Professor Ed Burstynsky Memorial Lecture Series
A Book Launch & Presentation

Media, Democracy and Freedom

by
Marta Dyczok,
University of Western Ontario

Sunday, December 6, 2009, 3 pm
St. Vladimir Institute
620 Spadina Avenue
(at Harbord, two blocks south of the Bloor-Spadina Subway Station)
Toronto, ON

This book does what few other works have done: it examines the role media have played in the larger political, economic and social transformations in the post communist space. An international group of scholars from various disciplines explore the complex relations between media, society, and the state in this region over the past twenty years, and present theoretical arguments that challenge dominant views.

Marta Dyczok is Associate Professor of History and Political Science at the University of Western Ontario, and CERES

Fellow at the University of Toronto, Canada. Author of two books, including, The Grand Alliance and Ukrainian Refugees (2000), her research is on media, post communism, Ukraine and migration.

Refreshments will be served

Sunday, December 13, 2009, 12:00 - 3:00 p.m.
St. Demetrius Ukrainian Orthodox Church
3338 Lakeshore Blvd. West
Toronto, ON

Alexander Art Company features hand-painted works of traditional kozak and hetman themes by Kyivan artist Alexander Khomenko. The paintings are available on apparel and in prints. The works were exhibited at the 2009 Ukrainian Festival in Toronto and enjoyed widespread success. Proceeds of this sale will be going to the church and to the artist.

Суспільна Служба Українців Канади, Філія Торонто,
запрошує українське громадянство

на Різдвяний Базар,

що відбудеться в суботу, 19-го грудня ц.р. від год. 10:00 ранку до 3:00 по пол.,
в приміщенні Суспільної Служби Українців Канади, за адресою 2445 Bloor St.W., Toronto
На продаж будуть: вареники, голубці, вушка, торти та різне домашнє печиво. 
Також можна придбати вишивки, кераміку, різдвяні картки та багато іншого з нашої нової крамнички . 

Запрошуємо всіх на Різдвяний Базар
Суспільної Служби в Торонто.

December 4, 2009

Ralph Goodale and Yaroslav Davydovych, member of Ukraine's Central Election Commission during Orange Revolution, meeting in Parliament on November 19, 2009

OTTAWA – The Harper Conservative government must help democracy prevail in the upcoming Ukraine elections by sending enough election observers from Canada, Liberal MP Ralph Goodale said today.

“More Canadian Observers are needed to help monitor the presidential election in Ukraine in January,” said the Liberal House Leader. “The leading expert on this issue, Mr. Davydovych, says Canada should match what we did so well in 2004. In that election – beyond the Organization for Security and Cooperation in Europe – Canada sent 500 additional observers.”

Mr. Goodale’s comments echoed those of prominent Ukrainian-Canadian MP Borys Wrzesnewskyj who earlier in the week explained the importance of Canada’s participation to the monitoring mission.

“It is critical that a country like ours, where so many citizens have ties to Ukraine, continues to assist them in developing their democratic system through free and fair elections,” said the Etobicoke Centre MP. “Unfortunately the Harper government is watering down our historical commitment to this process by sending barely one-tenth the number of Canadian election observers that were sent in 2004.

Liberals are demanding that the government boost resources to help strengthen democracy in Ukraine with more observers.

“The need has not diminished since 2004 and, as a key emerging democracy in the region, it is incumbent on the global democratic community to ensure Ukraine has the resources it needs to ensure fully transparent and accountable elections,” said Goodale.

“The government must demonstrate with tangible resources that Canada’s commitment to strengthening democracy in Ukraine has not wavered since 2004,” stated the Wascana MP. “The cost to Canada would be less than $3 million, about the same as the cost of 10 days of Conservative tax-paid advertising.”

Ralph Goodale’s questions in Question Period for December 4, 2009

Mr. Speaker:

More Canadian Observers are needed to help monitor the presidential election in Ukraine in January.

The leading expert on this issue, Mr. Davydovych, says Canada should match what we did so well in 2004.

In that election – beyond the Organization for Security and Cooperation in Europe – Canada sent 500 additional observers.

They’re needed again. The stakes are high. Ukrainian democracy is being tested. Legitimacy is crucial.

Why has this government slashed Canada’s support by nearly 90 percent?

Mr. Speaker:

Time is short. The election is next month.

The stakes are high. Ukraine is the only country in that region making substantial progress toward a durable democracy.

Canada has the ability to help. Our 500 observers are needed.

A distinguished Ukrainian Canadian – like the respected Deputy Premier of Saskatchewan, the Honourable Ken Krawetz – could lead the team.

Canada would be heralded on the streets of Kyiv.

For heaven’s sake, why not?

Думається, що США, Німеччина й Ізраїль (мабуть, тут не обійшлося й без Росії) принесли цього нещасного українця в жертву новій розкрутці теми Голокосту. Але вже зі звинуваченнями в масовому вимордовуванні євреїв не нацистськими злочинцями вищої чи хоча б середньої ланки (в «демократичній» Німеччині такі доживають свого віку на волі!), а ймовірних малозначущих охоронців з числа поневолених народів (досі немає жодного документального підтвердження, що І. Дем`янюк був охоронцем будь-якого концтабору).

... колись можновладці їздили до Ватикану, щоб віддати традиційну шану понтифіку ... нині ж прошкують до Москви, щоб отримати ласки та мізерні подачки з неоімперського стола наскрізь просякнутого ґебістським духом Владіміра Путіна

Минулорічні події навколо російсько-грузинської війни виявили, що навіть через 70 років думання керівників держав Європи залишилося на рівні того ж ганебного 1938 року. Офіційний Брюссель, передовсім прем`єр-міністр Великої Британії Ґ.Браун, президент Франції Н. Саркозі, канцлер Німеччини А. Маркель, не наважилися засудити воєнну аґресію Росії проти Грузії. Лицемірна Європа прийняла половинчате рішення (19.08.2008р.), закриваючи очі на загарбання Росією території Грузії.Першою була історична змова у Мюнжені 1938 року, внаслідок якої добряче перекраяли світ. Хоч від цієї змови минуло більше 70 років, однак її уроки не засвоєно жодним із учасників: Великобританією, Францією, Німеччиною, Італією. А тому примара цієї, либонь, не так політичної, як моральної кризи не тільки висить у повітрі Європи, але й поновно набирає реальних обрисів. Адже нині в Мюнхені реалізується наступна політична змова, яка несе нову загрозу: знецінення людського життя, девальвацію засад демократії, перекреслення усталених моральних норм тощо. Думаю, що наслідки не забаряться, передовсім для Німеччини. Але про це перегодя.етальніше про так звану Мюнхенську угоду. Пригадаю, що за згодою її підписантів - прем`єр-міністра Великої Британії Н. Чемберлена, прем`єр-міністра Франції Е. Деладьє, рейхкомісара Німеччини А. Гітлера та прем`єр-міністра Італії Б. Муссоліні - відбулося розшматування Чехословаччини. А саме: Судетську область разом із усіма реквізитами, зокрема особистим майном мешканців, віддано Німеччині, теперішній Цєшин - Польщі, південне пограниччя Словаччини й Карпатської України – Угорщині.

Цій анексії передували наступні події: Німеччина спровокувала в Судетській області заколот німців, а після нейтралізації заколоту Чехословаччиною ввели нацисти свої війська, ніби для «захисту проживаючих там німців».

Тодішнє розчленування Чехословачини відбулося для «задоволення апетиту аґресора», тобто нацистської Німеччини. З цього приводу прем`єр-міністр Великобританії цинічно сказав: «Для чого нам рити окопи через те, що десь пересварилися люди, про яких ми нічого не знаємо...».

Через 11 місяців після Мюнхенської змови розпочалася Друга світова війна, в моторошний вир якої було затягнуто десятки країн, зруйновано тисячі міст і сіл, загублено мільйони людських життів.

Звісно, ця змова остаточно розв`язала руки двом тиранам – Адольфові Гітлеру й Йосифові Сталіну. Спершу нацитська Німеччина окупувала країни Західної Європи, згодом уклали пакт про ненапад з большовицьким СССР (24.08.1939р.), поділивши між собою території Польщі, країн Балтики тощо. А відтак Гітлер наніс превентивний удар по СССР, випередивши на декілька місяців Сталіна.

Здавалося б, що сучасна Європа, яка ще пам`ятає жахіття Другої світової війни, а також протистояння з СССР під назвою «холодна війна», повинна б засвоїти наступне: аґресора не потрібно ублажати, а йому слід давати негайну відсіч.

... коли йдеться про моральну деґрадацію, то вона найбільше торкнулася нинішньої Німеччини. ... бідний Мюнхен уже вдруге стає чорносотенною плямою в історії Німеччини

Прикметно, що британський міністр закордонних справ Девід Мілібенд із приводу вторгнення Росії в Грузію та анексію 20% її території цинічно заявив: «... так, Росія порушила міжнародне право, але міжнародна ізоляція Росії була б невірним кроком. Навпаки, ми виступаємо за розвиток відносин з нею».

Чи не звучать ці слова як глум над жертвами Другої світової війни, що в 1938-39 роках було принесено сильними цього світу на жертовник двох ненаситних загарбників – нацистської Німеччини й большевицького СССР?! Чи цим рішенням не спровокує Європа новітні міжнародні катаклізми, зокрема реалізацію планів Росії по відторгненню від України Кримського півострова?

Утім, із історичної перспективи не слід однозначно оцінювати всіх керманичів, позаяк серед них були державні мужі великого формату: прем`єр-міністр Великобританії В. Черчіль, президент Франції Ш. де Голь, прем`єр-міністр Канади Дж. Діфенбекер, президент США Р. Рейґен.

А що нині? Світ переживає чергову кризу політичного жанру: колись можновладці їздили до Ватикану, щоб віддати традиційну шану понтифіку (все ж таки вселенський духовний провідник і наставник!), нині ж прошкують до Москви, щоб отримати ласки та мізерні подачки з неоімперського стола наскрізь просякнутого ґебістським духом Владіміра Путіна.

Але історія розставить усе на свої місця. Її не обдуриш ні фальшивими документами каґебістського штибу, ні суцільними потоками брехні німецьких ЗМІ, ні висновками прогнилої німецької Феміди, ні, зрештою, словоблудством організаторів цієї ганебної політичної змови.

Однак, коли йдеться про моральну деґрадацію, то вона найбільше торкнулася нинішньої Німеччини. Прикладом такої деґрадації є «працевлаштування» в путінському «Газпромі» (і не тільки!) колишнього канцлера Німеччини Г. Шредера. Але вершком політичного цинізму є судилище за національною (расовою) ознакою, яке розпочинається в Мюнхені над старим і вкрай немічним Іваном Дем`янюком. Принагідно скажу, що бідний Мюнхен уже вдруге стає чорносотенною плямою в історії Німеччини.

Таким чином, німці хочуть позбутися почуття меншовартості, тобто відповідальності за злочини в Другій світовій війні, а ізраїльтяни ще довго користатимуть із теми Голокосту. Не дарма Німеччина знову продовжила виплату післявоєнних контрибуцій Ізраїлю. Нині задоволено потирають руки антиукраїнські, тобто проізраїльські кола США, а також в долоні плеще всіляка московська ґебня.

30 листопада українські націоналісти вийшли під стіни посольства Німеччини в Україні з вимогою припинити суд над Іваном Дем'янюком

Але історія розставить усе на свої місця. Її не обдуриш ні фальшивими документами каґебістського штибу, ні суцільними потоками брехні німецьких ЗМІ, ні висновками прогнилої німецької Феміди, ні, зрештою, словоблудством організаторів цієї ганебної політичної змови.

Граф Ніколай Толстой (Великобританія), історик, автор багатьох відомих книг писав: «Вірю, що історія не забуде справи Дем`янюка так, як не забула справи Дрейфуса...».

Теперішні вершителі долі Івана Дем`янюка не відають, що подвійні стандарти, політична заанґжованість судів і ЗМІ, нехтування правами людини, безпощадність до вмираючого старця рано чи пізно відгукнуться в німецькому суспільстві корупцією, насильством і злочинністю.

Марта Онуфрів (Канада, Торонто), журналіст

Заувага: У 1894 р. капітана Генштабу збройних сил Франції Альфреда Дрейфуса звинуватили у шпигунстві на користь Німеччини й засудили до довічного ув`язнення. З перебігом часу виявилося, що справа Дрейфуса була сфабрикована за расовою ознакою, а судові документи виявилися підробленими. Прикметно, що на захист цієї невинної людини стали відомі культурні діячі Франції, зокрема Еміль Золя написав свою знамениту статтю «Я звинувачую!».

20 листопада 2009

Проект резолюції, що засуджує прославляння нацизму, в тому числі, ветеранів Ваффен СС, а також осквернення пам'ятників борців з фашизмом, схвалено за ініціативою Росії Комітетом з соціальних і гуманітарних питань Генеральної асамблеї ООН у четвер, 19 листопада.

За російський проект резолюції Неприпустимість певних видів практики, які сприяють ескалації сучасних форм расизму, расової дискримінації, ксенофобії і пов'язаної з ними нетерпимості проголосували 124 делегації, утрималися 55, проти виступили лише Сполучені Штати.

[...]

Американський представник висловив співчуття, що знову доводиться голосувати проти російського проекту, оскільки, на думку США, цей документ ставить під сумнів принцип свободи вираження думки. Крім того, американський дипломат заявив, що не можна боротися з расизмом шляхом кримінального покарання, посилання на які містяться в тексті резолюції.

Виступаючи перед голосуванням, російський представник Григорій Лук'янцев зазначив про особливу важливість прийняття цього документа, оскільки "в цьому році ми відзначали трагічну дату нашої спільної історії - 70 років з початку Другої світової війни".

Резолюція також закликає держави-члени ООН вжити заходів для припинення героїзації нацизму та його посібників руйнування і осквернення пам'ятників борців з нацизмом, а також вказує, що ці пронацистські явища і екстремістські рухи створюють "реальну загрозу демократичним цінностям".

Уперше в цьому році Генасамблеї надано рекомендації спеціального доповідача з даної проблеми, пост якого було встановлено також за ініціативою Росії. Зокрема, в резолюції зазначається рекомендація спецдоповідача про "важливість уроків історії, на яких викладається інформація про драматичні події та людські страждання, які стали результатом ідеологій нацизму і фашизму, особливо зважаючи на майбутню шістдесят п'яту річницю перемоги у Другій світовій війні".

[...]

У документі також висловлено стурбованість "безперервними спробами осквернення або руйнування пам'ятників" борцям з нацизмом у роки Другої світової війни, а також "незаконної ексгумації або перенесення останків" загиблих в боротьбі з нацизмом.

Голосування в комітеті вважається головним етапом прийняття резолюції і фактично гарантує її формальне схвалення на пленарному засіданні Генеральної асамблеї ООН в середині грудня, оскільки до комітету входять всі 192 члени Генасамблеї. …

Ціла стаття:
http://ua.korrespondent.net/world/1019664

Dave Lee | Monday, 30 November 2009

Last fortnight, we re-launched the website for BBC Ukrainian. Multimedia producer Olexander Hryb writes about some of the changes, and hopes for the future:

We were waiting for this moment for years, and now we have our new website!

Suddenly, BBCUkrainian.com has turned from a marginal appendix to radio into a multimedia site with original video output, proper interactive forums, blogs and lots of other functions we could only hope for in the past.

And we got a new name too: BBCUkrainian.com is called BBC Мій світ (My World)

It should reflect not only its new lease of life, not necessarily dependant on radio, but also our drive to reach new audience.

We would like BBC Мій світ to be on every desktop of our already devoted users; however we also explore how to reach to a younger audience in Ukraine as well.

Until now, our website was popular mostly among Ukrainians working abroad who did not have necessarily access to the mass media at home. We were their link to Ukraine.

What we need now is to become a link for Ukrainians to the global news world.

We can offer our content on different platforms, including mobile, at the time when mobile phone penetration in Ukraine is increasing and broadband is growing fast as well.

Now we have a website with functionality that for the first time allows reversed syndication with partners in Ukraine. While BBC World Service is generally renowned for providing global perspective of international affairs, the reversed syndication page would offer our users an option to view how local news is covering the same stories.

Effectively, BBCUkrainian.com (ÌМій світ) provides aggregation of useful resources in addition to our original content. In return our content will be syndicated via most popular Ukrainian portals and websites.

Ultimately, we would like to see our new logo BBC My World on every desktop of open minded, cosmopolitan users hungry to understand the outside world and integrate it into their own.

Olexander Hryb is Multimedia Producer, BBC Ukrainian.

At the last Ukrainain Fashion Week, held in October, Aina Gasse presented classy flowing dresses. UNIAN

Maria Leontieva

While Ukraine has no famous designer schools and studios, unlike New York or Paris, local designers create and develop their own brands, relying on intuition, talent and persistence. Their latest collections were displayed during the annual Ukrainian Fashion Week, which ended in October. In case you missed the show, here is a list of the 10 most popular Ukrainian fashion designers:

Aina Gasse

Aina Gasse is best known as a designer for Ukrainian Prime Minister Yulia Tymoshenko. However, even before Gasse became famous, she was making garments for the wives of businessmen, politicians and female celebrities. A decade ago, she took a loan from a bank to start her own business and opened her namesake atelier. Since then, Gasse has won several designer awards at Ukrainian Fashion Week competitions. She is the only Ukrainian designer to have entered the Italian Fashion Chamber after taking part in Haute Couture Week in Rome in 2008. Last February, Gasse presented her new fall-winter 2009-2010 pret-a-porter (French for ready-to-wear) collection atthe prestigious international exhibition in Paris for commercial buyers. She has started gaining international clientele. Gasse's trademark style includes curvy lines, well-rounded cuts, three-quarter length puffed sleeves and bows. Her recent show of the spring-summer 2010 collection, which took place on Nov. 4 in Kyiv's InterContinental Hotel, is inspired by Art Nouveau style. Romantic flowers, leaves and fairy creatures abound in the prints on light dresses, blouses and pants made of silk, satin, crepe chiffon, organza and jersey fabrics. The color schemes are natural tints -- deep-green, smoky gray, muted plum, warm tones of beige, and chocolate. The clothing line is complemented by shoes, handbags and accessories featuring silver elements and carved wood.

Roksolana Bogutska

Roksolana Bogutska has been creating fashion collections in Ukrainian folk style for years. Among her fans is Ukrainian First Lady Kateryna Yushchenko, known for her passion for folk dresses. It was Bogutska who created a dress that Kateryna Yushchenko wore to the presidential inauguration in 2005. Also among her regular clients are Ukrainian pop stars Ruslana and Natalka Karpa. Bogutska combines traditional Ukrainian embroidery and beading with modern clothing. She prefers to work exclusively with natural materials, such as silk, wool and cotton. Also, Bogutska is the first Ukrainian designer to begin using fur in her designs.

Bogutska had presented her first collection at the Fashion Seasons Ukrainian Ready-to-Wear Week, a predecessor of Ukrainian Fashion Week, 11 years ago. Since then, the Lviv-born designer's brand has become popular, especially in the west. She has stores in Lviv and Ternopil, while her Kyiv boutique closed this year. However, Bogutska continues to draw inspiration in her native Lion City, where she presented her latest spring-summer 2010 collection during Lviv Fashion Week. Bogutska dedicated the show to 20th century Czech painter Alphonse Mucha, whose artistic style became known as Art Nouveau. Impressed by Mucha's works, Bogutska designed fabrics for the clothing line herself. Hues of violet, pink, yellow, grey and dark blue prevail, as well as glistening fabrics, such as silk and satin. Elegant blouses and pants are decorated with embroidery and Ukrainian flowery folk patterns.

Oksana Karavanska

Designer Oksana Karavanska has been one of the big names in Ukrainian fashion for more than a decade. Starting in 1998, Karavanska became a regular headliner at Ukrainian Fashion Week. Karavanska has women's and men's lines called OK' by oksanakaravanska and children's clothing called OKIDS' by oksanakaravanska. Karavanska is a workaholic, creating four to eight collections a year, as well as producing accessories and perfumes. Moreover, she became a TV star as "fashion judge" on the popular TV show "Modny Vyrok" (Fashion Verdict) showing on K2 and Inter+ channels on Saturdays.

Karavanska's style is eccentric, feminine and saturated with Ukrainian spirit. She remains faithful to ethnic motifs. Karavanska's spring-summer 2010 collection is inspired by legendary primitivism artist Maria Priymachenko. The colors are cheerful. Fabrics include flax and silk decorated with embroidery, paintings, milled silk and bulky applications.

Lilia Poustovit

Lilia Poustovit always springs to mind when thinking about Ukrainian fashion. A leading designer for years, she shows collections for the Poustovit brand at Ukrainian Fashion Week and Russian Fashion Week. Now she's making the jump to occupy a strong position internationally. Poustovit's pride is the exclusive line of clothes she develops for her boutique called Poustovit for Atelier 1. This line is sold worldwide in concept stores in Dover Street Market (London and Tokyo), 10 Corso Como (Seoul), Persuade (Spain), Ostblock (Zurich), and L'Eclaireur (Paris). Since the late 1990s, when Poustovit gained recognition, her trademark style has been casual city dresses and sporty canvas shoes. Her NB Poustovit brand, founded in 1998 in cooperation with Nota Bene company, produces urban, eclectic, individual and comfortable clothes. This year Lilia Poustovit opened Ukrainian Fashion Week. She presented a collection that mainly consisted of low-cut suits, raincoats and jackets with neat collars, pockets and belts of soft white, grey-and-pink and grey-and-green colors.

Anna Bublik

Lviv designer Anna Bublik moved to Kyiv and opened an image studio in 2002 that is still in business. In 2005, Bublik opened her first boutique, Anna Bublik Platinum in Kyiv, selling exclusive clothing designes, as well as shoes and accessories. Bublik is the stylist and designer for Ukrainian pop star Vitaliy Kozlovsky. Bublik also cooperates with TV shows "Shans," "Svitski Khroniky" and TV presenters Katya Osadcha and Masha Yefrosinina. Inspired by her children's passion for extreme sports, Anna Bublik presented an urban-feminine collection at the last Ukrainian Fashion Week. Jumpsuits, shorts and hoodies go side by side with dresses and skirts adorned with numerous ruches and folds, all of them branded with the "bublik" (bagel) sign -- Bublik's brand symbol.

Victoria Gres

Another legendary name in Ukrainian fashion -- Victoria Gres -- was born in Baikonur and grew up in a military family. After graduation from Moscow Textile Academy, she worked as costume designer at Uzhgorod theaters. Since 1993, Gres has shown her collections regularly and taken part in fashion competitions. In 1998, she opened her first designer studio in Ukraine. Recently, Gres gained international recognition after she was asked to design concert costumes for Janet Jackson's first tour in seven years. Personal stylist and costume designer for American singer, Robert Behar, was impressed by Gres' autumn-winter 2008-2009 collection. He saw her designs in the Italian fashion magazine Collezioni and they started collaborating.

Despite a boost in popularity, Gres' boutique in Kyiv has also closed, but her outfits are still available in several locations in the city. For Ukrainian Fashion Week, Victoria Gres presented a collection named "1909. Paris. Diaghilev," dedicated to the 100th anniversary of the legendary "Ballets Russes" seasons in Paris. The theatrical costumes of Sergiy Diaghilev (1872-1929, the founder of Ballet Russes) became a sensation in Paris. They created a new style and established the 20th-century tradition of fine art theater design. To create the dramatic look for the collection, Gres used weightless fabrics such as silk, muslin and organza, soft draperies and "flying," streaming silhouette. Each dress was completed with a special detail -- a turban. The colors are bright -- orange, lilac, blue and green blended with flower patterns.

Andre Tan

Andre Tan's place in Ukrainian fashion is disputed. While some praise his talent and innovation, others consider him a parvenu who built his reputation on pretentiousness and PR, starting from his French-sounding pseudonym -- Andre Tan. His real name is Andry Tishchenko. As the legend goes, four years ago, 23-year-old Tan came to Kyiv from Kharkiv and stormed the fashion skyline. He was awarded the Grand Prix for his cruise collection by Paco Rabanne himself. However, that victory was controversial and corrupt. The scandal helped fuel his fame, so it worked well for Tan. He went on to host TV shows "Zhertva Mody" (Victim of Fashion) and "Pro Fashion" (About Fashion). In spring 2006, Tan rose in the fashion world, when he demonstrated the collection called "Vyshchi Znannya" (Higher Knowledge), which included models wearing hats designed as open books. With that, Tan proclaimed himself a founder of a fashion trend known as "Smart Couture." On the wave of his popularity, Andre Tan opened stores in Paris, Milan and Berlin, though it's hard to imagine how this business can survive the competition.

All Andre Tan's shows are promoted by celebrities such as Ukrainian model Snezhana Onopko, actress Olga Kurylenko and others. In his latest spring-summer collection, Tan paid tribute to the most influential designer of the past 25 years, Yves Saint Laurent, who died last spring. Tan experimented with bright colors -- emerald, purple, violet and draperies. Other elements include v-cuts, puffball skirts, trouser suits, satin dresses and blouses.

Alexandr Gapchuk

Odessa designer Alexandr Gapchuk is one of the most unpredictable and talented Ukrainian menswear designers. The idea to become a fashion designer came to Gapchuk while he was serving in the navy. In 1994, he founded a design studio with friends. The first collection of the Gapchuk brand was presented at Ukrainian ready-to-wear week Fashion Seasons in 2002. Later, during Ukrainian Fashion Games at the annual Ready-to-Wear Paris fashion exhibition, Gapchuk showed off his collaboration with British designer Antonio Berardi. Last year, Gapchuk celebrated the 16th anniversary of his work by presenting a new menswear line, Real Casual. As usual, Gapchuk has paid special attention to men's suits.

Iryna Karavay

Young Ukrainian designer Iryna Karavay creates freely and defiantly, combining modern cut and folklore colors. Her shows always attract a crowd at every Ukrainian and Russian fashion week. Iryna Karavay is a native Kyivan, thankful to parents who allowed her to study at art school. In 2003, Karavay showed her first 15 garments during Ukrainian Fashion Week at the "Young Names" segment and became famous. Then Karavay began cooperating with Nota Bene company, and has already presented her 11th collection with its support. Now Karavan has got two brands -- Nota Bene & Karavay -- available in Kyiv and Moscow. Recently, Karavay designed a new uniform for Ukraine International Airlines' flight crew. For Ukraine, such cooperation between a famous designer and airline is still an unprecedented event.

For the spring-summer collection by Nota Bene & Karavay, just like Karavanska, the designer drew inspiration from paintings by Maria Prymachenko. The color palette features intense indigo, bright yellow and fuchsia. Coats and blouses resemble "vyshyvanky" (Ukrainian traditional wear), complemented with layered skirts and pants of complicated cut.

Olexiy Zalevskiy

Designer Olexiy Zalevskiy has been in the fashion industry since he was 15 and is considered the favorite among Ukrainian celebrities, who like his often absurd and vulgar ideas. He helped create outfits for singers Natalia Mogilevska and Iryna Bilyk when they were on the way to becoming major pop stars. He was among the fashion designers of the first Fashion Seasons that later became Ukrainian Fashion Week. Since then, he has presented two shows annually. The collection "Chervona Nastya" (Red Nastya), which he presented at Ukraine Fashion Week, was widely dubbed as the "combination of incompatible." Once again, Zalevskiy chose to shock the public, this time by mixing the Japanese horror and Spanish passions. Red monochrome outfits alternated with Scottish plaid skirts in school style, striped black-and-white leggings and knee-high socks. Models' heads were topped by enormous white bow knots. Zalevskiy, however, considers his style as democratic and suggests wearing the huge bow knots in everyday life.

Once occupying central spots in schools, offices and goverment institutions, Lenin's busts, portraits and other memorabilia are now quietly gathered in a cozy corner of the Waste Museum.

The Waste Museum belongs to those lesser-known museums of Kyiv, not listed in most tourist guides, but is an interesting place to visit for almost anybody.

Like most museums, the Waste Museum is all about history, only represented in an extraordinary way, as all of its exhibits are basically garbage, things that people once used and then threw away.

The history of the museum dates back to the early 1950s. Employees of the City Secondary Resources Plant in Kyiv, which collected scrap metal and other waste products, sometimes discovered interesting things in the trash heap like statuettes or old padlocks, which they put aside. As people often throw away many interesting items, the collection grew fast. By now, it counts thousands of exhibits; some of them are more than 200 years old. The museum opened last year and isn't widely known, partly due to its location in the outskirts of Kyiv, on the territory of the City Secondary Resources Plant. Don't be afraid of the barbed wire on the high fence and strict-looking security at the entrance. They are proud of the museum and will be pleased to give you a tour.

The exposition of the Waste Museum is built on contrasts. Ancient icons stand next to rusty hand grenades. A huge anchor and a set of scuba diving equipment lie behind a 19th century French piano. Horrifying cow skulls are placed close to paintings of pretty girls. Apparently, this is the museum's concept: a brief history of life on display.

The museum consists of two parts. The main one is the big open-air exposition that is not provided with a guide. You can come and browse it by yourself free of charge. To visit the smaller one on the plant's territory you should call and ask for a tour in advance. This part was placed inside a wooden hut to preserve the most delicate items, like paintings and a collection of vyshyvankas (traditional embroidered blouses).

Visitors of the museum often want to purchase the rarities for their antique collections, but the museum holders firmly reject all proposals. A lot of items are very expensive, for example ancient icons, 19th century copper samovars and musical instruments, carved furniture, and paintings. Surprisingly, some of these valuable exhibits are kept outdoors under the little roof, allowing rain and wind to damage them gradually. The problem is that the collection is growing fast and there is not enough space for it. The newest exhibits don't come only from the garbage heap anymore; many of them are bought.

The shelves are filled with various exotic items related to different spheres of life and historical periods. Military artifacts take us back to the time of World War II. The real highlight of this section is a pilot's logbook, which managed to survive the war. Its entries start from 1940, ending in 1946 and contain notes about flights and the pilot's activities during that uneasy time. Different grenades, tank and contact mines, revolvers and other weapons create a hazardous atmosphere.

It may seem amazing, but the old gramophone exhibited at the museum still works. The security (who sometimes serves as guide as well) like to entertain the visitors with it, playing retro tunes. They turn the handle and the antique device comes to life, "singing" love songs of the early '30s. This helps to plunge deeper into the historical epoch displayed around you. Old copper samovars make you think of evening tea ceremonies in the dim light of oil lamps. Looking at the elegant carved sideboards with crackled varnish, you imagine how they were filled with candy and pots of raspberry jam. Porcelain plates and dishes with a sweet dedication "To My Cat" stand next to numerous wooden barrels, cribs, woven baskets and farm instruments.

The ordinary life of the past is perfectly reflected by the rows of instruments and out-of-use equipment. Housework at the time was not as easy as it is now with help of all modern devices. For example, a long cogged wooden instrument called a "rubel" (sounds similar to the name of the Russian currency) was used instead of an iron. To iron something, you had to wrap it around a special stick and beat it with the rubel to stretch it. Lots of rubels of various sizes lie in a heap in one of the corners of the museum. More than 50 irons bare their rusty teeth on a separate table. They were used before electricity was invented and were called "zalizkos" (zalizo is Ukrainian for iron). To make it work, the cavity inside was filled with embers. Such irons were incredibly heavy and hot.

In fact, the Waste Museum can be called a museum of technical progress. There are some of the very first models of household appliances such as an ancient vacuum cleaner and hair-dryer. The selection of photo cameras is vey wide, featuring an old Kodak and plenty of Soviet models. There are a few military phones used during World War II with long cables unrolled and stretched across the battlefield. Next to them lies one of the first Motorola models -- it is hard to believe that this old portable radio transmitter has anything to do with the ultra-thin phones on sale now.

The exposition also demonstrates its ironic vision of Soviet history. It has a special Lenin's corner, which was an obligatory attribute of every institution during the communist regime. A range of plaster Lenin busts stand proudly in front of walls decorated with USSR flags and Lenin portraits. One of the sculptures looks really cool, wearing a pair of black glasses.

A rusty sickle crossed with the hammer form the Soviet State Emblem, a red pennant dedicated to "The winner of the socialistic competition for the early execution of the five-year plan" and portraits showing happy faces of youngsters complete the illusion of the communist triumph. The dedication to the Soviet past reaches its peak in a special Lenin's Alley on the territory of the plant. A seven-meter high statue of the greatest communist leader looks fascinating standing near a fountain surrounded by neatly cropped bushes. Filmmakers like to shoot scenes here; TV journalists also enjoy showing the alley. There is even gossip that the local communists order this statue for their conferences, but each museum has its legends.

Lessons of life and graphics
The Museum of Hetmanship hosts Tymofii Liashchuk's exhibit

By Svitlana Holovko,
24 November 2009

Photo by the author
TYMOFII LIASHCHUK, 80, IS FULL OF ARTISTIC ENERGY, WHICH HE SHOWS IN HIS NEW PICTURES

The works of this Ukrainian painter, graphic, and poster artist depict the variegated picture of the 20th-century art. The exposition of the new exhibit is made up of his early works, whereas Liashchuk's artistic explorations and discoveries began 60 years ago.

Liashchuk is reluctant to speak about himself; he prefers to speak about people he loves: his relatives, teachers, and students. His life impressions are reflected in his landscapes, plot paintings, and portraits. Liashchuk admits that a crucial event for him was the encounter with Volodymyr Lytvyn, a student at the Dnipropetrovsk Art Studio who gave the future painter the first professional painting lessons. Later he studied in the Shevchenko Kyiv School of Arts where he was taught by such outstanding masters as Olena Yablonska and Yevhen Volobuiev. This was followed by the Kyiv Institute of Arts, Vasyl Kasian's studio, and inspired work on his paintings.

Liashchuk prefers a realistic painting manner, which he has employed to paint panels, movie billboards, and theater sets. He has dedicated several decades to painting. Watercolors can be called Liashchuk's passion, while various manifestations of life are revealed in his posters. The genre of poster art, with its laconicism and expressiveness, has brought fame and recognition to Liashchuk and made him winner of numerous competitions.

Since 1964 he has been heading the studio of poster art at the Kyiv State Institute of Arts and has trained a whole pleiad of graphic artists. So, Liashchuk's poster images on religious themes gradually gave way to icon painting.

His artistic path has not been a bed of roses. There was a period in his life when he was accused of nationalism, of ostentatious pictures, and an inclination for bourgeois ideology. In 1994, the studio of poster art was eliminated by the then leadership and Liashchuk's 30-year-long pedagogical activity came to an end.

"I was deprived of not only professor wages but also neural overexertion," the artist recalls. However, the artistic inspiration did not leave him, and he offered to the audiences over 20 solo exhibits. The current vernissage held in the Museum of Hetmanship is proof that Liashchuk is full of artistic energy. The master has recently marked his 80th anniversary. He knows the real value of love, devotion, and self-sacrifice -- all of this is present in his new works.

By Natalia Humynytska
24 November 2009

Photo from WIKIPEDIA.ORG

THE SHEVCHENKO SCIENTIFIC SOCIETY (SARCELLES, FRANCE) IS A CENTER WHERE THE UNIQUE ENGLISH-LANGUAGE ENCYCLOPEDIA OF UKRAINE WAS CREATED

Representatives of the contemporary Ukrainian scholarly elite residing in Portugal, Italy, Spain, Greece, the Czech Republic, France -- and their colleagues from Ukraine, of course -- arrived in Paris toward the end of September. They were made welcome at the Ukrainian embassy's cozy cultural center. What brought together these noted scholars from all over Europe in France was the noble mission of organizing Ukrainians studies outside Ukraine, preserving the national attributes -- the language, history, and traditions -- in the countries of residence, and of course, full-scale education, so today's school students could attend classes at Ukrainianinstitutions of higher learning.

Characteristically, everyone arrived in Paris at his own expense, taking a short break from intensive daily work. Paradoxically -- but pleasantly -- many said they really felt they were patriots of Ukraine only when they found themselves outside its borders. Many turned out to be untrained teachers who had started teaching with little else except their enthusiasm, using elementary and secondary school curricula [they remembered]. I found myself thinking about the Ukrainian immigrants before and after the First World War, following the tragic events of the 1920s, people who were actively developing Ukrainian culture, education, science, art, and history in the absence of the Ukrainian state. In fact, they succeeded in laying firm European-caliber national and intellectual foundations upon which our independent state can rely today.

Representatives of the contemporary Ukrainian scholarly elite residing in Portugal, Italy, Spain, Greece, the Czech Republic, France -- and their colleagues from Ukraine, of course -- arrived in Paris toward the end of September. They were made welcome at the Ukrainian embassy's cozy cultural center. What brought together these noted scholars from all over Europe in France was the noble mission of organizing Ukrainian studies outside Ukraine, preserving the national attributes -- the language, history, and traditions -- in the countries of residence, and of course, full-scale education, so today's school students could attend classes at Ukrainian institutions of higher learning.

Characteristically, everyone arrived in Paris at his own expense, taking a short break from intensive daily work. Paradoxically -- but pleasantly -- many said they really felt they were patriots of Ukraine only when they found themselves outside its borders. Many turned out to be untrained teachers who had started teaching with little else except their enthusiasm, using elementary and secondary school curricula [they remembered]. I found myself thinking about the Ukrainian immigrants before and after the First World War, following the tragic events of the 1920s, people who were actively developing Ukrainian culture, education, science, art, and history in the absence of the Ukrainian state. In fact, they succeeded in laying firm European-caliber national and intellectual foundations upon which our independent state can rely today.

By way of historical parallels, even if virtual, today's emigres are functioning in the reality of Ukrainian statehood, although this reality proves rather problematic; it has caused an exodus of what later turned out to be a number of strong, clever, and resourceful Ukrainians. Following a period of adjustment, these people set about helping Ukraine in a most active manner, setting up ethnic communities, associations, joining local authorities, winning certain preferences in their host countries, founding cultural centers and Ukrainian schools, and lobbying for Ukraine and fostering its positive international image. These are just the first tentative steps, yet their dedication and energy inspires hope: they will succeed if Ukraine turns its face rather than back to them -- as was the case this time.

This seminar was initiated by the Ministry of Education and Science of Ukraine and the International Ukrainian School headed by Liudmyla Ivanova. The Ukrainian embassy in France and the Ukrainian Art School in Paris made arrangements for its effective performance.

I attended the seminar to represent the educational projects of the International Institute for Education, Culture, and Contacts with Diaspora at the Lviv Polytechnic Institute National University (director Iryna Kliuchkovska), as well as the project "Emigre Children Telling About Themselves." Since I had to pay for the trip out of my pocket, I tried to find a place to live for which I wouldn't have to pay. Thanks to Bishop Mykhailo Hrynchyshyn, head of the Ukrainian Greek Catholic Church in Paris, I found myself settled in Sarcelles, in the historic building of the Europe's Taras Shevchenko Scientific Society. It is hard to describe my emotions, considering that I had spent so many years as the executive secretary of a similar society in Lviv (from its revival in 1989 until the death of its first president Oleh Romaniv in 2005).

On the one hand, I was happy to be seated at the table around which the people who created the brilliant Encyclopedia of Ukraine, including its editor in chief Volodymyr Kubijovyc, once gathered. We were made welcome by Anna-Maria Dovhaniuk, who is essentially in charge of the mansion and its intellectual treasures. Its recent president, Arkadii Zhukovsky, is currently in his relatives' care in Paris. His advanced age and poor physical condition prevent him from visiting this favorite brainchild of his to which he has dedicated all his knowledge and creative and organizational talents.

While with the Shevchenko Society in Lviv, I knew that the one in Sarcelles going through some hard times. Dr. Zhukovsky repeatedly wrote to the society's board in Lviv, to that of the National Academy of Sciences of Ukraine, and to our political leadership. In 2005 I left my executive post with the Shevchenko Society in Lviv and so I knew nothing about the developments in Sarcelles. I thought it was in good hands. After I glimpsed through its library (for want of time), I was shocked and bitterly ashamed of my fellow Ukrainians and of their being so inconsistent, superficial, indifferent, verbose, vainglorious, ineffective, and evasive.

Over the years of Ukraine's independence Sarcelles has been visited by dozens of people who represented the current elite, as well as by scholars, teachers, lecturers, art critics, and politicians. Doubtlessly, all of them saw the horrible condition of this priceless repository of the Ukrainian intellectual thought concentrated in the multivolume edition Proceedings of the Shevchenko Scientific Society, monographs, and works of art that were damaged by water, which had been leaking through the ceiling and roof for years.

Hard as it is, one can put up with the acts of vandalism perpetrated by our enemies, when they destroyed our cultural treasures, burning hundreds of unique editions and works of art in the furnaces of the Vasyl Stefanyk National Library, destroying statues created by gifted sculptors, among them Alexander Archipenko; when the invader sent home trainloads of our masterpieces, thus bleeding white our national culture. But what about our attitude today, about all of us who are living in an independent Ukraine, without the Iron Curtain? Why can't we protect such relics of our history, science, and culture from wilt, mildew, and total destruction, when no one will be able to do anything to revive and add them to the intellect of our nation? Folly. Indifference. Immorality. A crime against the nation, against the world's cultural heritage. A crime against our Lord, for every intellectual idea is conceived by Him, and no one has the moral right to ignore it. And we're talking about a cultural treasure that belongs to an entire nation.

At the end of our visit Anna-Maria invited us to make an entry in the Shevchenko Society's "Golden Guest Book." I saw that the latest entry dated from 2008, signed by such noted Ukrainian cultural figures as Dmytro Pavlychko, Ivan Drach, and Mykola Zhulynsky. Their entry was very emotional. I will not quote it for ethical reasons, except for the last phrase: "If we fail to save this Ukrainian cultural treasure-trove in Sarcelles, we will have no right to be called patriots of Ukraine." A year later the roof was still leaking. So who are we after this national disgrace? Perhaps the nascent contemporary Ukrainian-European elite, whose representatives paid for their trips to Paris to discuss the assertion of Ukrainian identity by organizing Ukrainian study schools abroad, will take upon its tender shoulders the burden (which would otherwise be the responsibility of the state) of saving and reviving this Ukrainian heritage in Sarcelles. And this heritage must be saved, because it was accumulated by Ukrainian emigres in the 1920s through the 1950s, when there was no Ukrainian nation-state and when they had to work in the conditions of utter deprivation. They were different but all believed they were doing something for the good of their Mother Ukraine, laying its national intellectual foundations which the new generation, the elite of a free and independent Ukraine, would use with gratitude in order to build a country after the European standard; that the new Ukraine would never forget their names and would gratefully put their intellectual heritage to good use.

So much for their expectations.

P.S. I would like to use The Day, a periodical that I respect as one that is sincerely concerned about the Ukrainian cause and all its aspects, to address all concerned Ukrainian nationals and Ukrainians who live abroad with an appeal to help solve this acute problem in Sarcelles and preserve the stock of its Shevchenko Scientific Society. Perhaps a collection campaign would spur certain governmental agencies to action in order to preserve this bulwark of Ukrainian culture in France and help it start breathing again. I sincerely hope that our independent Ukraine remembers its heroes and is actually doing something to maintain its cultural presence in the world as a genuine European country.

Yurii SAVCHUK, head of the State Service for Monitoring the Transfer of Cultural Values across the state border of Ukraine:

"It's a fact that our government isn't paying enough attention to cultural values that remain abroad. This is an established fact, and there are many examples to prove it. The main problem is that we don't have a special body of authority -- or a subdivision of a government agency -- responsible for preserving our cultural heritage abroad. Before the financial crisis there was a project aimed at establishing a separate and all-embracing agency in charge of cultural heritage and vested with appropriate power. It hasn't come to fruition.

"Scholars are enjoying the Encyclopedia of Ukraine; it is a valuable and, to an extent, unique reference source. It was created by the Shevchenko Society in Sarcelles. As a scholar, I can appreciate what they did. It was an exploit. Our government cannot remain uninvolved with regard to the Sarcelles problem. The general public must be made aware of it.

"In 2004, the Cabinet of Ministers of Ukraine resolved to allocate $40,000 for the Shevchenko Society in Sarcelles. The main point is that this money was meant to be spent on legal paperwork needed to hand over the premises to Ukraine. This is the only possible way to save this legendary scholarly institution, but the Ukrainian parliament had to approve the appropriation. Before the 2004 elections the Verkhovna Rada was practically paralyzed. This is how even the best official decisions fall victim to political circumstances.

"I've visited the Taras Shevchenko Society in Sarcelles and can hardly find words to describe my feelings of pain and shame for the Ukrainian state."

Natalia Humnytska is a research fellow with the International Institute for Education, Culture, and Contacts with Diaspora

Луганськ, 29.11.2009
Дорога редакціє е-ПОШТИ!

Читайте рецензію фільму нижче листа співавтора фільму Ірини Магрицької, який є перше поданий тут.

Спробую якомога коротше пояснити ситуацію з нашим фільмом „Закляття безпам’ятства” (про початок цієї історії Ви вже знаєте).

Відео-матеріал у вигляді спогадів очевидців з Луганщини я як ентузіаст цієї справи збирала впродовж 2004-2007 років, випрошуючи в різних місцях транспорт і відеокамеру; робила це у відпускний час. Обстежила таким чином майже 300 сіл Луганської області.

У жовтні 2007 року в мене як в учасника наради з відзначення 75-х роковин у Харкові за участю Президента була нагода з трибуни розповісти про виконану мною роботу і поскаржитися на відсутність коштів для видання книги документальних свідчень, які вже розшифровані, і створення документально-публіцистичного фільму про Голодомор на Луганщині. Після цього виступу до мене підійшов Валентин Наливайченко, який пообіцяв, що СБУ профінансує видання книги „Врятована пам’ять”, а також підійшов голова Луганської облдержадміністрації О. Антіпов, який пообіцяв профінансувати створення фільму, але при цьому зробив зауваження: мовляв, навіщо я жаліюся самому Президентові — треба було вирішити це питання з ним як губернатором у Луганську (але в управлінні внутрішньої політики ЛОДА, Луганської обласної держадміністрації, і так прекрасно знали про ці проблеми, а інформацію про мою дослідницьку роботу там використовували в якості звітів, які посилали в Секретаріат Президента від свого імені).

Заходи до дня пам'яті жертв Голодомору проходят в усіх містах і районах Луганської області. Напередодні Луганська обласна філія Асоціації дослідників голодоморів в Україні презентувала документально-публіцистичний фільм «Закляття безпам'ятності. Голодомор 1932-1933 рр. у Луганській області». http://ua.glavre d.info/archive/200 9/11/28/152604-10.html

До честі СБУ в Луганській області, її співробітники зробили все, щоб книга (без жодних редагувань!) хорошим накладом — 2500 прим. була видана, і повністю профінансували її видання. А щодо фільму — відтоді, як нам стала допомагати ЛОДА, почалися наші митарства.

Спочатку вони таки профінансували створення фільму. Я склала мінімальний кошторис, і гроші в сумі 13 тис. грн. мені в конверті вручив заступник голови ЛОДА В. Заблоцький. Сценарій фільму підготував мій чоловік, журналіст Олександр Крамаренко (це він робив уперше, але перед цим глибоко опрацював тему Голодомору, написав цикл статей аналітичного характеру в центральній пресі — газетах „День”, „Україна молода”, журналі „Універсум”, польському часописі „Nowa Ukraina”, став переможцем Другого всеукраїнського конкурсу для журналістів з тематики Голодомору 1932-1933 років, який проводив фонд „Україна 3000”), разом з ним ми розписали всі мізансцени фільму.

А оскільки ми ще не знайшли режисера монтажу (серед наших знайомих таких не було), то погодились на пропозицію тодішнього начальника управління у справах преси та інформації ЛОДА Вадима Желєзного (який тоді курував усю інформаційну роботу з питань відзначення роковин Голодомору в області) запросити для цього, за його словами, „кращого режисера” з державного телеканалу ЛОТ Олександра Шкуратова. Так ми і зробили.

За ті гроші, що дав Заблоцький, ми вдвох з Олександром двічі, а потім обидва Олександри їздили працювати в Центральний архів кінофонофотодокументів добирати документальний відеоряд, Шкуратов працював із диктором і комп’ютерним графіком, робив дозйомки для фільму, звітуючи мені як продюсерові й авторові сценарію. Але в жовтні Заблоцький і Желєзний перехопили без нашого відома Шкуратова, забрали в нього напівготовий фільм і на мою вимогу не віддавали цей фільм нам. Запідозривши щось недобре, я настійно звернулася до Заблоцького (він вирішує всі ідеологічні питання в обладміністрації) віддати нам фільм, до завершення роботи над яким, як відомо, крім автора сценарію та продюсера, ніхто не має права його правити. Мені було сказано, що фільм у такому вигляді, як він є, не влаштовує адміністрацію, і він потребує доопрацювання.

Уже багато фільмів є про Голодомор, і це добре. Але їх мало хто бачив. Украй рідко їх показують на телебаченні. Як би зробити так, щоб вони доходили до широкого глядача?

Я стала вимагати в них фільм і сказала, що збираюся того ж дня їхати до Києва і представити його в Інституті національної пам’яті, щоб фахові історики оцінили фільм і самі зробили висновок щодо його художньої вартості.

Тоді Заблоцький оперативно збирає „художню раду”, до складу якої ввійшли в основному чиновники адміністрації, далекі від теми Голодомору, а також директор державного архіву, два історики. Переглянувши фільм, усі присутні стали його одностайно критикувати. Зокрема робили зауваження щодо невизначеності жанру фільму, щодо того, що автор сценарію ніякий не журналіст (а насправді О. Крамаренко за публікації з теми Голодомору Інститутом національної пам’яті був рекомендований до звання Заслуженого журналіста і отримав це звання минулого року), щодо того, що не можна у фільмі погано говорити про Росію (наші ж свідки, як один, говорять про те, що в сусідніх російських селах голоду не було), не можна критикувати місцеву владу (яка не хоче перейменовувати вулиці, названі іменами катів українського народу), не треба у фільмі показувати крупним планом публікації в місцевій пресі, які досі заперечують геноцидний характер Голодомору, не треба ображати й тих, хто є нащадками організаторів і виконавців Голодомору. І взагалі — натомість треба показати, яку „велику” роботу проведено в Луганській області з увічнення пам’яті жертв Голодомору, скільки пам’ятних знаків поставлено, як сумлінно працюють студенти, архівісти з цього питання тощо. Одним словом — треба повністю переробити фільм так, як того хочуть Заблоцький і Желєзний (при цьому останні переконані в тому, що замовником фільму є Луганська обласна адміністрація, а не Президент, як уважаємо ми).

Я зробила офіційну заяву про те, що руками цих осіб, по суті, здійснюється цензура, і вона нічим не краща за цензуру радянських часів, і попередила: якщо фільм без нашого відома буде хоч на йоту змінений, то ми з Крамаренком знімаємо свої прізвища з титрів, а його творцями хай будуть пп. Заблоцький і Желєзний.

Нарешті диск із майже готовим фільмом мені віддали, але ми вже не хотіли його доопрацьовувати, щоб не бути залежними від З. і Ж., а відтак від ЛОДА.

У відчаї від того, що наша попередня кількарічна нелегка робота може піти нанівець і наш фільм так і не буде створений, я вирішила написати своїм друзям у Канаду. Вони швидко відгукнулися і фінансово підтримали нас. Ми знайшли фахівця, це був луганець Ігор Кашуба, який за 10 днів зробив усе, щоб фільм за нашим сценарієм був підготовлений до річниці Голодомору.

У переддень роковин нам удалося переслати Інтернетом у Канаду наш фільм, і наступного дня ми вже отримали відгук від українців із Торонто: вони повідомили, що фільм „Закляття безпам’ятства” викликав у них фурор, і додали, що цей фільм найкращий з усіх фільмів про Голодомор, які їм удалось переглянути.

... не можна у фільмі погано говорити про Росію (наші ж свідки, як один, говорять про те, що в сусідніх російських селах голоду не було), не можна критикувати місцеву владу (яка не хоче перейменовувати вулиці, названі іменами катів українського народу), не треба у фільмі показувати крупним планом публікації в місцевій пресі, які досі заперечують геноцидний характер Голодомору, не треба ображати й тих, хто є нащадками організаторів і виконавців Голодомору.

За час, що минув відтоді, ми отримали відгуки на наш фільм від Центрального архіву СБУ, від Українського інституту національної пам’яті, від Асоціації дослідників голодоморів в Україні. Публікацію про фільм в „Україні молодій” підготувала Ярослава Музиченко (надсилаю ці матеріали). Мої друзі у Львові — доцент кафедри фольклористики ЛНУ ім. І. Франка Михайло Чорнописький і артист Святослав Максимчук — запропонували наш фільм одному зі львівських обласних каналів, і його покажуть сьогодні, 28 листопада. Через кілька днів вони зроблять те саме на Івано-Франківському і Тернопільському обласних каналах. Мені телефонують зі Львівщини з пропозицією надати їхнім музеям, навчальним закладам диск із фільмом. На наступних зборах НТШ львівська професура теж буде переглядати наш фільм.

Зроблю одне пояснення: у нас на Луганщині не тільки по лінії місцевих рад, а й по лінії президентської вертикалі — у структурах, які безпосередньо підпорядковані Секретаріатові Президента (!) всі можновладці (без винятку) є членами Партії регіонів. Віктор Андрійович, добра й толерантна душа, всю владу на місцях віддав у їхні руки. А про те, як вони ставляться до Голодомору та інших українських національних питань, думаю, Вам не треба говорити, Ви про це й самі знаєте. І всі три місцеві телеканали теж у руках членів цієї партії. Навіть державний, який нібито підпорядкований Національній телерадіокомпанії.

Підбадьорені хорошим відгуком із діаспори, ми вирішили ще минулого року запропонувати свій фільм хоча б одному з луганських телеканалів, утім, не сподіваючись на позитивний результат. Порадившись, я пішла тоді до генерального директора каналу „Ірта” Володимира Ткаченка, наділа для переконливості орден Княгині Ольги, подарувала йому книгу і попросила показати фільм про Голодомор у День пам’яті. Він тут же поставив диск у комп’ютер, і ми мовчки переглянули його першу частину. Після чого сказав, що обов’язково покаже цей фільм у суботу. І зробив те, що пообіцяв. Обидві частини фільму були в ефірі, щоправда, без анонсу і заявки у програмі.

Зроблю одне пояснення: у нас на Луганщині не тільки по лінії місцевих рад, а й по лінії президентської вертикалі — у структурах, які безпосередньо підпорядковані Секретаріатові Президента (!) всі можновладці (без винятку) є членами Партії регіонів. Віктор Андрійович, добра й толерантна душа, всю владу на місцях віддав у їхні руки. А про те, як вони ставляться до Голодомору та інших українських національних питань, думаю, Вам не треба говорити, Ви про це й самі знаєте. І всі три місцеві телеканали теж у руках членів цієї партії. Навіть державний, який нібито підпорядкований Національній телерадіокомпанії.

Тому його подивилось небагато людей, але я своїми вухами чула на вулиці обговорення нашого фільму простими людьми. Одні жінки казали, що цей фільм кардинально змінив їхні уявлення про тих, кого вони все життя вважали героями (Косіор, Якір, Ворошилов) — вони виявились „покидьками”. А один чоловік доводив другому, що цей фільм його переконав, що Голодомор був також на Луганщині, а не тільки, як він сказав, „на Україні”. Так що навіть без анонсу і заявки в програмі наш фільм мав хороший резонанс у луганців.

Коли я забирала диск з фільмом у В. Ткаченка, той повідомив, що під час показу телефон у його кабінеті був червоний від дзвінків — йому телефонувало вище керівництво області (очевидно, що з ЛОДА та облради) із настійною вимогою негайно припинити показ фільму. На честь Ткаченка, він цього не зробив, виявивши тим самим (із ризиком для себе та своєї кар’єри) свою громадянську позицію.

Зрозуміло, що фільми створюють для того, щоб їх дивились люди. І цього року я знову вирішила запропонувати його всім трьом місцевим телеканалам. І від усіх трьох я отримала безапеляційну відмову. На одному з них, ЛКТ, додали, що фільм вони зможуть показати як політичну рекламу, а саме — за гроші (10 грн. за 1 секунду, а саме — за 42 тис. грн. за весь фільм). І порекомендували, де можна знайти гроші — попросити в „Нашої України” або у ВО „Свобода”, бо „цим партіям потрібна тема Голодомору”. Зрозуміло, що керівники місцевих телеканалів бояться того, що потенційний електорат ПР, дізнаючись історичну правду, яку від них старанно приховують, прозріватимуть і не будуть голосувати за цю політичну силу.

Наближається день пам’яті, проте ні нашого фільму, ні інших передач про Голодомор наші телеканали не показують. Нічого, по суті, не робиться. А Луганська обласна державна адміністрація, як це й потрібно, звітує Президентові про свої „успіхи” в цій ділянці (головним у цих звітах є сам пан Заблоцький). Тож я вирішила спробувати самотужки зробити офіційну презентацію нашого фільму. УНІАН розіслав оголошення про цей захід близько 50-ти ЗМІ, ми самі знайшли кінозал на 200 людей, наші друзі-патріоти допомогли оплатити його оренду, ми самі запрошували на перегляд наших знайомих, студентів історичних і філологічних факультетів, учнів шкіл. 25 листопада така презентація відбулася. Фільм подивилося приблизно 250 осіб, не всім вистачило в залі місця, тому багато людей стояло. Але ніхто до самого кінця фільму із зали не вийшов, хоча було темно і ніхто нікого не тримав. Була повна тиша. Навіть під час обговорення зала була повна. Без зайвої скромності скажу, що фільм уразив глядачів, для багатьох присутніх він був шоком і розповів про те, чого вони ніколи не чули. Для нас як авторів це був справжній успіх! Але з п’ятдесяти запрошених на захід ЗМІ присутніми були не більше восьми — три телеканали і п’ять місцевих газет більш-менш демократичного спрямування.

А влада, за „добрими” радянськими традиціями, організувала цькування мене з чоловіком місцевими продажними журналістами, які підготували дві замовні статті, що були надруковані саме в день презентації.

А влада, за „добрими” радянськими традиціями, організувала цькування мене з чоловіком місцевими продажними журналістами, які підготували дві замовні статті, що були надруковані саме в день презентації. Зараз ми готуємо відповідь на ці публікації і, очевидно, позиватимемося до суду. Але скільки часу відбирає ця тяганина!

На жаль, досі окремі подвижники (до яких ми відносимо й себе), взявши на себе вантаж державотворчої праці, отримують від влади (яка не є українською) лише обструкцію, приниження і дискредитацію. Було б добре, щоб хоча б на загальноукраїнському рівні ця праця була об’єктивно висвітлена й поцінована.

Наш фільм уже два місяці тому надісланий до Національної телерадіокомпанії, про нього там теж усно позитивно відгукуються, але, мабуть, не покажуть на 1-му Національному каналі (хоч і обіцяють) — очевидно, тому, що не хочуть сердити О. Турчинова, критика якого як історика є в одному з епізодів фільму.

Уже багато фільмів є про Голодомор, і це добре. Але їх мало хто бачив. Украй рідко їх показують на телебаченні. Як би зробити так, щоб вони доходили до широкого глядача? І вже, по-моєму, настав час організувати на державному рівні конкурс на кращий документальний чи документально-публіцистичний фільм про нашу найбільшу трагедію. Чи вдасться комусь зрушити це питання з мертвої точки?

Бажаю Вам успіхів у всіх справах.
З повагою, Ірина Магрицька.

---

Про фільм
«Закляття безпам’ятства. Голодомор 1932-1933 років на Луганщині»

Автор ідеї та продюсер Ірина Магрицька, автор сценарію та режисер
Олександр Крамаренко, оператор Олексій Мовсесян,
текст читає Андрій Музика

Науково-публіцистичний фільм «Закляття безпам’ятства. Голодомор 1932-1933 років на Луганщині» устами очевидців та через авторський текст розповідає про геноцид, затіяний більшовицькою владою на родючій землі України.

Фільм складається із прологу та двох частин — «Ознаки злочину» та «Як це сталося». Всі три компоненти побудовано на документальних кадрах, відзнятих у XX столітті та в наш час.

Фільм відкриває вражаюча розповідь жительки с. Бабичеве Троїцького району Дарії Гусаченко, 1914 р. народження. Хоча помітні емоційність і величезне хвилювання респондента при згадці про Голодомор, проте добра пам’ять і наведені факти одразу окреслюють масштаби трагедії 1932-1933 рр. Дивлячись і слухаючи вже першого зі свідків, переконуєшся: замовчувати або відкидати проблему визнання Голодомору можуть лише ті, кому байдужа доля Українського народу. Кілька опитаних на вулицях Луганська осіб репрезентують увесь спектр думок — від безапеляційного заперечення Голодомору до визнання його геноцидом. Такий підхід підкреслює об’єктивність авторів, яку вони сповідують протягом усього фільму. Пролог визначив подальший стрижень проблеми: пам’ятати й нести до людей правду чи всіляко підтримувати облуду, якою наповнювали українську історію в радянські часи?

Усна історія, широко представлена у фільмі, підтвердила штучність голоду, викликаного московською владою з розрахунку назавжди поставити на коліна українську націю. Тим, хто сумнівається в достовірності сказаного очевидцями, можна було б порадити пошукати свідків, які б спростували сказане. Можна зрозуміти літніх людей, приїжджих із Росії чи з Білорусії, які плутають голодування з Голодомором, натомість важко одразу збагнути причини бездоказових заперечень з боку досить імпозантних, нерідко наділених в незалежній Україні владою осіб. При бажанні цьому можна зарадити, якби комусь удалося провести окреме дослідження: хто ці люди за соціальним становищем, за ідеями тепер і в минулому? Чи вони є манкуртами, дітьми постгеноцидного суспільства, чи нащадками отих більшовиків, активістів, які відбирали останні шматки хліба, останню пригорщу зерна, квасолі, про що розповідає фільм?

Неймовірно, що через 75 літ автори фільму розшукали очевидців, старожилів, у яких і нині світла пам’ять і які й досі зі сльозами на очах та болем у серці згадують про страхіття Голодомору. Це справжня творча удача — зустрітись із людьми, поважний вік яких не зміг стерти з пам’яті давно минулі часи. Анастасія Гура, 1908 р. народження, Марфа Анікеєва й Петро Карнаух, 1912 р. народження, Іван Артюшенко, 1914 р. народження, Марія Мамай, 1915 р. народження, Олександра Шевченко й Антон Цілуйко, 1920 р. народження, Ольга Дорофеєва, 1921р. народження, Марія Грицай, 1922 р. народження, Андрій Гринько, 1923 р. народження... Слухаючи їх, спостерігаючи за жестами натруджених рук і виморені тяжкою працею і часом обличчя, впевнюєшся: визнання чи невизнання Голодомору є тим життєвим кредо, яке миттєво розкриває рівень національної свідомості, освіченості, культури і просто людяності. Для багатьох війна була менш страшним лихом, аніж голод, який нівечив тіло і душу, без зброї вбивав дорослих і дітей, а ворог був таким багатоликим. Варто вклонитись і сподвижникам, які самовіддано дошукувались до істини, і головним героям фільму, одвічним сільським трудівникам.

Автори фільму не оминають найскладніших проблем вивчення Голодомору і його сприйняття світовою спільнотою. Трагедію Українського народу подано на величезному тлі історії інших народів. Піднято питання історичної відповідальності за геноцид Українського народу, визначення його винуватців, показано позицію керівників інших держав у роки геноциду. Автори не лестять нікому — ні сусіднім країнам, ні Західній Європі, ні Ізраїлю, ні США, відстоюючи інтереси України, яка, маючи стільки природних переваг, внаслідок політичних, економічних, демографічних, духовних катаклізмів з величезними труднощами відроджує свою справжню історію і культуру. Цілком слушною є ідея фільму, що це відродження неможливо здійснити в забутті минулого, закляття безпам’ятства необхідно позбутися, якщо ми хочемо зберегти свою мову, свій народ, свою державу.

Автори структурували спогади очевидців таким чином, щоб глядач міг переконатися і у масштабах вимирання людей, і в неможливості виїхати за межі України, і у повному вилученні усього їстівного, що ніяк не пов’язується з індустріалізацією. Для посилення доказовості автори фільму використовують наукові дослідження, аналізують загальноекономічну ситуацію в СРСР і, зокрема, на Луганщині, де теж будувались промислові підприємства і водночас вимирали села.

Публіцистична гострота фільму не може залишити байдужою жодну людину, яка його перегляне. Однією з важливіших особливостей фільму є те, що він знятий на матеріалах Луганської області, розташованої поруч з Російською Федерацією. Саме з Луганщини завдяки творцям фільму пролунала чітка відповідь на питання, чи так само лютував голод в Росії, як у сусідній Україні, чи легко було завезти із-за меж УСРР борошно, зерно, іншу їжу і чому це доводилось робити, навіщо відкривались торгсини тощо.

Не важко передбачити, що не всім, хто перегляне цей фільм, може сподобатися прямота авторів, смілива критика на адресу тієї частини народних обранців, які, відкидаючи проблему Голодомору і запопадливо ставлячись до посадовців сусідньої держави, фактично зневажають історію своєї країни. На наш погляд, не варто було б стільки уваги приділяти публікації в газеті «Вечірні вісті» за авторством О.Турчинова (вересень 2003 р.), адже стаття не є науковим дослідженням та й газета не є фаховою.

На завершення окремо відзначимо актуальність і високий патріотизм фільму, його вдалий сценарій і режисуру, майстерну роботу оператора, добрий дикторський голос. Використавши свідчення місцевих жителів та кінодокументи, автори фільму піднялися на високий рівень узагальнень, домоглися переконливості в обґрунтуванні своєї позиції, співзвучної із болями свого народу.

Хоча фільм розкриває найтяжчі сторінки історії, завдяки професіоналізму авторів він залишає почуття оптимізму і неминучого торжества справедливості і правди. Фільм доцільно було б продемонструвати на Першому національному каналі та передати для використання до обласних телестудій і навчальних закладів.

В.М.Даниленко,
доктор історичних наук, професор,
начальник Центру вивчення документів
з історії голодоморів та політичних репресій
Галузевого державного архіву
Служби безпеки України

Алла Лазарева
для Бі-Бі-Сі, Париж

У Парижі Національний театр імені Франка показав одну зі своїх найновіших вистав «На полі крові» за мотивами поеми Лесі Українки. Це перші гастролі театру у Франції.

У виставі грають два актори - Остап Ступка та Дмитро Рибалевський.
фото надане Олександром Дем’янюком

Провідна тема твору — довіра та зрада - сприймається сьогодні як ніколи актуальною. В основі сюжету — авторське прочитання легенди про Іуду, який зрадив Христа. За версією великої української письменниці Іуда не повісився з сорому, а купив на свої тридцять срібників клаптик землі під Єрусалимом.

Цю складну психологічну роль грає Остап Ступка - син славетного українського актора Богдана Ступки.

Остап Ступка каже, що Ісус Христос та Іуда - невід’ємні один від одного: «Що таке зрада? Це надзвичайно тонка філософська штука. П’єса Лесі Українки — один з поглядів, її версія цієї теми. Тому що людство буде до цієї теми звертатися, допоки буде існувати».

Іуда у спектаклі театру Франка — це гірко розчарована, ображена людина, впевнена, що її не зрозуміли, використали, зневажили. “Поле крові” - то не лише сотка неродючого солончаку, що годиться лише під цвинтар, але й пошматована, омертвіла душа невірного учня сина Божого.

"Власне, це була моя ціль — зробити таку виставу, яка була б зрозуміла без слів." Юрій Розстальний

Режисер-постановник спектаклю Юрій Розстальний каже, що “На полі крові” - одна з найновіших робіт театру Франка. ЇЇ прем’єра відбулася в Києві півроку тому, а потім її побачили у Німеччині та Франції.

Юрій Розстальний: «Власне, це була моя ціль — зробити таку виставу, яка була б зрозуміла без слів. Людина, яка нам допомагала робити світло — технік мюнхенської філармонії — казав, що “я жодного слова не зрозумів, але було дуже класно”! Були німці, були й з Росії люди, які зрозуміли нарешті, що українська мова не є російською. Бо вони не розбирали слів, але вони зрозуміли виставу, загалом не розуміючи тексту.»

Директор Українського культурного центру в Парижі Наталя Кочубей пояснює, що просувати українське театральне мистецтво за кордоном не просто з багатьох причин.

Наталя Кочубей: «Українське театральне мистецтво, мабуть, недостатньо знане у Франції, і це пояснюється специфікою театрального мистецтва. Тут є мовний бар’єр, для показу на великій професійній сцені потрібна попередня велика робота з перекладом. Звичайно, на Заході та зокрема у Франції існує ця система субтитрування спектаклів. І це чудово дає можливість розуміти іншомовний спектакль. Але для цього треба також, щоб і наш український спектакль мав ті монтажні листи, той супровід іноземною мовою».

Українські театри лише починають, отже, виступати на французькій сцені.

Приїздила на гастролі по обміну трупа Богдана Жолдака, Ірина Волицька привозила фрагменти “Украденого щастя” за твором Франка, експериментальний театр Київського будинку актора показав спектакль “Ми житимемо вічно” на тему одруження доньки Ярослава Мудрого Анни з французьким королем Анрі Першим.

Нещодавно, силами української громади, сформувався аматорський двомовний театральний колектив. Вже й прем’єра готова - п’єса за мотивами “Ночі перед Різдвом” Миколи Гоголя.

Експертне журі конкурсу Книга року Бі-Бі-Сі-2009 визначило 5 найкращих книжок, одна з яких за тиждень стане Книгою року Бі-Бі-Сі. У списку учасників конкурсу було понад 30 книг.

До складу цьогорічного журі конкурсу, який Бі-Бі-Сі проводить уп'яте, входять: журналіст і депутат Ольга Герасим'юк, музикант Андрій Кузьменко (Скрябін), журналіст Андрій Куликов, директор Інституту філософії АН Мирослав Попович, а також - адміністратор премії, продюсер Української служби Бі-Бі-Сі Світлана Пиркало.

П'ятірка фіналістів

• "Легенди Львова. Книга друга", Юрій Винничук (Піраміда)
  
• "Таке", Юрій Іздрик (Клуб сімейного дозвілля)
  
• "Місто з химерами", Олесь Ільченко (Грані-Т)
  
• "Урізька готика", Галина Пагутяк (Дуліби)
  
• "Джури-характерники", Володимир Рутківський (А-Ба-Ба-Га-Ла-Ма-Га)
  
  
  

Журі про фіналістів

"Я купив книгу Юрія Винничука "Легенди Львова. Книга друга", навіть не усвідомлюючи, що її також мені принесуть як експерту Бі-Бі-Сі", - каже філософМирослав Попович.

Юрій Винничук - один з найпопулярніших українських письменників і один з небагатьох, які живуть переважно з пера. Його львівські замальовки, легенди, перекази і навіть рецепти давно є сталою частиною львівського життя, а фігура самого Винничука знайома шанувальникам (і шанувальницям) слова вже не перший десяток років. Роман Юрія Винничука "Весняні ігри в осінніх садах" став першою Книгою року Бі-Бі-Сі,

"Дуже сподобалось", - лаконічно каже про "Таке" Юрія Іздрика журналіст і наш колишній лондонський колега Андрій Куликов.

Щоб відповісти на питання, про що ця книга, треба написати іще одну. Але поскільки Іздрик уже це зробив, то ми просто порекомендуємо прочитати вже готову. Іздрик, який має і ім'я, Юрко, вважається причетним до так званого "Станіславського феномену" в українській літературі, хоча живе не в Івано-Франківську, а в Калуші. Він також є редактором журналу "Четвер". Популярність прози Іздрика є відповіддю тим, хто твердить про смерть постмодернізму в українській і світовій літературі: в Іздрикових текстах він живіший всіх живих.

"Комфортно переплетені лінії минулого і теперішнього оживляють сюжет книжки. Мене завжди цікавила постать Городецького", - кажеАндрій Кузьменко (Скрябін), відомий більшості як музикант, але віднедавна також і письменник.

Він відзначив книгу "Місто з химерами" Олеся Ільченка - розповідь про життя відомого київського архітектора Владислава Городецького, поляка з походження, який змінив обличчя української столиці. Книга, яка буде цікава і підліткам, і дорослим, має елементи детективного сюжету і містики, а головне - історичний портрет видатного митця. Будуть і сюрпризи для тих, хто любить помічати химер на київських будинках, але ніколи не здогадувався, що вони ховають у собі не одну таємницю.

"Все, що пише Галина Пагутяк, - це справжня література", - кажеОльга Герасим'юк.

Роман "Урізька готика" - містичний; його дія відбувається в Урожі, селі неподалік від Львова. Як твердить анотація, твір написано за мотивами етнографічного нарису Івана Франка, проте очевидно, що Галина Пагутяк і сама добре знайома з багатьма народними віруваннями про опирів - не упирів, а людей з особливими здібностями, які можуть "потяти, кого не жаль". Галина Пагутяк майстерно поєднує містичне тло, реалістичність характерів, вишукану мову з місцевим колоритом і майже детективний сюжет.

"Ця книга багато в чому виконує завдання Бі-Бі-Сі - інформувати, навчати та розважати", - каже продюсер Української служби Світлана Пиркало про роман Володимира Рутківського "Джури-характерники".

Це книга для дітей, але вона є справжнім історичним романом про початки Запорізької Січі. Хлопці-джури, які в попередньому романі автора "Джури козака Швайки" лише починали вчитися бойовому мистецтву і характерницьким (чарівним) премудростям. Володимир Рутківський - майстерний і досвідчений письменник, і його книжку можна радити всім, кого цікавить українська історія, - не лише дітям, але й дорослим.

Ірина Томаш

Днями в столичному арт-клубі «44» відбувся фестиваль Do#Dж9 Autumn Club. Червоною ниткою було переконати гостей фесту та самих себе (музикантів), що українська джазова музика «підніметься на новий щабель розвитку».

Програма фестивалю була досить насиченою. Гості три години могли зануритися в затишну атмосферу, переглядаючи ретроспективи радянського кіно, почути величну музику минулого.

Прес-конференції, зазвичай, схожі своєю сухістю, проте ця мене навіть вразила – на кожному столі були білі цеглинки. Попиваючи духмяний чай, я розмірковувала про їх необхідність. Та ведуча фестивалю Євгенія Стрижевська, директор джазової концертної агенції CAD, а також керівник проекту Do#Dж9 Autumn Club, мою зацікавленість вдовольнила: «Білі цеглинки на столах – це образ зростання українського джазу. Ми докладатимемо всіх зусиль, щоб так сталося». А згодом під час концерту додала: «Напишіть на цеглинках свої побажання музикантам, нехай вони черпатимуть натхнення від вас, гостей!»

Ідея учасників фестивалю зводилася до виведення українських джазових музикантів на європейський рівень, так як за словами президента компанії-організатора ICMG Олександра Сірого, «у нас є гарні можливості». А арт-директор проекту Jazz-Kolo Ігор Закус стверджував: «Політика в Україні на першому місці, витісняючи за собою культурне життя. А наша агенція працюватиме на те, щоб музиканти писали та виконували музику, а все інше зробимо ми».

Головними родзинками вечора були Вадим Неселовський – піаніст, композитор, аранжувальник, учасник бенду легендарного віброфоніста Gary Burton( Гарі Бертона). Важливо зазначити, що Неселовський перший в історії українець, який став викладачем престижного музичного коледжу Berklee College of Music. А також – Андрій Прозоров, саксофоніст, композитор,аранжувальник, учасник всесвітньовідомого бенду Zawinul Syndicate Джо Завінула, а також досить популярної європейського гурту Fatima Spar, вражає своїми успіхами. Отже, альянс цих двох музикантів, який зветься Odessa Duet лунав з 22:00 і приблизно до півночі. Між іншим, кожен гість мав змогу придбати CD Odessa Duet після концерту.

Дуже цікавим було вступне слово Неселовського, яке завершилося словами: «А зараз сідаймо в потяг пригод на одну годину, а вже потім й поговоримо…» Грали музиканти дуже емоційно, міміка Неселовського дивувала, причому це надавало концерту певного забарвлення. А коли Прозоров зіграв соло, то, м`яко кажучи, шанувальники джазу дуже бурно відреагували.

Узагалі гра музикантів супроводжувалася гарними оплесками, і мені стало заздрісно, що я покидаю «44»…

Тетяна Поляковська

Ні криза, ні епідемія – ніщо не примусить поціновувачів прекрасного забути про презентації, виставки та культурні заходи. Світове мистецтво твориться. І українські митці теж роблять значний внесок у нього. Юрій Нагулко – український художник, якого називають «духовним», презентував у Києві свій особливий твір – триптих «Візантія».

Картина українського художника Юрія Нагулка ”Мережива на гранях часу” під назвою ”І ви робіть так”

Три картини: «Нумія», «Вино» та «Книга» було представлено в рамках виставки Нагулка «Мережива на гранях часу». Окрім неперевершеної техніки виконання, триптих особливо примітний тим, що його буде подаровано майбутньому Президенту України. Та кому саме, навіть художник не береться прогнозувати: «мені однаково» – каже він. І зазначає, що голосувати не буде ні за кого.

Вирішив подарувати «Візантію» Президентові, «аби нагадувало, що людина приходить до великої влади, то вона іноді починає забувати, звідки прийшла – з народу. Вона забуває, вона не знає, що відбувається у країні насправді. Їй кажуть: «Роби так, роби сяк». Інформацію подають їй так, як потрібно комусь. Вона має думати».

У триптих вкладено глибокий зміст, який художник охоче розкриває.

– Візантія існувала 1100 років. Я не малював конкретних подій, там немає конкретний людей, які тоді жили, там є узагальнене все. Центральна частина називається «Вино». Вино – це влада. Воно п`янить людину. І не кожен може випити багато. Тому кожен повинен пити стільки, скільки може, щоб залишатися серйозним і нормально мислити. Не потрібно упиватися владою. Права частина триптиха називається «Книга». Тому що це суть духовна і суть знання, з яким у нас сьогодні досить таки скрутно. Ліва частина – «Нумія» – це найдрібніша монета, яка ходила у Візантії. Це вулиця, це народ. Дай Бог нам досягти того, чого досягли вони. Але, не доведи Господи, нам повторити те, у духовному плані, що вони зробили. Коли хрестоносці туди увійшли, вони були шоковані, адже стільки багатства, культури, знань вони не бачили ніде. Шоковані були й східні народи, які знали Вавилон. Але вони все це втратили, тому що втратили духовність.

Юрій Нагулко має особливий, неповторний стиль. Він профі у всьому: від пейзажу до портрету. І рівень майстерності автора можна виміряти ще й тим, що люди, яких він зображає, «дивляться» з полотен. Зокрема, «Стара вчителька» – дуже ніжний портрет уже покійної матері художника. На задньому плані картини – святі. І саме ось ця духовна тема червоною ниткою проходить через усю його творчість.

– Загалом, це тема вічна. Це вічні запитання. Я вважаю, що є речі, які ніколи не проходять. Час немає розривів. Час іде, змінюються люди, але не змінюється психологія. Те, що відбувається зараз, – це все вже було. Іноді мені здається, що якщо уважно придивитися до моїх робіт, то в них можна побачити сьогоднішніх людей. Просто в іншому часі, у іншому просторі.

Нагулко називає свій стиль «абстракцією реальності».

– Абстракція – це «вичавки», це суть, ядро. А реальність – це реальність. Незважаючи на багатолюдність на моїх картинах, я намагаюся уникали дрібних деталей: чарка, фужер чи келих – ось і все.

Гості виставки, безумовно, були вражені експонатами. Та всім не догодиш, як-то кажуть. Відомому режисерові Роману Балаяну сподобалася лише половина картин, бо «все не може подобатися». Але щодо триптиха він упевнено стверджує, що особисто «такі хороші речі не дарував би президентам».

А от народний депутат України Тарас Чорновіл, який рідко відвідує мистецькі заходи, був вражений побаченим на виставці: «Це настільки цікаве в доброму розумінні слова «візантійство», бо ми «візантійщина» звикли в найнегативнішому руслі сприймати. А це таке добре, вдумливе «візантійство», причому не калькулювання. В Україні є, мабуть, принаймні сотня непоганих художників, які пишуть у візантійському стилі. Декого з них подивишся, і не відразу відрізниш, чи це є справжня візантійська картина тих часів, чи це вже сучасне прочитання. А тут «візантійство» у душі є, а стиль абсолютно модерний. Мені це дуже подобається».

Чорновіл, який знаходиться ближче до кухні політиків, ніж Балаян, має ще радикальнішу думку з приводу майбутнього власника триптиха «Візантія»: «Та цур йому, пек! Хто б то не був – я не знаю.». Прогноз політика такий: «У першому турі, мабуть, набере більше Янукович, у другому, з певним відривом, переможе, мабуть, Тимошенко. Третього, напевно, уже не буде цього разу – усім уже все набридло. Тому я так тихо підозрюю, що цей триптих відійде до неї. Дай Боже, щоб вона це оцінила! Бо поки що я бачу, що вона більше оцінює роботи, де вона то в ролі Юрія-Змієборця, то в стилі візантійської ікони, де синичку і церкву на руках тримає. Ну, це трошки віддавало богохульством. Якщо оцінить – слава Богу. Тільки вітатиму».

Тетяна Поляковська

To see what this despotism could do to a society, one needs to look at Ukraine's politics. For many politicians, what is right is what helps one to survive and reap the immediate benefit. Forget about moral principles, national interest, and personal integrity.

http://www.rferl.org/content/The_Day_I_Killed_T
he_Soviet_Union/1892467.html
December 01, 2009

December 1 is the happiest day of my life. On this day I killed the Soviet Union.

I am not a violent person. But on December 1, 1991, I voted in a referendum on the independence of Ukraine, along with more than 90 percent of Ukrainians.

This was the end of the USSR. I am saying this not because my life immediately became better. In fact, for many of my fellow Ukrainians life became worse, or at least more difficult.

Nor am I trying to challenge Russian leader Vladimir Putin, who said that the demise of the Soviet Union was the biggest geopolitical disaster of the 20th century. God forbid! He may have his own reasons to feel this way. I just want to share my happiness and explain it.

I never liked the Soviet regime. From early childhood one had to learn to be a liar, a hypocrite, to stop being oneself in order to make a career or even to survive. But it was not the kind of regime one bravely stood up to, as you would to a foreign occupation.

I have this constant argument with my Russian husband, who likes to tell me about his relatives who were dying of hunger in besieged Leningrad during World War II.

I say: true, their suffering was immense. They were holding out against the Nazis, they were treated as heroes -- and rightly so.

But not all people who were dying of hunger in the Soviet Union were treated as heroes.

My grandparents and their extended families, who were dying alongside millions of other Ukrainian peasants in the 1930s during the Holodomor, did not receive such an honor. In times of peace they were sentenced to death by, presumably, their own government for being just that: Ukrainian peasants.

How can I be proud that the Soviet Union liberated Ukraine and half of Europe from the Nazis, if Stalin's regime killed more people in my family than Hitler's?

As most young people, I had a thirst for belief. But the communists destroyed religion. They replaced it with a caricature, Marxism-Leninism, in which even its secular priests, party leaders, failed to believe.

Operating in a country for several generations and using brutal repression as a means of persuasion, they managed to destroy one's moral compass. Soviet people -- and they did manage to turn some of my countrymen into Soviet people -- had a difficulty in telling right from wrong, because what was right for the regime, was often morally wrong.

It is up to an individual now to recollect that he or she is God's creature with free will, who can act in a moral way because it is right. Isn't that a good foundation for happiness?

This contradiction would eat a person from the inside. A monument to the victims of communism in Prague is a vivid representation of this internal destruction. First, a person whole, then there is crack in him, then the corrosion eats him piece by piece. At the end there is almost nothing left.

A plaque to the monument says that it is dedicated not only to those who were killed or jailed by the regime, but also to those whose lives were ruined by communist despotism.

To see what this despotism could do to a society, one needs to look at Ukraine's politics. For many politicians, what is right is what helps one to survive and reap the immediate benefit. Forget about moral principles, national interest, and personal integrity.

The consequences of this systematic moral distraction are all too visible in Ukraine, and I am afraid, they will be for many years to come. But the system that caused it and supported it with some of the most inhumane methods in history, died on December 1, 1991.

It is up to an individual now to recollect that he or she is God's creature with free will, who can act in a moral way because it is right. Isn't that a good foundation for happiness?

-- Natalia Churikova

November 10, 2009

Tensions between the Russian and Ukrainian governments are not an argument between colonizers and the enslaved but rather a dispute between those who see the state and its continuity as more important than the individual and liberals who put their faith in individuals and society, according to Ukraine's ambassador in Moscow.

That division, Konstantin Grishchenko argues in the current issue of Zerkalo Nedeli, falls not along the line of state borders, of course, but within both Ukrainian and Russian society. [The two countries are] not so dissimilar in that, [but] they are different in the proportion of supporters of the first and second sets of values (www.zn.ua/1000/1600/67678/).

[...]

For the Russian 'establishment,' Grishchenko suggests, "the state is considered an important super-values, which forms around itself a system of firm values and priorities." And equally, the Russian elite has accepted the "idea of the uninterrupted quality of the process of state construction."

What that means, the ambassador says, is that "any power which has been able to achieve a strong position in Russia and to obtain legitimacy in the eyes of its own citizens will become an inalienable part of the historical fate of Russia and 'the Russian path'." Thus, 1991 does not represent a moment of discontinuity for Russians the way it does for Ukrainians.

[...]

"In Ukraine," he says, "the historical process is not conceived of as integral. On the contrary, the period in which Ukrainian lands were within the Russian Empire and the USSR are viewed primarily as stages of national historical development which had for the most part negative consequences."

[...]

And on the other, the two countries dealt with the greatest crises since 1991 in very different ways: In 1993, Moscow used force to resolve the conflict between the president and the parliament; in 2003-2004, Ukrainians dealt with their political problems in a very different and far more peaceful way.

Such differences, Grishchenko argues, reflect "deeply held predispositions in the consciousness of the government elites of the two related peoples," not only concerning the goals that are the most important but equally significant between the methods that each views as appropriate to achieve its aims.

The elites in each country must recognize these differences if they are to be able to live and work together as they should. "Ukrainians," their ambassador says, "are seeking to live with Russians as good neighbors in a well-ordered little village where people listen to advice from one another but do not seek to instruct or give orders."

If one thinks about this, Grishchenko continues, "we are like adult brothers who after the age of 18 left their common home, sincerely love one another, but conduct their affairs independently, talk with one another, but resolve all questions on their own" rather than acting as they did when they were children.

[...]

Moreover, he concludes, "Ukraine and Russian in their relations will inevitably move further and form new bases for cooperation and friendship if they acknowledge that we are not the same but that in our interrelationships, we can be strong and successful in the contemporary world."

Complete article:
http://windowoneurasia.blogspot.com/2009/11/window-on-eurasia-tensions-between.html

... про позицію українських націоналістів, які вимагають не допустити розправи над колишнім полоненим фашистської Німеччини Іваном Дем'янюком. Оскільки Німеччина не може судити Івана Дем'янюка за злочини, скоєні самими німцями.

30 листопада українські націоналісти вийшли під стіни посольства Німеччини в Україні з вимогою припинити суд над Іваном Дем'янюком.

Учасники акції тримали плакати з гаслами: "Справа Івана Дем'янюка сфабрикована російськими та ізраїльськими спецслужбами", "Німці! Шукайте злочинців поміж себе, а не серед українців" та іншими закликами, що засвідчують намагання Німеччини звинуватити Українську державу в колаборантстві.

Подібні акції протесту відбулися у багатьох країнах світу, де проживають українські громади.

Заступник голови Конгресу Українських Націоналістів Володимир Борейчук переконаний, що Німеччина судить українця Дем'янюка за злочини, скоєні під час Другої Світової Війни самими ж німцями.

"В такий спосіб німці намагаються перекласти чи хоча б розділити провину за злочини, скоєні проти інших націй. Адже Івана Дем'янюка вже судили 1988 року в Ізраїлі. Тоді його засудили до смертної кари – як охоронця концтабору Треблінка, звинувативши у смерті багатьох євреїв та в катуванні в'язнів. Проте 1993 року вирок було скасовано у зв'язку з недоведеністю звинувачень, котрі, як виявилося, були сфальшовані московським КДБ", – наголошує Борейчук.

За його словами, сьогодні Німеччина судить українця за походженням Івана Дем'янюка за злочини, які він не вчиняв.

Учасники акції з підтримки Дем'янюка передали послу Німеччини в Україні Ганс-Юрґену Гаймзьоту листа, в якому просять поінформувати вище керівництво Німеччини про позицію українських націоналістів, які вимагають не допустити розправи над колишнім полоненим фашистською Німеччиною Іваном Дем'янюком.

Нагадаємо, що 30 листопада в Мюнхені розпочалося судове засідання, на якому розглядалося обвинувачення проти українця Івана Дем'янюка. Німеччина – це третя країна після США та Ізраїлю, яка намагається судити Івана Дем'янюка за юридично недоведеними фактами.

---

Надзвичайному і Повноважному послу
Федеративної Республіки Німеччина в Україні
Д-ру Ганс-Юрґену Гаймзьоту

Шановний пане посол!

Впродовж останніх 25-и років світове єврейство намагається засудити українця за походженням Івана Дем'янюка за злочини, котрі не мають документального підтвердження.

Судове засідання над Іваном Дем'янюком було розпочато ще 1988 року в Ізраїлі. Тоді його засудили до смертної кари – як охоронця концтабору Треблінка, звинувативши у смерті багатьох євреїв та в катуванні в'язнів. Проте 1993-го вирок було скасовано у зв'язку з недоведеністю звинувачень.

2009 року зацікавлені особи знову розпочали судове засідання над Іваном Дем'янюком – вже в Німеччині, і за тими ж звинуваченнями.

Конгрес Українських Націоналістів розцінює дану судову справу як намагання дискредитувати українську націю, звинувативши її в колаборантстві.

Проте історичні факти свідчать, що саме Україна під час Другої світової війни понесла найбільші людські та матеріальні втрати.

Коли український народ чинив відчайдушний опір окупантам, радянські керівники та їхні родини масово тікали за Урал.

Архівні документи та свідчення осіб, які пройшли німецькі концтабори, підтверджують, що в масових вбивствах брали участь також євреї, котрі перебували на службі у фашистській поліції. Проте ми не знаємо жодної судової справи проти цих осіб.

Щодо дій колишнього КДБ, причетного до фальшування матеріалів, спрямованих проти Івана Дем'янюка, то варто звернути увагу на те, що саме Радянський Союз сприяв зміцненню фашистської Німеччини через укладання 11 листопада 1938 року в Москві Генеральної угоди про співробітництво, взаємодопомогу, спільну діяльність між Головним управлінням державної безпеки НКВС СРСР і Головним управлінням безпеки Націонал-соціалістичної робітничої партії Німеччини (Гестапо) за підписами Л.Берії та бригаденфюрера СС Г.Мюллера.

І саме на підставі документальних фактів Парламентська асамблея ОБСЄ у своїй резолюції прирівняла комуністичний тоталітарний режим до нацизму. Автори резолюції зазначили, що в XX столітті європейські країни найбільше потерпіли від комуністичного та нацистського режимів, що несли з собою геноцид і злочини проти людства.

Тому сьогодні не варто за сфабрикованими фактами займатися судовою справою Івана Дем'янюка, а потрібно приступити до суду над винуватцями злочинів комуністичного режиму, котрий знищив десятки мільйонів громадян, серед яких найбільше українців.

Історія українсько-німецьких відносин має чимало світлих сторінок, знайомство з якими дозволяє оптимістично оцінювати подальші перспективи двостороннього співробітництва між обома країнами.

Конгрес Українських Націоналістів звертається до Надзвичайного і Повноважного посла Федеративної Республіки Німеччини в Україні Ганс-Юрґена Гаймзьота з проханням поінформувати вище керівництво Німеччини про позицію українських націоналістів, які вимагають не допустити розправи над колишнім полоненим фашистської Німеччини Іваном Дем'янюком. Оскільки Німеччина не може судити Івана Дем'янюка за злочини, скоєні самими німцями.

Президія Головного Проводу
Конгресу Українських Націоналістів

Володимир Мозговий

Якщо виходити з думки, що в Україні – це не влада, а пекельний цирк й політики – це бісові жахаючі клоуни. То можна читати далі...

Я, як Голова Київської міської організації Спілки Української Молоді у минулому році поставив свій підпис поруч із підписом Віталія Кличка ("вічного" кандидата в мери Києва) під відкритою угодою. Так, Віталій отримав "кредит" довіри.

[...]

Бо для нас Кличко - це порядна й чесна людина, котра пропагує спорт. Людина, на котру хоче рівнятись молодь. Для нас ця людина, ніколи не стане політиком за сприйняттям, бо ми сприйматимемо його, як й раніше. Бо нам й не потрібні політики. Політики котрі нам брешуть, у нас крадуть й живуть на нашій землі, як пройдисвіти – "...а там й трава не рости". Нас втомили ці політики своїми егоїстичними інтересами й їх інтереси нас не цікавлять. Бо в нашому місті Києві склалась така ситуація, що немає достойних робочих місць, немає місць для дозвілля молоді. Втомила ситуація, коли в нашому місті Києві зникає перспектива для нашого майбутнього, коли навіть зникають зелені парки та сквери й ростуть, як гриби чужі будинки, що затуляють нам Сонце та дратують око. Втомила ситуація приреченості нашої долі та нашого міста, котра разом із усім негативом штовхає нас від нашої незайнятості поповнювати ряди наркоманів чи алкоголіків. Втомили різномастеві політикани, котрі постійно намагаються розвести нас на довіру, як якихось лохів. Лізуть до влади в Києві, як до корита, різні псевдохристияни, як то Черновецький та Турчинов, прихожани так званих протестантських церков. Котрі в народі прозвали сектами. Крім того, що брешучи лізуть красти так ще й нападають на українську культуру та духовність. Дійшло до того, що вони Архистратига Михаїла, що на Майдані (нашого "Бетмена") обзивають чортом. Дійшло до того, що внаслідок старості та зсувів й від їх бездіяльності (а подекуди діяльності по забудові Києва) вже руйнуються наші храми (Андріївська Церква, Києво-Печерська Лавра). А в Софіївському Соборі, як писав Шевченко "й помолитись не дають", а так то, плати цим маланцям 20 гривень за вхід. Обкрадають об'єднаня письменників й виганяють з приміщень українські книгарні та художні майстерні. Та що там писати про культуру, якщо вони навіть дітей-інвалідів на вулицю викидують. А деякі політикани з когорти Омельченка, проводять громадські слухання з прицілом на те, щоб забудувати Замкову гору. А ті хто позрізав вікові дуби у сквері Стуса, будують плани нагріти собі кишеню замінивши київські каштани (!) на інші дерева, бо бачте ж "каштани з'їдають насікомі". Всього того негативу з боку тих маланців навіть не перелічити, але хіба не достатньо того, що вони й віру нашу християнську атакують через засилля сект?

[...]

В статті планував прославляти його перемоги в спорті, але висміяти його толерантність, не рішучість та не впевненість в політичній діяльності. Бо одна з його відповідей на прес-конференції говорить про те, що Кличко наївно ставиться до українських реалій сьогодення. Він неначе живе у політичному вимірі Берліну та Нью-Йорку. ЦИТАТА: "Vova_Ukraine _ 24.04.2009, 01:04 Шановний УКРАЇНЕЦЬ Віталій! У мене БЕЗПОСЕРЕДНЬО до Вас одне єдине але важливе питання. Чому Ви, будучи КИЯНИНОМ, УКРАЇНЦЕМ, ЧЕМПІОНОМ й просто авторитетною ОСОБИСТІСТЮ, досі не позбулися комплексу меншовартості у політичній діяльності? Ваші дії й досі не досить впевнені й не досить рішучі. Чому Ви не ставите на місце політичних опонентів, як ставите на місце "опонентів" на рингу? Невже ваші політичні суперники достойні опонувати Вам? Особисто я в цьому сумніваюсь! Чому подаєте такий приклад, а?

Віталій Кличко _ 24.04.2009, 13:24 Шановний Vova_Ukraine Якби в українській політиці діяли такі ж правила, як у ринзі, то не було б жодних проблем з відстоюванням будь-чиєї точки зору, тому що люди поважали б один одного та інтереси більшості. На жаль, сьогодні ми спостерігаємо мордобій в темному під'їзді серед наших політиків. Думаю, що немає сумнівів у тому, що я можу будь-кого поставити на місце , але моє завдання - це змусити політиків грати по правилах, досягати спільних цілей та дотримуватись домовленностей і виконувати зобов'язання перед людьми.". Навіть, якщо не зважати на те, що горбатого виправить тільки могила. За його логікою виходить, що у випадку, коли вас б`ють залізною трубою по голові в темному під`їзді ви маєте закликати зупинити"мордобій", але в ніякому разі не бити нижче поясу у відповідь.

[...]

Ну, що ж, підтримаємо Віталія Кличка - ПЕДОФІЛІВ КАСТРУВАТИ!

Ціла стаття:
http://www.maidan.org.ua/static/centernews/1257862010.html

Christopher Andrew

RFE/RL: What, in your view, was MI5's biggest failure in the Cold War?

Christopher Andrew: I think that it was the amount of time taken to discover the five leading spies from my university. It's rather ironic that a historian from Cambridge University should have been the person who was appointed to write the [MI5] history. But, in other words, it was the five, "The Magnificent Five" as the KGB, or some of the KGB, began to call them after the film "The Magnificent Seven" came out in 1960. It loved Westerns. The reasons were, partly, because [the British government] had had no vetting system before World War II, so these people had got embedded. But MI5's investigation [also] missed a number of key points.

This is a rare example in which it's really misled by a defector. Anatoly Golitsyn, who came over at the beginning of the 1960s, was the most dangerous kind of KGB defector - in other words, one who has some really good intelligence combined with an awful lot of conspiracy theories. Now, he insisted that the Cambridge Five all had been at Cambridge at the same time and that they all knew each other. Now, MI5 accepted that definition, and it wasn't until 1980 that it actually solved the case. It solved the case then because there was another defector, Oleg Gordievsky, who was far, far, far better informed than Golitsyn had ever been -- and had no conspiracy theories.

[...]

RFE/RL: What effect did the Cambridge Five have on the conduct of the Cold War?

Andrew: [...]You know, [British intelligence agent and Cambridge Five member Kim] Philby was a young idealist, the first of them to be recruited [by the Soviets] in 1934. You can see just by looking at his memoirs -- which, of course, were a public relations job -- the way that he becomes brutalized by working for Josef Stalin. It's difficult, after all, to remain a normal human being if you're working for Josef Stalin.

So, for example, he talks about "freedom fighters" -- because that's what they are, that's what I think they're recognized as nowadays, certainly in Ukraine -- [parachuting] into Ukraine. Kim Philby had provided the coordinates and they were picked up. And he makes a little joke of it. He says, "I don't know exactly what happened to them, of course, but I can make a pretty good guess. " So, treachery costs lives, and the [Cambridge] Five cost lives.

[...]

RFE/RL: The Security Service has over the past two decades become less concerned with espionage, and now mostly focuses on counterterrorism. Why is that?

Andrew: That's right. It's a comparatively sudden change. MI5 was founded exactly 100 years ago this month, solely as a counterespionage network. Nowadays, on its 100th birthday, it only spends 3.5 percent of its resources on counterespionage. Espionage is still going on. But espionage by, for example, Russia is plainly not as threatening to national interest now that the Cold War is over as it was at the period when people legitimately wondered whether the Cold War would turn into hot war.

[...]

That was immediately after World War II. It's not until the IRA gets going in the 1970s that MI5 begins to turn towards counterterrorism. But even then, counterterrorism related to the IRA and other forms of Irish republican terrorism had been for many years the lead [responsibility] of the Special Branch of the Metropolitan Police Force. It's actually not until 1992 that MI5 and, in my view, just in time -- gets the lead role in dealing with the IRA. And just at almost the moment that The Troubles, or most of them, are ended -- after the Good Friday, or Belfast, agreement in 1998 -- within a few months of that, Osama bin Laden launches his first major terrorist attack, as well as centrally financing others, against the U.S. embassies in East Africa. So for the last decade and a bit more, the Security Service's main target has been Islamist terrorism.

And it had its biggest success only last month, in September, which would have been a British 9/11. There was a plan to put suicide bombers on board seven aircraft leaving Heathrow for great North American cities -- five [in the] United States and two [in] Canada -- and to explode them in midair, either over the Atlantic or over great North American cities. And the method that was devised was perfectly viable. I think that that is an occasion -- even more, probably, than against the IRA's London campaigns in the 1990s -- when MI5 made a big difference.

[...]

RFE/RL: Is Russia no longer a threat comparable to that presented by the various terrorist networks?

Andrew: It's not simply MI5. The [parliamentary] Security and Intelligence Committee rates the Russian Federation and China as the two [countries] who are carrying out most espionage in Britain. As I've already said, though, the threat posed by espionage depends on all kinds of things, including the international climate.

[...]

RFE/RL: Do events like the poisoning of Aleksandr Litvinenko in London in 2006 reflect badly on the capabilities and reputation of an organization like MI5?

Andrew: Broadly, leaving aside or without commenting directly on that particular case, no security service in the world can stop somebody poisoning another person. What I'll say about that is that one of the surprising things of recent years are the kind of cases [like that of] the current president of the Ukraine, Viktor Yushchenko. He has, after all, publicly accused Russian intelligence of involvement in his nearly fatal poisoning before the last presidential election, and of harboring one of the individuals who, he says, was chiefly responsible for it. I thought at the end of the Cold War that those days were over, but I'm not as sure now as I used to be.

RFE/RL: The British title of your book ["In Defence Of The Realm"] is identical with that of a 1970s British film which was highly critical to put it mildly -- of the powers and role of MI5. With all the insight you have gained, where do you stand in the debate over the respective limits of freedom and security?

Andrew: That's a problem which has to be solved by every generation afresh -- the balance between liberty and security. There's never any arrangement that lasts from generation to generation. Broadly speaking, the greater the threat, the more it is reasonable to expect people to accept a level of surveillance on those who there's good reason to believe are involved in this. And it is necessary in Britain to have to get authorization for every act of surveillance in Britain from the home secretary [interior minister], and that system is pretty scrupulously adhered to.

But the problem that always presents itself in terrorist cases is the following: Do you wait until you're absolutely certain that you've got enough evidence to convict in a court of law -- in which case you may be too late to stop the attack -- or do you carry out, make the arrest, or ask for the arrest to be made, before you have that evidence? That's an extremely difficult dilemma because it may look as if you were persecuting innocent victims.

Of course, in any case, arrests aren't always 100 percent right. But there's a good example in my book about [convicted terrorist plotter] Dhiren Barot, whose ultimate aim was to explode a dirty or radioactive bomb in London. When he was arrested, there was no evidence against him that was usable in a court of law. And if the computer codes that he had used hadn't been cracked, [then] probably the case against him would have been unsuccessful.

So there are always these kinds of dilemmas, and there is never any easy formula that resolves them. It's a matter of judgment -- and an extremely difficult judgment at that.

Complete article:
http://www.speroforum.com/site/article.asp?id=21862&t=Cambridge+Historian+Writes+
Definitive+History+Of+Britain's+MI5

Clifford J. Levy

[...]

The mosque was supposed to signify the revival of those expelled, the Crimean Tatars, a Turkic ethnic group that suffered as wretched a fate as any under Communism. But with work held up by local authorities, the plan has instead stirred up a dispute involving politics, communal grievances, international tensions and historic traumas.

And so for the Crimean Tatars, the lot has become a site not for construction but for pilgrimages - and another reminder that here, as elsewhere across the former Soviet Union, the sins of the past will not be easily addressed.

''From each Muslim, one stone,'' Refat Chubarov, a Tatar leader, said the other day as he offered an impromptu tour of the deserted lot.

Mr. Chubarov explained that for months, Tatars have been asked to deposit pieces of limestone on the lot, each costing less than a dollar, to demonstrate their displeasure. Thousands have done so, with many creating mini-memorials by embellishing the limestone with the names of long-dead relatives. The stones are generally 15 or 20 inches square and 7 inches deep.

[...]

The mosque project was to cost more than $10 million, most of which was to be paid by Turkish and other foreign donors, Mr. Chubarov said.

But in 2008, the Simferopol city council refused to grant final approval for the project, voicing concerns about its environmental impact because the site is near a reservoir. Officials said that traffic would overwhelm neighborhood streets and that noise from the mosque would bother patients at a nearby cancer hospital.

The city council, which is controlled by ethnic Russians, said its stance was not influenced by ethnic or religious hostility. It suggested other locations for the mosque.

[...]

The Tatars, who have inhabited Crimea for centuries, were deported in May 1944 by Stalin, who accused them of collaborating with the Nazis (some did, but most did not). The entire Tatar population, more than 200,000 people, was transported in brutal conditions thousands of miles away to Uzbekistan and other locations. Many died along the way or soon after arriving. The Soviets confiscated their homes, destroying their mosques or treating them like warehouses. One was converted into a Museum of Atheism.

It was not until perestroika in the late 1980s that most of the Tatars were allowed back, a migration that continued after Ukraine became independent with the Soviet collapse in 1991. More than 250,000 Tatars now live in Crimea, about 13 percent of its population of 2 million people.

The Tatars' return has repeatedly touched off legal clashes over restitution of land and property, much of which is now owned by ethnic Russians. Some have turned violent. The situation is complicated by the political status of Crimea, which would generally prefer to secede from Ukraine and rejoin Russia. Crimea was transferred by Nikita S. Khrushchev, then the Soviet leader, to Ukraine in 1954, a move then thought to be a formality, since it remained in the Soviet Union and was populated mostly by ethnic Russians.

[...]

Ethnic Russians in Crimea noted that Ukraine's president, Viktor A. Yushchenko, has supported the mosque, accusing him of meddling in local affairs. In the neighborhood around the project site, residents said the local government had the right to insist that the mosque be erected elsewhere - or not at all.

''Let's remember that this is not Tatar land here, that the Russian people have always lived here,'' said Larisa Tsybulskaya, 45, a beautician.

''My father built that house,'' she said, gesturing to a nearby cluster of homes. ''They are squatting on our land. Why do they have to cut all this land off and give it to one nationality for a mosque? It's just shameful.''

But Mr. Chubarov, who is 52 and was born in exile in Uzbekistan, said Tatars would not relent. He said the conflict had so united his community that more pieces of limestone had been brought to the lot than were needed for the mosque.

And so the extra material is to be used for homes for Tatars, in an effort to restore what was lost in Crimea 65 years ago.

Complete article:
http://www.stsnews.com/news-simferopol-journal-crimean-mosque/

By ARTHUR MAX (AP)

DNIPRODZERZHYNSK, Ukraine -- Twenty years ago, when the Iron Curtain came down, the world gagged in horror as it witnessed firsthand the ravages inflicted on nature by the Soviet industrial machine.

Throughout the crumbling communist empire, sewage and chemicals clogged rivers; industrial smog choked cities; radiation seeped through the soil; open pit mines scarred green valleys. It was hard to measure how bad it was and still is: The focus was more on production quotas than environmental data.

Today, Europe has two easts -- one that has been largely cleaned up with the help of a massive infusion of Western funds and the prospect of membership in the prosperous European Union; another that still looks as though the commissars never left.

The contrasting story lines are written in the ripple and flow of two rivers.

Drifting along Ukraine's Dnieper River, past this one-time powerhouse of Soviet rule, requires slicing through clouds of black and orange exhaust from a metallurgical plant.

Over a hill, passengers may catch a whiff of a burning garbage dump. Nearby fields are fenced off by barbed wire with signs warning of radioactivity. Farther along, the cruise passes the world's third largest nuclear power station.

Upstream from Kyiv, the Ukrainian capital, the Dnieper picks up water from the Pripyat River, whose sediment is still laced with radioactive caesium-137 from the 1986 Chernobyl nuclear disaster.

To the southwest, in countries that have joined the EU, another river, the Danube, is bouncing back. Pleasure boats sail past public bathing areas and people of dozens of nationalities stroll down esplanades alongside a glittering waterway that inspired the music of Johann Strauss. Protected woods and wetlands are being extended along its meandering course.

In 1989 the stretch of Danube that flowed through the communist countries was like the Dnieper -- an ecological disaster of epic proportions. Oil slicks glistened in rainbow colors on the water's surface. Long stretches were empty of fish, and stinking algae proliferated along the banks. Worse than the visible pollution was the insidious invasion of microcontaminants that poisoned the ecosystem.

But at the intersection of geography and history lie insights into the rivers' contrasting fates.

Originating in Russia and ending in the Black Sea, the Dnieper flows south through Belarus, cutting southeast across Ukraine, countries that have remained, in varying degrees, almost umbilically tethered over the past 20 years to the might of the Kremlin.

The Danube, on the other hand, traces a triumphant march through the European Union's eastward expansion, starting in traditional EU heavyweight Germany and flowing through or forming the border of new member states -- Hungary, Slovakia, Croatia, Romania, and Bulgaria.

The river ambles 2,857 kilometers (1,775 miles) from the Black Forest to the Black Sea. Some 83 million people in 19 countries live in its basin.

Five years after the Berlin Wall fell on Nov. 9, 1989, most of the countries sharing the Danube signed a convention to manage the river, its tributaries, the basin and the ground sources. It was one of the iconic projects in a broader mission among Western powers to make billions of dollars available for a massive cleanup of eastern Europe.

In five years of peak action from 2000, the Danube countries spent $3.5 billion building wastewater treatment plants in hundreds of towns and villages along the river and its 26 major tributaries. They spent $500 million more restoring wetlands and cleaning industrial spillage and agricultural runoff befouling the water.

Chemicals that feed plant-choking algae and threaten human health have dramatically declined since 1989, although their levels remain far higher than in 1950, before the industrial buildup and growth of riverside cities.

Along with direct Western aid, many poor ex-Soviet-bloc countries had a huge incentive to throw themselves into the region's cleanup: EU membership. Racing to meet the bloc's environmental standards, they put scrubbers into coal-fired plants, built water purification stations and capped emissions that had been returning to Earth as acid rain.

It was a monumental task.

One area known as the Black Triangle at the junction of Germany, Poland and the Czech Republic was notorious. A concentration of coal mines and heavy industry suffocated the region under industrial ash and gas. Some 80 million tons of lignite, or brown coal, were burned annually, pouring 3 million tons of sulfur dioxide into the air that caused chronic breathing ailments, higher cancer rates, and heart and immunity problems. Satellite images showed half the pine forests in the surrounding hills disappeared between 1972 and 1989.

With help from the EU, the three countries mothballed factories, switched to cleaner fuels, and installed new technologies in the area, about the size of Maryland or Belgium. Within a decade, sulfur dioxide emissions fell 91 percent, nitrogen oxide fell 78 percent and solid particles dropped 96 percent, according to the UN Environment Program.

For the Danube, the cleanup was more than just an environmental project. The Danube Convention changed mindsets, breaking down barriers between former enemies, forcing countries and riverside populations to work together across previously hostile borders.

"The Danube is a living river that is bound up with the culture and the peoples who live there," says Philip Weller, the commission's executive secretary.

"It is not a wild river, in the sense of salmon jumping or white water," Weller said. "It is the lifeblood, the circulation system" that connects the richest part of Europe in western Germany to the poorest in Ukraine and Moldova.

The river is still not pristine, but "over the past 20 years much has changed for the better," said Andreas Beckmann of the World Wildlife Fund. After 150 years of abuse and the loss of 80 percent of the river's wetlands, "the Danube has significantly recovered."

With the fund's support, dikes were torn down and severed river systems were reconnected, restoring 50,000 hectares (123,000 acres) or one-fifth of the retrievable wetlands, Beckmann says.

Still, the river bears irreparable scars from the Soviet era.

Romania's Iron Gate dams and hydroelectric stations cannot be dismantled, forever blocking the migration route of the majestic sturgeon. Two of the five sturgeon species native to the Danube have virtually disappeared, though efforts are on to revive stocks in the lower Danube.

Economic progress brings modern threats: more packaging, more waste, more household detergents containing phosphorous that stimulate river-choking algae.

Sergei Rudenko, a teacher at a vocational school in Dniprodzerzhynsk, has been throwing a fishing line into the Dnieper for 50 years. Springing from the mountains of central Russia, the 2,285-km (1,420-mile) river was once rich at this spot in eastern Ukraine with perch, carp and bream.

"Now its yield is miserly," he says.

"The Dnieper is destroyed," Rudenko said, casting his line from a highway bridge, from which the horizon is obscured by smoke from the metallurgical plant. "The fishing is not like in earlier times. My father always brought home many fish, many bream, and now there is none."

Dniprodzerzhynsk, a name that combines the river with that of Felix Dzerzhinsky, the founder of the Bolshevik secret police, once was so crucial to the Soviet economy that it was closed to outsiders. With 250,000 people, it has 60 factories, some looming over the city in a permanent haze.

On the outskirts of town eight fields are fenced off with barbed wire, hung with yellow triangles warning of radioactivity. Nuclear waste was dumped here many years ago. Uniformed officers patrol the area, and stopped two Associated Press journalists to ask why they were there.

Next to a chemical plant is the city dump, where three decades worth of garbage is now a steaming landfill 30 meters (100 feet) deep. Dozens of trucks arrive daily, dropping more refuse into the ravine, cut through by a stinking scum-filled stream.

"When the wind is from there, I can't breathe," said Gregori Timoshenko, a 72-year-old waste site employee, nodding toward the fresh garbage. He shrugs when asked if working in such a polluted place affects his health. "I have lived my life, I have nothing to lose."

Not far away, Evgen Kolishevsky of the Voice of Nature, a local environmental group, takes a reporter to the foot a mountainous slag heap, below which runs the Konoplyanka river that feeds into the Dnieper. "This is the waste from chemical enterprises and of processing and enrichment of uranium," he said.

"Dniprodzerzhynsk is one of the most contaminated cities in Europe," he said, shaking his head.

As world attention increasingly focuses on climate change, a visit to Ukraine is a jolting reminder that the old environmental problems of air pollution, dirty water and untreated waste still exact a devastating toll.

The Ukrainian steppe, once the industrial engine for the Soviet empire, reveals a skyline of artificial landmarks: a picket fence of smokestacks and huge slag heaps looking like flat-topped volcanic hills in the distance.

At the end of its journey, the Dnieper enters the only part of the Black Sea that suffers from "anthropogenic hypoxia," a chronic lack of oxygen caused by man-made pollution afflicting 50,000 square kilometers (20,000 square miles) of water -- strangling fish and plant life.

Irina Schevchenko, a journalist and director of the local voluntary organization Vita, stands at the foot of one mountain of chemical ash, taller than any building in the eastern town of Gorlovka. In the 1970s, the state-owned chemical plant began dumping its waste at the edge of a nature reserve. Now, burned out tree stumps and a layer of steel-gray mud separate the dump from the woods.

In summer, smoke from chemical evaporation rises from the mound, said Schevchenko. "The wind takes it to the fields, to the houses of the people. When it rains ... it goes into these streams and gets into the underground currents. As a result, the concentration of chemicals in the soil and in the air of Gorlovka is twice as high as normal."

Victor Lyapin, a local health official, acknowledges the damaging effects.

"The first mistake of the Soviet Union," he said, "was to put factories and people shoulder to shoulder."

"Star Search": A Quest For New Voices at New York City Opera

By Eric Myers
08 Nov 2009

As it begins a new era, City Opera continues its tradition of of cultivating fresh talent. A case in point is Christopher Alden's new production of Don Giovanni, opening Nov. 8, which features six principle cast members making their company debuts.

The good news: New York City Opera is back onstage, after a year of renovation and reorganization under new leadership. The equally good news is that the company is celebrating a robust return to its roots as an enterprise known for and dedicated to nurturing extraordinary young talent.

The names of singers who rose from the City Opera roster to become international stars form a long, long list. Among the best-known of these are the company's iconic Beverly Sills, as well Jose? Carreras, Phyllis Curtin, David Daniels, Mark Delavan, Joyce DiDonato, Pla?cido Domingo, Lauren Flanigan, Elizabeth Futral, Jerry Hadley, Catherine Malfitano, Bejun Mehta, Sherrill Milnes, Samuel Ramey, Norman Treigle, Tatiana Troyanos, and Carol Vaness, to name just a few. And it speaks volumes that several of these artists returned to perform in American Voices, City Opera's opening gala concert, on Nov. 5.

Just three days after the gala, City Opera presents the first new production under the aegis of George Steel, its new General Manager and Artistic Director: Christopher Alden's new production of Don Giovanni. It's no accident that the show is headlined by an especially promising cast of rising North American singers. Some are already well launched into major careers; others are newcomers whose freshness may surprise and delight audiences.

A full six of the eight Giovanni cast members are making their City Opera debuts. Three of them have already attracted international notice: Daniel Okulitch, who takes the title role, recently received widespread acclaim for creating the leading role in Howard Shore's The Fly in Paris and at the Los Angeles Opera, though he had first grabbed New Yorkers' attention as Schaunard in Baz Luhrmann's Broadway Bohe?me. Donna Anna will be portrayed by Ukrainian-American soprano Stefania Dovhan, fresh from a triumphant Louise at Charleston's Spoleto Festival. Don Ottavio is Gregory Turay, familiar to New York audiences through his many performances at the Metropolitan Opera in roles including Ottavio, Fenton in Falstaff, and Ferrando in Cosi? fan tutte. Also making their debuts are soprano Joe?lle Harvey as Zerlina, baritone Kelly Markgraf as Masetto, and bass Brian Kontes as the Commendatore.

"New York City Opera's artistic team has accomplished a tour-de-force in assembling this incredible, fresh cast of rising stars," says George Steel, "including six of the most exciting debuts in principal roles that City Opera has had in recent years. I'm pleased that the company's mission of discovering and nurturing rising young American artists is particularly prominent in Christopher Alden's reimagining of one of the greatest of all operas."

[...]

Unlike Okulitch and Turay, Stefania Dovhan, their Donna Anna, had a lower profile until her Louise in Spoleto, which Kevin Murphy rushed down to hear on a tip from professional friends. He was so impressed he immediately brought her to New York for an audition, which she aced.

Stefania Dovhan

Though still young, Dovhan has already spent a great deal of time on the operatic stage, particularly at Theater Hagen in Germany, where she has been a Fest (resident) artist since 2005. "I'm in the German system," she explains, "so I'm on stage very often, and it's a great opportunity to find yourself, to find your voice, to find your body language, to find things that are effective. All that practice teaches you a lot, and so does the reaction of the audience, that feedback."

Dovhan has already sung Mozart's Pamina and Fiordiligi, but is especially looking forward to this, her first Donna Anna, always one of her dream roles. "Anna is multi-dimensional, and there are many ways she can be interpreted. I"m very much looking forward to working with Christopher Alden on that aspect."

Dovhan's casting typifies the team approach that is already a hallmark of this new era at NYCO. As Edward Yim, Director of Artistic Planning, explains, "You don't have just one pair of ears out in the world trying to find great young voices for City Opera; you've got at least four or five going covering a lot of territory. And it wouldn't work if we didn't trust each other's taste. That thrill of discovery -- when someone steps up at an audition and just wows you -- is really what gives us the motivation and energy to do what we do. The only thing that could be more exciting is watching them have a triumph on our stage."

Ukraine is getting ready for its moment in the spotlightUkraine's golden opportunity to host Euro 2012 comes with great expectations and high pressure from UEFA. But will the country be able to meet UEFA's looming deadline?

Ukraine has until November 30 to convince UEFA that it is ready to host the 2012 European soccer championships.

With a projected figure of 1.3 million soccer fans expected to attend the championship, Ukraine's leadership has been scrambling to upgrade the infrastructure in its four host cities. UEFA President Michael Platini has said that there are huge infrastructure problems -- stadiums need to be built or renovated and roads need to be repaired -- which wstill need to be resolved in Ukraine.

UEFA earlier threatened to strip Ukraine of its co-hosting rights with Poland after it experienced difficulties in building infrastructure in preparation for the championship. However Michael Platini has insisted "we will go to Ukraine." But he has stressed that it is still unclear how many cities in the country will be deemed fit to host games.

Heavy construction is underway in Ukraine's major cities to build new stadiums for the soccer championship

Ukraine's government is fervently pulling out all the stops to prepare for their hosting debut and has ordered entire cities be restored. Around the country, roads, stadiums, sports grounds and hotels are getting a facelift.

Anticipation and excitement about the upcoming championship has unified Ukraine's government and its people. The country has not sponsored a major sporting event since 1980 when Ukraine co-hosted the Olympic games as a part of the Soviet Union.

Markian Lubkivsky, chairman of Ukraine's Euro 2012 organizing committee, has noted the effect that the opportunity to host Euro 2012 has had on his country.

"For Ukraine, the championship has helped us overcome identity problems, integrate better into the European community and deepen our relations with Poland," he said.

Financing difficulties

One factor which has complicated Ukraine's push to prepare for Euro 2012 has been the strain caused by the international financial crisis. State revenues are down 30 percent and Ukraine's leaders have traded accusations of breaking promises on financing for Euro 2012. Ukraine's President Viktor Yushchenko said the government had only provided five percent of the $945 million it pledged to spend on the games in 2009.

"The financing program for Euro 2012 is under threat," said the President. "Together with the Central bank and finance ministry, we must find financial resources."

Ukraine's President Viktor Yushchenko has been severely critical of the financing
initiatives for Euro 2012 preparations

The president was nonetheless also unhappy with an alternative, which was recently approved by Ukraine's parliament, to finance preparations for the championship,. The new government financing bill stipulates that the country's National Bank must send the majority of its profits, about $800 million US, into a fund to finance Euro 2012.

President Yushchenko has called that move "fiscally irresponsible" and has unsuccessfully tried to veto it. Many in Ukraine's government are, however, convinced that even in times as tough as these, the Euro 2012 is a worthy investment.

Ukraine's sports minister Yurii Pavlenko has said that the championship will surely pay for itself.

"I am sure that no matter how much money we put into the infrastructure, in the end we will be in the black," said Pavlenko. "But the infrastructure; the roads, stadiums, sports grounds and restored cities will be in good repair. And that's something we will have for much longer after the championship ... and I think that will take our culture to a new level."

Whether or not Ukraine's earnest preparations for Euro 2012 will hit the mark and win UEFA's approval remains to be seen. All eyes are on Ukraine to see if the country will succeed in holding on to its winning bid to host Euro 2012.

Re Call to action re symbols of the old USSR featured on children's clothing (ePOSHTA Nov. 22) http://www.deuxparde ux.com/collectionE N.php?q=84

deuxpardeux@deuxpardeux.com
Deux par Deux Minimome Inc
433, Chabanel West, Suite 1102
Montreal, Quebec
H2N 2J8

Dear Deux Par Deux Management and Staff

I wish to bring to your attention an action of yours which you perhaps innocently but mistakenly consider benign. I am referring to your use of Soviet symbols on childrens' clothing. Millions of citizens of the former Soviet Union were murdered, starved to death in the famine/genocide of 1932-33, or were sent to Siberia to be worked to death. Those who were fortunate enough to survive either fled or spent the rest of their lives living in constant fear that some word or deed of theirs might cause suspicion and would result in their imprisonment or death.

For your company to now glorify the Soviet Union and its symbols is insensitive and in bad taste. Would you consider putting swastikas and other Nazi symbols on childrens' clothing? I think not! Your own respect for the victims of the Nazi regime and the outcry of today's descendants of these victims would not allow such an action.

My own parents were forced to flee the former Soviet Union and spent many years in displaced persons' camps before coming to Canada. Many of my relatives died in Ukraine at the hands of the Soviet regime. I therefore respectfully ask you, on their behalf, as well as my own, to please immediately cease using Soviet symbols in the production of your products.

Sincerely
Olya Korzachenko
Ottawa, Canada