», то так про повсталий народ висловлювалися, крім «бывших господ», хіба що їхні лакеї та ще жандармські ротмістри, яких посилали придушувати «бунти» («патронов не жалеть!»), а тепер подібне можна чути й від різного «неоаристократичного « жлоб’я. Мабуть, його намножилося чимало, якщо Табачник дозволяє собі такий тон; є своя солідарна аудиторія, певно, з числа снобів, що підсипаються до «партий крупного капитала». …

...Для чого ж знадобилася Табачнику ця убога, воїстину карикатурна схема великих історичних процесів, про які написано стільки досліджень, стільки є творів літератури й мистецтва, видано томи документів і т.д.? А все пояснюється дуже просто. Табачнику треба було будь-що затаврувати ненависний йому «оранжевый мятеж», що на деякий час позбавив його влади, — от він і сконструював «історичну аналогію». Там зрадили царя-батюшку, а тут, мовляв, — Конституцію й демократію. Там «бидло» і тут «бидло». Там не вистачило патронів і волі поставити «бидло» на належне йому місце, і тут не вистачило духу. Не спрацювали «защищающие власть от произвола толпы барьеры (будто Божье помазание или конституция)» (с. 92). Уявляєте: «Божье помазание» як захист від народу — в устах політичного мислителя ХХI століття! Далі він ще досить прозоро дорікатиме президентові Кучмі за те, що той не вдався до збройної сили для придушення «оранжевого мятежа»! Оце істинний цивілізатор (слово цивілізація — улюблене в його лексиконі)! «Но почему политики, уничтожающие конституционные основы украинской государственности (!), считают, что они будут более удачливы и более изворотливы, чем царские генералы-изменники...» — запитує Табачник. Але це не запитання, а погроза: погроза розплатою за «измену», погроза розколом України, погроза непослухом регіональних влад, непослухом підпорядкованої їм міліції, погроза паралічем армії, якій Табачник кидає зовсім уже нахабне звинувачення в «бесчестии»: «Украинская армия повторила путь российской имперской (яка зрадила помазаника Божого і не придушила народ! — І. Дз.), и после того, как в 1991 году командовавшие расквартированными в Украине частями советские генералы в карьерных интересах переприсягнули новой власти, деморализованное бесчестием (каковым является вторая присяга) (до речі, Табачник теж у деякому сенсі «переприсягнул»: був громадянином СРСР і механічно став громадянином України. — І. Дз.) войско наше готово только на безоговорочную капитуляцию» (с. 96). Чи не провокаційна заява?!

[...]

ЛЮБОВ ТАБАЧНИКА ДО ЦАРСЬКОЇ ІМПЕРІЇ ТА ДО ЦАРІВ

Якщо вірити Табачнику (а як йому не вірити!), Російська імперія була справжнім раєм для народів. Щодо росіян, українців і білорусів — це саме собою зрозуміло. Але «інородцям» було ще краще: «...Ограничения, накладывавшиеся на имперских «инородцев» (неправославных), имели скорее характер преференций. Так, их не призывали в армию, вместо налогов они платили ясак натурой (преимущественно пушниной), ими управляли их собственные «князья», одновременно получавшие и российское дворянство и т.д.» (с. 162 — 163).

[...]

А гімни російським царям! Що не цар, то не тільки помазаник Божий, а й казковий подарунок людству! Ну, Петро Великий — це зрозуміло. Катерина Велика, крім усього, «создала комиссию по разработке конституции» (с. 81), але чим скінчився цей маневр, Табачник воліє не згадувати. Натомість жалкує, що російська традиція виявилася скупою щодо возвеличення, великими можна було б назвати й інших, підстава дуже поважна: «Александр Благословенный и Александр Освободитель присоединили к империи никак не меньшие территории». Отже, «Александр Благословенный», «Александр Освободитель» (з власної доброти визволив християнські душі з рабства у християнських поміщиків «раньше, чем получили свободу негры в США и разноцветные рабы в Бразилии» (с. 81): ви бачите, як далеко довелося шукати історичного прецедента і якого — чого б це?!), «Александр Миротворец» («...он умел не только обеспечить России мир на внешних рубежах в течение всего своего правления, но и быстро и эффективно разгромил тогдашних «передовых демократов» — революционеров-народовольцев...» (с. 101). Це ж треба як зневажити всю російську визвольну традицію, від Герцена до Кропоткіна, щоб отак у ХХI столітті писати про царів мовою придворних поетів далекого минулого (не Пушкіна і не Блока!) і кидати вірнопідданчим брудом у світлу пам’ять Лизогубів, Кибальчичів, Желябових і Перовських, перед якими навіть дехто з їхніх вимушених суддів схилявся шанобливо!

Зате які гімни Потьомкіну! «К моменту его смерти провинции, за два десятка лет бывшие Диким полем, процветали. Потемкин, между прочим, имел состояние, которое, в пересчете на нынешние деньги, превышало состояния всех нынешних украинских олигархов, вместе взятых, и мог жить в Таврическом дворце в свое удовольствие, а захотел бы поработать, ему б и в Петербурге место нашлось» (с. 142).

Щодо «процветающих провинций» — це окрема розмова, а от конкретніше питання: з яких небес Потьомкіну раптом упало багатоолігархічне «состояние». Може, пояснить Табачник? А заодно й таке пояснить: чому це «неймется» деяким його колегам по партії, які теж мають немале «состояние» і могли б спокійнісінько його проїдати, а натомість ідуть на тяжку й невдячну працю задля щастя народу?

[...]

«С УЧЕНЫМ ВИДОМ ЗНАТОКА»

Ми вже бачили несхитність Табачника у доведенні того, що йому треба довести. Аргументів йому ніколи не бракує, бо він їх не потребує. Сказати б, «не вживає». …

Отже, немає потреби читати наукові дослідження про національний рух кінця ХIХ — початку ХХ століть, про національні вимоги українців у революції 1905 — 1907 років, про гасла РУПу (Революційної української партії); про національну революцію 1918 — 1920 років та УНР, про Західно-Українську Народну Республіку. Не треба задумуватися над тим, чому царський уряд увесь час боровся не лише з українською мовою та культурою, а й із сепаратизмом та «мазепинством» (і жодні анафеми не допомагали), а більшовики — з «українським буржуазним націоналізмом», «петлюрівщиною», «укапізмом», «націонал-ухильництвом» у лавах КП(б)У тощо — без кінця. Це давнє? Ну, яке ж давнє, коли й Табачник тієї самої співає: зрада...Мазепа, Петлюра, Хвильовий, Скрипник... Націоналізм...Американська рука... Ще чиясь... (Цьому, певно, ніколи не буде кінця — доки хоч один українець живе на планеті Земля.) А хочете ближче — поцікавтеся, який процент українців був у сталінсько-беріївських концтаборах. Або: ось недавно СБУ розсекретило документи спецоперації КГБ під кодовою назвою «БЛОК» — там сотні й сотні документів про національний рух в Україні 60—80-х років. Масштаби його приховувалися від публіки, але історик і політичний мислитель мав би це уявляти. Я вже не нагадую про Народний Рух України, який мав широку електоральну базу й позиція якого швидко еволюціонувала від підтримки перебудови до вимоги незалежності. Це звичайна еволюція політичних рухів, які виходять із реальних обставин, тому фальшиві й фарисейські оті закиди, що, скажімо, Центральна Рада не зразу стала на позицію державної незалежності. А хіба зовсім уже забулося, що Західна Європа і США, дбаючи понад усе про «стабільність», «не радили» Україні поспішати з виходом зі складу СРСР, хіба забулися поради Маргарет Тетчер або виступи президента США в Києві?

[...]

Так само довільно інтерпретує Табачник і ближчі до нас пізньорадянські часи. Із задоволенням нагадує «забытое определение Украины как заповедника застоя» (с. 37), замовчуючи або не розуміючи, хто і чому той заповідник утримував і що в цьому заповіднику квасили. Табачник мислить «вибірково». Тож неважко уявити, яке «государство» він буде «созидать»...

Зате він пропонує «с ученым видом знатока» еклектичний набір відомостей з давньоримської історії, з французького та іспанського середньовіччя тощо. Розповідає про Швейцарію та Бельгію як про «современные империи» (с. 41). І потроху розмиває поняття імперії. Неспроста. Виходить, що імперії не конче плід завоювань чи колонізації, а й просто співіснування кількох народів в одній державі, все одно, що федерація чи конфедерація. (Класичну бінарну опозицію: метрополія — колонія, видно, вже скасовано.) Мовляв, від великої Римської імперії відколювалися або відкраювалися міні-імперії «не по этническому, а по территориальному признаку». (А які імперії створювано за етнічною ознакою?) Так і з Україною. «Отколовшись от империи, украинская часть имперской нации не утратила своей имперскости» (с. 39). Отже: не було й немає української нації, а є «украинская часть имперской нации»! Говорить про «народы, составляющие лоскутную имперскую нацию» — нашу (с. 45). Які це «народы» і скільки їх — не пояснює. Бо багатонаціональний склад населення якоїсь держави — це не те, що держава кількох народів, «багатонародна». Щоб бути «багатонародною», держава має включати до свого складу повністю відповідні народи або, принаймні, основну їхню масу і серцевину їхньої території. В Україні це кримськотатарський народ та ще караїми. Всі інші національності є частиною народів, які мають свої держави поруч із Україною. Але як громадяни України вони є чи можуть бути складниками української політичної нації, її чинниками. Особисто і як національні групи чи меншості, чи більшості, чи як тільки хочете, — але не як «народи». Бо «російський народ України», як і «угорський народ України», «польський народ України» тощо — це вже нонсенс. Бо народ — ціле, а не фрагмент.

Вершиною Табачникового суємудрія є формула про «имперскость украинского народного сознания» (с. 40). Що сіє означає? Якщо те, що в Україні живуть люди різних національностей, і український народ має досвід позитивного співжиття з ними, — так до чого тут «имперскость»? Якщо говорити про мозаїку традицій, мов, культур, етнічних груп, конфесій — є поняття політичної нації, загальноприйняте, на відміну від «імперії» — це поняття в Україні, хоче чи не хоче Табачник, тягне за собою далеко не позитивні спогади й асоціюється з двома імперіями, які її гнобили (дарма, що в одну з цих імперій Табачник сліпо залюблений). У сьогоднішній Росії поняття «імперія» глорифікується і підсолоджується на «ліберальний» манер, Табачник не пасе задніх, але кривавого кольору імперії і він не змиє.

Та головне, зрештою, не в цьому. Головне в тому, що Табачник послідовно прагне розчинити українську національність у «полиэтничности и поликонфессиональности». Це нібито тому, щоб застерегти від «подавления и ассимиляции», оскільки жодна з «этноконфессиональных групп не может претендовать на то, что ее взгляды, язык, идеология станут господствующими» (с. 40). Наче й правильно. Але неважко здогадатися, що Табачник має на увазі, нібито в Україні всьому населенню нав’язується українська мова та українська культура, українські цінності взагалі. Про це він говорить постійно й прямо, здебільшого не так закрутисто. І як завжди, все ставить із ніг на голову: досить подивитися на реальне життя, і побачимо, що життєвий простір української культури звужується, як шагренева шкіра, що українська культура й мова — у стані глухої оборони від мовнокультурної експансії сильнішої держави, саме імперської. Експансії — а не співпраці, взаємообміну, взаємозбагачення, які, звичайно ж, культурам не шкодили б.

[...]

Є у Табачника одна цікава думка, яка, на мій погляд, могла б бути плідною, якби не підпорядковувалася його непозбутній пристрасті — м’яко кажучи, нігілістичному запереченню українства. (Доводилося чути, що поняття «українство» вигадали сучасні націоналісти на подив усьому світові, бо аналогічного не знає жоден народ і жодна мова. Це ще один вияв невігластва українофобів. Термін «українство» існує із середини ХIХ століття. В Німеччині з ХVIII століття існує термін Deutshctum — дослівно «німецтво», у сербів — «србство», у чехів — «чехизна», у поляків — «польщизна», у росіян — «русскость». Терміни ці виникли в період європейського романтизму й національних відроджень, фіксували національні ознаки відповідного народу, активно вживаються вони й нині — почитайте, наприклад, російську публіцистику.)

Це думка про те, що державотворчими чинниками в Україні є або мають стати всі етноконфесійні групи, і жодна з них «не может претендовать на то, что ее взгляды, язык, идеология станут господствующими» (с. 40). …

Зрештою, в питання про те, яку Україну він має намір «созидать», він сам не раз вносить цілковиту ясність. «В России, до 1917 года, русские, украинцы и белоруссы считались единым православным народом, что было тем более верно, что этнографические отличия между Минском, Полтавой и Москвой значительно менее заметны, чем между Архангельском и Астраханью» (с. 162). Залишається тільки розвести руками. Справді, «считались». Але ким? Царською владою, офіційною церквою і адептами «единой и неделимой». Від цього «считания» давним-давно нічого не лишилося, і тільки тепер новітні московські єдинонеділимці знову беруться за старе, не шкодуючи сил. А про «этнографические отличия» — що полемізувати з людиною, яка пише так, наче не читала (чи вдає, що не читала?) ні М. Костомарова («Две русские народности»), ні М. Максимовича, ні І. Прижова, ні М. Маркевича, ні М. Драгоманова, ні Ф. Вовка, ні О. Потебні, ні М.Грушевського, ні Б. Грінченка, ні М. Сумцова, ні... ні... ні — навіть дорожніх нотаток російських літераторів та вчених, які мандрували Україною наприкінці ХVIII — на початку ХIХ століть: В. Ізмайлова, О. Левшина, В. Зуєва, К. Шалікова та ін. (не кажучи вже про мандрівників-чужоземців). Звичайно, цієї літератури, і старої, і нової, стільки, що не гріх її і не знати, — але гріх, не знаючи, робити категоричні висновки та ще з такою далекосяжною метою.

[...]

«ДОНОС НА ГЕТМАНА-ЗЛОДЕЯ ЦАРЮ ПЕТРУ ОТ КОЧУБЕЯ»

[....]

А чи є в українській культурі ще щось, крім попси, шароварів і вишиванок? Важко сказати. Раз чи два мелькнуло в його текстах прізвище Шевченка, але це для ерудиції, один раз Франка — не без іронії. Принагідно назвав кілька прізвищ класиків радянської доби — тих, хто пережив сталінський терор. Хто не пережив — не варті згадки. І на тім спасибі. Втім, є ще (чи справді є?) «трипільська культура». Вона так надокучила Табачнику (а отже, й українському народові), — ще більше, ніж шаровари й вишиванки, — що він сформулював свого роду «Декларацію прав людини і громадянина», з якою я особисто цілком погоджуюсь: «Любой гражданин Украины имеет право не носить вышиванки и шаровары и не впадать в экстаз от трипольской культуры» (с. 158); Це трохи нагадує укази щедрінських градоначальників: «Каждый обыватель да будет...». Досі таке право людини й громадянина, як і інші права за диктатури «оранжевых», було хіба що віртуальним, але тепер, за нової влади, воно, як і всі інші права, нарешті стане реальністю. «Над страной весенний ветер веет, с каждым днем все радостнее жить... Я другой такой страны не знаю, где так вольно дышет человек...» — це пісня недалекого майбутнього. У Табачниковій Декларації прав людини і громадянина є ще один важливий і безсумнівний пункт (щедрінськоградоначальницький): «Каждый, кто хочет на свои деньги, уплаченные в виде налогов, читать Марину Цветаеву (в оригинале, разумеется), должен иметь такое право, как не должно ущемляться и право на знакомство с творчеством любимой поэтессы Олены Пчилки» (с. 158). Когось може здивувати така альтернатива (і чому альтернатива взагалі?): Марина Цвєтаєва або Олена Пчілка. Чому не Леся Українка, Ліна Костенко чи, скажімо, Ірина Жиленко, Наталія Лівицька-Холодна, Марта Тарнавська, Емма Андієвська, Лада Могилянська або Олена Теліга? Градоначальницьке? «Маленькие хитрости»? Ні, це підсвідомо: ну не може чоловік слівця сказати, щоб не «в’їсти» остогидле йому «українство», хоча б дрібненькою каверзою. Що ж, мовляв, «ви» можете протиставити «нам»? А чому «ми» зобов’язані щось протиставляти «вам»? «Ми» читаємо і Марину Цвєтаєву та Анну Ахматову (і багатьох інших, уявіть — в оригіналі), і Олену Пчілку, і Лесю Українку, і Ліну Костенко, і Олену Телігу і всіх названих вище та неназваних (теж в оригіналі). На відміну від «вас».

[...]

А як вам подобається таке означення: «...претендовавшие на интеллектуализм и либеральные взгляды Владимир Винниченко и Михаил Грушевский» (с. 296). Ви уявляєте: він, Табачник, — інтелектуал і ліберал, а вони, Винниченко і Грушевський, — тільки «претендовавшие»!

[...]

Далі буде...

Ціла стаття: http://www.day.kiev.ua/290619?idsource=301498&mainlang=ukr

Гостями п’ятничної програми Бі-Бі-Сі була переможниця літературного конкурсу ''Коронація слова'' пенсіонерка Ярослава Бакалець із Львівщини та співавтор її роману про Богдана Хмельницького Ярослав Яріш.

Пенсіонерка-вчителька, якій понад 70 років, отримала головний приз конкурсу за історичний роман ''Із сьомого дна'' про останні дні Богдана Хмельницького.

Літературні знавці, які розглядали анонімні рукописи, кажуть, що були вражені висвітлення добра і зла в романі.

Розповідаючи про свій рукопис, пані Бакалець, яка 10 років працювала вчителькою української літератури у сільській школі, сказала, що постать Богдана Хмельницького її захопила з дитинства, а вирішила вона написати про останні дні гетьмана.

Ярослав Яріш - сільський бухгалтер, який водночас сам є автором трьох книжок, і, зокрема, кілька років тому був дипломантом конкурсу "Коронація слова", каже, що допоміг пані Бакалець "розбавити класично-історичні напрацювання містикою й еротикою".

Пані Бакалець визнає, що написала свій роман «сухо і молоді було б нецікаво читати такий роман», а ідеї Ярослава про містику й еротику її зацікавили.

Автори кажуть, що матеріали для книги брали переважно "з підручників", але, що "не ставили за мету показати сухі історичні факти".

Ярослав Яріш каже, що вони «не вигадували нічого лишнього», а в своїй роботі спиралися, зокрема, на книги Яворницького, Нечуя-Левицького.

А щодо Богдана Хмельницького, то Ярослав Яріш каже, що його помилкою було те, що «його адміністрація не змогла прописати чіткі правила подальшого розвитку його молодої держави».

Автори розповіли, що їхній рукопис уже запропонували надрукувати три видавництва.

Comments by Judge Bohdan A. Futey
June 29, 2010
Embassy of Ukraine, Washington, D.C.

Since 1992 two Commissions worked on the present Constitution, one led by President Kravchuk and the other by President Kuchma. To assist the Commission in its task there was also a working group chaired by Professor Leonid Yuskow, of which I was a member. The Ukrainian Legal Foundation, International Foundation of Election Systems (IFES), and the World Congress of Ukrainian Lawyers also assisted with conferences and analysis of various drafts.  A special conference was also held in Huta, Ivano-Frankivsk, on January 12-13, 1996.

Adoption of the Constitution

In an overnight session from June 27-28, 1996, the Rada debated and eventually passed the Constitution. The movement to pass the constitution was led by deputies Moroz, Syrota, Holovatyi, Stretovych, and Yemets. With the adoption of its Constitution on June 28, 1996, Ukraine took yet another step toward joining the community of democratic nations that place the rule of law and a free market economic system among its highest values.  The process that culminated in the adoption of a Constitution was, by no means, solely one of agreement and harmony; rather, as one might expect, this Constitution was born of compromise.  As for example the vote for Ukrainian to be the State Language, and keeping the name of Autonomous Republic of Crimea.

Constitutional Provisions

1.  Constitution Commended:  The Constitution addressed the concerns of Ukrainians about their national interests, the establishment of their statehood, as well as the suppression of rights by the Soviet Union and, at the same time, what kind of social changes a democratic future would bring.  The Constitution was commended by a number of international organizations including the Venice Commission, particularly for its guarantee of many human rights.   

   \2.  Negative and Positive Rights:  In articulating individual rights, the Constitution includes both negative and positive rights.  Negative rights protect against government interference by limiting the role of government.  They establish basic private rights and personal freedoms, such as freedom of speech, press, religion, and assembly.  Negative rights are enforceable under the rule of law.  A court may declare a policy or enactment of the government improper or illegal.  Positive rights require the government to do something for the benefit of the individual.  They include the right to a job, the right to housing, and the right to "satisfactory living standards." They are, however, very difficult to enforce without further legislation.  Many critics believe, therefore, that these rights should be placed in the Preamble.  Attempts to adopt legislation that enforce these positive rights have been difficult to pass.  Often, legislation based on these positive rights clash with negative rights guaranteed by the Constitution and, occasionally, with other codes already adopted.  Another drawback is that the Constitution leaves the explanation of the rights to further legislation, which has not taken place.  One example is the right to a jury trial.  This right is guaranteed by the Constitution and the Law on the Judiciary, subject to procedural codes.  A number of procedural codes have been adopted but do not have any provisions for jury trials.

Clearly, even after fourteen years, Ukraine’s Constitution must remain a work in progress.                                                                                                                              
3.  Separation of Powers: Article 6 provides for the separation of powers, splitting the government into three branches: Executive, Legislative, and Judicial. The concept of checks and balances, however, has not been established in practice.

4.  Rule of Law: Article 8 declares that the rule of law is recognized and effective.  The rule of law is the lynchpin to promote democracy throughout the world.

5.  Private Ownership of Property: The concept of a market economy has been greatly enhanced in Ukraine by the guarantees of private ownership of property.

6.  Free Speech and Press:  During the past administration, the press has freely commented on members of the President’s family’s, Secretariat’s and Cabinet Ministers’ lavish living.  Many reports have been made on events that would not have come to light in previous administrations. Recently, however, the visit of the SBU to the President of the Catholic University in Lviv, the cancellation of airways (allocation of TV broadcast frequencies) to Chanel 5 and TVi, together with attempts to pass a new law by the Rada to restrict protests and the right of assembly has put these rights in jeopardy.

7.  Free Elections:  The right to vote, which is guaranteed by the Constitution, has been increasingly well enforced, particularly following the Orange Revolution. 

Constitutional Court

1.  Law Adopted October 16, 1996

2.  Positive decisions: 
a.  In re Residents of the City of Zhovti Vody (1998):  Citizens have access to the courts for protection of rights
b.  In re K.H. Ustymenko (1997):  Article 32 of the Constitution guarantees the right to obtain information about oneself.
c.  In re Dual Mandates of Verkhovna Rada Deputies (1997):  Constitutional Court found that National Deputies elected after June 8, 1995 may not hold two state positions simultaneously.
d.  In re Law on Election of Deputies to the Verkhovna Rada of Ukraine (1998):   Constitutional Court found that the threshold issue, the 3% barrier to gaining seats in the Rada, was an expression of the will of the legislature and, as an issue for the Verkhovna Rada to decide, was a political issue beyond the jurisdiction of the Court.

3.  Negative decisions:
a.  Allowing for the Election of the President by Parliament (2003).
b.  Allowing the President to be reelected for a third term (2003).
c.  The April 8, 2010 decision of the Constitutional Court of Ukraine raised again the issue of judicial independence.  I will not dwell on the Court’s decision, because in my opinion, the Constitutional Court has the authority to render a decision that the majority of judges agrees upon.  Nevertheless, such a decision, disregarding the Constitution and the laws, has its consequences; it undermines the rule of law and the separation of powers.  Ukraine’s Constitution is very clear on this subject; that a majority in the Rada can only be formed by factions, not by individual defecting deputies, and yet the present coalition of the new government came about as result of individuals switching sides.  The recent decision is a reversal of a previous decision of September 17, 2008, just over one and half years ago dealing with the same subject matter.  Legally nothing has changed except for the change in the government.

4.  Constitutional Court Crisis:  For nearly ten months (October, 2005 – August, 2006) there was no quorum in the Constitutional Court because Parliament refused to swear in Constitutional Court appointees and avoided electing its share of justices.  This was politically motivated and constituted malfeasance, or, at the very least, nonfeasance.
Pursuant to a questionable provision in the Law on the Constitutional Court, each candidate, regardless of whether he or she was appointed by the President, or elected by the Verkhovna Rada or the Council of Judges, must take an oath of office before the Parliament.  Although the Constitution provides for the oath of office of the President and Rada deputies, the Constitution does not have such requirements for judges of the Constitutional Court.  The swearing-in requirement, in my view, therefore, is likely unconstitutional itself because it allows the vitality of the Constitutional Court to rest in the hands of the Verkhovna Rada – a clear violation of the separation of powers (Article 6).

Political Reform

1.  Adoption:  Following the fraudulent presidential run-off election in 2004, which sparked the Orange Revolution, the Verkhovna Rada passed several amendments to the Constitution known as the political reform that became effective January 1, 2006. 

2.  Not Well Thought Out:  Although the political reform resolved the 2004 presidential election crisis, it was hastily adopted and not thoroughly thought out as evidenced by the considerable confusion surrounding the formation of the majority coalition and new government following the March 2006 parliamentary election.

3.  Not Constitutional: In a decision handed down by the Constitutional Court on October 5, 2005, just prior to the expiration of the nine year term for most of the Judges, the majority of the court stated that any change in the political system of Ukraine, in addition, to the requirements in the amendments section of the Constitution, must be submitted to and approved by a national referendum.   Many critics of the reform, including myself, believe that the political reform is a change in the political system because it converts Ukraine from a Presidential-Parliamentary system to a Parliamentary-Presidential system and is, therefore, unconstitutional unless submitted to a national referendum, notwithstanding any other provisions.  The Ukrainian Constitution allows Parliament to amend the Constitution in some aspects, but the political reform steps beyond the confines of Parliament’s powers as described in the Constitution.

4.  New Law:  On August 4, 2006, Parliament passed and President Yushchenko signed a bill prohibiting the Constitutional Court from deciding on the amendments to the Constitution passed as part of the political reform.  This is clearly an attempt to prohibit the Constitutional Court from considering the constitutionality of the political reform.  President Yushchenko’s decision to sign such law is difficult to comprehend and explain.
a.  This law is obviously unconstitutional itself. 
i.  Violates Article 8 (guaranteeing individuals the right to appeal issues of constitutional rights and freedoms). 
ii.  Violates Article 147 (Constitutional Court has jurisdiction over all “issues of conformity of laws” with the Constitution) 
iii.  Violates Article 150 (Rada deputies’ right to bring an appeal)
b.  Political Reform Needs to Be Interpreted:  There was a great deal of confusion and disagreement particularly concerning the division of powers between the President and the Prime Minister.  This disagreement led to all the conflicts in the previous administration. 

Judicial Reform

1.  Concept Paper:  On March 22, 2006, the National Committee to strengthen democracy and the rule of law in Ukraine adopted a new Concept Paper for the judiciary in Ukraine. 
a.  Aim: Strengthen judicial independence and the rule of law in accordance with Ukraine’s Constitution, as well as standards approved by the European community and the rest of the free world. 
b.  Suggests Control Over Judiciary: This Concept was a valiant effort to strengthen some aspects of court proceedings and guarantee citizens access to the courts, but as a whole it seems to me that it failed to address the problem of reforming the judiciary in-depth, and provided for additional ways to exercise control over the judiciary.  This Concept, however, was never adopted into law by the Rada.

2.  Judicial Independence:  President Yanukovych, now, is also attempting to reform the judiciary.  The new concept on the judicial system and the status of judges under the direction of the Minister of Justice was supported recently by the Rada during its first reading.
The new draft foresees the creation of two additional Higher Specialized Courts to consider civil and criminal cases.  The jurisdiction of the Supreme Court will be relegated to review cases related to unequal applications of standards by lower courts.  The number of these judges will be considerably reduced.  This would mean that appeals on questions of fact and law (cassation) will be removed from the jurisdiction of the Supreme Court.  It will present another constitutional challenge.  The Supreme Court is the highest court of courts of general jurisdiction. Article 125.
Also, the new law would give the president the power to create and liquidate courts.  Now, according to Article 106 (23) of the Constitution, the President may only create new courts.  This would mean another violation of the present Constitution. 
Furthermore, additional authority is being given to the Higher Council of Justice.  This could have significant political implications.

There is no question that the judiciary in Ukraine needs to be reformed.   What is needed is to strengthen the checks and balances - not control over the judiciary by the executive. Therefore, the State Judiciary Administration should be placed within the judiciary branch of power and not as part of the executive.  Provide adequate salaries for judges, insuring appropriate funding and assistance for the courts, prompt publication and availability of judicial decisions, transparency in decision making, and enforcement of judicial decisions, these are measures and ways to eliminate corruption among the judiciary.  Nevertheless, greater access of citizens to judges should not mean or indicate ex parte communications behind closed doors with just one party in the proceedings.  This practice should be eliminated completely.  Judicial independence does not mean the judges do as they choose, but do as they must in accordance with the Constitution and laws of the country.  Judicial independence in the final analysis will depend largely on the conscience and courage of the judges themselves.  Judges will not be respected until they respect themselves.

Constitutional Reform

On December 27, 2007, President Yushchenko issued a decree setting up the National Constitutional Council, of which he was the head, and authorized the Council to draft a new constitution for Ukraine.  The President proposed to draft an entirely new constitution because “the current Constitution is too imperfect to be amended.”  At the first meeting on February 20, 2008, President Yushchenko told the Council that their suggestions would be put to public discussion, a vote in Parliament and a referendum.  The President stated further, however, that if the members of Parliament failed to cooperate, he would bypass Parliament and submit the new constitution to a national referendum, so that it would be adopted “at the initiative of the people”.

President Yushchenko’s statement that he was willing to bypass the Rada, however, was particularly troubling.  The implementation of any amendment to the Constitution clearly requires parliamentary approval.  There was great concern that the President’s advisors were not providing him with the best counsel.  It is most important that the advisors to the President operate as “honest brokers”.  If the President were to merely present a new constitution to a national referendum without the approval of the Rada, the adoption of that constitution would be contrary to the present Basic Law. 

Another constitutional challenge under the present government of President Viktor Yanukovych is the Kharkiv Agreement of April 21, 2010, between Ukraine and Russia concerning leaving the Russian fleet in Sevastopol, Crimea for an additional twenty-five years.  The claim is that it is unconstitutional and is in violation of Article 17 of the Constitution, which prohibits stationing of foreign bases in Ukraine.

It is imperative at this point in time, as Ukraine struggles to establish itself as a democracy, that the introduction of a new constitution comply with these legal requirements.  The restrictions of the current Constitution are in place to ensure that the Executive does not exert unchecked authority, as the President would be doing were he to bypass parliamentary approval.  It is exactly when such actions are threatened that the Rule of Law must prevail: respect for and compliance with the law is absolutely critical to the promotion of democracy.

Conclusion

The rule of law is the lynchpin to promote democracy throughout the world.  First, the law must be supreme.  Each person, whether a private individual or a government official, is subject to the law, and no special status can prevent the application of law.  Second, the law must be centered upon a concept of justice that emphasizes interpersonal adjudication.  Not only must the substance of the law be the same for everyone, but the procedures by which law is carried out must be the same.  A political system based on the separation of powers with appropriate checks and balances is vital to the preservation of democracy.  The aim of a judiciary and, more broadly, of a government, is to provide stability through the consistent application of the law and adherence to the Constitution.  The separation of powers concept is an especially effective way to do this, since it sets up a system of balances under which the different branches watch each other and keep each other in check. 

A strong, independent judiciary is one of the most important ways to separate power and uphold the rule of law.  Three aspects of an independent judiciary are relevant to its success in upholding the law: procedures to enable independence; treatment of the judiciary as an independent body; and judicial conduct that accords with and bolsters its independence.

The first aspect, procedures for independence, requires that judges be granted protections to ensure their ability to remain independent.   Second, the judiciary must act as and be treated as an independent branch of the government.  Judges will not be respected until they respect themselves enough to act with the courage and conscience required of an independent judiciary.  Third, the judiciary must act as an independent body that impartially applies the law.  Judges must decide matters before them impartially, on the basis of facts and the law, without any restrictions, improper influences, inducements, or threats, direct or indirect, from any party or institution for any reason.  

Ukraine declared its independence from the Soviet Union on August 24, 1991.  Since then, it has continuously used elections and compromise instead of violence resolve conflicts and to shape itself as a nation.  The Orange Revolution of November 2004 saw Ukrainian citizens peacefully demanding that their votes be counted and succeeded.  As the success of the Orange Revolution has shown, the people of Ukraine have passed this critical test of democracy. Time will only tell if the leaders of the country can continue on this path.

On July 7, 2010 the Rada adopted it into law on its second reading. As of July 15, 2010 the legislation is still awaiting the President’s signature.

Bohdan A. Futey is a Judge on the United States Court of Federal Claims at the Embassy of Ukraine in Washington, D.C. Appointed by President Reagan in May 1987, Judge Futey has been active in various Rule of Law and Democratization Programs in Ukraine since 1991.

He has participated in judicial exchange programs, seminars, and workshops and has been a consultant to the working group on Ukraine’s Constitution and Ukrainian Parliament. He also served as an official observer during the Parliamentary elections in 1994, 1998, 2002, and 2006, and Presidential elections in 1994, 1999, 2004, and 2010, and conducted briefings on Ukraine’s election Law and guidelines for international observers.

http://www.kyivpost.com/blogs/blogger/447/post/5444/20/page/1/#comments%23ixzz0t
DERZeQJ
July 10, 2010-07-11

Leigh Turner

It at once becomes clear that this is an area of active debate. Some journalists express concern that there is not enough diversity of media ownership in Ukraine and that business figures who own major TV channels do not have an interest in seeing those channels report unbiased news. Others argue that the government itself is not interested in a free and vigorous media landscape: or may itself be seeking to put pressure on those media outlets which do not express sufficiently strong support for government policies. Several journalists express concern about Ukraine moving in the direction of some neighbouring countries where freedom of the media has been much reduced in recent years.

But some journalists also express grounds for optimism. They note that some media owners are keen on ensuring that their channels offer real, unbiased news and that others are resistant to being pressured by anyone to take a particular editorial line. A couple of people argue that Ukraine has more powerful NGOs (non-governmental organisations) than some neighbouring countries; and has more of a tradition of individualism and resistance to being bossed about. One person argues that small and medium-sized businesses in Ukraine are sufficiently well developed to be able to generate pressure for media diversity.

There's no doubt that freedom of the media will be critical for Ukraine itself over the coming years, as well as for Ukraine's relationship with the EU. ...That means that it is vital not only for the media to be free but also for the government to bend over backwards to make sure that nothing constrains that freedom. It also means that the UK and other EU governments will be watching closely in the months ahead to make sure that media freedoms and other key elements of democracy, the rule of law and human rights are respected. It's encouraging that many leading Ukrainian politicians have in the last few months made strong statements about their support for media freedoms and other basic rights. The key is to ensure that those strong statements are translated into consistent and convincing reality on the ground.

Complete article : http://www.kyivpost.com/blogs/blogger/447/post/5444/20/page/1/#comments#ixzz0tDERZeQJ

Viktoria Siumar

TV and Radio regulator

...Its latest power grab was at the National TV and Radio Council, the main regulator of broadcast media, which the Viktor Yanukovych administration has now stacked with loyalists.

Instead, the seats were taken by people with no relevant experience, completely unknown among the journalistic and professional communities. They're the ones who will be setting the rules for the TV and radio market in Ukraine. They have power not only to allocate the new digital frequencies, but to issue warnings and withdraw licenses from existing TV channels.

[...]

Public TV

[...]

But of late, it has been acting more as a propaganda machine, with its news coverage coordinated closely with the pro-administration slant of Inter TV channel. Inter TV is the country's leading television channel owned by Ukraine's controversial top spy, State Security Service chief Valery Khoroshkovsky. You won't find any reports critical of the government, or exposing wrongdoing, on this channel or on First National.

[...]

Democratic rhetoric, authoritarian rule

It has become clear that the government has mastered both democratic rhetoric and authoritarian thinking. This is a dangerous combination. You can talk about public TV, but if the content of the programs does not change, the new sign on the door won't convince anyone that society's interests are being served. You can talk stability, but ignoring the active public and journalists does nothing for this stability.

If the new government wants to achieve anything, they should keep this in mind.

Complete article : http://www.kyivpost.com/news/opinion/op_ed/detail/72735/#ixzz0tR5MwrMm

The new law on "Personal information protection" is, first of all, "to tie hands" to the journalists and is to allow any arbitrary measure to be used against them, said Volodymyr Yavorskyy, executive director of the Ukrainian Helsinki Union, as to the Ukrainian service of the Radio Free Europe/Radio Liberty. From now this is banned to make public any personal information on an individual in general, including his first and last name without his authorization. The journalist can gather any information which is generally available, but cannot publish it, until this individual gives one's consent for publication. As the Ukrainian law means any information, including name of the person, any data which allow to determine the person's identity. 26 June the president Yanukovich signed a law "On Personal Information Protecion", which has been voted for at the parliament 1st of June. The law comes into force since next January.

Volodymyr Yavorskyy stressed that the law in Europe distinguishes personal information of general accessibility and sensitive personal information, as, for instance, some data on his health condition. "As to the European laws, there is clear principle saying the press could disseminate any personal identifiable information on a public person if such is a society demand. That means, if, for instance, this is information on a disease of the head of state, society has to know: they vote for a healthy president or for a sick one," Yavorskyy said. "Or from now on, it will be impossible to publish report on a psychic illness of a MP, because the journalist needs the MP's agreement to publish this information".

Yavorskyy added this law is contrary to the Ukrainian legislation, namely the law on "On information". Because, firstly, any personal identifiable information could be withdrawn from printing and secondly, one could punish any "inconvenient" journalist or edition for having published personal data, he said.

http://www.kyivpost.com/news/opinion/op_ed/detail/69714/
June 15, 2010

Leigh Turner

"So, just so I've understood this properly," the journalist asks, "you can study in Kyiv and receive a fully accredited degree from the University of Sheffield?" "That's correct," the Vice Principal says.

He explains how postgraduate students will complete their studies in Kyiv and receive degrees from the University of Sheffield; and undergraduate students will transfer for their last two years of studies either to the campus of the University of Sheffield in the UK or the campus of CITY College, the International Faculty of the University of Sheffield in Thessaloniki, Greece.

British universities consistently rank among the best academic institutions in the world. So it's no surprise that there's a strong demand from abroad to study in the UK; and that some top British universities are establishing programmes which allow students to earn fully accredited degrees from British universities through carefully-constructed courses provided in other countries. Today I'm alongside Megaklis Petmezas, Vice Principal for Communication and Student Affairs from the University of Sheffield, Yaroslav Golovko, President of the Kyiv Business School and Mihail Krikunov, the Dean of the Kyiv Business School, at the Ross Business Consulting press room facilities for the launch of two University of Sheffield Masters' degree programmes and three undergraduate degree programmes in Kyiv. After our presentations there are a good number of questions, during which the Vice Principal says that courses will begin this autumn. I note that as well as reinforcing economic growth prospects in Ukraine, these courses will help boost the CVs of individual students.

I've blogged before about the importance of education in Ukraine and how the UK is helping develop Ukraine's immense human capital. I hope the new Sheffield University programmes get off to a good start; and that prospective employers as well as students in Ukraine take a good look at what UK education providers have to offer.

http://www.jamestown.org/blog/
July 8, 2010

Taras Kuzio

Complete article: http://www.jamestown.org/blog/

http://www.physiciansforlife.org/content/view/1394/26/
March 2007

Brian Clowes

[...]

Kyiv's Embryonic Tissues Center (EmCell) is operated by Alexander Smikodub and Alexey Karpenko, who have treated more than 2,000 patients at a total cost of more than $30 million. Both have worked with William Rader in the past. EmCell's website [www.emcell.com] makes the usual bombastic claims about dramatic improvements in treating a stunning range of infirmities and diseases. When the ALS (amyotrophic lateral sclerosis) Therapy Development Foundation investigated EmCell, all of its employees refused to answer any of its questions on procurement, procedure, or follow-up. Doctors from the ALS Foundation found that EmCell personnel did not understand even the most basic principles of stem-cell physiology.

[...]

There are dozens of other "institutes" offering miracle cures from the injection of fetal or embryonic stem cells and the transplantation of fetal tissue. These include EmbryoTech [www.embryotech.com]; The Kharkov Clinic "Dr. Alex" [doctor-alex-ua/e/clinica.html]; Stem Cell Therapy International (SCTI) [www.scticorp.com]; StemCure, co-founded by disgraced cloner Panayiotis Zavos [www.stemcure.com]; and Donetsk's VitaCell [www.vitacell.com.ua].

Dr. Lazaryev research digs up horror

[...]

He found that all Ukrainian women are advised to abort because preborn children are excellent sources of organs and stem cells.

Dr. Lazaryev found that the abortion rate in Ukraine is much, much higher than the official figures would suggest -- in fact, about 1.2 million annually in a nation with a population of about 46 million, or more than six times higher than the abortion rate in the United States.

As Dr. Lazaryev says, "The only thing which protects unborn life in Ukraine is the courage of pregnant women."

Continuing his investigations, Dr. Lazaryev found that women were paid $200 to $300 -- three month's salary -- to carry their pregnancies to a very late stage and to deliver the babies alive in a kind of forced premature birth. This procedure allows the living baby's organs to be harvested while they are still as fresh as possible.

Dr. Lazaryev also found that every region of Ukraine has twin institutions. One does the late-term "artificial deliveries," and the other dismembers the live-born baby and passes the parts on to other buyers, who screen the material and then sell it at a huge markup to the worldwide network of "clinics" like the Institute for Regenerative Medicine.

Abortion clinics located in the poorest parts of Donetsk and Kharkov sell aborted babies to middlemen, who ship the sad little bodies to cities like Moscow, where there are more than 50 beauty parlors using fetal injections.

One of these is the Cellulite Clinic, where rich Russian and Western women go to have fetal injections that supposedly eliminate cellulite from their buttocks, thighs, and arms. The costs of these treatments range up to $20,000.

Dr. Lazaryev also found several Ukrainian websites that advertised prices for the parts of late-term preborn children. One of these is Cell Transplantation, which features practically every part of early- and late-term fetuses -- liver, neuronal cells, thymus and thyroid, ovaries and testicles, eyes, and suspensions of liquefied fetal liver, brain, and spine.

[...]

Even worse atrocities

In an environment of total corruption, the organ harvesters have no reason to stop carving up late-term babies delivered alive.

In 2005, Council of Europe investigators found that hundreds of newborn babies had been stolen from their mothers in the Ukrainian cities of Kyiv and Kharkov. In each case, the mothers were poor and powerless and were told that their babies had simply died or were "gone."

The investigators exhumed many of the missing babies. Their arms and legs had been severed, their chest cavities were empty, and their brains were missing. As investigator Tatyana Zakharova said, "They were like gutted rabbits."

These newborn babies are dismembered without the benefit of expensive anesthesia. As Zakharova testified upon seeing one of the baby's bodies, "Look, here is the grimace of a human crying, it is hurt ... It has the grimace of a shouting person. So this is the proof. I'm saying that he was alive when he was being cut."

The poor Ukrainians are jaded to tales of biological horrors, corruption, genocide, and lawbreaking on a massive scale. But, as one reporter poignantly lamented, "They used to say we were selling Ukraine. Now we are selling Ukrainians; moreover, in parts."

[...]

The organs from a single disease-free late-term aborted baby in Ukraine can fetch about $17,000. The body of a newborn baby is worth even more.

Given the 1.2 million annual abortions in Ukraine, we find that the fetal and embryonic stem cell and organ trade in this one country is worth multiple hundreds of millions -- perhaps even billions -- of dollars annually, even if only a small percentage of the aborted babies are used for research and harvesting. This money goes a long, long way in a nation where the average yearly salary of a highly-trained doctor is only about $2,500.

[...]

Conclusion

We in the United States can learn a stern lesson from Eastern Europe. We are heading in the same direction as the Ukrainians and the Romanians -- we are just getting there at a more leisurely pace. We already have clinics offering babies to order through preimplantation genetic diagnosis. We have late-term abortions for "mild depression." We allow handicapped newborn babies to die of starvation and thirst. And we also starve to death those adults who have become inconvenient (remember Terri Schaivo?).

Complete article: http://www.physiciansforlife.org/content/view/1394/26/

The Moscow Patriarchate is one of the mechanisms to liquidate the state of Ukraine, said a Ukrainian deputy from the Our Ukraine – National Self-Defense Block Faction, Oles Donii, to a correspondent of from.ua.com.

"As for the visit of Patriarch Kirill, one must understand that the Russian Orthodox Church, in whose subordination is the Ukrainian Orthodox Church-Moscow Patriarchate, still treats the Ukrainian culture and language without respect and therefore treats the fundamentals of the Ukrainian statehood. There is still no permission granted for the Ukrainian translation of the Bible, and one can not talk about equal right relations between the peoples and churches," stressed the politician.

"Therefore, unfortunately, the ROC [Russian Orthodox Church] is not so much an institute of spirituality as an institute of politics and propaganda. And it is now used as one of the mechanisms of liquidating the Ukrainian statehood. And as Russian nationalists have come to power in Ukraine, one can talk about the coincidence of interests of the Russian leadership and the political forces currently at power in Ukraine," noted Donii.

http://www.pravda.com.ua/photo-video/2010/07/12/5216308/
12 липня 2010

Шевченківський райсуд Києва скасував постанову про порушення кримінальної справи проти двох "беркутівців" за перешкоджання професійній діяльності журналіста "Нового каналу" Сергія Кутракова.

Таке рішення суд ухвалив в понеділок, задовольнивши скаргу "Беркуту", подану у відповідь на порушення кримінальної справи.

У своїх скаргах представники "Беркуту" зазначали, що в порушенні кримінальної справи проти них "не було достатньо приводів та підстав".

В постанові суду зазначається, що немає даних про наявність в діях беркутівців Максима Корчева та Вадима Нечитайла ознак злочину за статтею "умисне перешкоджання законній професійній діяльності. журналістів".

Як відомо,  8 квітня 2010 року в київському "Українському домі" під час прес-конференції з нагоди відкриття виставки "Волинська різня - польскі і еврейскі жертви ОУН-УПА" відбувся конфлікт між беркутівцями та знімальною групою "Нового каналу".

Під час затримання одного з представників "Свободи" правоохоронці виштовхали журналста, який виконував свої професійні обов'язки, за двері, прищемили йому руку та ледь не витиснули йому око.

В зв'язку з інцидентом "Новий канал" подав заяву до прокуратури. Прокуратура Шевченківського району порушила справу спочатку за фактом умисного перешкоджання професійній діяльності журналіста, а потім - проти конкретних співробітників "Беркуту" за статтями 171 (перешкоджання професійній журналістській діяльності) та 365 (перевищення службових повноважень).

Юридичний відділ загону "Беркут" підготував скарги, в одній з яких було прохання відкрити провадження проти самого журналіста Кутракова за п'ятьма статтями Кримінального кодексу. Однак згодом речник Управління МВС в Києві Володимир Поліщук повідомив, що ця скарга не є офіційною позицією київської міліції.

Нещодавно прокуратура Голосіївського району Києва відмовилася порушувати справу за перешкоджання професійній діяльності співробітником охорони президента Януковича, який застосував силу до журналіста телеканалу СТБ Сергія Андрушка.

Ціла стаття: http://www.pravda.com.ua/photo-video/2010/07/12/5216308/

http://www.umoloda.kiev.ua/number/1671/188/58979/

Юлія МОРОЗЮК   

Українці «у світах»

«...Мій чоловік — американець, але він учить українську мову, вже напам’ять співає наше богослужіння, з сином Данилком намагається розмовляти лише українською», — розповідає Ірина Ясінська–Ґрейвз. Надійка Рокитянська, яка гостювала в її родині, зізнається, що до цієї подорожі вільно розмовляти рідною мовою через всуціль російськомовне оточення не вдавалося. «А тепер я ніби побувалася на Західній Україні. Серед родичів пані Ірини були і Січові стрільці, і воїни УПА, про яких вона мені багато розповіла. А ще — я познайомилася з Мирославою Ґонґадзе», — ділиться враженнями дівчина.

[...]

Кошти на покриття вартості перельоту і медичного страхування для цих дітей надали представники однієї з останніх хвиль еміграції — молоді українці, які приїхали до Штатів на навчання, а залишилися, бо отримали посади у великих американських компаніях. «Вони працюють, американізуються, але не забувають про свою Батьківщину і не шкодують грошей на розвиток українських дітей», — наголошує Михайло Казаренко.

[...]

[...]

— Америка — це зовсім інший світ. Світ ввічливих людей і завжди готових допомогти поліцейських, чистих вулиць і гладеньких автострад, незліченних хмарочосів і маленьких двоповерхових будиночків. На вулиці не побачиш людей, які курять або п’ють пиво, — щодо цього діють суворі закони. І ніхто їх не намагається порушувати, бо люди в Америці принципові й виховані. Підлітки там дуже цілеспрямовані. Якщо в нас молодь рідко уявляє,чого хоче в майбутньому, то там школярі дуже чітко знають, чого прагнуть і як цього досягти. Тому всі старанно займаються в школі, де навчальна програма є складнішою, ніж у нас.

А ще я була зворушена тим, як в Америці люблять Україну, шанують її традиції.

— Розпорядок дня в американських школах дуже жорсткий: уроки починаються о 7:15. Перед заняттями звучить державний гімн і піднімається прапор — патріотизм громадянам прищеплюють ще зі шкільної парти. Урок триває дві години, а далі — п’ятихвилинна перерва (її якраз вистачає, щоб перейти в іншу аудиторію). Єдину велику перерву — 30 хвилин — школярі зазвичай використовують, щоб перекусити. Ланч або приносять із дому, або харчуються в шкільному кафе.

[...]

А от різниця між звичайною школою і школою для афроамериканців — величезна. Тут і грати на вікнах, і садочок для малюків, з якими до школи ходять 15—16–річні мами, які, трапляється, на момент закінчення навчання вже мають по двоє–троє дітей. У кожному класі є спеціальна «тривожна» кнопка для вчителя, за допомогою якої той може викликати охорону, якщо в класі учні влаштують безлад.

ДО РЕЧІ

Скористатися програмою Інституту суспільного розвитку «SDI — American winter» та побувати в Америці зможуть й інші учнів віком від 14 до 18 років, які стануть переможцями міського, обласного чи регіонального рівня конкурсу імені Петра Яцика. Щоб стати учасником програми, потрібно звернутися до краматорської філії організації «Просвіта» (за електронною адресою: mmkon@i.ua), заповнити анкету та надіслати її на розгляд наглядової ради «Інституту суспільного розвитку».

Ціла стаття: http://www.umoloda.kiev.ua/number/1671/188/58979/

http://imi.org.ua/content/view/179156/1/
07.07.2010

Дмитро Чоповський

Від дня набуття чинності Законом «Про захист персональних даних» в ЗМІ буде заборонено поширювати персональні данні особи без її згоди. Якщо тільки ця особа не є держслужбовцем 1-ї категорії.

[...] 

Цього разу, Верховна Рада України зробила чергову спробу і таки прийняла Закон України «Про захист персональних даних», за який проголосували 355 депутатів. А 24 червня 2010 року, його підписав Президент України, незважаючи на активні протести громадськості та представників українського бізнесу.

Таким чином, парламент встановив, що персональні дані є інформацією з обмеженим доступом. Персональними даними, відповідно до закону, є будь-які дані про особу, що дозволяють її ідентифікувати. Тобто, це навіть прізвище, ім'я, по батькові з номером мобільного телефону.

Відповідно, збір, обробка чи поширення цих даних можливе лише зі згоди особи або у випадках, встановлених законом. Виняток з цього правила становлять лише особи, що прирівнюються до державних службовців першої категорії: народні депутати, посади голів державних комітетів, що не є членами Уряду України, голів інших центральних органів державної виконавчої влади, та інших, саме високопосадовців.

[...]

Проект закону встановлює механізми захисту від збирання, обробки та використання персональних даних про особу без її згоди. Проте відсутній будь-який зв'язок із захистом права на повагу до приватного життя, складовою якого є захист персональних даних. За таких обставин, положення закону можуть застосовуватися з іншою метою, ніж захист прав людини. З'являється новий контролюючий орган, що має право надавати обов'язкові до виконання вказівки усіма суб'єктами, а з іншої сторони - правоохоронні органи отримують чергову підставу для перевірки та порушення кримінальних справ. 

 Більше того, за такі дії вже встановлено кримінальну відповідальність за втручання у приватне життя особи (стаття 182 Кримінального кодексу), оскільки поширення такої інформації вже можна трактувати, як незаконне.

[...]

Також, згідно з цим нормативним актом матеріали в підручниках історії повинні виглядати приблизно так: «Особа А. провела перемовини з особою Б.», «Прапор над рейхстагом підняли особи І, ІІ та ІІІ». Так як «використання персональних даних в історичних, статистичних та наукових цілях може використовуватися лише в знеособленому вигляді», і в буквальному розумінні норм законопроекту, в наукових роботах не можна робити жодного посилання на інших колег не має можливості, навіть при наявності їх письмової згоди.

Ще один приклад. Шкільні журнали в яких ведеться облік відвідування та успішності учнів тепер також є також базою даних. Тому згідно з законом батьки не можуть ознайомитись з оцінками улюбленого чада без його письмової згоди. Крім того, згідно з законом, за це потрібно брати плату. Журнали потрібно переробити таким чином, щоб унеможливити доступ до даних всіх учнів, тобто повинно бути один учень - одна картка. Адміністрація шкіл повинна реєструвати всі журнали, внесення змін до них (чи то кожну оцінку, чи то кожного разу коли прибувають та вибувають учні).

Це далеко не вичерпний перелік не доопрацювань, які зустрічаються в нормативному акті.

[...] 

Вимога перетворити приватність в публічність, за певних умов, є однією з гарантій права на свободу слова. Протиріччя між правом кожної людини залишатися час від часу наодинці з самим собою та  своїми близькими і правом суспільства знати все про публічну людину вже закріпилося в свідомості і законодавстві країн Європи. Більше того, вимога перетворити приватне на публічне у випадках публічності особи, або суспільної значимості інформації, вважається одним із професійних вимог журналістської професії.

[...] 

На практиці це означає, що від дня набуття чинності цим законом в ЗМІ буде заборонено поширювати персональні данні особи без її згоди, якщо вона не займає виборну посаду або посаду державного службовця першої категорії.

 [...] 

Тобто, поширення персональних даних журналістом у багатьох випадках може вважатися порушенням цього закону і, як наслідок, тягнути цивільну та кримінальну відповідальність. Крім того, свобода суспільної дискусії повинна надавати право висловлювати й поширювати свою думку через ЗМІ не лише журналістам, а й іншим громадянам, що наразі формально стає проблемою. Наприклад, відповідно до цього закону без письмової згоди особи забороняється навіть згадування усіх посадовців органів місцевого самоврядування, багатьох посадовців органів державної влади, політиків, кіноакторів, письменників, співаків та інших публічний людей. Такі вимоги є явно не пропорційним обмеженням свободи слова, зашкодять розвитку видавничого, рекламного бізнесу, унеможливлять роботу поштових служб тощо.

[...]

На сьогоднішній день основними європейськими документами в галузі захисту персональних даних є Конвенція Ради Європи «Про захист особи у зв'язку з автоматичною обробкою персональних даних» та Директива Європарламенту «Про захист фізичних осіб при обробці персональних даних та про вільне переміщення таких даних», яка є обов'язковою для всіх країн-членів ЄС та яка є предметом для наслідування в галузі законодавства, в тому числі й Україною.

[...]

Оскільки свобода преси є надто особливо важливою при демократичному способі правління, то в європейських країнах вона має зн